Народив ся я на сьвіт,
Як одного раня
Моя ненька забагла
Шпаків на снїданя.
А я хлопець молодець
Пожалував мами,
Серед лїса відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю,
Сюди туди край дупла,
Тай сам улїзаю.
Ходжу голий по дуплї…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилїзати-б, так не то!…
Я й домудрував ся,
Лиш сокиру притащив —
З дупла прорубав ся.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадав ся за сїм миль,
Назад подивив ся,
А у коня, як на сьміх,
Лиш перед лишив ся.
Я і взяв ся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, тай залїг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеть ся,
А зад росте тай росте,
Аж до неба пнеть ся.
А для моїх шпаченят
Того було й треба, —
Додрапались по вербі
До самого неба.
Пробудив ся, — до шпаків —
Та де вже до ката!…
Аж на небі половив
Свої шпаченята…
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась,
Тай знать побрикала.
Щастя тілько, що сьвяті
Не горшки лїпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Росказав я їм біду,
Випросив полови,
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Впяв до неба, тай у низ!
Менї у горя мало!…
Аж до низу на сїм миль
Мотуза не стало.
З гори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що в горі собі урву,
То в низу надточу.
І спукаюсь собі в низ,
Мало й остаєть ся,
Щоб урвати кілька раз,
А мотуз не рветь ся.
І висїв я кілька лїт,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролїтав,
Та туди й забрав ся,
Нанїс меду, щільників,
Розхазяював ся.
Нанїс меду кілька пуд,
Ну, його з бідою!
Мотуз рветь ся — я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багнї
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гнїздо собі звила.
Яєць много нанесла,
За дїтий помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинув ся,
Поїв яйця, тай на чуб
Хвостом обернув ся.
А я за хвіст: „гуттю-га!”
А вовк налякав ся,
Та як скочить — я і гоп!
На сьвіт показав ся!
II.
І ото вже я підріс,
Лїт десяток було;
Дїд ходив ще без штанів,
А батька й не було,
То бувало, коли хто
В гостї запрашає,
То дїд сяде на полу
Та мене й питає:
„А хто-ж сину, піде з нас?”
То я його глажу:
— „Та хто-б, кажу, не пішов,
Все то одно — кажу.
Або я піду туди,
А ви сидїть, дїду;
Або ви собі сидїть,
А я туди піду”.
А зимою холодно,
Нїчим затопити,
То й питаєть-ся дїдунь:
„Що сину, робити?”
— „А що-ж? кажу: тра комусь
Їхати в дубинку!”
То бувало й каже дїд:
„Хто-ж поїде, синку?”
То я й кажу: „Хоч сидїть,
А я не поїду;
Хоч посиджу, я за вас,
А ви їдьте, дїду!”
То бувало й їде дїд…
А раз таки в біса
Потягнув ся вже і я
За дїдом до лїса.
Тілько входимо у лїс,
Аж купа ломача!
Я сокирою гугуп! —
Заяць з-під ломача.
А ми собі не страшки:
„Гуттю-тю!” на зайця,
Та живенько за ломач, —
Аж там сиві яйця.
„Заберемо!” — Заберім!
Зважили дручками,
То на силу, що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і принїс,
А в нас на ту пору
Розквоктала ся свиня,
Квокче коло двору.
„Пійміть, дїду!” Дїд пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок з'орали,
Та такого-ж, кажу, ми
Того хлїба мали!…
Що як тих уже женцїв
Прийшло ся збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала-ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
„А що, сину, каже дїд,
Треба спогадати,
А де то ми ті скирти
Будемо складати?”
То бувало я сиджу,
Тай дїдови ражу:
— „Адже-ж у нас комин є,
На коминї! — кажу.
На коминї як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як Бог дасть,
Будем молотити!”
То бувало сьвятий хлїб
Аж комин колише!…
Одна тілько нам біда,
Що вклюнулись миши.
А кіт якось на полу
Із дїдунем грав ся,
Від дїдуня гиц на піч,
В закутку закрав ся…
Та як хвостом замахнув —
Жиди-б його з'їли! —
То в помийницю скирти
Так і полетїли!
III.
А ото вже дїд підріс,
Та і одубив ся;
Після нього через рік
І батько родив ся.
Та ото вже тра було
Батька менї вчити;
Але за то, як навчив, —
То-то було жити!
Все було у нас одно,
Здатність і заможність,
І хазяйство й ремество,
І смак і набожність.
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
Мати ходить цїлий день,
Тілько глядає,
А ми з батьком у ночи
Вудку закидаєм.
То бувало таки так
В добрую годину,
Як не клюнеть-ся кожух,
То тягнем свитину.
Купувати коли що —
То рука дріжала,
За то купим, то по нас
Аж земля движала.
А набожні що були,
То сохрани Боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять може,
То бувало у ночи
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлїзаєм.
То так собі розжились,
Що й сьвітлицю мали,
Сьвітило ся, куди глянь,
Лиш стовпи стояли!
А одежі що було!
Боже, твоя воля!
Вісїм свит у нас було,
А все тїло голе.
Тай хазяйство таки ми
Поряднеє мали,
Бо сусїди навкруги
В два плуги орали.
Тай воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Чого доставати.
А як поле із'орем,
То вже чи є красче?
То не наше, а чуже,
То чуже, не наше!
А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьківський кожух
Та гречку й накрила.
А худоби було шмат,
Гречка лиш білїла,
Та з кожуха як пішла —
Чисто гречку з'їла.
А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все таки через ню
І то позбували.
Як умерла — де було
Домовини взяти?
Мусїли вже для біди
І лавки віддати.
Та ще потім по бідї
І обід справляли,
Взяли собі по-над став
Людий поскликали.
Тай просимо їх у двох:
„Пийте юшку, люде!
Як випєте теє все —
То там рибка буде!”
А тепер ми розійшлись,
Батько шинк тримати,
А я не так до шинку,
Як люблю орати.
Батько пяний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як упюсь,
Носом за коршмою.
|
