Олівер Твіст (1929)/XXXI
| ◀ Розділ XXX. — Яке вражіння справив Олівер на осіб, що прийшли його відвідувати | Олівер Твіст пер.: В. Черняхівська Розділ XXXI. — Критичне становище |
Розділ XXXII. — Яке щасливе життя почалося для Олівера у його нових друзів ▶ |
|
|
— Хто там? — спитав Брітльз, обережно відчиняючи через ланцюжок двері й затулюючи рукою полум'я свічки.
— Співробітники карного розшуку, по яких ви посилали — відчиняйте, — пролунав за дверима чужий голос.
Заспокоєний цією відповіддю, Брітльз широко відчинив двері; перед ним стояв поставний чоловік у довгому плащі; незнайомий увійшов до передпокою і, не говорячи більше ні слова, почав так спокійно обтирати ноги об мату, немов-би почував себе у себе вдома.
— Пошли когось, хлопче, моєму товаришеві на допомогу, чуєш? — звелів поліцай. — Він у колясі, — нема на кого залишити кобилу; у вас тут, мабуть, є якась повітка — покажи, куди її завести.
Брітльз заспокоїв його, що все буде зроблено й показав рукою на стайню; тоді поставний джентльмен подався знову до фіртки і допоміг товаришеві упоратися з конякою; Брітльз увесь час присвічував їм і не міг відвести від них свого зачарованого погляду. Потім він провів їх до вітальні й запобігливо допоміг їм роздягтися. Тепер вони стояли перед Брітльзом при повній своїй параді. Перший шпиг, гладкий присадкуватий чоловік з коротко обстриженим глянсуватим чорним волоссям, короткими бурцями, круглим обличчям і гострим поглядом; йому вже, очевидячки, пішов п'ятий десяток. Його товариш був рудоголовий, сухорлявий неборака, в ботфортах, з досить бридким обличчям і підозріло кирпатим носом.
— Скажи панам, що приїхали Бледерз і Деф, — звелів грубший шпиг, провівши рукою по волоссю й поклав на стіл пару ручних кайданів. — О! Добридень, сер! Дозволите перебалакати з вами наодинці? — звернувся він до містера Лосберна, що допіру ввійшов до кімнати; лікар звелів Брітльзові вийти, закликав дам і зачинив за ними щільно двері.
— Це господиня, — показав він на старшу пані.
Містер Бледерз уклонився. Його попрохали сісти; він поставив на підлогу циліндр, підсунув крісло й показав знаком Дефові зробити те саме; а той (він або менше звик до виборного товариства, або почував себе в ньому, як собака в човні) довго мостився, не знаючи, куди подіти ноги й руки, і нарешті дуже схвильовано встромив до рота держальце свого ціпка.
— Отже, добродію, одне до одного, — почав Бледерз, — скажіть мені, серед яких обставин стався грабунок?
Містер Лосберн, що, здавалося, хотів виграти як-найбільше часу, страшенно розтягнув своє оповідання, спиняючись на кожній підробиці. Бледерз і Деф уважно його слухали й час-від-часу глибокодумно хитали головами.
— Остаточного висновку я не можу зробити, доки не побачу самої роботи, — мовив нарешті Бледерз, — але я певен, що це зробив не якийсь шмаровоз — правда, Деф?
— Звісно, — згодився той, — не шмаровоз.— Тоб-то, висловлюючись так, щоб пані зрозуміли, ви хочете сказати, що напад вчинив якийсь горожанин, а не селянин? — усміхаючись перепитав містер Лосберн.
— Атож, — підтакнув Бледерз: — отже це все, що ви можете сказати про грабунок, сер?
— Усе, — відповів лікар.
— Ну, а що ви знаєте про цього хлопця, що про нього базікають слуги? — провадив Бледерз.
— Нічого, — відповів лікар. — Один старий слуга забрав собі в голову, що цей хлопчик має якесь відношення до всього цього нападу, але це все дурощі, нісенітниця, ка-зна-що!
— М-м, не думаю, — зауважив Деф.
