Оповідання (Кобринська)/Ядзя і Катруся

by Наталія Кобринська

◀ Виборець

Оповідання Наталія Кобринська Ядзя і Катруся

Дух часу ▶

Харків: «Рух», 1929

 

ЯДЗЯ І КАТРУСЯ

Хто не знає нашого розкішного Покутя у стіп Карпатських гір, що підносяться буйно, високо й гинуть в далекій синявій мраці облаків? Хто не знає тих швидких потоків, що шумно вискакують з похилин і крутяться жваво по широких зарінках?^[1] Десь серед зарінку стане гей би^[2] на перекір жвавому потокові збитий у купу густий луг, а потік гнівний, що мусить його обходити, шумить і цоркає о великі ріняки.^[3] Де-не-де покажеться невеликий дубовий лісок, а дальше тягнеться незміряна оком рівна просторінь орного поля. Там бачиш широкі лани, вузькі з високими межами ниви, які аж ясніють золотавою пшеничкою й ячменем, срібним колоссям жита, та повійним гнучким вівсом. Попри високі китиці кукурудзів підхоплюється широколистий тютюн, а часом мигне шматок зеленої млаки^[4] з червоними, синіми та жовтими квітами, мов коверець, перетиканий божою рукою.

Однак село, до котрого зближаємося, не визначалося особливою красою. Тут уже губилася ціха^[5] гірської околиці, і село набирало виду більше подільських сіл. Воно лежало у долині серед широкого поля, що по обох його боках розтягалось на високих горбах, гей би спляча у кориті дитина. Самою серединою плив невеликий потік, а його мутні води котились ліниво по осілому на дні намулі. Вічний його супокій був нарушений хіба лише тоді, коли топився зимовий сніг і болотними швидкими струями збігав до сумного потока. Жвавість маленьких ручаїв уділялася і потокові, і тоді він шумів і виливався з берегів, забирав усе, що по дорозі попало, і ніс до свого багатого сусіда Прута. Восени, звичайно, сільські ґаздині^[6] мочили в мутній воді потока коноплі, і тоді він виглядав ще сумніший, вода ще темніша та мутніша, а довкруги розходився немилий воздух, що було великою принадою для дітей з цілого села, котрі збиралися гурмами ловити дрібну затроєну коноплями рибку. Рівнобіжно з потоком тягнулася вузька сільська дорога, перекидалась через нього невеличким мостом і пнулась далеко вгору. По другому боці моста стирчали голі високі горби, покриті лише низькою, подекуди перепаленою сонцем травою. Місцями земля розпадалася і шкірилася здалека глибокими жовтими ярами. Напроти цих гір, де пропадала вже з виду дорога, котра на похиленні значно взносилася над селом, стояв панський двір і гордо споглядав на сільце, лежаче в долині, на невеличку з трьома банями церковцю й на обросле садом попівство, що майже притулилося до церкви над мутним потоком. Ціле село ніби хильцем уходило гордого погляду панського двора, одна лише корчма на противному боці двора стояла чепурно й ніби всміхалася до нього довгим рядом вікон з потрійними шибами.^[7]

Двір був великий, старий, але добре удержаний, з високо підмурованим і на стовпах опертим ґанком. На просторому подвір'ї перед ґанком був невеликий газон,^[8] а дальше господарські будинки. До одної сторони дому припирав великий цвітник, а за ним тягнувся довгий сад. Горо́д був уряджений на англійський лад, на зелених газонах виднілися кльомби^[9] всіляких квітів, маленькі заграничні в різних відмінах деревця і щеплені рожі, а на самій середині широко розкладалася американська сосна. Високий пліт^[10] засланяв груболистий боз і інші спіреї, а кути огородженого горо́ду притінювали молоді соснові та грабові гаї.

Молода пара людей проходжувалася повільним ходом по кручених стежках горо́ду. Гарне лице жінки було таке бліденьке, як перша весняна квітка, а голубі очі гей би закривалися хмарою. Мужчина сумно споглядав на свою бліду товаришку, що її краса природи не веселила, а свіжість воздуха переймала дрож'ю. Мовчки переходили вони попід тінисті дерева, штучні гаї та переповнені квітами кльомби. Під широко розложеними галузями сосни квіли розкиненими громадами сині та білі фіялки, а солодкий їх запах приманював здалека. Молода жінка однак споглядала байдужно на сяючі красою рослинки, як і на ціле окруження, повне життя і сили; за те мужчина, видно, не міг опертися красі природи, бо зігнувся і подав блідій своїй товаришці кілька зірваних фіялок. Вона махінально витягнула руку, взяла від нього квітки, а відтак обоє пішли дальше крутою стежкою. Маленька фіялка мала два пуплішки й молодий зав'язок насіння.

— Ох! — зідхнувши, відізвалася до свого товариша бліда жінка. — Така дробина, а вже буде тішитися новим життям, відродиться молодим поколінням. Боже мій! Це таке звичайне право природи, лише ми не маємо того щастя.

При цих словах молода жінка розплакалася. Мужчина пригорнув її до грудей. Його душили сльози й він лише насилу їх повздержував.

Десять літ як вони жили з собою. Бог їм дав був двоє діточок, але і зараз забрав, скоро лиш уродилися, тож і тепер, коли знов надіялися нового гостя, боялися, що доля не дасть їм виховати й тоту дитину.

— Може б ти поїхала до лікарів, — відозвався вкінці несміливо мужчина.

— Та що з того, — відповіла з резигнацією жінка. — Чи я вже до них не їздила?

І знов вони переходили мовчки довгі стежки города.

— Знаєш що, — промовила по добрій хвилині жінка, підносячи сльозаві очі на мужа. — Я чула ще від моєї бабуні, що десь має бути між хлопами звичай, що як їм діти не ведуться, то вони беруть у куми послідніх жебраків, і це має помагати.

— Га, є річі, про котрі філософи не снили, — законклюдував муж. — Хто знає, може й у тому що є, — додав, задумуючись.

Ця розмова мала реальні наслідки, бо дійсно, як прийшла на світ дитина, маленька донечка, родителі не шукали кумів між панами. Вправді не взяли вони послідніх жебраків, але порядних селян Василя й Василиху, найперших ґаздів у селі. Але то на одно виходило, бо як проти якого хлопа був жебрак, так само проти дідича хоч би найліпший ґадза. Інакше це вправді поняли Василь і Василиха. Вони хвалилися між своїми, що покумалися з панами й від часу до часу ходили до двора в гості. Борзо^[11] однак перестав ходити Василь: він зміркував, що то якось ні йому, ні панам до ладу не складається. Довше, хоч за це рідко, ходила Василиха і її фіїна^[12] „Ядзя“, яке то ім'я Василисі завсіди тяжко було виговорити, добре собі її пригадувала, а будучи вже панночкою, нераз в товаристві з гумором розповідала, як то до них, коли вона ще була мала, приходила її кума, висока, чорна жінка. Мати просила її сідати, а вона завсіди жалувалася, що її щось під серцем болить, і притискаючи руки до грудей, говорила стогнучим голосом: — Ох! слаба-м^[13], слаба-м, кумко-любко, — що заодно наводило на устах матері ледве повздержуваний усміх. Пізніше й Василиха перестала приходити; може подумала вона собі, так як її чоловік, що то якось не до ладу складається: що пани — то пани, а що мужики — то мужики.

Як не розбивалася молода пані над своєю дитиною, то всетаки сама її не плекала; одне, що це її дуже мучило, а друге — і для здоров'я дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, гідні молодиці, але пані боялася повірити їм дитину. — Неморальність жінки лежить уже в крові й може уділитися дитині, — говорила мати до відвідуючих її сусідок з поблизьких сіл, котрі цей погляд вельми похваляли. Знайшлася в кінці жінка, котру чоловік відумер^[14] з місячною дитиною. Бідна жінка радо йшла в мамки, хоч її жаль було лишати на чужі руки своє мале писклятко, але що було робити; заробок^[15] траплявся, а вона була дуже бідна, жила з заробку, та й мала старшеньку дівчинку, на котру треба було також заробити. Дала одже обоїчко дітей до брата, що пристав був до жінки на ґрунт^[16], а сама пішла в мамки. Не довго жила її від грудей відлучена дитина; біднятко зниділо, мов поросло мохом, та й навіки заснуло. Зате панська дитина на чудо гарно розвивалася, а її плекальниця, стративши свою дитину, перенесла свої чувства на цю, котра щоднини тулилася до її грудей і всміхалася дрібними устоньками. Дитина також дуже до неї привикла й так прив'язалася, що коли вже перестала її плекати^[17], то мусіла ще лишитися на кілька літ за няньку.

Ядзя довго плакала, коли няня вже відійшла, а натомість стала французька бонна, що шварґотіла^[18] до неї незрозумілим язиком. Дитині так навтямилося^[19] з новою товаришкою, що мамі аж жаль ставало біднятка і їй прийшло на думку, чи не кликати б яку дівчину з села, щоби деколи з нею побавилась. Казала отже закликати мамку, щоби вишукала таку дівчину.

— Таже моя може приходити, скільки треба буде, — казала мамка, рада, що знова буде ближче двора. Звичайно бідно діється, добре що то, добре, що дитині дадуть кусень хліба.

Другого дня мамка привела свою невеличку дочку, о два роки старшу від Ядзі дівчину. Згоди між ними не було. Катруся мала приходити тоді, коли Ядзя захоче з нею побавитись, та надоїсть їй французька бонна. Катрусю привели до двора у грубій сорочці й уперезану маминою запаскою замість „горботки“.^[20] Але що цей стрій не надавався до панських покоїв, то пані казала дати їй тоненьку сорочку з Ядзі й перешити стареньку спідничку.

— Но, тепер якось виглядає, — казала пані, коли припровадили до неї перебрану Катрусю. Катруся тішилася своїм новим убранням і гордо споглядала на запинані ґудзиками рукавці сорочки, котрі на неї були за короткі, та на надточену майже від колін спідничку. Коли однак у цім убранні пішла до мами, то всі сусідські діти стали з неї сміятися. Катрусі зробилося стидно, скинула панську сорочку і спідницю й убралася назад у свою згрібну сорочину^[21] і казала, що не піде вже більше до двора. Мама насилу відвела її назад. Та всетаки Катруся не хотіла більше показуватися сільськім дітям в новому перебранні, і коли була у мами, то зараз перебиралася у свою грубу сорочку. Ядзя дійсно бавилася з Катрусею далеко ліпше, як з своєю бонною. Але за це пані мусіла сама ті забави надзирати, бо кромі мужицької бесіди, мужицька дитина не завсіди знала забавлятися з панською й нераз вживала не дуже ґречних^[22] слів, чому бонна не могла запобігти, не розуміючи ні слова чужої для неї мови. Це бонні було на руку, бо улекшувало її обов'язки. Найліпше вона любила, коли діти йшли бавитися в город, а упевнившись, що панство чим іншим зайняті, давала собі тоді волю, лишала діти і йшла у сад проходжуватися. Коли раз пані пробудилася по обідньому сні, щось мов би шепнуло їй, щоби вона пішла подивитись, що роблять діти. Був це правдивий материнський інстинкт, бо зараз здалека учула дитинний крик і плач. Ядзя лежала на землі, а верх неї Катруся і зі всіх боків обкладала її кулаками. Мати не дивилася на дорогу, не зважала на травники і квіти, а бігла просто, зачіпаючи сукнею о корчі й рабати, і майже без пам'яти вирвала свою дитину з-під брутальної переваги малої мужички. Ядзя була смертельно бліда, а з розбитого її носика потекла червона струя крови по руках і одінню матері. На землі лежала розбита лялька й порвані цітки^[23], очевидні свідки дитячого непорозуміння.

— Води, води! На милість бога, води! — кричала переражена мати.

На цей крик позбігалися зі всіх сторін слуги, вилетіла десь з гущин перелякана бонна, вибіг з покоїв пан, поспішив щосили опорошений від млинка економ. Пані вже обливала Ядзю водою й ледве могла розповісти, в якому страшному знайшла її положенні. Пан гостро зганьбив бонну, а Катрусю казав взяти економові й укарати, хоч Катруся звинялася, що вона нічого не винна, бо Ядзя перша на неї кинулася і пірвала на шиї цітки. По якомусь часі Катруся з посинілим лицем і викривленими губами, дрижачи на цілому тілі, бігла з двора городами в село. Сльози капали її з очей, а грудинята підносились уриваним хлипанням. Так забігла аж до дому, але боячись іти до хати, залізла під пліт у корчі великого бур'яну й там пересиділа цілу ніч. Мати — байдуже, думала, що Катруся лишилася в дворі, і аж другої днини дізналась у селі, що її дочку подибало.^[24] Бідна жінка взялася за голову. Її розібрав жаль і злість, хотіла ще ліпше набити Катрусю, але жаль переміг, пішла лише до двора, перепросила паню за таку вже з роду біснувату й неслухняну дитину. Але Катруся вже більше до двора не пішла.

Якось у недовгому часі по тій пригоді вмерла Катрусина мати, і Катруся стала круглою сиротою. По мамі їй нічого не лишилося крім трохи одежі, бо ціле життя була лише бідною комірницею. Брат мамин, а її вуйко,^[25] взяв одежину на переховок, а Катрусю дав до ґазди на службу.

Тимчасом Ядзя перейшла з рук бонни до рук гувернантки, котра мала обов'язок не лише наглядати й розмовляти з нею, але вчила її різних книжкових предметів, музики й жіночих робіт. Родителі Ядзі мало де бували. Давніше, за панового батька, казали люди, що не було днини без гостей у дворі, але часи змінилися, господарка якось не дописувала, і лише на пам'ятку добрих часів, тільки завсіди раз у рік на Юліяна і Юлії, бо так називались обоє панство Солєцькі, відбувалися гучні іменини. Мали отже досить обоє Солєцькі часу посвячувати вихованню дочки, а особливо мати, бо батькові більше часу забирала господарка. Коли Ядзя підросла, то ще більше жила під опікою мами й гувернанток, ніж коли ще була менша, бо підростаючій панночці ще більше небезпечно було сходитися з простим народом, ніж дитині, і на то мати мала пильне око. До слуг вільно було їй відноситися лише з тим, що їй конечно до услуги було треба, і то лише з покоєвими слугами, з іншими Ядзя не сходилася, а тих, що приходили на роботу, зовсім не знала. Тільки вечорами, коли батько прилучився до товариства жінок, чула вона багато про лінивство і крадіжі робітників, про великі з тих причин клопоти батька і про боротьбу, яку він мусів вести з тими пороками народа.

Ядзя робила в науках такі гарні поступи, що скоро гувернантка показалася непотрібною. Тому ж то Ядзя з правдивою приємністю зайняла покій гувернантки і зробила з матір'ю новий поділ годин своєї роботи. Найбільше часу йшло на фортеп'ян, бо грала по кілька годин денно, і на читання, для вивчення мови, французьких книжок, з позазначуваними картками, котрі мати не позволяла їй читати. Більшу свободу мала щодо польських книжок, а навіть на її просьбу перенесено шафу з книжками з маминого до її покою. Стала також виручати маму в господарці, наглядала порядки в покою, і видавала кухареві масло, решту ж часу посвячувала прекрасним ручним роботам, котрі любила над усі інші.

З делікатної і хорошої дитини виросла висока, гнучка, з правильними рисами лиця, панна. Темно-русяве волосся прекрасно гармоніювало з її білим матовим лицем і темно-голубими очима. Її гарна стать звертала на себе загальну увагу й була предметом загального подиву сусідської шляхти, як і інтеліґенції недалекого містечка, до котрого їхала щосвята й неділі до костела. Міські донжуани несміло споглядали на прекрасну дівчину, коли йшла з матір'ю до перших лавок, які звичайно займало сільське „обивательство“.

Від часу, як виросла на панну, дім її родителів більше оживився, бували частіше гості, а іменини відбувалися ще гучніше. Найчастіше однак Солєцькі візитувалися з одним панством з сусідства, а особливо син того панства, пан Вацлав, часто заглядав до Солєцьких і люди предвиджували, що це закінчиться маріяшом.^[26]

Але це якось не сталося. Пан Вацлав заїжджав вправді довго, але накінець оженився на Поділлі з панною два рази багатшою від Ядзі.

Цей факт сильно вразив молоду дівчину; вона не могла перенести тієї обиди, хоч глибоко ховала свої чувства, і людям представлялася ще гордішою і веселішою, ніж досі. Найбільшою однак підмогою її ображеної гордости була її краса. Вона від дитини була научена дбати про свою зверхність; тепер же зробилось це головною її ціллю. Цілими годинами укладала волосся, обсипувала м'яким делікатним порошком і без того біле й гарне лице, примірювала сукні, чистила й формувала нігті. Але коли по скінченні туалети стала при зеркалі, то її дрібні уста складалися мимоволі до гіркого усміху, бо кого мали вражати ті гарні очі, кого чарувати гарна стать, коли в цілій околиці не було ні одного відповідного конкурента до її руки.

Ця обставина може ще більше смутила її родителів, а по довгих розважаннях і тайних нарадах вийшло в кінці, щоби конче виїхати до більшого міста на м'ясниці. У наслідок цього рішення з надходячими м'ясницями вибралися мати з дочкою до Львова на цілий час м'ясниць, а що не можна було лишити цілком господарства, то батько лише від часу до часу доїздив і асистував їм при більших виступах. З цього обороту справи Ядзя була дуже задоволена й щаслива; краса її принадила багато адораторів, а вона сама мала велике щастя на всіх вечірках і балях.

Надія на добре заміжжя розвеселила серце матері й вона нічого не щадила для блеску й краси своєї дочки. До її вуха часто долітали похвали про красу, елеґанцію й уложення Ядзі, а мати уносилася найкращими надіями в далеку будучину дочки, як маленька пташка несеться в далекі краї на крилах міцнішого від себе крилатого друга, хоч в короткому часі до цих милих тонів вмішувались і деякі дисонанси. Добрим приятелькам, що розпливалися в похвалах для Ядзі, вирвалося часом таке слівце, котре псувало їй цілком гумор і добрі вражіння.

