Обрії поезії/Цикл „Полісся“

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Обрії поезії (1927
Д. Фальківський
Цикл „Полісся“
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

 Мої далекі, рідні села!
Ніяк, ніяк вас не забуть...
Мабуть, тому, що невесела
Була од вас у місто путь...

Мабуть, тому, що всю дорогу
Таки не легко було йти,
1 оббивать чужі пороги,
І обминать чужі хати.

І от тепер, коли утома
В своїх обіймах пригорта,—
Мені так хочеться додому,
Де коливаються жита...

Де льон зелений між овсами
Такий замислений цвіте
І голубими головками
Мені нагадує дітей—

Де гречка буйна і шумлива,
Як невгамовний битий шлях,
Рожевим цвітом соромливо
Знялась на радісних полях.

Де сходять ранки, щоб умерти
І знов воскреснути в росі

Серед хмарин напівроздертих
Серед пташиних голосів.

Де соловей виводить скерцо
У надвечірній тишині,
Де все таке близьке для серця,
Де все таке близьке мені.


 Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську...
Я люблю свій зажурений ліс...
Що там тропики,
 пишні пампаси?
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав-би за неї одразу
І Тибет,
 і Урал,
 і Кавказ...
А поліське похмуре болото?—
Пів-Полісся вода залила...
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо,
 у бруді,
Та привілля яке по весні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш,
 і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче

Як весну по весні не любить?

І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни...
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримана повідь гуде:
Зайвий рух—
 і за обрій заскочиш;
Зайвий рух—
 і навік пропадеш.

А коли зарегоче негода,—
О, тоді не кепкуй із води...
Як для неї, чортяки, не вгодиш—
Ох, зазнаєш-же, брате, біди.
І втікаєш тоді яко мога,
Щоб скоріше на беріг з човном,
Бо ні віра в могутнього бога.
Ні чорти не поможуть все’дно.
Попокрутить тебе,
 поповертить.
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерти,
Не одна пропаде голова.

Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи-
 ніколи...
 не встанеш
У болоті із глейкого дна.

А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри,—
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
—Ну, а може таки приблукає
На човні чоловік, або син.

А пізніше:
 плачі, голосіння...
А пізніше: жалоба в селі.
Не один... не одна на колінях
Лає бога святого без слів.

Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.

Ми зрослись, побратались з водою.

І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні...
Наше серце—
 це серце рибалки,
А життя наше—
 книга борні...


 Пройшли сумніви і вагання,
Пройшли як сон, як сивий дим,
Як перший запал молодий,
Як тінь забутого кохання.

Ах, день один... один лиш день
Серед борів своїх пожити...
О, скільки міг-би я створити
Легенд нових, нових пісень!..

Та знаю я, що вже ніколи
В своє Полісся не прийду,
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля.

Не жди-ж, мій батеньку, мене
І ти. від злиднів жовта, мати:
У чаднім місті кострубато
Спалю життя своє сумне.

І вже мої ніколи ноги
Не вмиють роси осоки,
І не впаде мій спів стрункий
На перехрещені дороги...

Мені тут сумно, сумно так...
На скронях—ніби мох на соснах.

І сниться хата, в хаті кросна,
І лід роздертий в болотах.

...Весна... Болото розлилось,
І певне батько мій в човні
Гайса... і шле привіт весні
Своїм розчубленим волоссям...

Мабуть, не раз пожалкував.
Що син підручним більш не буде...
Змете не раз сльозу на груди
Його порепана рука.

І скаже, глянувши на воду:
— Ото-б удвох вловили рибки!
А мати дивиться крізь шибку
І жде... і жде синка з походу...

А хто-ж, матусенько моя,
Тепер цівки для тебе суче
Під посвист веретен співучий,
Під тихі шуми у гаях?..

Мабуть, ніхто, матусю'мила...
Бо сина вже нема... нема...
І туга біла, як зима.
Спадає на полотна білі...

Скажи: чи й досі ще рука
Твоя нитки тонкі виводить,

І чи в очах ще й досі води
Злилися в посмішку струмка?..

А пам'ятаєш, як колись?..
Було мороз у вікна клепле.
А в нас у хаті тепло, тепло.
І співи смутком повились...

А ти. зігнувшись коло печи.
Сидиш на лаві і прядеш,
І смолоскип пасмо руде
Поклав тобі на щуплі плечі...

Дзюрчить, співа веретено
Немов істота невмируща,
Йому вторить одвічна пуща
За манюпусіньким вікном.

Або голодний вовк понуро
Під самі вікна заскавчить...
І встане батько мій, на мить
Суворі брови зниже хмуро.

Візьме рушницю й на подвір’ї
Кудись у далечінь пальне...
І стріл розсиплеться як пір’я,
І вовчий сміх на мить засне.

