Непокірний (1928)
 |
Б. ГРІНЧЕНКО
НЕПОКІРНИЙ
з 6 малюнками
ДРУГЕ ВИДАННЯ
КНИГОСПІЛКА
|
Бібліографічний опис та шифри для бібліотечних каталогів на цю книгу вміщено в журналі «Літопис Українського Друку» та «Картковому репертуарі» Української Книжкової Палати. |
Державний Наук.-Метод. Комітет НКО УСРР по Секції Соціяльного Виховання ДОЗВОЛИВ до вжитку в книгозбірнях установ соцвиху
Упрліт № 1125. Харків
Зам. № 1495. Тир. 15000
Літ.-друкарня
КНИГОСПІЛКИ
Харків, Нетеч.
наб., 14.
1928
_003.png)
ТЕПЕР уже виразно було видко, що новий учитель — чоловік непевний. Тому було багато доводів.
Насамперед — учитель ні до кого ніколи не ходив (розумілося: до людей статечних) і сидів у своїй школі то з дітьми, то з якимись книжками. Що тому було правда, міг посвідчити шкільний сторож, що був за сторожа й у волості. Друге — він не мав ніякого «благородного виду» і тільки одіжжю відрізнявсь од мужиків, бо розмовляв «по-мужицькому». Третє — він, як випускав школярів погратись, дурів, як маленький, гуляючи з ними у м'яча, ганяючи наввипередки, або ще які грання вигадуючи; таку «кумедію» що-дня міг бачити і старшина, і писар, і всякий, хто бував у волості, бо школа була в одному дворі і навіть в одному будинку з волостю. Четверте — він сам собі варив їжу та ще й угурт з тими школярами, що ночували в школі. Нарешті — він ходив по лісах та луках, збирав якісь квітки, камінці і всяку таку дурницю, і все те обережно ховав. Про цей останній пункт старшиниха погадала навіть, що чи не ворожбит він який, але-ж цю думку не взяв собі до уваги освічений писар, і старшина просто сказав жінці, щоб вона не встрявала, куди їй не треба.
Але-ж цього мало. Він був навіть неслухняний і неввічливий до начальства. Замість, щоб удовольнятися з двох поламаних лавок, що дала волость школі, і заліплювати побиті шибки папером, він намагався, щоб йому пороблено нові столи, засклено вікно, і навіть, щоб покрашено стару класну таблицю, начеб-то через те, що на ній уже крейда не пише. І як волость, звісно, не зважала на такі його кумедні домагання, то
_005.png)
Нарешті волосний писар, що двадцять і один рік писарює, пройшов крізь сито й решето, й знає добре, де чим пахне, догадувавсь, що цей учитель… теє… Про це він казав навіть урядникові, що жив у другій волості, й урядник цілком з ним згодився, сказавши:
— Мєжду ними дуже багато мошенників… вони, сицилісти, тільки так, знаєте, видають себе за вчителів.
І обіцявся незабаром усе «розслідувати», приїхавши.Такі були провини вчителеві й так їх виясняли увечері днях студня 188… року волосний старшина Петрушенко, поліцайський урядник Швидков, волосний писар Льовшин, сільський староста Губань і сільський крамар, шинкар і поштар Семен Олексійович Цупченко, що до його старшина, урядник, писар і староста зібралися на чарочку.
Розмова почалася після восьмої, здається, чарки з того, що Цупченко розповідав своїм гостям, як він для «штуки» посилав прохати вчителя до себе в гостину і як той одмовив, що йому ніколи.
— А хлопець мій, що в школу ходить, каже мені, — оповідає Семен Олексійович далі, — що він таки швендяє часом у гості… тільки-ж — як би ви думали, до кого?… До Семена Попенка!
— До Семена Попенка! — здивувалися гості. — Та у Семена-ж і в самого ані їсти, ані пити, ані в чому походити… чим-же він буде гостей гостити?
