Позашкільна освіта (1918)/Історія її розвитку по земствах Росії і України
| ◀ Методи й засоби позашкільної освіти | Позашкільна освіта під ред. С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепиги і С. Черкасенка Історія її розвитку по земствах Росії і України |
Засоби ширення книжок земствами і приватними особами ▶ |
|
Доки Україна входила в склад Російської Держави, вона не мала позашкільної освіти, бо в усій Росії розвиток її можна назвати справжнім мартирологом: на кожному кроці ставилися такі перешкоди, такі утиски, які — цілком руйнували справу. Хіба тільки за останні 10—15 років вона почала як-не-як організуватися, бо саме державне життя висувало питання народної освіти і навіть реакційні кола мусили йти назустріч сьому освітному рухові. За останні 10 літ можна було бачити, як коло сього питання працювали представники цілком протилежних громадських і політичних напрямків і кожний хотів захопити справу в свої руки; одні — з таємною надією затримати справжню освіту й навернути народну масу до своїх темних політичних намірів; другі щиро завзято брались за роботу з чистим бажанням дати людові необхідну свідомість і науку. Ся остання течія більш усього мала перешкод, але-ж вона й дала позашкільній освіти де-яку організацію. Виявлялась ся течія більш усього по земствах і в приватних товариствах. Земство взагалі утворило народну освіту, як на Україні так і в Росії, але не всі земські управи стояли на певному грунті в сій справі, в багатьох земствах про освіту уперто не дбали, боячись, щоб часом селяне, набравшись науки, не одмовилися на панів працювати. Але всежтаки можна правдиво сказати, що більшість земств ставила собі провідним гаслом — освіту для народа. Часто перешкоди уряду доводили земців до роспачу і вони на деякий час зрікалися всякої просвітної діяльности. Але при всякій можливості, користуючись усякими сприяючими змінами урядового настрою, вони знов роспочинали свою тяжку працю — організації народної освіти. Цікаво, що в законах про Земське Управління (Земское Положеніе 1963 р.) не дано майже ніяких вказівок що до обов‘язків Земств відносно народної освіти. В первісному проектові сих законів навіть не згадується, про народну освіту або якусь участь земства в сій справі. Тільки коли сі законопроекти перейшли на затвердження до Державної Ради, то там надумалися, що таке замовчання обов'язків земства що до народної освіти — незручне, і там було постановлено „прикликати земства до добровольної участи в подачі засобів на закладання шкіл і других освітних інституцій і в догляді за ними на грунті урядових[1] вказівок.“ Ся постанова дуже характерна, бо вона позбавлювала земство всякого самостійного переведення народної освіти, накладала на земство лише один обов‘язок — здобувати засоби для освіти і слідкувати за тим, щоб виконувалися всі урядові обіжники (циркуляри), і цілком природне, що на початку свого істнування земство відклало сю справу і, напр. вже в 1868 р.[2] жадне земство не асігнує нічого на народну освіту.
І дали теж асігновки призначалися дуже мізерні й давали їх лише де-які земства, — так — 3 повіти на Катеринославщині, 4 на Таврії, Самарське й Вороніжське. В 1873 р. на всю освітну справу видавалося земствами лише 2,487.000 крб. Поволі зростали сі асігновки і лише в 1913 р., майже на 50-літні роковини земства, його загальна асігновка на народну освіту доходила до 99,878.000 карб. Відносно инших витрат відсоток на народну освіту теж піднявся. Так, спочатку він складав лише 5%, а в 1913 р. вже доходи до 25%. Що до витрат уряду, то вони збільшилися всього з 2% до 4,7%. Разом з побільшенням витрат взагалі на освіту, піднімалися витрати на позашкільну освіту, так, в Саратовському земстві на неї йде 82% усіх асігновок на народну освіту, в Тверському 50%, на Курщині 24%. Взагалі, за останні 10 літ земські витрати на народну освіту складають ¼ всіх земських коштів, а по де-яких земствах то вони доходять до 40%. Не так було спочатку земських установ, тоді панувала така думка, що народна освіта, яка потрібна лише для народних мас, мусить провадитись на кошти самого селянства. Відомий тогочасний земській діяч княз Васільчіков обстоював ту думку, що земство має лише підтримувати селянськи громади й давати їм допомогу, а вся ініціятива відкриття початкових шкіл мусить належати самим громадам. В кінці 70-х років селяне виплачували 45% усіх коштів на народні школи.
