Неволя бусурманська
 |
А. Кащенко.
НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА
В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ ПОЕЗІЇ.
_%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%BB.png)
КАТЕРИНОСЛАВ.
Друкарня І. Вісьман та І. Мордхілевич. Феодосійська 9.
1917 р.
Хоч доба татарської руїни та турецької неволі є найдавнішою добою українського життя, а між тим про ту добу до наших часів збереглося чимало народніх дум та пісень тоді, як про події з життя, наприклад, таких видатних козацьких ватажків, як Іван Сірко та Кость Гордієнко, що жили на 150–200 літ пізніше, не збереглося до наших часів жадної думи жадної пісні. Пояснення до цього можна знайти тільки у тому, що татарські напади й бусурманська неволя надмірно тяжко вражали всю українську людність й найгострішим болем відбивалися у серці народніх мас.
Справді: з історії відомо, що року 1422 кримський хан Менглі Гірей спустошив всю Київщину і погнав у неволю бусурманську з міст та сел Київщини всіх, хто не вспів поховатись по лісах, і навіть всю людність самого Київа, разом з воєводою київським Іваном Ходкевичем та його родиною[1]. Через кільки років він теж саме зробив з Волинню й Поділлєм. За кільки років його наскоків на Україну з її земель було забрано у Крим кільки сот тисяч невольників та невольниць. Далі відомо, що року 1537 з України татари погнали у Крим 15.000 невольників, а року 1575 — 55.340 невольників. Далеко ще більше було забрано у неволю року 1589 з Галичини й Поділля, в 1593 — з Волині, в 1640 з Київщини та 1653, 1666, 1667 і 1671 — з усієї України.
Знаючи ці числа, легко собі уявити який роспач панував на Україні під час таких татарських наскоків! Які величезні натовпи невольників гнали у Крим можна бачити з того, що, як каже Д. Антонович,[2] один жид міняйла, сидячи у Перекопі біля брами, всякий раз, як гнали невольників з України, питав, чи лишилися ще люде на Україні і звідкіля їх там береться така сила.
Набігаючи на Україну, татарська орда, кількістю тисяч у двадцять-тридцять душ мала у двічі, а часом і у тричі більше коней, бо всякий татарин гнав на поводі одного чи двох вільних коней, щоб вьючити на них здобич, і у всякого з них біля сідла були привьязані чималі пасми ремнів, різаних з недубленої шкури, що звалася сирицею, щоб було чим вьязати „ясирь“, себе-то живу здобич.
Вскочивши несподівано в Україну, татарська орда поділялася на три загони, з которих один біг верст на сто уперед, другий на стільки ж у праву руку і третій у ліву. Одбігши так од головного табору, всякий загін поділявся ще на три загони, а далі ті загони верст за 150 од головного табору поділялися ще всякий на три загони, ставало 27 загонів, а врешті велика площа України верст на 500, а иноді й більше у поперек вкривалася кількома сотнями татарських загонів, немов павутиною. Після того татари починали ловити людей, вьязати їм за спину руки і заганяти до своїх таборів. Ловили татари людей і в селах і у полі під час жнив або сіянки. Змагання з татарами по селах майже ніколи не бувало бо селяне не мали зброї; всяк намагався тільки втекти й переховатись, коли ж траплялося, що хтось змагався, так того зараз же вбивали. По містах людність инколи поспівала узброїтись і оборонялася од татар, але й те не завжди її ратувало, бо татари, натрапивши на опір, подавали про те звістку до головного або до другорядного табору і звідтіля прибігала татарам поміч. Певний захист од татар був тільки по замках та кріпостях, на котрі татари нападали дуже рідко, бо під час несподіваних наскоків вони не возили з собою гармат.
Зігнавши людей з усієї околиці до свого табору, татари села підпалювали, а ясирь (невольників) порядкували до походу: людей похилих, що вже не здатні були до невольницької праці, татари не брали у неволю, а вбивали або на місці, або пригнавши у табір, недолітків же, які не мали ще сили добігти до Криму і крутилися цілими натовпами біля матерей, кримські хижаки розгонили й давили кіньми.
Про жах татарської руїни маємо художній уривок з народньої пісні:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли,
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан вьється,
А по ногах ланцюг бьється.
А я бідний з діточками,
Піду лісом, стежечками;
Нехай йому із водою!
Ось, ось, чайка наді мною.
Співається тут про селянина, що зратувався з дітьми у лісі, мила ж його, себ то дружина, не вспіла втекти і дісталася в неволю татарам. Цей уривок, хоч він і невеликий, дуже яскраво обмальовує татарську руїну і згадує про другий засоб переховування од татар; це — влізти з головою у воду і дихати через продовбану очеретину. Пісня пояснює, що чоловік не сховався у воді через те, що побоявся, як би його не виявила чайка, котра крутилася й скиглила над річкою, мабуть маючи неподалеку гніздечко.
Ввесь жах, що переживала людність під час татарської руїни, жаль за втраченною волею, нудьга у неволі за рідним краєм, за батьками, за дітьми, за милим або милою, та муки невольницького життя у чужій країні — „у вірі бусурманській“, як народ говорив, мов у люстрі відбилися у великій кількости народніх дум та „невольницьких плачів“, складених на ріжні випадки з невольницького життя і, хоч з того величезного народнього скарбу збереглися до наших часів на протязі чотирьох віків майже найдрібніші скалки, а проте й вони роскривають нам очі на минуле.
Який роспач, плач та лемент лунали по Україні під час татарських наскоків можна бачити з того, що по народній пісні навіть бездушна рослина, береза, почорніла з жалю:
Ой у лузі береза стояла,
А на березі зозуля кувала;
Питалася зозуля берези:
„Ой, березонько, чого ти не зелена?“
— Ой, як я маю зеленого бути,
Коли підо мною татари стояли,
Копитами землю грасовали,
Мечем гилле обтинали.
Загальний сум людей, що лишалися після татарського наскоку на руїнах своїх осель без дітей та близьких людей, відбився у перших словах думи, з которї до наших часів зберігся тілько невеликий уривок:
Зажурилась Україна, що нігде прожити —
Витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
Опріч нападів татар цілими ордами у кільки десятків тисяч коней, на Україну майже що року й що-денно набігали дрібні загони татарських добичників, що звуться у народніх думах „ушкалями“. Не маючи великої сили, ушкалі ходили через степи потайно, ховаючись по байраках та обминаючи села і захоплаювали людей здебільшого під час праці на полі, як згадується у думі про Коваленка:
Ой в неділеньку рано пораненько
Да зібрав женців да Коваленко,
Да усе женці да й одбірнії,
Поробив їм серпи да все золотії…
Ой повів женців на яри-долини,
На яри-долини, на яру пшеницю.
„Ой жніте, женчики, обжинайтеся
І на чорну хмару озирайтеся,
А я піду до дому пообідаю,
Жінку та діточок да одвідаю“.
Ох і жнуть женці, розжинаються,
На чорну хмару озираються…
Ой, то же не хмара — то орда йде,
А Коваленко та перед веде,
Вьязали руки да сирицею,
А залили очі да живицею,
А сковали ніжки да скрипницею.