— А от же, бачите, ходить до його! І хлопця Семенового кажуть, так улюбив, так улюбив!…Далі потроху почали виясняти вище писані провини й усіх, хто там був, оповив правдивий гнів на такі несвітські вчинки нового вчителя. Але-ж справжнє обурення повстало тоді, як волосний писар Льовшин озвався з своєю славетною промовою. Він сказав:
— Усе, що оце почув я тепер, не здається мені дуже вдивительним. Усякому звісно, що оці молоді паничики, которих Земська управа нам понасилала, нічого не знають, для того тільки і вміють ганяти з мальчиками у м'яча…
— Еге, що правда, то правда, — перехопив старшина. — Що тепер за наука? То як старий дяк Панасович був, так ідеш повз школу — аж гуде, аж реве, — так усі тії склади складають. А тепер що? І мій хлопець у школу хидив, — та потім я його взяв… Бо приходить додому, питаюся: — «Ну, що-ж ти у школі вивчив»? — Та, каже, вчитель став проти нас та й велить: тягніть, каже, за мною: о-о-о! А ми й собі як загудемо: о-о-о! А він знову кажіть: грр!.. Ми й собі як загаруемо: грр! грр! грр!… Он яка сторія: гарчати тепер учать! — додав старшина.
Усі зареготались, почувши про таку сміховину. Писар же, перечасувавши, поки регіт ущухнув, почав знову:
— Так ось, кажу, усе це не дуже мені вдивительно. І те не вдивительно, што він у клявзи пустився: нада-ж, єжелі нічого мальчики не знають, хоч тим себе вигородити, що лавок нєту. Мені вдивительно і страшно друге.
Тут писар зупинився на хвилину, немов би щоб дати змогу всім слухачам приготуватись до цього другого «страшного». І справді ті нашорошили вуха, а врядник додав нащось:
— Дєйствитєльно!
Бачучи те, писар почав знову:
— От Семен Олексійович кажуть: до них не схотів піти, а до голодранця Семена ходить і хлопця мальчика його полюбив. Видите, до статечного чоловіка не пішов, а пішов до до голодранця і голодранцевого хлопця полюбив. Що з цього виходить, следствує? Следствує, що він, прихиляється до голоти всякої і кунпанію з нею імєєт, а з голотою — звісно, які розговори? — Про багатих та про начальство! Чуєте, які розговори?
Писар знову зупинивсь і глянув навкруги. На всіх обличчях ще більше запанувала увага. Урядник же насупився ще дужче і силкувався дивитися так, як дивиться сам справник. Він хотів би всім довести, що в такому ділі тільки він, урядник, держить у руках усі перуни, але на превиликий жаль, нагай, яким він частенько списував селянам спини, слухався його краще, ніж язик, і він тільки набрав справницького вигляду і промовив знову:
— Дєйствительно! — а опісля додав, — возмутитєль! Прокламацію пущаєть…
Писар почав далі:
— Тепер другоє, — отчого він, як старшина, або господин урядник, або я, або ще хто з началства, от хоч би поштосодержатель Семен Олексійович, іде, нікогда перший шапки не зніметь? Отчого, кажу, і што з цього виходить, слєдствує?— Еге, що правда, то правда, — озвалися старшина й хазяїн, — це ми вже добре помітили. Ніколи сам не поздоровкається, мабуть жде, щоб йому вперед шапку зняли…
— Потом он што, — казав далі писар, — прихожу я раз до його, — думаю так — зайти одвідать чоловіка, поговорити, як з образованим. Захожу, а він книжку читаєть. — «Здрастуйте, — говорю, — Василій Дмитрієвич!» — Здрастуйте, — каже, а сам устав, книжку згорнув, сховав у свою шаховку, і на ключ замкнув. Спрашую я вас: на што йому ту книжку прятать, єжелі вона такая, как нада книжка? А єжелі прячеть і по ночах книжки читаєть, то що тут виходить? Виходить і слєдствує, що то такі книжки, котрі только без людей читать можна…
— Дєйствитєльно! — скрикнув урядник. — І я ще осен'ю получив бумагу сікрєтну от господина станового пристава: хто учитель? званіє? І потом: способен лі к отправлєнію своїх об'язаностей? Конечно, я отвєчаю: не способєн, потому — возмутитель! І книжка запрещенна — всьо одно прокламація!— Еге! так он воно який птах! — скрикнув Цупченко.
