Олександер Лазаревський (Біднов)
В. Біднов.
31 березня ст. ст., себто 13 квітня н. ст. цього року сповнилося 25 літ з дня смерти нашого видатного історика Олександра Матвійовича Лазаревського, що сорок девять літ невпинно та надзвичайно продуктивно працював над дослідженням минулого Гетьманщини або лівобережної України, й збагатив історичну науку численними працями, що довго-довго ще не втратять своєї цікавости та наукової вартости. Поруч з тим, наш історик був і визначним громадським діячем. Отже промовчати про Ол. Лазаревського й не згадати його з такої нагоди, булоб зневагою його памяти.
Походив наш історик з дворянської родини, козацького походження, і народився на Чернигівщині, в селі Гирявці, конотопського повіту, 8 червня (ст. ст.) 1834 року. Батько його, один з приятелів Т. Г. Шевченка, що не поривав зносин з нашим великим Кобзарем і в часи його заслання, був незаможньою людиною й не міг дати своєму синові Олександрові нормальної освіти, а тому той мав можливість попасти до ґімназії тільки шіснацятилітнім юнаком, до тогож часу ріс в таких умовах, що від хлопця трудно було сподіватись чогось путнього.
Батьки О. Лазаревського мали ще трьох старших синів; на початку 40-х рр. два з них, Михайло та Василь, вже закінчили вищу освіту й самі себе утримували, третійже Хведір ще був студентом харківського університету. Сподіваючися, що Хведір буде доглядати та вчити свого молодшого брата, старі Лазаревські в 1842 р. відвезли до нього, до Харкова, Олександра, й той перебув у Харкові два роки, хоч тут і не вчився, і був без всякого догляду з боку свого старшого брата. В 1844 р. Хведір скінчив університет; тоді батьки взяли малого хлопця додому і віддали його в Конотопі до 1-ої кляси т. зв. „уєздного учіліща“, алеж в лютім 1846 р. послали його з старшим братом Василем до Петербургу з тим, щоб він вступив „кадетом“ до Дворянського полку; та до полку його не прийнято, через брак відповідної освіти. Тоді Василь, не знайшовши собі в Петербурзі ніяко посади, поїхав до Оренбурга, де брати Михайло та Хведір були вже на посадах в комісії, що завідувала кочовниками-киргизами, й закликали до себе і його. Василь взяв з собою Олександра, і таким чином в 1847 р. будучий історик опинився в Оренбурзі, де й пробув більше року. Тут брати пробували вчити його в якогось засланця-учителя, та хісна було мало. Єдине, що придбав собі в Оренбурзі здібний хлопець, це зацікавлення до книги: він тут перечитав немало старих місячників. Попала до його рук і якась „Исторія Малой Россіи“ „здається“ — каже в своїй автобіоґрафії О. Лазаревський — „Бантиша-Каменського“); читання цієї книги збудило в ньому любов до „Малороссії“, себто до рідного краю, і українські пісні, які він тут чув серед гуртка місцевих Українців і більшість яких привіз сюди Т. Шевченко, ще більше зміцнили в ньому цю любов. Незабаром Василь знову вертає до Петербургу, де дістав, завдяки оренбурським знайомствам, посаду. Тоді брати вирішили послати до Петербурга й Олександра, з відповідною для того „оказією“. З усякими пригодами він прибув до Петербурга десь наприкінці 1848 року. І тепер йому довелось жити без догляду. Час ішов, хлопцеві вже було 15 літ, а школи він так і не бачив. Нарешті батьки й Василь надумали віддати його до ґімназії. Розпочалося підготування, нелегке для хлопця. У лютім 1850 р., вже шіснацятьлітнім підростком, його таки було записано до 3-ої кляси 2-ої петербурської ґімназії, де він вже мав можливість учитися та до того мав і оточення, значно ліпше, ніж в часи свого блукання.