Але разом з сією течією лунали промови другого не менше відомого „земця“ — Кошельова, який на земських зібраннях казав де-що зовсім инше: ми будуємо мости, казав він, і збіраємо на них гроші, не запитуючи окремих селян, чи то окремі селянськи громади, чи вони бажають, чи їм потрібен той або инший міст. Ми переконані, що мости взагалі потрібні і ми їх будуємо й утримуємо“. Сей погляд переміг і в 80-х роках повітові земства заходилися організовувати земські початкові школи. Але справа велась якось випадково, без жадного пляну, без ясного й певного переконання в тому, яка саме освіта нейпотрібніша.
Один час висували систему мандрівних шкіл, які уряд визнав небезпечними й заборонів указом 1877 р.; другий раз земства визнали бажаним тип найпростіших шкіл грамоти; в 80-і роки вони беруться субсідіювати церковно-парафіяльні школи. Ще піднімалися суперечки за те, чи потрібна народові загальна освіта, чи йому треба лише мати професійні знання і земства заводять ремісничі школи з дуже обмеженим загально-науковим курсом. Був час, коли земства захоплювалися одним завданням — підготуванням учителів; вони одкривали вчительські семинарії, вчительські інститути. І тут уряд ставить страшенні перешкоди земським заходам. В Черниговському земстві одкриття учительської семинар!ї тяглося кілька років, викликало справжній політичний конфлікт межи земством і урядом, що не хотів затвердити програм семинарії, не хотів давати земству волю самому призначати професорів до семинарії.
Приходили земці й до такої думки: не поширюючи кількість шкіл, організовувати біля де-яких з них так звані бурси, де діти мали-б змогу переночувати, приходячи з других сел та хуторів, мала-б гарячу страву. Всі сі ріжноманітні засоби ширити освіту на протязі півстоліття давалися земствам весь час шляхом постійної боротьби з урядом, який ставив на кожному кроці тяжкі перешкоди, не затверджуючи статутів і програмів, не допускаючи до вчителювання жадної людини, яка б мала хоч вищу для вчителя початкової школи освіту, або не відповідала тяжким вимогам благонадійности. Уряд задовольнявся лише тоді, коли втомлені боротьбою земці складали руки і обмежували свою діяльність лише допомогою парафіяльним школам. Потроху догляд уряду за народною освітою все ширився, вся культурна справа була в руках урядової інспекції, а земству доручалася вся господарська справа, воно лише постачало гроші, не маючи права на жадну ініціятиву, на самостійне керування.
Тільки за останні 10—12 років зміна політичних умов життя яскраво виявила всю темноту й несвідомість народних мас і неможливість такого стану при нових державних обставинах. Уряд сам побачив неможливість такого становища державного життя і поширив самостійність земств в справах народної освіти, і тоді справа одразу стала на ширший шлях і посунулась наперед. Легко зрозуміти, ще при таких умовах, в яких розвивалася з такими труднощами школа народна, — земствам трудно було й думати про позашкільну освіту. Для бібліотек, для вечірних або недільних шкіл неможливо було достати дозвіл, неможна було ширити книжку серед грамотної молоді, і земства бачили, як збільшувався відсоток анальфабетів, які, хоч і пройшли школу, але без книжок, без повторних класів дуже швидко забували грамоту. Даремно витрачалися земські кошти, школи при відсутности позашкільної освіти не мали змоги давати грамотних людей.
А про ширення позашкільної освіти серед люду не можна було раніш і думати не тільки через перешкоди уряду, а й через непевний настрій самих гласних: межи земцями були й такі, що бажали зменшити оскільки можливо ту освіту, яка й без того давалася народу нікчемними крушечками; бували й такі земці, як Домантович, який не соромився на земському зібранні висловлювати таку думку, що „ширша освіта шкодлива, бо вона „відіб'є“ сільський люд від хліборобства“.
