Оповідання (Кобринська)/Виборець
| ◀ Бібліографія і примітки | Оповідання Виборець |
Ядзя і Катруся ▶ |
|
ВИБОРЕЦЬ
Яким Мачук орав у полі на ярину. Аж трісь! — зломився йому істик. Яким лютився і кляв усіма чортами. До вечора був би скінчив ниву, та через таку дурницю годі буде докінчити. Ніяк було й сердитися — шкода часу; треба буде йти додому й вишукати щось на істик. Він лишив погонича з волами і плугом у полі, а сам пустився сутка̀ми[1] до села. Жінки десь не було дома, хата була заперта, але йому до хати не треба було. Пішов до колешні, вишукав добру кривульку, обтесав і заправив істик. Вже мав відходити, як чує — хтось кличе:
— Куме Якиме, куме Якиме!
Яким оглянувся, — то був його сусіда Василь.
— А ви вже дома? — спитав Яким, знаючи, що Василь ще ранісінько пішов був у місто. — Вже своє зорудували!?
— Ой, зорудував, — каже Василь. — Не дай боже нікому процесуватися![2] Вже четвертий термін, а кінця як нема, так нема. А ви не в полі? — запитав і з свого боку сусіда.
— Чорт мені істик зломив, та я мусів аж додому йти; за той час міг-бим був[3] з кілька разів плугом обернути. Не знаю, де моя поділася; у вас її нема?— Ні, нема. Ага! був-бим забув. Тут у вас був присяжний[4]; вашої та й вас не було, то він мені казав, аби вам сказати, абисте[5] у цей вівторок, що прийде, пішли до громадської канцелярії на вибори.
— Що за вибори? — спитав Яким.
— А хто їх знає! — каже сусіда. — Має приїхати комісар і мають бути якісь вибори.
— Тьфу! Пек тобі лихо! — сплюнув Яким. — Тепер робота, що чоловік не знає, чого хапатися; їм якісь дурниці в голові, а ти йди та трать час!
— А що панам за біда! — каже кум Василь, — роботи не мають та і хто-зна-що вигадують, а християнин сьогодні — добре кажете, куме — не знає, що вперед у руки брати.
— Ой радять-радать, та й коби хоч яка користь із того була, — муркнув Яким.
— Та панам може й користь, — завважав сусіда, — але нам хіба лиш така користь, що більші податки накладають.
— А як не податки, то шарварки[6], — додав Яким.
— Ой шарварки, шарварки! — підхопив кум Василь. — З тими шарварками теж невитримання: мій парубок такі два дні стратив, що золотом не заплатив би!
— А моє не таке? — каже Яким, — не мусів я колись та йти на цілий день з худобою возити каміння!
Не було як довше говорити: день не стоїть, — сусіди розійшлися. Яким знов сутка̀ми скоро вертав у поле, де лишив погонича з волами. Хлопець уже здалека його заздрів, запряг воли й наладив плуга. Яким, не кажучи ні слова, взявся до роботи. Земля була мокра, леміш треба було пускати глибоко, воли туго ступали.— Ча! гойса! ча! на місце! — кричав тоненьким голосом погонич, підганяючи то одного, то другого вола коротким батіжком на вишневому пужальні, а Яким і собі договорював: — Далі, волики! далі враз! гей, сивий, право! ураз діти! гей, волики, гей! — їх голоси розлягалися далеко і пропадали в широкому просторі неба й землі.
Плуг ішов тяжко, воли витягали шиї, поволі ступаючи. Всі вони разом були якби одною силою, одною моцею, що йшла проти другої сили й моці, спочиваючої в землі, котру поборювали лише маленькими частинами, краючи скибу за скибою.
Помучилися. Треба було дати відпочивок і собі, і худобі. Випрягли воли, підкинули дрібненького лабузу,[7] задержаного до орання. Яким розв'язав торбину, уломив собі кусень хліба, витягнув сіль і часник, а решту дав погоничеві. Воли перекусили; треба було напоїти; вода була далеко геть геть у полі, бо хоч на млаках[8] аж хвилювала вода чиста, як сльоза, та худібка не хотіла її пити.
— Іди та напій воли, — сказав Яким до хлопця, а сам сів на межі й зачав їсти.
Сонечко сяло, — зелена озимина й свіже поорані ниви гей би втягали в себе його тепленьке проміння. Велика млака блищала широкими плесами серед зеленої трави й високого твердого шувару.[9]
Стоячу воду до половини прикривала легка риська[10] розпущеними листками, гей би боялася, щоби сонце не випило усієї води, з котрої вона брала життя. Жваві мухоловки літали понад воду, раз вище, то знов цілком низенько, боком і просто вганяючи за здобиччю. Яким глянув перед себе. Щороку оране поле покривалося лише скупо одноцілою травою, а більше стирчало бур'янами. Лише широкі корчі костереви[11] й пирію дружилися з собою, щоби в тій дружбі якнайбільше загорнути землі.
— Паскудна трава! — буркнув Яким, — паскудна трава! Треба буде при волочінні уважати, аби й коріньчика не лишилося.
Один корч костереви гей би піднісся, підійшов у гору. — Що це? чи не кертиця?[12]
Це дійсно була кертиця. Земля пухка розсипалася в невеличкі м'які купочки.
— Пся… — закляв Яким і схопився за істиком, щоби викинути шкідника; але кертиця притаїлася, пірнула в землю і пропала, гей би її й не було.
Яким сів на своє місце й пильно слідив за кертицею, чи знов не покажеться. Коло його ніг виповз із землі червяк, посувався з трудом, корчився й тягнув за собою напів перегниле стебельце. Далі мордувалася мурашка з кришкою хліба, маленькою частинкою Якимової поживи, крутила головою то в один, то в другий бік: все, що опустить, то знов піднесе, — і так без кінця. Пчілка тоненько забреніла, ніби завела тиху, жалібну пісеньку…
На межі, зарослій всілякою травою, виглядав дрібненький раст, чепурилась червона медуниця і розкладався низенько кучерявий лещик.[13] Його солодкий запах притягнув до себе пчілку; вона обмацувала лапками його кучеряву головку і глибоко запускала язичок в його тоненькі рурки.Кертиця знов підкинула землю. Але Яким вже тепер не вставав, не хапав за істик, що лежав коло нього на межі. Його голову мов роєм обсіли думки; усе, що він сьогодні чув і бачив, перемішалося разом і йшло одно за другим, гей би хто тягнув шнуром.