В ґімназії наука Ол. Лазаревському давалася легко; лише математика заважала йому. Найбільше цікавила його історія, особливо побутова сторона в минулому. Завдяки такому зацікавленню до історії, він почав писати замітки історичного змісту. В 1853 р. на сторінках „Чернігов. Ґубернскіх Вєдомостєй“ (ч. 45—46) він помістив свою першу працю: „Опыт Указателя источников для изученія Малороссійскаго края в историческом и географическом отношеніях“ а в 1855-му, в чч. З та 9: „Обозрѣніе книг и статей періодических изданій, относящихся к исторіи и этнографіи Малороссійскаго края“. В ті часи ґубернські „Вѣдомости“ взагалі, а Чернигівські зокрема, містили на своїх сторінках немало такого роду праць, і „Журнал Министерства Народнаго Просвѣщенія“ досить реґулярно подавав систематичні огляди Ґуберн. Вєдомостей, занотовуючи з короткою передачею змісту) всі статті та замітки історичного, етноґрафічного, ґеоґрафічного, статистичного та инш. характера. Алеж перша стаття Ол Лазаревського звернула на себе особливу увагу „Журнала“, і їй присвячено в нім спеціяльну замітку (1854 р., февраль, розд. VII, ст. 56—57), в якій підкреслювалася наукова вартість праці Лазаревського. Завдяки цій замітці можливе деяке уявлення про саму працю. Вона розпадається на дві „частині“, з яких першу присвячено історії, а другу ґеоґрафії. Перша має такі розділи: 1) історія, 2 опис церков та монастирів, 3) древности та 4) біоґрафії; в другій розділи такі: 1) топоґрафія, 2) статистика, З) етноґрафія та 4) подорожі. До деяких з зазначених в „Опытѣ“ статей додано коротенький їх зміст, що необхідно для праць або маловідомих, або тих, що мають незовсім виразний заголовок. Статті, що друковалися в „Ґуберн. Вєдомостях“ до показчика не попали. Автор замітки вважає показчик неповним; алеж це визнає й сам складач, ґімназист Лазаревський, що в передмові до статті заявляє про трудність збирання джерел до історії та ґеоґрафії „Малороссійського края“, бо їх розкидано по всяких періодичних виданнях, при переглядах яких завжди можливі недогляди та пропуски. Не вважаючи на це, свій показчик Лазаревський визнає користним, особливож для того, хто досліджує ту чи иншу сторону українського побуту. Згодом складач збирався подати до свого показчика додатки та доповнення, що й зробив в 1855 р. на сторінках тихже „Черн. Вєдомостей“.
Замітка „Журн. Мин. Народ. Просвѣщенія“, зміст якої ми навели, ясно свідчить про те, що перша друкована праця О. Лазаревського, що тоді ще сидів на ґімназіяльній лаві, справді була видатною для свого часу, і не тому тільки, що автор її був ще учнем середньої (навпаки, в замітці про це нічого несказано) школи. Для нас вона важна тим, що вже тоді наш історик виразно й свідомо намітив собі ту галузь і предмети історичного знання, де він працював на протязі цілого свого життя. Очевидно, що вже тоді остаточно намітились його історичні симпатії та зацікавлення!
В 1855 р. Ол. Лазаревський скінчив ґімназію й тогож таки року вступив на історично-фільольоґічний факультет петербурського університету. Помітно, що університетська наука його не дуже то захоплювала; принаймні від нього самого відомо, що він ніразу не відвідав викладів проф. Н. Устрялова, що викладав російську історію. Близько стояв він тільки до проф. М. Сухомлінова (пізніше академика, що викладав історію староруського письменства); за його порадою, Лазаревський написав працю про „русскій хронограф“, що в 1859 році зявилася в „Извѣстіях“ Академії Наук 1859 р., т. VIдI). Сухомлінов же раяв йому залишитися при університеті ля підготування до професури, але той відмовився від цього на тій підставі, що вважав себе непридатним до професури. І на студенській лаві Лазаревський не переставав цікавитися історією України (Гетьманщиною). Доказом тому являється його книжка: „Указатель источников для исторіи Малороссійскаго края“ (Вып. І, СПБ., 1858, стр. 1—121); тут він подає джерела до історії України від 1622-го року до 1857-го. Це все було продовженням та удосконаленням його попередніх праць.
По закінченню університета в 1859 р. Лазаревський залишився в Петербурзі; спершу він займав посаду в місцевім ґуберськім правлінні, а потім перейшов до Археоґрафічної комісії (в червні 1860 р.). Жив він в українськім оточенню; коли до Петербурга повернувся з заслання Тарас Шевченко, то Лазаревський часто з ним бачився, бо той мало не щодня відвідував його брата, де мешкав і Олександер. Завдяки цьому, Лазаревський став близькою людиною до Кобзаря й навіть був свідком його смерти. Коли в травні 1861 р. домовину поета перевозили до Канева, Ол. Лазаревський, разом з Честаховським, їздив з нею на Україну (що пізніше описав на сторінках „Кіев. Старины“[1]. Як багато й инших представників тодішньої молоді, він захоплювався „народництвом“ ходив в національнім українськім одязі, переймався тими настроями, що панували серед тогочасного нашого громадянства. Як засновано було „Основу“, він став її співробітником (перша тут його стаття: „Говорил-ли Полуботок Петру Великому рѣчь, приведенную Кониским?“ — ч. 8 за 1861 р.).