Першими формами позашкільної освіти виявилися народні бібліотеки, читальні і шкільні книгозбірні. В 70-х роках почали засновуватися шкільні книгозбірні, але користуватися ними могли і учні, що закінчили своє навчання в школі, — книжка стала входити в народне життя; але й тут книжки не могли вільно ширитися, бо всяку книгозбірню доводилося складати лише по катальогу, ухваленому так званим „Ученим Комитетом“, який дуже небагато книжок дозволяв ширити по народних читальнях та кнігозбірнях, та й самі книжки були мало цікаві по змісту, а не напряму були консервативно-патріотичні. Навіть клясичні твори російських письменників — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, — і ті заборонялось ширити серед народу.
Разом зі шкільними книгозбірнями відкривалися й народні. Перша в Катеринбурзі — в 1882 р. земство асігнувало 300 карб. на 7 книгозбірень. В 1886 р. Глухівське земство (на Чернигівщині) призначає на 3 книгозбірні по 25 карб. Жвавіше розвинулася бібліотечна справа в 90-х роках, і тоді уряд випустив окремі правила, які дуже перешкоджали її розвиткові. Так, сими правилами заборонялося відчиняти народні книгозбірні в помешканнях народних шкіл, дуже обмежувався катальог книгозбірень, часописі майже зовсім заборонялися. Головним чином сі книгозбірні заводили земства, але далеко не всі приймали жваву участь в сій освітній справі. Можна бачити, що наприкінці XIX і на початку ХХ ст. бібліотеки ширилися; так, з 1898 р. по 1904 р. кількість книгозбірень підвищилася з 3000 на 4500 (1500 за 6 років), а вже з 1904 по 1911 р. піднялась з 4500 до 10.000. Два з‘їзди — загально-земський освітний і спеціяльно бібліотечний в 1911 р. багато сприяли кращій організації бібліотек і їх вільному й ступовому розвиткові. Чимало земств стало вже виробляти певну сітку книгозбірень на теріторіях ріжних повітів. На чолі книгозбірень ставилися окремі завідуючі з платнею B 300 i B 750 карб. Краще всього справа книгозбірень була улаштована по земствах — Олонецькому, Уфімському, Харьківському, Московському, Катеринбургському, Саратівському і др. Справа велась головним чином на кошти губерніяльних земств, але й повітові вели справу на цілком безплатному принціпі, дбаючи про можливо громадську організацію справи.
У нас на Вкраїні більше дбали про розвиток народних бібліотек на Харьківщині і на Чернигівщині, але сі книгозбірні мали невелике освітне значіння, бо українські книжки заборонялися, а в російських люд мало розумився й селяне нигозбірні дуже мало одвідували.
Слідом за книгозбірнями земство почало заводити другу форму позашкільної освіти — народні читання. Первісною формою їх були недільні або вечірні читання по школах, але на сі читання зіходились не тільки самі школяри, а цікавилися й батьки їхні, і, взагалі, дорослі люди на селі. Адміністрація одразу поставилася до сих читань дуже вороже, на кожне окреме читання вона вимагала окремого дозволу від інспектора шкіл і маршалка (предводителя дворянства) яко презідента повітової шкільної ради; читання мусили провадитись лише по книжкам, ухваленим урядовим катальогом, особа, якій доручалося читання по такій книжці, мусила мати абсолютну благонадійність. В справі панувало повне безладдя, хто хотів забороняв читання, хто хотів — дозволяв, ніякої законности не було. По де-яких містах народні читання навпаки заводилися з ласки уряду. Так, в Петрограді їх роспочав градоначальник Трепов, щоб прихилити до себе робітничі кола і хоч трохи відхилити їх від піяцтва й бешкету.
Провадились ті читання дуже обережно що до вибору книжок і доручалися, лише певним з урядового погляду особам. По других містах дуже тяжко було дістати дозвіл, чи то земство упорядковало читання, чи мійська управа, чи приватне товариство. Тільки в 1914 р. було видано правила про організацію народних читань. Правда, вони підлягали дуже суворій регляментації, але всежтаки було щось певне, на що можна було спиратися, організуючи читания чи по містах, чи по селах. Де-які земства давали асігновки на сю форму позашкільної освіти й провадили її яко мога краще. Тверське земство в 1917 р. асігновувало на їх по 850 крб. на рік. Полтавське з 1894 р. по 100 крб. Харьківське з 1896 р. по 1100 крб. На сі невеликі кошти неможна-ж було утворити чогось нового і систематичного. Справа велась цілком випадково і мізерно, так що за 1893 р. усі повітові земства витратили на сю справу лише 8194 крб. та губерніяльні 675 крб. В 1903 р. вже сі кошти піднялись до 623000 крб. В 1907 р. старі правила визнано було зайвими й народні читання було підведено під закон 6 березня яко звичайні прилюдні зібрання, але заборони й перешкоди не припинялися й після того. Тільки недавніми часами перед Революцією сі читання заводилися вільніше, бо дуже велика потреба в них виявлялася і серед робітничого і серед сільського люду, бажалося мати звістки з війни, мати якісь пояснення до всіх військових подій. Се вивело народні читання на новий шлях, більш відповідний їх просвітним завданням. До сього часу народні читання провадилися в дуже тісному звязку зі школою, яко додаткові дошкільного навчання. Пізніше земства побачили в них гарний засіб до ширення освіти серед дорослого люду. Відповідно сьому, читання набірали більш систематичного, послідовного характеру, по змісту були вони більш сільсько-господарські та кооперативні, а також і по медичним питанням. Найбільш уважно ставилися до організації народних читань земства — Харьківське, Вятське, Вороніжське. Саратівське.
Придивляючись до ведення народних читань видко стало, яка темрява панує серед людности і як ся темрява заважає свідомо ставитися до читань; виявилась необхідна потреба крім чатань упорядковувати додаткові кляси для дорослих, як для грамотних, так і для неграмотних. Де-які земства доручали організацію таких додаткових лєкцій мандрівним учителям (земства — Харьківське, Курське, Саратівське, Вятське і др). Мандрівні вчителі приїздили в те або инше село, роспочинали кляси, провадили їх 1—2 місяці, закладали в тому селі відповідну книгозбірню й переїздили в друге сусіднє село або хутір. Провадилися сі додаткові кляси або в неділю або по вечерах.
Що до справжніх недільних шкіл, — третя форма позашкільної освіти, — то вони виникли в життю наших міст на Вкраїні саме перед знищенням кріпацтва, в часи громадського захоплення ідеєю підняття народних мас, освіти для тих злощасних рабів, яких завтрішній ранок мав бачити вільними й незалежними. Перші недільні школи було відкрито в Київі в 1895 р. і на чолі сієї першої освітної організації став проф. Павлов. Дякуючи тому, що тогочасний Попечитель Шкільної Округи — відомий діяч Пирогов дуже прихильно до сього ставився, можна було біля справи з недільними школами об‘єднати всю київську молодь університетську й гімназіяльну. В ріжних місцевостях Київа було засновано три недільні школи, — 2 чоловічих і 1 жіночу. Вчилося в них більш як 200 дорослих учнів і підлітків. Уся організація недільних шкіл у м. Київі проходила при участи українців — в школі на Подолі навчання провадилося на українській мові, учням давалися українські книжки. Сам Драгоманов приймав участь у сій справі. Слідом за київськими недільними школами одкривалися такі-ж школи і по инших містах — на Полтавщині, в Чернигові, в Новгород-Сіверську, в Харькові, в Білій Церкві і др. Серед селянства виявлялося міцне бажання освіти, люди збігалися з усіх усюдів мов за хлібом в кожну недільню школу. Так, кореспондент українського місячника „Основа“ (виходив в Петрограді в 1860—61 р.) пише: „Не знаю, що буде далі, а тепер наша справа йде мов квітка за водою: радіють, ті що вчаться, радіє й той, хто навчає. Всі почуваємо, прокинулися ми!“