„Ой повій, вітроньку, да з під ночі,
Да роскуй мої да руки, ніженьки,
Ох повій, вітроньку, з під темної ночі
Да на мої ж да на карії очі“.
По цій думі, заможного селянина Коваленка татари захопили під той час, як він одбився од своїх робітників і пішов у село обідати. За що татари випікли Коваленкові очі гарячою живицею, дума не пояснює. Звичайно, татари випалювали або виколювали очі тільки втікачам, що намагалися втекти з неволі. Треба гадати, що Коваленка покарано за те, що він змагався.
При зовсім инших обставинах попадали у бусурманську неволю козаки. Всякий козак мав зброю і не давався живим до рук бусурманам. Тільки під час яких-небудь нещасливих пригод у боях, або через козацьку необачність татарам иноді щастило захопити козаків у бранці і то у дуже невеликій кількости. Про необачність козацьку згадують де кілька дум, між ними дума про атамана Матьяша:
На усті Самарки Богу[3]
Семенова, козацького Рогу
Дванадцять козаків Брацлавців небувальців
|
|
Стали тернові огні раскидати,
Стали по чистому полю козацькі коні пускати,
Стали козацькі сідла од себе далеко покидати,
Стали козацькі семипьядні піщалі по закутках ховати…
Побачивши таку необачність, старий козацький атаман Матьяш застерегає молодь:
„Козаки, панове молодці!
Небезпечне ви майте,
Козацькі коні із припони не пускайте,
Сідла козацькі під голову підкладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалеко тут земля татарськая“…
Не буйні вітри повівали,
Як турки яничари з чистого поля,
з гори в долину припали,
Дванадцять козаків Брацлавців у полон забрали.
Схожий до цього випадок оспівано у думі про Сірчиху та сіркового сина Петра. Не менча козацька необачність оспівана й у думі про Нечая, де відомий народний богатирь, не зважаючи на те, що вороги були близько, пішов на ніч бенкетувати з своєю кумою. Нарешті один з варіантів думи про Самійла Кішку оповідає, що й цей славний козацький гетьман дістався туркам у неволю чи не через через необачність:
Ой у лузі Базавлуці там стояв курінь бурлацький.
Там був, пробував Кішка Самійло, гетьман козацький.
І мав він собі товариства сорока чоловіка,
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю галерою безпечне гуляв,
До Кішки Самійла в гості прибував,
Та так до їх в гості прибував,
Що всіх козаків гетьманських, запорожських
на місці заставав,
Иноді траплялося бусурманам захопити козака у неволю і серод бою, та тільки у тих випадках вони здебільшого не лишали козака живого, а помщаючись, мордували на смерть. Це ствержує дума про Морозенка:
Ой виїхав Морозенко за Килибердою,
Ой зустрівся Морозенко з вражою ордою
Ой бьєтся він три дні, три дні, три години,
Ой лежить трупу, лежить орди на чотирі милі,
Ой став же Морозенко да в полі гуляти,
Стали його турки й ляхи оступати,
Морозенко, козаченько, як мак роспускався;
Морозенко, козаченько, в неволю попався,
Ой повели Морозенка на Савур могилу,
Дивись, дивись, Морозенку, на свою Вкраїну,
Посадили Морозенка на тесовім стільці,
Зняли, зняли з Морозенка з чересів червінці.
Посадили Морозенка на жовтім пісочку.
Зняли, зняли з Морозенка червону сорочку.
Посадили Морозенка на біле ряденце
З цього уривку думи видно, що захопивши славного народнього героя Морозенка, бусурмани довго знущалися з нього, виводили навіть на могилу, щоб подивився у останнє на свій рідний край, а далі зняли з живого шкуру і врешті вже вийняли з грудей серце.
Коли на суходолі козаки дуже зрідка доставалися бусурманам у неволю, то на морі те траплялося далеко частіше. Під час походів на море козаки не завжди мали змогу оборонятись. Там на своїх невеликих чайках вони були у владі могутнього, бурхливого моря. На доброму вітрі турецькі галери плавали прудчіше, ніж запорожські чайки. Траплялося, що турки догоняли запорожців, розбивали їхні чайки гарматною пальбою і потопляли їх, а козаків, витягши з води, забірали у неволю. Траплялося, що турки застукували запорожські чайки у якомусь не придатному для козацького бою місці і брали у неволю разом з атаманом, як то трапилося з гетьманом Скалозубом у Керченській протоці; а часом і без ніякого бою хуртовина викидала запорожські чайки на турецькі береги, як про те співається в думі про бурю на Чорному морі:
Щось не добре починає;
Злосопротивна хвилечка,
Хвиля вставає,
Судна козацькі, молодецькі
На три части разбиває:
Першу часть вхопило
у Біларапську землю занесло;
Другу часть схопило,
У Дунай, в гирло забило;
А третя часть тут має —
Посеред Чорного моря,
На бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопає.
Таким чином під час морських походів козаки діставалися бусурманам до рук сотнями, та тільки їх не завжди повертали на рабів — невольників, а часом теж замучували, Так з історії відомо[4], що коли під час походу султана Османа II в 1621 році на Польщу він був біля Ісакчі на Дунаї, у той час біля Очакову турки захопили 18 козацьких чайок, по яких повинно було бути біля сьоми сотен козаків, та ще капитан паша Халіл пригнав до султана 200 козаків захоплених біля Козлову. Всі ті козаки були замордовані, як найлютіше: кого давили ногами слонів, кого турки набивали на гаки, кого садовили на палі. Сам султан, переїхавши з Ісакчи у Білгород (Аккерман), часто їздив човном за лиман дивитись на мордування козаків, а часом і сам власноручно пускав у них стріли.
Так само відомо з історії, що коли після руйнування козаками Сінопу, турки захопили біля Очакову, року 1614 одну чайку з козаками у полон, то султан звелів віддати тих козаків на втіху сінопцям, а сінопці првселюдно мордували їх, як тільки знали, аж поки замучили всіх на смерть.
Хто з козаків, захоплених на морі, лишався живий, той був власністю самого султана і здебільшого віддавався на військові галери, або на державні роботи, як от: прокладання шляхів, будування мостів, кріпостів і таке инше.
Таким чином козаки складали з себе дуже незначну частину невольників, забраних з України, величезна ж більшість їх була з сел та з невеликих міст.
_017.png)
Жіночий ясирь („біла челядь“, як зветься жіноцтво у думах) поділявся по віку жінок та по їхній вроді. Молодих та дуже вродливих дівчат, за котрих у Туреччені давали великі гроші, татари везли у мажах, запьятих зверху килимами, инших же гнали так само, як і чоловіків, або привьязували їх до возів на котрих возили харчі. Одна з дум так малює подорож до Криму у неволю трьох дівчат, дочок українського попа:
Коли турки воювали,
Білу челядь забірали,
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дівоньки.
Єдну взяли по при коні.
По при коні на реміні,
Другу взяли по при возі,
По при возі на мотузі,
Третью взяли в чорні мажі…
Що ю взяли по при коні,
По при коні, на реміні,
То та плаче: „Ой, Боже мій!
Косо моя жовтенькая!
Не мати тя росчісує —
Візник бичем ростріпує“.
Що ю взяли по при возі,
По при возі, на мотузі,
То та кричить: „Ой, Боже мій!
