Перехресні стежки/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перехресні стежки
Іван Франко
Передмова (Василь Верниволя)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Передмова.

»Перехресні стежки« — це образ того страшного болота, яке витворювало гнилу атмосферу, що від неї живій людинї або дуріти приходило ся або топитись, якщо в неї не було якоїсь яснїщої мети, та не було відповідної енерґії, щоб могти до тої мети прямувати. І в такій атмосфері доводило ся душитись галицькій провінції не так то дуже ще давно, бо оповідання йде всього двацять лїт після заведення конституції в Австрії, і ще живі люде, що брали участь у польському повстаннї 1863. р. — це вісїмдесяті роки XIX. столїття. А се саме час першого прокиду зі сну українського селянина в Галичинї, час, коли він пробував ставити перші кроки в полїтичному життю, і »Перехресні стежки« малюють ті страшні труднощі, які треба було переборювати всїм, що забірали ся до цеї великої народньої працї.

Над цїлим краєм нависала гнїтюча сїтка тої страшної системи, що давить, придушує кожну одиницю й не дає їй вирвати ся з тої задушливої атмосфери. Та ще як у кого тільки свої особисті цїли, коли він своєю роботою не роздирає сїток системи, коли він, сам не добачаючи, погрузне враз із усїма в болотї і кисне в ньому, то скрізь йому й рада й допомога. Але ж як у кого такий погляд, що він »не має права вдоволяти своїх забаганок, коли мілїони його народу не мають чим удоволити найконечнїщих потреб життя« (стор. 208), коли в кого така думка, що »всї балачки про права індивідуальности, про право на вживання життя та його радощів — се софізми, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерности« (стор. 207) — коли хто »вихований і вигодований хлїбом, працею й потом свойого народу« схоче йому відплатити ся своєю працею для нього — то його зпочатку нїби то не розуміють, далї йдуть батьківські повчання старих життєвих практиків, потім — перестороги, а далї вже обсновують його сіткою незримих шпигів, і починаєть ся боротьба при помочі топтання законів і з допомогою того страшного випробуваного галицького шдяхецько-польського апарату, від якого тільки незломною силою енерґії можна оборонити ся. Це одна з тих »перехресних стежок«, що стрічають ся в життю таких людей, та ще є багато иньчих: і загальної породи, й особистого характеру, і в громадській роботї такої людини прийдеть ся насамперед ізрівнювати ті стежки, заки вона до самої роботи добереть ся. Тут же важно, щоб нїчим не зражувати ся, бути »невлїчимим оптимістом« (стор. 112), нї на що не дивитись, навіть на те, що ті, що для них працюєш — зраджують тебе перед своїми таки ворогами, »ранять свіже й сильне деревце твоєї громадської дїяльности, святу віру в народ, у непропащу моральну силу рідної нації, в її кращу будуччину« (стор. 178).

І ось із того боку носильник тих ідей, адвокат Рафалович, вихованець »того европеїзму, якому в Галичинї виборов горожанство Драгоманов« (стор. 103), являєть ся синтезою не тільки думок Франка про те, яким шляхом можна було повести працю над відродженням галицького селянина, але й синтезою тої великанської боротьби, що до неї дало почин молоде свідоме українське громадянство Галичини, яке й виросло під благодатним упливом Драгоманова. Через те »Перехресні стежки« являють ся немов історичним документом працї над економічним і національним усамостійненням галицького селянина. Молоде поколїння відразу виступило проти тих вічних балачок української інтелїґенції в Галичинї — про потребу просвіти народу, і замісць балачок виставило постулят »школи життєвої освіти«, яка могла вивести його з того його становища »диких людей у пралїсах, що поза межами свойого віґману вважають усе ворожим« (стор. 143). Воно ясно підносило, що тільки економічна незалежність дасть змогу нашому селянинові повести систематичну боротьбу з визиском, і що вміру зросту економічної сили в народї »всї ми здобувати мемо права й повагу для своєї національности« (стор. 87). Роботу свою почало воно здолини, й відразу на всїх дїлянках життя проводило орґанїзацію, бо ж для українського села все було тодї однаково важне: і школа, і читальня, і крамниця, і каса, і зсип збіжжя, і громадська рада, і сейм, і державна рада…

Маючи на увазї обставини та таку тяжку атмосферу, се покоління визнавало, що громадський робітник може повести успішно роботу тодї, коли в нього »відважне серце, сильний характер, завзяття« (стор. 342), широка освіта, і теоретична і, передусїм, життєва, та найважнїще: коли — він незалежний. Бо ж тільки незалежна людина; могла нарушити той спокій всевладного старости »in politicis«, пана, що не терпить »жадних віч, зборів, читалень, аґітацій, товариств» (стор. 40), тільки вона могла виступити проти тих, в кого »закон — це брама, й від волї і зручности адмінїстратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому її замкнути (стор. 351), тільки незалежний міг як слїд стежити за тим, щоб ся брама для всїх однаково відчиняла ся, щоб у законах не роблено »розгалужень, закарлюк« (стор. 348), щоб »параґрафи законів не прикривали самоволї суддїв, щоб нїхто ними не городив собі плота, який забезпечував би безкарність кривдження й визискування народу« (стор. 254), тільки незалежний міг із успіхом поборювати злочинцїв, що тїшили ся опікою провінціональних сатрапів. А все докупи давало змогу людинї вдержати ся серед тої страшної задухи, де »кожний бризькає жовчею на свойого ближнього з великої любови, обкидає його болотом в найчистїйшої прихильности, підрізує його добру славу зі щирої гуманности й заповняє твої вуха поганню з найчемнїщими перепросинами« (стор. 45). Все разом пособляло їй працювати серед тої зґраї донощиків, підлизників, хабарників і дефравдантів, серед публики, де всякий думає тільки »пришпилити латку« другому, в тому акустичному осередку, що як у одному кінцї чхнеш, то в другому тебе чути (cтop. 38), де докладно знають, чи багато людей приходить, чи дома ночуєш, »чи пізно приходиш уночі, чи бувають у тебе які дївчата« (стор. 193) і т. д.

Та того всього мало. Тут нераз треба було вміти »в відповідній хвилї закусити зуби (стор. 329), і все треба було оглядати ся на заднї колеса, щоб і найменьчою особистою догодою (купівля лїса в Буркотинї, н. пр.) не скомпромітувати себе не так у в очах матадорів, як перед селянами. Бо й так особисті відносини все ще сильно заважують у громадській роботї, й кожний крок ті »вгорі« використують, щоб скомпромітувати нелюбого суперника, »революціонера й Русина«, що заколочує їм святий їх спокій. І ще треба було лїчити ся з тим, що в тій роботї можеш нераз лишити ся сам один, як палець — тільки з тими самими безпорадними, вивченими в галицькій нуждї, ще мало свідомими селянами.

Якоїсь окремої програми в роботї для того обідраного села »з головатими вербами при дорозї, з обламаними садками, болотняними вигогонами, сїрими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами, з коршмою, що, мов пащека, готова проковтнути всї здобутки цїлорічної працї, з двором, що мов зуби якогось величезного звіря все готові гризти, калічити і смоктати кров« (стор. 192), з народом, що гне спину перед кожним »паном«, що, навчений довголїтнїм досвідом, нїкому не вірить — для села без правної, лїкарської підпомоги, без читальнї, без каси… для того села окремої якоїсь програми не було.