— О, як чудово виглядала Ядзя на вчорашньому балю, немов би яка богиня, — говорила товаришка ще з дитячих літ і знайома пан Солєцької. — Усі були нею зачаровані, а Артур ще більше нею займався, як звичайно. Ядзя дійсно дуже йому сподобалася. Але ж бо й він також гарний і дотепний, колись ту на вечерку^[27] присівся до мене, — власне тоді Ядзя танцювала з паном Зигмундом Л.

— Ох!, чому то хороші панни не мають грошей, — сказав він ніби з усміхом, але я бачила, що по його лиці перебігла тінь смутку, він зідхнув і пішов просто до Ядзі, що скінчила з Зигмундом туру.

Тінь смутку перебігла й по лиці матері Ядзі. Виїзд до Львова, туалета й ціле ведення їх дому у Львові не могло свідчити о невеличкому їх маєтку, звідки ж про це вже могли говорити і знати молоді люди, та і якраз тоті, котрі Ядзею найбільше інтересувались. Були це шпильочки, котрі просто трапляли в її серце. Предвиджуючи, що це може попсувати цілу будучину її коханої дитини, старалася вона отже більше піднести блеск свого дому й затерти сліди, що й найменшим позором могли проявити якийсь у чім недостаток. Адоратори^[28] Ядзі з кожним днем, а властиво з кожним вечерком і балем побільшувалися, ближчих однак кроків ніхто не робив.

Вкінці м'ясниці скінчились. Ядзя вернула додому з головкою, оголомшеною комплементами, з розмякченим серцем, з повними куфрами^[29] суконь, котильонових^[30] китиць і інших карнавалових трофеїв, але без ніяких реальних наслідків. Реальними наслідками було хіба лише те, що їх невеличкий маєток львівськими видатками дуже підорвався, як також пішли з шумом довголітні ощадності пані Солєцької за капусту й молоко, бо тою частиною господарства вона завсіди сама займалася.

Мимо того не давали вони ще за вигране збиточній долі, й на другий рік знова виїхали на м'ясниці до Львова. Але й цим разом вернули вони з нічим. Кавалери крутилися, бавилися, але ні один не освідчився, а до того засмучений батько представив бюджет домашній в дуже непотішаючих красках, бо видатки так значно переходили доходи, що про дальші поїздки не можна було більше й думати. Був це страшний удар для обох жінок, хоч вони старалися зносити його стоїчно, щоби не надто дати це відчувати батькові. Матері однак нераз закрутилися сльози в очах, коли вона дивилася на поблідле лице дочки. — Боже мій! — думала вона з жалем, роздираючим серце — на що стільки краси, стільки гарних прикмет душі й тіла, щоби те все без долі, без щастя погребати в такій глуші, у такому заклятому куті, де навіть немає видів на те, щоби обставини змінилися на ліпше… Ця дитина, така у бога випрошена, така пожадана, мала перецвісти як цей серед густого ліса на зрубі квіт! — мимоволі вирвалось їй з грудей. Але цей зойк болючого серця переражав її: вона клякала, взносила руки до неба, щоби воно не прогнівалось на неї за ці грішні думки. Бо чим же вона була без тої дитини? Та ж то її цілий світ, світло цілого життя! Але тут вона ще більше відчувала свою безсильну неміч, помогти своїй одинокій дитині. Неменше терпів і сам Солєцький, і нераз, дивлячись на дочку, виглядав як цей батько Марії в поемі Мальчевського,^[31] що волів би носити кайдани у Татарина і Турка, ніж щоби так марно мала в'янути його дочка.

Щоби хоч в часті заступити Ядзі львівські приємності, хотіли Солєцькі завести живіше сусідське життя, але показалося, що сусідські візити й балі мало що не рівнялися карнаваловим видаткам, і були як завсіди без ніяких виглядів на пожаданий успіх. А втім і сама Ядзя того не хотіла. По міських балях і інших розривках сільські забави видавались їй нудні й безцвітні. Невдачі виїзду до Львова не могли обійтись без різнородного сусідського поговору, а то її ще більше зражувало й вона відтягалася майже зовсім від усякого товариства. Одностайність однак життя, без живіших вражінь, молодечих поривів і руху, вбивала її вразливу душу і шкідливо впливала на молодий організм. Вона марніла, блідла, худіла. Родителі занепокоїлися її здоров'ям і стали удаватися до лікарів о пораду.

Лікар, що мав підтримувати ослаблене здоров'я Ядзі, був у поблизькому містечку, мав дуже широку практику і славу доброго лікаря. На медицині не відзначався він великою спосібністю, мав однак усі прикмети, котрі звичайно роблять навіть велику славу лікареві, а це: мав докторський диплом, був гарний і нежонатий, хоч розпочав уже 35-ий рік свого життя. Не дивниця отже, що був предметом сердечних бажань усіх кандидаток до супружного стану з цілого містечка, тим більше, що завсіди оказувався байдужним на всі забіги панночок і їх родителів. — Коли женитись, то вже розумно женитись, — говорив він звичайно в приятельських кружках, і коли б я мав уже женитись, то лише з „обивателькою“. Після його поглядів у того рода паннів і виховання стараніше, ніж у міських панночок, і матеріяльно вигідніше, — бо що ж, — додавав він з усміхом, — за придане може дати дочці хочби й найвищий урядовець? Хіба кілька суконь і родительське благословенство, а це ще мало для чоловіка зі становиськом і з заслугами для людскости, які має кожний лікар!.. — З тих претензій лікаря сміялась околична шляхта, хоч при кожній нагоді всі сердечно його запрошували, і часто взивали з лікарською порадою, там, де тої поради не конче було треба; а цього способу уживав найчастіше властитель невеличкого сільця, котрий мав чотири, уже не молоді, а дуже негарні дочки.

Краса Ядзі робила на лікаря сильне вражіння ще тоді, коли з свіжим дипломом в кешені не займав так поважного становиська в повіті, і серед групи міських донжуанів несміло споглядав на горду панночку, котра завсіди з піднесеною головою переходила чорез костел, йдучи до перших лавок. Тепер Ядзя видавалась йому ще кращою, і він дуже гаряче став займатися своєю пацієнткою, а глухі шепти в сусідстві про невдачу Львівських проїздок будили в ньому надто сміливі здогади. Ядзя тим залицянням лікаря не надавала жодної ваги, бо хоч не мала щастя, щоби її бажання сповнювалися, хочби вони навіть не переходили вимог вродливої жінки, однак від дитинства навикла була, що всі коло неї старалися угодити дрібним забаганкам пещеної дитини. Це успособлення Ядзі псувало лікареві найхитріше обдумані способи, щоби показати їй, що під його забігами криється щось більше, як сама лікарська ревність. Він ждав на найменшу нагоду, щоби їй те своє успособлення виявити, і коли раз Ядзя мимохіть сказала, що хотіла б прочитати якусь нову книжку, він за тиждень приніс їй цю книжку, від котрої заносило ще сильно свіжим друком.

— Який з вас чемний чоловік, пане докторе! — сказала Ядзя, обертаючи листки книжки. — Ви дійсно дуже чемні, — додала вона по хвилині, — і зробили мені тим правдиву приємність, бо мене це діло розцікавило від першої хвилини, коли тільки часописи подали про нього звістку.

Лікареві вдарило голосніше серце.

— Моя чемність була б неограничена для вас, ласкава пані, — сказав він, — коли б ви лише того жадали й дозволили робити собі приємності, — але тут його голос урвався. Ядзя глянула на нього таким питаючим і холодним поглядом, що лікаря мов би хто обляв зимною водою. Від того часу Ядзя вправді не змінила з ним свого поступовання, може була навіть ще більше привітною, але мимо того він не міг ніколи ні одного найменшого слівця натяку підхопити, котре б виявляло тінь бажання, що міг би він був сповнити. Це гнівало його тим більше, що не знав, чи то виходить у неї мимоволі, чи з намислу. — По довгій і пильній його студії стали його спостереження клонитись до пересвідчення, що з ним поступається обдумано. Це виводило його з терпеливости й він нераз думав, що найрозумніше було б виречися своїх замірів проти Ядзі, але це видавалось йому вже за пізно. Ядзя увійшла вже на стільки в його думки й чувства, що виречись добровільно тих мрій було для нього майже неможливо. А коли з самою Ядзею порозуміння було тяжке, постановив ужити інших способів.

Зажурена мати недомаганням дочки часто питалася лікаря, що він думає про стан її зоров'я. Лікар постановив це використати і при першій нагоді дати матері пізнати, що стан здоров'я її дочки вимагав би цілком зміни життя.

— Тож радите, пане докторе, виїхати де до купелів і вважаєте це за конечне й за невідкличне? — питала, фрасуючись,^[32] пані Солєцька, хоч своєму голосові старалась надати спокійний тон.

— Зміну життя, пані добродійко, уважаю дійсно за конечне, за невідкличне, хоч тим я зовсім не сказав, щоби конче їхати до купелів…

На цю тему лікар говорив звичайно довго й гаряче, хоч пані Солєцька зовсім не радо його слухала; загадочна міна лікаря якось нудила її, і вона боялася доторкатись їх маєткових інтересів. Ця здержаність матері не була на руку лікареві, але занехати й того способу, значило цілком зрезигнувати з своїх замірів, а того він не міг і не хотів.

Коли так мучився гадками, несподіваний случай подав йому ще одну дорогу. У Мендля, орендаря корчми села панства Солєцьких, захворіла жінка. Лікар був там кілька разів, а коли жінці полекшало, то Мендель сам їздив до міста здавати справу зі стану здоров'я жінки. Подужання було певне, а Мендель незвичайно тішився, і невичерпаний був у гарних словах і бажаннях для лікаря.

— Дай вам, боже, здоров'я, вельможний пане докторе, за те, що вирятували мою жінку; усі кажуть, що такого мудрого доктора ніде нема, дай боже, щоби-сте^[33] були ще розумніші й багатіші, та щоби-сте мали жінку, яку самі хочете! — Тут Мендель примкнув очі і цмокнув, приложивши до губи пальці. Доктор весело засміявся, і як чоловік, що случайно попав у добрий настрій духа, став вести жартівливу розмову. В повіті було на продаж село.

— А що, пане Мендель, не купуєте Галанівку? — запитав лікар, закуривши цигаро.

— Коби гроші, то чому ні? — відповів Мендель, задержуючи жартівливий тон розмови.

— Хіба ви їх не маєте? Я гадаю, що ви їх більше маєте, як ваш пан, — сказав ніби байдужно лікар.

— Більше як більше, він має село, а я лише корчму, але я б не хотів, — додав, понизивши голос, — мати тото село, та й тоті клопоти, що він має.

— Та які він має клопоти? — запитав лікар тим самим байдужним тоном. — Мало з ким живе, не їздить, не балюється…

— Які клопоти? — відповів Мендель протяжно. — Йому ще багато клопотів і по батькові лишилося, а то, що через два роки їздила пані з панною до Львова, думаєте, що він тото забув?

— Та це так багато коштувало?

— Що тото його коштувало, то цього не знає ніхто так, як я.

— Або він зичив у вас грошей? — питав дальше доктор, що при тій нагоді рад був розвідатися про маєтковий стан Солєцьких.

— Зичив — не зичив, це вже нехай буде між нами, але я знаю, що він, як що має на голові, то того не скаже ні жінці, ні дочці, а мені скаже, — сказав гордо Мендель, поправляючи на голові ярмурку. Поважна постать Менделя мала при цих словах так щось комічне, що доктор перервав бесіду і звернув на іншу тему.

Однак по відході Менделя доктор глибоко задумався. Його ум сильно працював над свіжим планом. Може це і справді жінка й дочка не знають про всі інтереси Солєцького, не знають про правдивий стан маєтку, і тримаються згорда й здалека. Та чи ж би не ліпше було розпочати акцію від самого Солєцького? Зайнятий сильно тими думками, доктор довго ходив по хаті, запалював і кидав недокурені циґари, аж нарешті сів до бюрка, витягнув листовий папір і забрався до писання. Писання якось не йшло, він кілька разів дер і зміняв папір. Вкінці відсунув записаний битим письмом цілий аркуш, витягнув коверту і заадресував до Солєцького. Заки однак вложив до коверти, перебіг очима ще раз зміст свого письма. Воно розпочиналося словами, котрими запевнював про своє високе для цілого дому поважання, а відтак признавався до своїх замірів проти Ядзі, висказуючи повну надію, що зуміє собі заслужити на її прихильність і любов.

Другого дня по тому письмі доктора увійшла Ядзя случайно до покою родителів і завважила сильний неспокій на їх лицях, а батько щось скоро сховав до кешені сурдута.

— Що сталося? — спитала Ядзя, кидаючи бистрим оком на них.

— А що ж би? нічо, — відповіла мати ніби спокійно. — От звичайні наші господарські клопоти.

Але Ядзя завважила, що мати мала заплакані очі.

— Ні, ви щось криєте перед мною, — сказала тоном розпещеної дитини. — Думаєте, що тим робите щось доброго; гадаєте, що як я бачу ваш неспокій, то не догадуюся, що це мусіло зайти щось важного і прикрого.

— Дорога дитино, будь певна, що ми нічого ніколи перед тобою не укриваємо, — сказала пані Солєцька.

— А однак помішані ваші лиця зраджують вас! — відповіла Ядзя з роздразненням.

Батько питаючим поглядом глянув на жінку, котра нерішучо м'яла в руках хустину.

— Я гадаю, моя дорога, — сказав по хвилині, — що це ліпше буде, коли ми їй скажемо, о що річ іде, а то вона готова ще що гіршого подумати.

При цих словах витягнув письмо й подав дочці. Ядзя приступила до вікна й почала читати. Спершу кров вдарила їй по лиці; відтак вона зблідла як стіна, положила мовчки письмо на стіл перед батьком і вийшла з покою. По якімсь часі увійшла мати до її кімнати і принесла до перечитання відповідь батька на письмо доктора.

— Ми спершу не хотіли тобі сказати про це письмо, — говорила вона, — але коли ти вже довідалася, то знай, що батько відповідає.

Ядзя перебігла скоро короткий зміст листу, в котрому Солєцький висказував свій жаль, що не може відповісти прихильно висказаним замірам доктора, і що вони обидва задержують це у вічній тайні, як пристало на людей чесних. Ядзя не могла довше здержатись і попала в нервовий спазматичний плач. Мати пригорнула до грудей плачучу дочку, а рясні сльози покотилися їй з очей.

— Ох! — зідхнула з плачем — не про таку партію для тебе думали ми, — а сльози знова залляли її лице.

У деякий час відтак почули Солєцькі, що доктор звернувся до чотирьох негарних сестер шляхтичок, і в рік потому одружився з одною з них. В положенні Ядзі нічо не змінилося, лише збільшилося щораз більше невдоволення з самої себе і з окружаючих обставин. Музика її дразнила, читання мучило, за те цілими днями сиділа в своїм покою і вишивала або робила які інші жіночі робітки.

— То одно, що мене ще найбільше успокоює, — говорила вона до матері, а з-під її тонких пальців виходили прозорі фріволети, майстерні гафти та вишивані барвистими шовками квіти. Усі столи і крісла були прислонені прекрасними покривалами, лямпи й альбоми спочивали на майстерних підкладках, а на канапах і софах лежали різного формату і красок подушки.

Зальоти доктора не удержалися в такій тайні, як цього собі всі бажали, а деякі поговірки клонилися навіть до того, що Солєцькі дуже хотіли собі доктора на зятя, але це їм не вдалось, хоч були й такі, що сумнівалися, щоби Солєцькім так дуже до вподоби був зять нешляхтич, за те ворожили Ядзі старе дівоцтво, бо в теперішніх часах шляхтич з яким-таким маєтком, то рідка птиця і певне не схотів би брати панночку з невеличким і непевним маєтком.

Ці поговірки були б могли перейти без відомості Солєцьких, тому що вони майже з ніким з сусідів не жили, коли б і тут не знайшлися приятелі. До тих приятелів належав ровесник по віку й по товариських вимогах батька Солєцького, вояка й товариш оружжя з тридцятих років.^[34] Будучи безженним, гонив остатками маєтку, жив коштом своїх вірителів, котрих щораз тяжче було йому найти. Щоби це надоложити, помагав собі тим, що в ролі приятеля дому їздив по цілій околиці від хати до хати. Найбільше однак тримався Солєцьких, по причині дружби батька.

— Хай живе шляхецька кров! — викрикував він раз при обіді, коли вже чарка вина кілька разів повторилася. — Мені кажуть, що Солєцький віддає дочку за якогось цирулика, аж мене рука засвербіла, слово гонору даю, аж мене рука засвербіла, коли я це почув, і був би той добре по пиці дістав, як би це не був говорив також шляхтич, що мене ще дужче засмутило. Але я знав, що син мого приятеля не зробить того, та лише боявся, чи панні не залізли у голову які романси, бо то тепер панни, — сказав він обернувшись до Ядзі, — аби лише вийти заміж, і про нічо більше не питають…

Ядзі вся кров вдарила до голови.

— Я не з тих, — сказала вона гордо; — думаю, що і ви, добродію, мене до тих не зачисляєте.

Старий шляхтич споглянув на неї старечими, зачервонілими від вина очима, в котрих блиснула іскра ентузіязму.

— Отце ми^[35] зух! Отце мені правдива, чиста шляхецька кров! Хай живе шляхта й хай хоронить свої ідеали, котрі її відрізняють від мотлоху, над котрими тримати їй гордо голову! — сказав він грімким голосом, вихиляючи до дна свіжо наповнену чарку. Ядзю глибоко доткнула ця сцена; тут виходили не лише ріжниці товариських поглядів, на котрі вона була дуже вражлива, але ще крилася й більша зневага, котра відносилася до неї просто як жінки, що бажає лише цього, щоби вийти заміж. Ох, скільки її коштувало сили, скільки моці, щоб убити всі живіші в собі пориви свого молодого організму, коли мимо її волі на самоті мерещилась перед нею здорова стать молодого лікаря, та всетаки не охоронилася від негідних, ображаю чих її жіночу честь, помовок о найнижчі в людській природі інстинкти…

Зворушена до дна душі вернула до свого покою, отворила вікно й узяла до рук робітку, найщирішу товаришку її сумних хвилин й сердечної тоски. Бо дійсно чи не жила вона так, як дівчина в самотньому покою з „Дідів“ Міцкевича^[36], котра щоднини з гадками скучних лиц і буденних пригод вертала до своєї самоти і мрій, — і „як подорожній, полишений серед дикої пущі, котрий щорана шле свій погляд навкруги себе, щоднини ходить в різні сторони, чи не відкриє якого людського сліду, і щоночі вертає до своєї печери з незмінною розпукою в душі“.

Здалека із за вікна зачула вона сумні протяжні звуки народньої пісні. Дівчата пололи в городі й співали:

Ой, піду я на ставочок,
Аж там пливе шість качочок;
Одна другу підпливає,
Кожна свою пару має.
Гей, я тото як побачу,
Ревне з того як заплачу:
Чи то, боже, з твоїй^[37] волі,
Що ні щастя, ані долі?
Чи то, боже, з твоїй руки,
Що я терплю такі муки?

— Що за жалібна, тужна пісня? — подумала Ядзя. — Відки беруться у того простого неокресаного люду такі глибоко зворушуючі й високо поетичні пісні, що підходять майже до кожного настрою душі хоч би найінтеліґентнішої людини? Хто їх цього навчив? Невже ж власні думки, власні чуття і досвіди? І якраз ця пісня долітає до мене тепер, коли ледве можу утихомирити мою зворушену душу!..

Вона встала й хотіла замкнути вікно, але свіжий воздух муснув^[38] її по лиці, і вона не могла зважитися запертись в душній хаті. Пісня сільських дівчат не переривалася; що одну скінчили, то зачинали другу. Ядзя оперла змучену голову о футрину^[39] вікна. Дівчата весело сміялись і зачинали співати хитру пісеньку, як жовнір учив молоду дівчину відбріхуватися від матері:

Ой, у полі криниченька,
Край криниці травиченька,
Йшла дівчина воду брати,
За нев^[40] жовняр (поспішати):
„Та клади, дівче, коновочку,
Навчу тебе розмовочку“
— „Не покладу, бо ся бою,
„Бо лихую мати маю,
„Лиху бо я мати маю,
„Буде бити, добре знаю“.
„Ой, не бійся, не ме бити^[41],
„Навчу тебе говорити“.
Пішло дівча до домочку,
Його мати в головочку;
„Не бий мати в головочку,
„Та скажу ти^[42] всю правдочку.
„Надлетіли гуси з броду,
„Сколотили піском воду,
„Нім^[43] ся вода устояла —
„Я з жовняром розмовляла;
„Під явором зелененьким,
„А з жовняром молоденьким“.

Ядзя задумалася. Після неї ця співанка не повинна перейти уст дівчини, а її з такою свободою, без ніяких скрупулів^[44] співали ці селюшки!.. Тут не видко тонкости попередньої пісні; відносини цілком примітивні, а кулак матері — найбільша перешкода. Не дивниця проте, що ту перешкоду можна обійти таким легким способом. Де ж ті скомпліковані виображення їх інтеліґентної верстви, що мов тоненькою павутиною опутують поняття й чувства?

— З тих селюшок певне ні одна не образилась би словами, котрі мені з такою обидою кинено в лице при сьогоднішнім обіді, — думала Ядзя, затискаючи міцно губи. Її сили вичерпалися. Замкнула вікно й узяла до рук давно розпочатий диван. Галузка винограду, що пнулася по стіні, спустилась на замкнене вікно, ніби заглядаючи до кімнатки; червоні китиці рож пробивались крізь густе гілля й листя буйних огородових корчів; висока гнучка лелія розхилила широко білий чистий пахучий квіт, а великий круг дрібнолистої акації обгортав легкою тінню грядки голубої любеллі. А все те ніби шептало, розмовляло і дрижало під дотиком легонького вітру, що тихо потягав. Усе тішилось, гралось, гуляло. Легкі метелики, як відорвані квіти, буяли у воздусі, якась пташка ненастанно цвіркотіла, громадка веселих горобців перелітала з дерева на дерево, а голосний сміх дівчат відбивав від шиб замкненої дівочої кімнатки. Але Ядзя того всього не виділа, не чула; її ігла порушувалася махінально в руках, а рівні одностайні штихи застелювали темною краскою тло великого дивана.

До одностайних занять завсіди одностайного життя Ядзі, котре довкруги неї тягнулося довгими без ніяких змін днями, належала навичка переглядати часописи, коли вже батько й мати їх прочитали. Коли раз переглядала один із краєвих часописів, заінтересував її дуже проєкт львівських дам з найліпшого товариства, котрі збирались зааранжувати^[45] велику лотерею на користь бідних, та ще більше її ця справа зайняла, коли одна із знайомих пань запросила її і її матір до співучасти.

Ядзя післала кілька мистецьких і дорогих зразків своєї праці. Добірний смак і викінчення робіток без закиду звертали загальну увагу й заслужили собі на прилюдне признання в часописах, за що вдячний комітет прислав їй осібну подяку.

Цей случай набрав певної ваги в монотонному житті Ядзі. Вона продукувала свої вироби в так значній надвишці понад потреби навіть панському дому, що без кривди домашнього комфорту могла робити ще більші пожертвування. Тож заохочена поводженням стала від часу до часу посилати свої роботи на всі публичні продажі, що були аранжовані на добродійні цілі. В доброті свого серця вона любила думати про тих далеких бідних, котрим вона з своїми робітками приходила з поміччю. Перед її уявою ставали дуже зворушуючі сцени, вичитані переважно з повістей. Вона бачила нещасливу матір, котра не мала що дати дітям їсти, і в найбільшій розпуці хотіла відібрати собі й дітям життя, коли ненадійно з рук незвісної добродійки надійшла поміч. Якою вдячністю перейнялись серця тих бідних людей, який щасливий усміх окрасив лице збідованої жінки, як весело блищали оченята бідних дітей! Там знова, в темній маленькій кімнатці, лежить на нужденній постелі старий чоловік із шляхетними рисами лиця, котрі викривляла страшна хороба. Молода дівчина припала до краю постелі головою й заносилася тяжким плачем. І ні звідки взяти, ні роздобути спосіб, щоб порятувати дороге життя, а хоч би облекчити терпіння. Коли це отвираються двері і входить лікар з засобом відповідного лікарства. Усі просьби не можуть склонити лікаря, щоби вповів,^[46] хто його до них прислав, а бідні люди догадуються якоїсь незвісної опіки добродійної руки.

Її уява запалювалася. І вона чула, як з темних сутеренів заносить холодом і відражаючою гниллю пониження чоловіка, втрученого до тої пропасти нуждою й недостатком конечних средств до життя. І тут являється ангел потішитель і випроваджує нещасних з темного заулка, з нездорового воздуху на свіжий, ясний світ божий. Бідних, що тиснулися до дверей їх дому, вона не любила, бо звикла була вважати їх від дитинства волоцюгами, котрим не хочеться робити й вони воліють жебрати. Вона часто чула, що десь у віддалених віл сіл корчмах сходяться з околиці всі жебраки, щоби пити й забавлятися за вижебраний гріш. І тоді з калік робляться прості, з сліпих видющі, а німі найголосніше кричать і співають. Вона знала сама одного німого, котрий часто до них приходив, а про котрого ходила поголоска, що він так добре говорить, як кожний інший чоловік, та лиш удає німого, щоби люди милувались, — як також говорено про одну сліпу жебрачку, що вона насилу затулює очі, та й каже себе водити. Та лож так її разила, що коли тих волоцюг не відпихала від себе, то лише для традиційного християнського милосердя, яким споконвіку славилися багатші жінки.

Були ще третього рода бідні, але ці найменше її займали: були це бідні селяни, котрих ні їх поле, ні їх робота не могла виживити. Хоч нераз з приємністю представляла себе за давній взір традиційних опікунок простого люду, що з кошиком в руках спішили від одної стріхи до другої, вносячи всюди поміч і потіху, але з другої сторони чула вона про тих бідних ще багато гіршого, як про простих жебраків, що недбальством і лінивством переходили звичайних волоцюгів. Так кілька разів чула вона, що цілі родини воліли голодувати й мерзнути, як робити. Вона бачила нераз батька, як попадав у розпуку, що не міг знайти робітників, і мимовільно уважала їх співвинними в руйнації батьківського маєтку.

•   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •          •   •   •

— Що за злий, здеморалізований той люд, — казала раз пані Солєцька, входячи до кімнати дочки; — представ собі, моя дитинко: в зимі позабирали гроші, а тепер під весну й не гадають відробляти! Тато попав у злість і витрутив за двері старого гуменного за це, що на завтра не найшов ні одного робітника, бо багато повиходило бог знає де з села на заробітки. Ах, як мене такі сцени дражнять, не зношу того; розболіла мене так голова, що ледве дивлюся. Майже все, що приносить господарство, іде за тими робітниками, а їм все ще за мало, шукають ліпшого зарібку; може гадають, що дадуть де гроші без роботи!..

Ядзя сиділа на свойому звичайному місці й цим разом гаптувала на білому атласі антипедію^[47] до міського костела. Вікно було до половини прислонене і все довкруги неї виглядало по зимовому, хоч весняне сонце ясніло повним блеском, топило сніги, сушило болота і втискалося до кожного кутика, до кожної майже щілини й будило найменшого червяка, найдрібнішу мушку до нового життя. Пані Солєцька, постогнуючи і тримаючись за голову, усіла на невеличку канапку напроти Ядзі. По хвилині до покою увійшов льокай і сказав, що прийшла стара Лукиниха, що її дівка стала була до челядної кухні.

— Боже мій, і хвилини не дадуть мені спокою, — застогнала пані Солєцька. — Прийшла, то хай чекає.

Минула добра хвилина, льокай знова увійшов і запитав, чи Лукиниха має чекати?

— Але ж іди й скажи, хай зачекає — сказала пані Солєцька нервовим голосом. — Певне вже прийшла по гроші за дочку, — відізвалася вона по відході льокая до Ядзі. — Особливші родителі ці хлопи: всюди родителі стараються на дітей, а у мужиків діти мусять робити на родителів. Дають дитину на службу й беруть за неї всю плату; потому дівка фукається,^[48] як би за дурно служила. А той бовван Мацей зараз лізе й мельдує. — Ох, — голосила пані, Солєцька, — так мене голова болить, а треба буде піти поспитатися, чого та баба прийшла?

— Як мамця не можуть, то я піду та й поспитаюсь, — сказала Ядзя не підносячи голови від своєї роботи.

— Та де ти будеш до того ще мішатися, не досить вже мені тих приємностей!

Ядзя однак встала, задзвонила на льокая і сказала припровадити Лукиниху до першого покою. Лукиниха дійсно прийшла з просьбою, але на цей раз не ходило їй о гроші, а лише стала жалуватись, що її старий так заслаб на пропасницю, що нічим не може йому ради дати. І до ворожки ходила, і хто що сказав робила, ні звідки нема ніякої полекші.

— Но і що ж ви хочете? — запитала Ядзя.

Лукиниха не знала, як почати:

— Та моя дівка, прошу паннунці, казала — відізвалася по хвилині Лукиниха, — що тогід^[49] пан, також, преч би ся казало^[50], слабували на пропасницю, і бог дав, що чимсь порятували, то я прийшла, що може б пані й мому старому яку дали раду, бо дуже його пропасниця з'їла.

Тут Лукиниха скривилась, як до плачу. Ядзя її мовчки вислухала й пішла з тим до матері.

— Вона каже, що її чоловік слабий на пропасницю і просить якого лікарства, — говорила Ядзя тоном чоловіка, що здає реляцію.^[51]

— Та якого я їй дам лікарства, — відповіла з нехіттю мати, здвигаючи плечима.

Ядзя пішла передати відповідь матері, але в половині дороги щось собі нагадала й вернулась назад.

— А може б їй дати тогідну таткову рецепту? — запитала маму з другого покою.

— Та де хлоп купить собі лікарство? Як би там був деякий порошок хініни, що тато не вижив, то можеш їй дати, але тобі ще шукати.

Ядзя однак, тронута бідкуванням Лукинихи, не пожалкувала труду. І дійсно, удалось їй найти три порошки хініни; дала отже Лукинисі, наказуючи, щоби її чоловік рано, в полуднє і у вечір взяв по одному порошкові тої днини, коли пропасниця не трясе.

В дві неділі пізніше весна розсміялася на ціле горло молодечою пустотою, а все з нею тішилося і веселилося.

— Чому ти все так сидиш в цій норі? — говорила пані Солєцька до дочки. — Така гарна днина: от вийшла б трохи принаймні до горо́ду! Знаєш, як тобі таке сидження шкодить.

Ядзя послухала мами и вийшла до горо́ду. Тут весна уже жила, але ще не убралася в свою красу; травичка ледве що зеленілась, дерева були ще голі й лише з пупінками міцно напучнявілими. Густої стіни листя, звичайної відгороди від вулиці, тепер не не було й цілу вулицю було видко, як на долоні. Ядзя мимоволі зблизилася до низької фіртки при вулиці й байдужно дивилася на переходячих селян, котрі її здоровили божим словом.

— Дай вам, боже, здоров'ячко, паннунцю! — майже закричала якась стара жінка, підходячи аж до самої фіртки й ухопивши Ядзю за обі руки, стала їх цілувати.

— А, це ви, Іванихо! — сказала Ядзя.

— Лукиниха, Лукиниха, прошу паннунці, — поправила стара жінка.

— А як там вашому старому? — запитала Ядзя, усміхаючися зі своєї помилки.

— Ой, паннунцю — любо, як би хто рукою відоймив. Дай вам, боже, здоров'ячко, та й панування добре: лиш узяв, та й так пішло, як би з водою.

— А що, давали ви три рази на день, так як я вам казала?

— Ні, таки відразу: того було лише по крихітці в папірчиках, та й старий казав, що йому того й не вказувати на три рази, та все таки відразу пролигнув, — а погане ж то було, погане, казав, що хрань господи!

Цьогорічна весна була багата на пропасницю, і коли по селу рознеслося, що Ядзя має від неї ліки, то не було днини, щоби хто з села не приходив просити ліків. Ядзі совісно було відмовляти, взяла в аптеці на рецепту батька кілька дозів хініни й роздавала потребуючим, що раз-по-раз напитувалися. Роздаючи селянам хініну Ядзя й не спостерегла, як тим чином увійшла в ролю добродійки свого села, що давно представлялася в її уяві, а котру уважала властивістю минувшої епохи, коли люд не був ще такий здеморалізований, коли ще були вдячні піддані і прив'язані слуги, з яких ледве ще деякі зразки залишилися в пам'яті старшої ґенерації.

Заохочена мимовільним порятунком бідних хорих стала думати, чи би не завести традиційну аптечку, якою прабабки славились. О пацієнтів не трудно було, хоч нераз робили немало клопотів з зізнанням слабости. Найчастіше жалувались, як колись її кума, що щось під серцем болить, та й до їди недопускає. Ядзя давала на то пити гірке зілля, але воно мало кому помагало. Жінки звичайно приходили, що слабому забаглося молока або сира, а коли Ядзя того хорим їсти не позволяла, а натомість давала ліки, жінки відказували, що скупа, що лише каплі роздає, та й заказує їсти, а не поспитається, чи той слабий має що їсти, та чи той, як би що доброго попоїв, то й не виздоровів би, — але вона того не питає, каже: зашкодить, гей би чоловікові їжа шкодила; та як би міг христянин^[52] жити не ївши. З тих може причин пацієнти Ядзі уменшилися, а принаймні не приходили в тому числі, як то з початку по славному ліку на пропасницю стали ходити.

Ці свіжі відносини займали Ядзю якийсь час, але не були в силі розбудити потухаючої енергії духа. Тихий одностайний смуток заляг її душу, що відбивалося на засмученому лиці й задумчивих синіх очах. Її рухи були повільні, а рідко коли заблукав усміх на її гарних поблідлих устах. Час сходив сумно й одностайно. Зима була найсумнішою порою для неї, а особливо підчас м'ясниць. Коли світ веселився й бавився, вона лише поликала сльози, переглядаючи в часописах описи великих балів, обідів і дамських строїв. В тій гучній для других порі року, Ядзі лишились тихі прогулки з матір'ю на свіжому сільському воздусі для більшого руху, якого її молодий організм конче вимагав.

Було вже в половині лютого. Повітря було лагідне, сонце через мрячне небо кидало бліде проміння, грубі верстви снігу лежали довкруги. Білий чистий сніг покривав дахи, галуззя дерев, а навіть кілля в плоті гей би повбиралось в маленькі біленькі шапочки. Вітер і не дунув, лише перелітаючі птахи тручали з дерев білі пушисті платочки. Обі пані, легко й тепло убрані, йшли повздовж села добре утертою дорогою. Бесіда велась між ними дуже оживлена. У матері віджила давно залягла думка, розбуджена в неї ще за часів залицянь лікаря, а то, щоби виїхати з Ядзею до купелів. Довго вона про це й думати не могла, але коли її ощадності за капусту й молоко знова призбирались у невеличку суму, то при невеликій помочі із сторони мужа могла вивезти дочку принаймні на один купелевий сезон.

— Хоч би вже не для самого здоров'я, а просто для того, що вже не можливо так засиджуватись на селі, — говорила вона до дочки, — хотіла б я з тобою виїхати десь до купелів.

Ядзя нетерпеливо здрігнулася.

— Так, догадуюся ваших замірів, — відповіла легко подразненим тоном; — думаєте мене вивезти знова на торг, може б кому сподобалася, а коли вам це не удалось підчас майських карнавалів, то тим менше може помогти купелевий сезон.

Мати замовкла. Ядзя спостерегла, що її терпкі слова зробили матері прикрість і повела далі бесіду вже лагіднішим тоном, котра однак якраз відкривала іншу болючу струну її чувств, а іменно, що її боліло бути таким прикрим заводом для родителів. Ця дразлива для обох жінок тема була так багата в різні комбінації, що вони й не спостерегли, коли зайшли аж на другий кінець села й тут доперва опам'яталися, що це задалека для них дорога.

Що тут робити? Перед одною з сільських хат стояв чоловік і перев'язував околоти.

— Чи не могли б ви піти до двора і сказати, щоби вислали проти нас коні, — відозвалася Солєцька, наближаючися до воріт.

— А ну но, Юрку! — крикнув ґазда на свого сина, гідного^[53] парубка, що помагав йому в'язати пуки з околотів. — Скоч но до двора, та й скажи, щоби вислали по паню коні, — лише борзо!

Юрко вхопив на опашки сердак,^[54] перескочив пліт і пішов на правці^[55] до двора.

— О, він там зараз буде, — сказав батько, з гордістю споглядаючи на сина, і зблизився до Солєцької, зняв капелюх і поцілував обі пані в руки. — Слава Ісусу Христу!

— На віки! — відповіла пані.

— Пані троха проходжуються?

— От вийшлисьмо, така гарна днина.

— Та чому, добре, студени нема. О, він зараз там буде, — додав, вказуючи рукою в сторону двора. — От, коней лише що не видно.

— Дякувати вам, троха підемо наперед, а може подибаємося з кіньми, — сказала Солєцька й віддалилася.

Мужик низько поклонився й вернув до своїх пуків.

— А що, Матроно, може б і ти пішла трохи на „спацер“ перейтися, — сказав до жінки, котра вийшла з хати, зачувши, що чоловік з ким-то чужим говорить.

Матрона, висока, худа жінка з острими рисами лиця, байдужно здвигнула плечима.

Тимчасом пані пішли поволі напроти коней. О кілька хат дальше стояла невеличка хатина. На призьбі сиділо маленьке хлоп'я, лише в самій сорочині, з кусником чорного хліба в руках.

— Бідне дитя, таке мизерне! — сказала Ядзя до матері, побачивши дитину. — Боже! Як то ці люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна й такої їди.

— Все залежить від навику; вони вже так навикли, то їм це й не шкодить, — відповіла практичніша мати.

Але Ядзя не могла на собі перенести, щоби до дитини не промовити:

— Чому ти, дитинко, сидиш на дворі? Чому не йдеш до хати?

Але дитина, узрівши паню й незрозумівши бесіди, зірвалася з плачем і побігла до хати. Для Ядзі, що зачинала мати в селі славу доброї паннунці, не мило було, що дитина так її перепудилася; постановила отже піти до хати, щоби переконати дитину, що не с ніяким страхом, хоч мати її від того відтягала. Увійти із свіжого воздуха до затухлої хлопської хати, це річ неприємна й небезпечна для делікатного здоров'я. Однак не противилася дочці; вона й так мало могла дати їй розривок, жиючи в такій глуші, що це було ще добродійством, що її хоч щонебудь займає.

Ядзя увійшла в хату. На постелі, прикрита грубою веретою,^[56] лежала молода жінка. Губи мала засохлі, очі блищали, а лице палало темним рум'янцем. Груба брудна подушка висунулася з-під голови й упала на землю; хвора упустила руки, якби хотіла її підняти, але не ставало сил. Двоє дітей дерлося на землі над якоюсь мишиною, а старший хлопчик, що був на дворі, причик^[57] на лаві й дивився у вікно, певно щоби видіти, що діється з панами. Коли Ядзя станула в дверях, діти скричали не своїми голосами й кинулися на піч. Хвора слабо повернулася, а очі її оперлися о Ядзю, якби перед нею стояла якась мара. Натомість Ядзя, побачивши хвору без помочі жінку, забула о перепуджених дітях і причині, для якої увійшла в хату.

— Що вам, жінко добра? — запиталася лагідно хворої, підійшла ближче, піднесла подушку з землі й підложила недужій під голову.

По лиці хворої перебіг промінь теплішого чувства; вона хотіла промовити, але лише закашлялася й застогнала. Діти, що збилися в купку на печі, заверещали знова в один голос. Їм здавалося, що пані хоче мамі щось злого зробити.

— Ох! тихо, тихо, діти! — промовила хвора ледве чутним голосом і знова застогнала, хапаючись за бік.

— Що вас коле? — запитала Ядзя.

— Ой коле, паннунцю, ще як коле; вже третій день лежу з тими дітлахами, нікому ні їх погодувати, ні мене обійти, — говорила хвора коротким, перериваючим голосом.

— А тут до вас ніхто не приходить? — питала Ядзя.

— Приходить чоловіча сестра й кума; поклали п'явки, та й пішли. Де їм при мені сидіти? Мають свої діти і свою роботу… Прибігне на хвилинку та й біжить назад, а я сама, діти маленькі; от той, старший хлопчина, хіба тільки, що ложку води подасть.

— А чоловік ваш де?

Хвора лише махнула рукою.

— Уже рік, як умер…

Гарячка мусіла бути велика, бо в хаті було студено, а хвора лежала прикрита лише старою веретою, а в ногах лежав скручений сердак.

— Я вам пришлю ліки, — сказала врешті Ядзя, — абисте^[58] то потрохи лляли до води, та й соломи затопити в печі, бо вам не добре так в холоді лежати.

Хвора не дякувала, лише дві грубі сльози покотилися їй по лиці, а то було для Ядзі найбільшою подякою. Коли вийшла від хворої, коні стояли вже на дорозі, а мати сиділа на санях і обтулювала баранцями ноги.

— Як ти, дитино, там довго була! Я вже тут цілком замерзла, — сказала з легким докором мати.

Ядзя розповіла по дорозі мамі, в якому положенні застала хвору жінку, що мусить післати їй трохи малинового соку, і хоч маленьку в'язанку соломи, бо обіцяла їй це, — та й журилася, чи то не-буде неприємно батькові, котрий часом криво дивився на філянтропійні діла дочки, коли ці входили в його границі.

— Що то за жінка, що я у неї була? — запитала Ядзя фірмана^[59] уже перед ґанком, висідаючи з саней.

— Та то, прошу паннунці, Катруся Петришина, що була за Максимом Іванишиним, — відповів ламаною польською мовою фірман, сільський парубок, лише на час служби перебраний у широкий плащ і цератову шапочку.

Ядзя мимоволі усміхнулася.

— Ото довідалася, — сказала пів голосом сама до себе, — як ці люди навіть і назватися по людськи не вміють і випроваджують своїх антенатів^[60] якби бог зна якого знаменитого роду.

 

---

 

Коли Ядзя проживала мов вазонова квітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догляду дуже дбайливої руки, — Катруся як дика хопта^[61] росла власним промислом і власними силами.

По смерті матері вуйко^[62] дав був її на службу бавити дитину. Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці ґаздині, покинула отже службу й утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до ґадзи, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої. У селі стали її звати непотрібовиськом, бо ніде не могла довго загріти місця й де лише найнялась, то в короткому часі покидала службу. Нарешті приперлася у одних ґаздів. Вони були люди вже не молоді, мали на боці давно подружені діти, а найменший син, котрого хотіли при собі держати, умер парубком, і вони як сиротята самі лишилися. Катрусі там найліпше вподобалося, бо була цілими днями як би сама у хаті. Ґазда ходив заєдно з наймитом у поле, а ґаздиня, коби він лише за ворота, возьме горнятко молока, або спече свіжу паляницю, розкаже Катрусі, що має робити, та й іде до одної або до другої дочки, а далі й до сина, та й там посидить собі нераз і до вечора, а ні то сак на плече, та йде до потока ловити рибу. Катруся була там кілька літ і виросла на гарну дівку. Мала міцний високий стан, чорне як вугіль волосся й тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоров'ям, а повні здорові губи червонілися гей би^[63] восени калина. Коли, бувало, у неділю вбереться і стане на воротях, то всі парубки, що йдуть вулицею, ззираються на неї, а як її який зачепить, то вона так голосно і дрібонько сміється, як би горохом у решеті котив.

— Вона коби лише на вулиці стояти, та й до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим, парубок, що разом з нею служив.

— А тобі що до того, що за рацію маєш до мене? — відгризалася Катруся.

— Та коби ти так роботу робила, як вулиці пильнуєш!

— Або що, я свою роботу не роблю? Щоби ти так робив!

— Але ж ми^[64] робітниця! — насміхався Максим.

— Але ж ми робітник! — викрикувала Катруся.

Далі Максим зауважив, що війтів^[65] Іван став заєдно вечорами снуватися попід хату.

— От, ледве що в пір'я убралося, а вже зачинає за собою парубків водити! — воркотів Максим сердито, а в решті махнув рукою, бо що то його мало обходити.

Щось і ґаздиня стала домірковуватися, що Катруся мусить мати якогось коханка, й зачала більше її пильнувати, — але Катруся знала викручуватися. Скоро підкмітить,^[66] що Іван прийшов, то зараз найде собі якусь роботу на дворі, десь ніби забуде сорочки з плота здіймити, то курка закричить у колешні, треба піти подивитися, чи тхір не підкрався, а вже найбільше було заходу з пацюками! Давніше, бувало, пацюк^[67] їв, як бог приказав, а тепер все його мусіла пильнувати: бо або все виверне з цебром, або їсти не хоче, та треба при ньому стояти. А як усі полягали спати, вона потихо виходить із хати і стоїть з Іваном до півночі.

Максим нераз спить у колешні та й чує, як Катруся потихо отвирає двері, як виходить до Івана, чує, як шепчуть, сміються, і нераз аж його підносить зі злости; хотів би встати та й обох добре набити, — але насилу поздержувався.

Так велось ціле літо.

Восени рознеслося по селу, що Іван засватав дівку у першого багача в селі, та її тато не потягав якось, але казали, що дівка дуже була за парубком узялась, та й до ворожки ходила, щоби що старому зробила, щоби її не боронив віддатись за нього.

— А що, Катрусю, не жаль тобі за Іваном? — розпитували Катрусю товаришки, коли вчули, що він другу дівку засватав.

— Або то лише він один на світі? — відповідала Катруся, байдужно здвигаючи плечима.

За якийсь час Катруся зачала щораз більше ґаздині фукати, а в решті стала відправлятися.

— Дідько знає, що до дівки приступило?! — говорила ґаздиня до господаря. — Стільки літ була, а тепер хоче відправлятися, от кажу, сироття, хай би було, може б і до людей привернулось, — коли не хоче, та й бог знає, що витребеньдює, чи хто її яку підмову дав, чи що?

Максим також здивувався, як учув, що Катруся хоче геть іти.

— Та чого йдеш, не добре тобі тут, гадаєш, що щось ліпшого знайдеш? — заговорив він до неї. Але Катруся так на нього викрикнулася, що вже більше не обзивався. — Чи не на Буковину до тютюну вона вибирається? — думав Максим; тепер якраз на Буковину робітників забирають, тож може і її хто підмовив, або жаль її за Іваном, та й утікає із села; дурна, нібито Іван один на світі!

В тиждень по тому по широкій дорозі, що збігала з гори до села, котився невеличкий візок. Воздух дихав вогким холодом, сиві зимові хмари висіли ще над землею, багато снігу лежало по полях і ровах, заморозь ще міцно тримала, а там, де не було снігу, чорніла грудовата земля. Візок був набитий соломою, солома висіла з усіх боків через подертий кіш, а візок підскакував по каміннях, ховзався по верху від вогкої груди, розбиті й роз'їхані колеса голосно тарахкотіли. З одного боку дишля був запряжений в пов'язану шлею сухий буланий кінь, котрому здалека можна було порахувати всі ребра. На візку сидів, з чорною борідкою, молодий єврей, в чорному з круглими крисами капелюсі, обвитий великим споловілим шалем, на котрому не можна було розпізнати первісної барви. Єврей поганяв збідованого коня коротким батогом, шарпав щохвилини повісняними,^[68] пов'язаними в грубі вузли, ліцами.^[69] Кінь однак не квапився, і видно, що звик був уже до штурханців і батогів бо волік поволі підорвані ноги по нерівній дорозі. Аж коли прийшлося спускати з гори до села, кінь розбігся в долину, візок підскакував на всі боки й ще більше тарахкотів розбитими колесами.

Візок заїхав до села, і ніде не звертаючи, задержався перед корчмою. На піддашшю корчми, підпертому шістьома голими дерев'яними стовпами, ходив Абрамко, з люлькою в зубах, в довгому халаті, що був підперезаний тонким шовковим поясом, і водив довкруги великими випуленими сивими очима. Він увидів над'їжджаючий візок, але не звертав на нього ніякої уваги, і походжував собі байдужно, поцмокуючи люльку. Аж коли візок задержався перед самою корчмою, Абрамко станув, сплюнув гірку слину, і вложив назад цибух у губи. З візка вискочив гнучкий єврей, у високих міцних чоботях і в короткому угорському кожушку.

— Добрий день! — сказав він до Абрамка по-єврейськи, скидаючи шлею зі змученого коня.

— Добрий день! — відповів Абрамко. — Ти вибрався на села?

— На села, — відповів приїжджий і кинув коневі трохи соломи.

— До тютюну? — тягнув тим самим тоном Абрамко.

— Та вже час, марот^[70] за плечима.

Абрамко високо підніс брови й поправив грубим пальцем люльку.

— Но, цього року будеш з ними мати клопіт, — сказав протяжно, як би кожне слово перепускав через ніс.

— А то чому? — запитав трохи неспокійно приїжджий.

— Наші розсадилися, пан садить десять моргів,^[71] піп також відай буде садити, а економ, що відслужився від пана й має тут свої ґрунти, також буде садити, та й бачу вже двоє має тютюнників.

— А що платить?

— То що й ви в Грабинцях: за літо 30 ринських,^[72] а дівкам 25 ринських і хустку.

— А горілка буде? — запитався приїжджий, кидаючи на Абрамка косим поглядом.

— Та у пана може що буде, але економові за тяжко, а піп хоче бути тверезий.

— Но, но! Хай він собі тримає тверезих, — відповів приїжджий, і оба усміхнулися.

— Де мужик буде без горілки, — сказав знова по хвилині Абрамко й погладив свою жовту, сиву, поважну бороду.

— Мужик як би не упився та й не бився, то відай і на світі не хотів би жити, — сказав приїжджий і голосно розсміявся.

Широке лице Абрамка також роз'яснилося, губи розтворилися, що мало люлька не випала з зубів, і аж мусів її рукою придержати.

„Шафар^[73] Клюґмана з Грабинців приїхав за тютюнниками”, — рознеслося по селу, коли люди побачили приїжджого, що вештався по вузьких вулицях села. Шафар звивався, як би його хто посолив, бігав від хати до хати, ставав по дорозі і придержував людей. У селі мов у горшку закипіло. Деякі самі відшукували шафара й заходили за ним до чужих хат.

У тиждень знова приїхав шафар до села, але вже двома великими драбинястими возами й великими кіньми, щоби забрати згоджених робітників на ціле літо до Грабинців на роботу при тютюні багатого купця на Буковині.

Як Максим віщував, так сталося. Катруся змовилася з вірником багатого буковинського купця до тютюну.

— От, сироття, от, бідне, — подумав сердешний парубок; — ніхто за неї не стане, нікому не в голові; роби собі, що хоч, кожний скаже, а то дурне само не знає, що робить, знає, як іде — а не знає, як верне. Грабинці вже не одну дівку звели на нінащо. Ану, хай но я їй скажу, щоби не їхала, може послухає, хоч вона дівка норовиста, та ще й викричатися любить.

Кожного року так бувало, що всі ці, що мали їхати до Грабинців, сходилися коло корчми, звідки їх шафар забирав. Недалеко від корчми на роздоріжжю стояла фігура,^[74] обсаджена грубими вербами. Максим став собі під вербою й не спускав з ока тих усіх, що міркував — вибиралися до Грабинців. Були між ними і його товариші, але він не хотів з ними бачитися, і ховався за грубу вербу, скільки разів котрий з них підходив до фігури.

Здалека мигнули дві дівочі постаті. Максим зараз розпізнав Катрусю та Ярину. Вони були загорнені в чорні сердаки, мали червоні хустки на голові й невеличкі вузлики в руках. Обі йшли й весело розмовляли.

Тому, що Максим стояв за вербою, вони його не бачили, але він за те їх добре бачив і любувався здалека дзвінким голосом Катрусі, і той голос мав десь у Буковині пропадати і дзвеніти між не своїми, а чужими людьми!..

Дівки наближались. Йому впали в очі великі квіти на хустці Катрусі; та хустка стояла завсіди в кутику на жердці, і її Максим пізнав би, хоч би сотки було дівок, так знав на ній кожний листок, кожну квітку, кожний торок, і знов йому сумно стало, що він не побачить уже тих круглих великих квітів, тих тонких довгих червоних тороків…

Коли вже були цілком близько, Максим підійшов до дівок і хотів щось сказати, але сам не знав, від чого зачати. На щастя Ярина вступила ще до одної хати, а Катруся лишилася сама за ворітьми.

— І ти, Катрусю, ідеш до Грабинців? — запитав він ніби байдужно, гей би не чекав на неї, а лише що тепер надійшов.

— Або що ти мене маєш питати? — відрізала Катруся.

Але Максим знав гостроту Катрусі і став далі розпитувати.

— Я не питаюся, але виджу, що десь вибираєшся?

— А по чім ти видиш, що я вибираюсь?

— А от маєш шмаття в руках.

— Та то не моє, а Ярини.

— Це ти лише так кажеш; я знаю, що ти їдеш до Грабинців.

— А якби так було, то що, не можна?

— Можна, не можна; ти свій розум маєш, а я б тобі лише казав не йти до Грабинців. Чого ти там підеш, Катрусю? — доповів він таким тихим і м'яким голосом, що Катруся бистро глянула йому в очі, й міцно на ввесь голос засміялась.

Той сміх не мило вразив Максима.

— Чого смієшся? — запитав він коротко.

— Та за ким буду плакати, може за тобою?

— За мною, як за мною, але може є такі, щобись і заплакала за ними!.. — сказав Максим уже трохи зі злістю.

— Ого! Хай за ними вже другі плачуть; не мала б я роботи, та за ними плакати!

Максим ще хотів щось сказати, але Ярина вибігла з хати й махнула на Катрусю, щоби скоріше вже йти.

— А, то ти? — сказала Ярина, побачивши Максима: — Бувай здоров, ми їдемо до Грабинців.

— Бувай здоров! — сказала й собі Катруся, і обі дівки пустилися скоро своєю дорогою.

Відійшовши кавалок, Катруся оглянулася, ухопила грудку й кинула на Максима, а Максим здалека бачив чорні палючі очі й білі зуби Катрусі.

Коло корчми були вже всі робітники, що мали їхати до Грабинців; тут чекали вже два великі драбинясті вози. Шафар вибіг з корчми, перерахував і казав сідати на вози. З криком і галасом сідали дівки й парубки на вози. Парубки штуркали дівок, дівки сміялися, кляли й віддавали їм міцними штурханцями й кулаками. Через ціле село крик не переставав; парубки прощалися з товаришами, а дівки з товаришками. Дехто що переказував, деякі мами вибігали з хат, задержували вози, давали дочкам та синам свіжу паляницю, або вузлик шмаття.

Уже минули граничне від Буковини містечко й пустилися селами. Буковинські села нічим не різнилися від сіл з другого боку граничного містечка. Такі самі хати, обійстя, хиба що частіше попаде яка хата з дахом або з комином. У людей однак показувалася вже інакша ноша. Чоловіки носили довге по плечах спущене волосся, сорочки підперезані широкими, на варстаті робленими, поясами, а під шию зав'язували маленьку шовкову хустину. Жінки мали горботки, але з темнішого сукна, як у наших дівок. Нашим дівкам було смішно, що жінки мали волосся сплетене на самому вершку голови в тісне кільце, що високо стирчало під широкими білими рантухами.^[75] Хоч бесіда була українська, та всетаки наший смішно було, що вони говорили замість „Слава Ісусу Христу!“ — „Добрий вечір!“

— Здоров'яться, як євреї! Або вони не хрищені, або гадають, що ми на собі не маємо Христа! — говорили тютюнники. Найбільш однак було сміху, як коли який волох сказав по свойому „Buna sara“.^[76]

Катруся не могла тихо всидіти: з усіма зачіпалась, тягнула за вухо глухого Федька, він кляв та й замахувався на неї кулаками, але вона якраз відхилялася, а він потрапляв у драбину, що аж відголос ішов, а всі клалися зі сміху. Але на другому возі зробився ще дужчий крик і сміх: Перед воротами одної хати вийшло замурзане, з чорним волоссям і чорними як вугіль очима, мале циганя в одній розцінканій^[77] сорочці, і тягнуло за собою велику скрипку.

— Що циган, то циган: ледве відповзне від землі, а вже за скрипку хапає! — говорили парубки.

— Ну, оттаку ти мати дитину! — казала Катруся, заливаючися сміхом.

— Та чому, хто хоче, то може собі придбати; тут не одна собі таке придбала, та й ти можеш, — обізвався Матій, невеликий чорний парубок, що сидів побіч Катрусі.

— А хвороба б на тебе впала! Ти мене будеш з циганами рівняти! Дивися, щоб ти собі яку циганку не знайшов!..

— Або що, циганка не дівка? — сказав парубок бундючно.

— Чому, і сука пес! — вмішався шафар і собі, поганяючи коні.

— А циган таки не чоловік! — обізвалася на те Катруся.

— А звідки ти знаєш, що не чоловік, ти йому душу давала? — запитала Ярина.

— Бо таки не чоловік, — уперлася Катруся. — Ади,^[78] як іде у нашому селі Уласій або Федько, то ніхто не скаже, що йде чоловік, лише, що циган іде.

— От чула, що дзвонять, та не знає де: хотіла якусь практику сказати, та не знає ні початку, ні кінця! Що би-м ся брав, що не до мого носа! — сказав Матій. — А де ж то так люди розповідають?

— Ти все знаєш! — обстала за Катрусею Ярина.

— Аби-сь знала, що не так люди кажуть.

— То кажи ти, як люди кажуть?

— Люди кажуть, — казав парубок з натиском, — що як іде дорогою чоловік та й циган, то ніхто не скаже, що йдуть люди, лише що йде чоловік та й циган, а вона щось наплела й за Федька, і за Уласія.

— А, подруге, — обізвався другий парубок, — що вона хоче від Уласія й Федька? Федько може сьогодні у своїй дірі мішком тягне та й клепає зубки до борони, а Уласія вже давно червяки розточили.

— Уласія ще мій дід пам'ятали, — вмішався Петро, найміцніший парубок у цілому селі, — та й, бувало, розповідають, що йдуть раз мостом, а на мості стоїть Уласій; мороз був міцний, а на ньому подерта сердачина. Він став та й витягнув руки до місяця, гадав, що то сонце. Мій дідо питають: „Що ти тут робиш, Уласію?“ А він каже: „Вигріваюся до сонця, бо-м у воду впав, та й дуже-м змерз“. Мороз його лице дужче обтис, а він каже: „На один бік уже-м ся троха обігрів, а тепер на другий“, і обернувся плечима до місяця.

— Хто бреше, тому лекше, а хто по-правді живе, тому дихати не дао, — сказав проти Петра Матій, підтягнувши брови.

— Та коби вже тобі раз дихати не дало! — сказала Катруся. — Та ти вже найбільший брехач!

— А ти і брехати добре не знаєш, та берешся практику розповідати!

Катрусі не стало терплячок і вона відвернулася до Матія плечима.

На другому кінці воза сиділа дівка з парубком і трималися за шию. Катруся, побачивши коханців, заспівала тоненьким голосом:

Ой із гори високої бистрий вітер віє,
Та й притули, душко, личко, хай моє загріє!

— Вона знає другим приповідати, а коби то хто їй заспівав! — обізвався парубок, що тримав дівку за шию.

— Я їй заспіваю, — сказала Ярина.

— І я, — відозвалася соромливо друга дівка; їй на ім'я було Доця, найтихша дівка в цілому селі.

Дівки зачали співати:

Ой не видно того села, лишень вершки бані,
Та й десь у тім та й у селі моє закохання…

— Коли бо не так, — сказав Петро, і зачав собі співати, а за ним потягнули й другі парубки:

Не можу ся вперезати, не можу ся вбути,
Та й не можу, мій миленький, за тебе забути.

— А чому далі не співаєте? — запитала Катруся, коли парубки перестали співати.

— Більше уже цеї нема, — відповів Петро.

— Коли бо є, — і Катруся заспівала:

Якось єм ся вперезала, якось єм ся вбула,
Та й якось єм, мій миленький, за тебе забула.

Але ледве Катруся скінчила співати, ціла компанія вже чим іншим занялась.

Якась стара жінка сиділа на призьбі під хатою у самому червоному фезі^[79] на голові, з-під котрого висіли стряплі сивого волосся.

— А це що за холера? — крикнула Ярина й показала на жінку пальцем.

Усі витягнули в той бік голови, та й в один голос зареготалися.

— Матінко свята! А вона що має на голові? — розпитувалася Доця, бо ще ніколи не була на Буковині.

— То фез називається, — об'яснив Матій, що дівок ще більше розсмішило.

— Якийсь пес, чи що? Червоного пса взяла на голову?

Катруся також ще того не бачила, та аж стала на возі, щоби ліпше придивитися. Тут віз якраз стукнув і заїхав у ровець, бо містка не було: Катруся захиталася й сіла шафареві на плечі. Шафар зловив її за поли й посадив собі на коліна. Але Катруся вирвалася йому з рук, та й так гопнула кулаком у шию, що аж капелюх злетів йому з голови й упав між коні.

— Ой вай, капелюх! Гов! стій! — кричав шафар, придержуючи коні.

Але капелюх покотився з-під воза у рів, а коні не хотіли стояти, хоч шафар міцно стягав.

— Ідіть но котрий та й здійміть мені капелюх! — просив шафар парубків.

— Ади, ще чого не стало; було не зачіпатись з дівками! — казали парубки. — Іди сам та й здіймай собі капелюх! — договорив з повагою Матій.

Шафар видів, що нема що робити, зліз сам і підніс капелюх, обтираючи від болота.

— Отак найліпше, так було відразу зробити, — кепкували парубки, а Катруся все ще дідьками садила у шафара.

Коли шафар здіймав капелюх, друга фіра тютюнників перебігла їх і пігнала наперед. Шафар і собі затяв коні й обі фіри стали переганятися.

— Гов! гов! — скричали нараз оба фірмани, але то вже було запізно: обі фіри стерлися, щось лише тріснуло, почім одна фіра цілком на бік перехилилася. Фірмани зачали сваритись і клясти, усі позіскакували з возів, бо показалося, що вісь з одного воза була цілком зламана.

Стало ще веселіше, бо всі мусіли сідати на одну фіру, щоби доїхати до Грабинців.

Було так тісно, що кілька парубків воліло йти пішки попри віз, котрий тепер ледве що котився; але, як то кажуть: „Коли розмова потішна, то й дорога спішна“, — то й не спостерігайся, коли в'їхали до села. Тут переїхали кілька вуличок і в'їхали на широку дорогу, котра вела до самого двора.

Грабинці були колись посілістю вірменських панів. Перший властитель Грабинців торгував волами й баранами, їздив з ними до Відня й до Молдави, де робив добрі інтереси, а на кінець лишив торгівлю, купив Грабинці і став паном. Син його, хоч уже більше мав панських прикмет і жив цілком уже по панськи, то старі люди ще пам'ятали, як продавав шкіри з овець, сам важив і обривав грудки з непареної вовни. Але його вже син направду став паном, оженився з небагатою, але дуже панською полькою, і відтак все переробилося на інший лад. На місці великого старого дому стала маленька палата. В городі постинано старі овочеві дерева, позасаджувано акації, берези та сосни, на грядках з яриною старої пані пороблені широкі вулиці й позасаджувано всілякі заграничні квіти. Молода пані не дивилася ні до ніякого господарства, а гостей було завсіди що не міра,^[80] і широка брама двора майже ніколи не запиралася. Але по кількох роках такого життя стали люди замічати, що старий Клюгман, звісний на цілу околицю лихвяр, став щораз частіше навідуватися до панів, а хоч він і не доїздив ніколи до двора, мав дуже покірну міну й чекав в офіцинах,^[81] доки пан не буде мати часу з ним поговорити, то люди зачали вже з того щось злого ворожити. Відтак Клюгман почав ще частіше появлятися й заїжджати вже під сам двір, а коли не було гостей, то пан і пані запрошували його до покоїв і розмовляли, як би із своєю рівнею.

Одної ночі пан захворував і в короткому часі по тому вмер. Клюгман почав тоді появлятися як злий дух тої хати, до котрої довгі літа входив як би найліпший приятель. Сварився і кричав, пані плакала й умлівала, аж нарешті з'їхалася її рідня й по довгих торгах лишено Клюгманові за довги Грабинці, а за решту сплати куплено маленьке сільце в Галичині.

В якийсь час усе в Грабинцях перемінилося. Широка брама випала з завісів, а два великі муровані стовпи лишилися, немов би насміхалися з давньої слави дому. Навколо городу повигинався на всі боки паркан, а поламані штахети заступлено простим кіллям. Двір був облуплений, ринви пообривані, а великі, замазані брудом, вікна дивилися по мертвецьки на широке подвір'я і понищені будинки.

Перед заїжджаючим возом з тютюнниками розбіглося стадо курей з великої купи гною, що стояла на самій середині подвір'я, недалеко від того купка свиней немилосердно рила, а підкидаючи довгими рийками, викидала остатки корчів давних кльомбів. Серед довгого ряду колись гарних спіреїв були повидирані корчі, як би повибивані у роті зуби. Велика чорна корова запуталася рогами в тоненьке гілля, і люто робила собі серед нього дорогу, а за нею рикало двоє величезних телят.

Навкруги кипів рух сільського господарства. Одні витягали вози, другі виїжджали з оборником у поле, треті переносили снопи з гумна до стодоли, звідки виходив монотонний гук молотилок, а з великої кузні чути було соплення ковальського міха і стук клевця. Віз заїхав просто перед стодолу. З стодоли вийшов високий грубий єврей, в довгому, обложеному футром халаті, а з відхиленого трохи на бік капелюха видно було чорну оксамитову ярмурку і при шкірі обстрижене волосся. З першого погляду мож було пізнати, що це властитель, а тим самим осередок руху, що розходився навколо. Шафар підійшов до нього і сказав щось по-єврейски. Властитель повів оком на злізаючих тютюнниках і перерахував пальцем. Потому шафар кивнув на них рукою й усі пішли за ним до двора. Зараз від вступу, у великому довгому покою лежала висока купа кукурудзів, при котрих двох робітників вибирало більші шульки й викидало до другого меншого покою, де шульки часто потрапляли у стіну й видбивали тинк^[82]. По другій стороні ще більшої кімнати, по обох боках стіни, було підгорнене жито, а дрібні кісточки гладкого паркету повідлітали, як би від удару ціпа.

— Ходіть, ходіть — сказав шафар, а перейшовщи через покій з житом, отворив двері до четвертої кімнати, званої канцелярією. Тут було чисто й пусто, лише в куті стояла якась червона подерта стара софа, перед нею картовий стіл із зламаною ногою й кілька крісел, з котрих одно було оббите хорошою дорогою матерією. Стіни були майже цілком голі, хоч на одній висіло високо під стелею^[83] невелике похилене дзеркало, а на противному боці хропів годинник в золочених за склом рамах. Над софою висів маленький образочок з вишиваною на паперовій канві гускою чи качкою, на високих ногах як би у бузька. На широкому з поруччями кріслі сидів молоденький, без заросту, єврей, з русявими пейсами, і переглядав пильно якусь книжку. Побачивши шафара з робітниками, він не охотно встав, приступив до стоячого під вікном бюрка й витягнув з шуфляди^[84] грубу подовгасту книжку, потому витягнув з каламаря сталеве перо, обтер полою кафтана^[85], і чекав, що скаже шафар. Шафар став йому прочитувати всіх робітників, котрих він скоро в книжку записував. Шафар добре говорив по-українськи, але єврей, що повторяв подиктовані імена, перекручував їх так дивно на німецько-єврейський лад, що робітники ледве поздержувалися в!д сміху.

— Не смійтеся, то зять Клюгмана, — казав Петро, що вже нераз був у Грабинцях.

По вписі шафар приділив кожному роботу. Одним казав перебирати в покоях кукурудзу, других вислав до молотарні, а Катрусю ще з двома дівками і трьома парубками взяв до помочі при роботі розсадників, котрі закладалися на фільварку за селом, де було найбільше панських ланів. Уже здалека можна було видіти високий дім і гарні господарські будинки. І тут, так само як у дворі, пооблітали тинки, а старі дахи були полатані новими ґонтами й виглядали гей би періста телиця. Тут шафар був властиво найбільшим паном, під його рукою були всі робітники, бо тут вони сиділи й харчувалися через цілий час роботи коло тютюну.

У городі, де мали бути розсадники, уже був винесений сніг і навезені великі купи оборнику.^[86] Кількох робітників кінчило довгі на п'ять сажнів розсадники й обкладало дошками, там знову парубки насипували гній, а дівки заношували кошом або навозили тачками замерзлу глину. Подальше стояв високий, ще молодий чоловік і розмірював довгим патиком місце на нові розсадники.

— Преці^[87] веде більше робітників, — сказав він, побачивши шафара, що надходив з робітниками, — а то роби, не знати з ким.

— Ото! зробилистеся,^[88] — сказав шафар, хитаючи головою.

— А ну бери ти, та мір цілий день патиком, як я, то будеш знати, по чому мірка перцю, як поперек болить…

— Овва, велике свято! Я може сьогодні й більше наробився та й не хвалюся.

— Та може бути, що вже-сь не одного обдурив, та й здер християнську шкіру!..

— От, Михайле, не жартуйте, — перервав шафар, як би йому було жаль часу тратити на пусте балакання, — ліпше дайте тим робітникам роботу, бо я маю ще других розмістити.

Михайло високо глянув на робітників. Він був старшим тютюнником, умів закладати розсадники і брав більшу від усіх других платню.

— А кілько їх там? — спитав, як би дійсно їх було так багато, що тяжко було перерахувати.

— П'ятеро, — відповів шафар.

— Ану! Парубки до гною, — крикнув Михайло дужим голосом, аж лоскіт пішов, — а ви, дівки, ідіть до дівок, набирати землю.

Між робітниками було весело. Деякі були знайомі з сусідських сіл, та радісно вітали нових товаришів. Звичайно, де зійдеться багато челяді, то ніяк їм сидіти тихо. Парубки, що набивали у скрині гній, замахувалися на дівок довбнями, а дівки кидали на них грудками замерзлої землі. Одна буковинська дівка з закрученим високо на голові волоссям, в широкій фоті,^[89] розбивала граблями найдрібнішу землю. Коло неї не перейшов ні один парубок, щоби вона сама його не зачіпила. Небуковинським дівкам це не сподобалося.

— От це раз дівка! — шептали між собою, — що сама парубків зачіпає!..

Буковинська дівка не зважала на косі погляди прибувших дівок, та й стала на збитки вимовляти такі слова, що вже для дівки цілком не ялося.^[90] Але Катруся помимо того не могла довго видержати, щоби не зайти з нею в розмову, хоч Ярина тягнула її за рукав.

За якийсь час тим, що лише поприїздили, шафар приніс по куснику хліба. Хліб був житний на половину з ячмінною мукою, чорний і остюкуватий, що його тяжко було пролигнути.

— Ще треба буде нам оголони^[91] збивати, коли довше постоїмо на тому хлібі, — зауважив Матій, витягаючи грубі ости.

— О, ми знаємо тут і оголони збивати, — докинув жартовливо Михайло, зачувши слова Матія.

— А вам збивали? — запитала Катруся, сміючись.

— Мені не збивали, бо я тутешній, то лише зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу й сміливу дівчину.

Катруся хотіла знова щось сказати, але Ярина зацитькала її.

Вечором зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафаря, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жінка шафаря, отвирала велику комору, і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кожний раз сварилася з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці й полиці, заложені горшками, мисками та ложками. На великому столі стояло кілька великих баняків^[92] кулеші.^[93] Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями. Дві дівки витягали з них намокле череп'я^[94] і переполікували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полинником,^[95] котрим від часу до часу мішала кип'ячу страву.

Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі й обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму й бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лямпка, що неясно бликотіла через закопчене скло, а по кутах лежали в'язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гниллю й тютюневим димом.

Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миску борщу, шафар став із шнурком до кулеші й почав ним кроїти по шматкові для кожного робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начиння, порозносили борщ і кулешу. Кожний з робітників витягнув з-за пояса свою дерев'яну ложку. Борщ був голий,^[96] а квасний, що аж очі вилазили, лише грубі, мов пальці, буряки плавали по ньому.

— Лови, лови, бо втече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під ложки буряк.

— А хай тя^[97] чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.

— Виділи очі, що купували, — приповідав його товариш і заїдав борщ, гей би найліпшу страву.

— А це що?! — крикнула якась дівка на другому кінці і хляпнула цілу ложку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.

Зробився крик, деякі покидали ложками і казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.

— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.

Шафар ходив, як би то й не до нього було говорено.

— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.

Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начиння й помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафарем.

— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.

— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротися, аж заточувалися.

— Ліпше! ліпше! Не дайся, а ну в другий бік — договорювали інші з боку.

Дівка задихалася, а таки не далася парубкові повалити себе.

— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак; — най вона зі мною помоцується!

— Овва! Дуже боюся! Я ще не таких виділа!

Петро прискочив до дівки й ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.

Якийсь парубок став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лямпою, а один з них витягнув із-за череса^[98] чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло посуди й ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу й несла до кухні, а один парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не вважала, пошпоталася й усіма мисками тарахнула до землі.

— Поволі! Поволі! — крикнув шафар із злістю і прискочив до дівки з піднесеним кулаком, але борзо опам'ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дринчали, відсунув до черепків.

Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу й усю вину звалювала на нього. Шафар на це не зважав, витягнув з кешені книжечку й писав побиті миски.

— На, маєм заробіток! — посміхалися деякі. — Він певне їй з яких п'ять шісток відтягне за те череп'я.

— Ото би ще добре було, аби то такі у нього миски, як у других: він десь по п'ятнадцать крайцарів порахує за одну!

— Ану-ко! щось записав? Покажи книжку! — сказав один парубок; — я розуміюся на нумерах.

Але шафар відтрутив парубка й пішов до своєї хати.

Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму й одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.

Деякі стали роззуватися й розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі й перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоч зимно нераз доскулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі^[99] стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли її ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг. Та хоч стіни тріщали від реготу, крику й шуму, то мимо того були такі, що порозвалювалися по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.

— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити! — кричали на них другі й стягали за ноги на землю.

Сплячі сердилися і кляли, але треба було вставити, бо кожний хотів мати до спання хоч клапоть соломи.

Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.

— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.

— Може чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.

— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були у ряд полягали спати. Але Ярина не могла на це якось зважитися, а Доця взяла клапоть соломи й постелила собі окремо від усіх у кутику.

— Може би де у сінях ліпше було! — сказала Катруся й вийшла до сіней. У сінях було темно, лише через шпари дверей падало світло й розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо пришло їй на гадку, чи у кухні не можна б приміститися.

— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над вухом, і обвинув її стан руками, немов кліщами.

Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.

— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.

— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.

Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав свіжим холодом. Катрусі стало ще противніше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.

З часом до всього чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали й цуралися цілої компанії. Катруся була завсіди скора до сміху й жартів, а у такому гурті було чого та із кого посміятися, та не одно приповісти. Клюгман, бувало, не спускається на шафаря, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх. — Ану-ко роби борше з руками, — а ти чого так лізеш з ногами, як би-сь три дні не їло?! — зачне протягати на лад Клюгмана, а всі аж тріскають із сміху. Усі знали, що шафар любив хороших дівчат, та тих уже він не так рано будить, та й до роботи не наганяє. Як це пізнала Катруся, то стала прокидатися, що це ніби вона не від того, щоби він за нею ходив, та всякі, бувало, збитки з ним виправляє. Тимчасом Михайло не спускав її з ока. Він був жонатий і люди казали, що його жінка дуже противна. Хтось її мусів сказати за Катрусю, а ця як її де побачила, то проклинала і кричала на ціле село. Катруся ще навмисне позабирає парубків і дівок, та й ходить попід її хату, а вона як її увидить, то кидає чим має — віником, патиком, чи каменем та кричить, що аж захрипне: що сяка така… розволочила їй чоловіка, що за сяку-таку… чоловік її убиває; — коли Катруся з цілою кампанією аж кладеться із сміху…

У Грабинцях так велося, що зберуться у неділю з одного села й ідуть додому у гості.

— Ходи, Катрусю, з нами! — кличуть бувало свої, але Катруся не хотіла.

— Не знати, кого я там лишила, — що маю іти, — казала.

— А Іван? — питала Ярина.

— Хай пропадає до лиха!..

— А Максим?

Катруся плюнула на землю й відвернулась.

Максим однак за кожний раз розпитував про Катрусю.

— А що там Катруся робить? — питає бувало він парубків.

— От дурне! І шафар за нею ходить, і Михайло — старий тютюнник, а що парубків водить, то вже й не казати!..

Максимові знайшлася нагода й самому переконатися, як Катруся у Грабинцях водилася. Він також відслужився був від ґазди, бо у ґазди хоч можна вивчитися господарства, та за це мала була платня. Максимові треба було грошей, бо кусень города й хатину, що лишив йому батько, взяв корчмар на п'ять літ за довги. То ж п'ять літ мусів він десь між людьми міститися, та кортіло його за той час і який крайцер призбирати, бо хата була стара і треба було її пересипати. У дворі давали 30 срібних^[100], а за харч шість кірців^[101] ординарії.^[102] Біда з тим, правда, була Максимові, бо як то кажуть: „одно стає у скарбі^[103] служити, а друге за ним їсти носити“ Але він міг приміститися якось за той час у свого брага. Брат був дітний та которесь з дітей завсіди могло відбігти.

У ґазди більше на одежу постарався, а кілька левів, що мав, пороздавав між люди. Один парубок, що пішов до Грабинців на роботу, позичив був від нього вже давненько два срібні, та й не гадав віддавати, Тепер Максим мав час, бо хоч у дворі умовився, то доперва за тиждень мав ставати на службу; згадав отже піти до Грабинців, щоби парубка захопити при грошах.

Це було під осінь, коли вже починали ломити тютюн. Тож коли Максим прийшов на грабинецький фільварок, багато робітників було в полі, де ломився тютюн, але більша часть, а найбільше дівок, лишилися на фільварку, де силяли^[104] привезений тютюн. Кілька дівок пряло куделі, а від них брали повні веретена і спускали довгі, на чотири сажні швари^[105], до котрих присилювали тонкі пласковаті іглиці. Робітники сиділи рядами на землі між купами зеленого тютюну і скоро проколювали шварами. Високі купи листя зникали під їх руками, а довгі швари вились як великанські зелені вужі. Інші робітники забирали довгі швари й розвішували по плотах, стінах стодоли та інших господарських будинків, на повбиваних клинцях. Вози одні приїжджали, другі від'їжджали, і все привозили свіже листя, котре уважно складали на землю, коло силяючих робітників. Катруся сиділа майже на самій середині подвір'я, в її руках лише мигали листки тютюну, але так само, як її руки не дармували, не дармував і язик. Губа її і на хвилину не замикалася, до кожного щось приповіла, засміялася, не пропустила ні одного парубка, щоби його не заціпити.

Старший тютюнник Михайло ходив поміж усіми як качор між качкими та поглядав, щоби всюди був лад і порядок.

— Чого так близько возом над'їжджаєш? Ей, я тебе навчу, як маєш їздити! А ти чого з-під споду витягаєш та дреш листя? А ти знов стоїш, роботи не маєш? А той, щоби лиш шкірити зуби до дівок! — лунав його міцний голос, як гуцульська трембіта.^[106]

Але, хоч так сварив на других, що шкірять зуби та не пильнують роботи, то коли сам переходив коло Катрусі, потягнув її за стьонжки від ціток і ущипнув за плече. Катруся відвернулася і засміялася. У тій хвилині піднеслася з-за воза Михайлова жінка, ціла синя від злости, з обвислою фотою й перекрученою на голові хусткою, і кинула на Катрусю, гей би добре гарбузя, горнець з мазею. Горнець трапив у саму голову. Катруся схопилася на ноги, череп'я горшка розлетілося, ціле лице замазалося дьогтем, а чорні довгі струї спливали по білій сорочці. Михайло поблід і прискочив з кулаками до жінки, ухопив її за шию і повалив на землю.

— Ґвалту, ратуйте! — кричала нещаслива жінка; — убиває мене, розбійник, злодій, волоцюга, б…

Михайло повалив її на землю і зачав ногами толочити; ледве їх розірвали. Вона почала утікати, але він взяв дрюк і побіг за нею на вулицю. В першій хвилині, як комедія почалась, кожний лише роззявив рота й не знав, звідки то все взялося. Багато не знало, за що Михайло бив жінку, та й хто кинув горшком, але потому зробився такий гамір, крик та й сміх, що одне другого не чудо.

— От це ти раз дівка! От це ти раз жінка! Ото помастила її голову! Але ж дав, дав він їй за тото, пришиб як половик курку, та й бив як циган залізом!

Катруся все ще стояла на місці, а мазь стікала по білій сорочці; червоні обвиванки були цілком чорні, а на плечах стьонжки зліпилися в купу. Вона хотіла обтери голову руками, але ще більше замазалась і зачорнила руки.

Навкруги регіт не переривався, а над усіх сміявся шафар. Це чогось найдужче розсердило Катрусю; вона зі злости пірвала розбитий горнець і кинула йому в очі. Шафар відхилився, а горнець відбився у двері від возівні й лишив довгий чорний знак.

— Це на те, щоби люди не забували, що на тому місці діялося! — договорював шафар, перегинаючися із сміху, по чім ще більше заревів регіт.

— Бог би святий вас побив! — сказала Катруся майже крізь сльози й ухопила коновку, що стояла коло неї з водою, та й пішла до хати. Тут Катрусі пустилися сльози з очей цюрком. Але вона їм супротивилася, міцно обтерла кінчиком чистого рукава, порозвивала з обвиванок кіски, поскидала цітки й стала умиватися. Мазь не хотіла пускати від стуленої води, тож Катруся пошукала по горшках трохи теплої, захопила з-під лавиці піску й зачала терти, що могла, лице й руки. Треба було також перебрати сорочку, але за сорочкою треба було йти аж на село, бо на фільварку не можна було удержати шмаття, і більша частина робітників тримали шмаття на селі по хатах. У хаті не було нікого: Катруся виглянула вікном. Недалеко від вікна стояв Максим. Вона бачила його ще зранку, але ледве кілька слів з ним поговорила; тепер же вона утішилась як богом, заковтала у вікно й махнула на нього рукою.

Максим спершу, коли Михайлиха облила Катрусю мазею, сміявся з другими, але потому стало йому якось ніяково; він зачув сльози в її голосі, і жаль зробилося йому дівчини, тому ж то він навмисне підійшов до парубка, що тесав недалеко хати клинця на тютюн, і раз-у-раз споглядав у вікно. Тепер, коли вона махнула на нього рукою, він скоренько підбіг.

— Іди-ко, Максиме, до Ярини, — просила Катруся, — та кажи їй, щоби пішла у село, та принесла мені мою сорочку; лише дивися, щоби шафар не видів, бо він їй не дасть лишати роботу.

Максим охітно пішов, відшукав Ярину та сказав, щоби принесла Катрусі сорочку. Шафара не було між робітниками, Максим зазрів^[107] здалека, що він увійшов у хату, тож і він скоренько вернув до парубка, що тесав патички.

Катруся стала перебиратися.

— Зараз ми йди до роботи! — чути було голос шафара, що взявши Катрусю за плече тручав її за двері.

Максимові зробилося гаряче. Він не спам'ятався, коли прискочив до шафара і вхопив його за волосся.

— А ти, бідо, що хочеш від мене?! — крикнув шафар. — А тобі що тут за рація?! — і трутив Максима, що той аж піткнувся. Але Максим знова схопився й кинувся до шафара, та той знова відкинув його одною рукою. Шафар був хлоп годний, великий, а Максим малий і сухорлявий, а коли ще раз до шафара пустився, цей зловив його за ковнір і хотів замкнути до шпіхліра. Максим вирвався і став утікати щосили.

Опинившися за Грабинцями, Максим став іти повільніше, і Грабинці поволи губилися за ним в синявій помороці. Але Максим не оглядався. Він роздумував, що йому сталося, що він, парубок тихий, спокійний, з роду не мав ніякої цікавости ні до сварки ні до бійки, кинувся на шафара, гей би скажений, і якби не то, що цей був дужчий від нього, був би його роздер на місці. — Проклятий шафар залицяється до неї та береться збиткувати… Та що він з нею тепер робить? — подумав далі Максим, і знова взяла його злість. Йому нагадалася Катруся з сльозами в очах, коли ухопила коновку й бігла до хати, тоді він був би скочив за нею в огонь, хоч вона й не дивилася на нього. Коли зранку прийшов, то й ледве кілька слів промовила. Але вона завсіди така: рідко коли у неї почуєш розумне слово. От тепер він став у дворі, бере 30 срібних, та коби вона така як він, то би також зложила ці гроші, що бере в Грабинцях, та й хату можна би пересипати. Але де вона! Вона певне і крейцара з Грибинців не перенесе: десь пропустить, сама не буде знати куди.

Він ішов боком гостинця^[108] вузькою вдоптаною стежкою; з купи каміння зсунувся камінь і упав йому під ноги. Максим піткнувся, закляв, та з тим і думка його перервалася. Він сам з себе засміявся. Бо чи не робив він так, як циган, що бив сина, щоби не заїжджав лоша, а лошати ще не було! Хто знає: може вона з нього тепер сміється, у неї того не купити, а він уже за її гроші хату пересипає. — Тьфу, щезай бідо! Чого йому ця дівка лізе в голову? Чи нема інших дівок у селі? „Є того квіту по божому світу!“ До багацьких дівок ніяк було пхатися; багацька за нього не піде, але все міг би собі таку взяти, що мала би щось більше від Катрусі. От, хоч би і Ярина? Не посватати би йому Ярину? Дівка хоч куди; стара лиш їх дві має, меншу лишила би при собі у хаті з кусником города, а старшій була б за це більша половина города… Або Доця? Дівка тиха, супокійна, та і старий може б який кавалок поля за нею дав; небагато того усього є, але добре що то. А Катруся що? Хіба як у тій співанці: „Очі чорні, брови рівні“. Але ж бо то очі гей-гей, а губи як би хто кров'ю намастив.

Грабинці мали пізній термін віддавати тютюн до магазину, тож заки робітники додому повернули, неодно в селі перемінилося. Одні повмирали, другі породилися та поженилися. Між тими, що поженилися, був також і війтів Іван.

Іванова жінка була страх^[109] гонорна. Як бувало йде селом, то так крутить головою, як кінь, коли його тісно зазонбеляють,^[110] а ногами човгає, що аж до землі присідає.

— Хапайте бики, бо процесія іде! — сміялася Катруся, як уже здалека зазрить Іваниху, та й зачне показувати, як вона до церкви увійде, причекає, христиться, б'є поклони. Це розповідали Іванисі, і вона дуже за те на Катрусю ворогувала.

— Сердиться, — відказувала Іваниха, — що Іван її не взяв. Немав би кого брати, та таку голячку, що ледве одну сорочину має на хребті, — пустійку, єврейську помийницю, що не варта ґаздині порога замести, ґаздам свині пасти! Хай дивиться, щоби знов яка її голову дьогтем не помастила, та щоби кого болячками не обсадило, як дорогу перейде! Уже показується на її товаришках, та й кумпанках, що разом до Грабинців ходили, та ще й на ній покажеться!..

Іваниха говорила це тому, що про Доцю так, як не варт, заговорили люди в селі.

— Це бо й є, — дивувалися деякі, — що це найшло Доцю, з котрої ніякої ніколи не чути було пустоти, а не захопило Катрусю, що лише за парубками літає!

— Не бійтеся, знає вона що робити! — говорила Іваниха, — а від чого гарна ружа^[111] росте, або не мож з кушки з-під коси водички напитися!

— Сама знала чарувати, яєшницю варити й парубків до себе примащувати, та й гадає, що кожна така! — відгризалася Катруся. — Ніби люди не знають, як до ворожки ходила, щоби свому татові вік скоротити… Овва! що ми за така широка ґаздиня зробилася, що дівок судить: хай іде псам писки лизати, а не дівок судити! Гонорується, що багачка, і багаті нераз старців водять; та й вона ще буде палицею дороги шукати, вузли на собі зв'язувати, та дрантям трясти…

Хтось казав, що Іваниха раз довго стояла з Яриною та й говорила щось про Катрусю. Катруся як це учула, то так, як стояла, побігла до Ярини. Вона буде з Іванихою зноситись, та й брехні зводити: хай мовчить, коли хоче, щоби про неї мовчали!

— Виклич мені Ярину! — сказала Катруся із-за воріт до молодшої сестри Ярини, бо не хотіла побачитися у хаті з мамою Ярини.

— Ярина не вийде, у нас суть^[112] старости, — відповіла дівчина.

Катруся задумалася.

— Які? — запитала дівчини.

— Ади, Ілаш Гаврилюк сватає її.

— Ілаш Гаврилюк? А Петро що каже?

Дівчина здвигнула плечима.

— Ей, та що там Петро?

— Таже він за нею ходив?

— Та що з того, що ходив, коли він нічого не має. Ілаш записує їй половину поля та й хату.

— Але старий, удовець, має четверо дітей!

— Овва! Неня каже, що „який був, такий був, аби хліба роздобув“.

— А вона хоче за нього йти?

— А ти б не пішла? — запитала лукаво дівчина.

Катруся резсердилася.

— Я не прийшла того, щоби ти мене питала, а Ярині скажи, що як буде на мене брехні зводити, то їй голову зірву…

— Чекай дівонько, не мовчиш, то вчуєш таке, що аж ти в п'ятах постигне! — відгрожувалась далі у думках Катруся. — Та тепер ще згонориться, що віддається, та ще більше стане з Іванихою зноситись та дівок обріхувати. Що ми за ґаздиня, уже як віддається, то гадає, що бог знає, що за велике свято?! Як ми ся схоче, то ще борше від неї віддамся. „Хто шукає, той найде“. — І Катруся почала у голові переходити тих усіх парубків, що могли би її сватати, бо усі ці парубки, що за дівками ходять, не завсіди женяться з ними. Далі почала переходити усіх в селі вдівців, та вчула, що хтось її кличе.

— Катрусю — куди?

Катруся озирнулася і побачила Максима.

— Куди ти ходиш? — запитав Максим вдруге, ближче підходячи.

Катрусю знова розібрала велика злість на Ярину та Іваниху, але на Ярину ще більше тому, що вона оббиралася їй заєдно за таку дуже ніби щиру.

— Ади, ходилам до Ярини; дівка брехні зводить, оббирається така ніби щира, а з Іванихою сходиться, та й обі брешуть укупі; кажуть, що я ружу копаю, з кушки воду п'ю; най дивиться на себе одна з другою! „Не видить своє під носом, а чуже під лісом“.

Катруся говорила це скоро, одним душком; її брови заєдно стягалися, губи віддулися, а очі міцно блищали. Максимові так вона вподобалась у свойому гніві, що він більше дивився на неї, ніж слухав. То, що говорила на неї Іваниха і Ярина, його не сердило; хай собі й так буде, як вони кажуть, про те він би її собі більше злюбив, як Іваниху, Ярину, та й усіх інших дівок в селі. І відколи кинувся із-за неї на шафаря, вона йому як би ближче стала, і думка, що може б він з нею оженився, раз-по-раз лізла йому в голову. Хоч і сердився за це на себе, а сердився найбільше тому, що Катруся собі його гей би за „байбардзо“^[113] мала, гей би її все одно було, що він собі про неї думає, та все ж таки зауважив, що від пригоди з шафаром Катруся як би прихильніша до нього зробилася. Бувало, скаже до неї слово, то вона так опирскнеться,^[114] що нема вже більше з ким говорити, а тепер прецінь стане та й скаже, що так а так, що тота й тота говорила, або той вповів.^[115]

Всі ті думки переходили Максимові крізь голову, коли дивився на хорошу дівчину. Що його завсіди найбільше відстрашувало від Катрусі, то це, що вона нічого не мала, а він також був не багач, а бідні як поберуться, то вже ціле своє життя будуть бідувати, але тепер йому й це не таке страшне стало.

— Катрусю, — сказав він врешті, — от знаєш, що я тобі скажу: я би тебе сватав, коби знав, що ти за мене підеш?

Хмурне лице дівчини якраз роз'яснилося, брови розтягнулися, а очі весело забігали.

— Но, що ж? — запитав знова Максим, коли Катруся не відповіла.

Аж нараз Катруся голосно засміялася, відвернулась і лишила самого Максима на вулиці, як тоді, коли від'їздила до Грабинців. Вона пішла скоро до вуйкової хати, бо відколи вернула з Грабинців, то була у вуйка до якогось часу, доки собі знова не найде якого примістя.^[116] Її так було смішно з Максима, що йдучи все ще сміялася сама до себе; бо як було не сміятися! „За вовка помовка, а вовк тут“. Нагадувала парубків, за котрих віддалася б, а він її дорогу зайшов. От, зараз показалось би, чи то правда, що вона з „кушки“ воду пила. Хай би знали люди, що брехачки брехали, а що вони гонорились би, що багачки, — овва! І бідні люди живуть на світі, та й ґаздинями є.

Ярина не знала, що люди між нею з Катрусею поробили, хоч і чула, що Катруся відгрожується на неї за якісь брехні. Їй не конче весело було йти за старого Ілаша, та ще хотіла побути з товаришками, і пішла скликати дівок на вечерниці. Коли прийшла до Катрусі, Катруся накинулася на неї з кулаками.

— Ігі! Щезай в трістя^[117] та й в болото, що хочеш від мене? — говорила угойкуючи^[118] її Ярина, а коли дізналася, о що ходить, то аж перехристилася. — Бодай так світа божого не виділа, до вінця не дійшла, по світі не ходила, як вона бачила Іваниху; аби так дзвонів не чула, як чула її голос, та бодай її язик усох, з того місця не рушилась, ложку страви до рота не знесла, як вона що про Катрусю говорила!..

Нарешті Катруся якось втихомирилася та й пообіцяла прийти на вечерниці.

На вечерниці якось не багато зійшлося дівок, а вже було пізненько, коли надійшло кількох парубків. Заки прийшли парубки, дівки всякої співали, але коли парубки надійшли, вони ніби стали соромитися, перестали співати, хоч усі в один голос розговорились і сміялись. Але Ярині були тепер миліші сумні співи дівоцькі, як веселі жарти і сміхи з парубками; тож раз-у-раз запрошувала дівок, щоби співали.

Ой співайте дівчатонька, та й співайте чергов,^[119]
Щоби вас не гонила ґаздиня кочергов.

Заспівала сама Катруся, сміючись. По чім усі ще більше „розфрантувалися“^[120] і сміялися. Парубки приповідали, як то буде, коли ґаздиня розженеться з кочергою й котра за котрою буде скоріше утікати, або котрий за котрим, — відповідали дівчата.

— Кочерга — бабське діло, вона не має на хлопа ніякої моці! — сказав Матій.

— Ого! хлопи нічого так не бояться, як кочерги, — цокотіла Катруся. — Ануко запитайся Томи Гринишиного, чи він не боїться кочерги!

Про Тому всі знали, що не він жінку, а його жінка б'є, та й усі зареготалися в один голос.

— Як один дурний, то вже не всі, — докинув з повагою Матій, щоби на його стало.

У тій хвилині дався чути під вікном голосний топіт.

— О, то не дівоцький хід! — сказала якась дівка й виглянула вікном.

У хату ввійшов Петро та Максим. Ярина, як побачила Петра, так дивно якось засуєтилася. І Петрові стало якось ніяково, хоч він того по собі не показував.

— Слава Ісусу Христу! Боже помагай! Що робите, дівчата? — здоровилися парубки.

— А що, не видите, що робимо?! — відповіли дівки. — Прядемо.

— Напряла кітка півтора мітка; кіт розігрався та й тото пірвав, — відізвався один з парубків, що був у хаті.

— Та ще співати не хочуть, — доповів Матій.

— Тобі не хотілисьмо, а їм будемо.

Тут дівки розглянулися, щось пошептали між собою, та й по хвилині заспівали:

Котилися вози з гори, поломили шпиці,
Питалися два парубки, де суть вечерниці?
А у тої удовиці славні вечерниці,
Штири^[121] коні на припоні, чари на полиці.

Дівки зиркали на Петра й тихо посміхувалися.

— Коні як коні, — сказав, як завсіди, спровола Матій, але чари то десь будуть. — Він став на лавицю й почав шукати руками по полиці.

На полиці у кутику стояли зав'язані у платинці Яринині цітки і зґарда.^[122] Він узяв той узлик за кінчик, та й показував усім Яринині чари. Ярина розсердилася, вихопила від нього платину, та й кинула у скриню. Петро робив, що то все ніби не до нього, а Ярина й у той бік не дивилась, де він сидів.

Максим, відколи прийшов, то й тільки було йому роботи, що дивився на Катрусю, як вона пряде, як крутить веретеном і навиває рівно нитку. Катруся це завважила, та й стала на нього дивитись такими палючими та сміючими очима, що він її не міг дотримати місця та відвертав очі у вікно. Це ще більше смішило веселу дівчину. Вона закрутила міцно веретеном та заспівала:

Ой, горою барвіночок, горою, горою,
Мило ми ся подивити, любко, за тобою,
Мило ми ся подивити…

— Ні, не тої, — перебили її дівки, — заспіваймо, що у „Буковині зелений листок розвивається“, хай Ярина знає, що вже недовго їй дівувати, та й дівоцьку мати волю.

Дівки почали співати:

Ой співайте дівчатоньки, котра голос має,
Та й най же ся в Буковині листок розвиває.
Та й най же ся розвиває разом із травицев.
Ліпше краще дівчиною, та як молодицев.

Молодиця, невільниця, куда йде — плаче.
А дівчина сам свій козак, куда йде — скаче.
Молодиця, невільниця, куда йде — думає,
А дівчина сам свій козак, куда йде — співає…

Ярина слухала цієї пісні зідхаючи.

— Та це якась дуже сумна, — сказав Максим; — Ярина ще плакати буде.

— А ти хочеш веселої? — питали деякі дівки.

— То я тобі заспіваю, — сказала Катруся, й зачала знов коломийку:

Не піду я за дворака, не хоче робити,
Лише з стайні до пекарні люльку закурити.

— Но-но! не приспівуйте нам так дуже, — відізвався Матій, — і дивіться, щоби вам не заспівали.

— Ану-ко заспівайте, хай чуємо, — дрочилися дівки.

Ярина поналивала у миски борщу, понакладала голубців і запрошувала до вечері.

По вечері вже не довго побули, та й стали розходитися. З хати вийшли всі разом, але за воротами поділилися на дві компанії, одна пішла в один бік села, а друга в другий. Дівки, що йшли в той бік, що Катруся, зауважили, що Петро облишився.

— Лишився, бігме, дівоньки, лишився у неї, — шептали між собою дівчата. — Ото ти! За іншого віддається, а другого за собою водить. Вона гадає, що старий не дізнається, що вона вечерниці скликає, та й коханця має. Нагадає він їй тото колись…

— Чому, любки, не нагадає; буде добре колись казати: „Ти за мене йшла, а коханків за собою водила“. Навчить він її розуму; не один десь кулак колись з'їсть за сьогоднішній вечір.

— Добра ніч! — сказала одна, а потому й друга дівка, коли доходили до своїх хат. Так само лишалися й парубки по дорозі. І Максимові треба вже було лишитись, але він хотів відвести Катрусю аж до дому, а їй була найдальша дорога.

— Катрусю! сказав Максим, коли обоє лишились, а його голос як би заперся в грудях. — Чи то ти проти мене співала, що не підеш за дворака?

— А як би проти тебе, то що?

— Та ти таки справді не пішла б за мене? Скажи мені так рехтельну правду,^[123] — просив Максим. Ту ще більше заперло Максимові голос. Це Катрусю так розвеселило, що вона сміялася ще голосніше, як завсіди, коли їй Максим зачинав що говорити. Але цим разом Максим не дав їй учечи й коли вже були близько хати, він зловив її за руки.

— Та що ти мене питаєш? — сказала врешті Катруся вириваючися. — Чи я панна, що ти мене питаєш? Присилай старостів, та будеш знати.

У тиждень по тій розмові Максим післав до Катрусі старостів. Катруся і в голову не брала собі того, що тоді йому говорила, та й не надіялася, що він на то її слово пришле старостів. Тож тепер, коли її приперли, вона не знала, що мала казати. Спершу вона хотіла йому відповісти, — їй жаль було дівоцької волі, — але почала казати, що вона сирота, що нічо не має, що то добре їй трапляється, що буде мати свою хату, та нікому не буде стояти о ласку, а хоч багацтва великого не буде, за те вони обоє молоді, здорові, годні робити. Найбільше її намовляла одна сусідка; вона була віддалася до свекрухи, та й друга невістка була в хаті.

— Дівонько, — казала вона, — коли тобі трапляється самій бути в хаті, то причикни^[124] тай вибий поклони, бо щоби ти коли не впала в такі руки, як я.

— Це справді буде своя хата, — думала Катруся, та й ніхто не стане їй голову завертати, а роботи вона хоч би якої не боялась.

Зачали ладати до весілля. Максим страх утішився,^[125] коли дізнався, що Катруся мала ще з Грабинців десятку. Ґаздиня, що Катруся в неї служила, дала їй подушки та вереню,^[126] а вуйко за те, що по небіжці сестрі дещо трохи було лишилося, причинився із свого боку. Максим узяв іще із своїх грошей у дворі тай зробили весілля.

Хату не було ще як пересипати, то Максим понаправляв її так, що при добрих ґаздах могла стояти ще який рік. Ґазда не дасть затекти, а ґаздиня — стінам облупуватись. Катруся мала з пропою три срібних, Максим два, зате зараз купили собі порося. Щось ще і з ординарії лишилось, та було чим душу погодувати й поросяти підкинути. Максим добув року у дворі й за решту плати купили собі теличку. На другий рік Максим не ставав у дворі. Він дуже був цікавий до сокири, тому зачали його кликати до хат майстрам під руку; врешті Катруся мусіла завсіди носити йому їсти до двора, а у дворі звичайно двораки: і той засміється, і той зажартує, Катруся й собі не замовчить, а то сердило Максима, хоч він до того не признавався. Катруся лише, бувало, не любить близько під двір підходити, але це майже ніколи й не траплялося. Максим робив на гумні, або коло стайні, то вона йому принесе там їсти, він сяде де на землі, та й попоїсть. Часом у літі Катруся зазріла десь далеко паню або панну, що ходили по городі, але на гумно вони ніколи не виходили; часом лиш пан вилетить як опарений, але й той не дивиться на чоловіка осібно, лише на всіх ураз кричить.

Стару давну хатчину ніхто не пізнав би, так її Катруся причепурила, що гей би вища стала, немов би її хто підіймив у гору. Максим змайстрував колешеньку, та й хлівець поклав, і кошничка невеличка стояла, бо брали кукурудзи на третину.

Катруся мала коло чого забігати; бувало, робить вона від рана до вечора, як не в полі, то дома, що й рук не відриває. У два роки дав бог їй сина, потому знов малу дівчину, та й уже третє мало бути, коли Максим розболівся.

Якось у жнива косив овес, гарячо було, він положився на землю, та напився дуже щиро з кернички води. Люди говорили, що то ніщо інше, лише мусів із цмоком пролигнути жабу, бо все, як він казав, щось йому ковтало по череві. У селі пам'ятали, що так давно було одному багачеві, але той їздив аж до Львова, та доктори витягнули йому з черева вже розігнилу жабу. А про другого розповідали, що жаба перелізла до мозку, та як доктори розтяли чоло, то вона таки живіська вискочила. Катруся так з'їлася тим, що Максим хорував, що стала як кавка, бо роботи з нього не було ніякої; сама за всім, тай коштна була,^[127] а ніякого ніде поратунку не можна було найти. І до міста до доктора возила, лише сама аптека два срібні коштувала; та й до ворожки з три милі ходила, та й робила, хто що казав, але ніщо ні крихти не помагало. Сох, сох, та й врешті вмер.

Гірко прийшлося Катрусі ховати Максима; великих статків ніколи не було, а як хорував, то не прибувало, а треба було якось поховати. Прецінь газда був! Що люди сказали б, та й таки й сама не хотіла якнебудь його позбутися. Добрий був, не збиткувався, не бив, хоч би не знати як із ним була сварилася. А що робучий був небіжчик, то вже й пари йому не найти. Та що з того, коли вже через слабість багато їх праці перевелося, а тепер треба з останнього потягнути, щоби поховати, як бог приказав. Бо й сам, бувало, небіжчик, коли вже бачив, що виходу не буде, каже: „Дивись; щоб ти мене гідно поховала, як ґазду, а потому ти даш уже собі якось раду!“ Хоч молода була, хоч годна^[128] робити, але як ґазди нема коло хати, то при статках біда, а що ще бідному на світі…

За Катрусю знали в селі, що вона робуча жінка, що ніщо їй у руках не кисне, тож у якийсь час сватав її вдовець із двома дітьми. — Оце мала б розум стільки дітей докупи зводити, або я не варта ще парубка! — говорила вона. Сватав її й парубок, але й його не хотіла. Його звали мулом, бо раз на ярмарку був купив мула місто коня, тож Катруся кепкувала собі, що вона хотіла б їздити кіньми, а мулами не хоче. Воліла отже сама до якогось часу бідувати, хоч як їй гірко було, доки бог ненаверне такого, як сама хоче.

Так собі думала Катруся. „Але ніхто не знає, що його завтра чекає“, так, як той каже: „гадка за горами, а смерть за плечима“. Якось було потиснула велика студінь, мороз був такий, що птахи в лету падали. У Катрусі не було й крихітки муки в хаті, та сама вона наважилася прати у сусідки платя. Вона була міцна, робота ніяка не шкодила їй ніколи, та хоч ноги примерзали до леду, вона не відступала від ополонки й високо замахувала праником. Платя було багато, треба було квапитися, — бо в зимі днини так як і нема, — та надвечір стало її в боці колоти. Другої днини не переставало та все ще чимраз більше кололо, а далі вже ніяк і з постелі було встати.

Тоді то бог післав до неї панну з двора. Катруся вже нераз казала, що якби була тоді панна не прийшла, та не дала їй щось пити, то хто знає, чи смерти не була б пожила. Хоч і не довго лежала, бо бідному чоловікові й нема як довго лежати, але чогось довго не могла прийти до себе. Нераз їй приходило на думку, чи не піти б коли до двора, може дала б панна ще що; але коли нагадала дитинячі літа, то лише махнула рукою. Обходилася якось дотепер, та й дальше обійдеться; коби здоров'я, та коби бог людям зародив. А, славити господа, на цей рік усе добре показувало, що хліб буде: і рано весна була, і дощі припадали, щоб лише бог поміг зібрати щасливо.

Катруся взяла була аж два морґи^[129] кукурудзів у людей робити на третину. Це ледве двоє забірує,^[130] а вона сама стільки на себе набрала. Бувало, що лише вергне на зорі,^[131] Катруся схопиться, лишить дітям якої трохи вчорашньої студеної страви або кусень кулеші, візьме собі часом кусник хліба, як є, або й не візьме, замкне сплячі діти в хаті, та й іде в поле. У полуднє прибіжить, щоби хоч якого-такого борщику дітям зварити, випустить кури, накаже старшому хлопчикові, щоби пильнував хату й дітей, а сама знов біжить у поле.

 

---

 

Збіжжя вже було пустилось із стрілки, та й де-подекуди зачинало сипатися, коли Катруся ще з іншими поралася сапанням.

Уже було геть-геть у полуднє. Катруся лишила сапу на ріллі й бігла додому подивитися до дітей. Сонце міцно припікало, а блеск його проміння аж за очі хапав і все від нього сяло, улискувалося. Зелене збіжжя та ще зеленіша по ровах і розплугах трава улискувалася^[132] зеленою, кукіль багровою, блаватинь синьою краскою, а червоні маки аж жаріли у густому збіжжі, але хоч усе так ярко улискувалося, сяло, — кожна майже квітка як би упустила головку, кожний листочок легко зігнувся у долину, а буйна матина^[133] бульби напів перев'яла.

— Ох, пече! — говорили люди, — аж бульба пов'яла; не дай боже чого нечистого! — і з страхом позирали на небо. Але небо було чисте, спокійне, та лише голуба краска й собі від сонця улискувалася.

Катруся йшла скоренько понад потік у село. Сонце роз'яснювало мутну воду потока, що ледве покривала обложені намулом ріняки й місцями западала у глибині ями, де причеплене до дна зілля розтягало свої довгі як листки галузки, повзали пуголовиці, крутилися слезиї і блискотіли до сонця ковблики. По берегах і корчах сітнику й кінської м'яти вигрівалися жаби і скакали з плюскотом у воду.

Катруся заки відчинила хату, глянула ще раз на небо, але небо було чисте, та лише де-не-де літали хмарки, як біле пір'я. Катруся увійшла до хорім,^[134] випустила діти й казала, щоби уломили трохи на топливо плота. Коли не борзо вертали, вона сама за ними пішла. Розглянулася — і стрепенулася. Білі, ще недавно прозорі хмарки збились у густу хмару і скоро прикривали ясну блакить. Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат, захитав вербами по вулиці, мів порохом і дрібними камінцями. Блискавки перетинали стрілою хмари і грім розлягався за громом.

Катруся стояла в хаті при вікні і христилася великим хрестом. Господи! Господи помилуй! Господоньку, змилосердися над нами! — молила бога, а діти, плачучи тулилися до неї. У горі було чути шум; спершу кинуло збитим у грудки ледом, потому посипалось, гей би з мішка, густим великим градом. До гуку, шуму й ломоту мішався глухий звук дзвонів. Жінки викидали на двір кочерги, лопати й шутки^[135]; палили свячене зілля, збирали зерна граду й кидали у свячену воду.

Перестало. Ні одної шиби^[136] не лишилося в селі, земля біліла, з дерев звисало поломлене галуззя. А що діялося в полі?

Сонце усміхнулося й кинуло довге тепле проміння, вода всякала в землю, далекі гори, ніби прикриті легким покривалом, відбивали виразно від чистого неба, та місцями із землі підносилася пара. Подерте листя з дерев, збита трава й поламані квіти ніби обмилися свіжою водою. Всюди віяло свіжим воздухом; поховані під галузями дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пірця, та там-не-там мелькнув із обсохлими крильцями білий метелик.

Лише для людей у селі не було надії. Опали грубі зароблені руки в німій розпуці. Пропала гірка праця, тяжка кервавиця… Ударився й пан у дворі по полах руками, хоч його більша часть збіжжя була заасекурована;^[137] та на це не стати було селян — добре, що було чим заплатити податки!..

Катруся побігла в поле. Збіжжя лежало лоском, земля чорніла. Вже не було чого вертати — досапувати ниву, бо все зарівнялося, та лише сумно лежала покинена серед мокрої ниви сапа. Катруся взяла сапу й вернула додому, увійшла в хату, кинула сапу під постіль, а сама сіла на лавицю й гірко заплакала… Діти гралися весело розбитим горшком і з-під ока споглядали на маму, — не знали біднятка, що тими сльозами заллються і їх личка, коли попросять у мами хліба.

Три села впали жертвою граду.

Це нещастя селян глибоко тронуло Ядзю й вона задумала зарядити велику запомогу всієї повітової шляхти й інтеліґенції на користь бідних селян. Вона розвинула надзвичайну на цей раз енерґію. Намовила кількох панів і пань з сусідньої шляхти зав'язати комітет, втягнула всю вищу інтеліґенцію із поблизького містечка й урядила фантову^[138] льотерію, на яку пожертвувала половину всіх своїх містерних робіток; відтак комітет дав цілий ряд вечірок з танцями. А що того всього було ще за мало, зблизилася вона до жінки лікаря, як очевидного компромісу між шляхтою й вищим міщанством, і об'їздила з нею майже всі важніші доми цілої околиці.

У тій прогульці пань по околиці зі сторони мужчин, як лицар і оборонець слабшого полу, асистував пан Адам Б.

Пан Адам походив із доброї шляхетської фамілії і тепер якраз узяв у посесію село в найближчому сусідстві Солєцьких. Хоч він не мав великого маєтку, а навіть по посесіях не найліпше йому велося, всетаки був пожаданим гостем у кожному домі; а коли їздив з дамами, то сама його присутність, особливо ж у домах, де були панни, побільшувала жертви.

По цілій околиці всього повіту й дальше говорено про Ядзю і про її великодушні інстинкти; всюди принимано її з найбільшими компліментами. Але коли двері замикалися, змінявся гумор жертводавців. „Тяжкі часи““, говорено, „а то ще друть із кожного боку; та щоби то виходило хоч із чистого альтруїзму, а то лише на те, щоби повеличатися, та в газетах фіґурувати^[139]“. Деякі пані були певні, що Ядзя лише для того їздить і збирає складки, щоби зблизити до себе пана Адама.

Тим закидам суперечили по-правді факти, що вона завсіди займалася долею бідних і це було для неї відпорою проти лукавих людських здогадів, та все ж таки сама перед собою не могла заперечити, що чемність і уважливість пана Адама додавали її такої сили й енерґії, що вона могла поборювати такі перепони і зносити прикрости, на які давніше тяжко б було їй здобутися.

Селяни зачували, що пани стараються на них, і стали потішатися, що легше їм прийде перебути лихо. Одна біда, що то якось довго проволікалося; — вже й зима минула, і другі засіви приходили, — а запомоги не можна було дочекатися. Люди боялися спізнити з весною; треба було старати насіння, звідки голова, а збіжжя було дороге, — люди стягалися з останнього. Місцевий орендар набив повну комору заставами й сотки видав на грубі проценти.

Були такі, що казали: коли вже чекати, то чекати; чекалося більше, почекається менше.

Катруся також зачувала, що пани хочуть чимось тих, що їм град вибив, заратувати, та хоч ніколи не спускалася на нічию ласку, та й тепер заробляла як могла, то всетаки надіялася, що може й її пани чимось поратують.

Дочекалися.

Зачали скликати до двора людей. Як було велике подвір'я, та ціле гей би засіяв людом. Ядзя сиділа на високому ґанку і сама пантрувала по ділу. Навкруги ґанку стояли мішки зі збіжжям, які економ розділював із двірськими парубками. Кожному приходило по ґарцеві^[140] збіжжя і по десять крайцарів^[141]. Гроші давала сама Ядзя.

Люди кланялися низко й цілували Ядзю в руку, але в товпі чутний був приглушений ропіт.

— Це так з тим, як без того! — вирвався голосніше якийсь жіночий голос.

Люди зацитькали її, а жінка з переляком глянула на ґанок, чи там не донісся її голос.

Але Ядзя зачула, повела очима й узріла ту хвору, в якої була в хаті й рятувала в слабості. І лице її болюче скривилося.

Люди зачали розходитися. Не було чого й Катрусі чекати; і вона йшла додому, сумно споглядаючи на маленький вузлик та на десять крайцарів у кулаці…

— А що, Катрусю, багато дістали ви запомоги? — запитав всміхаючись Абрамко, коли переходила коло корчми.

Катруся нічого не відповіла й пішла дальше.

В тій хвилині пан Адам заїздив гарненькими буланками на двірське подвір'я.

Ядзя повітала його з поблідлим лицем. Вона була сильно роздражнена. Зачуті слова жінки діткнули її сильно. Стільки понесла труду, прикростей, а за те не вчула навіть доброго слова! Вона довго не могла успокоїтися, хоч родичі й пан Адам старалися про те.

І коли в селі було вже темно, у дворі в гостинній кімнаті довго ще горіло світло й велася бесіда про недбальство, лінивство, п'янство, зухвальство й невдячність простого люду.

У селі нераз ще й потому бачили, як жваві коники пана Адама заїздили до двора.

Нараз розійшлися слухи, що пайова панна віддається.

Це дійшло й до Василя та й Василихи й вони довго радилися, чи не піти б до двора „повіншувати“.

Врешті зважилися піти. Змололи чвертку пшенички як золото. Василиха спекла калачі, бо голіруч не годиться йти, хоч би й до панів.

Пан приймив їх радо, пані ще радніша була, гостила як на храму, а як стали „з води і з роси“ віншувати, то аж заплакала з утіхи.

За те панна — аж їм дивно було — як би не та стала, що була. Все така привітлива, тепер лиш як би на силу до них говорила та ніякої по ній не видно було веселости.

І це не лише Василь і Василиха запримічували. Дехто зі слуг бачив її з заплаканими очима, а покоєва розповідала, що раніше, коли панич лише залицявся, то панна лише ходила від одного вікна до другого та виглядала його, а коли вже зговорилися, то як би її хто підміняв, і пані нераз мусить її просити, щоби до нього вийшла.

Всетаки за якийсь час загуділо у дворі весіллям. Коли їхали до шлюбу, то ціле село збіглося, щоби подивитися на молодих. При кожних воротах було повно людей: чоловіків, жінок, дітей, — лише Катрусі хата була замкнена на колодку й ніхто не визирав із її обістя.

У селі знали, що вона в Грабинцях. Двоє старших дітей дала на службу між люди, а з найменшим пішла до тютюну — та дивно стало їм аж тоді, коли вже всі звідти повертали, а її ще не було — та коли розповідали, що вона там таке саме виробляє, як виробляла дівкою, видно, що її натура не покидала її.

 

---

 

1. Зарінки — долини — береги гірських рік.
2. Гей би — немов.
3. Ріняки — річне каміння.
4. Млака — трясовина.
5. Ціха — прикмета.
6. Ґаздиня — хазяйка.
7. Шиба — віконне скло.
8. Газон — травник (трава, що вкриває муріш садків і парків).
9. Кльомб — грядка.
10. Пліт — тин.
11. Борзо — скоро.
12. Фіїна — хрещениця.
13. Слаба-м — хвора я.
14. Відумер — лишив вдовою.
15. Заробок — заробіток.
16. Ґрунт — земля.
17. Плекати — кормити.
18. Шварґотіти — говорити.
19. Навтямитися — наприкритися.
20. Горботка — спідниця, юпка.
21. Згрібна сорочка — сорочка з грубого, небіленого полотна.
22. Ґречний — чемний.
23. Цітки — намисто.
24. Подибало — зустріло.
25. Вуйко — дядько.
26. Маріяш — танок.
27. Вечерок — вечерниці.
28. Адоратор — обожатель, поклонник.
29. Куфер — скриня, сундук.
30. Котильон — назва танка.
31. Антін Мальчевський (1793–1816) відомий польський поет, із школи Байрона. Знайомий добре з українським буттям (сам уроджений на Україні) брав сюжети своїх творів із життя й історії України. Одинока більша закінчена його поема „Марія“ (Marja, powieść ukraińska) зачислена критикою до кращих зразків польської літератури.
32. Фрасуватися — непокоїтися, журитися.
33. Щоби-сте — щоб ви.
34. Польське повстання в 1830 р.
35. Ми — мені.
36. „Діди“ — „Dziady“, поема Адама Міцкевича.
37. 3 твоїй — з твоєї (нар.).
38. Муснув — погладив.
39. Футрина — віконна ряма.
40. Нев — нею.
41. Не ме бити — не буде бити.
42. Ти — тобі.
43. Нім — поки.
44. Скрупул — сумнів.
45. Зааранжувати — улаштувати.
46. Вповісти — сказати (нар.).
47. Антипедія — подушка, на якій носять чашу в костелі.
48. Фукатися — сердитися, лаятися.
49. Тогід — торік.
50. Преч би ся казало — приказка, це саме що: „щоби не вречи“.
51. Реляція — справоздання, доклад.
52. Селяни в Галичині часто самі себе називають „христянами“.
53. Гідний (парубок) — великий.
54. Сердак — коротка чоловіча верхня одежа із сукна, розшита шнурками.
55. На правці — прямо, простою дорогою.
56. Верета — дерюга.
57. Причикнути — приклякнути.
58. Абисте — щоб ви.
59. Фірман — кучер.
60. Антенат — предок.
61. Хопта — бур'ян.
62. Вуйко — мамин брат, дядя.
63. Гей би — немов.
64. Ми — мені.
65. Війт — сільський староста.
66. Підкмітить — спостереже.
67. Пацюк — кабан.
68. Повісняний — клочаний.
69. Ліци — віжки.
70. Марот — березень.
71. Морґ — десятина.
72. Ринський — прибл. 80 коп.
73. Шафар — посередник.
74. Фігура — придорожний хрест.
75. Рантух — біла, тонка хустина.
76. Buna sara — добрий вечір.
77. Розцінканий — розіп'ятий.
78. Ади — дивись, гляди.
79. Фез — завій, очіпок.
80. Що не міра — (з польського „co nie miara“) багато.
81. Офіцини — досл. флігель, тут будинок для слуг.
82. Тинк — штукатурка.
83. Стеля — потолок.
84. Шуфляда — скринька до висування в столі.
85. Кафтан — довга чоловіча верхня одежа (жупан).
86. Оборник — навіз, гній.
87. Преці — (прецінь) все ж таки.
88. Зробилистеся — напрацювалися ви.
89. Фота — одежа, яку носять жінки в східній частині Карпат місто юпки. Є це незішитий кусник вовняної матерії, яким жінки обвиваються по сорочці місто юпки, підперізуються в поясі т. зв. „крайкою“ (поясом, теж тканим з вовни).
90. Не ялося — не годиться.
91. Оголони — пузирі, спухлена (прим. оголони дістають коні на яснах).
92. Баняк — великий чугунний горщок.
93. Кулеша — варена кукурудзяна мука.
94. Череп'я — глиняна посуда.
95. Полинник — велика дерев'яна ложка, вареха.
96. Це зн., що борщ був пісний.
97. Тя — тебе.
98. Черес — широкий шкіряний пояс.
99. На блясі — на плиті.
100. Срібний або ринський (срібний ринський) — прибл. 80 коп.
101. Корець — міра зерна або картоплі — мішок в 100 кг.
102. Ординарія — вислуженина, платня продуктами.
103. Служити у скарбі — бути на державній службі.
104. Силяти — нанизувати.
105. Швара — плетений шнурок.
106. Трембіта — музичний струмент у гуцулів, довга на 3 метри дерев'яна труба.
107. Зазрів — побачив.
108. Гостинець — дорога.
109. Страх — дуже.
110. Зазонбеляти — зануздати.
111. Ружа — рожа.
112. Суть — є.
113. „Байбардзо“ — байдуже.
114. Опирскуватися — із зла відповідати.
115. Вповів — сказав.
116. Примістя — приміщення.
117. Трістя — трясина.
118. Угойкувати — зацитькувати, заспокоювати.
119. Чергов — чергою (форма, часто вживана в народній говірці: мнов — мною, кочергов — кочергою, і ін.).
120. „Розфрантуватися“ — розжартуватися.
121. Штири — чотири.
122. Цітки — намисто з коралів; зґарда — рід намиста з монет.
123. Рехтельну правду — щиру правду.
124. Причикнути — приклякнути.
125. Страх утішився — дуже втішився.
126. Вереня — верета.
127. Коштна була — була без коштів, цебто без грошей.
128. Годна — спосібна.
129. Морґ — міра землі, дещо менше як десятина.
130. Бірувати — подужати.
131. Вергне на зорі — засвітає, зазоріє.
132. Улискувалася — сяла, блискотіла.
133. Матина — бадилля.
134. Хорімці — сіни.
135. Шутки — вербові галузки.
136. Шиба — віконне скло.
137. Заасекурована — застрахована.
138. Фант — застав, заклад.
139. Фіґурувати — стояти на почотному місці.
140. Ґарнець — міра в чотири літри.
141. Крайцар — дві копійки.