На руїнах Січи
 |
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
З юнацьких літ мене цікавило питання про те, через що це люде ніяк не упорядкуються так, щоб усім було однаково добре жити й усім було вільно, як от уміли порядкуватись наші запорожці, у яких не було ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Таємною загадкою здавалося мені те становище, що вибірна запорожська старшина мала змогу керувати завзятими, волелюбивими й запеклими січовиками, не вважаючи на те, що сама бутність її на урядових посадах залежала виключно від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не можуть уладнати спокій між громадянством і здобути до себе слухнянства, не вважаючи на свою необмежену владу й повну незалежність від тих, ким керують.
Оці питання все життя не давали мені спокою. Мов неприкаяний тинявся я що-літа по запорожських степах, їздив на руїни запорожських Січей, пробігав з бистрою хвилею дніпровські пороги, думав думки на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав по протоках і лиманах Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів, — марно сподіваючись знайти в чому-небудь одповідь на свої питання, або почути правдиве слово про те, як загинула остання українська, вільна громада.Одного літнього вечора знову прибув я в Капулівку, де була запорожська Січ за славного кошового Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже земляка, негайно пішов у берег Чортомлику. Тут мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Січи, і я пішов по ямах та кучугурах, що позоставались замість січових курінів, пушкарні та церкви. Але ходити було недовго… Дніпро змив більше половини Січи. Дивитись теж було ні на що, бо ніщо тут не нагадувало минулої слави цього місця й ніщо не казало про великі події тих, що жили тут і тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид на степ і на Чортомлицьку плавню не розважив мене, і в серці моєму було так само сумно, як і на руїнах, по яких я ходив.
Сутеніло. Я вернувсь у слободу; але в хаті було душно, і я пішов за село, на вгород земляка Мазая, щоб поклонитись могилі-домовині славного запорожського орла, кошового Сірка.
На землю спадав морок… і що-хвилини дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самого краю неба, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів… Тільки Чортомлик та Дніпро своїми протоками, Павлюком та Підпільною, ще довго виблискували… але далі й вони почорніли й визначалися тільки через сяйво в воді ясного проміня яскравих зірок.
Я довго сидів з тією з журбою та згадкою про минулу волю запорожської громади, міркуючи, що коли б вона була ще й тепер, то мали б ми в кого повчитись громадській справі й вільному життю… а думки мої непомітно звернулися до страшного часу руйнування того орлиного гнізда, по якому я зараз ходив.
Давно вже все навкруг мене спало, і тиша навколо стояла непорушна. На яскраві зірки потроху насунулися хмари, і все сховалося в пітьмі… Не знать було вже не то що ні одної з хат, а навіть надгробка на Сірковій могилі, біля якого я сидів.
Нудьга давила мені серце… Я не почував, скільки пробув на могилі, і схаменувся тільки тоді, коли зпід землі почув пригнічений таємничий голос:
„Ти знову, сину, на моїй могилі?… Ти хочеш дізнатися правди про останні часи славної моєї Січи?“
Я зрозумів, що чую голос славного Сірка, і радісно відповів:
— Хочу, славний батьку, хочу!
„Так візьмись руками за мій надгробок“, знову почув я, „і ти відразу все почуєш та побачиш!“
Я взявся за надгробок і через півхвилини здалеку почув немов би дзвін. Я прислухався… Але дзвін не впадав на церковний: він бренів не так голосно і наче різав вухо…
Скоро з боку січових руїн почувся великий гомін, і тоді я зрозумів, що то довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я пішов з могили, приглядаючись, щоб вийти з огороду Мазая на вулицю, але я не знаходив ні хат, ні тинів, неначе навкруг мене було не село, а степ.
Тим часом дзвін змовк, але гомін дужчав. Ідучи на його, я дійшов до берегу, не спіткавши ні одної хати. Тут я побачив, що в Січі горіли вогні, а поміж вогнями натовпами збивалися збентежені козаки. Наглядівши біля берегу каюк, я хутко перекинувсь на той бік річки та видрався на крутий берег.
На поверсі острову я побачив Січ, якою вона була до зруйнування. Чималенькі її окопи простяглися вздовж крутого берегу, усередині стояли довгі хати, або куріні, а посеред їх був майдан з невеличкою церковцею. На майдані купою збилися чубаті, сивоусі запорожці, але їх було не так багато, як би належало бути на військовій раді.Переходючи поміж купами козаків, почув, я, що сьогодні до Січи прибула лиха звістка про те, що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати запорожську Січ, як на своєму шляху зруйнувало воно вже Переволочину та обидва запорожські Кодаки, викоренивши всіх, які були там, запорожців, навіть їх рибалок… що кошового запорожського, завзятого Костя Гордієнка, на Січі немає, бо пішов він з усім військом на Україну, волю її обороняти… що наказний отаман Сорочинський поїхав до Кримського хана, просити помочи на москалів, на Січі ж залишилися тільки старі діди та покалічені.
Почувши все це, я зрозумів, чому запорожці такі смутні і чому так безнадійно дивляться один на одного.
Серед такого смутку забренів гулкий, дужий і владний голос одного з сивоусих велетнів:
— А годі, панове товариство, славне військо запорожське, сумувати! Тоді б мали ми сумувати, коли б чим нашу честь і славу занапастили; тепер же нам сумувати нема чого, бо, здається, ніхто з нас не покладає на думці, щоб пустити ворога в Січ, поки живий хоч один з нас, запорожців. Чи може кому шкода свойого життя?
— Життя не шкода! — почулися голоси. — Змолоду не шкоділи його, а тепер, старим, уже й немає чого шкодіти — Не смерть страхає нас, а те, що доведеться на свою віру бити! До того ж мало нас і старі ми — не маємо вже хисту молодецького… Не зрятуємо Січи! Загине вона, матір наша, а з нею й військо запорожське та його слава.
— Військо запорожське не загине, бо військо з Костем. І слава запорожська не поляже з того, що ми вмремо на цих окопах, а навіть підніметься вгору та ще більше розійдеться по світу!Я придивився до козака, що казав ці смілі, чесні речі, і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січи.
— Немає з нами славного нашого батька Сірка, що тридцять років із славою водив нас на ворогів! — сумно гомоніли поміж себе козаки. — Колиб був з нами Сірко, не спіткала б нас недоля!
— Ходімо, брати, на його могилу! — сказав Богуш. Помолимось там Милосердному та будемо благати в батька Сірка поради.
По сій мові мало не все товариство рушило з Січи до могили славного кошового, а купно з товариством пішов і я.
Я бачив, як упали старі діди навколішки навкруг могили, голосно співаючи псалом, і той спів що-хвилини перебивався риданням. Той спів був сама туга…
— Батько наш, незабутній, — почав після моління Богуш. — Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам пораду, що маємо робити! Ті самі московці, що їм ми стільки служили, чиї землі три віки від бусурменів обороняли й чиїх дітей з тяжкої неволі турецької та татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір — Січ нашу! Чи ж нам бити на їх, не вважаючи на те, що своя віра, чи віддати свої скарби, чи подарувати йому свої рідні, политі нашою кровю, землі? Почуй же нас, батьку!… Дай пораду!
— Почуй нас, батьку! Почуй нас! — стогоном пішло навкруг могили.
І почувся зпід землі той самий голос, що вчувався мені раніше:
— Я чую, діти! Як ще я з вами був, то почував час сконання Січи! Знайте ж, що не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби ваші і не землі потрібні цареві Петрові, що послав на вас велике військо! Земель у його безмежний обшир… Не треба йому й скарбів. Воля ваша йому потрібна!… і по вашу волю послав він те велике військо!
— Не віддамо волі! — ридали старі козаки. — Нехай краще бере душу!
— Волю України вже взято! — знову почувся таємний голос. — Ту волю продала старшина наша й гетьмани; тепер ворогові забажалося взяти воло Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!
— Не віддамо волі! — вже рішуче й з погрозою загукали січовики. — Воля миліша нам за життя!
— Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січи за три віки, не здолають і тепер! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники, — не загине й Січ, коли не буде зради!
Змовк таємний голос, і старе товариство відступило від могили й зникло у темряві.
