Перший снїг

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перший снїг (1902
Гі де Мопассан, переклад — Марія Грушевська
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Перший снїг.

Довга променада Круазет заокруглюєть ся при березї синьої води. Там на право входить далеко в море Естерель. Він заступає вид замикаючи горізонт своїм полудневим хребтом з численними острими та дивними верхами.

Лїворуч острови св. Марґеріти і св. Гонорія, облиті водою, лише сторчать їх хребти покриті ялиною.

А здовж широкого заливу, здовж великих гір, розложених довкола Кан, уся людність віль наче заснула на сонци. Здалека видно розкидані на цїлім узгірю білі доми, що наче снїжні плями пятнують темну зелень.

В найблизших віллях від води відчиняють вікна на простору променаду, котру ополоскують спокійні хвилї. Добре, мило. Теплий, зимовий день; заледви чути сьвіжий подув. Із за мурів огородів видно помаранчеві і цитринові дерева покриті золотими овочами. Повільним кроком йдуть дами по піску алеї, ведучи дїтей, що качають обручами, або розмовляючи з мужчинами.

*  *  *
Молода жінка виходить власне зі свого маленького і чепурненького домка, котрого двері виходять на Круазет. Вона зупиняєть ся на хвильку, оглядаючи прохожих, усьміхаєть ся, і з видимим напруженєм доходить до вільної ланки проти моря. Зробивши двацять кроків, вона втомлена й задихана сїдає. Її лице блїде наче у вмерлої. Вона кашлає й прикладає до губ свої прозорі пальцї, наче хоче здержати потрясеня, що її обезсиляють.

Вона дивить ся на небо повне сонця і ластівок, на дивачні верхи Естерель по низше і на поблизьке море таке блакітне, таке спокійне, таке гарне.

Вона усьміхаєть ся й шепче:

— Ох яка я щаслива.

Вона, одначе, знає, що мусить умерти, що вже не побачить весни, що за рік ті люде, які тепер переходять попри неї, вернуть на сю саму променаду, щоб подихати теплим повітрєм сеї милої країни, зі своїми дїтьми, що вже будуть трошки більші, з серцем все повним надії, чутя, щастя, тимчасом, як бідне тїло, яке вона ще нинї носить, зовсїм зітлїє в дубовій домовинї і лишать ся тільки кости загорнені в шовкову сукню, яку вона призначила на смерть.

Її вже не буде. Все на сьвітї буде й дальше для иньших, а для неї скінчить ся, скінчить ся на завсїди. Її вже не буде. Вона усьміхаєть ся, вдихує, скільки може хорими легкими, запашний подув із огородів і думає.

*  *  *
Вона пригадує собі. Її віддали, чотири роки тому, за норманського шляхтича. Се був здоровий хлопчиско, бородатий, румяний, барчистий, з коротким розумом і веселим темпераментом. Їх поженили з маєткових мотивів, яких вона зовсїм не знала. Вона була би охотно сказала „нї“, але казала „так“, рухом голови, аби не перечити батькови й матери. Вона була Парижанка, весела, повна житя.

Чоловік впровадив її до своєї норманської палати. Се був обширний, мурований будинок окружений дуже старими деревами. Узгірє покрите густо ялиною замикало вид із переду. Праворуч прогалина відслоняла вид на долину, зовсїм пусту, що тяглась аж до делеких ферм. По при огорожу був перехід до гостинця, до котрого було три кільометри.

Ох! вона згадувала все: свій приїзд, свій перший день на новім помешканю й дальше свое самітне житє.

Висївши з повозу вона поглянула на стару будівлю і рішила сьміючись:

— Се не веселе!

Її чоловік розсьміяв ся собі й відповів:

— Но, но, якось то буде. Побачиш. Менї не було тут нїколи нудно.

Сей день вони провели час обіймаючись і їй не видав ся він занадто довгим. На другий день почалось знов те саме і так справдї зійшов цїлий тиждень у пестощах. Опісля вона занялась внутрішним урядженєм хати. Се тревало добрий місяць. Днї сходили за днями на незначних роботах, що одначе забирали час. Вона пізнала значінє ріжних господарських дрібниць. Дізналась, що треба знати цїну яєць, яка бував кілька сантимів більша або менша, як до пори.

Се було лїто. Вона ходила в поле дивитись на женцїв. Сонїшна веселість піддержувала веселість її серця.

Прийшла осїнь. Її чоловік зачав польованє. Він виходив ранком зі своїми двома псами — Медором і Мірзою, вона, отже, лишалась сама, не сумуючи, одначе, з причини неприсутности Анрі. Вона любила його дуже, але їй не бракувало його. Коли він вертав, то вона всю свою нїжність звертала до псів. Вона заходилась коло них що вечера, з материним чутєм, гласкала їх безнастанно, називала ріжними милими іменами, і їй не приходило навіть у голову, звертати ті імена до свого чоловіка.

Він розказував їй про польованє нїчого не зміняючи: описував місця, де подибав куропатви, дивовав ся не знайшовши в конюшинї Жозефа Лєданті заяця, або знов злостив ся поступком добродїя Лєшапелє з Гавру, що ходив все краями своїх ґрунтів, щоб стріляти дичину, наполохану ним — Анрі де Парвіль.

Вона відповідала, думаючи про щось иньше:

— Так, справдї, се не добре.

Прийшла зима, зима норманська, зимна і дощиста. Безнастанні зливи спадали по черепянім, рогатім даху, що торчав клином у небо. Дороги виглядали як ріки болота, село як болотяна рівнина; не було чути нїякого звука окрім шуму дощевої води; не було видно нїякого руху, крім кружаня круків, що носились цїлою хмарою, осїдали, а опісля відлїтали.

Коло четвертої години ся понура летюча громада прилїтала й осїдала на великім буцї лїворуч від замку, зі страшним криком. Майже цїлу годину вони перелїтали з гильки на гильку, нїби бились, кракали, а сїрі гильки під ними виглядали як чорні.

Зі стисненим серцем вона дивилась на них що вечера, перенята на скрізь понурою мелянхолїєю близької ночи, що спадала на пусту землю.

Потім вона дзвонила, щоб принесли лямпу, і наближалась до огню. Вона палила цїлі купи дров і не могла нїколи огріти величезних комнат, повних вохкости. Вона мерзла цїлий день, всюди, в сальонї, за столом, у своїй кімнатї. Її чоловік приходив аж на обід, бо полював безнастанно, або знов був зайнятий сїянєм, оранєм і всїми иньшими сельськими роботами.

Він вертав веселий і заболочений, і затираючи руки говорив:

— Яка погана погода!

Або знов:

— Добре, що є огонь!

Часом знов питав:

— Що там скажемо нинї? Чи ми вдоволені?

Він був щасливий, здоров, без нїяких бажань, не бажав нїчого иньшого крім сього простого, здорового і спокійного житя. Около грудня, як прийшли снїги, вона так страждала через зимно в старім замку, що наче остигав із віками, як остигають люде з лїтами, — що одного вечера спитала чоловіка:

— Слухай, Анрі, ти повинен би урядити тут кальоріфер; се осушило-б стїни. Я тебе впевняю, що не можу розігрітись від раня до вечера.

Він зразу сильно здивував ся від сеї не звичайної гадки, щоб закладати кальоріфер у своїм замку. Йому здалось би більше природним, щоб давати псам їсти на столовій посудї. Потім він розсьміяв ся з цїлої сили своїх грудей, повторяючи:

— Кальоріфер — тут! Кальоріфер — тут! Ах! ах! ах! який пишний жарт!

Вона не уступала:

— А я тебе впевняю, що тут можна замерзнути, мій дорогий; ти сього не почуваєш, бо ти все в руху, але тут можна замерзнути.

Він відповів, все сьміючись:

— Що-ж! можна зрештою привикнути, се дуже добре для здоровля. Від того ти тільки поздоровшаєш. Ми не Парижане, до лиха, щоб сидїти на печи. А зрештою, вже ось-ось весна.