О та кертиця, що риє його поле, — вона робить, працює. І той червяк, що корчиться під його ногою, і пташка, і та мурашка — усе те старається на життя. Уже, видко, таке є право, що хто хоче жити, мусить на себе робити! Чому ж так не йде між людьми? Один робить, працює, а другий лиш забавляється на цім світі!.. Мужик мусить усіх годувати: не робив би він на хліб, то люди не мали би що їсти. О, тяжка то робота! Чоловік у землі копається, як той червяк. Зори, заволочи, посій, та ще аби то зерно зійшло, пристигло; а потому — нім[14] ще збереш, змолотиш! Панам легко живеться на світі, а ти, хлопе, на них роби! Вони тебе дурять та ніби до якоїсь ради кличуть, аж за твою гірку працю кажуть тобі ще платити, податками здирають…
Свіжа, чорна земля розсипалася новими купками. Кертиця не перестала робити своє, але Яким про неї забув; він дивився десь далеко понад поля і млаки. Великий, з широкими, розложеними крилами, бузько[15], з довгою ломакою в грубім дзюбі, зашумів низько над його головою і пропадав поволі в мрачному просторі, а з-за горба виходила щораз видніше маленька стать погонича попри великі, рогаті сірі воли.
У неділю чув Яким, що пан-отець кликав до себе цілу старшину громадську та й наговорив їм про вибори таке, що було що слухати. Аж підскакував старенький, так багато говорив, та й людям наказував про ті якісь вибори. Люди не могли нарозказуватися, що старенький говорив, — аж уха тріщали.
— Ви сякі та і акі, — казав пан-отець, — сами не дбаєте про свої права, а потому кажете, що зле мужикові на світі, каєтеся та чухаєте в потилицю! На панів відказуєте, а як прийдуть вибори, то на свого заступника вибираєте пана, поляка. Забули вже панщину, коли то мужик мусів на пана робити, як віл, коли нічого не мав свого, бо все було панське, давав десятину, брав буки та гірш посліднього пса валявся під панськими порогами!
Був там і син пан-отців, Никольцьо, що вчився десь у високих школах, та саме тепер чогось приїхав додому. Той ще переходив батька.
— Ви тут коренний нарід! Поляки зайшлі, а проте вони над вами панують, усе на своє навертають. Ніде нема української правди, українського слова: у школі по-польськи, у суді по-польськи, ніде українців не допускають, а в краю говорять лише про польські справи, якби тут українців не було… Українці ж до того ще сами їм помагають своєю байдужністю та тим, що не знають своїх прав! Якби українці всі разом трималися, то поляки б тоді пізнали — „чия хата, — того правда, і сила, і воля“.
Це рознеслося по цілому селі. Звичайно, той скаже одному, той другому, — і ціле село гуде одною бесідою. Яким може б був забув про вибори, але коли наслухався про ті різні річі, що ґазди[16] розповідали, то скортіло і його піти, як надійшов вівторок, на котрий скликали виборців.
Коло громадської канцелярії була вже купка людей: одні стояли на дворі, другі то виходили, то входили у хату. Балакано то про одне, то про друге, найбільше про господарство та про орендаря,[17] що велику біду зводить у селі.
Старші ґазди, що не раз уже були на виборах, побоювалися, що їм прийдеться довго почекати на комісара з міста. Раз було таке, що отак посходилися, то чекали до темної ночі і, не дочекавшися, мусіли розходитися додому. Тому ж то може свідомі цього люди сходилися помалу. Навіть ще й пан-отця не було. І на нього то не раз прийшлося людям добре почекати, але цієї річі він уже пильнував.
— Ось уже й піп іде, — казав хтось з ґаздів.
Це дійсно був пан-отець, скорчений і старий, у невеличкому чорному капелюсі, а люди вже звикли його здалека пізнавати.
— Слава Ісусу Христу[18] — сказав він грімким, як на свої старечі літа, голосом, підходячи до громадян.
Ґазди поклонилися й пустилися по черзі цілувати пан-отця в руку.
— А що, ще нема комісара? — запитався старенький, моргнувши штудерно одним оком, як ніби свій між своїми, що чекають на когось для них чужого.
— Не знати, чи й ще не треба буде почекати, — відповіли ті, що стояли ближче.
Пан-отець пішов до канцелярії, а за ним посунулися старші й поважніші ґазди; молодші лишилися на дворі.
— Но, що-сьте[19], панове-ґазди, урадили? — поспитався пан-отець, сідаючи за стіл.
Ґазди насупилися. Стало так тихо, ніби мак сіяв…
Правду сказавши, наради між ними ніякої не було, ні з чим було виходити перед панотцем; тож усіх очі звернулися на старшого брата, що віддавна водив перед у цілому селі.
То був старший чоловік, до 90 років, а вже з яких сорок років був старшим братом; колись був він „пленіпотентом“[20] і не одну справу заладив у селі, як ніхто не знав, що робити.
Тепер, коли всі звернули на нього очі, він пізнав, що йому треба вийти зі своїм словом.
Але він не спішився, ніби ждав, чи не найшовся б хто інший, щоби його тут заступив. Він любив вимовлятися старими літами та тим, що йому б уже думати про інше життя, а не про цю землю.
Святе письмо він знав на пальцях і любив його наводити при своїх бесідах. І тепер, пождавши, він відкашельнув і зачав словами святого письма:
— „Аз єсмь пастир добрий і душу мою полагаю за овці моя“, — тож і ми чекали на свого пастиря.
Ґаздам роз'яснілися лиця: слова старшого брата видалися їм ніби їх власними словами.
— Та це правда, — потакнув один, також старий чоловік, — це правда, що вівцям без пастиря ніяково, — переводячи слова євангелія на свою мову, бо таким складом, як старший брат, ніхто в селі не вмів говорити.
Пан-отцеві очі заблисли вдоволенням і радістю, але рівночасно погляд його упав на чоловіка, що сидів у кутку; його хмарне лице не сходилося з ясним поглядом присутніх. Пан-отець перебіг очима цілу компанію, його погляд спочив майже на кожному лиці окремо, ніби шукав більше хмарних лиць, котрі вже своїм видом суперечили б словам старшого брата.
— Ви, панове-ґазди, знаєте, — зачав він нарешті, — що маєте вибирати виборців, цебто таких людей, які би вибрали відтак посла. Вибирайте, кого хочете, я піду за вами, лише вибирайте людей певних, що знають, що вони українці і дадуть голос на народнього посла. Отже, вибирайте людей незалежних, котрі б не боялися ні пана, ні старости й не продавали своєї совісти за яких кілька крейцарів!..
Мимохіть очі всіх звернулися на чоловіка в кутку.
Що це було проти війта,[21] міг кожний догадатися, бо при останніх виборах війт мав іти за старостою,[22] і від того часу все щось не ладно велося між війтом і пан-отцем. Люди заворушилися, вони знали, що пан-отець не хотів, щоби вибирати війта на виборця, та з того виходила вся біда та закрутинія. Пан-отець пан-отцем, але війт війтом; треба й пан-отця, але треба й війта. Війт був чоловік гордий і гострий. Учувши оці звернені до себе слова, він цілий почервонів зі злости.
— Побачимо, як то буде! — сказав голосно, а рівний його, звичайно, голос легко дрижав.