Ніжки мої біленькії!
Не мати вас умиває,
Пісок пальці розьїдає,
Крівця пучки заливає!
Що ю взяли в чорні мажі,
То та плаче, то та кричить:
„Ой, Боже ж мій, очка мої,
Очка мої чорненькії!
Стільки країв проходили,
А білий світ не виділи!“
Пісень про подорож до Криму чоловічого ясиря не збереглося; що ж до дум про подорож дівчат, то всі вони яскраво малюють гнітючий біль дівочого серця, одірваного од рідного гніздечка і разом тиху покірливість своїй нещасливій долі:
Із-за гори, гори, з теменького лісу
Татари ідуть, Волиночку везуть.
У Волиночки коса з золотого волоса,
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і биту дорогу.
А за нею біжить у погоню
Батенько її.
Кивнула — махнула білою рукою:
„Вернися, батенько, вернися, рідненький!
Вже ж мене не однімеш, а сам старенький загинеш:
Занесеш головку на чужу сторонку,
Занесеш очиці на турецькі гряниці!“
У цій думі, захоплена татарами молода дівчина, скорившись своїй долі, боїться, як би й батька її не спіткала така ж недоля і благає його не гнатись за татарами і вернутись до дому.
Роспука серця і покора своїй долі так само відбиваються й у другій думі: „Дві сестри бранки“.
Чому кури не пієте?
Чому люде не чуєте?
Турки село звоювали,
Громадами людей гнали.
Межи ними дві сестриці,
Повели їх по жерниці[5].
А жерниця ніжки коле,
Чорну крівцю проливає;
Чорний ворон залітає,
Тую крівцю попиває.
Сестра сестрі промовляє:
„Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки її пошле:
Най ся мамка не фрасує,
Най нам віна не готує,
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
За турчином молоденьким!“
Тут одна з сестер, примушених турком під час подорожі у Крим стеряти своє дівоцтво, у роспачі бажає, щоб турок, що став їхнім мужем, одрізав її косу і послав матері на ознаку того, що вони вже стеряли своє дівоцтво і що матері нема чого витрачатись, готуючи їм віно (посаг).
Не трудно собі уявити, що до такої роспуки й покори дівчата діходили лише після тяжких переживань і після того, як страчена була надія на милосердя своїх владарів-турків. Сили, щоб змагатись, у дівчат було мало, замість же зброї вони мали тільки сльози. Одна пісня малює таку сцену:
У долині огонь горить,
Коло огню турок сидить,
Турок сидить, коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковиї;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просе:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рідную Вкраїночку! —
Та даремні були сльози нещасних дівчат: турки не на те брали їх у полон, щоб пустити назад в Україну.
Поки ясирь гнали у Крим і у перші часи перебування невольників у Криму, вони ще не страчували надії на визволення через викуп. Крим був близько од України, до нього ще доходили вісти з рідного краю і коли не було війни, з України ходили у Крим чумаки, ходили через Запорожжє й инші люде, розшукувати своїх, захоплених у неволю, родичів, щоб викупити їх. Нареші з історії відомо, що року 1671 татари, спустошивши Волинь та Поділля і захопивши багато шляхти, ще не одходячи до Криму, склали реєстр бранців і послали польському коронному гетьманові, пропонуючи викупити з неволі, кого поляки хочуть; так що викуп невольників був звичайним ділом.
Ця перша доба неволі з нестраченою ще надією на визволення, теж відбилася у народніх думах. Ми маємо два галицьких варіанта дум про викуп дівчини її милим і про викуп козака милою:
Верх Бескида калинова
Стоїть мі там корчма нова,
А в тій корчмі турчин піє,
Пред ним дівча поклон біє:
„Турчин, турчин, турчиночку,
Не губ мене молодойку,
Іде тато — одмін несе,
Одмін несе, возом везе,
Не дасть він мі загинути“.
Одмінойки тай не стало,
Дівча гірко заплакало;
Верх Бескида калинова
Стоїть мі там корчма нова,
А в тій корочмі турчин піє,
Пред ним дівча поклон біє:
„Турчин, турчин, турчинойку,
Не губ мене, молодойку;
Іде мамця відмінити,
Не дасть вна мі загинути!“
Одмінойки тай не стало
Дівча гірко заплакало.
Верх Бескида калинова
Стоїть мі там корчма нова,
А в тій корчмі турчин піє,
Перед ним дівча поклон біє:
„Турчин, турчин, турчинойку,
Не губ мене молодойку,
Іде милий одмін несе,
Одмін несе, возом везе“.
Милий прийшов тай відмінив —
Ліпший милий, ніж брат рідний.
Тут молода дівчина — бранка навколюшках благає турка не губити її, а підождати викупа. Надії її були на батька, на матір і на милого; але ні батько ні мати не привезли викупу і тільки милий не пошкодів свого добра, а привіз його повний віз і викупив свою милу на волю.
Схожа до цієї й друга пісня про викуп, хоч і видно, що вона иншого автора.
Ой що в полі за димове?
Сидить козак у неволі,
Ой сидить він тяжко дише,
До батенька листи пише:
„Най сі тато йа змилує,
Най мя відси викупує!“
— Щоби за те, сину, дати? —
„Вісім волів тай від хати“.
— Як маю те, сину дати,
Волиш, сину, загибати!
Теж саме одповідає й мати, коли син просить прислати за нього вісім коров з телятами. Тоді козак пише до милої:
„Най ся мила йа змилує,
Най мя відсі викупує“.
— Щоби за те, милий, дати? —
„Сімсот качок тай від хати“.
Мила не шкодіє за для козака всього свого добра і одповідає:
— Ой волю я, мій миленький,
Ввесь маєнток відгоняти,
Ніж ти маєш загибати!
Пригнавши невольників у Крим, татари повинні були більшість дітячого ясирю і невелику частину дорослих бранців передати турецькому урядові на державні потреби. З останніх полоняників у Криму лишалася тільки невелика частина, бо для господарських потреб татарам не треба було такої сили невольників, яку вони приганяли з України. Більшість полоняників татари продавали за море у турецькі землі, навіть за Царьгород у Сірію, Єгипет та Аравію.
Головними ринками невольників у Криму були: Козлов (Євпаторія) та Кафа (Ѳеодосія), а найбільше останній. Сюди згоняли невольників великими натовпами, повьязаними один до одного, і на ринку їх завжди було по кільки десятків тисяч. Тут їх оглядали покупці, як у наші часи оглядають коней. Дивилися на зуби, щоб не були чорні, на тіло, щоб було кремьязне і без ніякоі вади. Дівчат та молодиць, виводячи на продаж, румьянили й убірали в кольорові одежі, але дозволяли покупцям оглядати жіноцтво так само, як і чоловіків, скидаючи всю одіж.
Десятки турецьких кораблів завжди стояли на морі біля Кафи, забіраючи невольників і одвозячи їх у турецькі й арабські землі, з которих уже ніяка звістка до України не доходила. Плач невольників з невольницького ринку перед посадкою на кораблі теж зберігся в одній з дум:
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської,
У городи христіянські, до отця до матусі.