Те, що робить Рафалович, являєть ся програмою і maximum і minimum, а було програмою minimum того громадівства, за яким так гаряче промовляв Франко в »Захарі Беркутї«, виставляючи його як одинокий порятунок для української народности в Галичинї. Але як у »Захарі« ще тільки загально, і то на зразку з давноминулих днїв виставляєть ся громадівство цїлющим лїком на наші народнї рани — то в »Перехресних стежках« бачимо вже почин практичного переводжування в життя цієї програми громадівства. Маючи на увазї низький полїтичний рівень галицької суспільности загалом, а селянства зокрема, Рафалович не розводить далекої перспективи, не зачіпає нї словечком соціялїзму, про який між селянами ходять дивовижні чутки (стор. 240), хоч виховане на Драгоманові поколїння звало себе соціялїстами й роботу свою називало соціялїстичною. Це цїкаве для особи самого автора, який саме під той час (1899 р.) покинув був ряди радикальної партії і пробував було зійти ся з відсталими елєментами українського суспільства в національно-полїтичній роботї. Це, зрештою, пізнати і зі становища Франка до духовенства. Не замикаючи очей на недостатки цього стану (з погляду на громадську роботу), він усе-таки находить деяке виправдання їх поступовання — давнїще (гл. Основи суспільности) того у Франка не бувало. Ми вже не бачимо тої різькости, як давнїще: видно, в тому часї вже її Франко не потребував, бо ж тодї духовенство перестало вже бути одинокими провідниками галицького народу, а їх місце заступили ті, з якими так довго воювали наші пан-отцї, керма в народній полїтицї дістала ся в руки світській інтелїґенції.

»Перехресні стежки« друкували ся частинами в »Літературно-Науковому Віснику« на протягу цїлого 1900. року, звідкіля й переписано повість для цього видання. Вона вийшла ще й окремою відбиткою з журнала, але ми не мали змоги нею користувати ся. Пишучи повість роздїлами для »Літ.-Наук. Вісника«, від книжки до книжки, Франко часто забував назви, які давав своїм персонажам [бурмістр зветь ся з початком повісти Ресельберґ (стор. 48), на кінцї староста зве його Зільберґлянцом (стор. 377), служницю Стальський кличе на початку Орисею (стор. 75), далї вже Франко зве її й Гануською (стор. 386), і навіть місцевостям (село, де попує о. Зварич назване раз Бобківцї (стор. 100), а далї Бабинцї (стор. 200)[1]] — а то й не додивляв ся до цїлости. Через те, здаєть ся, таким страшне траґічним вийшло закінчення повісти. Хоч психольоґічно автор старав ся вмотивувати вчинок Реґіни, але ж усе-таки лишаєть ся вражіння, що поет застелив поле свойого оповідання трупами, бо ж кінчив ся рік видання журнала, і з дванацятою книжкою треба було закінчити цїлу повість…

Зосередившись на героєві повісти, Рафаловичеві, Франко тільки цей тип провів від початку до кінця послїдовно, і йому в жертву попали такі пасивні типи, як Реґіна й Баран. Загалом Франкові, як активній людинї загалом куди краще вдають ся активні люде, нїж ті, що страждають — цїлком усупереч, н. пр., Достоєвському, що являєть ся майстром у мальованню скорблящих, понижених і кривджених. За те деяку схожість видно між Франком і цим найбільшим повістяром світа у тому, що оба залюбки виставляють жорстокі типи. Жорстокий Стальський — це у Франка не новина (пор. Торський у »Основах« суспільности«, Коструб ув оповіданню »Гриць і панич«, Мій злочин), тільки Стальський доходить уже до тонкостей у своїй жорстокости. Муки, які від цїєї звірюки з людською подобою дістають ся колишнїй коханій Рафаловича, цї муки проведені систематично, з вирахуванням, засолоджені єзуїцькою нїби-то-прихильністю — можуть придумати тільки звироджені, кримінальні типи, можливі хиба серед тих обставин, типи, що їх викидали на верх життя відома галицька господарка або колишнїй царський режім у Росії.

Дуже цїкавий у повісти, на той час, може, ще не дуже реальний, але ж у теперішнї часи уже дїйсний (пор. стор. 373) представник нової течії серед галицького жидівства, що тягне до порозуміння з Українцями й гостро осуджує жидівську асиміляцію. Ваґман робить це, правда, у Франка з особистих мотивів, але ж арґументи його, ідеольоґія його така, що її може взяти за свою кожний »фаховий« полїтик. Що правда, і такі типи у Франка не нові (пор. Бляйберґ у повісти »Петрії й Добущуки«, Хаїм Штенґель у поемі »По-людськи«) — їх устами Франко від 1875 р. проповідував українсько-жидівське порозуміння, яке що-тільки кілька лїт перед війною почало виливати ся у конкретні форми, а в теперішнїх часах чим раз більше стає фактом. Бо ж як узяти по правдї, то се була велика аномалїя, що від віків жило побіч себе два угнетених народи, кожний жив своїм власним життям, не знаючи (пор. Сурка), не цїкавлячись глибше долею сусїда, а тільки підлягаючи арґументації, збудованій на расовій ненависти й давнїх пережитках…

Малюнком непрошених »підпор громадянства«, тих »шпичок«, як їх називає Стальський (стор. 40), та батьків повіта доповнює Франко той образок галицької господарки полїтичного безправства, економічного визиску, національного гнету, образ, для якого накинув він чудові контури в »Основах суспільности«. Тільки за плечима таких батьків можливий такий фізик, що безкарно вбиває людські дїти, тільки під їх покровом може безкарно волочити ся шайка визискувачів, такі злочинцї, як Шнадельський і Шварц, тільки в імя їхнього розуміння спокою може використувати церкву той Єзуїт, що робить із Рафаловича Антихриста, та на їх послугах урядовцї можуть кожну й найновіщу хату зробити небезпечною для людського життя, і такий злочинний тип, як Стальський, може займати урядову посаду, і напів-ідіот Страхоцький може поводити ся з селянами, як зі звірятами, і може пройти безкарно патримонїяльний »вимір справедливости« з боку ріжних великих панів, що не можуть ізжити ся з думкою, що панщини немає. Річ у тім, що воно потрібно, щоб тільки наверх усе сходило ся — се сполука відомого польсько-шляхецького фалшу з давньою австрійською девізою: man soll gedeckt sein! Лиш у такім осередовищі можливі цьоцї Зюзї зі своїми сальонами, в яких вироблюють ся посади, в яких виковуєть ся протекція для усїх її прихильників, та постійних гостей — у всїх тих президентів, маршалків, радників і иньчих »шпичок«. У повісти всї цї »шпички« проходять немов у калєйдоскопі, і неначе в калєйдоскопі зміняють вони і свою вдачу, і свою шкуру, якщо тільки це потрібне для їх інтересів!

За те просто зворушливо — без якоїсь окремої ідеалїзації — виходять ті безправні, пообдирані, темні, беззахисні селяни, що прокидають ся до світла й виявляють такі таланти, що ними можна б здивувати цїлу Европу, як можна зробити »ефект у Европі галицькою нуждою, як би тільки вона була там більш відома« (стор. 460). Яка велика ріжниця між обома світами, і як виходить вона на користь — і це без тенденції, бо на хиби селян Франко очей не замикає — бідного селянства!

Попри те порушено в повісти ще й багато иньчих питань (н. пр., залежність галицької жінки), так що вона дає майже всебічний образ життя галицького суспільства 80. років XIX. столїття.

Коли лїчити відбитку з »Лїтературно-Наукового Вісника« — першим виданням »Перехресних стежок«, то це видання треба вважати другим. Через те, що його способлено і для надднїпрянських читачів, необзнайомлених із обставинами в Галичинї — то необхідно було водностайнити мову, та подати річеві пояснення під текстом. Думаємо, що від того самому творові нїякої шкоди бути не може.




  1. Не маючи під рукою відбитки, я не можу сказати, чи в нїй Франко проредактував та посправляв цї дрібницї, та чи загалом поробив які зміни. У цьому виданню заведено одну назву скрізь, і саме ту, яка стрічаєть ся перша в повісти. Загалом за текст я не дуже ручу, бо відписував ся він серед дуже важких обставин, тай у переписувачів, здебільшого, було більш доброї волї, нїж розуміння свойого завдання.