Пан-отець удав, що не чує, і вийшов з хати.
Тепер громадяни стали різко по двох боках: одні стояли за війтом, а другі за пан-отцем. Були й такі, що хотіли вибирати і пан-отця, і війта, як то кажуть — аби був і вовк ситий, і коза ціла.
Тимчасом на дворі велась інша справа Село було велике, давало аж чотирьох виборців; тож, окрім пан-отця й війта треба було ще двох. Тут давав провід Іван Рибак. То був чоловік ще не старий, але по досвіду й розуму хто знає, чи не рівнявся старшому братові: він не знав так святе письмо, як старший брат, але зате знав більше, що в світі діється. Був письменний, купував книжечки і тримав українські газети.[23] Знав всіляку „поведенцію“: що, як і з ким говорити. Був з кілька разів виборцем, тож і тепер ніхто не думав про те, щоб його не вибирати, хоч війт його не любив і називав „попівським поплечником“, бо при виборах він усе держав з пан-отцем.
Заки громада змогла розібрати допевно, що робити, над'їхав комісар; то вже не було часу на балакання. Комісар спішився, якби його гнало сто чортів, і майже полетів до канцелярії. За ним пішов пан-отець і вся старшина, окрім Івана і старшого брата, котрі лишилися на дворі між молодшими.
Присяжний, червоний та наляканий, кілька разів вибігав і скликував до хати. Але тут ішло інше діло. Ходило о ще одного виборця; люди не могли зважитися, зачали говорити то цей, то той, але якось не йшло, якось не можна було так в очі говорити: цей ліпший, а цей плохіший.
Іван бачив, що це не борзо[24] скінчиться: тож, нічого не кажучи, витягнув із-за череса пачку сірників і зачав обтирати червоні головки. Усі догадалися, до чого то йде, і всі мовчки на те пристали, дивлячись в руки Іванові. З усієї пачки він лишив лиш один сірник з головкою і відтак пішов з ними між люди. Хоча ніхто нічого не говорив, але кожний знав, що як витягне без головки, то без головки; але як з головкою, то буде виборцем. Іван ходив від одного до другого й усі витягли по одному патичкові.
Нарешті потягнув і Яким — і його сірник був з головкою.
Він здивований глянув навкруг себе і йому здавалося, що на всіх лицях бачить те здивування, яке ним заволоділо. Деякі ґазди, справді, стали собі марикувати, що ліпше було згодитися на вільний вибір, як тягнути сірники. Це Якима вражало немило й він став випрошуватися, що він ще молодий, що не буде знати, що робити, що ліпше було б, якби вибрали когось іншого.
Присяжний знов вибіг з хати переляканий, що комісар спішиться. Яким усе ще відтягався, але справді не було часу і старший брат майже наказав йому лишитися при тім, що витягнув.
— Таке вже твоє щастя, чоловіче, — сказав він, — таке вже твоє має бути, то й не можеш того зрікатися!
— Коли вже так, то так, — потакнули і другі, — коли вже так випало, то най[25] вже так і буде!
По цім слові ґазди посунулися до хати. Комісар кидався й лютився, що так зволікають.
Нарешті розпочалося голосування. Насамперед зачали від пан-отця. Він дав свій голос на старшого брата, на Івана Рибака, та на двох перших ліпших ґаздів, котрі йому попалися. Потому закликали старшого брата. Він звинявся, що це вже не для нього, що йому вже про що інше думати б. Комісара виводило це все з терплячки.
— Але тут тепер не місце на таке балакання! Скажіть ліпше на кого даєте голос і баста![26]
Якби то хто так із громади був відізвався до нього, був би за своє добре відобрав; але з панами інша справа. Тож він, уже нічого не кажучи, дав свій голос на пан-отця, Івана, на одного з тих ґаздів, що на них голосував пан-отець, і на Якима.
Коли викликали війта, він став, понурившися, а по хвилині сказав, що він дає голос на Йвана, Якима, на одного сусіда й на себе. Люди переглянулися між собою. Самому на себе вже казати не личило, але видно, що він доконче хотів, аби його вибирати. Тож, коли по нім викликали другого ґазду, він зам'явся і дав голос на пан-отця, Івана, Якима й війта.
Потому йшло вже як по нитці: всі вже на одних казали, хіба десь-не-десь трапився хтось, що кинув голос на кого іншого. Якимові заперло дух у грудях; спершу він вимовлявся, а тепер дивився з трепетом кожному на губи й марикував[27] на тих, що його поминали.
Коли скінчилося голосування й комісар прочитав тих вибраних, а між ними і його ім'я, то стало йому так весело, що він ніколи й не думав би був, що така річ може йому вчинити таку радість.
Комісар зараз по тім забрався, бо мав переводити вибори ще в другому селі. Люди стали розходитись.
— А що тепер буде, Якиме? — сказав пан-отець, відходячи. — Громада трималася твердо, тож і нам треба буде твердо триматися й не кинути свій голос у болото.
Від тих слів Якимові стало ще веселіше; він був з молодших і пан-отець з ним ніколи не ставав на ніяку бесіду.
Гордий і веселий він не стямився, коли опинився на своїм обійсті. Жінка скликала кури на вечір, стояла перед хатою й кидала з подолка по жменці посліду, а її голосне накликування чув Яким здалека.
— Але ти висидівся! — сказала вона, побачивши чоловіка у воротях. — Я гадала, що тебе вже десь пірвало, або холера напала…
— Або що?! — муркнув Яким, усміхаючися.
— Та як що? Тратити днину, то нічого не значить? — відповіла з гнівом жінка.Сказавши це, вона борзенько[28] забралася до хати, бо знала, що так з Якимом не завжди можна було жартувати. Яким ступав за нею слідом, і вона вже побоювалася, чи не надто проговорилася.
Коли він скинув капелюх і сердак,[29] жінка глянула на нього з-під ока і здивувалася, побачивши, що він так само веселий, як і передше.
— Знаєш що, жінко? — сказав чоловік, гей би й не чув того, що вона йому недавно цвіркотіла, — знаєш що? — мене вибрали виборцем!
— Виборцем? — повторила Якимиха, ще більше здивована. — Що це таке — виборцем?
— Таким, як перед трьома роками був вибраний війт і Йван, знаєш?
— Не знаю, — відповіла жінка. — Що це: війт чи присяжний?
— О-о! вона вже війтихою хотіла б бути! — реготався на все горло чоловік.
— Та хто тебе там вибрав?
— Но, говори з нею: дурне дурнем!.. Та хто б? — громада!
Вона здвигнула плечима; чим вибрали її чоловіка — вона не знала, але зміркувала, що все якимсь старшим. Ціла громада вибирала й вибрала її чоловіка; то вона вже й забула, що сердилася за страчену днину.
Може й справді ще його колись і війтом виберуть, а це так гарно бути війтихою в селі! — думала вона.
