Обрії поезії/Цикл „Минуле“

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Обрії поезії (1936
Д. Фальківський
Цикл „Минуле“
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

 Нас тільки сотня з батальйону.
А батальйон, разбитий вкрай,
В останнім смертному розгоні
Пливе в чужий, ворожий край.
І трупи котяться поволі,
Нестрійно лавами вперед...
Сплетуть вінок для них тополі,
Складе їм пісню очерет...
Рушниць нема...
 Багнет—на днищі
Від крови чорної ріки,
І тільки вітер мертво свище
Та над рікою вітряки.
Пливуть...
 Над ними синя стеля
В розбиті скроні загляда,
І б'ється, плеще об шинелі.
Немов долонями, вода.
Вже труп до трупа біла піна
Звязала, тихо сповила...
А вдома десь—сім’я, хатина
І клаптик поля край села.

І з батальйону тільки сотня...
А решта - всі в останню путь.

Такі об’єднані й самотні
В чужий, ворожий край пливуть.
А перед ними, як раніше,
В передніх лавах, на чолі,
Труп воєнкома чорним пише
На закривавленому тлі.
І впали в синє метеори
І блиснув місяць по ріці...
На схід далекий аж до моря
Пливуть розстріляні мерці...

Нас тільки сотня...
Решту мертвих
У наступ воєнком повів...
Розбитих, кулями роздертих,
Німих і вірних юнаків.
А замість прапорів червоних —
Полотна крови в даль течуть.
...Нас тільки сотня з батальйону.
 А решта...


 По кордону крок за кроком...
Зір мій тоне в сірій млі.
Тільки місяць білобокий,
Я, рушниця й журавлі.

І під пісню журавлину.
Наче шелест осоки.
Ллються, ллються синім шовком
Нерозгадані думки.

Ах, як хочеться багнета
Застромити в талий сніг
І у місячних тенетах
Далеч випити доріг!..

Та натомість—бродиш зором
По кордону в сивій млі.
І вслухаєшся, як хором
Журавлі: Кур-лі!.. Кур-лі!..


 І як зійде кривий молодик
На прибитій ногами стерні,—
Тільки серця сполоханий крик
Нагадає минуле мені...

Все пройшло, проминуло давно
Наче тінь, наче сон, наче мить,—
Та чомусь не забулось воно
І від спогадів серце болить.

О, часи мої, скорбні часи!
Червонійте як рани навік...
І спадайте в краплинах роси
На прийдешні століття нові.

Це-ж для них на жертовник часу
Стільки мук і невтішних ридань...
Хай століття нові принесуть
Яриною засіяну дань...

Може в ній, як у полі огні.
Наші сльози і кров зацвітуть,—
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ран, моїх днів не забуть,

Не забуть, як стояла вона
Коло чорної ями тоді,
А навколо бліда тишина

Допрядала проміння бліді.
Хоч-би слово зірвалося з уст!
Хоч-би тінь непокори лягла!
Тільки серця надламаний хруст
І в очах невиразна імла...

Хто вона і за що—не питав,
Бо любив без вагання і слів
Ще тоді, як у синіх житах
Випадково в запіллі зустрів.

І так дивно здавалось мені,
Що я сам... моя власна рука
Ці зав’язані очі сумні
Розстріляє ударом курка...

Все пройшло, проминуло давно,
Наче тінь, наче сон, наче мить.
Тільки спогадів буйне вино,
Тільки серце ще й досі болить.

А коли перебіг молодик,
Ніби срібний дзвінкий водограй
Синій вогник до ночи приник
Та дитяче розгублене:—Ай!

І хотілось до болю тоді
Закричати на всесвіт:—Агові

Прощавайте, літа молоді,
І розстріляна перша любов!

О часи мої, скорбні часи!.,
Наче сон, наче мить, наче тінь. .
Хай у вашій кривавій росі
Ярина для нових поколінь

Може в ній, як у полі огні,
Наші сльози і кров зацвітуть, -
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ранених днів не забуть.