Що не може він їм поклонитися, —
Тільки поклоняється голубоньком сивеньким,
„Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш:
Полени ти в городи христіянські
До отця мойого до матусі,
Сядь, пади на подвіррі отцовськім,
Жалібненько загуди:
Об моїй пригоді козацькій припомьяни.
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби собірають. —
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо, як стане Чорне море согравати,
То не знатиме отець либонь матірь,
У которій каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської
Чи у городі Царьграді на базарі,
Будуть ушкалі, турки яничари набігати,
За Червоне море у Арабську землю запродати.
У цій думі невольники благають голуба переказати батькам, щоб ті поспішались з викупом їх, бо як одпливуть галери од пристані, то вже тоді батьки не знатимуть, де їх і шукати.
Та от море „согравало“, себ-то набігав вітер, турецькі кораблі й галери напинали вітрила і рушали од берегів Криму за море, одвозячи невольників далеко од рідної України, а разом з тим знищуючи у них всяку надію на визволення. Продовження роспочатої вище думи як раз обмальовує становище невольників у далеких землях і їхні думки:
То брат — товариш теє зачуває,
До брата товариша промолвляє:
Товарише, брате мій рідний!
Не треба нам в городи христіянські поклону посилати,
Своєму батькові й матці більшого жалю завдавати:
Бо хоть наш батько й мати будуть добре дбати,
Грунти, великі маєтки збувати,
Скарби збірати, —
Та не знатимуть, де, в якій тяжкій неволі турецькій синів своїх шукати;
Що сюди ніхто не захожає,
І люд хрещений не заїзжає,
Тільки соколи ясненькі літають,
На темниці сідають,
Жалібненько квилять — проквиляють,
Нас всіх бідних невольників у тяжкій неволі турецькій
Добрим здоровьям навіщають…
Тут уже відбивається, коли не роспач, то страта останньої надії на визволення з неволі.
Содержувалися невольники по турецьких та арабських землях, як відомо з італійських та инших джерел, зовсім не по людському: їх таврували распаленим залізом, як таврують худобу, випікаючи тавро на лобі або на щоках, ввесь день держали на важких роботах, немилосердно бьючи батогами, або лозинами й тернинами при всякому випадку, навіть за те, що людина спинеться, щоб звести дух; годували варевом з падлючини, якої їжи не хотіли істи навіть собаки; на ніч же замикали у льохи, або спускали по драбинах у глибокі ями з сторчовими боками і до ранку витягали драбину з ями, щоб невольникам ніяк було втекти.
У думі про Івана Богуславця так малюється турецька темниця у Криму:
„У городі Козлові стояла темниця камьяная
Сім сажен в землю вмурованая“.
В Туреччині, по гірських краях, темниці для невольників часто відбудовували у середині гір, лишаючи з світу тільки один пролаз, на якому прироблювалися міцні двері. Виламували камінь під землею для темниць самі ж невольники і при тій роботі справді навіть у день не бачили «світу Божого». Вікон у таких темницях-льохах зовсім не було, дихати було важко, а по стінах точилася вода.
Не трудно собі уявити, що при таких обставинах життя, людина через який час переверталася на робочу тварь, чого туркам і треба було.
Частина невольників, здебільшого захоплені на морі козаки, як я вже згадував, віддавалася турецьким урядом на галери, але й там жття нещасних було не ліпше, коли не гірше. Їх приковували ланцюгами до лав біля гребок, по пьятеро до всякої гребки і не одковували по кільки років. Громадючи день і ніч, невольники на тих лавах по черзі й їли й спали. Хвилі часто заливали їх до поясу, вітер разпатлював їхнє нестрижене волосся, а галерський доглядач, ходячи у продовж галери по-між двома рядами лав, немилосердно бив бичем всякого, хто, як йому здавалося, не досить щиро налягав грудями на гребку.
На галерах здебільшого нещасні невольники кінчали й життя своє разом з галерою або під час хуртовини, або під час морського бою турків з христіянами. Не один десяток галер загинув на Чорному морі і од рук козацьких і не завжди серед бою запорожці мали змогу ратувати своїх, прикутих до галери, братів. Здебільшого галери потопали, або горіли разом з невольниками: а скільки їх було по галерах, можна бачити з того, що у великій морській битві біля Лепанто Італійці та Гиспанці захопили 130 турецьких галер і по них знайшлося тільки 3468 рабів
Був один тільки засіб, щоб, хоч не вертаючись до рідного краю, поліпшити свою долю — це потурчитись.
.png)
Хто давав згоду на потурчіння, того зразу ж визволяли з неволі, давали йому за жінку бусурманку і навіть давали грунт, або підмогу на господарство. Турки дуже любили повертати хрістіян у свою віру, бо вбачали у сьому перемогу свосі віри й своеі культури над христіянською. Так, наприклад, дума про Байду (князя-гетьмана Вишневецького) оповідає, що турецький султан, захопивши його у бранці, раніше, ніж катувати, умовляв його побусурманитись, обіцяючи не тільки лишити його живим, а навіть видати за нього заміж свою дочку і зробити його вельможою:
Царь турецький к ньому присилає.
Байду к собі підмовляє:
— Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мі лицарь та вірнесенький!
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраіночку!
Тільки Байда не був би народним героєм, колиб побусурманився; він волить ліпше вмерти, а ніж зрадити віру свого народу. От його одповідь:
„Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!“
Розлютований такою одповідью, султан, звелів скарати Байду лютою смертью:
Ой крикнув царь на своі гайдуки:
„Візьміть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепіте!“
Байда мусить померти, але раніше хоче помститись за свою смерть:
Не одну нічку, тай не годиничку.
Ой висить Байда, тай гадає,
Та на свого джуру споглядає.
Та на свого джуру молодого,
І на свого коня вороного.
«Ой, джуро мій молодесенький!
Подай міні лучок та тугесенький,
Подай міні тугий лучок.
І стрілочок цілий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки».
Ой як стрілив, — царя вцілів,
А царицю в потилицю,
Його доньку в головоньку.
«Ото ж тобі, царю,
За Байдину кару!»
Проте не мало було українців, що не видержували тягарю неволі, зрікалися своєі віри і приймали іслам, або, як згадують народні украинські думи, ставали потурнаками. Ті потурнаки, щоб запобігти турецької ласки і вбити у собі нудьгу сумління, робилися немилосердними до своіх братів і товаришів і катували іх гірше за самих турків. Одного з таких потурнакив згадує дума про Самійла Кішку:
Перший старший меж ними пробуває
Кішка Самійло гетьман запорожський;
Другий — Марко Рудий
Суддя військовий;
Третій — Мусій Грач
Військовий трубач;
Четвертий — Лях-Бутурлак[6],
Клюшник галерський,
Сотник Переяславський.
Недовірок христіянський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотирі, як став на волі,
Потурчився, побусурманився,
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
Коли турецький паша, що їздив на галері, росказав, який він бачив недобрий — віщий сон, Ілляш потурнак радить паші не турбуватись, а тільки дати йому волю росправлятись з невольниками так, щоб з них бігла кров, та набити на них нові кайдани і тоді все буде добре:
„Алкане пашо, Трапезондський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати;
Скажи міні получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду сажати,
По два по три старі кайдани і нові іслравляти,
На руки на ноги надівати;
Червоної тавологи[7] по два дубці брати,
По шиях затинати,
Кров христіянську на землю проливати!
Про те і у таких ренегатів–потурнаків, як згадує та ж сама дума, у серці жеврілася іскра любови до далекого, але незабутнього рідного краю — України, котру у думах невольникив українці здебільшого звуть „вірою христіянською“, як Туреччину звуть „вірою бусурманською“. Підпивши на самоті трохи вина Ілляш потурнак почув потребу — розважити свою душу і поговорити з ким–небудь про Україну. Сумуючи, він скрикує:
„Господи! Єсть у мене що іспити й ісходити,
Та ні з ким об „вірі христіянський“ поговорити!..
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
Потурнаків з всяких націй в Туреччині було дуже багато. Не кажучи вже про захоплених у неволю недолітків, яких турки зараз же повертали на бусурманів і віддавали через який час у яничари, або робили євнухами при гаремах, там бусурманилось майже все жіноцтво, захоплене як з України, такі з инших земель.
З життя поневоленого жіноцтва народні думи згадують про випадки дуже легкодухої зради своєму чоловікові й рідному краєві. Такою непевною дружиною була, як каже дума, навіть жінка гетьмана Богданка (Богдана Ружинського):
— Ой Богдане, запорожський гетьмане!
Да чому ж ти ходиши в чорнім оксамиті?—
„Були в мене гости, гости татарове:
Одну нічку ночували: стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
Гей сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко догоняти, миленькую одбивати!“
Догонили татароньків в чистім полі, край дороженьки,
Там татари вогонь кладуть й вечерю готують,
Міже ними баша сидить, на колінах милу держить.
„Ой миленька, миленька, відсунься од башенька,
Бо я башенька вбью, а миленьку собі візьму!“
— Коли бьєш — бий обоє бо башенька серце моє!“
Останні слова думи виявляють зраду жінки не примусову а вільну і до того зараз же після поневолення, під час подорожі до Криму.
Історія знає кільки украінок, невольниць, що були жінками кримських ханів, значних турецьких правителів і навіть самих султанів. З останніх, султаша, мати Османа III, була фанатичною бусурманкою, що всяку ніч по 1.500 раз читала 112 главу корана і мала між турками славу мало що не святоі жінки. Проте такі фанатичні жінки потурначки, мабудь, були винятком, більшість же українських дівчат, примусом потурчених і ставших жінками значних турків не забували свого рідного краю і, хоч були вже на вікі прикуті до Туреччини чоловіком турком і дітьми бусурманами, а проте спріятливо ставилися до поневолених українців і до України взагалі.
За таку щиру українку історія знає дружину султана Сулеймана I Россу, або Роксолану, попівну з Рогатина на Галичині. Ще більшим обронцем України і местником за неї, була дівчина з України, дружина кримського хана Іслама Гірея, спільника, а потім ворога Богдана Хмельницького. Як каже слідом за народними переказами д. Костомаров (Т. 21 стор. 726), та Ісламова дружина звела хана з світу (отруіла), помщаючись за те, що хан під Жванцем зрадив Хмельницького і побрав на Україні багато людей у неволю.
Образ потурченої українки, що не забула рідного краю, а дбає про нього, маємо у чудовій народній думі про Марусю Богуславку, що у неволі стала жінкою значного турецького паші. Засумувавши за рідним краєм. Маруся Богуславка на передодні Великодня іде у темницю до своїх земляків-невольників, певно вже маючи згоду свого чоловіка — паші на те, щоб визволити невольників і у розмові каже їм, що завтра Великдень. Невольники, котрі за багато років неволі вже забули про все рідне й дороге серцю, проклинають Марусю за те, що вона нагадала їм про те, яке тепер на Україні свято й радість і тим, збудила в них почуття своєї недолі. На те Маруся просить земляків не проклинаті її а коли вона випустить їх на волю і вони підуть в Україну, то не обминати міста Богуслава і переказати її батькові й матері, щоб вони не клопоталися викупати її з неволі, бо вона вже стала бусурманкою.
На Чорному морі,
На каміні біленькому,
Там стояла темниця камьяная,
Що у тій то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до іх дівка бранка,
Маруся, попівна, Богуславка прихожає,
Словами промовляє:
„Гей, козаки,
Ви бідні невольники!
Угадайте, що в нашій землі хрістіянській за день тепера?“
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку, бранку,
Марусю, попівну, Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
„Гей, дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі Христіянській за день тепера?
Шо тридцять літ в неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі христіянській за день тепера“.
Тоді дівка бранка,
Маруся, попівна, Богуславка,
Теє зачуває.
До козаків словами промовляє:
„Ой козаки,
Ви бідні невольники!
Що сьогодня у нашій землі христіянській Великодня субота,
А завтра святий празник, роковий день — Великдень!
То тоді то козаки теє зачували,
Білим лицем до сироі землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну, Богуславку
Кляли проклинали:
„Та бодай ти дівко, бранко,
Марусю, попівно, Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!
То тоді дівка бранка,
Маруся, попівна, Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
„Ой козаки,
Ви бідні невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте;
Бо як буде наш пан турецький до мечеті відьіжджати,
То буде міні, дівці бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключи віддавати:
То буду я до темниці прихождати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати.“
То на святий празник, роковин день Великдень,
Став пан турецький до мечеті відьіждажати,
Став дівці бранці
Марусі, попівні, Богуславці,
На руки ключи віддавати.
Тоді дівка, бранка,
Маруся, попівна, Богуславка,
Добре дбає —
До темниці прихождає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
„Ой козаки,
Ви бідні невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи Христіянські утікайте;
Тільки прошу я вас, одного города Богуслава не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєткив нехай не збуває,
Великих скарбів не збірає,
Та нехай мене, дівки бранки,
Марусі, попівни, Богуславки,
З неволі не викупає;
Бо вже я потурчилась, побусурманилась,
Для роскоши турецької,
Для лакомства нещасного!“
Ой визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкоі неволі
З віри бусурманськоі
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий
У мир хрещений!
Взагалі становище жіноцтва у турецькій неволі було більше складне, ніж становище чоловіків. Од чоловіків турки вимагали тільки рабування, од жіноцтва ж вимагали ще й любощів, і це ставило жіноцьтво у більше драматичне становище. Наприклад, одна з пісень галицького варіанту згадує, як один украінець-потурнак, задумавши придбати собі за гроші сожительку, випадково купив собі на ринку рідну сестру невольницю і тільки щаслива розмова між братом та сестрою виявила іхню кревність і зратувала од гріха.
Ходить турчин по риночку,
Водить з собой дівчиноньку,
Править за ню срібло,
Править срібло не міряне,
А золото не важене.
Ой знайшовся один панок,
Сипле срібло не міряне,
Тай золото не важене.
Ой взяв же ю по під пашки,
Повів же ю по під дашки,
Ой взяв же ю за рученьку,
Привів же єю до домоньку,
Ой тай сіли вечеряти,
По вечері в карти грати,
Єї каже постіль слати,
Вона ж тую постиль слала,
Тай равненко заплакала.
Війшов панок до кімнати,
Взяв з дівчинов розмовляти:
„Ой Марисю, Марисенько!