В осени 1861 р. Лазаревський покидає Петербург і переселюється на Україну, де й перебуває аж до самої смерти. Скасування кріпацтва в 1861 р. та заведення нового ладу серед селянства вимагали нових державних установ та посад. Тому, що російське, а за ним і українське громадянство захоплювалося справою селянської реформи, то багато інтеліґенції спішило попасти в ці установи та на посади, особливо в так зв. мирові посередники, що мусіли переводити реформу в життя. Ол. Лазаревський теж мав намір стати мировим посередником; колиж це не вдалося, тоді він пішов на посаду „члена від правительства“ в зїзді мирових посередників (на Чернигівщині), аби мати хоч якесь відношення до справ селянства. Алеж непосидюча натура його не дала можливости йому довго лишитися на посаді; в 1863 р. він її вже залишив і пішов в „акцизні надзирателі“, що пильнували зборів податку з горілки, тютюну та ин.; та не всидів він і тут а переходив з посади на посаду (секретар ґуберського в селянських справах „присутствія“ й ґуберського статистичного комітету в 1865 р., правитель канцелярії чернигівського ґубернатора — 1866 р., потім радник ґуберського правління, член окружного суду в Полтаві 1868 до 1872 рр., далі — в земельному банку, мировий посередник і т. д.. В 1874 р. Лазаревського знову призначено членом окружного суду в Ніжині; тут він залишається до 1879 р., відколи його переведено товаришем предсідателя окружного суду до Курська, а в 1880 р. — на ту саму посаду до Київа. В Київі осідає він стало; тільки в 1885 р. його призначено членом київської судової палати.
Навмисне зупиняюся на таких частих змінах службового положення Ол. Лазаревського, щоб тим виразніше підкреслити його характеристичну рису, яка, здавалосяб, менше всього могла виявлятися при таких змінах та його непосидючости. Розуміємо його захоплення та відданість історії України: не вважаючи на часті зміни службового положення та ріжнородність умов його урядової діяльности, він не тільки не забуває науки, а навпаки виявляє інтензивну діяльність в сфері дослідження минулого лівобережної України іменно з моменту свого переїзду з Петербурга на Чернигівщину. Найпродуктивнішою стає його наукова діяльність з часу переселення його до Київа, власне з появою „Кіев. Старини“ в 1882 р.; алеж і в 60-их та 70-их рр. він дав не менше трицяти публикацій неабиякої наукової вартости. На Україні, а власне на Чернигівщині, знайшов він нові, ще непочаті, а в деякій мірі й незнані ще, архівні джерела до історії лівобережної України XVII та XVIII ст. і на них скупчив свою увагу. Навіть часті зміни посад так ніби то переводилися з метою вишукування нових історичних матеріялів. Під тим поглядом Чернигів дав йому надзвичайно багато. Тут в місцевих ґубернських державних установах знайшов він архіви стародавніх наших установ Гетьманщини: ґенеральної військової канцелярії, ґенерального військового суду, малоросійської колєґії, бувшого намісницького правління та инш. В архіві чернигівської „казьонної палати“ він знайшов „опись Малороссіи“, яку переведено А. Румянцевим в 1765 році, та документи колишнього монастирського землеволодіння. Величезну силу документів він використував для дослідження внутрішнього життя лівобережної України в XVII та XVIII стол. На підставі їх Лазаревський освітлював життя економічне (землеволодіння) та культурне, громадські взаємовідносини та ріжні побутові риси, — те, чого не торкалися його попередники в области дослідження історії лівобережної України, що обмежувалися виключно політичною стороною. Він відкрив і освітив цілком нову область в дослідженні нашого минулого. Починаючи від сорокових років XIX ст., наші київські вчені, що купчилися коло „Временной коммисіи для разбора древних актов“, звертали увагу на історію правобережної України, її й розроблювали, історіюж лівобережної України нехтувано, архівами її, можна сказати, ніхто не цікавився. Лазаревський, розпочавши свою працю в цих архівах, не тільки використовував їх, а й звертав увагу на сумний стан цих архівів і врятував від загибелі та знищення багато історичних документів великої цінности. Згаданий вище Румянцевський опис „Малороссіи“, що дає надзвичайно багаті матеріяли для змалювання ріжноманітних сторін життя лівобережної України на початку другої половини XVIII ст., зберігся тільки завдяки Лазаревському: він його впорядкував і переніс в ліпше помешкання. Чернигівський архів дворянського депутатського зібрання дав йому багатий матеріял, як для біоґрафії поодиноких наших діячів XVII — XVIII ст., так і для історії впливовіших родин козацької старшини. Підчас свого перебування в Полтаві Лазаревський свої архівні відомости поповнив новими, здобутими в полтавських ґуберських архівах. Крім того, немало архівних матеріялів зібрав він від приватних осіб. Це все спричинилося до того, що Лазаревський був знавцем архівів лівобережної України, прекрасно ознайомленим з першоджерелами для її історії. В цій ділянці історичного знання він вважався цілком безсумнівним авторитетом і користувався великою повагою в учених колах, що виявлялося хочби в тім, що історичне товариство Нестора Літописця в Київі, яке істнувало при університеті, обрало його своїм головою (в 1895/6 році, а потім, аж до самої смерти, мало за заступника голови, не вважаючи на те, що він не був університетським професором. Багато дослідувачів української історії користувалися його порадами, вказівками та допомогою. Проф. (нині академик) Д. Багалій підкреслює цю рису Лазаревського в своїй, присвяченій його памяти, статті на сторінках „Жур. Министерства Народ. Просв“. (1902 р., N 9, 29), а Росіянин В. Ейнгорн називає Лазаревського „незмінним керовником та доброзичливим порадником всіх сучасних дослідувачів української („малорусской“) старовини“ і жаліє, що праця М. Плохинського: „Иноземцы в Старой Малороссіи…“ вийшла без впливу незабутнього історика „Малоросії“ (московські „Чтенія“, 1908 р., кн, І, протоколи, стр. 71.)
За сорок девять літ своєї наукової діяльности Лазаревський написав дуже багато праць. В додатку до його некрольоґа вміщено показчик його праць („Кіев. стар.“, 1902 р., май, стр. XXXI — LIII; тут знаходимо 283 назви його публикацій, алеж складач цього показчика С. Пономарьов зауважує, що він не занотував дечого з того, що містилося на сторінках „Кіев. Стар.“ (Акад. Мик. Василенко твердить, що показчик більш-менш повний, з „незначними порівнюючи пропусками“, алеж не без помилок скажемо від себе). Серед зазначених тут праць знаходимо багато архівного матеріялу, поодиноких моноґрафій, розвідок, заміток ріжного роду, рецензій, поправок, пояснень — все це ориґінальне, оперте на свіжі, до того часу неопубликовані ще архівні матеріяли та поодинокі документи, знайдені самим Лазаревським, або, в деяких випадках, на стародруки, з якими він теж був добре обзнайомлений. Через те праці Ол. Лазаревського ще довгий час матимуть наукову цінність та будуть цікавими.
На жаль, розмір нашого місячника не дозволяє докладно розглянути наукову діяльність Лазаревського та більш-менш всебічно окреслити її. Обмежуємося лише згадкою про деякі з його праць. В першу чергу згадаємо його видання архівних матеріялів та стародавніх рукописів, а також і листування деяких діячів XIX ст. На сторінках „Кіев. Стар.“ знаходимо такі публикації (зазначуємо тільки найважніші): „Отрывки из лѣтописи Мгарскаго монастыря“ (1889 р. NN 5—6); „Черниговская лѣтопись по новому списку (1587—1725 роки)“ (1890 р; „Сулимовскій фамильный архив“ (1882 р., N 11[2]) та його продовження — „Мотыжинскій архив“. „Акты Переяславскаго полка XVII — XVIII в.“ (1890 р.); „Любечскій архив графа Милорадовича“ (додаток з 1896—1898 рр.); „Дневник Ханенка“ (1884 р.); „Дневник Якова Марковича“ (рр. 1891—1895). На сторінках „Чтеній“ в історичному товаристві Нестора Літописця вміщено: „Акты по исторіи землевладѣнія въ Малороссіи (1630—1690 г.)“ — кн. IV, 87—125. „Акты по исторіи монастырскаго землевладѣнія в лѣвобережной Малороссіи“ — кн. V; „Отрывки из дневника гетманской канцеляріи 1722—1723 гг.“ — кн. XII; „Малороссійскія переписныя книги 1666 г.“ — кн. XIII, отд. III. 35—145; „Цеховые акты лѣвобережной Малороссіи (1622—1645 гг.)“ — кн. XV. На сторінках „Чернигов. Губерн. Вѣдомостей“: „Отрывки из Нѣжинских магистратских книг (1657—1674). (1887 р.); „Списки черниговских дворян 1783 г.“ (1890 р.); „Опись конотопской сотни“, „Генеральное слѣдствіе о маетностях Черниговскаго полка“ р. 1892-го). Сюдиж треба додати ще „Архивные отрывки для исторіи Полтавской епархії“, що видано в Полтаві 1887 р.; тут подано уривки з Румянцевського опису.
В зазначених публикаціях вміщено багато цінного архівного матеріялу, що освітлює ріжноманітні сторони українського життя в XVII — XVIII вв. — економічного, громадського, церковно-реліґійного та побутового, культурного; вони настільки важні, що без них багато дечого з нашого минулого залишалосяб темним та невідомим. Наприклад, акти про землеволодіння на лівобережній Україні висвітлюють як юридичну природу його, так і його побутову сторону, без чого не легко булоб зрозуміти деякі соціяльні зявища XVIII в.
Близько підходить до наведеного вище й одна величезної ваги праця О. Лазаревського: „Обозрѣніе Румянцевской описи Малороссіи (1765 г.)“, що містилася на сторінках „Черноговських Губернских Вѣдомостей“ в рр. 1866—1867, 1873—1875, а потім вийшла окремою книгою в 857 стор. (частину її виготовив Н. Константинович). Ориґінал самого опису приступний лише для поодиноких дослідувачів нашого минулого, а тому „Обозрѣніе“ в деякій мірі допомагає онайомитися з дорогоцінним змістом Румянцевського опису.
На підставі зібраного архівного матеріялу, Ол. Лазаревський дав довгу низку коштовних розвідок, що висвітлюють минуле лівобережної України в XVII — XVIII ст. В 60-их рр., коли життя та події приковують увагу правительства й громадянства до справи селянства, Лазаревський працює над історією нашого селянства на лівому березі; він тоді доводив конечність „селянської“ історії. Румянцевський опис та инші архівні матеріяли (з архіва „Малороссійской Коллегіи“) позволили написати розвідку про селян: „Малороссійскіе посполитые крестьяне (1648—1783 г.)“. В цій розвідці, що зявилася в 1866 р. на сторінках „Записок Чернигов. Губерн. статистическаго комитета“, дано огляд фактичного та правного становища селян в лівобережній Україні від повстання Богдана Хмельницького до 1783 року, коли З травня було видано наказ Катерини II про остаточне закріплення селян в Гетьманщині. Лазаревському тут доводиться говорити й про взаємовідносини землевласників (старшини) й селянства. Твердження свої історик ґрунтує на документальних даних. Основна думка його та, що закріпощення поспільства на лівому березі не є результатом заходів московського правительства, а вийшло з бувших на Україні громадянських відносин, було ділом козацької старшини, а не Катерини II: царському правительству часто доводилося своїми наказами лише санкціонувати те, що вже було в життю. Це власне думка не Лазаревського: ще в 1862 р. її висловив був проф. О. Кістяковський в своїй статті: „Характер русскаго и польскаго законодательства о крѣпостном правѣ по отношенію к Малороссіи“ („Основа“, 1862 р., N 1); та тільки в Кістяковського ця думка говоримо словами М. Василенка) „не мала такої ясної та виразної формуловки, а головне — не була так підперта фактичними вказівками“, як в Лазаревського: всі його висновки ґрунтуються „на пильному дослідженні багатого архівного матеріяла“[3]. Кілька цікавих документів вміщено, як додаток до цеї розвідки. В 1902 р., в перекладі на українську мову, її вміщено в XXII томі „Руської Історичної Бібліотеки“ (стр. 127—242), що виходила у Львові, а в 1911 р. перевидано в ориґіналі, з вступною статтею акад. М. Василенка. Це вже виразно свідчить про вартість розвідки. Завдяки її ґрунтовности та архівним даним, що ними користає автор, вона не втратила свого значіння і в наші часи.
Від селянства увага Лазаревського переноситься на козацьку старшину, що, на його думку, закріпостила селянство. На підставі свого матеріялу, Лазаревський дає ряд нарисів про ту чи иншу родину козацької старшини, що потім перетворилася в дворянську „фамілію.“ В 1868 р., на сторінках „Записок“ Чернигів. Губерн. Статистичного Комитету, він містить „Очерк старѣйших дворянських родов в Черниговской губерніи“. Далі він дав у „Русскому Архивѣ“ „Очерки из быта Малороссіи в XVIII вѣкѣ“ — за 1871 рік — „приходское духовенство“ та „монахи“ і за 1873 р. — „Сотники“, де теж іде мова про ту саму старшину. Це було ніби підготовленням до більшої праці: „Очерки малороссійских фамилій. Матеріяли для історіи общества в XVII—XVIII в. („Рус. Архив“, 1875 та 1876-го року. Тут він подає історію видатніших та впливовіших старшинських родів, розміщуючи їх за порядком абетки: Апостоли, Базилевські, Безбородьки, Бороховичі, Галагани, Гамалії, Горленки, Герцики, Гоголі-Яновські, Грабянки, Дмитрашко-Райчі, Жученки-Жуковські, Іваненки, Іскри (Остряниці) — в 1875 р. Капнисти та Кочубеї — в 1876 р. Дослідувач хотів змалювати звичайне, буденне життя нашого громадянства на прикладах його представників та їх життя й діяльности, і тому зупиняється й на тих способах, якими козацька старшина збільшувала свої земельні маєтки, а разом з тим і владу над селянами. Дослідувач підкреслює неґативні риси козацької старшини, а тому й освітлення ролі та значіння старшини виходить трохи одностороннім. Акад. Д. Багалій пробує це пояснити тим, що Лазаревський користувався переважно судовими актами, де людину виставляється завжди в одностороннім освітленню. М. Грушевський пояснює цю односторонність тим, що не зверталося уваги на позитивні риси в діяльности старшини, як от змагання до европейської освіти, відстоювання місцевої автономії (проти Московщини) і т. д., ті риси, які, природньо, не могли відбиватися ні в судових, ні взагали инших актах офіціяльного походження, якими виключно користувався Лазаревський, Можливо й те, що загальне захоплення російського громадянства 60-их рр. справами селянства та поширені в тодішній літературі симпатії до „народа“, своєрідна ідеалізація „мужика“ мали вплив і на Лазаревського й той виявляв тут настрій свого часу. Алеж при всім тім, нашому дослідувачеві доводилося мати справу з поодинокими особами, представниками тої чи иншої „фамілії“, а в кожнім окремім випадку могли бути, та справді й були, і такі особи, що цілком відповідають тій характеристиці, яку дає Лазаревський, що стоїть завжди на грунті фактів, любить конкретні випадки, уникає широких узагальнень. Сучасники Лазаревського, особливо нащадки колишньої нашої старшини, нарікали на нього, ніби він свідомо та навмисне плямує їх предків і з того приводу історик одержував листи з висловленням догани та обурення, а про Г. Галагана, доброго його приятеля, відомо, що той на деякий час порвав був знайомство з автором „Очерков малороссійских фамилій“.
Але Лазаревський не звертав на це уваги й продовжував свою працю. В 1880 р. він помістив в „Рус. Архіві“ моноґрафію: „Павел Полуботок“, а в „Историч. Вѣстникѣ (ч. 8) — „Скоропадскіе“. Всупереч М. Костомарову, Лазаревський ставиться неприхильно до Полуботка, якого він вважає оборонцем тільки інтересів козацької старшини. Коли в 1882 році стала виходити „Кіев. Старина“, Лазаревський містить в ній дальшу часть своєї праці про старшину під иншим заголовком: „Люди Старой Малороссіи“ (Лизогуби, Милорадовичі, Миклашевські, Свічки — 1882 р., чч. 1, 3, 8). На протязі 80-ох рр. Лазаревський дав немало своїх статей про старшинські роди й тим самим багато причинився до висвітлення культурного та побутового становища громадянства лівобережної України в XVII та XVIII ст.
В кінці 80-ох років Лазаревський приходить до думки дати повну та всесторонню історію цілої лівобережної України XVII—XVIII ст., себто часів Гетьманщини. Цю добу історик вважав за „Стару Малороссію“, а тому й праці дає заголовок: „Описаніе Старой Малороссіи“. Ціла праця повинна була складатися з опису кожного окремого полку, як найбільшої адміністраційної одиниці. Широке ознайомлення з першоджерелами та історичною літературою позволяли здійснити думку про таку величезну працю, що вимагала багато часу. Отже й не дивно, що він встиг зробити „описаніе“ тільки трьох полків: Стародубського (в 1888 р.), Ніжинського (в 1893 р. та Прилуцького (1902 р.); зроблено було багато для опису ще полку Полтавського (опубликовано кільки цінних розвідок, присвячених його території, алеж смерть не дозволила закінчити цього опису. „Описаніе“ кожного полку уявляє окремий том, пересічно сторінок в 500 кожний. Всі вони написані за одним пляном. Спершу подано відомости про джерела, якими користується автор; через те, що його джерела — архівні документи, то тут наведено історичні відомости про кожний архів зокрема та про його сучасне становище. Далі йде історичний опис території полка; біоґрафічні відомости про кожного з представників полкової старшини полковники, обозні, судді, писарі, хорунжі, осавули); ґеоґрафічний опис полка; докладний опис кожного полкового міста, почім ішли відомости про кожну окрему сотню: її історія, біоґрафії сотенних старшин, а далі відомости про кожне окреме поселення сотні — село, слободу, хутір, монастир. Розуміється, що розмір та докладність опису поодинокого поселення, як і біоґрафії окремих осіб, залежать від кількости матеріялу, що був в розпорядженні Лазаревського; алеж в більшости ці відомости досить поважні, підперті історичними документами, мають характер новизни, а тому праця має значну наукову вартість. На підставі цінних та ріжнородних джерел, як офіціяльного, так і приватного походження, дослідувач подає історію заселення, землеволодіння та устрою кожного полку, докладні відомости про поодинокі поселення. Це все робить працю неминучо потрібною для всякого дослідувача минулого лівобережної України.
З трьох томів „Описанія Старой Малороссіи“ особливо ґрунтовну оцінку знайшли перші два томи — полки Стародубський та Ніжинський, завдяки тому, що їх тоді подано до Академії Наук на конкурс для отримання нагороди ґрафа Уварова. Нагорода дісталась Лазаревському, бо рецензенти дали найкращі оцінки: — на т. I — проф. (нині акад.) Д. Багалій (під титулом. „Новый историк Малороссіи…“ СПБ., 1891 рік, 148 стор.), на т. II — В. Мякотін („Исторія Нѣжинскаго полка в XVII—XVIII в… СПБ. 1896, 128 стр.). Ці чудові рецензії, що надзвичайно високо ставлять працю Ол. Лазаревського і служать підтвердженням видатної наукової вартости „Описанія Старой Малороссіи“. Про перший том (про Стародубський полк) писав і проф. І. Лучицький. Опис Прилуцького полку, на жаль, не знайшов собі такої високоавторитетної оцінки, як перші два томи, алеж багатством змісту ориґінальністю використаного в нім матеріялу, цікавістю опису побутових явищ та громадських взаємовідносин в XVII—XVIII вв. він не низче, а ще вище від двох попередніх томів. Для опису Полтавського полку Лазаревський зібрав ще більше джерел, ніж для перших трьох. Опубликовані частини цього опису (як „Полтавщина в XVII в.“ — „Кіев. Стар.“ 1891 р., N 9 — „Историческій очерк Полтавской Лубенщини“ в кн. Х та XI „Чтеній“) дають підставу думати, що том IV „Описанія Старой Малороссіи“ задумано надзвичайно широко, й тому велика шкода, що наш дослідувач не встиг здійснити свого заміру.
Не зупиняємося на инших працях Ол. Лазаревського, хоч між ними є багато ще вартих особливої уваги (хочби статті та замітки про гетьмана Мазепу в „Кіев. Стар“.). Згадаємо лише про одну невеличку статтю (в „Основі“, 1862 р., N 5, стор. 82—89): „Статистическія свѣдѣнія об украинских народных школах и госпиталях в XVIII в.“ Відомости про нашу народню школу в XVIII ст., подані в зазначеній статті, потім повторювалися й повторюються ще й досі в тих виданнях, що так чи инакше торкаються справи освіти на Україні. Виходить, що ця стаття й до наших днів не втратила свого значіння.
Свою любов до рідної старовини О. Лазаревський не обмежував історичними актами, а поширював і на инші памятки нашого минулого. Кохався він і в портретах наших історичних діячів. Він мав власну колєкцію таких портретів, серед яких були й ориґінали, й копії. На сторінках „Кіев. Старины“ вміщено кілька його заміток про деякі з наших портретів (напр., замітка про портрети Мазепи — 1899 р., N 3, 453—462). Тут він виявляє видатну досвідченість та компетентність в цій справі, і це дає підставу проф. Дм. Антоновичеві вважати Лазаревського за найкращого нашого портретольоґа.
Обізнаваючись з науково-історичною діяльністю О. Лазаревського, знаходимо такі її характеристичні особливости.1) Наш історик свою увагу та захоплення нашим минулим скупчує виключно на XVII та XVIII століттях й досліджує цю добу лише на території бувшої Гетьманщини (лівобережної України, що, згідно з офіціяльною російською термінольоґією, звалася „Малороссією). Подій пізніших і особливо передших, коли вони виходять за межі Гетьманщини, він торкається дуже рідко. Через те його можна вважати істориком Гетьманщини.
2) В наміченій области історичного знання він цікавиться не зовнішніми подіями, не міжнародніми стосунками, не військовими подіями та дипльоматичними зносинами, а життям внутрішнім, домашнім, звичайним, такби мовити — буденним. Заселення території, засновання поселень, землеволодіння, громадянство з його поділом на стани та взаємовідносинами цих станів, адміністративний устрій та ин. — ось що приваблює до себе нашого історика і ось що він досліджує. Тому праці його, в порівнанні з його попередниками й сучасниками (в значній мірі) мають своєрідний зміст і характер.
3) Дослідження наміченого предмету О. Лазаревський переводить на підставі ріжнородних джерел як вже публикованих, так і непубликованих, ще архивного характеру. Вся попередня література йому прекрасно знана (про що свідчать його високоцінні рецензії, як от рецензія на тт. I—II „Исторіи запорожских казаков“ Дм. Еварницького у „Чтеніях“ т-ва Нестора, кн. X; в потрібних випадках він користається й нею, алеж найчастіше він базується на архівних матеріялах. Він є прекрасним знавцем архівів лівобережної України, він їх добре студіював і витяг звідти все, що здавалося йому найцікавішим і вартісним. Нахил і повага О. Лазаревського до історичних актів настільки великі, що в своїх працях він постійно приводить виписки з них і без того не робить ані кроку. Проф. М. Грушевський так висловлюється про цю рису О. Лазаревського: „В Лазаревськім ми мали провідника, можна сказати фанатика документальности, рівно неприхильного і до романтичної оправи історичних фактів, і до теоретичних конструкцій“ (Львівські „Записки“, т. 47, стр. 2). Завдяки цьому, наукові праці Лазаревського мають характер своєрідности не лише з боку методичного підходу до предмета дослідження, а й з боку форми.
4) Все це надає О. Лазаревському особливе й видатне становище в нашій історіоґрафії. Акад. М. Грушевський ставить його поруч з М. Костомаровим та Вол. Антоновичем, як з представниками окремих напрямів в розробленні нашої історії, а акад. Д. Багалій вважає його першим, авторитетнішим спеціялістом історії лівобережної України, що зробив для неї більше, ніж хто инший. Не посідаючи катедри, не маючи можливости цілком віддатися науковій праці, виконуючи обовязки, що не мали ніякого відношення до педаґоґічної діяльности“, він „утворив школу молодих істориків лівобережної України“, що йдуть його слідами (Ж. М. Н. Просв. 1902, N 9, 16). До його школи належать: О. Єфименкова, І. Лучицький, Вас. і Мих. Василенки, В. Мякотін та ин. З цього видно, яке велике значіння має О. Лазаревський, як дослідувач нашого минулого.
Численні праці Лазаревського розкидано по ріжних періодичних виданнях, таких, як „Черниговскія Губернскія Вѣдомости“ (тижневе видання) за 60-ті та 80-ті роки, „Черниговскій Листок“ (в 60-ох рр.), „Записки Черниговскаго Губерн. Статистическаго Комитета“, „Основа“, „Русскій Архив“, „Историческій Вѣстник“, „Кіевская Старика“, „Чтенія в историческом обществѣ Нестора Лѣтописца“ та ин. видання. Всі його праці, можна сказати, без винятку не тільки й досі не втратили своєї наукової вартости, а матимуть її ще довгий час, ще довго будуть потрібні й користні для всякого, хто цікавиться нашим минулим і досліджує історію лівобережної України XVII та XVIII ст. А між тим, завдяки тому, що вони розкидані по ріжних виданнях, значна більшість їх зовсім неприступна для нас. Справді, де знайдете „Черниг. Губерн. Вѣдомости“, „Чернигов. Листок“, „Записки Чернигов. Губерн. Статистическаго Комитета“? Чи багато примірників їх збереглося на цілій Україні? Хиба загально-приступними можна вважати книги „Русскаго Архива“ або навіть „Кіев. Старины“: Повного комплєту цих місячників не було навіть в деяких великих містах Наддніпрянщини, хоч там ібули десятки середніх шкіл та немалі громадські бібліотеки. Мало були розповсюднені й „Чтенія“ історичного товариства Нестора Літописця. Поодинокі праці, що свого часу вийшли окремими виданнями, ще на початку XX ст., себто ще за життя їх автора, були вже бібліоґрафічними раритетами, а „Малороссійскіе посполитые…“ стали приступними тільки з 1911-го року, завдяки тому, що М. Василенко (нині академик) випустив їх другим виданням. Отже стоїмо перед дуже сумним явищем: науково-історичні скарби Ол. Лазаревського приступні тільки поодиноким нашим дослідувачам, що перебувають в винятково-щасливих обставинах, більшість же їх позбавлено того! Звідси виникає пекуча потреба негайного перевидання праць Лазаревського, і в першу чергу опубликованих в найменш приступних виданнях та тих дорогоцінних і цікавих замітках, що розкидано в 25-х річниках „Кіев. Старины“. Їх потрібно випустити окремими збірниками. В 70-их роках минулого століття випущено в трьох томах „Собраніе сочиненій…“ видатного нашого історика Мих. Максимовича, і це видання позволяє тепер легче користуватися цінними працями згаданого нашого ученого, бо инакше вони булиб для нас неприступними. Так само будуть потрібними й користними збірники численних праць О. Лазаревського.
Справу переведення нового видання багатої спадщини О. Лазаревського моглаб узяти на себе наша Академія Наук, яка вже розпочала жваву видавничу діяльність. Досвід попередників та їх праця — цеж той ґрунт, що найбільше сприяє поступові історичної, як і всякої иншої науки.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|