Тим часом почало світати, і з степу почувся великий гомін, тупотіння коней та скрипіння коліс… То наближалося велике московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса великих гармат. Вони, наблизившись до річки, зараз почали пальбу.
Я бачив, як по січових окопах вставала, курява всякий раз, що туди влучали бомби. Через яку годину на Січі схопилась пожежа. Зайнялися двоє курінів, і полумя від їх сягнуло аж до неба, осіявши зелені плавні червоним заревом, а дим пожежі далеко розіслався поміж деревами та очеретами плавні.
Січ здавалася мертвою. З січових гармат не палили, як я довідався, через те, що вони були малі і з них не можна було досягти до ворожого війська. По січових окопах хоч і видно було запорожців, але вони стояли нерухомо… Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи сусідні куріні та церкву.Не знаю, скільки годин палили гармати, бо я не почував часу, і в одну хвилину мені ввижалося те, що діялось цілі дні та тижні. Нарешті пальба припинилась, і я побачив, що з берегу до Січи поїхав човен. То їхав від привідця царського війська післанець, український козак Сметана, щоб умовити січовиків не змагатись і покоритися.
Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть теплі. Кровю позапікались сиві вуси та оселедці вбитих лицарів, а земля навколо козачих тіл була червона.
Навкруг післанця скоро збився галас, бо січовики, впізнавши в ньому українського козака, почали вимагати, щоб за зраду було його покарано на горло.
Я чув, як Сметана виправдувався тим, що його силою примушено йти на службу до ворожого війська, але запорожці на те не зважали, і Богуш грізно до його промовив:
— Дався, легкодухий, живим у неволю та за-ради нікчемного життя свого зрадив рідному краєві й погубив свою душу, так помри ж від наших рук на науку й острах иншим легкодухим!
Я бачив, як корчився навколішках Сметана, благаючи милосердя, але запорожці до зрадників ніколи милосердя не мали й, піднявши Сметану на руки, вкинули його в бистрі хвилі Дніпра.
Після того все зникло з моїх очей, але скоро я знову побачив себе на Січі.
Вставало червоне сонце й вигравало в Дніпрових хвилях веселим, блискучим промінням. З плавні чути було веселі співи птаства, і, здавалося, усе жило, як і раніше. Та скоро знов присунулося з степу вороже військо й знову почало палить у Січ з гармат, а тим часом з плавні випливало багато байдаків, повних москалів.Через хвилину почалася смертельна боротьба. Богуш керував обороною Січи, перебігаючи з одного краю її до другого. Щоб не витрачати даремно бомб і пороху, він не звелів палити, аж поки байдаки з московським військом не наблизились до Січи; коли ж передні байдаки почали приставать у берег, ревнули й запорожські гармати та затріскотіли рушниці.
Не вважаючи на те, що в Січ палили гарматами з поля, запорожці кинулись у берег, щоб грудьми стріти ворогів. Січові гармати порозбивали байдаків десятків зо два, і Чортомлик з Підпільною почорніли від голов потопавших москалів. Тії голови то поринали, то знову виринали, а руки марно билися побіля їх об хвилі й скидалися догори, борючися з смертю… Що-хвилини голів і рук меншало, і скоро хвилі знову стали ясні.
Чимало ворогів загинуло й на байдаках од влучних запорожських куль, не доїхавши до берегу; з тими ж, що вспіли добутися під Січ, запорожці счепились у шаблі.
Минуло півгодини в лютій валці. Москалі кололи запорожців довгими багнетами, а січовики, відкидаючи тії багнети, рубали ворогів шаблями. Дехто з борців, вибивши один одному з рук зброю й кинувши її геть, счеплювались у смертельній боротьбі. Вони давали один одному під силки, душили за глотку й гризлися зубами, аж поки слабіший не падав мертвим.
Серце моє билося в грудях, немов хотіло вирватись, і я намагався заплющити очі, щоб нічого того не бачити, але намагання ті були марні, і я бачив ту смертельну боротьбу й крізь заплющені очі.
