Обрії поезії/Лірика

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Обрії поезії (1936
Д. Фальківський
Лірика
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

 Чи ще співать? Чи вже доволі?..
Ні... Ні... Нехай дзвенять пісні,—
Нехай розносять їх по полю
Вітри заквітчані, рясні.
Нехай плетуть вінки з шипшини,
З весняних срібно-теплих злив,
Нехай в піснях від бурь спочину
Й забуду все, що пережив.
Хоч я втомивсь, хоч сил немає:
— Співать! Співать аж до кінця!..
Бо ще цвітуть весняним маєм
Твоє... моє... усі серця.
Бо ще пісні в нас силу будять:
Струмком стреми-ж струмок пісень.
Нехай в піснях зустрінуть люди
Прийдешній день, Комуни день.
Чи ще співать? Чи вже доволі?..
Співать! Співать аж до кінця!
Бо ще цвітуть волошки в полі,
Бо ще цвіте весна в серцях...


 Ну, що ж! Здоров єси, мій день похмурий,
Повитий буйним клекотом гудка...
Нехай на сонних стінах чорних мурів
Черкне тобі привіт чиясь рука,—
А я мовчу, бо знаю, що у місто
Плетешся ти не в зоряних вінках.
Не з радістю весни, а з жовклим листом,
Прибитим першим инеем вночі,
І гониш в далечінь прозоро-чисту
Отари хмар і журавлів стрункі ключі.
І разом з ними б’єш на сполох в полі...
Ах, стань-же серце... стань і не кричи,
Бо- чуєш?—наче цуценята голі,
Вітри скавчать і виють в далені
Над жовклим трупом мертвої тополі:
Це осінь виряджа на прощу сірі дні.
Як саваном укривши павутинням...
І б’ється й дзвонить тоскно по вікні
Осіння пісня сонячним промінням.


 Та й піду-ж я за місто, в село,—
Там, де межі здіймаються круто.
Там, де вітер сухим помелом
Замітає шляхи позабуті.

Поклонюся я низько житам:
 „Ви простіть мене, блудного сина,
Що я вас проміняв, прогадав
На сирени, на брук, на машини...

Проспіваю я пісню весні:
„Гей, ти весно! Розпатлана весно!
Заплету в твої коси пісні,
Пов’яжу із квіток перевеслом.

Проспіваю про гамір машин,
Пригадаю минуле з болем.
Розкажу, що в селянській душі
Не умруть ні волошки, ні поле...

Як закапають сльози з очей,—
Упаду я на лан соковитий,
Пригорну до сухотних грудей
Зеленаве у кучерях жито.

Кожен колос обмию в сьлозах.
Обцілую цілунком журливим

І намистом розсиплю слова
Про життя, про своє, про бурхливе.

Позбирають намисто вітри
І нанижуть одне до одного...
Я-ж вернуся ізнов до вітрин,
Я-ж вернуся до міста чужого.


 Голубіють ранки... Голубіють роси...
Голубіє осінь у саду...
Скоро коло брами инеї розкосі
На пожовкле листя упадуть.
І самотній вітер пролетить по селах
В пісні невеселій, у плачі...
Пролетить і стане, і туман розстеле
Над приниклим садом уночі.
А як прийде ранок, і погляне скоса
На природу сіру і сумну,—
Тільки павутиння та сріблясті роси
Нагадають людям про весну.


 Ой, шуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись,
Щоб акорди журливі з квітками розмаю
У вінок кучерявий сплелись.

Хай вітри загудуть у задумі глибокій,
Хай слова рознесуть по ярах
Ех, життя-ж ти злиденне, життя одиноке,
Проклену я тебе у піснях!..

Мене змалку недоля прогнала у місто,—
Пам’ятаю, як батько одвіз...
На прощання тополі заплакали листям,
Зарипів непомазаний віз.

Заридала, цілуючи, мати голосно,
Засміялись вітри у гаю...
Ой, ви сосни, журливі, задумані сосни.
Чи ви чуєте пісню мою?

Батько брови насупив, Немов з пересердя.
Перетяг конячину зі злом,—
А в мені защеміло, забилося серце,
Коли виїхав в степ за село.

Пам’ятаю: хотілося вискочить з воза,
Заховаться в похмарену даль...

Чи-ж забуду ті перші дитячі я сльози?
Чи-ж забуду дитячий той жаль?

Ну, а потім?.. А потім і сам я не знаю...
Прогули, прошуміли літа...
Своє горе сльозами не раз поливав я,
Як дощі поливають жита,

І що-дня проклинав ненажерливе місто,
Чорне-чорне, жахливе, брудне,
Все чекав, чи не сплесне, вітаючи, листям
Синій бір, як недоля засне...

Я-ж любив так село і кудлаті тополі,
Я-ж степи так широкі любив.
Мріяв все, що колись повернуся до поля;
Що колись повернуся до нив.

Не збулось. Зажурюсь, як дитинство згадаю...
Ой, минуле... минуле... вернись!
Зашуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись...


 Стою на березі крутому
Над буйним ряботинням хвиль:
—Благословенна днів моїх утома
Благословен мій тихий біль.

Нехай у серці холод, бурі.
Вогонь вагань і самоти:
—Благословенні дні мої похмурі —
В майбутнє радісні мости.

Хто пройде ними, я не знаю,—
Але міцніші, дужчі нас,
І смолоскипами одчаю
Не стріне їх далекий час.

О, ви, брати мої по крові,
Грядіть у радості пісень!
Нехай ваш прапор малиновий
Запалить щастям сірий день...

А я—впаду метеоритом.
Життя пройшло, як сонна мить...
Благословенні ті, хто вмів горіти,
Хто вмів згоріти і любить.


Є. Плужникові.


Одшуміло літо... Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступа копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки.
Не шелеснуть листям над самотнім ганком
В тишині вечірній ясени стрункі...

Не озветься поле у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль...

А з печаллю разом і думки про осінь...
(Це-ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.

І прийду розбитий... І прийду порожній.
А куди—не знаю... Чи-ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.

І не вийде батько... І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі.—
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.

І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі,
І до вітру сходить на моє шмаття...

Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні...
А пожовкле листя мчить кудись у просїнь
і безсило пада на стежки сумні...

Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь...
А у серці сохнуть снігові лілеї.
Молоді лілеї молодих хотінь.

Все таке байдуже... Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів...

Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль...
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль...