Оліверъ Твістъ/23
| ◀ Глава двацять друга | Оліверъ Твістъ Глава двацять третя |
Глава двацять четверта ▶ |
|
Бабуся, що такъ перешкодила пани Корні въ єи забавѣ, була якъ-разъ доброю вѣщункою смерти. Лѣта згорбили єи, цѣле єи тѣло дрожало, бо она разъ мала апоплєксію, а єи зморщене, погане лице выглядало радше, якъ якій смѣшный фантастичный рисунокъ, нѣжь якъ тво̂ръ природы.
Охъ, якъ мало єсть старыхъ лиць, що радували бъ насъ своєю красою! Страхъ, журбы и клопоты свѣтови̂ змѣняють такъ лице людске, якъ змѣняютъ и серце, и ажь коли журбы звикнуть разъ на все, тогды зникають неспоко̂йни̂ хмары и не закрывають та не затемнюють вже бо̂льше неба. Се дуже часто можна бачити на лицахъ поко̂йнико̂въ, коли они, хочь скостенѣли̂, приймають давно забутый выразъ лиця спячои дитины, выглядають знову, якъ въ молодо̂мъ вѣцѣ, и стають такъ споко̂йными, що ти̂, котри̂ тямили ихъ молодо̂сть, клякають побожно коло ихъ домовинъ и дивлять ся вже на ангела на земли.
Стара шкандибала передъ невдоволеною наставницею, вко̂нци змучена станула, щобъ о̂до̂тхнути, а панѣ Корні взяла свѣтло зъ єи рукъ и по̂йшла сама до комнаты конаючои, де блимала сумно лямпа. Коло ло̂жка сидѣла якась стара жѣнка, а коло печи стоявъ ученикъ аптикаря и доктора и вырѣзувавъ собѣ перце до довбаня зубо̂въ. О̂нъ сказавъ пани Корні; добрый вечѣръ и замѣтивъ, що дуже зимно та що углье, яке беруть для дому убогихъ, до нѣчого. Хора стогнала, хлопець пригадавъ собѣ єи и о̂до̂звавъ ся до панѣ Корні:
— Пишѣть: пропало!
— Справдѣ? — спытала панѣ.
— Менѣ бы було дуже дивно, якъ бы она ще зъ годину потягла. Ты, стара, чи она спить?
— Спить, — о̂дповѣла бабуся, що пильнувала хорои.
Ученикъ зачавъ довбати собѣ зубы, а панѣ Корні сѣла мовчки на ло̂жко, а по хвили выйшла на пальцяхъ зъ комнаты. Закликала одну надзырательку, вернула зъ нею до комнаты и кивнула на другу. Обѣ надзырательки сѣли коло печи та зачали тихо розмавляти.
— Чи говорила що бо̂льше, Анні, якъ мене не було?
— Анѣ словечка.
— Чи пила загрѣте вино, що записавъ ѣй лѣкарь?
— Не могла и каплѣ лыкнути; я сама выпила вино и дуже менѣ смакувало.
— Я тямлю часъ, коли она такъ само робила та ще й добре насмѣяла ся зъ того.
— Певно; то була весела стара душа и неодного небо̂щика такъ гарно прибрала, якъ куклу. Я помагала ѣй при то̂мъ бо̂льше, якъ сто разо̂въ.
Панѣ Корні ждала нетерпеливо, коли хора збудить ся, встала, приступила до старыхъ опириць и гнѣвно спытала, якъ довго ще ѣй ждати.
— Не довго, панѣ. Не довго потребуємо ждати на смерть. Трохи терпеливости, а она сама небавомъ прийде.
— Стулѣть пысокъ, а вы, Марто, скажѣть менѣ, чи хора й перше такъ лежала?— Лежала неразъ.
— Але вже не буде,— додала друга надзырателька, — менѣ здаєсь, що она ще лише разъ збудить ся, и то не на довго.