— Він каже правду, — підтримав його Бледерз, недбало крутячи в руках кайдани — немов-би це були звичайнісінькі кастаньєти. — Хто цей хлопець? Що він оповідає про себе? Звідки він? Адже-ж він не впав з неба, як ви гадаєте, сер?
— Звичайно, ні, — відповів лікар і нервово глянув на дам. — Я знаю всю його історію — я можу вам її хоч зараз розказати, але може ви спершу подивитесь на місце злочину?
— Звісна річ, — відповів Бледерз, — ми спочатку оглянемо місцевість, а потім покличемо на допит слуг — так воно завжди водиться.
Принесли свічки. Бледерз і Деф у супроводі місцевого констебля, Брітльза, Джайльза і всієї иншої челяди увійшли до комірки в кінці коридору; вони оглянули вікно, обійшли знадвору будинок, пройшли через муріжок і пильно обдивились його, освітили свічкою віконниці, а потім лихтарем відбитки ніг на землі і нарешті пошпорталися вилами в кущах. Усі присутні стежили за кожним їх рухом омліваючи. Закінчивши свій огляд, шпиги повернулися назад до будинку й покликали перед свої очі Джайльза й Брітльза, і ті в моторошних, мелодраматичних барвах змалювали їм свою участь у вчорашній події що-найменше з пів десятка разів кожен зокрема (за першим разом їх свідчення розходилися що-до одного пункту, а наприкінці, принаймні на десятьох). Досягнувши таких блискучих наслідків Бледерз і Деф вийшли до сусідньої кімнати на таємну, урочисту нараду, проти якої консиліюм найславетніших лікарів в справі найзаплутаніших випадків медичної практики — дитяча іграшка й годі.
Тим часом містер Лосберн бігав по сусідній кімнаті в дуже поганому гуморі, а місис Мейлі й Роза боязько стежили за ним переляканими очима.
— Слово чести, — мовив він нарешті зупиняючись, — слово чести, я не знаю, що чинити!
— А може, коли ми щиро розкажемо цим людям усю правдиву історію цього бідного хлопчика, вони зрозуміють і це виправдає його перед ними? — мовила Роза.
— Ой, не думаю я цього, моя люба панно, — відповів лікар і з великим сумнівом похитав головою, — не виправдає це його ані перед ними, ані перед вищими суддями. Що він зрештою таке? — скаже суд: — зайда, втікач. І все його оповідання, коли глянути з тверезо-житьового боку — досить таки неймовірне.
— Але-ж ви йому вірите? — спитала Роза.
— Так, хоч це і дуже чудно, але я йому вірю, — відповів лікар, — проте досвідченому поліцейському агентові такими казочками зубів не замовиш.
— Чому? — спитала Роза.
— Тому, мій любий правозаступнику, тому, що на їх погляд у всій цій історії є дуже багато суперечливих темних точок, — одказав лікар. — Хлопець може підтвердити доказами лише те, що свідкує проти нього, а на захист свій не подає жодних аргументів; а ті кляті судові крутії вимагають завжди виразних відповідей, точних «чому» й «тому». Хлопчик за його власним зізнанням жив якийсь час серед злочинців, судивсь уже одного разу за крадіжку носової хустки в того джентльмена, потім його силоміць затягли до якогось злодійського кубла, але де воно міститься, він не знає і навіть на слід його навести не може. Далі: до Чертсі його знову силоміць тягнуть грабіжники, яким чомусь заманулося будь-що-будь вжити для своєї мети його і нікого иншого; гаразд; його просовують у вікно і саме на ту хвилю, коли він збирається вчинити ґвалт, що було-б безперечним доказом його безвинности, на тобі — мов на глум — куля підсліпуватого ключника влучає в нього, і він падає поранений, не встигнувши виконати свого наміру. Невже-ж ви всього цього не розумієте?
— Звичайно, розумію, — відповіла дівчина, всміхаючись запальному лікареві, — але все-ж я не бачу у всьому цьому нічого такого, щоб заплямлювало цього бідного хлопчика.
Лікар засунув руки в кешені і почав знову ходити сюди й туди по кімнаті ще швидше, а ніж перед тим.
