На Золотих Богів/Троєкутний бій
| ◀ На Золотих Богів | На Золотих Богів Троєкутний бій |
На буряки ▶ |
|
Ніч. Електричні лихтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…
І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної…
— З-з-уй—бба-х-х!…
Над мілійонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На улицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками искри, крутить незадоволено полум'ям по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакує до нової жертви — зеленого штахету…
По радіо з I-го на IV поверх пролунало:
— Б'ють по вокзалу?!
— Летять через нас! Через нас, чуєте?!
— Краще кажіть, бо не чу… Де горить?…
Настала невеличка тиша.
І сміючись, як молодість, покотились серед молошного туману ранку нервові звуки піяніна: рішучі, буйні, повстанчі…
— До бою, сильні!
— Назустріч смерти! — співає кожний акорд.…В-останнє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.
Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли…
— За-ля-ж!
— Та-та-та… — зацокотів глухо „Maxim“ кулі засвистіли по довгих мовчазних улицях, цокнулись у кам'яні стіни домів і —
Похмурий, жовто-гарячий ранок… зустрів чубатих січовиків.
Ранком прокинувся заляканий, трусливий, двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите шкло, а на обличчі в його грає радість…
О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.
Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого яру, бо там —
Цілуються брати росіяне з українцями…
— Слава, ура!..
Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди:
— Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос.
— Ай-ла!
Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба:
— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми…
— Ур-а-а, русскій флаг!
Біжать; животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку… Квітками, гіллячками засипають.
— Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нєжний, молодєнькій…
Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: „русскій флаг, добровольческая армія!"
Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а…
— „Аполло" опять будєт, — помніш, Манька, Анісімова — грозний, серйозний…
— „Ще не вмерла"… Слава, слава!..
— Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт…
— Оні, знаєш, хорошєнькіх…
Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибули!
— „Folie Nuit“ — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч… ліворуч.
Січовик вартує. Суворий, завзятий, з „крівавого фронту" — обличчя задумливе, посміхається, а брови… легко… з презирством до панської слинявої юрби — розходяться… Грає таємна посмішка.
— Півтора місяці немає переміни білизни…
— Розумієте, „панянки“ починають ся турбувати!…
І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій, австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з „панянками“…
Квітки сиплються цим потлілим сорочкам трошки боязко:
— Вони чужі, то й!…
Ритмичним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє…
Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття…
— Лясь, лясь!
Праворуч товста жандармська морда б'є якогось грішно-нещасного чиновника:
— Лєзєш, арестант!
— Да здравствует Кієв — мать городов русскіх!
— Долой жідов!
Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим яром зле, звірюче: „жиди“…
Йшла російська патріотична маніфестація.
Попереду бігли з прапорцями якісь гімназісти, гостро розглядали юрбу і гукали: „долой, долой!“…
Загув, захвилювався Хрещатий яр і сірими стінами покотив страсть юрби до Дніпрових хвиль.
Легко, безжурно, ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед…
А сонце математично лило електрику на зубаті кам'яні городи, чорно-сиві степи… ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі…
Одна людська маса безупинно боролась і ревла.
На улиці шматок людського м'яса і дві невеличкі калюжі крови.
— Кро-ком — руш!
Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м'яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію…
— Долой украінскій флаг! Нємєцкая видумка!
— Русская, добровольческая…
— Царського прапора не треба!
— Рви його! Чорна сотня…
Лайка.
В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки:
Буде бій.
— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну… знять!…
Клацнули затвори рушниць і — майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, зціпила рішуче рушницю до бою…
„Не пора, не пора“ — хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався…
— Гр-грр…На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров'ю, зчепились в боротьбі два чорно-біластих собаки: лютих, голодних…
Січовик прицілився; постріл — і все змішалось, затанцювало, завило…
Десь прожогом пролетіла кавалерія…
— По ескадро-ну!
Жахливий крик. Тікають, давлять… коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет і — строчить-строчить…
— Зз-уй! — з вокзала свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро…
— Гу-йо-уй!
Обмережалось над Печерським небо червоно-сизим полум'ям, а шостидюймовий — назад і — клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.
Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм большевицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мілійонного города вічних міщан…
— А-а?! 3-з-за — Дніпра?…
І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчю панському, закам'яніла, — тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних…