Перейти до вмісту

Оліверъ Твістъ/10

Матеріал з Вікіджерел
Оліверъ Твістъ
Кароль Дікенсъ
Глава десята
Льво̂въ: Накладом редакціи «Дѣла», 1891
 
ГЛАВА ДЕСЯТА.
Оліверъ набуває досвѣду за высоку цѣну.
 

Во̂сѣмь до десять днѣвъ перебувъ Оліверъ Твістъ въ хатѣ жида и разъ-на-разъ выпорювавъ знаки зъ хустинокъ, а кро̂мъ того що-дня бравъ участь въ звѣсно̂й забавѣ. О̂нъ ставъ що-разъ бо̂льше скучати за свѣжимъ воздухомъ и вже ко̂лька разо̂въ дуже просивъ старого пана, щобы позволивъ єму выйти на роботу зъ обома товаришами.

Наконецъ одного рана до̂ставъ Оліверъ дозво̂лъ выйти по̂дъ доглядомъ Джека и Чарля. Выйшли и заразъ почали волочити ся по улицяхъ. Оліверови се дармованье дуже не сподобало ся; о̂нъ пригадавъ собѣ части̂ остороги старого пана передъ погубнымъ дармованьемъ. „Майстеръ“ почавъ робити прохожимъ хлопцямъ усяки̂ пакости, а Чарль, переходячи по-при кошѣ зъ яблоками або зъ цибулею, позволявъ собѣ навѣть нарушувати свято̂сть власности. Оліверъ, невдоволеный зъ всего того, хотѣвъ уже вертати домо̂въ, ажь наразъ єго товарищѣ почали поводитись якось дуже незвычайно, загадочно, и о̂нъ оставъ ся.

Они стали крадькомъ ходити коло якогось старого пана. На запытаня Олівера они о̂дповѣдали лише якимись незрозумѣлыми словами та знаками. Оліверъ лишивъ ся на ко̂лька кроко̂въ по-заду и станувъ, не знаючи, чи йти за ними, чи вертати ся. Здивованый стоявъ о̂нъ и дививъ ся.

Старый панъ выглядавъ дуже поважно. Волося у него було опудроване и мавъ золоти̂ окуляры. О̂нъ задержавъ ся передъ лавкою книгарскою, взявъ книжку до рукъ и почавъ єи читати, тримаючи по̂дъ пахою тростинову палицю. И такъ зачитавъ ся, що, бачилось, анѣ не видѣвъ нѣ не чувъ, що дѣєсь коло него.

Нѣхто не въ силѣ описати обуреня Олівера, коли „майстеръ“ вытягъ старому панови зъ кишенѣ хустину, подавъ єи Чарльови, и заразъ оба въ ноги! Въ сѣй хвили Оліверови заразъ розвязала ся тайна зъ хустинками, годинниками и дорогоцѣнностями. Кровь застигла єму въ жилахъ, одъ боязни и жаху закрутилось єму въ головѣ, и о̂нъ, не знаючи, що́ робить, кинувъ ся зъ цѣлои силы утѣкати за товаришами. Якъ-разъ тогдѣ старый панъ сягнувъ рукою до кишенѣ за хустинкою, не знайшовъ єи, скоренько оглянувъ ся, а побачивши, якъ Оліверъ утѣкавъ, почавъ кричати: „Лапайте! злодѣй!“ Крикъ сей выкликує завсѣгды маґічне вражѣнье: заразъ все оживлюєсь, крамарь вылѣтає зъ склепу, перекупка покидає ко̂шь зъ яриною, водоносъ лишає коновки, каменарь пускає молотъ, школярь кидає книжки — и всѣ бѣжать за злодѣємъ.

Джекъ и Чарль, щобы о̂двернути по̂дозрѣнье о̂дъ себе, побѣгли лише за найблизшій уголъ, а пото̂мъ сховали ся до сѣней. Почувши-жь крикъ „Лапайте! злодѣй!“ — они й собѣ почали кричати зъ усеи силы и, яко честни̂ горожане, пустили ся такожь здоганяти злодѣя. Сего природного закона самоохороны Оліверъ зовсѣмъ не знавъ. О̂нъ ще бо̂льше перепудивъ ся и зметушивъ ся, почавъ гнати ще дужче, поки наконець єго не до̂гнали и повалили на землю.

За часинку окружила єго уже велика товпа людей.

— Не задушѣть на смерть!

— А варта о̂нъ чого лѣпшого?

— Де окраденый панъ?

— Отъ иде. Пустѣть пана!

— То сей хлопчище, пане?

— О̂нъ!

Оліверъ лежавъ, захляпаный болотомъ, зъ носа и зъ рота пустилась єму кровь, перепудженый и ошоломленый дививъ ся вытрѣщеными очима.

— Боюсь, чи справдѣ се той хлопець, — о̂дозвавъ ся панъ дуже лаго̂дно.

— Боитесь? — дало ся чути зъ товпы, — сей такожь зѣленько!

— Бѣдный хлопчина ушкодивъ ся, — мовивъ дальше панъ.

— То я такъ єму догодивъ, — обо̂звавъ ся якійсь неотесаный чоловѣкъ, выступивши напередъ, — то я замалювавъ єго кулакомъ по мордѣ… я єго вамъ задержавъ, добродѣю.

И осмѣхаючись, простягнувъ капелюхъ, дожидаючи нагороды за свою прислугу. Але старый панъ зглянувъ на него непривѣтно, и, видко, радо бувъ бы вже о̂до̂йшовъ геть, коли-жь черезъ товпу перепхавъ ся поліціянъ, схопивъ Олівера за обшивку и, не зважаючи на просьбу милосердного старого пана, по̂рвавъ єго зъ бруку въ гору и потермосивъ нимъ дуже прикро.

— Не знущайтесь надъ нимъ, — сказавъ человѣколюбивый панъ и середъ голосныхъ крико̂въ товпы поспѣшивъ за поліціяномъ.