— Що більше я думаю, то більш переконуюсь, що шпиги ні в якому разі не повинні знати правди — це тільки викличе безліч нових ускладнень і неприємностей. Я певен, що вони нічому не повірять, але навіть якщо, кінець-кінцем, провини його вони не доведуть, все одно усю його історію вони винесуть на люди, почнуть докопуватися до всіх сумнівних, підозрілих точок його оповідання і зрештою ваш великодушний план видерти його з пазурів життя нічим не скінчиться.— Боже, боже, що-ж тоді робити! — скрикнула Роза, — о, нащо послали по цих людей!
— Так, навіщо? — підтримала її місис Мейлі: — як на мене, то я їх ні за що в світі не покликала-б.
— Я тільки ось що можу сказати, — мовив лікар, сідаючи в крісло, з мужнім спокоєм відчаю. — Ми мусимо сміливо дивитися перед себе й сміливо викручуватись. Ми робимо це з доброю метою — це нас виправдує. У хлопчика знову підскочила температура, — примушувати його до розмови, звичайно, не можна — це поки що єдина наша втіха. Ми мусимо схопитися хоч за неї і коли найгірше в даному разі для нас є найкраще — то ми цьому не винні. — Заходьте!
До кімнати ввійшов Бледерз, а за ним бочком Деф.
— Отже, панове, тут обійшлося без підмови, — мовив перший і хутко зачинив за собою двері.
— Якої ще в біса підмови? — нетерпляче скрикнув лікар.
— Це значить, моє панство, що слуги не доклали до цього своїх рук, — пояснив шпиг дамам, зглянувшись на їх неуцтво й не звертаючи жодної уваги на питання нетямущого лікаря.
— Але-ж їх ніхто й не підозрівав, — зауважила місис Мейлі.
— Дуже можливо, моя пані, але вони все-ж могли так чи инакше до цього спричинитись, — відповів Бледерз.
— Саме тому якраз, — додав Деф.
— Ми обоє погодилися, що тут безперечно орудувала рука горожанина, бо робота дуже чиста, — провадив Бледерз.
— Перший сорт, — підтакнув Деф.— Їх було двоє, а третій хлопчик, про це свідчить віконце — воно дуже маленьке, — докладував Бледерз. — Поки що ми не можемо нічого більше сказати і бажали-б негайно побачити цього хлопчиська, що лежить там у вас нагорі.
— А може-б добродії хотіли-б випити попереду якусь чарку, місис Мейлі? — мовив містер Лосберн і враз повеселішав, наче якась нова думка промайнула в його голові.
— Звичайно, прошу, прошу! — жвава скрикнула Роза, — цю-ж мить усе що завгодно.
— Красненько дякую, панно, — відповів містер Бледерз, обтираючи свої масні губи, — наша робота суха, не гріх і закропити. Тільки не завдавайте собі клопоту, панно.
— Ну, а все таки? — спитав лікар, ідучи слідом за Розою до буфету.
— Ну, то вже з вашої ласки чарочку горілки, добродію, — попрохав Бледерз: — звісно, перемерзли дорогою, — з Лондона сюди неблизький світ, а я вже давно помічав, що спирт найкраще зогріває почуття.
Це цікаве пояснення стосувалося до місис Мейлі; вона вислухала його з дуже гожою ухмілкою, а тим часом лікар непомітно зник з кімнати.
— Е, та я бачив на своєму віку чимало всякої всячини, — похвалився Бледерз (ухопивши келішок двома пальцями лівої руки за денце і тримаючи його перед своїми грудьми).
— Та хоча-б ота Едмонська штучка, — зауважив Деф.
— Еге, — одказав Бледерз, — а вона таки точнісінько на оцю тутешню скидалася, а утнув її сам Носач Чіквід! Щоб ви знали!
— Ет, та ви з вашим Носачем, як з писаною торбою, завжди носитесь, — заперечив Деф — а я кажу, що це Кіт-Воркіт. Носач брав у цьому таку участь, як і я!