І як зійде кривий молодик.
Наче срібний дзвінкий водограй,
В моїм серці ще й досі той крик,
Те дитяче розгублене:
 —Ай!


В степу коса збиває роси,
А там—дівчата із серпами,
Забувши втому коло кросен,
У смерть іграють з колосками.
Серпи—чик-чик... і колос долі...
—Чи думав він, що буде мертвий?
І в ряд поклалися по полю
Німі снопи, безкровні жертви.
І жаль такий, що між колоссям
Волошкам смерть невинуватим...
За що-ж вони?
 Ах, там, де косять,
Нема часу їх обминати...
Добро дівчатам із серпами:
їх жертви плакати не вміють...
Снопи кладуться за снопами.
Лише серпи блищать як змії.
А я?
 Я теж косити мушу
В ім'я майбутнього врожаю,
І жах один, що жертви душу
Подумать, тільки,—душу мають...
І стане гірко-гірко в серці:
— А може й тут волошки сині?
Та чи-ж побачиш в буйнім герці.

Де винуваті, де невинні?
А так—усе до болю просто...
Рука пером сім раз чирикне,
І вийде слово просте: „Розстріл“.
(Папір німий... мовчить... не крикне).
А потім прийде сіра північ,
І в камері задзвонить тиша...
А там... „Ноган" розбудить півнів...
Земля в крові...
 І „він“—не дише.


 Одна нога в стременах...
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена
І голови нема.

А кінь стоїть і дремле:
— Куди-ж його іти?
До болю вгрузли в землю
Залізні попити.

Поглянув скоса оком:
— Коли-б уже сідав!
І знову дрібним кроком
У далеч почвалав.

Іде, іде снігами
На південь, північ, схід,—
А вслід червоні плями,
А вслід червоний лід.

Іде, іде і стане
До місяця ірже:
— Невже-ж таки не встане?
— Невже?

Одна нога в стременах.
Сніги. Вітри. Зима.

Розрубані рамена.
І голови нема...

Ще вчора був веселий:
Не думав, що—кінець...
Сьогодні-ж—леле!
 Мрець...


 Ех!.. І вдарило-ж кляте життя.—
Тільки струни у серці:
 дзінь...
 дзінь...

Хоч і хочеш мажором утять.
Дійсність чортова чорна, як тінь...
І акордить журлива струна:
Все мінор...
 Все мінор...
 Все мінор...

Тільки десь там,
у серці із дна
Простяглася надія до зор...
Тільки там десь,
 із самого дна

Притулилась надія до зор.—
І акордить журливо струна:
Хай мінор,
 зате щирий мінор.
Ще лиш рух один,
 ще лиш момент,

Я не втримаюсь,
 в прірву скочусь.
Вийде з мене такий декадент,
Як не знала й не знатиме Русь.


Та чи-ж винен я?..
 Спухайте!..
 Ви!..

В кого пузо—гора Арарат,
Хто життя за полу ізловив
І кричить:
 — О, Комуно!
 Vivat!

Хто зумів переплигнуть бар’єр.
Хто з ідеї пошив убрання,—
Чи ж я винен,
 що з віршів кар’єр
Не роблю й не робитиму я?..
Чи-ж я винен,
 що чортом ганяв

Із окопу
 в запілля...
 і знов...
Що здоров’я палив на огнях
Революцій,
 ковтаючи кров?..
Чи-ж я винен?
 О, слухайте!..
 Ви!..

В кого пика рум’яна,
 пухка,
Що я роки найкращі провів
В товаристві рушниці й штика?..


Знаю я...
 Ви сміялися з нас,
Як сміється,
 наївшися,
 вош.

Коли ми, не стерпівши образ.
Закричали:
 — Комуна?
 Дайош...

Знаю я:
 ви всміхались собі
Під димок закордонних цигар.
Коли карту за картою бив
Розлютований „звіри пролетар.
І щоб нерви трухляві піднять,—
Ви топтали у ніс кокаїн...
Ми-ж тоді—розбивали загать
І обідрані йшли на загин...
Ви не вірили самі собі...
Як-же так?..

 Жив та був Капітал...
А тут враз:
 Міліони рабів
Піднялися на сполох,
 на ґвалт.
Не поміг вам антантівський танк,
Ні французький,
 ні англійський стяг,

Бо ми ставили сміло va-banque
Свою кров...
 своє тіло...
 життя...

Ох!..
 Тяжка і не рівна ігра...
Дивувався й дивується мир!
Так—
 одвіку ніхто ще не грав,—
Так —
 ніхто не боровся, як ми.
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт,—
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
 Я?..
 Я служив у Чека...
Дні і ночі голодний,
 без сил.
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
 що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республику Рад...
Саботаж —
 і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...


O!
 Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді.
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
 що чека—
Це ганьба...
 це розпуста...
 садизм.

...На чорта, мов, ідея така...
...На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
 О, тепер ви пани!..
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
 і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
 „у душі комуніст“.
В голові вашій —
„шиммі“,
 „фокстрот“,
А червінці й валюта—девіз...

Чи-ж я винен,
 що здохну з сухот,
Що у грудях немазаний віз?..

Що я ранком вихаркую кров
І дивлюсь на пузатих в авто...
Що не крок..
 Що не крок...
 Що не крок...

То обличчя пухкі і манто...
Чи-ж я винен?
 О, слухайте...
 Ви!..

Що не вмів переплигнуть бар’єр,
Що життя за полу не зловив
І не строю з поезій кар’єр?...
Чи-ж я винен?

І буває в розпачливу мить.
Як на душу насунеться ніч:
...Поможіть!..
 Поможіть...
 Поможіть...

Закричати так хочеться м'ні.
Та ніхто не почує тих слів...
Чи ж потрібен кому інвалід?
...Одгремів...
 Одгукав...
 Одшумів...

Як весною розбурханий лід.
Одшумів...
 Одгремів...

 Одгукав.
Як розбурханий лід по весні.
Тільки иноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому,
 що там добре служить
(Я люблю—
 заколисаний степ),
А тому,
 що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
Та чека вже розтанули дні,
Як весною розбурханий лід.
Мо’ і жити не довго мені,—
Чи-ж потрібен кому інвалід?
Чи потрібен кому інвалід,
Що колися боровся без слів?
...Одгремів...
 Одгукав...
 Одшумів...
Як весною розбурханий лід...


 А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
 —Дайте докурити.
А ще за мить—лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було... Було багато...
І в мене-ж кров—не як у риби...
Ну чим-же, чим я винуватий.
Що трошки, тільки трошки схибив...
Хотів у лоб...
 Тряслися руки...
А за стіною степ широкий.
Пустить?

 Та я-ж чекіст...
 Ах, муки!..
І це страшне, розбите око...


 Рука стиска розпечену рушницю
І вздовж межі за стрілом сипле стріл:
Немало з нас ніколи не проспиться,
Немало з нас не встане із могил...

Пройшли одні... Встелили шлях снопами,—
Снопами тіл, одірваних голів,—
Тепер черга вмирать в житах за нами
Під зойк і плач розбуджених степів.

Холоне серце... Серце спорожніло...
А в голові одне: уб’ють, чи ні?
Лежиш мов камінь між колоссям спілим,
Неначе в полоні.

І слухаєш, як скаржиться колосся,
Що ворог з кулемета в жито: та-та-та,
Що не тому, хто сіяв, довелося
В снопи в’язать розстріляні жита.


В кешені—літучка[1] 2300,
А в другій—рука обняла револьвер...
Хіба-ж не всерівно для нас, для чекістів,
Чи завтра вмирать—чи тепер?


Примітки[ред.]

  1. * Літучка—ордер на право арешту без назначення адреси.