Паралельні форми в українській мові
 |
О. КУРИЛО.
ПАРАЛЕЛЬНІ ФОРМИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ,
ЇХ ЗНАЧІННЯ ДЛЯ СТИЛЮ
Читано у Філологичній Секції Української Академії Наук.
ВИДАВНИЦТВО
ВУКОПСПІЛКИ
Київ 1923.
Друковано ДВІ тисячі примірників. Друкарня Київської Філії Вукопспілки. В. Володимирська 43.
Р. Ц. — Київ.
Ідеальної краси мова б набула тоді, коли б звук у ній мав таке саме значіння, що тон у музиці, тоб-то, коли б самі звуки, сполучення їх у слова, а слів у речення мали б у собі стільки виразу, що дали б відповідню змістові музику речення, а навіть і окремого слова. В поезії, не тільки віршованій, звук повинен би становити собою елемент змісту. Це ідеал. Проте мова поезії повинна б хоч до певної міри наближатися до цього ідеалу. Найменша фонетична зміна повинна б надавати слову нового емоціонального забарвлення, нового відтінку значінню. І хоч індивідуальне чуття мови дозволяє на ріжні відтінки, проте деяку правильність, закономірність можна б було внести: може бути воля, сваволі не повинно бути. Не можна, розуміється, обмежитися сами́м несвідомим чуттям мови, — треба формулювати ті елементи та ті комбінації їх, що дають собою той чи инший відтінок стилеві. Царина, що обіймає музику мови, велика, її можна розбити на численні менші царинки. Назву найголовніші з них, — це ритмичність, і не тільки у віршованій поезії, та симболіка звуків. Симболіка звуків повинна становити об'єкт для фонетичної синтакси, що деякими своїми сторонами чи не з спеціяльно лінгвістичною дисципліною зіткнулася б, а саме з експериментальною фонетикою.
Зачепленими тут питаннями про використання деяких фонетичних особливостів для стилю я б рада спричинитися до нових думок і до тієї краси, якої з часом мусить — в це я вірю — набігти українська мова: для цього вона має потрібний матеріял.
Наведені нижче звукові особливости знайшли собі місце своїми головнішими фактами в українських підручниках граматики. Трохи ширше зачепив їх В. Самійленко в своїй брошурці „Дбаймо про фонетичну красу мови“[1]. Як у граматиках, як і в Самійленковій брошурці встановлено певні правила, цілком незалежно від індивідуальних властивостів кожного окремого стилю.
Щоб одразу виставити на очі зачеплені тут питання, дозволю собі коротко навести зміст Самійленкової брошури.
В. Самійленко вважає, що своєю доброзвучністю, тоб-то урівноваженням вокалізму з консонантизмом, українська мова має одно з перших місць між усіма европейськими мовами. Автор подає кілька законів тієї урівноважености, що, на його думку, і в живій народній мові існують. Тут передусім виставлено, що не можна писати, бо й вимовити не можна „він йде“, а треба „він іде“, — і між шелестовими звуками не може дати звука й, а натомісць треба писати, бо й говоримо так: вона йде, вона й він. Далі вказано на такі паралельні однозначні форми в = у = ві = уві (вмерти, умерти, уві Львові); від = од = 'д; з = із = зі; рідко вживане к = ік, далі ся = сь (гратися = гратись); дієслівні форми особові з закінченнями мо = м (візьмемо = візьмем), інфінітивні форми на ти = ть (робити = робить); би = б; же = ж. Вважаючи, що такі паралельні форми недаремно існують у живій мові, автор має їх за засіб урівноважити вокалізм із консонантизмом. Отже форми з початковими голосовими звуками повинні мати перед собою слова з кінцевими шелестовими звуками, і навпаки, форми з початковими шелестовими звуками повинні стояти по словах із кінцевими голосовими звуками. Застереження зроблено для слів, де збігаються три шелестові звуки: замісць „наша Вкраїна“ краще сказати „наша Україна“. По довшій павзі або з початку фрази починати треба з „повноголосої“, як каже автор, тоб-то довшої, форми: умер батько, а не: вмер батько. Інфінітивні закінчення ти автор має за раціональніші, як ть, „але коли поруч стоять два римуючі інфінітива, то краще один з їх брати в короткій формі. Замісць „бажати знати“, краще сказати „бажати знать“. Вказано ще й на такі слова, як одвічний, одвідати, що до них небажані паралельні недоброзвучні форми „відвічний, відвідати“. Кінчаючи свою статтю, автор каже, що в прозовій мові ніщо не може цим законам на заваді стояти, а „…у віршах какофонії подвійно небажані; то versus tyrannus. Але чим у поета в меншім числі будуть ті „licentiae poeticae“ фонетичні, тим краще він доведе, що він орудує віршом, а не вірш ним орудує“.