— Чи на довго, чи не на довго збудить ся, але мене вже не побачить. Вы обѣ мучите мене безъ потребы, кличете, не знати, по що. То не належить до моихъ обовязко̂въ, дивитись, якъ всѣ стари̂ бабы вмирають и кажу вамъ: я того не люблю и не хочу. Тямте собѣ, вы безстыдни̂ стари̂ опирицѣ! Якъ ще мене разъ здурите, то стережѣть ся, кажу вамъ!
И вже выходила, коли несподѣваный крикъ обохъ надзырательокъ, що станула коло ло̂жка хорои, здержавъ єи. Хора усѣла собѣ просто, якъ свѣчка, и вытягнула до нихъ руки. — Хто то? — спытала глухимъ голосомъ.
— Тихо, тихо! Положи ся, — сказала одна надзырателька.
— Я вже живою нѣколи, нѣколи не положу ся, — обо̂звалась хора. — Я хочу зъ нею говорити. Ходѣть сюды, панѣ Корні, маю вамъ щось по тихо сказати.
Панѣ Корні сѣла на єи ло̂жко, а хора хотѣла вже говорити, коли замѣтила, що обѣ надзырательки зблизились, якъ лишь могли, и надслухували. Хора попросила слабымъ голосомъ: „Кажѣть имъ выйти — скоро, скоро!“
Панѣ Корні казала имъ выйти, а конаюча говорила дальше:
— Слухайте жь! Въ то̂й само̂й комнатѣ на то̂мъ само̂мъ ло̂жку лежала колись гарна молода дѣвчина. Єи принесено ту до дому зъ окровавлеными ногами, запорошену и заболочену. Ту мала хлопця и померла. Я єи стерегла. Хочу пригадати собѣ, въ котро̂мъ то роцѣ було?
— Ро̂къ — байка, — перервала єи панѣ Корні нетерпеливо. — Що маєшь о нѣй сказати?
— Вже я добре знаю, що маю о нѣй сказати, — воркотѣла хора, наразъ почервонѣла на лици, выбалушила очи, выпрямилась и майже крикнула: — Я обо̂крала єи. Она ще не скостенѣла, не скостенѣла, якъ я єи обо̂крала.
— Ты обо̂крала? Бо̂й ся Бога, що-жь ты забрала ѣй?
— Се! — одно, що мала. Потребувала одежи, щобы не змерзнути, и ѣды, щобы не вмерти зъ голоду, а таки сего не спродала, а носила въ пазусѣ. А се було — зъ золота и она могла тымъ о̂дъ смерти выратуватись.
— Зъ золота! И що дальше? Хто була мати? коли померла?
— Она просила се заховати и передала менѣ, бо лише я ходила коло неи. Я вже въ думцѣ вкрала ѣй се, скоро лишь побачила, и може я тому винна, що дитина помре. Може бы були лѣпше зъ нимъ обходили ся, якъ бы все знали.
— Якъ бы все знали! Ну, и що дальше?
— Хлопець бувъ такъ подо̂бный до своєи матери, що я все пригадувала собѣ єи, коли єго побачила. Ахъ, бѣдна! — а така молода — така нѣжна и терпелива! Але скажу вамъ ще бо̂льше, — чи я вамъ ще всего не сказала?
— НѢ, не сказала; лише скоро, бо буде за по̂зно.
— Мати чула, що смерть зближає ся и шепнула менѣ до уха, що єсли бы дитина жила, то прийде часъ, коли не буде потребувати соромитись на згадку о матери, найде приятелѣвъ…— Якъ єго охрестили?
— Оліверъ. Золото, що я вкрала, було — —
— Що було? Скажи, бо̂й ся Бога!
Панѣ Корні нахилила ся въ найбо̂льшо̂й цѣкавости надъ конаючою, але та вымовила ще ко̂лька незрозумѣлыхъ сло̂въ и впала на подушку.
— Добила єи! — замѣтила одна надзырателька, коли панѣ Корні выходила.
— И нѣчого не розповѣла, — сказала панѣ Корні и выйшла такъ, якъ бы щось звычайне стало ся.