Петро Конашевич Сагайдачний (Чайковський)/VI
| ◀ V | Петро Конашевич Сагайдачний VI |
VII ▶ |
|
В 1620 р. довершив Петро Конашевич вікопомного дїла в історії українського народу, яке перевищило своєю важністю все, що він дотепер зробив. В тім роцї наступила за стараннєм Конашевича злука православної церкви з козацтвом.
Придивімо ся, як воно прийшло до сього.
До початку XVII столїття козацтво відносило ся до православної церкви байдуже. Ті бездомні степовики не чули духовної потреби й без церкви обходили ся. Народня сміховинка говорить, що козаки, побачивши скирту у полї, держали її за церкву. Тому-то заведеннє унїї не зробило зразу на козацтві великого вражіння.
Як відомо, проголошено унїю 1596 р.
Заведеннє унїї не було-б стрінулось з таким завзятим опором православних, колиб були підготовили її як слїд й не заводили нагально, по магомеданськи, огнем і мечем, тюрмою і всїлякими шиканами православних. В справах віри не можна нїкому лїзти чоботами в душу. Як поводити ся з чужими вірами, показали нам люде з таким великим полїтичним змислом, як Римляне. Инакше робили Поляки, опановані єзуїтським фанатизмом. Тому-то унїя, котра з часом у галицькій Українї стала національною церквою, — була тяжко ненавиджена на цїлій Українї, що у всїх договорах Хмельницького з Польщею вимагаєть ся заєдно усунення унїї.
Унїю заводили нагально, брутально. Коли який православний владика перейшов до унїї, то вже називало ся, що цїла його дієцезія з цїлим духовенством і вірними уважала ся унїятською, і вже й мови про те не було, щоб сю дієцезію обсадити новим православним владикою. Коли який православний владика помер, його місце займав унїятський єпископ. Надто в тих нечисленних дієцезіях, де православні владики були наставлені, наставляв король унїятських єпископів. Притім забирано майно православних церков на унїю. Православні не могли вести якогось уряду і т. д. Сї сумні картини доволї звісні, щоб їх потрібно було тут повторяти.
Таким самим способом по смерти київського митрополита Рогози поставлено київським митрополитом Потїя. Одначе він не важив ся сидїти у Київі й післав свого офіціяла Антона Грековича. Сей добродїй був передтим монахом православного манастиря, щось там прогрішив ся, треба було рятувати ся втечею і забіг аж в унїю, де зараз виавансував на митрополичого офіціяла. Як кождий ренеґат, був він дуже запопадливий в тім, щоб православним дати ся в знаки. Вже 1610 р. пишуть православні Кияне на Грековича скаргу за ріжні утиски, а в сїй скарзї говорить ся, що варто його, як пса, вбити. Одинокою обороною православя була Київо-печерська Лавра. Вона, не зважаючи на затїї унїятів, зостала ся в руках православних завдяки тодїшньому свому архимандритови Єлесеєви Плетенецькому. Се була незвичайна людина з високою освітою і з великим орґанїзаційним талантом, незужитою енерґією і дитячою привязанністю до рідної церкви. Се був шляхтич з Галичини з містечка Плетенич.Він нелише боронив майна православних церков від інвазії унїятів, але ще, користаючи з пригідної хвилї, відбирав унїятам ті маєтности, які вже вони вспіли захопити від православної церкви. Таке було з церковними маєтностями в литовськім княжестві. Вони належали перше до Київо-печерської Лаври. Забрав їх польський король і віддав митрополитови Потїєви.
По смерти митр. Потїя Плетенецький, користаючи з побуту козаків на Литві, відібрав маєтности для Лаври й не віддав їх, не зважаючи на те, що митр. Рутський виграв ті маєтности в процесї.
Плетенецький заходив ся щиро, щоб по упадку острозької школи зробити Київо-печерську Лавру осередком української науки й культури. Він купив стратинську друкарню по епископі Ґедеонї Балабанї, перевіз її до Київа й розширив. Далї в Радомишлї заложив фабрику паперу та власну ґісерню. Крім того він заснував при манастирі кружок учених, до якого увійшли Копистинський, Тарас Земка, Павло Беринда, Лаврентій Зизанїй, а потім Йов Борецький. Се були по найбільшій части Галичане. Взяли ся серіозно за видавництво нових книжок. Щоб зібрати фонди на ті великі дїла, Плетенецький зачав заводити ощадности в монашім життю. Зате монахи повстали проти нього, та Плетенецький здавив сей бунт і таки поставив на своїм.
В 1615 р. 14 жовтня жінка мозирського маршалка Степана Лозки Гальшка Гулевичівна записала свої маєтности, як у Київі, так і в околицї на ріжні релїґійно-просвітні й культурні цїли для православних. Екзекутором сього запису іменувала та ввела в посїданнє Ісаію Кутинського й ще инших черцїв.
На сїй підставі заснувало ся зараз найблизшого року брацтво, до якого вписав ся Петро Сагайдачний з цїлим козацьким військом.
Сим на око малозначним актом заявило козацтво перед світом, що воно стоїть в злуцї з православною церквою і стоїть за її інтересами.
Підготовленнє до такої злуки розпочало ся тодї, як Сагайдачний виступив уперве на історичну арену.
До того часу до православної церкви належала українська шляхта й міщанство. Між тими клясами яко маючими й поспільством і козацтвом був суспільно-економічний антаґонїзм. І саме тепер на ґрунтї віри злучила церква ті два елєменти й вони творять відтепер православно-національний український загал. Сього доконав вихованець острозької школи Петро Конашевич, на якого мав неостаннїй вплив такий оборонець православя, як Дамян Наливайко.
Навіть без великої аґітації той переворот у поглядах козаків на церкву й віру став ся необхідним. Кождий козак виносив з дому ту іскорку любови до своєї церкви. — До усїх подвигів козацтва потрібна була ідейна сторона. І тою ідеєю в життю і дїланню козаків стала ся православна віра й церква.
І саме з почуття того ідейного обовязку: боротьби за віру — вийшла така епохальна річ, як злука козацтва з православною національною церквою. Національна церква знайшла в козаках опору проти затїй ворогів; козаки зискали на ідеї, яка робила з них оборонцїв батьківської церкви й віри. — Православні зачали підносити голови в оборонї своєї віри, а вороги, маючи респект перед козацтвом, не сміли їх займати.
Опираючи ся на козацькій силї, київські міщане взяли ся добре до своїх гнобителїв. У тих заворушеннях взяв участь і київський війт Хведір Ходика. Міщане втопили в полонцї в Днїпрі зненавидженого Грековича. Велямін Рутський, унїятський єпископ, внїс скаргу на міщан, вказуючи, що зухвалість міщан має свій корінь в печерськім брацтві та школї. В инших часах були-б Поляки пімстили таке свавільство, але то був 1618 р. Поляки вели війну з Москвою й мусїли забігати у козаків ласки.
Два роки пізнїйше київські духовні круги видали акт, в якім виразно віддали православну церкву під покрову цїлого козацтва. Розумієть ся, що на таку заяву не треба було польського дозволу.