Лише на мить, бо за хвилину,
Немов придушені плачі,

Назустріч зорям уночі.
Виття вовків ще дужче лине.

Бувало й так, що цілу ніч,
Коли туман гаї обгорне,
З рушниці батько в безвість чорну
Світив весь час крихкі вогні.

Тоді ти в хаті світ гасила
І поглядала на Христа,
І з кожним пострілом уста
Свої до уст моїх тулила.

А луни нам несли з гаїв
Рушниці батьківської кашель,
І буйно билось серце наше
Під плач поранених вовків.

І так тремтіли ми до ранку,
Аж поки ніч не догорить,
Аж поки заспані бори
Загомонять у нас на ганку.

Скажи: чи-ж можу я забуть
Твої зелень-зелені очі
І цокот веретен сорочий,
Туманів сиву каламуть?

Скажи: чи-ж можу я забути
Ті ночі, жахом перевиті,—

Що так вросли, мов корінь жита,
У мізок мій, у кров, у груди?

І може через те, що зріс я
Під завивання, плач вовків
Отам, де гай чоло вклонив,—
Я став співцем свого Полісся...

І жаль такий до сліз, до болю.
Що більш додому не прийду,
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля...

Тепер я зовсім вже не той,
Яким мене ти, мамо, знала:
Забув про постоли і сало,
Вдягнувши „джимі“ і пальто...

Та не забув тебе і пущу
І батька зморщене чоло,
І до хатини за селом
Мене все тягне дужче й дужче.

Ха-ха! Який я став смішний.
Ото-б тобі тепер побачить,
Як син твій, харцизяк ледачий.
Складає віршики весні.

І силоміць в поети суне:
—Так, знай, мов, наших чабанів! —

Навчився бренькати пісні
І рвати порвані вже струни.

І жаль такий, до болю жаль,
Що більш додому не прийду,
Не вдарю пісню молоду,
Щоб аж сміялась синя даль...

Не жди-ж мій, батеньку, мене,
І ти, від злиднів жовта, мати:
В далекім місті кострубато
Згорить життя моє сумне.


1905.

І.

Я тільки про клаптик Полісся,
Про тиху задуму гаїв.
Про шуми осінні узлісся.
Про злидні в житті чабанів.
В минуле я думами лину,
І тоскно, і журно мені:
...Вже двадцять, як пущу покинув
...Вже двадцять, як я в чужині.
Не знаю: така може вдача,
Чи може я змалку привик,—
Як листя пожовкле побачу—
Пригадую п'ятий я рік,
Пригадую тихе Полісся,
Мов діти, замурзані дні...
І, мабуть, тому-то приніс я
З собою й мотиви сумні...
Бо в нас не уміють співати
Веселих, барвистих пісень:
Життя у похиленій хаті
Нам горе кує день-у-день.
Живемо ми нудно і сіро
В болоті, багні, у гаю...

Одне лише любим без міри—
Це волю і пущу свою.
За волю і пущу оддати
Готові усе чабани:
В обдертій, похиленій хаті
Навчились ми волю цінить,
Бо виросли ми на просторах
Безмежних болот і гаїв...
...Я тільки про клаптики горя,
Про злидні в житті чабанів...
Нехай у словах моїх жура,
Нехай мої думи сумні:
В очах поліщуцьких похмурих
Цвітуть невеселі огні...
Мотивів веселих не знають
У нас і тепер, і колись,
Бо з тихими шумами гаю
Вродилися ми і зрослись.
Мабуть, отака моя врода,
Чи може я змалку привик,—
Як плаче дощами природа.
Пригадую п’ятий я рік...
Пригадую осінь... узлісся...
І діда Ігната в човні...
Що там... в болотах... на Поліссі
Загинув за волю в борні...

II.

Такий старий дідусь Ігнат...
Кому, і як його не знати?
Було: настане лиш весна,
Він вже в човні з веслом лапатим...
А поруч його штук зо-три
Дітей сидить коло вітрила.
—Ге-ей!—гукне, й вода горить,
І човен мчиться. як на крилах.
На дні човна жаки й жаки...
Це—дідів хліб і сіль, і мило...
Дідусь Ігнат старий такий.
Що навіть вії побіліли.
Старий дідусь. Та ще в очах
Йому огонь не згас од років.
Коли кремнівка у руках—
Ціляв зайців за лвіста кроків.
Старий дідусь... Така-ж стара
Кремнівка, репана роками...
Ніколи з нас ніхто не брав,
Не дотикавсь її руками...
Бо дід казав, що „не візьму
Ніколи вдруге вже з собою",
А ми-ж любили так весну

Й човна з крилатою ходою...
Звідкіль прийшов дідусь, не знав
В селі у нас ніхто й ніколи...
Давно прийшов... Не 'дна весна
З того часу промчала полем...
Не раз болота синій лід
До Висли хвилями котило.
І жив собі в хатині дід
В такій, як сам—старій, похилій...
О, як любили діда ми...
Ех, юні дні! Ех, дні кохані!
Було: з середини зими
Казали:—скоро сніг розтане...
І цілу зиму дзвін юрби
Що-дня вливавсь до діда в хату,—
Бо що-ж було для нас робить
У дні зимові волохаті?
Про школу в нашому селі
Хіба що мріяло узлісся,—
Зате—корчма була як слід,
А в ній горілки—хоч залийся.
І пив горілку поліщук,
А діти гралися з вітрами
Під монотонний пущі гук,
Під монотонні пущі гами.
Го!.. Го!.. Розумний дід Ігнат:
Усе село його любило...
А нас—манила так весна

І човен дідів легкокрилий...
Добро було тоді для нас.
Коли весна сніги поколе...
Далекий час, минулий часі
Ти вже не вернешся ніколи...
Далекий час, минулі дні...
О, любий наш старенький діду!
Ніколи вже я на човні
Разом з тобою не поїду...
Давно... давно... Вже двадцять літ,
Як я покинув пущу сиву,
Та не забув я верховіть,
Пісень задумані мотиви...


І от... прийшов той п’ятий рік...
Мабуть, така моя удача...
Його я згадувати звик.
Коли пожовклий лист побачу...
Поліська осінь.. Сірі дні...
Болото хвилями ридало.
А пуща слала сум і гнів,
І в груди била калаталом...
Шалений вітер хвилі гнав
І розсівав туман руками.
Один старий дідусь Ігнат
В човні гайсав що-лня з жаками.
Жаки—це дідів хліб і сіль...
Для діда-ж треба було їсти:
Забувши втому, голод, біль.
Возив панам він рибу в місто.
І якось раз одного дня,
Коли із міста дід приїхав,—
Палали очі від огня,
Д на обличчя впала втіха...
Такий веселий дід Ігнат,
В очах горить якась відвага:
—Капут вже сноро всім панам...

—Не віриш?—На, читай „бамагу“.
Пішла „бамага", наче гук
По пущі ходить,—з хати в хату,
Аж поки врядникових рук
Прийшлось „бамазі“ тій зазнати.
Спершу одного стражник вів
До пана врядника в покої,—
Розливсь рікою панський гнів
І дзвінко падали побої.
Нарешті все-таки узнав
Урядник правду про „бамагу“
...Старенький вже дідусь Ігнат...
В очах його горить відвага...
Сидить собі дідусь в човні
Разбм з кремнівкою й жаками.
Я хвилі ляскають по дні...
І парус шепнеться з вітрами...
Жаки для діда хліб і сіль.
Для діда-ж треба пити, їсти...
Забувши втому, голод, біль,
Возив панам він рибу в місто...

І раптом стражник:—Діду! Гей!
—Яну, збирайсь скоріш до пана!.,
І лунко з дідових грудей:
—Нехай пожде... мені ще рано...
—Збирайся!—стражник крикнув знов.
Його рука взялась за „сміта",

Гребнула куля за човном
По хвилях, наче кінь копитом.
А їй у відповідь набій
З кремнівки вдарив у тумани...
І стражник впав к землі сирій...
І стражник вже повік не встане.

А потім військо... козаки...
Замість села—самі руїни...
О, дні мої! Мої рони!
Тоді свою я пущу кинув.

IV

Я тільки про клаптик Полісся,
Про тиху задуму гаїв,
Про шуми осінні узлісся,
Про злидні в житті чабанів...
Нехай у словах моїх жура.
Нехай мої думи сумні.
В очах поліщуцьких похмурих
Цвітуть невеселі огні.
Мотивів веселих не знають
У нас і тепер, і колись,
Бо з тихими шумами гаю
Вродилися ми і зрослись.
Мабуть, вже така моя вдача,
Чи може я змалку привик.
Як осінь туманами плаче—
Пригадую п'ятий я рік...
Пригадую осінь... узлісся...
І діда рибалку в човні,
Що там... в болотах... на Поліссі
Загинув за волю в борні...
В минуле я думами лину
І тоскно... і журно мені...
Вже пвадцять, як пущу покинув!..

Вже двадцять, як я в чужині!.
Вже двадцять, як діда І гната
До бору чота повела,
Як постріл туман волохатий
Приніс на руїни села...

Я тільки про клаптик Полісся
Про тиху задуму гаїв...
Про шуми осінні узлісся,
Про злидні в житті чабанів...