Оліверъ Твістъ/28
| ◀ Глава двацять сема | Оліверъ Твістъ Глава двацять осьма |
Глава двацять девята ▶ |
|
Въ чистенько̂й комнатѣ, котрои меблѣ були стародавни̂ выго̂дни̂, а не ново̂тни̂ елєґантни̂, сидѣли двѣ дамы за столомъ при добро̂мъ снѣданю. Панъ Джайльсъ, убраный зовсѣмъ чорно, ждавъ выпрямившись, якъ свѣчка, коло стола, голову закинувъ въ задъ, схиливъ єи трохи на бо̂къ, лѣву ногу высунувъ впередъ, праву руку запхавъ за пазуху, а лѣвою спущеною тримавъ по̂дносъВыглядавъ такъ, якъ бы зъ приємностію понимавъ свои заслуги и свою повагу.
Одна зъ дамъ була вже старша, але высоке поручье єи крѣсла не держалось простѣйше, якъ она. Одѣжь єи була взо̂рцево чиста, стародавна, але не безъ слѣду вплыву тодѣшнои моды. Сидѣла велично, зложивши руки на сто̂лъ, а очима, що о̂дъ старости мало втратили на блеску, дивилась на молодшу даму. Тая була въ першо̂мъ цвѣтѣ молодости, була одною зъ тыхъ дѣвчатъ, о котрыхъ безъ грѣху можна сказати, що они ангелы, єсли бы Всемогучій позволивъ коли небеснымъ мешканцямъ поселитись въ смертно̂мъ людско̂мъ тѣлѣ.
Ще не мала сѣмнацять лѣтъ, а єи стать була такъ легенька и етерична, такъ нѣжна и благородна, такъ мила и красна, якъ бы не земля була єи мешканьемъ, якъ бы прости̂ сотворѣня сего свѣта не були сотворѣнями, о̂дповѣдными до неи. Выразъ єи темно-голубыхъ очей и єи правильныхъ чертъ лиця бувъ незвычайный на єи лѣта и ледви чи виданый на сѣмъ свѣтѣ. А таки живый, любый выразъ єи лиця, ясно-рожевый румянець безъ найменшои тѣни, єи усмѣхъ — єи веселый, щасливый усмѣхъ, свѣдчили о велико̂й красѣ єи духа, о найбо̂льшо̂й чистотѣ серця, о найгорячѣйшо̂й любви и нѣжности, о всѣхъ найлѣпшихъ чувствахъ и прикметахъ людскои вдачѣ.
Она пильно занималась приготовленьемъ снѣданя и коли случайно глянула на стару даму, а та на ню, то такъ любо о̂дгортала волосье зъ чола, а зъ єи очей свѣтила така глубока нѣжно̂сть и природна любовь, що щасливи̂ духи усмѣхнулись бы, побачивши єи въ то̂й хвили.
Старша дама усмѣхнулась, але заразомъ и обтерла сльозу зъ ока.
— То Брільса вже годину не ма? — спытала она по коротко̂мъ мовчаню.
— Годину и дванацять мінутъ, панѣ, — о̂дповѣвъ Джайльсъ, глянувши на сво̂й срѣбный годинникъ, що вытягнувъ на чорно̂й стяжцѣ.
— О̂нъ все такій пово̂льный, — замѣтила стара дама.
— О̂нъ здавна такій пово̂льный хлопець, — сказавъ Джайльсъ, а що Брільсъ менше-бо̂льше вже трицять лѣтъ бувъ такимъ пово̂льнымъ хлопцемъ, то не було надѣѣ, щобъ ставъ коли меткимъ.
— Менѣ здаєсь, що о̂нъ замѣсть поправити ся, псує ся, — говорила дальше стара дама.
— Вже бы годѣ єго оправдати, єсли бы де лишивъ ся, забавитись зъ хлопцями, — обо̂звалась молода панѣ и осмѣхнулась.
Панъ Джайльсъ роздумувавъ очевидно, чи годить ся и єму чемно осмѣхнутись, чи нѣ, ажь надъѣхавъ одноко̂нный во̂зъ на двохъ колесахъ, а зъ него выскочивъ грубый панокъ, вбѣгъ до дому и такъ скоро во̂йшовъ до комнаты, що мало не перевернувъ пана Джайльса и стола.