Яку маєш родиноньку?
Чи багато роду маєш,
Що в неволі погибаєш?“
— Ой мала я три братчики,
Три братчики, ріднесенькі.
„Деж вони ся да поділи,
Три братчики да ріднесенькі?“
— Один пішов на Волощину,
Другий пішов на Вгорщину,
Третій пішов в Туреччину.
„Чи ж ба ти їх ше пізнала,
Свої брати ріднесенькі?“
— Вже їх тепер не спізнаю,
Я в неволі погибаю!... —
Що тепер за світ настав,
Що брат сестру не пізнав!
Яка тапер годиночка,
Не пізнає родиночка!..
Не менче драматичне становище українських невольниць малює друга пісня про тещу й зятя. Татарин, що раніше захопив собі на Україні дівчину і прижив з нею дитину, другим разом, набігши на Україну, випадково захопив у неволю матірь своєї дружини і привіз до своєї оселі: дочка не пізнає матері накидає на неі всяку важку працю; мати пізнає дочку по рубці на грудях од искри, що впала на неі під час хрестин, але який час ховається з тим, поки робітник, почувши, як вона кляла хазяйську дитину, росказує про те господині. В обуренні дочка бьє свою матір по щоці. Коли все виявилося, дочка просить матір вбратись у гарну одежу і бути панею, але стара жінка одповідає, що ліпше ій бути у шматтях та у своєму рідному краєві і вертається на Украіну.
Ой по горах огні горять,
По долинах дими курять,
Ой там турки полон ділять.
Дівка впала парубкові,
А тещенька — зятенькові.
Приіжджає він до двору:
„Вийди, вийди, татарочко,
Привів єм ті невольницю,
А до смерті робітницю“.
А вона ій тай завела,
Три роботи загадала:
Оченьками стадо пасти,
Рученьками кужіль прясти,
Ноженьками колисати.
Теща дитя колисала,
І дитині приспівала:
„Люлю, люлю, татарчатко,
По доненці унучатко!
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло!“
Учув то то вірний слуга:
“Чи чули ви, панєнонько,
Як вам кляла робітниця:
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло?“
Ой побігла татарочка,
Бігла боса без пояса,
Та вдарила по личеньку
Свою рідну матіноньку;
— Ой ти, доню ж моя, доню!
Не тілько м тя годувала,
По личеньку м тя не била.
„Мамко ж моя старенькая,
Почом же сь мя іспізнала,
Що сь мя доненьком назвала?“
— Як тя баба в купіль клала,
На груди ті искра впала,
По тому м тебе пізнала.
„Мати моя, мила мати!
Скидай з себе тиї лати,
Візьми дорогиі шати —
Будеш з нами пановати!“
— Ліпше моі вбогі лати,
Ніж дорогі твоі шати;
Я не хочу пановати,
Піду в свій край загибати.
„Слуги ж мої тай вірнії!
Пряжить коні воронії!
Везіть мамку в єї краї!“
Опріч глибоко драматичного становища матері й дочки у іхніх відносинах, ця пісня ставить перед очі і другу драму: драму молодоі потурчиноі украінки, которій треба вибірати або матір і рідний край, до котрого мати вертається, або турка — свого чоловіка і дітей. На диво пісня не спиняється на сьому питанні, а зразу розьязує його на користь чоловіка й дитини — молодиця, не вагаючись, наказує запрягати коней і везти матірь у іі (себто материни) краі, тим самим виявляючи, що сама вона вже не має Україну своім рідним краєм.
Далеко міцнішу любов до рідного краю ми бачимо у думах про неволю чоловічу. У думі про Івана Богуславця, що пробував у неволі десять років, коли вдова козловського паші закохалася у одного з своіх невольників Івана Богуславця і умовляє його побусурманитись та бути її чоловіком. Богуславець з обурінням одхиляє її залицяння; правда, що коли пашева звеліла завдати Богуславцю нелюдських мук, він скорився і став її чоловіком, але як тільки туркеня через який час поглузувала з того, що Богуславець зрікся своєї віри, він своєю рукою зарубав її не вважаючи на те, що вона була вже його дружиною, і втік, з товаришами на запорожську Січ.
У городі Козлові стояла темниця камьяная,
Сім сажен у землю вмурованая.
У тій темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
У неділю рано пораненьку
Алкан-пашовая турецькая од мужа зоставала,
Свого мужа поховала,
До темниці прихожала,
Темницю одмикала,
По між невольниками похожала,
Івана Богуславця за білу руку брала,
Словами промовляла:
„Покидай ти, Іванце Богуславце,
Віру свою христіянськую під ноги,
А воспріймай нашу, бусурманськую у руки,
Да будем пити-гуляти,
Мене за тебе пропивати!“
— Да бодай же ти, Алкан- пашовая, віро бусурманськая,
Да не діждала того говорити,
Щоб я віру христіянськую під ноги підтоптав,
А твою бусурманськую на руки восприняв! —
Як крикнула ж Алкан-пашовая, віра бусурманськая,
Да на бісових мурзаків:
„Да візьміть же Івана Богуславця,
Козака дніпрового, отамана військового,
Да свяжіть йому руки сирою сирицею,
Да положіть його перед праведним сонечком“.
Як стало сонечко пригрівати,
Стала сириця ссихати,
Став Іванець Богуславець да пробі кричати:
— Алкан-пашовая, пані молодая!
Як не будеш мене христіянською вірою урікати,
Буду я за жону тебе брати! —
Тоді крикнула Алкан пашовая, віра бусурманськая,
Да на бісових мурзаків:
„Розьяжіть Іванцю Богуславцю,
Козаку дніпровому, отаману військовому бідні руки,
Да візьміть його під пишніі боки,
Да ведіть його у терем високий:
Будемо пити-гуляти, мене за його пропивати!
|
|
Сім неділь хмелю не заживала,
Христіянською вірою не урікала
Як стала на восьму неділю хмель заживати,
Стала з молодими турецькими панами гуляти,
Стала Іванцеві Богуславцеві
Христіянською вірою урікати:
„Дивіться, панове, який у мене муж прекрасний,
Да він у нас побусурманився для роскоші турецької.“
Іванець Богуславець теє зачуває,
До Чорного моря швиденько прибігає,
У човен сідає,
Козаків серед Чорного моря догоняє
До козаків в судно вступає.
|
|
Стали козаки до города Козлова назад прибувати,
Стали на турків сонних набігати,
Стали їх рубати,
Город Козлов огнем-мечем воєвати,
Стали турецькиї льохи розбивати,
Срібро–золото, дорогую одежду забірати
Став Іванець Богуславець Алкан-пашовую молодую рубати,
Став од пристані Козловської поспішати
І ще до світу до города Січі прибувати.
Взагалі у всіх думах про життя у турецькій неволі чоловіків, як, наприклад, у думі про втечу трьох братів з Азову, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку і у невольницьких плачах відбивається велика нудьга невольників за рідним краєм і непереможне бажання побачити його знову.
У першій з ціх дум менший брат „піша пішаниця“, покинутий комонними братами волив краще вмерти з безхлібья й безвіддя у степах Запорожжя, а ніж віддатись знову у неволю.
А смерть у степу була тяжка й страшна. От як вищезазначена народня дума її оспівує:
|
|
І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.
І на Савур могилу збігає
Словами промовляє,
Сльозами обливає;
„Побило мене в полі три недолі:
Перва недоля — безхлібья,
Друга недоля — безвіддя,
Третя недоля, що своїх братів рідних не догнав“.
І буйний вітер повіває
Бідного козака, безщасного з ніг вже валяє.
От менший брат на Савур могилу лягає,
Головку склоняє,
І вовки сіроманці набігали,
І орли сизопері налітали,
В головках сідали,
Хотіли заздалегідь живота темний похорон одправляти.
Менший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
„Вовці сіроманці, орли чорнокрильці,
Гости моі милі!
Хоч мало мало підождіте,
Поки козацька душа з тілом розлучиться.
_052.png)
Тоді будете міні з лоба чорні очі висмикати,
Біле тіло коло жовтоі кості оббірати,
По під зеленим явором ховати
І камишами вкривати“.
Мало–немного спочивав —
От, руками не візьме,
Ногами не піде
І ясно очима на небо не згляне…
На небо взирає,
Тяжко здихає;
Батькову, матчину молитву споминає,
І Богові душу оддає.
Тоді сиві зозулі налітали,
У головах сідали
І так, як рідні сестри, кукували,
Тоді орли сизопері налітали,
На кудрі наступали,
З лоба очі висмикали.
Тоді ще й дрібна птиця налітала
Коло жовтої кості тіло оббірала.
І вовки сіроманці набігали,
Кості по байраках, по мелюсах, разношали,
Під зеленим явором ховали
І камишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.
У думі про Самійла Кішку на пораду Ілляша потурнака Кішці — потурчитись і стати паном, гетьман-невольник з обурінням одповідає:
„Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру христіянську під ноги топтав!
Хоч буду до смерти біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову христіянську покладати!
Віра ваша поганая
Земля проклятая!“
„Білим лицем до сироі землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну, Богуславку…
Кляли, проклинали“…
Нарешті у плачі неводьників на турецькій каторзі, вони проклинають землю турецьку і благають Бога, щоб хоч послав на море хуртовину, котра могла б позривати галери з якорів і викинути іх на рідні береги.
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
У гору руки підіймали, кайданами забрязчали;
Господа милосердного прохали та благали.
„Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хочай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля;
Хочай би чи не повивертала якорів з турецької каторги!
Да вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоіла:
Кайдани–залізо ноги повиривало,
Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмугляло!..
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок христіянський,
По ринку він похожає,
Він сам добре теє зачуває;
На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:
„Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду захожайте,
По три пучки тернини і чорвоноі таволги набірайте,
Бідного невольника по тричи в однім місці затинайте!“
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
По три пучки тернини і червоноі таволги у руки набірали,
По тричи в однім місці бідного невольника затинали;
Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтоі кості обривали.
Кров христіянську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров христіянську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти–проклинати:
„Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти розлуко христіянська!
Не одного ти розлучила з отцем з матірью,
Або брата з сестрою.
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, Господи! всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурманської
На тихі води
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений
В города христіянські!"
_057.png)
у христіянські землі. Перший з цих випадків — визволення Самійла Кішки припадає на рік 1599, другий — визволення Сулими з товарищами на італійський берег стався біля року 1630, третій — втеча невольників разом з галерою у Дніпр припадає на рік 1643 і нарешті четвертий, що згадує д. Н. Костомаров[8], схожий на визволення Самійла Кішки, припадає на останнє десятиріччя XVII віку. Але зрозуміло, що історія знає не всі такі випадки: їх було далеко більше, та тільки оповідання про них не дійшли до наших часів. А скільки ж мало ще бути невдалих бунтів невольників, коли вони гинули у боротьбі з узброїними турками!
Ще більше було випадків втечі невольників з турецькоі неволі суходолом. Думку про втечу всякий невольник пестував у своєму серці з першого ж дня поневолення. З Криму невольники тікали здебільшого бродом, через Гниле море (Сіваш); з Азову, як знаємо з народноі думи про трьох братів Азовських, шлях втікачів прямував через річку Міус та Муравський шлях на річку Вовчу, а далі на Самарь та Дніпр; з Туреччини ж втікачі украінці ратувались або човнами через Черне море до Дніпра, або тікали за Дунай у Молдаву, а вже з Молдави на Украіну.
Не мало украінців перемотали всі перепони й пригоди, що оточали іх під час втечи і щасливо прибували на Украіну. Це ствержується тим, що у Січі запоржській повсякчас можна було знайти кільки десятків таких козаків, що вже побували у турецькій або татарській неволі а проте велика більшість втікачів, що мусила ховатись під час мандрівки од всякого бусурмана, гинула, не побачивши рідного краю, або з безхлібья, або од зброі бусурман. Невольника, хоч би як він добре вмів говорити по турецькому або татарському, не трудно було роспізнати по невольницькому тавру і всякий турок, кому він попадався на очі, мав у Туреччині право забрати його у неволю до себе.
Часто втікачі поки наближалися до Украіни, попадали з одноі неволі у другу, але часто вони попадалися й першим хазяінам і ті іх люто за втечу карали. Тих невольників, що були власністью турецькоі держави, за першу втечу дуже люто катували, а за другу, як що невольник ловився, його звичайно осліплювали, випікаючи або виколюючи йому очі і лишали помірати з безхлібья. На превелике диво, бували випадки, коли осліплені у неволі втікачі, знаходячи собі силу у любові до рідного краю, все таки доходили до Украіни, щоб переходячи од села до села з бандурою у руках, оплакувати й оспівувати перед рідними земляками нещасливу долю поневолених братів.
Наш останній кобзарь і товорець народніх дум та пісень Т. Г. Шевченко у поемі „Невольник“ так змалював турецьку неволю і втечу з неї:
Тоді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки яничари ловили,
З гармати гримали,
В кайдани кували,
В тяжку неволю завдавали…
_060.png)
Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе,
І лютому ворогові
Не допусти впасти
В турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуди,
Отаманам — по чотирі…
І світа Божого не бачуть, не знають,
Під землею камінь ламають,
Без сповіді святоі умірають,
Як собаки здихають,
Пропадають…
І згадав сирота Степан у неволі
Свою далеку Україну:
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає;
Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю…
Уже на третьому полі
Турки яничари догнали,
До стовпа вьязали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали…
Я скривдив би українське жіноцтво, колиб не додав ще кільки слів про невольниць українок. Я вже доводив, що пісні про жіночу неволю, хоч і відбивають нудьгою за рідним краєм і родиною, та разом з тим дихають покорою до своєї нещасливої долі. Думи й пісні не згадують про випадки, колиб жінки й дівчата, обороняючи свою честь вбивали б своїх насильників, не дають прикладів втечі жіноцтва в Україну, або загибелі під час такої втечі, не співають і про те, щоб потурчена невольниця українка покинула своїх дітей бусурманів і повернулася до рідного краю. Проте, на нашу думку, причину такого зьявища треба шукати не у малій любові українського жіноцтва до рідного краю, а у самій жіночій природі та у вихованні дівчат у ті часи, коли жіноцтво знало тільки хату, було завжди підвладе і покірне мужчині і не виховувалось ні для якої самостійної праці. А що жіноцтво українське любило свій рідний край не меньше за чоловіків і більше навіть за властне життя ствержується тим, що не всі вони мовчки корилися своій долі, не всі замірали душею й серцем серед „роскоші турецької та лакомства нещасного“, а часом, не маючи сили змагатися з обставинами невільного життя, дівчата й жінки заподіювали собі смерть, аби тільки не бути втіхою бусурмана, свого насильника, та не виховувати його дітей, ворогів свого рідного народу.