— Імєнно! — доводив свого писар. — Виділи, яке в його волосся довге?
— А хіба то що, як довге волосся? — запитався старшина.
— Як що? А то-ж у них, сицилістів, прикмєта така, знак, значить, штоб свій свого взнав.
— Дєйствитєльно!
Після цієї писаревої промови счинилося, як я вже казав, велике обурення. Чарка не переставала гуляти з рук до рук і пособляла тому, щоб правдивий гнів проти вчителя виявись у виразніших формах. Балакано довго і багато, і нарешті уражено й поставлено так:
а) щоб скарати вчителя за його зневажливість і невшанування до свого начальства, то не давати йому більше дров;
б) щоб не псував він дітей, настренчувати батьків забирати їх зо школи;
в) розпитатися по селу, про що розмовляє вчитель з людьми, а найбільше з Семеном Попенком, а також, якщо буде змога, зазирнути потихенько і в його шаховку з книжками (розпитуватися сам урядник, приручав ще й писареві, а до вислідів у шаховці сподівались помочі від сторожа).
— А там, когда дознаємось, тогда можна будє йому підпустити! Уже я знаю еті дєла! — казав писар.
— Окончательно! — додав урядник. — Тогда ми доношеніє сікретноє, і його голубчика тогда — фітть!… А ви, Хома Григорович, — удався він до писаря, — неукоснитєльно сообщить мнє, бо знаєтє, — я тут не живу і мнє за всім не вспіть, потому сікрєтних дєлов множество.
Урадивши так, випили ще по одній перед дорогою, по другій на дорогу й по третій на добре прощання і, хитаючись та коливаючись, гості розійшлися по своїх хатах, хоча треба додати, що старшина до своєї не дійшов, а заночував у писаря.
Як урадили, так і вчинили. Другого-ж таки дня не дали вчителеві дров і сторожем переказали:— Оце, щоб шанувався!
Опріч цього, сторожеві звелено було не слухати, якщо вчитель казатиме робити.
Діти мерзли, вчитель приходив у волость, гризся, але-ж похитнути незломність сільських орударів не міг. Тоді він здумав був знов написати про це до земства, та волосний писар, догадавшися, що містить у собі присланий од учителя на пересилку пакет, вернув його назад, додавши, що по закону волость повинна відсилати тільки такі пакети, які запечатані скарбовою печаттю.
Так минув тиждень.
Одначе, хоч й мерз учитель добре, та його непокірливість не поменшала, а досягла навіть до того, що він сам хотів був їхати у повітову земську управу, але-ж Цупченко, звісно, не дав йому коней.
— Ну, а найняти йому, два рублі дати — ні з чого, — казав старшині писар, — він уже третій місяць не получає жалування і тепер у його в кармані вітри гудуть!
— Хіба зборщик не брав у його довірености на жалування, щоб з управи получити, як їздив у город? — спитався старшина.
— А вже-ж я звелів, щоб не брав. Побачимо тепер, як він свої гроші получить! — одмовив писар.
_015.png)
Це була правда, і вчитель ніяк не міг рушити з села. А надто, що після одлиги вдарив мороз і зробилось таке, що їхати зовсім було неможна навіть підкованими кіньми. Таким побитом правдива кара сільського начальства досягла своєї мети. Коли додати сюди, що сторож, слухаючи наказу, не носив у школу води й не робив там нічого, то запевне можна сказати, що й учитель зрозумів, що начальство сердиться.
Не так легко було виконати другий пункт присуду. Хоч староста з старшиною навіть у волость кликали деяких батьків і намовляли їх забрати своїх дітей зі школи (додаючи до того, що за таким чи иншим дядьком було стільки чи стільки недоплатку — цеб-то до «холодної» недалеко), хоч у школі було холодно, — діти все-ж ходили вчитися і деякі батьки на перестороги та накази свого начальства казали:
— А що я йому зроблю? Я йому кажу: покинь у школу ходити, старшина свариться, а він каже: мені треба вчителя слухати, а не старшини.