— Щось подо̂бне менѣ ще нѣколи въ житю не лучилось! — крикнувъ о̂нъ. — Моя дорога панѣ Мелі — Богъ змилувавъ ся — у тиху но̂чь — се нечуване, се нечуване! — Зъ такими словами спо̂вчутя подавъ обомъ дамамъ руку, сѣвъ и спытавъ, якъ мають ся.
— То дивно, що вы зъ страху не згинули, на мѣсци не згинули! — говоривъ о̂нъ дальше. — Бо̂йтесь Бога, чому вы заразъ кого до мене не послали? Въ одно̂й хвили бувъ бы ту мо̂й слуга, або я самъ зъ помо̂чникомъ, кождый радо прибувъ бы! Та-жь се розумѣє ся само собою — середъ такихъ обставинъ — Бо же! — и такъ несподѣвано — и въ споко̂йну но̂чь!
Лѣкаря очевидно гнѣвало незмѣрно, що вло̂мъ о̂дбувъ ся и несподѣвано и въ ночи, такъ якъ бы се було щоденнымъ звычаємъ джентельмено̂въ, що вломами занимають ся, працювати въ полудне, а своє прибутье заповѣдати на ко̂лька днѣвъ листомъ.
— А вы, панѣ Рожа, — звернувъ ся докторъ до молодои дамы, я —
— Менѣ нѣчого не бракує, — перервала она єго, — але тамъ на горѣ лежить зраненый, а тѣтка просить, щобъ вы єго о̂двѣдали.
— Ага, пригадую собѣ, — говоривъ лѣкарь. — Якъ чую, то се вы, Джайльсъ, єго зранили?
Панъ Джайльсъ, що дрожавъ зо̂ зворушеня и прятавъ чашки до чаю, почервонѣвъ сильно и сказавъ, що се справдѣ о̂нъ мавъ честь хлопця зранити.
— Мавъ честь? — спытавъ докторъ. — Велика честь трафити злодѣя въ пральни на дванацять кроко̂въ! Та нехай вамъ и такъ буде! най вамъ здає ся, Джайльсъ, що вы мали поєдинокъ, о̂нъ стрѣливъ у воздухъ, а вы єго ранили.
Панъ Джайльсъ думавъ на по̂дставѣ того жарту, що лѣкарь несправедливо хоче вменшити єго славу, але о̂дповѣвъ чемно, що годѣ такому, якъ о̂нъ, о то̂мъ судити, а зо̂ зраненымъ о̂нъ не жартувавъ.
— Ахъ, правда! — отямивъ ся лѣкарь. — Де-жь о̂нъ? Запровадьте мене! Заразъ верну, панѣ Мелі.
Безнастанно балакаючи по̂шовъ за паномъ Джайльсомъ на сходы, а коли о̂нъ такъ иде, скажемо читателеви, що пана Льосберна, хірурґа, знаного на десять миль довкола по̂дъ именемъ „доктора“, любили всюды радше для веселого темпераменту, якъ для доброго житя. Такого щиросердечного, простодушного, а при то̂мъ дивного молодого товариша годѣ було найти въ цѣло̂мъ окрузѣ.
Докторъ не приходивъ довшій часъ, якъ дамы сподѣвались. Зъ воза принесено довгу, плоску скриночку, зво̂нокъ часто звонивъ, слуги бѣгали по сходахъ то въ гору то на до̂лъ; словомъ, щось важне дѣялось. Вко̂нци зъ дуже тайнымъ лицемъ во̂йшовъ о̂нъ знову до комнаты, замкнувъ помалу дверѣ, оперъ ся о нихъ плечима, мовь бы не хотѣвъ нѣкого пустити и сказавъ: Панѣ Мелі, то дуже дивный случай!
— Сподѣваюсь, що чей зъ хорымъ не небезпечно? — спытала стара дама.
— Єсли бы й такъ, то нѣчо дивного, — о̂дповѣвъ Льосбернъ, — хочь менѣ здаєсь, що не небезпечно. Чи вы видѣли злодѣя?
— Нѣ.
— И не знаєте, якъ о̂нъ выглядає?
— Нѣ.
— Простѣть, панѣ, — вмѣшавъ ся Джайльсъ — я якъ-разъ хотѣвъ вамъ описати єго, коли во̂йшовъ докторъ Льосбернъ.
А тымчасомъ справа була така, що панъ Джайльсъ ледви мо̂гъ повздержати ся, щобъ не похвалити ся, хто то хлопця зранивъ. За сво̂й о̂дважный поступокъ наслухавъ ся о̂нъ вже то̂лько похвалъ, що не хотѣвъ такъ скоро оповѣсти сеи пригоды, а хотѣвъ ще ко̂лька хвиль зо̂стати въ то̂мъ солодко̂мъ, упоюючо̂мъ переконаню, що за свою о̂двагу справдѣ заслуживъ на велику славу.
— Рожа хотѣла бачити зраненого, — сказала панѣ Мелі, — але я о то̂мъ и чути не хотѣла.
— Гмъ, — сказавъ докторъ щобъ — о̂нъ такъ дуже страшно выглядавъ, того не скажу. И при менѣ не о̂дважились бы панѣ подивитись на него?
— Єсли уважаєте се потрѣбнымъ, то чому бы нѣ, — о̂дповѣла стара панѣ.
— Я мушу вважати се потрѣбнымъ, а радше я переконаный, що якъ бы вы побачили єго по̂знѣйше, то жалували-бъ, що скорше єго не видѣли. О̂нъ зовсѣмъ споко̂йный и мы вже занялись нимъ якъ найлѣпше. Прошу, панѣ Рожо, — звернувъ ся докторъ до неи и подавъ рамя. — Слово даю, не маєте чого анѣ трошки боятись.
Докторъ запевнявъ на ро̂зви̂ щири̂ способы, що дамамъ буде навѣть приємно побачити лице хлопця-проступника, взявъ паню Рожу по̂дъ руку, пани Мелі подавъ другу и моторно повѣвъ ихъ по сходахъ въ гору.
— Отже скажѣть менѣ, що вы о нѣмъ думаєте? — спытавъ докторъ, коли зъ панями прийшовъ по̂дъ дверѣ хорого. — О̂нъ вже давно не голивъ ся, але мимо того зовсѣмъ не выглядає, якъ розбишака.
Завѣвъ дамы до комнаты, о̂дсунувъ занавѣсы ло̂жка и — замѣсть страшного розбо̂йника побачили они хлопця, що спавъ зъ болю и утомы. Перевязане рамя Олівера лежало на єго грудяхъ, а другу руку взявъ по̂дъ голову такъ, що зъ по-за буйного волося єи майже не було видко. Льосбернъ вдививъ ся въ хлопця и забувъ о всѣмъ иншо̂мъ, а Рожа сѣла собѣ на ло̂жко хлопця, похилила ся надъ нимъ и легко о̂дгорвула єму волосье зъ чола. Двѣ слезы впали зъ єи очей на лице хлопця.
Хлопець рушивъ ся и усмѣхнувъ ся въ снѣ такъ, явъ бы признаки спо̂вчутя и нѣжного милосердья будили єго зъ солодкого сну незазнанои любви и нѣжности. Такъ неразъ далеки̂ звуки чаро̂внои мельодіи, або шумъ воды въ затишно̂мъ мѣсци, або запахъ цвѣту, або навѣть почуте имя дорогои особы выкликує въ души нашо̂й невыразни̂ образы, нѣколи не перебути̂ сцены, що якъ скоро являють ся, такъ ще скорше зникають. Здає ся, що ти̂ сцены — то темни̂ згадки давнои минувшости, щасливого житя, та душа людска не має на сто̂лько силы завернути той часъ, щобы знову зазнати такого щастя.
— Я зъ дива выйти не можу, — шепнула стара панѣ. — То не може бути, щобъ ся бѣдна дитина була выхованкомъ злодѣѣвъ и розбо̂йнико̂въ.
— Проступокъ замешкує неразъ ро̂зни̂ святинѣ — сказавъ Льосбернъ и зо̂тхнувъ — и неразъ являє ся въ дуже принадно̂й формѣ.
— Але не въ тако̂мъ молодо̂мъ вѣку, — перебила єго Рожа.
— Дорога панѣ, — о̂дповѣвъ хирурґъ и сумно похитавъ головою, — проступокъ, такъ якъ смерть, не забирає лише старыхъ и пережитыхъ, а выбирає собѣ не разъ жертвы и дуже молоди̂ и дуже красни̂.
— Пане, и вы справдѣ думаєте, що сей нѣжный хлопець доброво̂льно приставъ до найго̂ршихъ розбо̂йнико̂въ?
