Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію (Йогансен)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію
автор: Майк Йогансен (1896-1937)
Створення: 1930. Джерело: [1]  • Повість уперше була оприлюднена на сторінках журналу «Літературний ярмарок» як два окремих твори: Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію// Літературний ярмарок. — 1928. — № 1; Йогансен М. Неймовірні авантури дона Хозе Перейри у Херсонськім степу // Літературний ярмарок. — 1929. — № 8. Поєднані однією композицією, ці два сюжети склали основну версію повісті, що була надрукована у книзі: Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. — X.: Пролетарий, 1930.
        Coelum, non animum mutant qui trans mare currunt.
        … only dull, thick-headed, loquacious idiots. Thus, landscape cannot be adequately treated in the litterature in the usual descriptive way. But if some writer should by chance come across the idea of shifting the reciprocal roles of the landscape and the acting persons, it would be quite a different thing. The persons, treated as mere eardboard puppets, as moving decorations can nevertheless impart proper movement to a description of a landscape (because of the natural tendency of the reader to follow their ways, as if they were real living people) and so a «Landscape-novel» could be made quite readable. But such a thing has still never been deliberately attempted.

(From an unpublished essay on «Landscape in the Litterature» by the Author. Quoted for the use of critics only)

[ред.]

«...Отже, ляндшафт не можна з достатнім успіхом трактувати в літературі в звичний описовий спосіб. Та коли б якийся письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ляндшафту і дієвих осіб, то це була б зовсім інша справа. Дієві особи, трактовані як прості картонні ляльки, як рухомі декорації, можуть, одначе, надати потрібний рух ляндшафтному описові (через природню тенденцію читача стежити за їхнім рухом, ніби вони є реальні живі люди), і таким способом «лянд-шафтне оповідання» могло б бути зроблене цілком читабельним. Але досі ніхто свідомо не ставив перед собою такої задачі».

Так! Любий серцю моєму читачу і ще миліша очам моїм читачко! Те, що ви зараз прочитали, є переклад англійської цитати, вміщеної перед книгою.

Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів». Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.

Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.

Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них деревляні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.

Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з’являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.

І коли ви, розумний читачу і прекрасна читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки ви б не сердились на автора за картонні і дротяні його фиглі, він уважає, що виконав свою задачу (хоча тепер і не зовсім певний, що варт було таку задачу перед собою встановляти). Тож a Dios! — прощавайте — як кажуть еспанці.