— Замічаєте, замічаєте, Михайло Степанович? — питався писар у старшини, — замічаєте? Проти начальства возстановляє!_017.png)
— Та як же вони там учаться в нетопленій хаті? Там же так холодно, що хоч вовків ганяй! — питався старшина у сторожа.
— А так, їх там багато збереться школярів, а хата маленька, то поки у школі сидять, то воно й нічого, — від духу нагрівається, а ще й усі в кожухах та свитках.
— А сам мерзне?
— Коли мерзне, а коли хлопці йому носять з дому дрова, так топить у себе.
— Що-ж це? звелів він їм, чи що, дрова носить?
— Де вам! Прокляті хлопці так улюбили його! І воду вони носять.
— А ти їм відер не давай! — звелів писар.
— Та я й не даю. З дому хтось приніс, — тими й носять.
— А ти пильнуй! Тільки которий воду, чи дрова принесе — по потилиці жени.
Нарешті зоставався ще третій пункт присуду. Але-ж тут ні старшина, ні хитромовний писар нічого не могли зробити. Поміг їм урядник, забігши на той час у волость.
— Што-ж, как слєдство? — спитав він.
Ті розказали, що було.
— Нєхорошо! — покрутив головою урядник. — Довжно вам приймать мєри. Од вищої власти приказ — припаганду ловить і всяческі преслєдовать. Неукоснительно старай тесь! А то будєтє виноваті.
І він дав інструкції.
Старшина з писарем трошки злякались і заходилися щиріше «ловить припаганду».
Але ж скільки не допитувались, які розмови бувають у вчителя з селянами, ніхто нічого не сказав: чи то не хотіли, чи то справді нічого було казати. Один тільки рудий Герасим помінився дещо розказати, якщо йому дадуть на чвертку, і справді з'ясував, що вчитель начеб-то казав йому, що не пагано-б старшину скинути геть.
— А про багатих нічого не казав? — спитався писар.
— Про багатих? — не розумів Герасим, — ні, про багатих казав,… казав, що добре, як би всі були багаті…
— А книжок ніяких не давав?
— Книжок? Ні, давав і книжки всякі…
— Кому-ж він давав? Які-ж він книжки давав?
— Кому давав? Давав… Я вже того не знаю, кому саме він давав, тільки давав усякі…— Ну, а ту… як її?… пре… пра… та як бо, Хомо Григоровичу? — спитався старшина у писаря.
— Прикламація! — одповів той.
— Еге, приломація! Так приломації тієї не говорив, не дєлав?
— Як? — спитався Герасим, — що воно таке?
Але того не знав і сам старшина з писарем. Тим вони кинули далі питаться, зрозумівши, що від Герасима великого не довідаються. Та й усякому було видимо, що Герасим за чвертку й рідного батька продав-би, і що його вже ловлено в брехні на волосному суді, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за ці брехні. Алеж, не маючи кращого, можна було, якщо потреба, і з Герасима скористуватися, щоб скарати винного. І писар звелів Герасимові:
— Гляди-ж, не забувай того, що сказав!
— І! боже мій! З чого-б я забув? Ні зроду-звіку не забуду, тільки на чвертку дайте!Взявши на увагу, що Герасим може ще здатися, старшина дав йому з громадських грошей на чвертку!
Зоставалося ще одно: довідатися, які книжки вчитель читає. Але це була зовсім
_021.png)
— А може так: при йому трус зробити? — казав нетерплячий старшина. — Так просто: а давай, сякий-такий, які в тебе проти начальства книжки єсть!…
— Ну, Михайло Степанович, так не можна. Треба це діло потихенько вести, — відмовляв більш політичний писар.
Але-ж, щоб учитель не забував, що начальство усякими способами може скарати непокірливого, писар дещо таки вимудрував.