Льосбернъ похитавъ головою, мовь бы хотѣвъ сказати, що се можливе, и завѣвъ дамы до сусѣднои комнаты, щобы — якъ казавъ — не перешкаджати хорому.
— А хочь бы о̂нъ и бувъ вже такъ ледачимъ, — говорила дальше Рожа — то подумайте собѣ, якій о̂нъ молодый! О̂нъ може не зазнавъ нѣколи любви матери, може не видѣвъ нѣколи родинного дому, а се чи не имовѣрне, що зле обходженье, бійка и голодъ могли єго спонукати, пристати до людей, що єго силували до проступко̂въ? Тѣтко, дорога тѣтко, подумайте лише, закимъ позволите завести малого хорого хлопця до вязницѣ, де всяка надѣя на єго поправу пропала. Вы мене любите и знаєте, що я при вашо̂й добротѣ и щирости нѣколи не о̂дчувала сиротства, але я могла єго тяжко о̂дчувати, якъ бы остала такъ безъ помочи и обороны, якъ ся бѣдна дитина. Майте милосердье надъ нимъ, поки не запо̂зно!
— Моя люба дитинко, — сказала старша дама и пригорнула заплакану дѣвчину до грудей, — чи ты думаєшь, що я дала-бъ волоскови спасти зъ єго головы?
— Нѣ, дорога тѣтко, я знаю, що вы не дали-бъ, — о̂дповѣла живо Рожа.
— Днѣ мого житя — говорила дальше панѣ Мелі дрожачими устами — вже ко̂нчать ся и нехай бы такъ я зазнала милосердья, якъ я єго другимъ оказую. Якъ же менѣ выратувати хлопця, пане?
Льосбернъ задумавъ ся, перейшовъ ко̂лька разо̂въ комнату геть и назадъ, вко̂нци станувъ, потеръ сильно чоло и сказавъ: — Вже маю спосо̂бъ панѣ. Думаю, що всьо по̂де ладно, лише прошу менѣ дати необмежену власть, щобъ я мо̂гъ Джайльса и Брільса, того старого хлопця, въ дурнѣ пошити. Джайльсъ — то старый слуга вашого дому и вѣрный, се я знаю, але вы маєте тысячѣ способо̂въ надоложити се, а то й нагородити єго, що такій зъ него стрѣлець. Не маєте нѣчо проти того?
— Якъ нема иншого способу вратувати дитину, то нѣ, — о̂дповѣла панѣ Мелі.
— Слово чести, що нема иншого способу, — запевнявъ Льосбернъ.
— То тѣтка вамъ дасть повну власть, — сказала Рожа, осмѣхаючись кро̂зь сльозы, — але прошу васъ: не берѣть ся до обохъ острѣйше, якъ потрѣбно.
— Вы мабуть думаєте, — о̂дповѣвъ докторъ — що нинѣ цѣлый свѣтъ має тверде серце, лишь вы нѣ. А я по молодо̂мъ мужеско̂мъ поколѣню взагалѣ сподѣваюсь, що першій-лѣпшій, го̂дный васъ чоловѣкъ, надъ котрымъ бы вы змилосердились, скориставъ бы зъ такого якъ теперь чудесного и нѣжного вашого настрою и просивъ бы о руку. Я бы собѣ нѣчого бо̂льше не бажавъ, лише бути такимъ молоденькимъ паничемъ, щобъ выкористати такъ добру нагоду.
— Але-ясь зъ васъ такій самый старый хлопець, якъ нашь добрый Брільсъ! — сказала Рожа почервонѣвши.
— Менѣ саравдѣ до него не далеко, — говоривъ дальше докторъ, сердечно смѣючись. — Але вернѣмъ до хлопця: що найважнѣйше, мы ще о то̂мъ не говорили. О̂нъ певно за годину збудить ся. Пыскатому конетаблеви на долѣ я вже сказавъ, що зъ хлопцемъ годѣ теперь говорити, бо се небезпечно для єго житя. А таки я думаю, що смѣло можна єго переслухати. Я лишь поставлю усло̂вьє, що я при нѣмъ буду выпытувати хлопця. Зо̂ сло̂въ єго покаже ся и вы холоднокровно осудите, чи о̂нъ зовсѣмъ зо̂псованый хлопець. Се впрочо̂мъ майже певне. А тогды до судьбы єго годѣ мѣшатись, бодай я не буду.
— Нѣ, тѣточко, нѣ, — благала Рожа.
— Такъ, тѣточко! — сказавъ докторъ. — Чи мы годимось?
— Годѣ жь позволити єму стати ще бо̂льшимъ проступникомъ, — перебила Рожа — то не може бути.
— Тымъ лѣпше, — о̂дповѣвъ Льосбернъ — теперь я маю цѣлковиту по̂дставу, робити по̂сля свого пляну.
Угоду ско̂нчено, всѣ сѣли и нетерпеливо ждали, поки Оліверъ не збудить ся.
Але терпеливо̂сть обохъ дамъ могла бути выставлена на бо̂льшу ще пробу, якъ докторъ думавъ, бо година минала одна за другою, а Оліверъ все ще спавъ найтвердшимъ сномъ. Вже наставъ вечѣръ, коли щирый Льосбернъ донѣсъ имъ, що хорый вже досыть выспавъ ся и може о̂дповѣдати. О̂нъ ще дуже хорый — казавъ Льосбернъ — и дуже ослабленый черезъ уплывъ крови, але мимо того хоче конче щось о̂дкрыти и тымъ такъ занепокоєный, що радше треба позволити єму выговоритись, якъ наставати на се, щобы до завтра мовчавъ. Що буде — то буде.
Розмова тревала довго, бо Оліверъ оповѣдавъ цѣлу исторію свого житя, а часто перестававъ говорити для болю и втомы. Слабого голосу хорого хлопця, єго зворушаючого страшного оповѣданя о самыхъ терпѣняхъ и недоли, о лютыхъ людяхъ — єго мучителяхъ, слухали всѣ въ притемнено̂й комнатѣ дуже поважно. — Люде гнетуть и мучать свого ближнього! Коли-бъ они хочь разъ подумали, якъ на нихъ тяжко нарѣкають, то певно не було бы на свѣтѣ сто̂лько кривды и несправедливости, сто̂лько журбы и муки, сто̂лько жорстокости и нужды, ко̂лько теперь що-дня видимо! Нарѣканя на тыхъ людей, якъ густи̂ тяжки̂ хмары, взносять ся помалу, але тымъ певнѣйше на небо и яснымъ громомъ по̂мстять ся колись на нихъ. Кобы мы хочь на хвилинку хотѣли послухати страшного голосу поко̂йнико̂въ, тыхъ, що вернули до свого Творця и судьѣ, котрыхъ вже жадна людска власть и сила не гнете, котрыхъ гордо̂сть не спиняє говорити!
Тои ночи сами̂ панѣ постелили Оліверови ло̂жко и стерегли по матѣрньому єго сну, о̂нъ чувъ ся щасливымъ и споко̂йнымъ и бувъ бы померъ не нарѣкаючи.
Коли розмова ско̂нчилась и о̂нъ заснувъ зновъ майже въ то̂й само̂й хвили, обтеръ докторъ свои очи, нагнѣвавъ ся на нихъ, якъ звычайно, що таки̂ слаби̂, и по̂шовъ на до̂лъ до кухнѣ, щобы зачати сво̂й похо̂дъ проти Джайльса и товаришѣвъ. Въ кухни заставъ о̂нъ всю службу, констабля и ко̂тляря, котрого для єго недавныхъ заслугъ попрошено зо̂стати цѣлый день, ѣсти та пити. Констабль бувъ то джентельменъ зъ великою палицею, великою головою, великимъ ротомъ и великими чоботами, а выглядавъ такъ, якъ бы вже не мало начастували єго пивомъ, що и справдѣ було. Коли докторъ вступивъ, то все ще розмовляли о пригодахъ минувшои ночи, панъ Джайльсъ широко розповѣдавъ о притомности свого духа, а Брільсъ зъ пивомъ въ руцѣ потверджавъ и се, що панъ Джайльсъ що-йно хотѣвъ сказати.
— Сидѣть, — сказавъ докторъ и махнувъ рукою.
— Дякуємо красно, пане, — сказавъ панъ Джайльсъ. — Панѣ казали менѣ трохи пива выдати, а що менѣ въ моѣй власно̂й мало̂й комнатѣ було за тѣсно, а я хотѣвъ въ товариствѣ забавитись, то свою частину я выпиваю ту.
Брільсъ и проче товариство тихо заворкотѣло, вдоволене, що панъ Джайльсъ ихъ не соромить ся, а о̂нъ глянувъ такъ довкола, якъ бы казавъ, що товариства ихъ певно не опустить, єсли лишь чемно будуть заховуватись.
— Якъ-же хорому нинѣ вечеръ, пане? — спытавъ Джайльсъ.
— Не дуже добре, — о̂дповѣвъ докторъ. — Менѣ здаєсь, Джайльсъ, що вы сами попали въ дуже немилу лапку.
— Сподѣваю ся, пане, що чей не помре, чей не скажете… — сказавъ Джайльсъ и задрожавъ. — Якъ бы померъ, то я бы нѣколи спокою не мавъ. Пане, за всѣ скарбы въ свѣтѣ я бы не вбивъ жадного хлопця, анѣ навѣть Брільса.
— Не о те ходить, — говоривъ докторъ таємничо. — Чи вы боитесь Бога и маєте совѣсть, Джайльсъ?
— Здаєсь менѣ, пане, що маю, — заикнувъ ся сторожь дому и поблѣдъ.
— А якъ вы, молодче, Брільсъ, — чи вы маєте такожь совѣсть?
— Боже-жь мо̂й, пане, — та єсли панъ Джайльсъ має совѣсть, то и я маю.
— Коли такъ, то скажѣть менѣ оба: возьмете вы се на свою совѣсть и присягнете, що хлопець той на горѣ єсть той самъ, котрого вчера въ ночи о̂кномъ перепхали? Ану скажѣть! говорѣть же!
Докторъ, котрого цѣлый свѣтъ знавъ якъ найлаго̂днѣйшого мѣжь всѣми чоловѣка, вымовивъ ти̂ слова такъ гро̂зно и гнѣвно, що Джайльсъ и Брільсъ, и безъ того вже зъ неясною головою о̂дъ пива, глянули на себе зовсѣмъ оголомшени̂.
— Констабль, уважайте на о̂дповѣдь, яку дадуть, — говоривъ дальше докторъ и по̂днѣсъ дуже поважно вказуючій палець въ гору; — скорше чи по̂знѣйше дуже богато буде на то̂мь залежати.
Констабль зробивъ таке мудре лице, яке лишь мо̂гъ, и хопивъ за палицю:
— Видите, що ту по просту ходить о тожсамо̂сть особы, — говоривъ дальше докторъ.
— Зовсѣмъ справедливо, пане, — о̂дповѣвъ констабль и сильно закашлявъ ся, бо выпивъ скоро пиво, а ко̂лька крапель забѣгло єму въ циганьску улицю.
— Нападають на до̂мъ, — говоривъ докторъ — а двохъ людей видить хлопця на коротеньку хвилинку середъ дыму зъ пороху, въ ночи, въ страху и загально̂мъ заколотѣ. На другій день приходить до того самого дому хлопець, а що о̂нъ случайно має перевязане рамя, нападають люде на него, мало єго зо̂ свѣта не зженуть и присягають, що то о̂нъ бравъ участь при вломѣ. Отже ходить о то, чи поведенье тыхъ людей можна обставинами оправдати, а єсли не можна, то въ яке положенье ставлять они сами̂ себе? А теперь ще разъ — гремѣвъ докторъ, а констабль, Джайльсъ и Брільсъ дивились на него сумно и зажурено, — чи вы хочете, чи вы можете присягнути передъ Богомъ на святе євангеліє, що се той самъ хлопець?
Брільсъ глянувъ на Джайльса, а Джайльсъ на Брільса непевнымъ и пытаючимъ окомъ, констабль притуливъ руку за ухо, щобы добре чути о̂дповѣдь. Кухарка, покоѣвка и ко̂тлярь нагнули ся, щобъ такожь чути о̂дповѣдь, а докторъ остро дививъ ся довкола. Въ то̂й хвили загуркотѣвъ во̂зъ и роздавъ ся голосъ дзво̂нка о̂дъ брамы огородовои.
— То два поліцаѣ зъ Лондону, — крикнувъ Брільсъ, ажь лекше єму на серцю стало.
— До лиха, а они зъ-во̂дки ту взялись? — спытавъ докторъ и самъ злякавъ ся.
— Я и панъ Джайльсъ по̂слали за ними ще нинѣ рано — о̂дповѣвъ Брільсъ — и менѣ лишь дивно, що такъ по̂зно приѣздять.
— То вы по̂слали за ними! Ахъ, кобы то они васъ забрали! Вы всѣ прокляти̂ дураки! — сказавъ докторъ и выйшовъ.