Як, оспівуючи чоловічу неволю, ні одна дума не згадує про самогубство невольників, так, навпаки, у піснях про жіночу неволю ми маємо чимало таких випадків.
В уривку якоїсь загубленої вже пісні, що наводе добродій Антонович в „історичних піснях малоруск. народу“, українська дівчина, що примушена була віддатись значному туркові (турецькому панові) топиться в Дунаі.
Ходить Іван по над Дунай
А за ним, за ним турецький пан:
„Чи ти Йване рибу ловиш,
Чи ся Йване перевозиш?“
— Гіркі ж мої перевози,
Аж облляли дрібні сльози,
Мав одну сестру Пелагію,
Та втопилася в неділю…
Пішла к Дунаю води брати,
Із двома відерцями,
Одним відром зачерпнула,
А за другим утонула.
Нехай щуки їдять руки,
А плотвиці — лілі лиці;
Нехай нелюб не любує,
Біле лице не цілує;
Нехай пісок очі точить,
Нехай нелюб не волочить.
З цього уривку, хоч він і не виразний, все таки можливо уявити собі, що брат захопленої у неволю дівчини розшукував іі у Туреччині, та знайшов тільки вісті або слід того, що вона втопилася, невитримавши життя з бусурманом.
У пісні про Андрієчка й Марієчку дівчина, що дісталася туркові, на третій день пробування у нього попросила ножа ніби на те щоб вирізати гилочку калини, а сама встромила того ножа собі в серце:
„Ой турчине, турчиночку,
То я виджу калиночку —
Най сі вітну палічечку“.
Рубає вона ба й ідну, дві,
Ідну йому, другу собі,
Рукавцем сі вона накрила
Й в сердце ніж сі забуртила.
Ой турчине, турчиночку
Дай мі ножа остренького
До завоя тоненького!
Тонкий завій укроїла
Ніж у серце сі встромила.
Нарешті пісня про Романа й Олену, так само галицького варіанту, як і дві попередні теж кінчається самогубством поневоленої й потурчиноі українки:
Ой турчине, турчиночку,
Дай мі ножа остренького,
Най я піду в лужиночку
Вирізати калиночку!
Жде годину, жде другую,
Далі й пішов по самую:
— Волів ем ся сам пробити,
Ніж мав ем то тобі дати!
Таким чином можем з втіхою зробити висновок, що у давні часи, в часи тяжкої бусурманськоі неволі, українці як чоловіки так і жіноцтво любили свій рідний край, як дай Боже любити його й нашим сучасникам.
А. Кащенко.
|
|
Спільниками видавництва можуть бути окремі особи, громади й інституціі. Пай — 25 карб., які можна виплачувати протягом року. Умову В-ва висилають дурно.
№ 1. С. Русова. Національні відносини в Бельгії
1916. Ц. 10 к.
№ 2. А. Кащенко. Перерід. Оповідання. 1916. Ц. 30 к.
№ 3. А. Кащенко. Мандрівка на пороги. Оповідання для дітей. З малюнками. 1916. Ц. 40 к.
№ 4. А. Кащенко. Згадки про Сагайдачне та його околиці. З малюнками. 1916. Ц. 50 к.
№ 5. А. Мамин-Сібіряк. Поганий день Василя Івановича. Оповідання для дітей. 1916. Ц. 8 ц.
№ 6. Т. Романченко. Поезіі. 1916. Ц. 15 к.
№ 7. Я. Корчак. Слава. Оповід. для дітей. З польської
мови переклав Сава Крилач. 1916. Ц. 30 к.
№ 8. М. Мандрика. Коротенька історія кредитовоі кооперації на Украіні та на іі околицях. 1917. Ц. 12 к.
№ 9. С. Русова. Чехія та іі національне відродження
1917. Ц. 15 к.
№ 10. Оповідання про дітей. Попереказували Б., М та Н. Грінченки. 1917 Ц. 1 р. 20 к.
№ 11. Оповідання про хлопців. Попереказували Б., М. та Н. Грінченки. 1917. Ц. 50 к.
№ 12. Оповідання про дівчат. Попереказували Б., та Н. Грінченки. 1917. Ц. 70 к.
Одбитки з останніх оповідань №№ 13–20
Б. Грінченко. Як жив украінський народ. Вид. 5-е.
Серія „Памьяти Насті Грінченко“. 1917. Ц. 40 к.
№ 22. „Заборонені“, поезіі Т. Шевченка. 60 к.
№ 23. А. Кащенко. На руінах Січі. 1917. Ц. 15 к.
№ 24. М. Грінченко. Про виборче право. Ц. 20 к.
№ 25. Дзелень-Бом! Збірник для дітей.
1. Оповідання про славне Військо Запорожське Низове. Коротка ілюстрована історія Війська Запорожського. З малюнками й картами. 1917. Ц. 3 р. 75 к.
2. Зоряно. Повість. 1917. Ц. 50 к.
3. Великий Луг Запорожський. 1917. Ц. 1 р. 00 к.
4. Кость Гордієнко-Головко, останній лицарь Запорожжя. Істор. опов. З малюнк. 1917. Ц. 35 к.
5. Борці за правду. Історична повість. Ц. 1 р. 40 к.
6. Про Гетьмана Сагайдачного. Історичне оповідання з малюнками. 1917. Ц. 35 к.
7. Запорожська Слава. Історичне оповідання з малюнками. Вид. третє. 1917. Ц. 80 к.
8. На-провесні. Драма з життя українських „Просвіт“ на 5 дій. 1917. Ц. 1 р.
9. Над Кодацьким порогом. Історичне оповідання з малюнками. Вид. 2. 1917. Ц. 40 к.
10. Славні побратими. Історичне оповід. Вид. 2. 1917. Ц. 40 к.
11. Тяжкий гріх. Оповідання з часів першоі революції. Ц. 20 к.
12. Зруйноване гніздо. Історична повість. Ц. 1 р. 20 к.
13. Мандрівка на Дніпрові пороги. Вид. 2. Ц. 40 к.
14. У запалі боротьби. Історична повість. Вид. 2. Ц. 1 р. 80 к.
15. Перерід. Оповідання. Вид. 2. Ц. 30 к.
16. Під Корсунем. Істор. повість. Вид. 2 Ц. 1 р. 20 к.
17. Неволя бусурманська. Вид. 2. Ц. 50 к.
18. Про гетьмана Самійла Кішку.
18. Великий Луг Запорожський. Вид. 2.
19. Сагайдачне.
1. Казка про рибалку та рибку. З мал. Полт. 1917. Ц. 10 к.
2. На руінах Січі. К–слав. 1917. Ц. 15 к.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |