Олівер Твіст (1929)/XIX
| ◀ Розділ XVIII. — Як провадив час Олівер у зразковому товаристві своїх поважних друзів | Олівер Твіст пер.: В. Черняхівська Розділ XIX. — Як обговорили й ухвалили один цікавий проєкт |
Розділ XX. — Олівер переходить до рук містера Вільяма Сайкса ▶ |
|
|
Одного вогкого та темного вітряного вечора, загорнувши своє драгле тіло у довгий плащ і піднявши коміра по самі вуха, щоб затулити нижню частину лиця, Феджін виліз із своєї нори. Він зупинився на ґанкові, послухав, чи добре замкнули хлопці за ним двері і, тільки коли їх кроки завмерли в глибині коридору, швидко зійшов зі сходів.
Дім, де перебував ув'язнений Олівер, був недалечко Уайтчепля. Феджін зупинився на розі, підозріло озирнувся навколо, перейшов на другий бік і подався в напрямкові до Спітальфільду.
Грузька грязюка густо вкривала тротуари, чорний туман навис над вулицями, мрячів дрібний пронизливий дощ і все здавалося холодним і липким. Ця погода була ніби навмисне створена для гулянок таких людців, як Феджін; він пробирався гидкою тінню попід стінами й ґанками будинків і здавався слизькою гадиною, що вилізла з околишньої темряви й сльоти й чатує на якусь ситу поживу. Він довго йшов вузькими, темними вулицями, а біля Бетналь-Гріну круто звернув уліворуч і зник у лабіринті брудних убогих заулків, що вкривають густою сіткою цю тісно заселену частину Лондона.
Старий знав, очевидячки, добре цю місцевість, бо простував дуже впевнено уперед й ані разу не заплутався у темряві покручених заулків. Він уперто йшов ще кілька часу й нарешті звернув у темну вуличку, в кінці якої ледве-ледве блимав підсліпуватий лихтар. Тут він постукав у двері якогось темного будинку і, прошепотівши кілька слів особі, що вийшла йому відчиняти, швидким кроком зійшов по знайомих сходах нагору і взявся за клямку. За дверима почулось собаче гарчання, а грубий чоловічий голос спитав: «Хто там?»
— Це, я, я, Біллі, соколику, — відповів Феджін, зазираючи до кімнати.
— То заходь, чого стовбичиш, — запросив його Сайкс, — чого гарчиш, тварюко? Хіба не пізнаєш сатану під плащем?
Собаку, очевидячки, збило з пантелику вбрання старого, бо коли той скинув з себе плащ, він відійшов від дверей і замахав хвостом, немов показуючи гостеві, що радіє йому, наскільки здатен взагалі радіти.
— Здоров був, — мовив Сайкс.
— Здоров, здоров, соколику, — відповів гість, — ага, і Нансі тут! — Останні слова він промовив трохи зніяковіло: з того дня, як дівчина була заступилася за Олівера, він з нею ще не зустрічався і не був певний, як його стрінуть. Але острах його був, очевидячки, даремний: дівчина прийняла гостинно ноги з загородки, поставила їх на підлогу, трохи відсунулася й лаконічно запросила його присунутися до каміну, бо він, мабуть, змерз.
— Холодно, холодно, ясочко, — мовив Феджін, наставляючи до вогню свої задубілі пальці, — ох-ох, наче наскрізь пронизує, — додав він, хапаючись за бік.
— Ну, до твого серця без свердла не доберешся, зауважив Сайкс. — Дай йому випити, Нансі. Чого витріщилась? Повертайся! Ач, як труситься старе падло, мов той привид, — аж з душі верне дивитись.
Нансі хутко поставила на стіл пляшку (в шафі стояла їх ціла батарея), і Сайкс налив гостеві шклянку сивухи.
— Красненько дякую, з мене вже годі, Біллі, — відставив Феджін шклянку, ледве доторкнувшись до неї губами.
— Чи ба! Ти, бачу, боїшся, щоб ми тебе на той світ не запроторили? — мовив Сайкс і пильно глянув йому в вічі; потім схопив шклянку, недбало вилив знеї горілку в попіл і налляв її для себе по самі вінця.
Поки хазяїн частував себе горілкою, старий озирався навколо не з цікавости, ні (він бував тут не раз), а тому, що був взагалі обачний і ніколи нікому не вірив. Це була дуже вбога, звичайнісінька робітнича кімната, і тільки речі, що лежали в шухлядах шафи не могли належати простому робітникові; деяке підозріння викликали також кілька грубезних ломак у кутку й кастет на стіні.
— Ну, готово, — мовив Сайкс, чмокаючи губами.
— До діла? — спитав старий.
— Звісно, кажи, що маєш.
— Я в справі тієї хатинки у Чертсі, знаєш, Біллі? — пошепки мовив Феджін, присовуючись до господаря.
— Мг… Ну?
— Ти-ж знаєш, соколику, до чого я веду мову? Правда, він сам це знає, Нансі?
— Не знає, а може не хоче знати, — усміхнувся Сайкс. — Ну, не коробся і говори, як слід. Не крути хвостом, лисе, наче-бо то не ти надумав цей грабунок! Ач, який святий та божий! Ну, чого ти хочеш?
— Тс, Біллі, тс! — марно силкувався зацитькати його старий, — нас можуть почути, соколику! Тихше, тихше!— Хай слухають, начхати мені на них! — але як в дійсності містерові Сайксу, очевидячки, не дуже хотілося на це «чхати», то він заговорив трохи тихше й спокійніше.
— Ось бачиш, ось бачиш, я тільки стережуся, — згодливо заспокоїв його Феджін. — Так ось, про хатину в Чертсі, коли-ж ми оборудуємо цю маленьку справу, Біллі, ге? Коли-ж, мій соколику? Там таке срібло, таке срібло, що йой! — цмокнув він губами від солодкої згадки.
— Ніколи, — холодно відповів Біллі.
— Ніколи? — скрикнув старий, відкидаючись на спинку стільця.
— Ніколи, принаймні так, як думалось.
— Значить взялися по дурному до справи! — побілів зі злости старий. — Досить з мене, я тебе й слухати не хочу, мовчи!
— Начхати мені на тебе! — розсердився Сайкс, — диви, яке цабе! Тобі Крекіт уже пів місяця воловодиться там і досі нікого з слуг не намовив.
— Ти хочеш сказати, Біллі, — мовив гість спокійніше, бо хазяїн почав знову яритися, — ти хочеш сказати, що він не намовив ні одного з чоловіків, так?
— Еге.
— Моторний Тобі? Але ти забуваєш про жінок, — незадоволено похитав він головою.
— Моторний Тобі не намовив і жінок, — відповів Сайкс: — він каже, що вештався там увесь час з наклеєними кучерявими бурцями й у жовто-гарячому жилеті — і те не пройняло.
— Треба було начепити вуса й убрати військові штани, соколику.— Він і це зробив, і не помоглось.
Ця новина справила на старого гнітюче вражіння; він схилив своє гостре підборіддя на груди і, поміркувавши трохи, з глибоким зідханням погодився, що коли Тобі не бреше, то доведеться, дійсно, відмовитися від справи.
— А все таки сумно теряти таке добро, коли мав його вже майже в жмені, — зідхнув він ще раз.
— Так, не щастить, — згодився Сайкс.
Вони замовкли; старий поринув у глибоку задуму, від якої його зморщене, гидке обличчя стало просто жахливим; Сайкс скоса поглядав на нього час від часу, а Нансі, боячись, очевидячки, роздратувати господаря недоречним словом, сиділа нишком, втопивши у вогонь очі, мов нежива.
— Феджіне, — скрикнув зненацька Сайкс, — накинеш п'ятдесят золотих, якщо обкрутимо справу?
— Накину, — стрепенувся той.
— Слово?
— Так, так, соколику, — жваво обіцяв старий, і в очах його спалахнула жадоба, а руки аж затрусились.
— Ну, то кажи коли, — мовив Сайкс, з огидою відштовхуючи від себе кощаву руку старого. — Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через баркан у садок і обмацали двері й віконниці; вони там замикаються на ніч, як у в'язниці; є тільки одним одне місце, кудою можна пролізти.
— Кудою, кудою-ж, Біллі? — поцікавився Феджін.
— Слухай: як поминеш муріжок… — прошепотів Сайкс.
— Кажи, кажи, — нахилився до самого його рота старий, і очі йому мало не вискочили з лоба.— Мг! — невиразно промимрив Сайкс, бо в цей мент він глянув ненароком на дівчину й побачив, що вона йому мовчки показує поглядом на старого. — Мг… кудою можна, тудою можна, все одно без мене ти нічого не втнеш. Що вимовиш язиком, не витягнеш і волом — тобою треба завжди на задні колеса обертатись.
— Про мене, я тебе не силую, соколику, — заспокоїв його Феджін. — Ви з Тобі самі упораєтесь. А иншої допомоги не треба?
— Не треба. Треба тільки свердла й одного хлопчика. Средло ми завжди при собі маємо, а хлопця ти нам мусиш дістати.
— Хлопця? Ага! так це значить кватирка?
— Не твоє діло, — гримнув Сайкс. — Давай хлопця — і край, тільки гляди, — щупленького. Ет, шкода, що нема тепер коминотрусового Неда. Батько не давав йому рости і посилав на роботу. Злапали бідолаху, а хлопця забрало чортове Товариство Малолітних Злочинців, відірвало його від заробітку. І це не вперше, — скрикнув Сайкс, скипаючи гнівом від цієї згадки, — не вперше!
— Не вперше, не вперше, — неуважно промовив Феджін; він поринув у глибоку задуму і почув лише останні слова Біллі.
— Ну, чого тобі ще? — спитав Сайкс.
Старий показав на Нансі, що сиділа нерухомо край каміну: мовляв, вона тут зайва. Сайкс незадоволено знизнув плечима, проте послухався й сказав Нансі принести з крамниці жбан пива.
— Ніякого пива тобі не треба, — спокійно відповіла дівчина, не ворухнувшись.
— А я кажу, що треба! — крикнув Сайкс.
— Дурниці! — холодно відповіла вона. — Говори, Феджіне. Я знаю, що він скаже, не бійся.Але старий не зважувався, і Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.
— Чого ти боїшся дівки, Феджіне? — спитав він нарешті. — Ти-ж знаєш її, як облуплену, і можеш покластися на неї, чорт тебе не візьме! Вона не говірка, правда, Нансі?
— Ще-б пак, — відповіла вона, підсовуючись до столу і спираючись на нього ліктями.
— Боронь боже, боронь боже, голубко, я це знаю, але…
— Але що? — спитав Сайкс.
— Я тільки боюся, щоб вона часом знову не розсердилася так, як тоді, пам'ятаєш? — виправдувався старий.
Тут міс Нансі задьористо зареготалась, випила нахильцем чарку горілки й дзвінко вилаялася. Це очевидячки заспокоїло обох джентльменів.
— А тепер, Феджіне, — усміхнулася вона, — можеш сказати Біллі про Олівера.
— Ой, тямуща яка! Такої швидкої я ще ніколи не бачив, — скрикнув Феджін, ляснувши її по спині. — Ти вгадала, я хотів говорити про Олівера. Ха-ха-ха!
— Що саме? — спитав Сайкс.
— Ось хлопець для тебе, — хрипко прошепотів старий, притиснувши пальця до носа й гидко всміхаючись.
— Олівер?! — скрикнув Сайкс.
— Бери його, Біллі, — сказала Нансі. — Я-б на твоєму місці його узяла. Він може не такий спритний, як инші, але тобі треба тільки, щоб він проліз і відчинив двері. На нього можна покластися, Біллі.
— Знаю, що можна, — запевнив Феджін, — ми його за останні тижні добре вимуштрували, а тепер пора вже самому на хліб заробляти. До того-ж він найменший, решта переросла.
— Так, мені саме такого й треба, — замислено мовив містер Сайкс.
— І він зробить все, що ти схочеш, Біллі, — провадив старий, — не встоїть, ти тільки його як слід налякай.
— Налякати? — скрикнув Сайкс, — налякати його можна! Тільки пам'ятай, якщо він мені на роботі джмеля підпустить, то ні за цапову душу пропаде! Жартувати я не люблю. Живим ти тоді його не побачиш. Поміркуй раніше! — похмуро провадив грабіжник, витягаючи з-під ліжка важкого лома.
— Я все це вже обміркував, — жваво відповів Феджін, — я придивлявся, дуже придивлявся до нього, соколику. Треба тільки, щоб він відчув, що він частка нас самих, треба, щоб у його мозкові угніздилась думка, що він — злодій, і тоді він наш! Наш до живоття! Кращої нагороди не можна було-б і вигадати. — Дідуган схопився руками за груди і аж затрусився з радощів.
— Наш! Ти хочеш сказати — твій, — поправив його Сайкс.
— Може й так, може й так, хай буде мій, Біллі, — корчився зо сміху Феджін.
— А чого, власне, ти так панькаєшся з цим дрантям? У Коммон-Гордені вештаєшся-ж пак до чорта дітлахів, чому ти не вибереш собі якого иншого, — спитав господар, дивлячись скоса на свого друга.
— На бісового батька вони мені здалися, соколику, — трохи зніяковіло відповів той, — вони нічого не варті. Скоро щось трапиться, вони полісменові одразу в око впадуть, і я їх все одно втеряю. А як навести цього хлопця на пуття, то він двадцятьох за пояс заткне, соколику, до того-ж, — провадив він, уже трохи упевненіше, — до того-ж, якщо тільки йому поталанить дременути, він нас усіх занапастить, і тому він мусить, розумієш, мусить їсти з нами з однієї миски й узяти участь в якійсь нашій спільній справі — байдуже якій; для мене досить того, що він буде причетний до грабунку — мені цього тільки й треба. Це багато краще, аніж усовувати бідне хлоп'ятко з дороги — воно й небезпечно та й втратимо ми на цьому чимало.
— Коли думаєш починати? — спитала Нансі, передбачаючи, що Сайкс зараз з огидою вилає лицемірного старого лиса.
— Так, коли думаєш починати, Біллі? — мовив той.
— Ми з Тобі умовлялися на післязавтра, — відповів Сайкс.
— Гаразд, місяця не буде?
— Не буде.
— А про те, кому нести мотлох, подбали?
Сайкс хитнув головою.
— І про…
— Все наготовили, — перебив його Сайкс, — не турбуйсь про дрібниці. Краще приведи його сюди завтра ввечері. Я вирушу на світанні. А ти тільки мовчи та тримай топильню напоготові.
Після короткої суперечки, в якій всі троє взяли жваву участь, було вирішено, що Олівера приведе увечері Нансі. Феджін натискав на те, що хлопчик найрадніше послухає її, бо вона тоді так палко заступилася за нього. Отже, Олівер мав перейти під Сайксів «протекторат», і той дістав дозвіл робити з ним у разі потреби все, що йому заманеться, не відповідаючи за можливі неприємності й несподіванки і не зупиняючись ні перед чим; що-до останнього, то всі Сайксові докази про потребу найвищої кари мав у загальних рисах підтвердити Тобі Крекіт.
Містер Сайкс запив ці пересправи кількома чарками горілки й, захмелівши вщент, почав трясти ломом, вигукувати уривки якихось сороміцьких пісень, лаятись на всі заставки й хизуватися своїми фаховими здібностями. Спотикаючись і хитаючись, він припер до хати скриню із своїми струментами для влому і тільки-но відкрив її віко й почав пояснювати властивості цих струментів і технічні переваги зокрема кожного з них, як похитнувся, упав на скриню і так і заснув.
— Добраніч, Нансі, — мовив Феджін, щільно загортаючись у свій плащ.
— Бувай.
Їх очі ззирнулися. Старий глянув на неї так, мов хотів пронизати своїм поглядом саму її душу, але ні, вона вірна, вірна й путяща, на неї можна покластися, як на самого Тобі Крекіта.
Гість побажав їй удруге надобраніч і, скористувавшись з того, що вона на мить відвернулась, штовхнув ногою Сайкса, що хропів на підлозі, і нишком покрався по сходах.
— Стара пісня з цими бабами, — бубонів він собі під ніс, повертаючись додому, — кожна дурниця викликає у них давно забуті почуття; добре ще, що це швидко минає. Ха-ха-ха! Чоловік проти дитини за мішок золота.
Вкорочуючи час цими приємними думками, містер Феджін хлюпав по грязюці до свого непривітного житла, де на нього вже давно чекав з нетерплячкою Проноза.
— Олівер спить? Я маю поговорити з ним, — були перші його слова.— Давно — ось він, — відповів хлопець.
Хлопчик спав долі на твердій постелі; страх, розпач і довге ув'язнення виснажили його, він був блідий, мов мрець, — не той труп, якого ми уявляємо собі з вінчиком на чолі у холодній темній труні, ні, він скидався на мерця, з якого лише допіру відлетіла юна чиста душа і тлінного тіла якого, що не встиг торкнутися грубий дотик земного повітря.
— Ні, не тепер, — мовив Феджін, тихо відступаючи від Олівера, — хай завтра! Узавтра.