Нечай (Воробкевич)
 |
Данило Млака.
 |
 |
|
 |
|
 |
|
|
|
 |
|
НЕЧАЙ
Поема исторична
(присвячена братям Бар-ським.)
 |
 |
|
Львів 1876.
З друкарні Товариства имени Шевченка.
Під зарядом Францішка Сарницького.
Передрук з Альманаху.
Ляхи скажені, ще один,
Один останній сумували
Шевченко.
Шляхті у Польщі знов тісно стало,
Знов на Вкраіну тьмою вертає,
Бори, безкраі степи, загони
Бідному люду знов видерає.
Бідна сірома гнеться у двоє,
Знов в Украінців дзвонять кайдани,
Робить сірома погань броварська
Мов в фараонській вяне неволі.
Ріже нагайка плечі козацькі;
Стогне сірома в ляцькій неволі:
„Лишенько, горе!“ Шляхта панує,
Народ рабствує, гнеться у двоє.
Жид-арендатор, Юда та Лейба
З бідного люду кров висисає;
Народ рабствує, наче в Єгипті,
Сам и не знає, за що страждає.
Ой зборівське ляцьке слово
Мов на морі піна,
Ой щербата твоя доля
Люба Украіно!
Он жиє, панує кривда,
А правда в могилі,
Чи ж вам крила повтинали
Вірли сизокрилі?
Чи, Вкраіно, твоя доля,
В морі потонула?…
Не втонула, не пропала,
На час лиш заснула,
Прокинеться — и козацтво
Стане знов чим було.
Дане слово у Зборові
Воно не забуло!
Ще не зъів червяк ратище,
Не трісла грімниця,
Ще незъіла ржа янчарку
Ні шаблю-сестрицю!…
Ссе ще Юда пелехатий
Та люцькоі кроні,
Бо ще галки не злетіли
З байраків, з діброви.
Дери ж шкіру, пий ще кровцю
Нехристе шинкарю!
Непогода — злидні вдарять,
Не минеш ти кари!
Підросте малий реєстер
Вамъ всім на росплату,
Розгуляється сірома
У своім завзятю
Хліб за хліб вона віддасть вам!
Бенькетуй же, Ляше!
Не удовзі нагадають:
Що по Случ то наше!
И засядуть сини волі
Суд судить над вами,
И заплаче Жидва й Шляхта
Дрібними слёзами.
Вже надходить час риданя,
Час страшного суду,
Прокинулось знов козацтво
З зеленого Лугу,
Не втихає вже у кузнѣ,
Від тяжкоі праці,
Гострять шаблі, гострять списи,
У густім байраці…
Ой у місті, в місті, в славнім Чигирині,
Ой та рано, дуже пораненько,
Ой на ринок-базар та зібрався народъ,
Стоіть мовчки, мовчки дожидає.
Ой чого ж то народ чого дожидає?
Чи то пан Хмельницький раду иззиває?
Пан гетьман Хмельницький ради неззиває,
Ой та сам він гордо виходжає.
За ним, за ним ведуть козаків-завзятців
Синів вольних вольної Вкраіни,
На руках, на ногах єсть у них кайдани.
Самі пишні гордо виступають,
Бо терпіть нехтіли ляцькоі сваволі,
В ляцькім ярмі гнутись погибати,
А у степу вольну волю ратовати
Віру с під ніг ляцьких піднімати,
Козацтва лицарства на поталу дати!
От виходить пан Богдан Хмельницький
Та не раду радить — суд судить над ними!
„На паль, на паль!“ крикнув славний гетьман,
Та вертає в замок знов бенкетувати.
А по ринку кров козацька лється.
За гетьманом грізьно народ поглядає,
Мовчить: що гадає? те Бог тільки знає!
Ой Богдане, ой Богдане!
Славний ти гетьмане,
За щож ще й ти знущаєсся
Та над козаками?
Ой згадай же: як у Січі
Гетьманом обрали,
Та на тебе мов на батька
Всю надію клали!
Проклянуть козацькі діти
Тебе, наш Богдане!
За що ж билися з Ляхами
С тобою гетьмане,
Під Збаражем, під Корсунем,
Жовтими водами?
За що-ж ще и ти смієсся
Та над козаками?
Ой Богдане! лучче було
Лягти головами,
Всю Вкраіну затопити
Жовтими водами!…
Мов из хреста зняті
Батько с сином и брат з братом
Одностайно стати
На ворога лукавого
Шевченко.