Так звана «холодна» відгороджувалася від школи тільки тонкою стіною (школа, як уже казано, була в одному будинку з волостю). З цього й скористувався писар, хоча сам він нічого не робив, а все діло звернув на старшину, А старшина того-ж таки дня покликав рудого Герасима, знову йому вийняв з громадської скриньки на чвертку, дав належні інструкції та й посадив його в «холодну» саме в той час, як у школі було навчання.Герасим не хотів дурно брати гроші й зараз-же почав галасувати, а потім і бити кулаками в ту стіну, що була до школи. Стіна була стара, складена з паганенького кривого дерева, і Герасим скоро продовбав у ній дірку і, вистромивши в школу голову і вдаючи з себе п'яного, почав на всі боки лаяти і вчителя, і школярів, і налякав дітей так, що деякі трохи не повтікали.
Другого дня писар, лукаво поглядаючи на старшину, сказав:
— А знаете, Михайло Степановичу, громада лає вас за вчителя.
— Як?
— Та так! — Каже: дітей зморозили і все…
— Громада! — скрикнув старшина, — начхать мені на громаду! Я начальник: Хіба громада начальник? Я! Усе я можу! А що громада старшину вибіра, так я на те начхав! То колись може було так, а тепер хіба громада настановляла й настановлятиме мене? Кого справник звелів, того й настановили. Я єсть старшина, а старшина — начальник від справника, а не від громади.Бо не громада мені зуби поб'є за несправність, а він…
— А отже громада каже, що будуть жаліться, — ще лукавіше додав писар.
— Нехай! Мені те й не свербить. А ось я їм покажу! Я їм школу розвалю і вчителя викину геть к чортам! — кричав уже зовсім розсердившись громадський репрезентант, начальник од справника, пан старшина.
І сього-ж таки вечора, випивши добре у свого кума, він зайшов по дорозі до волости й почув, що у школі хтось гомонить, навіть співає. Розлютований за такі «непорядки», кинувся у школу. Там був учитель і троє хлопців-ночувальників, — вони й співали.
— Смирно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату. — Смирно, я вам кажу, мат-тері вашій!… Що ви мені тут кричите, діло робити в волості не даєте!
Але-ж учитель і тут не змовчав перед начальством і насмілився сказати йому, старшині:_025.png)
— А, так ти, такий-сякий, начальство вигониш! Цить! Р-роздеру!
Здається, після такого категоричного начальникового слова кожен мусив-би скоритися. Тільки-ж ледачого нічим не дошкулиш. І хоч і дуже дивно буде це всім, а мушу сказати, що вчитель вигнав старшину, — так таки простісенько взяв та й вигнав, бо був собі чоловік при здоров'ю та палиця якась у руках у його була, — не диво-ж, що старшина, хоч і дуже п'яний був, але-ж не схотів змагатися з таким бунтівником і, вилаявшися ще раз чи двічі, вийшов геть.
Другого-ж дня після цього в волості довідались, що вчення в школі немає, а вчитель поїхав у повітове місто.
— Хто-ж його повіз? — допитувавсь у сторожа старшина, сердитий вельми, бо йому своя голова здавалася завбільшки з винницький казан після вчорашнього вечора.
— Та Грицько Дараган. Та ще й набор: сказав — потім віддасте, як свої відберете.— Гм… Ну, Грицька треба буде провчити…
— А що, — питався старшина на самоті в писаря, — чи не скоїться з того що він поїхав?
— Дурниця! Нічогісінько не буде! Сами побачите, — заспокоював писар.
Учитель повернувся, а за ним наспів і наказ од земської управи. Управа, перелічивши всі вчинки волосного старшини, прикро наказувала, щоб надалі цього не було, щоб волость уволяла справедливу волю вчителя, а також, щоб „донесла“, на підставі якого права старшина робив усе «вище писане».
Писар тільки всміхнувся, прочитавши те, і сказав:
— Ну, ми напишемо такий одвіт, що довго він нас пам'ятатиме!…
Він — цеб-то вчитель.
Тут начальству пощастило. Проходячи одного разу двором, старшина побачив школяра, що ніс до школи якусь книжку.
— А ну лиш, що воно таке? — подумав старшина і зупинив хлопця.— А хто тобі цю книжку дав, хлопче?
Хлопець з острахом одмовив:
— Учитель.
— А дай її сюди!
Хлопець тремтячими руками віддав книжку.
— Ну, йди додому! — звелів йому старшина, а сам зараз-же пішов у волость до писаря.
— А гляньте, Хоме Григоровичу, що це за книжка?
Писар розгорнув книжку.
— Гм… що воно таке? А де ви її взяли, Михайло Степанович?
— А у школяра! Вчитель йому дав.
— Вчитель? а ну, подивимось!
І писар почав пильно з усіх боків розглядати книжку.
— «Географія», — читав він заголовок. — Гм… хто його знає, що воно таке…
Потім він розгорнув книжку посередині й почав читати:
— «Дождь происходит от паров, которые поднимаються от водяних вместилищ вверх и собираються там в виде облаков»… А! ось де воно! Ось! Чуєте, Михайло Степановичу, у цій книжці що? Не од бога дощ, а от «паров». Он що!
— То це, значить, книжка така… проти бога?
— Конешно!
— Так її й теє… і представити до начальства можна?
— А всенепремєнно!… Ну, тепер, голубчику, побачимо! Тепер я вшкварю! — гукнув писар.
Але він поїхав ще порадитись до врядника. І вони вшкварили! Писар списав цілого аркуша паперу, та як списав! Я можу переказати його чудове писання тільки тією мовою, якою він сам писав.
«В Н-скую Земскую Управу Н-ского Волосного Правленія
Доношеніє.
Оноє Волостноє Правлєніє имєєт чєсть донєсти, что топливо для школы г-ну учителю всегда давалось в достаточности и ежели на каких два дня случилась приостановка, то единственно от недостачи общественных сум, которых не доставало. И на щот оскорбленій, то никаких таковых оскорбленій волостной старшина учителю не чинил, а наоборот всегда сповеществовал просвещенія юношества и зайдя в школу, как начальник, отечески пекущийся о благосостоянии, чтоб узнать необходимое для школы, но г-н учитель без всякого на то внимания, поносными и дерзскими словами старшину изругал и выгнал проч с устрашением палкою, каковую для совершенно неизвестных, но весьма вредоносных намереній, постоянно при себе имея, как бы угрожая спокойствію.
И всякія другія г-на учителя жалобы единственно от того, что он на волостного старшину и писаря злобу имеет и постоянно имеет между волостью истязанія в расуждение разних будто бы чинимых ему причепок, а онных не существует. Сам же г-н учитель нимало в школе не учит, а лиш занимается припагандою и книжки мыслей безбожних разширяет и разныя речи относительно против властей, чему примером крестьянин Герасим Рудый и свидетелем»… і таке инше.
До сього додав ще й книжку, що старшина відняв, — нехай начальство бачить.
Урядник же написав своєму начальству ще краще. Він просто казав, що вчитель хотів счинити на селі бунт розмовами та книжками, а доводом виставляв те, що мужики почали виявляти ще більшу непокірливість, бо зовсім нехотя знимають перед урядником шапки.
Це все полинуло, куда треба…
Трохи згодом начальство шкільне завітало до школи. Воно сказало вчителеві:
— Що ви тут так погано поводитесь? Книжки там якісь, розмови…
Бідолашний учитель хотів був виправдатися й доводив, що книжку ту, яку старшина відняв, дозволила не то цензура, а й «учений комітет» школи, але начальство не дало йому й договорити!— Це все добре, але ви чоловік невпокійний… Шукайте собі місця де-инде, — нам вас не треба.
Учитель мусив шукати.
Волосний старшина Пастушенко, поліцайський урядник Швидков, волосний писар Льовшин, сільський староста Губань і поштар Цупченко могли тепер пересвідчитися, що ще існують способи скарати винного…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1930 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |