Олівер Твіст (1929)/XXIX
| ◀ Розділ XXVIII. — Де мова мовиться про дальші пригоди Олівера | Олівер Твіст пер.: В. Черняхівська Розділ XXIX. — Знайомить читачів з мешканцями будинку, куди вдався за допомогою Олівер |
Розділ XXX. — Яке вражіння справив Олівер на осіб, що прийшли його відвідувати ▶ |
|
|
У привітній кімнаті, опорядженій без модньої елегантности, але з великим старосвітським смаком і комфортом, снідали за дбайливо прибраним столом дві пані. Містер Джайльз у бездоганному чорному строю прислуговував їм. Він обрав собі позицію між буфетом і столом і мов скам'янів, струнко випроставши свій стан з гордо піднесеною, схиленою трохи на-бік головою; ліва нога його виступала вперед, праву руку він засунув за борт жилету, а в лівій, спущеній додолу, тримав тацу; вигляд у нього був гордий і самовпевнений.
Одна з пань була вже літня жінка, але трималася так гарно й рівно, що висока спинка її дубового стільця не була рівніша за її власну спину. Вона була вдягнена дуже дбайливо; загальний тон її убрання був старосвітський, проте в ньому почувався певний вплив новітньої моди, що дуже м'яко підкреслював усі переваги старого стилю, постать в неї була дуже горда й величня; руки її лежали спокійно зложені на столі, а дуже блискучі й жваві очі, що не зблякли й не злиняли ще від довгих літ, пильно дивилися на її сусідку. Це була молода дівчина в повній красі й первоцвіті свого життя.
Дівчині ще мабуть і сімнадцятий не минув; вона була так ніжно й гармонійно збудована, сама така тиха й ласкава, така чиста й хороша, що, здавалося, була створена не для землі й не для людей. Шляхетна високо-піднесена мудрість, дивна для її молодих дівочих літ, світилася в її глибоких темно-синіх очах і на її чистому чолі, а проте в ній почувалося щось привітне й радісне; від цього виразу її жваве рухливе обличчя мов променилося теплим світом, і жодна тінь не застувала його; але найкраща за все була її ухмілка — добра і щаслива.
Дівчина упадливо й зграбно господарювала за столом. Ззирнувшись випадково очима з старою панею вона жартовливо відкинула назад свою рівно заплетену шовкову косу й подивилася на стареньку променистим поглядом з такою любов'ю і щирістю, що навіть святі, небесні духи були-б усміхнулися, якби глянули на неї в цю хвилю.
— Так кажете, Брітльз поїхав до міста годину тому? — спитала стара пані після короткої мовчанки.
— Годину й двадцять хвилин, пані, — відповів містер Джайльз, витягнувши з кешені срібного годинника на чорній стьожці.
— Він завжди бариться, — провадила вона.
— Так, Брітльз був завжди ледаченьким хлопчиком, пані, — відповів містер Джайльз. (Коли згадати, до речи, що Брітльз був ледаченьким хлопчиськом вже понад тридцять літ, то лишалося мало надії, щоб він став колись спритнішим).
— З роками він все ледачіє й ледачіє, замість порозумнішати, — скаржилася господиня.
— Якщо він десь загаявся на вулиці, щоб погратися з иншими хлоп'ятами, то це дійсно непростимо, — мовила молода дівчина з милою ухмілкою.Поки містер Джайльз міркував, чи можна дозволити собі почтиво всміхнутися на ці слова, до воріт нараз під'їхала коляса; якийсь гладкий чоловік вискочив з неї, кинувся прожогом до ґанку й опинився якимсь незрозумілим робом у господі; мабуть двері перед ним самі відчинились до їдальні; він ускочив так раптово, що мало не звалив додолу містера Джайльза й стола до снідання.
— Нечувана річ! Нечувана річ! — кричав гладкий джентльмен. — Господи, любі мої, місис Мейлі… Розо… Господи, напад серед глупої ночи… ні, це щось нечуване, нечуване..
З цими бурхливими виразами співчуття, гладкий джентльмен, стиснув руки господиням, підсунув стільця до столу й потім поцікавився, як вони ся мають.
— Ви мабуть мало не вмерли з жаху, — провадив він, — чому ви не послали по мене? Мій слуга і я сам були-б у вас за одну мить, і помічник мій з радістю допоміг-би вам, як кожен з нас при лихій годині. Боже! Боже! Так несподівано! Серед глупої ночи!