Москалів було більше, ніж запорожців, але вони не спромоглися заразом пристати до берегу, і запорожці побивали їх нарізно. Через годину ввесь берег під січовими окопами услався чорним трупом ворожого війська, а поміж того трупу, мов той мак поміж чорним кураєм, червоніли запорожські жупани.— Наші перемогли! — скрикнув я, схаменувшись.
— Не радій, сину! — почув я зпід землі. — Слухай, який он наближається гомін з степу! То йде полковник війська запорожського Гнат Галаган. Тільки не на поміч своїм братам іде він, а щоб добивати їх. Будь проклятий він навіки за те, що зрадив Україні за нещасне панство та подарунки! І двічі проклятий за те, що примусив чимало синів рідної землі пристати до свого зрадливого війська та йти на своїх братів! Не скоро спокутує свій гріх і Омельник, що породив зрадника, котрий продав кров своїх братів і волю нещасної неньки нашої України за те, щоб стати полковником московського охочекомонного війська!
І знов я бачу, як хмарою облягає Січ вороже військо. Галаган із своїми охочекомонними козаками рубав у плавні ліс і вязав плоти. З Кайдаків, з Камяного Затону й навіть з Самарі гнали під Січ байдаки. Скоро ввесь Чортомлик і Підпільня почорніли від човнів і плотів так, що не знать було й води, і здавалося, що скоро з поля можна буде пішки переходить у Січ.
Знову сумно стало в Січі. Після двох штурмів товариства ще поменшало, і, рівняючи до ворожого війська, січовиків зоставалася жменька.
Богуш, а по йому й усе товариство, бачучи собі неминучу смерть, ішли до церкви й спокутували в чернеця гріхи.
Я бачив далі, як прибули до Січи Галаганові післанці, і чув слова його листа:
— Я сам, — писав Галаган, — жив з вами в однім куріні, люблю Січ і товариство й упевняю вас моїм словом, що хто не буде змагатись і покладе зброю, то й волос не впаде йому з голови, і навіть заслуже він собі царську ласку.
— Не вірьте собачому синові! — сказав Богуш, метнувши очима на козаків. — Це хоче клятий зрадник, щоб живих нас побрати та віддати на знущання, а собі більше вислужитись!
Післанців відпустили до Галагана, переказавши, що козаки не можуть йняти віри зрадникові.
Заревіли знову гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунулися з усіх боків до Січи.
Галаган звелів своїм зрадливим козакам, що підпливали до Січи байдаками й плотами, палити з усіх рушниць, щоб не змогли запорожці, як уперше, вийти в берег і бити його військо нарізно.
В Січі знову схопилася пожежа, а кулі, мов ті бджоли, літали над окопами, не даючи козакам не то що вийти в берег, а навіть голову підвести. Нарешті бомба влучила в пушкарню, пробила стелю, і вся Січа затрусилася від страшенного вибуху. Я почував, що надійшов останній час Січи… І, справді, скоро ввесь берег, з усіх боків Січи, рясно вкрило московське військо й кинулось на окопи.
— Не занапастимо, брати, козацької слави! гукнув Яким Богуш, кидаючись назустріч ворогам… Та скоро він упав, простромлений довгим списом галаганівського козака.
Ухопили свого ватажка двоє з товариства, винесли в валки на майдан і поклали в холодок під церквою, щоб ніхто не порушив спокою останніх хвилин земного життя могучої душі козака.
— Клейноди в церкву! — над силу проказав Богуш:
— Може, Божого дому не займуть!
Козаки зробили те, що він наказав, і швидче кинулись у валку шукати й собі такої славної смерти, яку знайшов їх отаман.
Сили оборонців були надто нерівні, як нерівна була й зброя… І славні сивоусі січовики, між якими чимало було колишніх кошових, курінних отаманів і полковників, що їх поважали люде по всій Україні, один по одному падали мертві від багнетів і списів москалів…
Я не мав сили дивитися на те, що діялось, бо це була це січа, не бойовище, а різанина… Я одхилявся набік, але, не вважаючи на те, я все бачив. Я бачив, як Галаган, збігши на окопи, почав гукати запорожцям, щоб ті кидали зброю, присягаючись, що нічого лихого їм не буде. І, на лихо собі, знайшлося десятків зо три таких, що йому повірили; останні ж лицарі, збившись по окопах купками, билися, поки не полягли всі, як степова трава під косою.
Перемігши оборонців, зрадник Галаган кинувся добивати поранених і бранців.
Волосся мені встало дибом, коли я побачив, що поранених, з яких точилася кров, волочили за ноги на майдан і там, поставивши замість колоди кухву, стинали їм голови!
Легкодухих же бранців, що віддалися на милість Галаганові, він живих садовив на гострі палі й вішав на шибеницях, що тут уже зараз поробили галаганівці на своїх плотах… І з тими плотами безщасних пускали Дніпром униз, щоб усі, які були на низу, запорожці бачили, яка, їх чекає доля.
Богуш сходив кровю під церквою, коли його наглядів і впізнав Галаган.
— А!… — скрикнув він, радіючи, — це ти підбурив запорожців змагатися! Тебе, голубчику, я привезу до царя живого.
— Спізнився, московський недоломок!… — стиха й спокійно відповів Богуш. — Я вже йду до иншого Царя — Того, що на небі… А з якими очима ти прийдеш до нього?
— Годі, годі! — скрикнув я, знесилений, силкуючись відняти свої руки від надгробку. — Я не можу більше дивитися!Та руки мене не слухалися… Вони немов би прикипіли до каміня, і я ще бачив, як усі січові куріні пойнялися полумям… як зрадники разом із ворогами зняли з січової церкви хрест, а з дзвіниці дзвони… як грабували з церкви срібло, золото й свічки… як здирали з образів золоті з самоцвітами ризи та як винесли з під престолу військові клейноди й уже на останку підпалили й церкву.
Я бився по землі й корчився, силкуючись рушитися з місця, коли знову почув таємний голос:
— Тепер ти бачив сам, як усе було. Памятай же, що воля наша загинула не через ворогів, а через зраду своїх… І вам, що зараз живете, не буде волі, поки не будо поміж вас згоди й братерства!
Коли руки мої віднялись від надгробка, я, знесилений тяжкою марою, нескоро зміг підвестись з могили й поглянути навкруги себе…
Далеко на схід сонця, зза плавні, повитої ще млою, займалася світова зоря… і вглядівши ту зорю з її рожевим коліром радости й надії — я мимоволі скрикнув:
— О, зоре, зоре! будь ти не щоденною ранковою зорею, а Зорею єднання й волі українського люду!
Перше повне народнє видання, в I томі, з поясненнями й примітками проф. В. Сімовича, з портретом і біографією поета.
„ .Виданий на гарному папері, читким і великим шрифтом, з гарною біографією поета, з дуже цінним та, як на сей день, для Кобзаря в цілому найкращим коментарем, — „Кобзарь“ Катеринославського Видавництва справді найближче стоїть до назви народнього видання. Тому му щиро бажаємо, щоб сей „Кобзарь“ був на столі селянина в кожній хаті всієї України.“
(Л. Білецький, „Українська Трибуна“, з 3 грудня 1921.)
„ .З ріжних оглядів заслуговує оце видання Шевченкового „Кобзаря“ на те, щоб воно знайшлося в руках кожного читача „Учительського Слова“ Не було досі такої широкої й заокругленої проби систематичного об'яснення всього „Кобзаря“, як це бачимо в виданню д-ра Сімовича . Потрібна (ця книжка) читачам „Учительського Слова“ у школі і при їх праці над позашкільною освітою, можна тільки гаряче поручити їм видання Шевченкового „Кобзаря“ з поясненнями та примітками д-ра Сімовича“. („Учительське Слово“, ч. 2—4, з квітня 1922. р.)
„ .. В шісдесяті роковини смерти Т. Шевченка діждалися ми нарешті популярного видання цілого „Кобзаря“ Воно повинно найтися в кожній читальні й бібліотеці, в руках кожного вчителя, взагалі в руках кожного, хто сам собі й иншим хоче вияснити Шевченкові думки, в руках учеників, селян і робітників.“ (М. Возняк, „Письмо з Просвіти“, з 15. січня 1922.)
„. Се безперечно гарний і дуже потрібний дарунок українському народові. редакторові треба признати, що совісно виконав завдання популяризатора й совісно старався пояснити всі менше відомі вирази багатої Шевченківської слівні, що зовсім не було легкою річчю“. (О. Н. „Український Прапор“, з 7. січня 1922.)
„… Книга зроблена дуже уважно, зі знанням предмету і з досвідом педагога, котрий у першу чергу мав шкільну молодіж на оці“. (Богдан Лепкий, „Українське Слово“, ч. 151, з 18. березня 1922.)
„… Я знаю це видання, як дуже добру роботу (ganz vortreffliche Leistung), яка однаково годиться і для студій і для навчання. Воно дійсно спопуляризує Вашого великого поета й головно причиниться до того, що його читатимуть і зрозуміють і поза Україною“. (З листа проф. славістики Мінхенського Універсітету Еріха Бернекера до Видавництва.)
„. .Перед нами нове, дуже гарне й чепурно виконане видання Шевченкового „Кобзаря“, котре видавці назвали „народнім“ З цього погляду це дійсно перше в нас видання . безперечно давно вже відчувалася в нашій літературі потреба такого видання Підкреслюю, що завдання д. Сімовича було не таке то легке, що взагалі він його подужав і що на будуче треба буде робити лишень виправки і зміни в деталях“.
(Д. Дорошенко, „Хліборобська Україна“, кн. V — VI. з 1921. р.)
1. Т. Шевченко. Кобзарь. Перше повне народнє видання, в 1 томі, з поясненнями й примітками проф. В. Сімовича. З портретом і біографією.
2. Д. Мордовець. Гетьман Петро Сагайдачний. Істор. опов.
3. О. Рогова. Тиміш Хмельниченко. Істор повість.
4. А. Кащенко. Зруйноване гніздо. Повість з часів скасування Січи.
5. А. Кащенко. На руїнах Січи. Істор. опов.
6. А. Кащенко. Борці за правду. Історична повість.
7. А.Кащенко. Під Корсунем. Історична повість.
8. А. Кащенко. Славні побратими. Історичне оповідання.
9. А. Кащенко. Кость Гордієнко-Головко, останній лицарь Запорожжя.
10. А. Кащенко. З Дніпра на Дунай, оповідання з часів скасування Січи.
11. А. Кащенко. Над Кодацьким порогом. Істор. опов.
12. А. Чайківський. Козацька помста, оповідання з козацької старовини.
13. А. Кащенко. Мандрівка на Дніпрові пороги. Оповідання.
14. С. Русова. Серед рідної природи. Оповідання. З малюнками Ю. Русова.
15. В. Корнієнко. Запорожський клад, казка з 10-ма малюнками І. Стеценка.
16. Українські народні казки (Зі збірника Рудченка), з 42-ма малюнками Ю. Магалевського. Одбитками з цього збірника:
17. Рись-мати. Брат і сестра в лісі, з 8-ма малюнками.
18. Летючий Корабель, з 5-ма малюнками.
19. Царівна жаба, з 5-ма малюнками.
20. Гордий Царь. Про Царенка Івана та чортову дочку, з 5-ма малюнками.
21. Попович Ясат. Правда та неправда, з 9-ма малюнками.
22. Убогий та багатий І дівка чорнявка. Безщасний Данило й Розумна Жінка, з 10-ма малюнками.
23. Мамин-Сібіряк. Три оповідання, з 19-ма малюнками.
24. Мамин-Сібіряк. Старий Горобець, з 5-ма малюнками М. Погрібняка.
25. Мамин-Сібіряк. Пригоди статечної миші, з 7-ма мал. М. Погрібняка.
26. Мамин-Сібіряк. Поганий день Василя Івановича, з 7-ма малюнками Ю. Магалевського.
27. Казки Гавфа, частина 1-ша, з 86-ма малюнками.
23. Казки Гавфа, частина 2-га, з 82-ма малюнками
29. Бехштайн. Казки, з 64-ма малюнками.
30. А. Животко. Промінь. Збірник для праці з дітьми в дошкільних закладах та родинах.
31. С. Русова. Єдина діяльна (трудова) школа.
