Обличчям до спини (1927)/Обличчям до спини
| Обличчям до спини Обличчям до спини |
Анатомічний випадок ▶ |
|
Було взимку. Іван Петрович їхав на з'їзд.
Як спец з найвищою ставкою, Іван Петрович має право користуватися трестовою конякою — і хто-ж у ожеледь відмовиться від такого права?
Перехожі потроху падали на тротуарах, потроху займаючись самочленопошкодженням. Тротуари не було всипано піском, бо наказ про це затримався в друкарні, а столичні житлокоопи та коменданти радустанов звикли жити точно за наказом. Приємно в таку погоду проїхатись.
І холодний вітер не торкався Івана Петровича — його обличчя було добре сховано за широкою спиною візничого.
Їхав Іван Петрович на з'їзд, де мусили бути делегати від села, і цілком зрозуміло, що думки його було спрямовано до змички, до села, до ролі селянства, до керовництва пролетаріяту.
Зробивши коротку доповідь на з'їзді, Іван Петрович в перерві вийшов у кулуари. Прагнучи змички, він спробував балакати з делегатами, але говорити з сільським інтелігентом не хотилося. Інтелігенти й по газетах пишуть! Хотілось побалакати з звичайним селянином, з селяком від плугу.
Нарешті десь у кутку Іван Петрович побачив дядюшку, що скромно притиснувся до стінки, дядюшку в кожусі та подертій шапці. Дядюшка дивився кудись розумними, але байдужими очима.— Ось! — тьохкнуло серце Івана Петровича: — справжній чорнозем!
Він підбіг до делегата.
— Здрастуйте! — широко подав він руку.
— Здравія желаю, — з деяким здивованням, але й з величезною поштивістю відповів делегат, ледве доторкнувшися до руки Івана Петровича.
— Ну, як живете? Як робота?
— Та нічого. Робимо собі потихеньку. Самі знаєте, яка-ж наша робота, Іване Петровичу.
— Ого! — вразився Іван Петрович: — знає мене на ім'я. Так, я популярний! Ну, — звернувся він до делегата, а врожай у вас як?
— Та нічого собі врожай. Дядько приїздили, говорять — хороший врожай. От жалування мало, Іване Петровичу, — несповідано заключив він.
Бюджетова політика була спеціяльністю Івана Петровича, і він не міг відмовити собі в можливості перечитати делегатові півгодинну лекцію про суть найостанніх фінансових заходів радянського уряду. Делегат не переривав. Вислухавши Івана Петровича, він поштиво кахекнув, і сказав:
— Так, воно дійсно.
— А в громадській роботі участь берете?
— Де-ж там, Іване Петровичу. Цілий день на роботі, де-ж встигти?
— Так, це спільне наше нещастя, — зітхнув Іван Петрович: — але вам — бо все-ж таки легче. Ось ви по селу ходите, з селянами розмовляєте. Що говорять тепер на селі? Що в їх болить?
Делегат запнувся:
— Та як вам сказати, Іване Петровичу, я-ж год із шість як вдома не бував. Усе в Харкові. В столиці тоб-то.
— Щ-ооо! — застогнав Іван Петрович: — він не делегат! Та хто-ж ви такий?
Делегат почервонів:— Ви звиніть, Іване Петровичу, я думав, що ви мене пізнали. Кучер же я, кучер з нашого тресту. Ось привіз вас сюди, тепер дожидаюся, коли назад поїду. Подавати прикажете?
І візничий пішов до дверей.
І тільки йдучи за ним, Іван Петрович пізнав ту саму спину, обличчям до якої він сидів сьогодні, і за якою було так тепло, навіть у морозяний вітер. А коли ця спина повернулася до його обличчя — Іван Петрович не пізнав її.
Дорогі читачі! люби читачі! Стережіться й ви повертатися обличчям до спини. Небезпечно-бо.