Норми української літературної мови/§ 5: дж, дз

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

дж, дз

§ 5. Сполучення дж і дз в українській мові двозначні: у словах зложених, коли д і ж, д і з належать до різних складових частин слова, вони й визначають по два звуки, напр.: віджимати, надзелень (вимовляється д + ж, д + з, або точніше дж + ж, дз + з), а в словах простих цими сполученнями означується особливі суцільні звуки (не звукосполучення), а саме дж — дзвінкий, відповідний до глухого ч, а дз — дзвінкий, відповідний до ц: джерело, ходжу, відродження, дзвін, дзюрчати, дзеленчати. Отже, в цих останніх випадках дві літери визначають один звук, і таким чином ми й тут (як у я є ю ї) маємо ухилення від чисто звукового нашого письма, де один знак звичайно значить один звук. Супротилежне ухилення маємо в літері щ, що, навпаки, визначає два звуки шч. Таким чином щ і ждж визначають по два звуки достоту так, як, напр., ст і зд (порівн.: пустити — їздити, пущу — їжджу).


Розривати, переносячи з рядка в рядок слово, дж і дз, коли вони визначають суцільний звук, не можна, бо це був би знак непоправної вимови слова, напр., треба переносити хо-джу, куку-рудза (але від-жимати і т. ін.).


В альфабеті дж і дз завсіди приймаються як д + ж, д + з, отже джміль, дзиґа тощо в словнику стоятимуть під літерою д.