Не можна виходити, як це робить В. Самійленко, з самого звукового оточення, передусім треба мати на оці те, що найменша фонетична зміна повинна надавати висловові нового відтінку. Це стоїть у звязку і з ритмичністю у широкому розумінні. Мова, не тільки віршована, повинна мати як до стилю властивий собі ритм. Ритмичність властива людській мові споконвіку, — за підставу вона має собі рівномірний рух у людському організмі та в оточенні. „Первопричиною ритмичного об'єднання складу й такту є психофізіологичний характер наших рухів; а первопричиною ритмичного об'єднання у речення та періоди є значіння, тоб-то психичні факти, що лежать поза цариною звукової сторони язика“. (Общее языковѣдѣніе, Лекціи проф. А. И. Томсона, Одесса 1910, ст. 229). У віршованій мові основа ритму є певний порядок чергування ненаголошених складів із наголошеними, тоб-то принцип тут передусім так званий фонетичний, і вже до фонетичного принципу повинен пристосуватися принцип психичний, тоб-то психичний (або по-старому — логичний) наголос у реченні, темп речення, тон речення (тон оповідання, питання, відповіді, оклику) то що, хоча у вірші, розуміється, в залежности від психичного принципу стоїть характер метру (хорей, ямб, дактиль і ин.), але метру означеного. У прозовій мові в основі ритмичности лежить психичний принцип, тоб-то ритмичність прозової мови залежить передусім від психичного наголосу в реченні, від темпу речення, тону, то що; залежить вона і від протяжности, і від сили звуків, як голосових, як і шелестових, і від наголосу окремого слова, але елемент фонетичний не основа тут, а стоїть у залежности від психичних елементів. У прозі ритмичність будується не на одному означеному метрові, а на ріжних метрах. Дозволю собі й далі цитувати названу вище Томсонову працю: „…ритм речення залежить з одної сторони від ритму окремих слів і від психичних та логичних елементів у реченні, як ото від наголосу присудка, протиставлення, то що; з другої сторони ритм речення залежить від самої звукової сторони язика. Сплетіння логичного та фонетичного принципів тільки більш об'єднує ціле речення, бо чисто фонетичний ритм зближає з собою звукові части, що розбилися через розчленування на слова, на тісніші сполучення слів, психичний присудок, то що…“ (ст. 230).
Скільки краси може мати в собі ритм у прозовій мові, бачимо в Коцюбинського, в його описах, де в чудову гармонію сплелися всі елементи ритму із змістом. Ритм у Коцюбинського дає вражіння моря з його ріжного розмаху хвилями. Описати його не можна, відчути його треба. Беру уривок з Коцюбинського, описує він ліс удосвіта.
„Ліс ще дрімає в передранішній тиші… Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою. Тихо навкруги, мертво… Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься з свого затишку. Ліс ще дрімає… А з синім небом вже щось діється: воно то зблідне, наче від жаху, то спалахне сяйвом, немов од радощів. Небо міниться, небо грає усякими барвами, блідим сяйвом торкає вершечки чорного лісу… Стрепенувся врешті ліс і собі заграв… зашепотіли збуджені листочки, оповідаючи сни свої, заметушилася в травиці комашня, розітнулося в гущині голосне щебетання і полинуло високо, — там, де небо міниться, де небо грає всякими барвами.
На галяву вискакує з гущини сарна і зачарована чудовим концертом зупиняється, витягує цікаву мордочку до кривавої смуги обрію, що червоніє на узліссі поміж деревами, і слуха…
Полохливий заєць, причаївшися під кущем, пригина вуха, витріща очі і немов поринає увесь у море лісових звуків…
Аж ось ринуло від сходу ясне проміння, мов руки простяглося до лісу, обняло його, засипало самоцвітами, золотими смугами впало на синю від роси траву на галяві, де гостро на тлі золотого світла вирізняється струнка постать сарни“.
Багато такого в Коцюбинського.