Панує все шляхта и бенкетує
По сеймах, сеймиках лиш коверзує,
Що запалало, що вже горить
И тут и там, що чернь не спить.
Не бачить шляхта и не чує,
Якую кару ій готує
Козацький рід; бо вже сита
Гіркого горя чернь сліпа:
Бенькетуйте та гуляйте,
Ніч минула, вже світає,
Вже и сонечко сіяє.
Ось покаже чернь погана
Та якого вона роду,
Як затрублять до походу.
То не лебідь білопірий
Плаває по морі,
То сіяє білолиций
Місяць на просторі
Блакитному, безкраёму,
С хмари виглядає
На діброву, яр глибокий
Лячно поглядає.
А в діброві віковічні,
Мохнатиі дуби
Позгинали, посхиляли
Своі темні чуби.
Там зібралась — позбігалась
Вбогая сірома
И стариі й молодиі
На раду зібрались,
Щоб за збрую ухопити,
Щоб волі добути,
Та щербату свою долю
Из кайдан роскути.
А між ними прохожає,
Наче рідний батько,
Нечай, брацлавський полковник,
Думає, гадає.
Сидить кобзарь на мураві
Грає, приграває
„Ой недобре най Хмельницький
Та про народ дбав,
Що мостивим из за Висли
Повертать казав.
Бо мостивим захотілось
У нас панувать,
Козакові й мужикові
Ярма накладать.
Ой недобре, наш Богдане,
З нами починав,
Що в реєстер сорок тисяч
Козаків вписав.
Ой не славно, та не гарно,
Плаче й Чигирин
Що з Ляхами побратався
Украіни син.
Схаменися, наш гетьмане,
Народ не губи,
Та неправду из Ляхами
Гетьже прожени!“
Так ушкварив кобзарь сивий
Аж гомін полився
По яру та по діброві.
Місяць подивився
Из-за хмари на діброву,
На зелені дуби,
На Нечая Брацлавського
Й на козацькі чуби.
Ой ударив в котли довбуш
Народу скликає;
Козаченьків хмара-хмара,
Наче море грає,
Наче море червонеє
Клекотить, шумує.
Загриміло, задудніло
Крутими ярами,
Поставали козаченьки
До кола рядами.
Поставали раду радить,
Гетьмана не мають.
Поставали, загриміли:
„Нечаю, Нечаю!
Всю надію лиш на тебе
Нарід полягає.
Ти за ёго уступався
При лихій годині,
Будь же, Батьку наш, гетьманом
Цілій Украіні!“
Вийшов Нечай серед ради,
Низько уклонився,
На старшину, товариство
Мило подивився.
„Браття моі, товариші,
Друзя моі милі
И шановна громадонько!
Не моя то сила
Всім козацтвом кермувати.
Ми гетьмана маєм
У Чигрині, у козачім.
Той най провожає
Вас, ви друзі, товариші
И брати по долі;
Я полковник, я підданий
Гетьманськоі волі.
В Чигрин лучче до гетьмана
Послів посилаймо
И від ёго оборони
И правди бажаймо.
Пригадаймо’ му присягу…
Як то не поможе,
То тоді, ви друзі моі,
Враз во имя Боже
Підем волі батьківської
Від Ляхів добути,
З замученого народу
Окови стягнути.“
— „Добре, славно, наш Нечаю!“
Козаки скричали
Своі посли козацькиі
В Чигирин післали
Ні отамани курінні, ні полковники,
Тілько Бог святий знає,
Народня дума.
Густа мрака Чигирин криє,
В байраці щезла вже луна,
Зіроньки наче світло гаснуть,
Сонце у степу вже вирина.
Коли так зійдеш Украіни
Сонце величнеє, скажи,
Чи вже ніколи не діждати
Тоі щасливоі пори?
Підходить сонце, ясні лучі
На Чигрин спали, аж горить;
У замку козацькім наш Богдан
Щось ся понурив, лиш сидить,
Думку думає, Бог ’го знає,
Що ’му роіться в голові,
Видно по чертах, оці, бровах,
Що заняли го мисли злі.
У світлицю Нечаєві
Посли уступили,
Перед Богданом Хмельницьким
Низько ся вклонили
И жадають від гетьмана
Словами різкими
Оборони против Ляхів,
Бо вже нарід гине
Під іх лютим опікуньством,
Бо злидні настали,
Відколи знов на Вкраїну
Ляхи повертали.
Похитав лиш Украінський
Гетьман головою:
„А знаю ж я, бідна черне,
Що робить с тобою?
Сорок тисяч у реєстер
Лиш вільно приймати.“
— „Так ти, пане наш, гетьмане,
Хочеш покидати
Тих, що волю боронили,
Покотом лягали,
За батьківську святу волю
Своі чуби клали…
Так то виступаєш, батьку,
За тих, що с тобою
Добували святу волю
У крівавім бою
Під Зборовом, під Корсунем,
Жовтими водами?
Ой лишив ти все козацтво
Наче сиротами,
Передав ти нас мостивим
Панам на поталу
И копаєш під козацтвом
Чорний гріб помалу.
Чи сліпий ти, що не бачиш,
Як тебе здурити
Ляхи хочуть, щоб потому
Могли и згубити?
Все ласками тебе дурять,
Та усе приймаєш
И глумиться над народом
Ще ім помогаєш.
Догадайся: вони хочуть
Тебе розъєднати
Из вірними козаками,
Щоби панувати
Могли, батьку, на Вкраіні…
Поступай, як хочеш,
Оставай в неволі,
А ми сей ночи
Виберемо в нашій раді
Другого гетьмана —
Бо ість нас аж до живого
Та доля погана.“
„Хто козаком бути хоче,
Козаком най буде,
Не бороню я нікому,
Ви всі вільні люде!…“
Так Богдан сказав післанцям,
Всі ся уклонили
Перед батьком и небаром
Чигрин опустили.
Поіхав у Киів пан Богдан Хмельницький,
Щоб трактат Зборівський там переміняв,
З Кісілём він радив, про волю народу
Щирим вірним словом він ся впоминав.
Та годі ’му було реєстер збільшити.
„Що с тамтими зроблю, вони мене вбють
И на вас повстануть наче чорна хмара,
Вони лиш нагоди у байраці ждуть.“
Так казав Хмельницький, тяжко зажурившись;
Бачив він зловіщі, лихі знамена,
Бачив, що вже годі народу терпіти,
Що вже закипіла Вкраіна уся…
А Мостиві то не бачать,
Гуляють, пирують, —
Не впекло ще до живого,
Ще день бенькетують,
И не сниться небожатам,
Що чернь ся збудила,
Всі роспуття крутоярі,
Мов галич покрила.
Из чужоі вони праці
Бенькети справляють….
Мовчи серце, не трівож іх,
Най ще погуляють.
И у сурми затрублено,
Там до ради поставали,
В реєстер ся записали
Триста тисяч людей гожих,
Молодецьких, голомозих.
Де свитає рано зоря,
Від Дністра и аж від моря
Посходились, позлітали,
Щоб враз ярма поскидали
Запорожці и Низовці
Нині всі лиш реєстровці.
Козачества хмара, сила
Переяслав весь покрили
Схамени ся, пане Ляше
Бо козацтво в руки пляще
И каже: „По Случ усе наше!“
А як зачне гульню єною
И ударить в булат-зброю
Як ратищем ме орати,
Трупом поле засівати,
То за пізно буде, Ляше.
Слухай! козак в руки пляще,
Переяслав молодіє,
Під коником трава мліє.
Схаменися, схаменися,
Бо настигне зла година
И двигнеться вся Вкраіна
И козацтво, наче море,
Розіграєсь. Скали й гори
Стрепенуться. Схаменися
И до Бога помолися.
Кровю записали.“
П. Куліш.
Мов джмілі ті шумить ляцька шляхта
Бунти, бучі хоче згамувати;
На що шляхті хлопа-хлібороба,
Коли над ним годі панувати!
Калиновський из кварцяним військом
На Вкраіну шляхом поспішає,
Бунтовників люто укарати,
Усмирити Нечая думає.
Чи то вірли, чи сизі соколи
В чистім степу так крільми збивають,
Чи в далекий та незнаний прій
Сивопері журавлі літають?
То Данило Нечай с козаками
Шляхом-степом иде-поспішає
З завзятими сивими чубами
Раз вже з Ляхом погулять думає.
Хоче кривду людську відомстити
И хліб за хліб Ляхам заплатити.
Шаблюкою думає дістати
То, що Ляхи обіцяли дати
И не дали… Бач козачу волю
Відобрать думає, а недолю
На них кинуть, щоб и вони знали,
Як то люде у ярмі стогнали.
Ой веде він діточок чубатих
Харцизяків, Низовців завзятих
Та на танець, щоби погуляти,
Свого лицарства не забувати.
Сонечко склонилось, наче в Дніпр потало,
Вони поспішають, луна вигляда
Серпом из за хмари, мов на Дніпрі чайка,
З гори холодочком вітер провіва,
Густиі тумани землю устеляють
Мов коверцем сивим проспать козакам;
Тихо до окола, хіба лиш застогне
Бугай у осоці над ставочком там.
Тихо всім простором,
Лиш під копитами
Сивий степ дуднить.
Кургани дрімають,
Хіба лиш пташина
Злякана козацтвом
С тернини злетить.
Де-де зірки сяють —
То козачі душі,
Що лягли за правду
За волю святу.
Військовая справа!
Сама себе на сміх не давала
Дума народня.
Місяць мріє; — червоніє,
Горить Украіна,
И Поділе пламеніє,
Всі замки — руіна…
Ой ті замки — де кувались
Для люду кайдани,
Всі запались; від пожару
И Буг стогне, вяне —
Всі дворища шляхоцькиі
Ясно пламеніють —
Огненими косцёлами
Небо освічають…
Від такого світла зорі
Тануть и згасають…
Манівцями Лях из Жидом
В Польщу утікає,
А козацтво всі іх сліди
Кровю підливає.
Закипіла Украйна
И по всім Подолі —
Утікають орендарі
Й шляхта — босі, голі.
Бенькетують Нечаівці,
Нема що казати,
Аж під Баром зупинились
Коні попасати.
Ой під Баром Нечаівці
Табор розіклали,
Від крівавоі роботи
Чуби спочивали.
Ой під Баром на Подолі
Рув річка маленька
Біля неі и діброва
Густа зелененька.
А на дубах на тілистих
Грубих и столітних
Висять трупи шляхоцькиі
Речепосполиті.
Чорний ворон надлітає,
Похорон справляє,
Клює з лоба згаслі очи,
Краче и искає.
Калиновського післанці
З гілєм подружились, —
На такеє козацькая
Рада осудила.
Уже другий раз не скажуть,
Щоб домів вертали
Нечаівці, бо від Хмеля
Вони лист дістали,
Де він каже, що не вільно
Ім бунт починати;
Тепер з гілєм конаристим
Можуть розмавляти.
Ой від Бару до Красного
Знакома дорога,
Спіткалася з гірким лихом
Там шляхта небога,
Своі сліди козачество
Кровію писало,
А згарища повідали,
Де воно минало.
Ой не ліпше було, Ляше,
Нарід шанувати,
Ніж від ёго таку кару
И муку приймати?
У соболях, адамашках
Вони поспішають
Крутояром, манівцями
Бігцем утікають…
Мостивій пани-шляхта
И жид пелехатий,
Погубили и патинки
Й борухи богаті.
Три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки
Дума народня.
Згамувались аж у Краснім,
Та в самі мясниці.
Добре справлять у пору ту
Гучні вечерниці!
Тутка й кума Нечаєва
Собі пробуває,
Цокотуха — вона чубів
Втішно привітає…
„Тут спочинем, друзі моі,
Шпаченько не ляже,
Він остався в Ворошівцях
На сторожі й скаже,
Коли нам до зброі взятись,
Коли пир зачати.
Ходім братіки курінні
До куми гуляти!
И у Краснім на сторожі
Стоіть хлопців много,
Там поставив я и Гинду,
Козака старого;
Як ворог ся ме зближати,
Має знак нам дати,
Щоб гострою шабелькою
Гостей привітати.“
Говорив так Нечай сивий,
Усі ся склонили —
Загриміли: „жий Нечаю!“
З усієі сили.
У тім Краснім радість, втіха
И кінця не має,
Все козацтво веселиться,
Гуляє, співає,
А що завтра з ними буде,
Бог хіба сам знає…
Бенькетує козачество
Гуляє – гуляє....
Хата на помості,
Привітали там дніпрові
Дума народня.
Ой у куми Нечаєві
Кедровая хата,
Там гуляють Нечаівці,
Наче орленята,
Викрутасом, вихилясом,
Наш Нечай гуляє,
Підківками креше, дзвонить,
Землі не сягає.
„Кумко, любко и голубко,
Дай коряк у руки,
Було тяжко, було важко
Нам всім до роспуки.
Дай напитись, щоб святая
Воленька настала,
Щоб згинули вороженьки,
Щоб кривда пропала!
Грай кобзарю нехай наше
Лихо усміхнеться.“ —
Старий шкварить аж світлиця
У углах трясеться.
„Кумко, любко и голубко
Потрівай, погуляй,
Купить тобі черевички
Сивоус, наш Нечай!
Черевички сапянові
За рубля, за рубля,
Ніхто з світа так не губить
Як кума, як кума.
Купить тобі и намисто
Золоте, золоте,
Подаруй, му твоє серце
Молоде, молоде“…
„Гарно граєш, Лукіяне,
Стривай, сивий брате,
Заслужив вже, кумко-любко,
Коряк в руку дати,
Підлий горло, кобзарику
Ушквар ще одноі,
Щоб и душа усміхнулась
В куми молодоі.“
„Ой у нашій хаті
Усі пелехаті,
Лишень тота гладка,
Котра наша матка,
Лиш тота хороша,
Котра повна гроша,
Лиш тота пишна,
Що має кума.
Ой внадився журавель
Та до наших конопель,
Журавель чубатий,
И довгоносатий,
А я тому журавлю
Бучком ноги відломлю
Нехай він коноплі
Не толоче мині!
Хведоре, Хведоре
Не дивися так з гори
И до мене ся горни
До куми, до куми,
И зо мною потанцюй,
Твоє серце подаруй!
Ой на горі монастир
Не побит, повен дір
Там гуляли комарі —
Й пишнокрилі мотилі —
А свекруха була муха,
А бояр сам комарь
А музика чвірінок,
Лиш біда, що борзо скочив
У траву, у траву
И оставив молоду.
У городі бурак, пастернак,
Ой унадився козак
В чужу гречку ити,
А куди, до куми.
Ой кум кумі рад,
Та завів куму в сад,
Се кумонько виноград,
А я тобі рад, рад.
Коровід, лобода
Чия тілько молода
Чи дякова, чи попова,
Ой чи наша мужикова.
Ой гоц! гоцака,
Молодая кума,
И хороша чорнява,
Цокотуха ласкава.
Зеленіє пастернак
Молодіє наш козак,
Бо кума молода
Румяна як ягода
И білява и русява
Милостива и ласкава,
И приємна, люба, мила
Говірлива, жартоблива
И русява и ласкава,
Кобза стара и дірава,
И гуде п бренить, —
Нема житя милійшого
Як в куми, як в куми,
Гоц, гоц, иха, ха!“
Гарно славно, Лукіане,
Их, ха, иха, ха…
Така воля, така доля
В Запорозця, козака!“
Тим часом Шпаченка кварцяні драгони
Густо облітали, мов круки ворони,
Як падаль зачують… Всіх у пень стинали,
До красного міста нишком поспішали,
Там іх Калиновський у байраці ждав.
Про се Нечаівці и слова не знають
По Краснім-місточку співають, гуляють,
Ім навіть не сниться, на ум не приходить,
Що злая Фортуна и лихо приходить.
Слово о полку Игоря.
Позбігалось все козацтво
С Красного и з гаю
И гукнули на весь голос;
„Втікаймо, Нечаю,
Йдуть Ляхи на три шляхи
И брящать шаблями,
Калиновський попереду,
Лихо буде з нами!“
Устав Нечай, похиляєсь:
„Що я? — утікати? —
Свою славу козацькую
Під ноги топтати?
То не зроблю товариші“…
„Ох батку Нечаю,
Держи коня, держи в сідлі
До свого звичаю,
Держи шаблю свою славну,
Да під опанчою,
Бо буде якеєсь лихо,
Нечаю, с тобою…
Тебе Ляхи порубають
У ясній світлиці,
Та не чуєш як вже містом
Гримлять гаківниці?“…
„То козацтво по містечку
Гуляє, гуляє —
Може в поміч вже й Татарин
До нас поспішає“…
„Що не наші, — те зобачиш!
Глянь лиш у кватирю:
Звиваються вже драгони
В куми на подвірю.“
А як стали вже сторожу
У дверях рубати,
Став тверезий наш полковник,
Крикнув коня дати.
Шаблі брящать, цівки гримлять,
Гармати басують,
Шляхом много полягало,
Заснули, не чують
Тотих громів безчисленних
А ще більше в крові
Валяються, мов в осени
Жовтий лист в діброві.
Без спочинку серед ринку
Ратища гуляють,
Базар в Краснім козарлюги
Кровю поливають,
Від пожару сади сохнуть,
Дим клубом ся носить,
Оден кличе, другий стогне,
А третій голосить…
Запалало ясно місто,
Аж небо горіло,
Всюди, всюди лячно, страшно,
Кровю закипіло,
И місяцеві від пожару
Відай душно стало,
Десь сховався. А козацтво
Сильно наступало.
Ой цофнулися драгони,
Пятам дали знати,
Хоть вже мало кому було
З міста утікати.
Ой у Краснім лютий празник, —
О півноче дзвонять,
Нечаівці з міста Ляхів
В чисте поле гонять.
Утікачам ще гостинця
З густа посилають
Жнуть и косять и все в купи
Шанцями складають.
Що то в місті за вистріли
Так грімко гукнули, —
Козаковського кварцяні
У місто бухнули.
Лицарями змикаючи
Разом поставали,
Два вогні на Нечаівців
С пушок посилали.
Ой лихую Нечаівці
Дізнали годину,
Як іх взяло Ляцьке війско
В саму середину.
Іх лиш жменя, а кварцяних,
Як піску дрібного,
Десять Ляхів стало против
Козака одного.
Боронились, відбивались,
Що хвилі меншіли,
Вражі Ляхи іх як оси
Гурмою присіли.
Вже й Ничипір, асаула,
Поляг головою,
Вже и Тихон, брат Нечая,
Одною рукою
Ляшим трупом шлях встиляє.
Наш Нечай махає,
Шабелькою вогню креше
И кров проливає,
Та все трупи шляхецькиі
Складає рядами;
Сюди гляне, туди гляне
Тече кров ріками…
Сто ран ёго уже криє,
Вся твар посічена,
Він ся боре и лютує,
Все за Украіну,
Вже и руку відотяли,
Він другов махає
И ще словом безнадійних
Другів загріває:
„Не давайтесь, товариші,
Лучче умерати
В борбі лютій, ніж в неволі
Долю проклинати.“
Спотикнувся кінь Нечаів,
Упав на коліно,
Повалився сивий Нечай,
Мов в лісі поліно.
Стріла вража козачиі
Провертіла груди,
Вже другого Нечаєнка
На світі не буде.
Вмираючи боронився
Та сили не стало,
Мов в праведника святого
Око, му згасало.
Як од вітру у степу трава
Слава не вмре не поляже,
Дума народня
На ратища поламані
Нечая поклали
И до замку високого
Сумно поспішали,
И рясними козаченьки
Слізми го зросили
„Не лишай нас сиротами,
Нечаю наш милий!“
„Не ма діти звідки жити,
Сто ран да на мині;
Уклоніться моій ненці
Дорогій єдиній, —
Нехай вона та не плаче,
Бо вже не виплаче,
Бо над сином, над Нечаєм,
Чорний ворон краче.
Скажіть, що я оженився,
Що моя миленька —
Могплочка-муравочка
В полі зелененька…
Скажіть, що я вже не прийду
До неньки в гостину.
Не потішу вже ніколи
Милую родину.
Бо тут моя доля
Високая могилочка
Серед степу, поля.
Уклоніться и жіночці
Дорогій подрузі
Та розважте безталанну
У великій тузі.
Най за мене Бога молить,
Щоб душа спочила,
И про любу Украіну,
Щоб вона молилась…
И ви, друзі моі вірні,
Товариші моі,
Бувайте ми вже здорові,
Від пригоди злоі
Боронь Боже… а Ляхові
Да не довіряйте
И про матір козацькую,
Украіну, дбайте.
Добувайте правди, волі,
Ляхам не служіте,
Ви всі козацького роду,
Гордокрилі діти.
И дивіться, щоби ворог
Не глумивсь над вами
И за мене помоліться“… —
Залився слезами,
Ще раз шепнув: „Украіно
Бувай ми здорова“…
И на віки задрімала
Голова небога.
Ще раз груди ся здоймили
И все ся минуло —
Нечаєве бистре око
На віки заснуло.
Ой тугою степи стогнуть,
Козаки ридають,
А тополі, наче в двоє
З жалю ся згинаютть.
„Хто нам у лихій годині
У пригоді стане?
Хто порадить?“ Все козацтво
В плачу, з жалю вяне.
Грішне тіло Нечаєве
Слізми умивали
И в сорочку шовковую
Батька уберали,
Китайкою червоною
Личко му укрили
Жалібненьку, сумовиту
Пісню голосили.
Серед граду стріл калених
Вони батька свого
Понесли в великім жалю
До храму святого. —
Священики, диякони
Похорон співають,
А козацтво китайкою
Слёзи утирає.
Священики панахиду
Співали, кадили,
А по душі у посліднє
Козаки дзвонили
Шабельками, внстрілами —
То козачі дзвони!…
Гаснуть зорі, сонце сходить
Хмарами ворони
Криють Красне, но и сонце
В хмару ся сховало
Щоби крові, сліз и стонів,
Воно не видало.
Брязкотня мечами,
Стук таранів, дим пожарний,
У краснівськім замку
Велика трівога,
Старі чуби сціпиніли,
Вздихають до Бога.
У краснівськім замку
Нужда, голод всюди
И надіі уже бракло
Нечаєвим людям.
На всі боки Ляхи
Замок обступили,
Так іх густо, що и мушку
Та не пропустили б.
Таранами грубі
Розваляють брами.
„Зараз, зараз конець буде
Козаки из вами!“
А чуби погибель
Шлють на них из валу
Та не спірно — вже охляли
B слабнуть помало.
Три добі вже бються
И в ночи и в днину,
Но вже бачать, що надходить
Остатня година.
Козаків лиш жменя
Ляхів сила, сила,
Чому з батьком передвчера
Жизні не скіньчила? —
З голоду зомліли,
Вже глузду не стало
Гавратиньскому й Кравченку —
Ой усе пропало.
Послабли, зомліли,
Сили опускають,
Три добі вже насущного
Хліба не видають.
Що тутка робити,
Чи ся піддавати?
Чи ночею в очерети,
В багна утікати?
Котли зашуміли,
Зійшли ся до ради. —
„Як так далі, братці, буде
То усі пропадем.
Нам підмоги треба,
Сором, щоб глумився
Враг над нами, надав муки
И грізно лютився.
Ой Кравченку, брате,
Нема що чекати
Иди в степи, луги, бори
Підмоги шукати.“
Кравченко вклонився
Перед старшиною
Пішов помочи шукати.
„Гей братя за мною!“
Загорлав Кравченко.
Козаки втікають,
Над озером, над глибоким
Ляхи доганяють
Козацтва остаток;
Шаблі заблищали
И цівочки семипяді
Грімко запищали.
Шумять очерети,
Земля застогнала,
Знов завзята до роспуки
Борба розгулялась,
Знов тріщать ратища,
Знов валяться трупи,
Знов кварцяні с козаками
Спіткались до купи.
Кварцяного війска
Чимало упало,
По озері, по замерзлім
Толуви качались.
Загибло козацтва
На озері много
Клює чорний ворон очі
Вже й Гінди старого.
Розлютились Ляхи,
Трупи кавалкують,
Над вмераючим козацтвом,
Мов звірі лютують.
На списи встромили
Голови кріваві
И гуляють по озері
Вороги лукаві.
„Отак тобі треба,
Ти собача віро,
Co to znaczy z Lachem hulać
Poznasz ty dopiero!“…
Біля церкви шабельками
Козаки копають
Домовину для Нечая,
А в церкві співають
Священики, диякони
„Упокій с святими“ —
И не бачять, що вже Ляхи
В церкві меже ними
Кров козачу проливають,
Не бояться Бога. —
Ой від крови червоніє
Церков від порога
До пристолу… що козаки
Молили, благали,
Щоб хоть батка-Нечаєнка
Поховати дали.
Злота, срібла обіцяли —
То все Лях не чує…
Не боіться в церкві Бога
Иллє кров, лютує…
Не хотіли вражі Ляхи
Срібла, злота брати,
А воліли Нечаєнка
В мак дрібний сікати…
Все козацтво змордували —
На кусні зрубали.
Шматковали Нечаєве
Тіло и кидали
По озері, щоб ворони
Кости розносили,
Щоб над грішним сіроманці,
Вовки голосили!
Три добі ще у тім Краснім
Гуляли кварцяні,
Валялися по озері
Каліки-міщане,
Все спалили, знівечили,
Все изруйнували
Під Шароград четвертоі
Днини поспішали.
Розвалитця — а с під неі
Встане Украіна
И розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить
И помолятця на волі
Шевченко.
Конець греблі шумять верби
Там в гаі, в долині,
Не кує то зазулечка
Сиза на калині,
То рідная Нечаєва
Матір так заводить:
„Чому, сину, не вертаєш,
Чому не приходиш
До ненечки, до рідноі,
Що тебе родила,
Над тобою роспадалась,
До церкви носила,
А осталась як у полі
Сухая билина.
Узявєсь з собов Нечаю
И меншого сина…
Може оба там загибли?
А я ся остала,
Щоб на старість гірку долю
Кляла, проклинала…
Ви забули стару неньку,
Рідні моі діти. —
Коби сила, милий Боже,
До них полетіти
И звідати, як ся мають,
Чи шаблями грають,
Чи в могилі на рідную
Матір забувають; —
Як знайшлабим іх живими,
То бим хоронила
Іх як ангел, як загибли
То бим положила
Й свою сиву головоньку
Коло діток моіх.
Щоб збудив нас голос Божий
На суд усіх троіх.
Відки же вас визирати
Діти, чи из сходу,
Чи з заходу… відки діти
Вернете с походу?
Чи вас літом виглядати,
Діти, чи зімою,
Чим вкриється ваша стежка —
Снігом, чи травою?
Чи вже може пісок жовтий
Ість козачі очи —
З великого жалю серце
Минутися хоче.
Серце сохне, душа ниє
Ох за вами, діти…
Дай, Господи, крила ненці
Щоб могла злетіти,
Відвідати діти своі
Сизі орленята!“…
Слёзи блисли й до молитви
Склала рученята.
Зорі світять, мрака стелесь.
Білолиций мріє.
Шумить явір, верболози,
З долу вітер віє, —
На мураві кучерявій
Кобзар в кобзу грає
И такую тужну думу
Понуро співає:
„Ой над Красним, над місточком
Сиз-орел літає,
На озеро поглядає, —
Квилить — проквиляє,
Що на тому та озері
Нечай потопає.
Посічений, порубаний
В фалі поринає,
До козацтва-товариства
С тиха промовляє:
„Гей друзі-молодці,
Козаки-Запорозці,
Ой добре ви дбайте,
Волок закидайте,
Мене козаченька молодого витягайте,
Ворону чорному,
Собаці голодному,
Ляхови завзятому
На поталу не давайте!“
То козаки теє зачували,
На озеро широкеє волок закидали,
Нечаєве біле тіло порубане, посікане
З води витягали.
З мушкетів не гримають
И в сурми не грають,
До церкви святоі, Божого храму поспішають,
За Нечаєвим козацьким тілом
Ворон-кониченько поступає,
Смутно він ся має — голову хиляє,
Неначе плаче, поступає…
А з захід сонця не вітри буйні повівають,
Не чорні хмари навівають,
Не бісурмани — Ляхи налітають,
Козаченьків у пень рубають,
До містечка Берестечка поспішають,
Велику скалу — білий камінь ламають,
Перед козаками козацьке Нечаєве тіло и коня ховають,
Муром мурують, засклепляють…
Застогнала Украіна,
И Січ зяжурилась
И козацтво-товариство
Голову схилило.
Украіно не журись
Козацька Січ не плач:
Правда, правда не лягла —
Нечаєва козацька голова.
У Краснім, у місті на риночку
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж лицярами,
Лицарство козацьке всякому роскаже:
Настане той час и та година
Ворон-кониченько заірже,
Скалу копитами розібє́,
Нечай козаченько вийде,
Огненим мечем правди замахне,
И Ляхам-ворогам
По селам и містам
Кара розлиєсь;
И воскресне Украіна,
Вона встане,
Світлою правди засіяє
На многі літа
До кінця віка!“[1]
Минув хутір кобзар сивий,
Сховався у лузі —
Лишив неньку Нечаєву
У смутку и тузі.
27 Цвітня — 10 Мая
1868 р.
——————
- ↑ Ся пісня основана на переказі народнім записанім в Тернопільщині.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |