На Золотих Богів/Темна ніч
| ◀ За земельку | На Золотих Богів Темна ніч |
Вечірні тіні ▶ |
|
Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей.
— Ой, які нетри!
— Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?
Мовчки, рішуче йдуть; хтось ядовито посміхнувся, вилаявся на ліщинину, що шльогнула його по обличчі, поправив на плечі рушницю і ритмично ступав у такт за своїми товаришами.
— А він, кажеш, сидить і жде… Паски?
Мовчать.
Під ногами шелестить листя, хрускає ломіччя…
— Партійний?..
А якийсь злий голос:
— Побачиш… Ой, щирий, як коняка: карточка партійна ще з 12-го року…
Сміх.
Підходять до садка, що розкинувся он на горбах, вище калини, і манячить назустріч своїм зелено-сизим листом.
— Цс-сс, тихо, хлопці… Треба пропуск, а то кривий чорт угатить.З кущів калини почувся нервовий голос:
— „Огарок?“
І легко стукнула об корч рушниця.
— „Искра!“
Басом покотилась луна до калини.
— Ну, що?.. Сидить?
— Ага… не признається, хто з наших там?
— Гадиянова душа!..
— Тихо, ради Бога!
Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні фіртка…
— Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце…
— Ведіть його до хати. Так, значить… А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, ні–телень!
— Слухаю, зараз…
— Ну, до хати!
Сріблястим листом поклонився явор коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерти кріваве…
Поклонився і зажурено зашелестів.
— Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу!
— Ха-ха-ха!
На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські… … Врізалось в пам'ять — „ой, брате-брате, та де тебе взяти“…
— Хі-хі!
— Ти-ж кажеш нам, товаришу, що ти Канівський?
— Значить, українець, хоч проданий…
— Галько, чарку і до чарки!
Злякано метнулась молодиця по хаті, затарготіла ложками, перегнулась коло печи… Потім до чоловіка:
— Печеню чи капусту?
— Капусту.
На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок, здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут-же коло столу і поважно різав скибками хліб.
Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході…
— Чудний якийсь чоловік, кумедний, — думав собі Щербачок, — очі горять, а видно людей не бачить… Хоч і камуніст…
Крутнув головою:
— Видима смерть — кожному страшна…
— Внеси ще, Галько, гірків.
Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печі:
— Ма-м-о-о, я боюся! Ай-ой…
— Чого ти, Митька? я зараз вернуся. От дурень, тато-ж у хаті…Криво посміхнулась і — майнула сподницею з хати.
Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози…
— Журишся, товаришу?!
Мовчить і шепче щось собі:
— Ех, приборкали нашу волю… Тліє душа, болить… Смерть, Саша, смерть, Саша…
Коло порога стояли з рушницями; на лаві-ж сиділи у чорних шинелях, заряжали „Нагана“ і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-большевик.
— Розстебнув гімнастьорку, червона юшка тече… І на грудях мідний хрест… хі-хі!
— Що ти, товаришу дорогий, шепчеш: може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, — а боротьба: ми, як ти казав на сході, „вороги“…
— А наша партія, товаришу, „темна ніч“… Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти-ж українець!…
Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл: Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились.
— Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою…
— В Ясинове!
— Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш…І пили і — сміялися-сміялися…
Пив і Байденко; маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика.
— Ну, скажи нам, питали Байденка, чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову?
Посміхався, як з давніми приятелями:
— Вірю.
Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке, страшне слово — смерть…
— А скажи, товаришу, ти великий трус?
І весело одповідав він: „ні“.
Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце:
— Жди, тобі твоє буде..
Байденко:
— В-останнє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі, бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий…
Слухали.
— Хай каже… Цікаво як п'яний… хі-хі!
А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він…
— Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і — я хочу… отой білявенький хлопчик…Клацнули скивиці… На настільнику змішалась з кришками хліба червона кров,
І гостро-гостро врізалось у пам'ять: „ой, брате-брате, та де тебе взяти?“
— Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає!
— Хлопчика… білявенького… Комуну щепить будеш?!
Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіря хижого затанцював на чоловічках…
— В Ясинове — прикладами!
Вийшли з хати гості.
І вдруге ще нижше поклонився сріблястим листом явор коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерти кріваве…
Поклонився і зажурено зашелестів.