*  *  *

З початком сїчня на неї спало велике нещастє. Ії батько й мати померли з нещасливого випадку, їдучи повозом. Вона їздила до Парижа на похорони, і гризота сильно придавила її душу близько на шість місяцїв.

Милі, погідні днї не могли її оживити; утомлена і сумна вона пережила до осени.

Коли вернули знов морози, вона перший раз заглянула в лице своїй сумнїй будучности. Що вона буде робити? Нїчого. Чого тепер може сподїватись? Нїчого. Чи яке очікуванє, яка надїя може ще оживити її серце? Нїяка. Лїкар, котрого вона радилась, сказав, що вона не буде мати нїколи дїтей.

Іще гірше, ще прикрійше нїж торік докучало їй безнастанне зимно. Вона держала все над огнем свої застиглі руки. Поломінь огнища палила їй лице, але ледяне повітрє морозило їй спину і втискало ся межи тїло і одежу. І вона дріжала від стіп до голови. Здавало ся, що в кімнатах були несчисленні струї повітря, живі, зачаєні, злобні наче вороги. Вона натрафляла на них що хвиля; вони дули на неї безперестанку то в лице, то на руки, то в шию своїм зрадливим і зимним подувом.

Заговорила вона знов про кальоріфер; але чоловік слухав її так, як би вона забажала від нього, щоб їй дав місяць. Заведенє сього урядженя в Парвіль йому видавалось так неможливим, як відкритє фільософічного каміня.

Їздивши раз до Руану в ріжних справах він привіз їй маленьку мідяну грубку, яку назвав жартом „кешеньковим кальоріфером“; і прирікав їй, що сього вистарчить, аби від тепер не було їй нїколи зимно.

Якось при кінци грудня вона зрозумівши, що все так жити не зможе, спитала несьміло одного вечера при обідї:

— Скажи, мій дорогий, чи ми не поїдем перед весною на тиждень або два до Парижа?

Він остовпів.

— До Парижа? до Парижа? Але по що? Певно що нї! Тут, дома аж занадто добре. Які ти маєш часом сьмішні помисли!

Вона прошептала:

— Се розірвало-б нас трохи.

Він сього не зрозумів:

— Чого-ж тобі треба для розривки? Театрів, вечерів, мійських обідів? Ти-ж знала їдучи сюди, що не можеш сподїватись того рода розривок!

В тих словах і в тонї, яким вони були сказані, вона відчула докір і замовкла. Вона стала несьміла і лагідна без нїякого супротивленя, без своєї волї.

В сїчни прийшли люті морози. Опісля снїг покрив землю.

Раз вечером, дивлячись на велику хмару круків, що крутилась і розстелювалась коло дерев, вона не хотячи заплакала.

На те увійшов її чоловік. Здивований він запитав:

— Що се-ж тобі?

Він був щасливий, зовсїм щасливий, не маривши нїколи про иньше житє, про иньші утїхи. Ви сїй сумній країні він родив ся, тут і виріс. Йому тут, у себе дома, було добре, вигідно, і фізично і духово.

Він не розумів того, що можна бажати пригод і ріжних приємностей; він не розумів, що деяким людям може здаватись неприродним перебувати всї чотири пори року на однім місци; він наче не знав, що весна, лїто, осїнь і зима дають богатьом людям на що раз иньших місцях що раз иньші приємности.

Вона не могла нїчого відповісти і обтерла скоро очи. Вкінци прошептала несьміло:

— Я… я… трохи… сумна… менї нудно трохи…

Але сказавши се вона сильно налякалась і скоро додала:

— І ще… менї… менї трохи зимно.

На сї слова він розсердив ся:

— Ага! так… все гадка про кальоріфери. Але-ж, до лиха! від коли ти тут, ти не мала ще навіть катару.

*  *  *

Прийшла ніч. Вона пішла на гору до своєї кімнати, бо була собі вимовила осібну кімнату. Лягла, але навіть і в ліжку їй було зимно. І стала вона думати:

— Так буде все, все, аж до смерти.

І зачала думати про свого чоловіка. Як міг він їй те сказати:

„Від коли ти тут, ти не мала ще навіть катару“.

Треба, отже, щоб вона заслабла, щоб кашлала, аби він зрозумів, що вона страждає!

І її взяла досада, досада подражнених, а слабих і несьмілих. Треба, щоб кашлала. Добре! вона буде кашлати; він почує, що вона кашлає; треба буде покликати лїкаря; він, її чоловік побачить се, побачить!

І вона встала з ліжка боса і засьміялась, бо прийшла їй в голову дитинна гадка:

— Хочу кальоріфера і буду його мати. Буду доти кашлати, доки буде потреба, щоб він рішив завести його тут.

І майже зовсїм нага сїла на крісло. Чекала так годину і дві. Дріжала цїла, але не дістала катару. Отже вона рішилась ужити крайнїх способів: тихенько вийшла зі своєї кімнати, зійшла зі сходів і відчинила двері до городу.

Земля покрита снїгом була наче мертва. Вона протягнула раптовно свою босу ногу і всунула її в сю легку замерзлу піну; чутє зимна, болюче як рана, підійшло їй аж до серця. Потім протягнула другу ногу і зачала поволи сходити зі сходів. Опісля перейшла через ґазон, говорячи:

— Дійду аж до ялиць.

І йшла малими кроками, задихуючись кождий раз, коли мала ставити босу ногу в снїг.

Вона діткнула ся рукою першої ялицї, наче хотїла упевнитись, що виповнила до кінця свій проєкт; опісля вернула. Два або три рази вона думала вже, що упаде, так була застигла і ослабла. Заким ще вернула до хати, вона сїла на сю замерзлу піну і навіть назгортала її, щоб собі натерти нею груди.

Потім вернула і лягла. За яку годину їй здавало ся, що має в горлї муравельник. По всїх її членах бігали також муравлї. Одначе вона спала.

На другий день рано вона кашлала і не могла встати з ліжка.

Дістала запаленє легких. Горячкувала, і в горячці бажала кальорїфера. Лїкар зажадав, щоб його завести. Анрі уступив, але зі злостею й відразою.

*  *  *
Вона не могла вернути до здоровля. Сильно заатакованї легки заставляли боятись про її житє.

— Коли вона лишить ся тут, то не доживе дальше, як до морозів, сказав лїкар.

Її післали на полудне.

Вона поїхала до Кан, побачила сонце, полюбила море, дихала запахом цвитучих помаранчевих дерев.

Опісля вернула весною на північ.

Але тепер мучив її страх, щоб не виздоровіти, страх перед довгими норманськими зимами; тому, коли тільки їй ставало лїпше, вона відчиняла в ночи вікно, думаючи про миле побереже Середземного моря.

Тепер вона умре; вона се знає, і вона щаслива.

Вона розкладає, ґазету, котрої ще не вітворила, і читає такий надпис: „Перший снїг у Парижї“.

І вона здрігаєть ся, але потім усьміхаєть ся. Вона споглядає на Естерель, як він рожевіє від сонця, що тепер заходить; споглядає на просторе блакітне море, і встає.

Вона вертає повільними кроками, задержуючись тільки, щоб кашлати, бо була за довго надворі, і їй стало холодно, трошки холодно.

Дома вона застала лист від свого чоловіка. Вітворила його все усьміхаючись, і стала читати:

— „Моя дорога! Я думаю, що тобі добре і що не дуже жалуєш за нашою гарною країною. Від кількох днїв маємо добрий мороз, що заповідає снїг. Я убожаю таку погоду, і ти зрозумієш, що я не думаю розгрівати твого проклятого кальоріфера“…

Вона перестає читати, щаслива тою гадкою, що таки мала кальоріфер. Її права рука, що тримає лист, опадає на колїна, підчас коли лїву вона підносить до губ, наче хоче утишити упертий кашель, що розриває їй груди.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2019 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1948 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.