Обрії поезії/Ех!.. І вдарило-ж кляте життя

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Обрії поезії (1927
Д. Фальківський
Ех!.. І вдарило-ж кляте життя
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

 Ех!.. І вдарило-ж кляте життя.—
Тільки струни у серці:
 дзінь...
 дзінь...

Хоч і хочеш мажором утять.
Дійсність чортова чорна, як тінь...
І акордить журлива струна:
Все мінор...
 Все мінор...
 Все мінор...

Тільки десь там,
у серці із дна
Простяглася надія до зор...
Тільки там десь,
 із самого дна

Притулилась надія до зор.—
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
 зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
 ще лиш момент,

Я не втримаюсь,
 в прірву скочусь.
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.


Та чи-ж винен я?..
 Спухайте!..
 Ви!..

В кого пузо—гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
 — О, Комуно!
 Vivat!

Хто зумів переплигнуть бар’єр.
Хто з ідеї пошив убрання,—
Чи ж я винен,
 що з віршів кар’єр
Не роблю й не робитиму я?..
Чи-ж я винен,
 що чортом ганяв

Із окопу
 в запілля...
 і знов...
Що здоров’я палив на огнях
Революцій,
 ковтаючи кров?..
Чи-ж я винен?
 О, слухайте!..
 Ви!..

В кого пика рум’яна,
 пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..


Знаю я...
 Ви сміялися з нас,
Як сміється,
 наївшися,
 вош.

Коли ми, не стерпівши образ.
Закричали:
 — Комуна?
 Дайош...

Знаю я:
 ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар.
Коли карту за картою бив
Розлютований „звіри пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять,—
Ви топтали у ніс кокаїн...
Ми-ж тоді—розбивали загать
І обідрані йшли на загин...
Ви не вірили самі собі...
Як-же так?..

 Жив та був Капітал...
А тут враз:
 Міліони рабів
Піднялися на сполох,
 на ґвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
 ні англійський стяг,

Бо ми ставили сміло va-banque
Свою кров...
 своє тіло...
 життя...

Ох!..
 Тяжка і не рівна ігра...
Дивувався й дивується мир!
Так—
 одвіку ніхто ще не грав,—
Так —
 ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт,—
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
 Я?..
 Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
 без сил.
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
 що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республику Рад...
Саботаж —
 і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...


O!
 Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді.
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
 що чека—
Це ганьба...
 це розпуста...
 садизм.

...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
 О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
 і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
 „у душі комуніст“.
В голові вашій —
„шиммі“,
 „фокстрот“,
А червінці й валюта—девіз...

Чи-ж я винен,
 що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..

Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто...
Що не крок..
 Що не крок...
 Що не крок...

То обличчя пухкі і манто...
Чи-ж я винен?
 О, слухайте...
 Ви!..

Що не вмів переплигнуть бар’єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар’єр?...
Чи-ж я винен?

І буває в розпачливу мить.
Як на душу насунеться ніч:
...Поможіть!..
 Поможіть...
 Поможіть...

Закричати так хочеться м'ні.
Та ніхто не почує тих слів...
Чи ж потрібен кому інвалід?
...Одгремів...
 Одгукав...
 Одшумів...

Як весною розбурханий лід.
Одшумів...
 Одгремів...

 Одгукав.
Як розбурханий лід по весні.
Тільки иноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
 що там добре служить
(Я люблю—
 заколисаний степ),
А тому,
 що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та чека вже розтанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо’ і жити не довго мені,—
Чи-ж потрібен кому інвалід?
Чи потрібен кому інвалід,
Що колися боровся без слів?
...Одгремів...
 Одгукав...
 Одшумів...
Як весною розбурханий лід...