32. С. Русова. Нова школа соціяльного виховання. Курс лекцій.
33. А. Кащенко. Оповідання про славне військо запорожське низове, Ілюстрована Історія Запорожжя.
——————————————————————— Нові шкільні підручники. ———————————————————————
З4. „Ярина“ Український букварь, склав А. Воронець, IV, перероблене видання з усіма повними малюнками Ю. Магалевського, з додатком: „Як учити з букваря Ярина“.
35. „Ярина“ Українська граматка з читанкою, склав А. Воронець, з 52 малюнками Ю. Магалевського, з додатком: „Як учити з букваря Ярина“ та „Як вести розмови з малюнків“.
36. А. Воронець. Перша читанка, з малюнками Ю. Магалевського.
37. М. О. Ковалевський. Історія Греції та Риму, для школи й самонауки, з 46 малюнками й З картами.
38. В. Боришкевич. Аритметика десяткових чисел та відсотків. Для трудової школи та самонауки.
39. М. Левицький. Граматика української мови.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Перше повне народнє видання, в I томі, з поясненнями й примітками проф. В. Сімовича, з портретом і біографією поета.
„… Виданий на гарному папері, читким і великим шрифтом, з гарною біографією поета, з дуже цінним та, як на сей день, для Кобзаря в цілому найкращим коментарем, — „Кобзарь“ Катеринославського Видавництва справді найближче стоїть до назви народнього видання. Тому му щиро бажаємо, щоб сей „Кобзарь“ був на столі селянина в кожній хаті всієї України.“
(Л. Білецький, „Українська Трибуна“, з 3 грудня 1921.)
„… З ріжних оглядів заслуговує оце видання Шевченкового „Кобзаря“ на те, щоб воно знайшлося в руках кожного читача „Учительського Слова“… Не було досі такої широкої й заокругленої проби систематичного об'яснення всього „Кобзаря“, як це бачимо в виданню д-ра Сімовича… Потрібна (ця книжка) читачам „Учительського Слова“ у школі і при їх праці над позашкільною освітою, можна тільки гаряче поручити їм видання Шевченкового „Кобзаря“ з поясненнями та примітками д-ра Сімовича“. („Учительське Слово“, ч. 2—4, з квітня 1922. р.)
„… В шісдесяті роковини смерти Т. Шевченка діждалися ми нарешті популярного видання цілого „Кобзаря“… Воно повинно найтися в кожній читальні й бібліотеці, в руках кожного вчителя, взагалі в руках кожного, хто сам собі й иншим хоче вияснити Шевченкові думки, в руках учеників, селян і робітників.“ (М. Возняк, „Письмо з Просвіти“, з 15. січня 1922.)
„… Се безперечно гарний і дуже потрібний дарунок українському народові… редакторові треба признати, що совісно виконав завдання популяризатора й совісно старався пояснити всі менше відомі вирази багатої Шевченківської слівні, що зовсім не було легкою річчю“. (О. Н. „Український Прапор“, з 7. січня 1922.)
„… Книга зроблена дуже уважно, зі знанням предмету і з досвідом педагога, котрий у першу чергу мав шкільну молодіж на оці“. (Богдан Лепкий, „Українське Слово“, ч. 151, з 18. березня 1922.)
„… Я знаю це видання, як дуже добру роботу (ganz vortreffliche Leistung), яка однаково годиться і для студій і для навчання. Воно дійсно спопуляризує Вашого великого поета й головно причиниться до того, що його читатимуть і зрозуміють і поза Україною“. (З листа проф. славістики Мінхенського Універсітету Еріха Бернекера до Видавництва.)
„… Перед нами нове, дуже гарне й чепурно виконане видання Шевченкового „Кобзаря“, котре видавці назвали „народнім“… З цього погляду це дійсно перше в нас видання… безперечно давно вже відчувалася в нашій літературі потреба такого видання… Підкреслюю, що завдання д. Сімовича було не таке то легке, що взагалі він його подужав і що на будуче треба буде робити лишень виправки і зміни в деталях“.
(Д. Дорошенко, „Хліборобська Україна“, кн. V — VI. з 1921. р.)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |