Перейти до вмісту

На Золотих Богів/Темна ніч

Матеріал з Вікіджерел
На Золотих Богів
Григорій Косинка
Темна ніч
Київ: Видавництво «Слово», 1922
ТЕМНА НІЧ.
 

Смеркало. Кущами Щербачкової ліщини, обережно розмовляючи, крались сіро-чорною смугою постаті озброєних людей.

— Ой, які нетри!

— Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?

Мовчки, рішуче йдуть; хтось ядовито посміхнувся, вилаявся на ліщинину, що шльогнула його по обличчі, поправив на плечі рушницю і ритмично ступав у такт за своїми товаришами.

— А він, кажеш, сидить і жде… Паски?

Мовчать.

Під ногами шелестить листя, хрускає ломіччя…

— Партійний?..

А якийсь злий голос:

— Побачиш… Ой, щирий, як коняка: карточка партійна ще з 12-го року…

Сміх.

Підходять до садка, що розкинувся он на горбах, вище калини, і манячить назустріч своїм зелено-сизим листом.

— Цс-сс, тихо, хлопці… Треба пропуск, а то кривий чорт угатить.

З кущів калини почувся нервовий голос:

— „Огарок?“

І легко стукнула об корч рушниця.

— „Искра!“

Басом покотилась луна до калини.

— Ну, що?.. Сидить?

— Ага… не признається, хто з наших там?

— Гадиянова душа!..

— Тихо, ради Бога!

Замовкли. Обережно цокнули затвори, заскрипіла у клуні фіртка…

— Спиш, товаришу? Хі-хі! Свіже сінце…

— Ведіть його до хати. Так, значить… А ти, Кузьма, постав вартового: і, розумієш, ні–телень!

— Слухаю, зараз…

— Ну, до хати!

Сріблястим листом поклонився явор коло порога, як вели в невідому хату невідомого чоловіка на весілля смерти кріваве…

Поклонився і зажурено зашелестів.


— Сідай, Байденко, так, здається, тебе величають? Гостем нашим будеш — погуляємо по-козачи, товаришу!

— Ха-ха-ха!

На комині затанцював од сміху лойовий каганець, а на лаві засвітились засмалені лоби і тінями великими одбились по білих стінах хати постаті людські… … Врізалось в пам'ять — „ой, брате-брате, та де тебе взяти“…

— Хі-хі!

— Ти-ж кажеш нам, товаришу, що ти Канівський?

— Значить, українець, хоч проданий…

— Галько, чарку і до чарки!

Злякано метнулась молодиця по хаті, затарготіла ложками, перегнулась коло печи… Потім до чоловіка:

Печеню чи капусту?

— Капусту.

На столі стояла четвертина мутного, як березовий сік, самогону; хазяїн хати, Кондрат Щербачок, здоровий, білобрисий чоловік, стояв тут-же коло столу і поважно різав скибками хліб.

Його очі кожного разу, коли він клав скибку на стіл, зустрічались з поглядом невідомого йому чоловіка, що сьогодні вранці так гарно говорив на сході…

— Чудний якийсь чоловік, кумедний, — думав собі Щербачок, — очі горять, а видно людей не бачить… Хоч і камуніст…

Крутнув головою:

— Видима смерть — кожному страшна…

— Внеси ще, Галько, гірків.

Молодиця швиденько витерла полумисок, накинула кохту, коли з печі:

— Ма-м-о-о, я боюся! Ай-ой…

— Чого ти, Митька? я зараз вернуся. От дурень, тато-ж у хаті…

Криво посміхнулась і — майнула сподницею з хати.

Злякано оглянувся на піч Байденко, привітно, але з невідомою страшною мукою на обличчі, подивився пильно на Митьку і з очей покотились рясні-рясні сльози…

— Журишся, товаришу?!

Мовчить і шепче щось собі:

— Ех, приборкали нашу волю… Тліє душа, болить… Смерть, Саша, смерть, Саша…

Коло порога стояли з рушницями; на лаві-ж сиділи у чорних шинелях, заряжали „Нагана“ і балакали, як просився перед смертю якийсь тульський солдат-большевик.

— Розстебнув гімнастьорку, червона юшка тече… І на грудях мідний хрест… хі-хі!

— Що ти, товаришу дорогий, шепчеш: може, думаєш, пристріт, то пройде? Ой, ні — це не пристріт, — а боротьба: ми, як ти казав на сході, „вороги“…

— А наша партія, товаришу, „темна ніч“… Але вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку, — ти-ж українець!…

Блиснули очима, посміхнулись про себе і почали залазити за стіл: Байденка посадили на покуті, як почесного гостя, і примовляли-приказували за кожною чаркою, покіль не підпились.

— Пий, товаришу, бо далека дорога стелеться перед тобою…

— В Ясинове!

— Пий-напивайся, пісні співай, бо на наше весілля йдеш…

І пили і — сміялися-сміялися…

Пив і Байденко; маленькою біленькою чашечкою з голубами на вінцях, як воду, пив мутний самогон, пив і закусував, а з очей капали рясні сльози, коли підводив голову на піч до білявенького хлопчика.

— Ну, скажи нам, питали Байденка, чи віриш ти в свою всесві-т-ню революцію, за яку кладеш зараз голову?

Посміхався, як з давніми приятелями:

— Вірю.

Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка і одбивали своїм блиском-огнем одно невеличке, страшне слово — смерть…

— А скажи, товаришу, ти великий трус?

І весело одповідав він: „ні“.

Далі підвівся, але дужа рука Щербачка посадила його на своє місце:

— Жди, тобі твоє буде..

Байденко:

— В-останнє, товариші, дайте подивитись мені на того білявенького хлопчика, що на печі, бо він так похожий на мого Сашу, як вилитий…

Слухали.

— Хай каже… Цікаво як п'яний… хі-хі!

А він під образами, блідий, як стіна, але гордий, що поборов жах — так, так, він не просить собі життя, ні, він…

— Я знаю, сьогоднішній день для мене останній день, і — я хочу… отой білявенький хлопчик…

Клацнули скивиці… На настільнику змішалась з кришками хліба червона кров,

І гостро-гостро врізалось у пам'ять: „ой, брате-брате, та де тебе взяти?“

— Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає!

— Хлопчика… білявенького… Комуну щепить будеш?!

Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіря хижого затанцював на чоловічках

— В Ясинове — прикладами!

Вийшли з хати гості.

І вдруге ще нижше поклонився сріблястим листом явор коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерти кріваве…

Поклонився і зажурено зашелестів.