Прозовій мові нічого не стоїть на перешкоді, щоб використати психичні та фонетичні елементи в усій їх красі, сплівши їх у нерозривну цілість. У віршованій мові такого інтимного злиття двох принципів важче осягти, але тим воно нам глибше до душі промовляє, як його осягнено.
Маючи в основі ритмичности і віршованої, і поетичної прозової мови таке злиття двох принципів, я й використовую на одтінення стилю паралельні форми.
Передусім і = й.
Тільки в тісному сполученні слів і по голосовому звукові можна міняти на й. „Ніч тепла… всю землю пригортала й тулила“ (Стороженко). Але коли наступне слово має початкове й, тоб-то й, я, ю, є, ї, то щоб обминути важкого на вимову довгого й (й+й), і краще не міняти на й: Не муч мухи, бо і їй болить. Замісць: вона й я, краще: вона і я, або: вона та я. Про міну і на й між шелестовими звуками і мови нема.
І не треба міняти на й по павзі. От, приміром, у Франка:
|
Та слави людської || зовсім ми не бажали, |
У Коцюбинського: „На галяву вискакує з гущини сарна і зачарована чудовим концертом зупиняється“.
Павза в реченні може бути не тільки логична. Взяти в Тичини: „Безгоміння і сум. Безгоміння і сон“. Тут артикуляція кінцевого а перед і з попереднім м'яким довгим шелестовим звуком (-ння) нелегка, — а й перед шелестовим с зробило б її ще важчою, — і ми по безгоміння коротенько спиняємося, щоб приступити до артикуляції дальшого і, — тут нема безпереривного звукового сполучення. Тим то й краще в таких разах не міняти і на й.
Ще приклад із Коцюбинського: „Здалека чутно глухий гомін: він наближається, дужчає, шепотить, обхоплює верховіття і здається, що…“.
Сказане оце за і може мати силу для звичайного описового стилю, приміром, у наукових, науково-популярних виданнях. У поетичній мові треба б висунути психичний елемент. Отже: і не треба б скорочувати і по голосовому звукові навіть у тіснішому сполученні слів, де треба вказати на повільний темп, на лагідний, тихий, спокійний тон. Як у Лесі Українки:
Нічка тиха і тепла була.
Або поважний тон у Вол. Кобилянського:
Од роду і до роду.
Ще приклад беру у Васильченка: „А внизу видно дерево, чутке, заплакане, шумке; загуде десь вітер, воно тремтить уже й плаче, як живе“. Тут відчувається рівний сум, і щоб дати рівніший тон висловові, здавалося б краще сказати „воно тремтить уже || і плаче, як живе“, зробивши маленьку павзу по уже.
Короткі та довші форми звязані з темпом речення, як елементом ритмичности: то ж коротші форми зближають з собою наголоси слів і тим темп стає рухливіший, сильніший, лаконичніший, то веселий, бадьорий, то гострий, уривчастий; довші форми збільшують відстань між наголосами, і темп стає повільніший, спокійніший, то лагідний, то поважний. Отже як до темпу, яким виливається наша думка, можна і або заховати, або змінити на й. Повільніший темп: „А там синиця на гілочці гойдається і любовну думку цвіркає“ (С. Воробкевич). „Хто бачив твоє сине небо і чув про твою козацьку славу, той тебе повік не забуде“ (І. Левицький). „А далі (весна) кидає і кидає, без міри сипле гори зеленого краму“ (С. Васильченко). Швидчий темп: „А там синиця на гілочці гойдається й любовну думку цвіркає“ і далі. Розуміється, не саме і або й міняють увесь темп сказаного, але залежно від темпу сказаного можна вживати і або й. На мою думку, з поданих вище трох прикладів приклад із Воробкевича краще бренить спокійним, повільним темпом, і тут краще б заховати і; приклад із Левицького, де вся сила скупчена на останніх словах „повік не забуде“ вимагає приспішеного темпу для попереду сказаного, і тут краще: „…хто бачив твоє синє небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повік не забуде“. Темп прикладу, що з Васильченка, може залежно від суб'єктивного елементу бути хоч нервовіший, швидчий, хоч лагідніший, повільніший.
Часом для дисиміляції звуків, де вона доречна, можна замісць і казати та, розуміється, там, де є потрібний відтінок, що його має та. Злучник і має загальніше значіння, і ним злучуємо як дальші, як і тісніші поняття. Злучника та можна вживати тільки в тіснішому сполученні слів[2]. Злучник та може заміняти і у такому тісному сполученні слів, де треба обминути збігу голосових, де цього вимагає віршовий розмір, і де звук і вніс би надто повільний темп.
Приклад.
|
Вічно блукаємо |
Далі, у Вороного:
|
Той зустріне всюди, всюди, |
Краще „Ласку та привіт“: і тут, для цього віршового розміру, надто протяжно бренить, ще й та дає тут змогу обминути збіг голосових у–і, зберігаючи ритм.
Беру ще приклад із прози.
„Гордо стирчав її (ялиці) вершок… розмовляв із буйними вітрами й летючими хмарами“. Тут краще б замісць й дати та: воно б заховало рівний, поважний тон фрази.
Злучники і, та можна часом застосувати для дисиміляції, розуміється, беручи на увагу ріжницю в значінні цих злучників.
Приклад даю з Рудницького:
|
„Іти та завертати і не вийти з дива“. (Сказати щиро вам…). |
Щоб дисимілювати тита з дальшим тати, краще б: „Іти, і завертати, і не вийти з дива“. Але і надає фразі певного відтінку проти та. При та однакового обсягу поняття іти, завертати тісно з собою сполучені зливником та, і цим двом поняттям протиставляється і не вийти з дива, що виходить з обох укупі взятих поняттів. Отже тут слід би зробити невеличку навзу перед і. Вислів у такому разі має сильніший відтінок. „Іти, і завертати, і не вийти з дива“ — тут ми маємо рівнорядно сполучені однакового обсягу три поняття, павзи потрібні і перед першим, і перед другим і.
Де і править не за злучне слово, а підсилює якесь слово, акцентує його в реченні, там здебільшого краще не міняти і на й, як не вражає збіг голосових, а надто там, де акцентоване слово хочемо особливо піднести в реченні: і, вимагаючи довшого видиху, дає більшу силу слову, як й, більшу увагу перетягає на акцентоване слово: — подорожньому і Бог вибачає. На чийому току молотять, того і хліб їдять.
Де і повторюється, там слід би його заховати в одній формі: „Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що порвавши кайдани, збудилися до нового життя, і дітям повітря, вільним птахам, що з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущикові фіалок, що захистившися межи травицею, тихо процвітає, віддаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!..“ (М. Коцюбинський).
У Чупринки:
Квітки, квітки, і степ хвилястий,
Сади, і трави, і луги.
Нагадую ще за паралельні форми з початковими і та й у таких словах, як іти — йти, ім'я — йм'я, імення — ймення, іметься — йметься.
І тут можна прикласти сказане за злучник і=й. Перехожу до прийменника із=ізо=зо=з.
Беру приклад у Славинського з його перекладу Гайне „Панна Клара“.
Під вікно прийшов раз лицар —
Лютню мав він із собою.
Форма із тут цілком на місці: вона проти коротшої з дає повільніший темп, — це ж тон оповідання, — одночасно урівноважуючи голосові звуки з шелестовими.
Але ото в Олеся
Хиба не чуєте про що вітри шепочуть,
І як з зітханнями зливається їх сміх?
можна б у другому рядку обминути збіг шелестових, переставивши слова:
Як із зітханнями зливається їх сміх.
Вірш набирає трохи сильнішого відтінку проти того, що в Олеся, але мені здається, що так саме й треба.
У Луцького:
|
Гей, гори!.. Верхами |
Подібні відтінки, що дає висловові прийменник з=із, вносять у речення й слова, що можуть стояти з так званим, „приставним“ і і без нього, найбільше в таких сполученнях: зб=ізб, зв=ізв, зг=ізг, зд=ізд, ск=іск, зл=ізл, зн=ізн, також ізо=зо=зі, далі сп=ісп, зр=ізр, зс=ізс, ст=іст, зу=ізу, сх=ісх: (і)збавляти, (і)збагнути, (і)збачати, (і)збрести, (і)збудити, (і)звабити, (і)звести, (і)звеселяти, (і)звіряти, (і)звязати, (і)згасати, (і)зглибити, (і)згоріти, і д. і д.; і ще такі паралельні форми, як мла–імла, мжити–імжити, мшити–імшити, знов(у)–ізнову(у), ще–іще, ллє–іллє і ин. Форми з і дуже влучно стоять, де тон спокійний, епичний: „Та хотять байраки рубати, ізрубавши зволочити, зволочити й запалити“ (Метл. 367). У пісні „Ой ізломлю я, ой істопчу я рожу з калиною“ початкове і, як і взагалі часто в народній поезії, використовується для віршового розміру: „Ой казав Криворук, що не здійме орда рук. Орда руки ізняла і козака заняла“. Темп і тон тут вимагають тіснішого збігу шелестових. Народнє прислів'я „Золотий обушок скрізь двері одчинить“ доброзвучніше бренить, тоб-то краще ритму додержує, як сказати: Золотий обушок іскрізь двері одчинить.
Далі паралельні форми в=у, у=в, коли вони правлять за прийменники, а коли за початкові звуки слова.
З граматики знаємо, що прийменник у і у приросткове можуть переходити у в, тоб-то в у нескладове або дуже близьке до нього артикуляцією в біляб'яльне, і навпаки в в у, як до того, чи попереднє слово має кінцевий голосовий чи шелестовий звук: він утік, вона втекла, він у хаті, вона в хаті. Цей факт стосується до тісно сполучених слів, а по павзі він не повинен би мати силу. Та не самі попередні звуки тут впливають, залежить цей факт і від дальших звуків. Наприклад, де наступне слово починається трома шелестовими звуками, там краще заховати у, бо група з чотирох шелестових важка б була на вимову: „Як у руках рушниця у стрільця, то горе качкам“. Часом і три шелестові звуки важко даються на вимову, і тоді теж не треба б міняти у на в: „… що червоніє на узліссі…“ (М. Коцюбинський). Не слід би міняти у на в перед дальшим в. Так само й в не треба б міняти на у перед словом з початковим голосовим звуком, а надто перед у. А в тім, перед у легко обминути недоброзвучного збігу: де у ненаголошене, там воно часто може переходити у в; де початкове у наголошене, там воно здебільшого має приставне в: вузол, вулиця; приставне в може й не з наголошеним у бути: вузький, вуста. „Ходив він в убранні білім, як сніг“ краще, як: „Ходив він у вбранні..,“, краще „В умілого й долото рибу ловить“, як: „У вмілого й долото…“ Краще казати в усіх, в усьому і д., як „у всіх, у всьому“. У Васильченка: „Сон турляє ними у всі боки через груддя, через колоддя“. Краще: „Сон турляє ними в усі боки…“
Важко бренить у Лепкого:
Глибоким, тихим вснуло сном.
Звукове сполучення мвсн дає вражіння, що аж ніяк не зливається з тихим сном.
Як хороше в Тичини:
Що ти в тузі за літом, у тузі,
У Маковея:
|
На зламанім пні, мов сама нежива, |
другий рядок, на мою думку, краще б так змінити:
У думах куняє надута сова.
Тут більше відтінено наперед висунене слово і заразом обминається збіг еу.
Наведений тут факт залежить не тільки від безпосереднього сусідства звуків, а й від дальшого звукового оточення. У Стороженка: „Виткнувшися з-за гори, разом кинувся мені в вічі увесь Ненаситець“. Тут слово увесь, дарма що воно по голосовому стоїть, цілком на місці, і саме тим, що дисимілює збіг в: в вічі ввесь.
Сказане про міну в(у́) на у і навпаки має силу для описового стилю наукової, приміром, мови. Для поетичної мови воно повинно б мати силу тільки тоді, коли збігається з психичними елементами, як оце в наведених вище прикладах із поезії.
Де в поетичній мові фраза має повільний темп з усіма його відтінками, там слід би вжити форми, що з голосовим звуком, а де швидчий із властивими йому нюансами — форми з в.
Добре в Шевченка
|
Ні, чорнявий не убитий, — |
де довша форма з у по голосівці сильніше підносить дане слово в реченні. Влучно й у Коцюбинського, де почувається бадьорий, моторний темп: „Сонце грає промінням; весняний легіт жене по небесній блакиті як пух легенькі білі хмаринки; в повітрі бренять мухи, цвірінькають горобці“. У Воробкевича: „Тут проживав собі Мартин, як той тур у горах. Мав він, хвалити Господа, всього; міг що-дня всіма зубами поживитися“, — цей спокійний тон оповідання краще б було визначити повільнішим темпом: Мав він, хвалити Господа, усього; міг що-дня усіма зубами поживитися. Раціональність довших форм убитий, усього, усіма тут іще підсилюється тим, що вони мають на собі логичний наголос.
Цілком на місці у по голосівці по павзі, в Олеся, приміром:
Затремтіли струни || у душі моїй.
По павзі в і по шелестовому звукові не вражає.
|
І плакав десь вітер || в саду за кущем. (Олесь). |
Також у прозі, щоб виразніше одзначити прозовий ритм: „Хоч і надів жупан, все не цурайся свитки. Хто вліті гайнує, той взімі голодує. Добре, як рибі в воді“. „Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля“ (Коцюбинський)[3]. „Південне повітря, убравши у себе, мов губка, воду“ (Коцюб.). Тут для прозового ритму одзначую той факт, що в українській мові склад, що стоїть безпосередньо після наголошеного, дуже слабий і часом цілком гине. Прикл. зна, хова, ка (каже), хо (хочу). Отже ритм українського речення вимагає, щоб по наголошеному кінцевому звукові стояв меншої протяжности шелестовий звук, а не голосовий: „Світ хвилями ллється з неба, сповняє повітря, несито пожирає тіні на землі, заганяє-їх під дерева й кущі в гущину“ (Коцюб.). „Пропав, як Сірко́ в базарі“. Де по наголошеному звукові буває збіг шелестових, там мова ухиляється від цього правила: „Ували́всь у хату. Не вдавайсь у тугу“.
Що до приставного в у поширеному в поезії слові огонь–вогонь, то його можна б використати, щоб обминути збігу голосових. У Франка в його вірші „Земле моя, всеплодющая мати!“ є рядок: „Дай і огню, щоб ним слово налити“, Краще: „Дай і вогню, щоб ним слово налити“. У Вороного добре:
|
Ти чуєш спів |
І в Коцюбинського: (Хмарки) „спалахнули від соняшнього проміння мов солома від огню“.
Що до форм на од і від, то тут, боячися штучности, утримуюся від певних тверджепь. На Наддніпрянщині в народній мові більше поширені форми з од-, а в літературній мові гору взяли форми з від. Проте слова одвіку, одвічний, одвідати, одсвіт і инші слід би заховати, бо заміна тут од на від дала б недоброзвучний збіг двох суміжних ві у слові, що їх треба дисимілювати. Дисимілюючи, часом треба брати на увагу склади, що не тільки в безпосередньому, а й у дальшому стоять сусідстві.
Далі, паралельні дієслівні форми на ся=сь.
У народній мові більше поширення мають форми на ся по голосовці, на сь по в, рідше по й: вона гралася, він злякавсь, не бійсь і инш. Сучасна літературна мова мало держиться цього факту. Хоч як і в наведених вище фактах, так і тут довші форми на ся могли б надаватися до повільнішого темпу, поважного, епичного тону, а коротші на сь — до сильнішого, рухливішого стилю, проте форми на ся по голосовому ближнє зберігають дух народньої мови, і вони й у поезії, а надто в прозі, повинні безперечно брати гору над формами на сь по голосовому звукові.
Приклади.
В Лесі Українки:
|
Темна хмара озвалася громом гучним, |
В Тичини:
|
Ой не крийся, природо, не крийся, |
У Славинського в його перекладі „Панна Клара“ сказано:
|
Киньмо комарів з жидами — |
Як на мене, то я б сказала:
Сміючися каже лицар,
до нема збігу сьг і де нема непотрібного тут для музики звуків нервового р: у слові лицар не можна було його обминути, але тут можна.
Форма на сь по шелестовому звукові (гравсь, бивсь) цілком на місці перед словом з початковим шелестовим, де перед ним павза, ото як у Рильського:
Далі, паралельні інфінітивні форми на ти=ть. Короткі, уривчасті форми на ть дають стилеві лаконичність і силу,
У Лесі Українки:
|
Леле, дитинонько! |
У Рильського:
|
Як бачить вас і серцю не радіти, |
У Савченка тихий тон у його вірші:
|
„І тихо душа до душі промовля, |
не дозволяє на такий сильний збіг: ,,що страшно загинуть в глухій стороні“. Тиші тут нема. Здається мені, що краще б було:
|
І тихо душа до душі промовля: |
Але силою бренить у Савченка:
|
Тепер одно — заснуть в могилі, |
Силу інфінітивів на ть підносить тут і наголошеність їх кінцевого складу.
Місцями Франко прекрасно, — хоч мабуть несвідомо і тим воно цінніше, — використовує форми на ти і на ть. Ото у вірші „Земле, моя всеплодющая мати!“
|
Дай працювать, працювать, працювати, |
Інтенсивність чинности в „працювать, працювать“ переходить у тривалість „працювати“ і обривається на смерти, на уривчастому „сконать“. Як би це й проза, то б краще не можна було зіставити з собою форми на ти і на ть. Чимало вислів би втеряв на силі, як би закінчити його: в праці сконати. — Коцюбинський каже: „А може поїдуть кудись далеко, далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхать…“ Очевидно автор хтів тут тільки дисиміляцію внести. На мою думку, тут не до речі кінцева уривчаста форма: тут потрібна протяжність — їхати, їхати, їхати…
У спокійній описовій прозі треба, розуміється, заховати тільки форми на ти, вони бо чистіше зберігають дух мови, як форми на ть.
Вище я навела ті українські особливости, що своєю поширеністю в мові багато можуть для стилю важити. Тих особливостів є ще чимало, і в цілому вони становлять той незвичайно цінний матеріял, що належно ним орудуючи, можна б у відповідній спосіб одтінити стиль, зливши його з змістом. Такі особливости є ще паралельні речівникові форми льокативні чоловічого роду на -ові (езі)=і (на коневі, на коні), окремі форми слізми—сльозами; прикметникові форми: добрі—добрії, добра—добрая, добру—добрую, чорне— чорнеє, на синьому морю (морі),—на синім морі (морю); тієї—тії—тої, цієї—цеї—ції, однієї—одної—однії, тією—тою, цією—цею, чийсь- чийся, якихсь—якихось, чиїхсь—чиїхось, кимсь—кимось; дієслівні вольові паралельні форми: чиніть{{{2}}}чиніте, спіть—спіте; далі, паралельні форми окремих слівець: межи—між, (і)знову— (і)знов, ані—ні і багато-багато инших. Усі ці паралельні форми, довші та коротші, можна так застосувати, як на це вище було вказано, беручи на увагу і звукове оточення, і відтінення стилю.
Тут до речі ще зазначу, що в поезії у нас часом використовують слівце би, незалежно від того, чи попередній звук голосовий, чи шелестовиіі.
У Франка:
|
Я би з перемоги вороги під ноги, Що мені до тебе не дають дороги. |
В українській мові після шелестового звука може стояти тільки б: я б, коли б. У Франка краще б сказати: Я б із перемоги.
Також у Загула:
|
Як би крила в нас орлині, як би очі соколині, |
Щоб тут не давати би по голосовому звукові, краще б так змінити другий рядок:
Того змія в цій хвилині ізнайшли б ми там.
Тут не вражає збіг і—і, бо після хвилині є павза.
Щоб показати, як гостро стиль міняється, коли збігається кілька вказаних фактів, беру фразу в Коцюбинського і міняю в ній довші форми на паралельні коротші: „По твердому рипливому снігові стелилися довгії тіні“.=По твердім рипливім снігу стелились довгі тіні.
Наведеними фактами не вичерпано того звукового матеріялу в українській мові, що міг би спричинитися до її краси. Назву хоча б таку галузь, як синоніміка, що її ще цілком не зачеплено в українській мові. Одтінивши і звуками, і змістом окремі, хоча б найуживаніші синоніми, можна б немало внести в скарбницю української мови. Не зачеплено ще й симболіки звуків, а симболіка чи не одно з головних місць має в мові поезії. Певна річ, стиль у поезії надто суб'єктивний, щоб його охопити певними правилами, проте деяку закономірність можна б знайти. Чи ж не кожне відчує красу музики в Тичини, де так інтимно сплелися звуки з змістом?
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить, сміється,
Перегулюється.
Над житами — йде з медами —
Хилить келехами.
День біжить, дзвенить — сміється,
Перегулюється.
Дозволю собі закінчити цитатою з Шопенгауера (Parerga und Paralipomena II, § 291): „Тільки з того, що ми пересвідчені у правдивости та важливости наших думок, випливає наше бажання знайти для них найясніший, найкращий і найсильніший вираз; тільки святощі або неоцінимі твори мистецтва ми бережемо у срібних та золотих схованках“.
Золотою схованкою повинна бути мова.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|