— Ще чого; я краще знаю! — скрикнув Бледерз. — А пам'ятаєте ту пригоду з Носачем? Ой-ой-ой! Ну, та й чудасія! У книжці такого не знайдеш — скільки не шукай!
— А яка-ж це пригода? — спитала Роза, аби тільки підтримати добрий настрій панів-шпигів.
— Е, та це був такий грабунок, такий грабунок, панночко, що куди! Довелося там чимало пометикувати, доки додумались, у чому річ, — відповів Бледерз: — отже Носач Чіквід…
— Носач, це значить носатий чоловік, панночко, — пояснив Деф.
— Ет! Хоч сядь та й плач! Ніяк ви не можете змовчати, друже! — скрикнув Бледерз. — Хіба панна самі не знають, що Носач — значить носатий! Отже цей самий Носач Чіквід, панночко, мав трактир близько Брітльбріджу, і в цьому трахтирі в підвалі він уряджував різні видовища: бій півнів, цькування барсуків і ще всяку всячину — було на що подивитися; всі найшляхетніші лорди з'їздилися туди з усіх-усюд; я там бував не раз; отже, кажу, все йшло, як по маслу, поки він у шкоду не скочив. Одного разу до нього під ліжко заліз злодій і викрав у нього серед глупої ночи, коли він спав (а його спочивальня в першому поверсі) торбину, де було сховано аж двадцять сім гіней! Носач прокинувся від якогось шарудіння і встиг помітити, як якийсь високий чоловік з чорним пляйстром над лівим оком, вискочив з вікна — тільки його й бачили. Але наш трахтирник теж хваткий хлопець: скочив з ліжка, почав стріляти грабіжникові наздогін, зчинив несвітський галас, побудив сусідів, і коли кинулися оглядати садибу, то виявилося, що він таки влучив у злодія, бо на землі позначилися плями крови… Вони тяглися досить далеко, аж до однієї садиби, а там раптово припинялись. Шукали-шукали та дарма, грабіжник накивав п'ятами разом із здобиччю, і незабаром Носачеве прізвище з'явилося в газеті серед списку банкрутів. Звісно всі пожаліли бідолаху, почали збирати на його користь пожертви, підписки й всяку всячину, а він сам не свій — кілька днів снував, мов той причинний вулицями, рвав на собі волосся і тяжко нарікав на свою долю — люди боялись, щоб він, чого доброго, віку собі не вкоротив! Коли це одного дня прибігає він до поліції, кидається просто до кабінету старшого; по довгій розмові старший дзвонить, кличе Джема Спаєрза (а він у нас найзугарніший хлопець) і наказує йому допомогти Носачеві спіймати грабіжника. «Він учора проходив повз мій трахтир, Спаєрзе, — сам на свої власні очі бачив, — каже Носач. — То чому-ж ви не схопили його за комір? — питає Спаєрз. Мене мов обухом по голові бахнуло — стою, стерявся, а він і зник, — каже бідолаха, — та ми його безпремінно злапаємо, бо сьогодні він об одинадцятій вечора знову проходив повз мене». — Ну, звичайно, Спаєрз, не довго думаючи, засунув до кешені чисту пару шмаття, гребінця, якщо, бува, затримається на роботі, й вирушив. Він засів у трахтирі в Носача край вікна за червоною фіранкою і навіть капелюха не скинув, щоб так і вискочити на вулицю, скоро покажеться злодій. Просидів він так аж до пізнього вечора, палить собі люльку на здоров'я, коли це Чіквід як не зареве: «Лови! Держи! Злодій! Душогуб! Пробі!» Спаєрз вискакує на вулицю і бачить: біжить вулицею Чіквід і на відчай душі репетує. Біжить один, біжить і другий, перехожі лякаються, метушаться, кричать: «Злодій! Злодій!», а Чіквід реве, як дикий звір, і поперед усіх завертає за ріг і на хвилинку зникає із Спаєрзових очей, а Спаєрз за ним; бачить гурток людей, кидається до них: «Де злодій?» — «Щоб його хвороба взяла — знову втік!» — репетує Чіквід. Дивна річ — а проте злодій справді мов у воду впав — ніде нема. Що тут утнеш? — повернулися до хати. Другого ранку Спаєрз знову сіда край вікна й виглядає високого чоловіка з чорним пляйстром на лобі — так, що аж очі на лоб лізуть; зрештою, звісно, не витерпів бідолаха й заплющив їх на хвилинку і тільки-но він їх заплющив, як чує, Чіквід знову кричить. «Ось він!» Лови! Держи!» Спаєрз на ноги і як побіжить, а Чіквід вже випередив його на півквартала; пробігли вдвоє більше, аніж напередодні, а злодія знов, мов корова язиком злизала, хоч сядь та й плач! Так воно повторювалось ще кілька разів і кінець-кінцем половина сусідів вирішила, що Носача обікрав сам нечистий і тепер кепкує з нього, а друга, що бідолаха Чіквід з глузду з'їхав.
— Ну, а що вирішив Спаєрз? — поцікавився містер Лосберн, що повернувся до кімнати на початку оповідання.
— Якийсь час Джем тільки прислухався до всього — й ні пари з уст, — провадив шпиг, — це свідчить про те, що він не аби-який знавець свого діла. Але одного разу заходить він до трахтиру, виймає табакерку й говорить: «Чіквіде, я дізнався, хто злодій» — «Справді? Спаєзере, голубе, ріднесенькій мій, скажіть мені, хто він, хто він, дайте помститись, дайте мені спокійно вмерти — покажіть мені, де той шибеник!» — мало не плаче з радощів Чіквід. — «Годі дурня клеїти», — відповів Спаєрз і частує його тютюном — «злодій — ви самі». І щоб ви думали? — так таки воно справді й виявилося. — А скільки він грошей на цьому заробив! І ніхто був-би до цього так ніколи й не додумався, якби він сам не перемудрив, — закінчив Бледерз, поставив на місце порожню чарку й клацнув кайданами.
— Дійсно, цікавий випадок. — Ну, а тепер, якщо ваша ласка, прошу нагору, — запросив лікар.
— Якщо ваша ласка, сер, — одказав Бледерз, обидва шпиги вийшли слідом за містером Лосберном, а поперед усіх маршалок із свічкою в руці.
Олівер дрімав, але йому значно погіршало, його знов почала трусити гарячка. Лікар допоміг йому підвестись трохи, але він дивився на незнайомих порожнім, нетямущим поглядом і, здавалося, дійсно, не розумів, де він, і що з ним таке.
— Ось. Це той хлопчик, — почав містер Лосберн дуже тихо, але з великим притиском. — В нього стріляли за те, що він, звісна річ — дитина, що вона тямить! — переступив ненароком через межу заказних володінь містера… як його, ет, забув… ну, та все одно, як його звати… одно слово, хлопчик злякався і прибіг сюди вранці шукати допомоги; ну, а оцей поштивий джентльмен, що стоїть он із свічкою в руці, не довго думаючи цап-царап його за комір і так потрактував бідолаху, що мало не заподіяв йому смерти; це я вам можу засвідчити, як лікар.
Почувши цю люб'язну рекомендацію, шпиги зміряли пильним поглядом містера Джайльза, а той, збитий з пантелику й украй переляканий, безпорадно позирав то на Олівера, то на лікаря й зніяковіло топтався на місці, являючи собою дуже кумедну постать.
— Ви цього, сподіваюся, заперечувати не будете? — суворо спитав його лікар і обережно поклав Оліверову голову назад на подушки.— Але-ж я… але-ж… я… робив це з добрим наміром, сер, — пробелькотав містер Джайльз. — Я був певен, що це той самий хлопець, а то-б не заводився з ним… Я не який-небудь людожер, добродії…
— Були певні, що це — який хлопець? — спитав старший шпиг.
— Той самий, що був з грабіжниками — відповів містер Джайльз, — з ними… з ними був хлопчик, я цього певен…
— Ну, а тепер ви теж цього певні? — провадив Бледерз.
— Певен… чого? — пролопотів Джайльз, дивлячись на шпига, мов теля на нові ворота.
— Того, що це той самий хлопець, блазню! — нетерпляче скрикнув той.
— Не знаю… бігме, не знаю, заприсягтись не зможу, — з відчаєм одказав маршалок.
— Ну, а все таки, як ви думаєте? — домагався Бледерз.
— Сам не знаю, що й думати, — вирвалося в бідолахи. — Я думаю, що це не той самий хлопчик, так, я, майже, певен, що це не він. Це, бачите, зовсім неможливо…
— Що з ним, чи він часом не п'яний, сер? — звернувся до лікаря Бледерз.
— У вас, знаєте, не всі дома, чоловіче, — мовив з убійчим презирством Деф.
Під час цієї короткої розмови містер Лосберн тримав Олівера за пульс, але тепер він став у головах його й категорично попрохав джентльменів, якщо особа хворого викликає в них ще якісь сумніви, перейти до сусідньої кімнати й там допитати другого слуту. Шпиги вийшли і взялися до Брітльза, але той почав плести таку нісенітницю й так безладно заперечувати усе попереднє свідкування свого шановного начальника та й своє власне, що кінець-кінцем довів лише, що він сам — жертва фатальної облуди. Потім, він, звичайно, запевнив, що умент впізнає того злодійчука — хай йому його тільки покажуть — і признався, що показав на Олівера тільки тому, що такої думки був містер Джайльз; нарешті заявив, що лише п'ять хвилин тому сам містер Джайльз признавався на кухні, що він може, дійсно, з опалу звів на хлопця наклеп.
Після цього виник ще один дуже дотепний здогад: чи містер Джайльз таки поранив дійсно кого, чи це йому просто привидилося? Негайно оглянули другий пістоль з тієї пари, що він мав у своїй кімнаті, і виявилося, що його набито лише порохом і клейтухом; це відкриття справило величезне вражіння на всіх присутніх, окрім містера Лосберна, що лише десять хвилин тому вийняв кулю з цього самого пистоля. Але найдужче вразило воно самого містера Джайльза: протягом кількох останніх годин його сумління гриз нестерпучий докір, що він поранив на смерть свого ближнього, а тепер він вчепився ногами й руками за цю відрадісну ідею й гаряче обстоював її.
Кінець-кінцем шпиги, не турбуючись більше Олівером, залишили місцевого констебля на ніч охороняти господу, а самі подалися до Чертсі на спочин і пообіцяли завітати ще завтра.
Другого ранку рознеслася чутка, що в Кенсінгтоні заарештовано серед дуже підозрілих обставин двох чоловіків і одного хлопчика. Бледерз і Деф, звичайно, виїхали туди негайно на слідство. Проте, виявилося, що підозрілі обставини полягали лише в тому, що цих злочинців злапано під копицею сіна, де вони спокійнісінько спали; хоча це само по собі великий злочин, але його карають лише ув'язненням і з погляду милосердних англійських законів, що ставляться з такою запопадливою любов'ю до королівських підданих, він не є (за браком инших даних) завдовольняючим доказом того, що злапаний під стогом у стані сну злочинець брав участь у озброєному грабунку і тому підлягає карі на горло.
Отже пани добродії Бледерз і Деф спіймали на цей раз облизня і повернулися до Чертсі з порожніми руками.
Вони оглянули ще кілька разів місце, де було вчинено злочин, а ще більше погомоніли, і кінець-кінцем місцева судова влада погодилася на те, щоб Олівер залишився в місис Мейлі, але взяла попереду з неї і з містера Лосберна поруку, що в разі потреби хлопець з'явиться негайно на слідство перед суд. Бледерз і Деф одержали за свої труди кілька гіней і повернулися додому з різними думками що-до всієї цієї події: Деф — обміркувавши, як слід, всі обставини злочину, дійшов висновку, що тут не обійшлося без Кота-Воркота, а його товариш стояв рішуче за незрівняного Носача Чіквіда.
А тим часом Олівер одужав і розцвітав під спільним доглядом місис Мейлі, Рози й добросердого містера Лосберна.