Другої днини веселість Якима стала потихати, а натомість проколювалися журливі питання.
— А що тепер буде? що тепер робити? — запитував він себе мимохіть. І неспокійні думки порушували його ум. І він тепер справді почав жалкувати, що пристав на той вибір. Не знати, на що й за ким треба давати голос, а може й підписуватися; то чи не ліпше, може, було б сидіти в хаті, робити свою роботу, як іти на якісь вибори?
Чим більше про це думав, тим журливіше ставали його думки. Він уже міркував, чи не можна б якось того зректися і цілої біди відпекатися.
Але коли став про ті свої сумніви говорити жінці, то вона розвела його голову.
— Громада тебе вибрала, то нема що й зрікатися. Що будуть другі робити, те будиш і ти — „куди голка, туди й нитка“.
— Добре кажеш, жінко. Треба буде піти порадитися до попа або війта; що будуть другі робити, те зроблю і я.
Але поки Яким спромігся розібрати у своїй голові, де й до кого передше йти, прийшов до нього Іван.
— От, я дурно й журився, — подумав Яким, — а діло само собою складається.
Стало на пан-отці, бо Йван прийшов, щоби Яким ішов з ним до пан-отця, а там разом уже порадяться. Яким власне не скінчив робити граблі до грядок для жінки, на котрі чекала вже скопана грядка.
Коли Іван прийшов і взяв із собою Якима, жінці стало маркотно[30]: це вже й війтихою не варто бути, як робота має стояти, а ґаздівство упадати!..
„Чоловік може розволочитися, — це так і буває. Колись то стратив днину, а тепер знов пішов і грабель не докінчив! Аби-м мала хоч чим грядку заволочити! Хіба піду до сусіди граблів позичити? До попа далеко, та й ще там забавляться і грядки позасихають. Може б було ліпше, якби був того скинувся, а вона, дурна, сама його порадила! Коби хоч знати, чим його вибрали, та й на яке?“
Ненадійно[31] щаслива думка прийшла їй до голови, їй прийшло на гадку піти до Йванихи, про все розпитати та й розвідатися. Кажуть, що її чоловік уже раз був там якимось виборцем, — тим, чим тепер вибрали Якима, то й Іваниха буде знати, що то таке, та чи це добре, що їх чоловіків повибирали?
Як погадала, так і зробила. Взяла новий кожух, зав'язала велику шалінову хустку, замкнула хату й пішла.
Іваниха — була то жінка гонорна, великого роду. Якимиха ще була дітваком, як вона віддавалася, то й рада була нагоді, що може з нею ближче зійтися.
— О, десь ведмідь у лісі згиб! Треба б попелу взяти та сліди посипати, — приповідала Іваниха, побачивши Якимиху.
Якимиха поцілувала Іваниху в руку, а та її в голову.
— Просимо сідати! — сказала Іваниха, прибираючи лавицю. — Розповідайте, де що нового чувати?
— Нема нічого нового, усе старе.
— То кажіть, що доброго робите?
— А що ж роблю? Що легше! — відповіла Якимиха, жартуючи.
— Та що найлегше? Хіба спати! — каже й собі жартом Іваниха.
Жінки засміялися.
— Дай, боже, жартувати, коби не хорувати, — завважила Іваниха. — Ох, борони боже від слабости, як Максимиха Іванишина: півроку хорувала, та й учора вмерла. Буде колись якась збиткуватися над її дітьми та й вимовляти, що наробилася на чужі діти. Не дай, господи, лише діти сиротами лишати!…
— А вашого нема дома? — запитала, нарешті, ніби не хотячи, Якимиха.
— Та де є — нема! Десь пішов до попа; та й ваш, бачу, мав з ним піти?
— Таже мав ми[32] сьогодні граблі докінчити, бо не маю чим заволочити грядки, а він узявся та й пішов.
Іваниха покрутила головою.
— А моє не таке? — гадав сьогодні бульбу садити, коли прийшов піддячий: ходіть, та й ходіть до попа.
Якимиха рада була, що звела бесіду, на що хотіла, та помаленьку стала розпитувати Іваниху, чим то вибрали їх чоловіків та на що?
— Ви вже, Іванихо, в тім були, то знаєте; а я лише те знаю, що мого чоловіка від роботи відривають.
— Та правда. Відки ж ви те можете знати, Якимишко? І я б не знала, якби мого чоловіка раз-у-раз до всього не вибирали.
— Та то я й кажу: піду до Іванихи поспитатися; вони вже в тім були і знають.
— Спершу я собі гадала, Якимишко, — сказала Іваниха, — що то вибрали мого чоловіка на те, аби стягав податки, та й таки сварилася з ним, бо боялася людських прокльонів; але потому довідалася, що то цисар[33] скликає на якусь велику раду. Іван казав, що ні на однім ярмарку, ні на відпусті не видів стільки панів та попів, що тоді в місті, як на ту раду збиралися. А євреїв — то вже тьма тьменна!
— І цисар там був? — запитала Якимиха.
— Не знаю, але відай не був; мав десь бути у іншім місті. Іван лише розповідав, що пани з мужиками так водилися, гей би своя рівня. Наш піп з Іваном водився попід боки, та інакше його не називав, лише — куме Іване. Тільки війт був щось змикитив, а відтак піп і казав Іванові: „Коби такі всі, Іване, як ви, то ми не такі б були бідні, як тепер“.
Іваниха ще довго розповідала, що пани й орендарі ходили за Іваном гурмою, та все просили, аби на них давав голос, що аж палицею мусів обганятися, а одного орендара таки добре потягнув.
Якимисі аж у голові шуміло від усього, що їй наговорила Іваниха, то хоч від цього не стало їй ясніше, та всетаки їй здавалося, що багато довідалася.
Тимчасом Яким був з Іваном у пан-отця на нараді. Все, що Яким чув від других, тепер переслухував своїми вухами.
— Щоб то за силу мали українці, коби всі разом трималися, коби не мужики, що не знають свого права, не розуміють цисарського закону!
А син гей би[34] з книжки читав: — Скільки то українців під нашим, а скільки під московським царем!.. — і аж поломінь ішла з очей, коли став вираховувати, що на кількадесяти тих, що йдуть до тієї великої ради[35], допихається ледве кілька українців.
— А то все тому, що нарід не просвічений і такий темний, що вже відай[36] такого темного на цілому світі нема, та через це вся біда між людьми; через це він такий бідний і понижений.
Яким гей би зі сну будився. Він знав, що мужики темні й невчені, але аж лячно йому ставало, коли взнав, що вони таки зовсім дурні, та через це вся біда на світі. Ще дивніше йому робилося, коли Іван і собі став говорити, що нарід темний, що не знає, хто його ворог, а хто приятель, хто його на добру, а хто на злу дорогу навертає.
Яким уже рад був зробити все, що вони хотіли, аби лише не брати усього зла на свою темну мужицьку совість…
Стало на тому, що треба давати голос на якогось пана зі Львова, чоловіка вченого, доброго українця, що буде вже знати, коли і як обізватися за народом.
Але коли сказали його ім'я і прізвище, Якимові якось язик не складався, і він не міг добре вимовити. Та Іван пообіцяв, що його вже вивчить, бо він уже раз на того пана голосував: треба лише, щоби Яким усюди Івана тримався.
— А що піп казав? — питала Якимиха, коли Яким вернувся додому.
— Ти б усе хотіла знати! Будемо вибирати свого посла, одного пана зі Львова. Знаєш, що то посол?
— Та нащо його, того посла? — запитала Якимиха.
— Нащо! — аби ставав за народом, аби за свій нарід упоминався. Вже досить над нами напанувалися чужі та й назбиткувалися!.. Тепер і нам треба свого чоловіка!
— Та бо ти кажеш, що то якийсь пан!
— Та що з того, що пан, коли добрий українець!
— Або то пан може бути українцем? — спитала цікаво Якимиха.
— От туди! Якби не міг бути, то б не був.
Якимиха здвигнула плечима. Яким їй того не поясняв, та йому самому ледве що зоріло; але де то проти бабської голови!
Яким лише чекав тої днини, коли закличуть у місто, щоби віддати свій голос там, де треба, та лише повторяв ім'я і прізвище того пана, щоби не забути та не стати сміхом.
Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до нього війт і секвестратор.[37] Яким здумився.[38] І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від нього хочуть? Війт якби вгадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:
— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?
— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!
Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю й попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі, і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці й почав робити цигарку.
— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима.
Яким може вже й догадувався, але нащо йому було це сказати; нехай кажуть сами, коли прийшли.
— А що, були-сте оногди[39] з Іваном у попа?
Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про це знав.
— А що там багато говорили-сте доброго? — запитав війт політично.
— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.
— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.
Якимові стало знову ніяково, — він зам'явся, йому не хотілося просто відповісти, хоч бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледве не знають, що говорилося?— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.
Секвестратор засміявся й махнув згірдно рукою.
— А ви його знаєте? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.
— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливіше. — Але піп казав, аби його вибирати, бо він буде за народом стояти.
Секвестратор ще дужче засміявся. Цей сміх перейняв Якима дрожем, і він пожалкував, що відразу сказав правду. Секвестратор ув-одно сміявся:
— Піп казав, піп казав! Може б я ще щось ліпшого сказав, як піп, коби-сте хотіли мене слухати! Але пана Ківковецького не казав вам вибирати, не правда?
— Та бо він, бачу, не наш, не українець?
— Еге, та бо я бачу, що ваш піп уже вас добре „підрехтував“![40]
— Підрехтував, не підрехтував, — відповів трохи сердито Яким, — але це вже правда, що ліпший свій, як чужий!
Війт споглянув на Якима довгим, проникаючим поглядом. В хаті стало тихо… Якима цей погляд немов би трохи збентежив, хоча він і сам не знав, чому.
— Яке їхало, таке здибало! — сказав війт поволі, не спускаючи очей з Якима. — Яке їхало, таке здибало… розумієте, Якиме? Пан зі Львова, чи пан з Ківковець — скажіть сами, чи це не все одно? Пан паном, а мужик мужиком! Від панської ради мужикові легше не буде. Кожний тягне на своє: панський верх та й панська правда. Пани та попи знають своє, а мужики своє. Не вгадав би той, хто думав би, що я б дався кому-будь перевести, як би видів який пожиток для мужика. О, не з таких я, нехай собі піп каже, що хоче на мене!
— Ви вірите попам? — зачав знова секвестратор своїм тоненьким шепотливим голосом. — Не досить ще людей луплять, здирають, та ще їх баламутять? От колись то, не казали люди, що ваш піп узяв за похорон останню овечку? Здирають з мужиків посліднє, та ще накидаються їм за опікунів, ніби вони так за них дбають!..
— Це ми й сами знаємо, — перебив війт поважно, — про це ви й не маєте що нам казати. О, знаємо: не заплати — не рушиться з хати, хоч у церкві говорить про боже й людське милосердя! Але знаємо також, що й пани! Ще не обсохло наше тіло від крови! Пам'ятаємо ще їх буки й гарапники: а коли минулися мандатори та отамани, то лишилися ще окономи, польові та побережники! Колись то у дворі мало не вбили хлопця мого сусіди, що пас на зарінках,[41] хоча ті зарінки були колись наші, громадські. Але чи то лиш у нас так діється? Усюди до панів поприлипали наші ліси, луги та пасовиська! А ні від попів, а ні від панів нема нам чого надіятися: нам слухати б волі нашого найяснішого монарха та від нього чекати полекшіння; він лише нам може полекшіння дати, а від панів та від попів, як кажу, нема чого сподіватися! Кожна рука собі крива… Нехай вона буде собі крива й у мужика!
При цих словах секвестратор помацався по кешенях. Війт урвав бесіду й оглянувся по хаті. З його слів та погляду можна було зміркувати, що він хоче щось більше казати, лише здержується.
— Нехай вона буде й у мужика крива! — повторив поважно. Тут знов оглянувся навкруги себе.
— Сказало-б-ся щось більше, — доповів він, кашельнувши, — та забагато нас тут…
— Жінко, йди з хати! — сказав Яким.
Якимиха вийшла з хати, але стала під двері та й нахилила вухо. Війт говорив далі:— Наша така річ: пан секвестратор дадуть вам гроші, ви голосуйте за Ківковецького пана та й кінець. А я вам кажу, Якиме, та й забожуся на все у світі, — тут війт ударився так сильно в груди, що аж у нім щось тевкнуло, — що більше користи мужикові з тих усіх комедій певно нема, вірте мені!
Секвестратор вийняв десятку й поклав на стіл. Десятка була ще цілком нова: свіжа синя фарба аж хапала за очі.
— Сховайте, сховайте це для себе! — сказав Яким, відвертаючися від принадного папірця.
— Хі-хі-хі! — зашумів секвестратор, як уночі сова, хапаючи вухом не конче твердий голос Якима. — Що то робити комедії, пане виборець? Кажу вам — беріть гроші та й тихо сидіть, і все буде добре! Не викидайте дурно грошей з своєї хати, коли сами лізуть у руки. Кажу вам — беріть, та й давайте голос на Ківковецького пана й кінці у воду. Ліпше тиць, як ниць![42] Добре війт кажуть: від панської ради мужикові лекше не буде… Боїтеся попа, чи що?
Якимові, що знав, як війт усе говорив, щоби не боятись попа, та й як тим сам величався, що не боїться його, зробилося стидно, що секвестратор при війті на це натякнув. Він заперечив голосно, що попа не боїться, що піп має свій розум, а він свій, що попові до престолу, а не до нього. Секвестратор узяв з стола десятку і штуркнув Якимові в руки.
— Значиться — берете гроші й голосуєте на Ківковецького пана…
Яким стояв нерішучий, але грошей не взяв. Бистрий погляд війта спостеріг цю нерішучість Якима, він узяв десятку з рук секвестратора й поклав назад на стіл.
— Гроші лишіть, не пропадуть! — сказав війт. — А ви, Якиме, роздумайте собі: нагадаєтеся, то візьмете, а розгадаєтеся — віднесете мені назад. А за гроші вже я вам ручу, — сказав, обертаючися до секвестратора.
Коли Яким відпроваджував гості за ворота, Якимиха скоренько вбігла до хати. Десятка лежала в тому місці, як її лишили. Вона вже простерла руку, щоби її взяти та сховати до скрині, та побоювалася Якима.
— Почекаю, — подумала, — але десятку з рук не пущу. Добре війт казав: нехай пани радять, а мужикові добре що-то; а війт розумний чоловік; може, розумніший від Івана, бо інакше не був би війтом у селі, хоч і не тримає з попом.[43]
Коли Яким увійшов до хати, вона відразу накинулася на нього:
— А що, візьмеш гроші? Хіба-бись дурний був, аби-сь не брав: буде чим податок заплатити, або ще п'ятка, то вже й кожух буде.
Яким мовчав задуманий, а жінка все натуркувала:
— Чому не брати, як дають? Це не крадена річ! Ніхто розбоєм не ходив! Люди просять, аби брати гроші, а він, дурний, ще надумується!
Заохочена своїми власними словами, Якимиха витягнула з скрині платину, щоби сховати гроші, але чоловік мовчки відвернув її руку, взяв гроші та й запхав у черес.[44]
У три дні потому виборці рушали в місто на вибори. Іван не знав про заходи війта й секвестратора коло Якима, бо ані війт, ні секвестратор до нього не заходили. Але він чув десь у селі, що війт вибирається з Якимом одною фурою.
— Це вже щось не добре, — подумав Іван, — треба піти та й допевне довідатися; їзда з війтом не конче добра!
Іван, не довго надумуючися, пішов до Якима; ніби то також задля їзди; хотів його запросити, щоби з ним їхав, а властиво довідатися, чи він дійсно вже з війтом умовився. Яким нічого перед тим з війтом про це не говорив і не знав, як міг війт казати, що він з ним поїде.
— Но, поїдете з нами, — казав Іван. — Я їду з попом, можемо взяти другу фуру, бо й панич з нами поїде: він, бачите, до того цікавий!
Яким став не свій. Йому якось стидно стало перед Іваном: не знав, що казати і як відкрутитися. Рад би був поїхати з ними, а тут щось гей би його задержувало, гей би його в'язало, а він не міг з того розв'язатися. Він турботно почухався в голову й поправив на собі черес, котрий йому чогось тяжів, а новенька, дана секвестратором, десятка заворушилася, гей би червяк у спорохнявілому дубі. Він не знав, що робити. Йому хотілося найперше збутися Івана. То він вимовився, що вже поїде своєю фурою, бо жінка має якусь потребу в місто; та й на колесо здалося б обруч набити, бо цього вже ніяк не зробить циган у селі, а хоч би й зробив, то не так делікатно, як у місті.
Іван щось поміркував. Він уже добре догадувався, куди то йде, та й сам зачав бесіду, що Ківковецького пана хочуть вибирати поляки, а українці — пана зі Львова. Яким стояв, як на вуглях.
— А що? — пам'ятаєте, як називається той пан, що його маємо вибирати?
Яким голосно сказав його ім'я і прізвище. Іван глянув на нього боком.— Но, то їдете з нами?
— Ні, не їду; дякувать. Поїду своєю фурою.
Іван, нічого вже більше не кажучи, пішов.
Яким справді загадав їхати своєю фурою, та вибратися так раненько, щоби війт не захопив його дома.
Не хотілося йому їхати з війтом, щоби це бачив Іван; а як війтові буде його треба, то й там його найде. Яким виїхав лише з наймитом, щоби жінка не їхала, бо не було чого, хоч і не від того була б; та вона знала, що Яким лише так на неї перед Іваном здався.
Коли Яким виїхав із села, здибав на дорозі багато людей: усе по два, три й більше на фурах. Це були виборці з сусідніх сіл.
— От і вибрався я сам один, — подумав собі Яким, — як дурень; ніби такий, що з ним уже ніхто не хоче приставати… — Яким пожалкував, що вже врешті не почекав на війта. Може, це й справді він по нього повертав?
Чим далі їхав Яким, тим частіше подибував панські й попівські повози та брички, єврейські візки, та довгі, господарські вози. Чим ближче було до міста, тим марнотніше йому ставало! Він оглядався по дорозі, чи не можна б до кого прилучитися, але нікого такого не надибував.
У місті — кого там не було! Людей тьма тьменна: усі пани, пан-отці та й писарі з сусідніх сіл. А євреїв уже — як тих тарганів! А всі крутилися та бігали, як посолені. Яким примостив безпечно коні та й зачав оглядатися за війтом. Тут подибався він з чоловіком, також виборцем із другого села, та й став розпитуватися про війта, чи цей його де не бачив?
— Ні, — каже виборець, — я не бачив, але ходім, може найдемо.Йно-що поступилися, причепився до них корчмар із найбільшого заїзду в місті.
— Кланяюся панам виборцям! — говорив корчмар, потрясаючи шапкою у воздусі.
Виборці йшли, не оглядаючися. Корчмар не відступався. Він захвалював свої ковбаси, студенець та буханці.
— Іди до лиха! — муркнув Яким. — Як схочу їсти, то й без тебе попоїм!
— А нащо вам, пане виборець, іти десь та й купувати, коли у мене все можна мати задурно?!
— Ха-ха-ха! — засміялися виборці. — Задурно даси, але гроші візьмеш? Правда?
— Чому гроші? — каже корчмар. — Як кажу — ні, то —ні…
Він підійшов ближче й понизив голос.
— Чому гроші? Як пан з Ківковець буде послом, то будуть гроші, ковбаси й буханці задурно, розумієте?
— Зчезай, проклята гидото! — гукнуло щось над їх головами, гей би з гармат вистрілило. — Ти будеш людей баламутити? Юда продав Христа, а ти, його син вірний, ведеш людей на зраду!
Яким побачив Маландевича. Це був міський чоловік, найбагатший з усіх міщанів, мав велику славу й поважання на цілий округ. Корчмарів не любив на перехід і всюди, де лише заводили тверезість, там він перший був і йшов на переді з хрестом. Корчмар змішався.
— Пане Маландевич, пане Маландевич! — бовкотів невиразно, низько кланяючися.
— Мовчи, пся…
Маландевич не скінчив, бо надбігли два молоденькі панотці, котрі взяли його на бік і стали щось потиху говорити. Корчмар пропав, гей би крізь землю провалився.
Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно,[45] що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, ніби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люди купами й вели всілякі розмови.
Яким зачув знайомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, ніби хтось говорив у порожню бочку, то притихав — і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потоку. Яким оглянувся. Це був пан-отців панич. Він переходив від купи до купи людей, просив і закликав, щоби пошанували сами себе, щоби показали, що вони люди, ґазди, українці, щоби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.
— Тримайтеся, браття! — говорив він палко. — Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля України.
Голос його перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу й читав з їх лиць силу свого слова.
Яким не міг винести того погляду і спустив у низ очі. Заморочений гуком голосів і новими вражіннями червяк сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав його і прибивав до місця, а коли він знова підніс очі і споглянув навкруги себе, намість панича, побачив гидке лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полуднє, а піт горохом ллявся йому з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже об Якима й пішов далі. Яким оглянувся й побачив високу піку й чако[46] жандарма. Секвестратор щось йому шептав на вухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Якимові здавалося, що чує голос панича Никольця.
Іван ішов з двома людьми й голосно говорив:
— Тьфу! до чорта, — сказав високий чоловік. — Один сюди, другий туди! Лоточать,[47] що аж голова тріскає! Чоловік уже врешті не знає, що робити!
— Та на це й є розум, — каже Іван, — аби чоловік знав, що робити.
— Розум розумом, але в такій крутні й розум не поможе. Говорять — свій, свій, а кажуть вибирати пана!
— Та бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о оце, чи він пан, чи мужик, але о це, що Ківковецький пан — поляк, а зі Львова — українець.
— А що нам з того за користь?
— Які ви дивні! Подумайте сами: як ви процесуєтеся та й не можете сами на термін стати, то кому ви даєте „пленіпотенцію“?[48] Тому, з ким процесуєтеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси й пасовиська? Право мужицьке всюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани українці ще за нами вступаються. Скажім же тепер, — говорив Іван далі, — скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба б тобі свідків підкуплювати?
Якимові кров ударила до лиця. Маленький, звитий вчетверо, папірчик засичав, а виразні круглі нумери засвітили, як очі гадюки…
Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв Никольцьо й кожному виборцеві, що переходив коло нього, додавав смілости й відваги. Якима хтось сильно потрутив.[49] Це був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.
— Арештую вас в ім'я права! — сказав він до Никольця, випростувавшись як свічка.
— Кого? Мене? За що? — запитав змішаним голосом Никольцьо.
Його бліде лице ще більше поблідло, а очі блиснули гнівом.
— Ви? Мене? За що? — крикнув він знов з усієї сили. — За це, що я говорю людям те, що вони сами повинні знати? Чому не арештуєте тих, що їх на зле зводять, грішми підплачують?!
А як його вже брали, він відвернувся і ще раз сказав:
— Люди, тримайтеся!
Його голос звучав дивно і при ободрюючих словах чути було другий звук:
— Усе, усе пропало!
Між людьми зробився переполох. Якимові немов би ножем потягнуло по тілі. Він остовпів. Йому здавалося, що кожний дивився на нього, показував пальцем, що це він той збаламучений, підплачений негідник.
— А що, Якиме, за ким будете голосувати? — запитався його ненадійно війт із-за плечей.
Яким оглянувся, але не сказав ні слова.
— Ну, ходім! Уже час! — сказав війт і пішов наперед.
Яким пішов за ним, щоби не стояти на місці. Але в душі його виколювалася інша, певна, незмінна думка: збутися тяжкого ворога, що вертів мозок, прошибав душу й палив груди.
У його голові все перемішувалося, у висках стукало, в ухах дзвонило, а гадка крутилася, перлася, гей би запертий дим у комині. Одно було ясне: збутися якимнебудь способом клятих грошей, що палили розжареним вуглем, шпигали розжареним залізом.
Піт виступив на його чоло, а серце товклося камінем. Він дивився на присутніх, бачив кожне лице, кожне порушення, але чому то так усе було, чому не так усі заховувалися — він не знав; а в тім йому це було байдуже: його займала одна думка й уся здригалася відразою.
— Яким Мачук! — закликав той самий голос із середини, що викликував других перед ним.
Яким вийшов на середину і став перед столом, за котрим сиділа комісія.
— На кого даєте голос? — сказав грубий, присадкуватий панок.
Яким мовчав.
— На кого голосуєте? — спитав панок нетерпеливо.
Яким мовчав, сопів, трясся цілим тілом, аж руки у нього тремтіли. Він витягнув гроші й поклав на стіл.
Пани при комісії вжахнулися.
— Що це? — запитав панок, підскочивши.
Якимові гей би камінь спав із серця.
Він промовив чистим, грімким голосом:
— Мені дали ці гроші, але я їх не хочу, кладу тут перед цілою комісією, а голос даю на українського посла! — і вимовив ім'я й прізвище пана зі Львова.
В залі настав приглушений, довгий шум…
— Славно! Славно! — відізвалося кілька голосів.
Староста почервонів, як буряк.
— У залі агітувати не вільно! — крикнув він зі злістю, — бо інакше скажу випровадити!
Голосування тривало вже недовго. Порахували голоси — двадцять голосів українських більше.
При комісії зачалися гострі переговори. Відкинено кілька голосів, де ім'я чи прізвище було зле вимовлене, але всетаки в користь українців виходила надвишка. Ніякі викрути приятелів Ківковецького пана не помагали, — все було в найбільшому порядку.Усі, що нетерпеливо ждали кінця виборів, змішалися тепер з виборцями. Гамір і веселість змагалися. Кожний рад був знати про найменшу подробицю, тож кожний осібно й усі разом голосно розповідали про недавно пережиті хвилини.
На телеграфі не могли собі дати ради, а весела вість летіла світами.
Євреї, гей би скажені, зачали кричати: Viviat! А межи ними могли виборці бачити тих, що ще недавно бігали за Ківковецьким паном та й запрошували на студенець та ковбаси.
Яким чув, що його ім'я переходило з уст до уст.
— Де він? Як називається? Відки? — допитувалися з усіх боків, а деякі витягали папір і записували.
— Це мій парафіянин, — сказав гордо старенький пан-отець, підпровадивши до Якима кількох своїх товаришів і молодих панів.
Пан-отці й пани стали Якимові віншувати[50], а декотрі й цілувалися. Одному аж сльози крутилися в очах, коли він стискав Якимову руку й говорив:
— Коли вже таких маємо селян, то Україна не пропаде, але пропадуть її вороги, бо нарід приходить до пізнання, чим він є й чим повинен бути!
Яким не міг опам'ятатися. Його брало диво, він споглядав на себе, немов на яку загадку. Що це мало бути за пізнання, про котре йому говорили, він не розумів; чув лише, що в нім відзивалося якесь незвісне віщування, якийсь незнаний досі голос…
— Чого всі ті люди так побиваються, чого борються плачуть? Чи в тім не ховається щось більше, як він досі добачав? Чи не криється більша сила, що всіх тих людей переймає одною душею, що і в нім збудила немов нове життя? Але всі ці почуття перемагала радість, несказане глибоке вдоволення.
Він вернув додому як п'яний, хоч горілки й до рота не брав. Жінка вже не могла діждатися. „Що Яким зробить із грішми?'“ — палило її нетерплячкою від кількох днів. Та коли вчула, що він гроші віддав, розсердилася.
— От і розумне зробив! — сказала гнівно. — Люди раді б, коби відки гроші роздобути, а він мав та кинув чортові в зуби!
— Ей, жінко, дай спокій! — сказав Яким, стягнувши брови. — Ти того не знаєш і не розумієш, то й не мішайся! То не добрі були гроші…
Жінка втихомирилася. Злих грошей вона не хотіла. Кажуть, що крадене вдесятеро відпаде, а злий гріх міг би звести на нінащо й ціле ґаздівство.
Коли Яким другої днини рано збудився, то перша думка була — піти до пан-отця і спитатись за панича Никольця. Але це було ще трохи зарано; ледве що зоріло, а темні сумраки ще не зовсім прояснилися.
Він вийшов надвір. Вітер, що від неділі все зривався зі сходом сонця й перешкоджав сіяти, утих і можна було надіятися, що коли вже не буде його зранку, то не буде й через день, або хоч до полудня.
Учорашній день пішов для ґаздівства марно, — треба було те надолужити. Він закликав жінку й обоє взялися скоренько до роботи.
Уже сонце підбігло вгору, коли Яким виїжджав фурою з обійстя. На возі лежав мішок з насінням, а поверх драбини була прив'язана залізна борона. Дорога вела попід попівство. Яким кивнув на хлопця, щоби їхав у поле, а сам вступив до пан-отця. Майже на самому порозі здибався з паничем. Він тримав в одній руці газету, а в другій капелюх.
— А добре, що ви тут, — сказав, побачивши Якима. — Я щойно хотів іти до вас прочитати, що пишуть газети. Слухайте!
Яким слухав і своїм вухам не вірив, які то там діялися надужиття; та все те побороли чесні виборці, що з малими виїмками стояли, як один муж. Деякі були названі по імені, а між першими стояло й ім'я Якима, яко непоборимого борця, що прилюдно завстидав ворогів і кинув їм в лице підкупним грошем.
Яким не знав, де очі діти, а світ ішов перед ним кругом. Ледве пригадав собі, чого прийшов, і зміг розпитатися, що це і як діялося з паничем.
Рано, коли чистив збіжжя, був уже зовсім спокійний, а тепер знов розгорілася в ньому кров. Зайнятий розбурханими думками він і не стямився, коли став на полі.
Він, ще недавно нікому незвісний чоловік, окрім свого села, сьогодні став голосний на цілий світ! Про нього пишуть, говорять, хвалять його за чесний і добрий вчинок!
Йому аж лячно робилося, коли він нагадав ті непевні та темні хвилини, коли то його думки хилилися на всі боки, коли не знав, що робити, і був би може скоріше зробив противно…
Та не лише його ім'я виринуло з тихого закутка, але в його душі вийшла така сама зміна: він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що ця земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть його хата, ці зелені ниви, гори, долини, ця рілля, на котру він кидає зерно, все це — одна велика українська земля! А він, її правий властитель, коренний ґазда, він має про неї дбати, упоминатися о її права!..
Сонце, прикрито тоненькою хмаркою, кидало своє тепле проміння. Могучі весняні сили росли, потужніли. Усюди кипіло життям і працею, усюди щось рухалося, бреніло по зіллю, траві й водах. Земля розпарилася. З свіжої ріллі розходився якийсь дивний запах, — запах добре звісний Якимові.
Яким здригнувся. Це був запах мужицької кривавиці й поту. Цей запах перемагав усі інші розворушені думки й давнім правом панування запитував, чи той вибраний Якима голосом пан зі Львова обітре той кривавий піт з мужицького чола, чи зменшить податки й дачки, чи верне право до затраченої землі, зарінків, лісів і пасовиськ?
Яким опустив голову й задумався…
Його уста дивно зложилися і він вимовив стиха:
— Не-зна-ти!..
- ↑ Сутки — вузька доріжка, стежка.
- ↑ Процесуватися — судитися.
- ↑ Міг-бим був — міг би я (в Галичині часто говорять замісць би — бим, прим.: робив-бим, ходив-бим, тощо).
- ↑ Присяжний — десяцький.
- ↑ Абисте — щоб-ви, щоби ви.
- ↑ Шарварок — обов'язкова робота для держави або села, як прим.: лагодження дороги, мостів, тощо.
- ↑ Лабуз — стеблини з бур'яну.
- ↑ Млака — драговина.
- ↑ Шувар — поріст на стоячих водах.
- ↑ Риська — болотяна рослина.
- ↑ Костерева — рід трави.
- ↑ Кертиця — кріт.
- ↑ Лещик — дрібна, біла, пахуча конюшина.
- ↑ Нім — поки то.
- ↑ Бузько — чорногуз, аіст.
- ↑ Ґазда — хазяїн.
- ↑ Орендар — тут корчмар.
- ↑ Так в Галичині за давнім звичаєм здоровкаються селяни.
- ↑ Що-сьте — що ви.
- ↑ Пленіпотент — уповноважений від громади.
- ↑ Війт — сільський староста.
- ↑ Це значить, подавав голос за вказівкою повітового старости. Староста — повітовий начальник.
- ↑ Передплачував газети.
- ↑ Борзо — скоро.
- ↑ Най — нехай.
- ↑ Баста — досить, кінець (і баста — кінець).
- ↑ Марикувати — бути незадоволеним.
- ↑ Борзенько — скоренько.
- ↑ Сердак — верхня суконна одежа галицьких селян.
- ↑ Маркотно — жалко, жаль.
- ↑ Ненадійно — враз.
- ↑ Ми — мені.
- ↑ Цисар — (цісар) австрійський імператор.
- ↑ Гей би — як би.
- ↑ До парляменту.
- ↑ Відай — мабуть.
- ↑ Секвестратор — урядовець з суду (судовий виконавець).
- ↑ Здумитися — здивуватися.
- ↑ Оногди — недавно.
- ↑ „Підрехтувати“ — підмовити, наставити.
- ↑ Зарінки — береги.
- ↑ Ліпше щось, як нічого.
- ↑ Тримати з ким — тягти руку за ким.
- ↑ Черес — широкий шкіряний пояс, куди можна ховати гроші.
- ↑ Глітно — тісно.
- ↑ Чако — жандармська шапка.
- ↑ Лоточити — говорити не до ладу.
- ↑ Пленіпотенція — уповноваження виступити на суді.
- ↑ Потрутити — штовхнути.
- ↑ Віншувати — вітати кого.