Лікаря, здається, найбільше вражало те, що напад стався несподівано й серед глупої ночи, немов-би в грабіжників було споконвіку заведено вдиратися до чужих осель серед білого дня й попереджати про це листом за кілька днів заздалегідь.
— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до дівчини, — я…
— Так, так, звичайно, і я страшенно злякалась, — похопилася вона спинити невтримний потік його слів, — але нагорі в нас лежить один бідолаха, і тітуся прохають вас його оглянути.
— А як-же, а як-же, — відповів лікар. — Ага, розумію, це діло ваших рук, Джайльзе?
Містер Джайльз, що з гарячковим хвилюванням прибирав зі столу порцелянові чашки, дуже почервонів і признався, що ця честь, дійсно йому належить.
— Кажете честь? — озвався лікар. — Н-не знаю… Можливо, що підстрелити злодія на кухні така сама честь, як і застрелити людину на віддалі в дванадцять кроків. Уявіть собі, Джайльзе, що він стрельнув у повітря, і тоді вийде, що це була справжня дуель!
Містерові Джайльзу здалося, що таке легковажне відношення до справи підриває його славу; тому він лише почтиво відповів, що не йому про це судити, але що, на його думку, грабіжникам прийшлося не солодко.
— Вірно! до речи — де-ж сам злодій? — схаменувся лікар. — Проведіть мене до нього. По дорозі додому я ще зазирну до вас, місис Мейлі. Ага, так він значить проліз у це віконце… Нечувана річ! Нечувана річ!
Жваво розпитуючи містера Джайльза про всі подробиці останньої ночи, лікар пішов нагору по сходах, а ми тим часом повідомимо читача, що містер Лосберн, місцевий ескулап, відомий на десять миль у околиці просто як «лікар», розгладшав швидше завдяки своїй добрячій вдачі, аніж з розкошів; другого такого доброго, щирого й ексцентричного старого панича, як він, мабуть ніхто-б не знайшов і на п'ятдесят миль у окрузі.
Лікар пробув у хворого значно довше, ніж сподівався, та й господиня вже давно чекала на нього з нетерпінням.
Нагору до хворого понесли з коляси його плискату скриньку з лікарськими струментами, з кімнати містера Джайльза ненастанно лунав дзвінок, слуги бігали щохвилини, то вниз, то вгору, і з цього можна було зрозуміти, що нагорі діється не аби-що. Нарешті лікар повернувся і на запитання про стан хворого дуже таємничо глянув на господиню й щільно зачинив за собою двері.
— Місис Мейлі, це якась дивовижна, надзвичайна історія, — почав він, спершись спиною об двері, немов боячись, щоб хтось не вдерся до хати.
— Але-ж, сподіваюся, йому ніщо не загрожує? — спитала пані.
— Ну, знаєте, серед таких обставин це була-б цілком природня річ, — відповів він, — а в тім, на мою думку, він уже поза небезпекою. А чи бачили ви, до речи, цього розбійника?
— Ні, не бачила.
— І не чули нічого про нього?
— Не чула.
— Перепрошаю, пані, але я саме лагодився оповісти про нього паням, коли раптом приїхав пан лікар Лесберн.
Та в дійсності річ була в тому, що спочатку містер Джайльз не міг навіть сам собі признатися, що він підстрелив тільки хлопчика та й край. Солодко було слухати, як величали його відвагу й завзяття, хіба-ж він міг побороти спокусу продовжити ще трошки цю насолоду і відсунути свої пояснення ще на кілька щасливих хвилин, під час яких він почував себе уперше на своєму віку незрівняним героєм.
— Роза поривалася була навідатись до цього чоловіка, але я й слухати про це не хотіла, — мовила місис Мейлі.
— Мг! А в тім він зовсім не страшний, — мугикнув лікар. — Ну, а в моїй присутності, ви згодитесь поглянути на нього, моя пані?— Якщо ви вважаєте це за конче потрібне, то звичайно, — відповіла вона.
— Так, я вважаю це за конце потрібне; у кожному разі я певен, що потім того, ви дуже-б шкодували, що не подивилися на нього своєчасно. Він затих, йому тепер значно краще. Міс Роза, вашу ручку. Не турбуйтеся, слово чести, боятись рішуче нема чого.