Пани на Полтавщині давали свої кімнати для недільних кляс. Але недовго проїстнувала ся перша просвітна діяльність у нас на Вкраїні, що майже вся провадилася на українській мові: уряд поставився дуже підозріло до молодої справи, забачив в ній звичайне страховище сепаратизму й позакривав недільні школи і в Київі і по других містах. На оборону справи виступив Драгоманов і в палких статтях силкувався переконати уряд, що політика й педагогіка дві цілком окремі сфери діяльности і кожний чесний політик в той час, коли він стоїть перед учнями, не провадить жадної партійної пропаганди, а дбає лише про найкраще переведену освіту. Не послухали нашого молодого вченого, реакційна преса навпаки голосила про страшну небезпеку недільних шкіл, та ще коли вони в руках українців — хлопоманів. Школи було закрито, замерла вся справа аж на 35 років, бо перші заходи земств в 70-х роках що до організації знову недільних шкіл для дорослих були цілком випадкові й не мали ніякої певної організації. В 80-х роках засновано було приватну зразково ведену недільну школу пані Алчевською в Харькові. Дякуючи високому становищу пані Алчевської в харьківському громадянстві, уряд не рішався ставити їй звичайні перешкоди, і ся школа, — яка була навіть виставлена на всесвітній Парижській виставці 1905 р., — істнувала навіть до останніх часів. На зразок сієї школи почали й по других містах організуватися недільні школи. Тоді уряд віддав їх усі під догляд духовенства. Вироблених певних правил організації й утримання сих шкіл звичайно не було і панувала повна сваволя, — батюшки де хотіли — дозволяли одкривать недільню школу, де хотіли — забороняли, де-які так пильно слідкували за справою, що своїми „донесеннями“ доводили школу до закриття; другі ставились цілком байдужо й школа могла жити і провадити свою освітну діяльність. Одкрилися знов недільні школи в Київі, але вони вже не мали ніякого звязку з українством і провадилися виключно на російській мові. Взагалі, справа з недільними школами ніяк не налагоджувалася, додержувала якогось випадковою характеру і земство не мало ніякої змоги постановити її на певний грунт. В 1893 р. ми бачимо, що воно на таку важливу потребу асігнує всього 5000 крб. на рік, знов береться за органзацію вечірніх додаткових кляс і призначає до них окремих учителів з платнею в 200—250 крб. за зіму. До сієї форми позашкільної освіти з особливою увагою ставилися земства Чернигівське, Вороніжське, Курське, Московське, Саратівське і др. В 1903 р. на вечірні кляси 11 земств витратили 30.000 крб. Разом з недільними школами таких додаткових шкіл можна налічити (до війни) 1229 на всю Росію; в них вчилося 7140 душ і коштували вони усі разом 260.000 крб., з них земства давали 38.000 крб. Найкраще організовані були сі школи й кляси в Костромському земстві, де план їх провадження вироблявся повітовими земствами разом з губерніяльним. На перший час призначався 1 учитель на повіт; сей учитель працював в одному пункті біля 2 місяців. Таких пунктів в 1905 р. по всій губернії було 37, на кожний асігнувалося 620 крб. (580 крб. вчителеві, 60 крб. на бібліотеку і на знаряддя наочні 80 крб.). Ще ширше була поставлена ся справа на Харьківщині: на кожну вечірню школу асігнувалося по 1200 крб. на вчителя і 300 крб. на знаряддя. З сих трат губерніяльне земство брало на себе ⅔. В докладах Харьківського земства назначалася ціла сіть додаткових вечірних шкіл. Як учні для них назначалися: 1) доросла неграмотна людність; 2) діти шкільного віку, яка пройшли початкову школу, але бажають додаткової науки, 3) уся грамотна людність. Для першої частини призначалися недільні школи грамоти, для других — школи вечірні підвищеного програму, для третіх — загально-освітні курси з досвідченими лєкторами й ріжноманітним програмом. Курси ті мали провадитись разів 5 на тиждень по 2—3 години увечері. Такі типи вечірних кляс найкраще відповідали потребам дорослої й молодої людности. Крім таких шкіл, по де-яких місцях організовувалися школи гімназіяльного типу, — теж вечірні і теж для дорослої людности. Вони мали метою підготовання до вступу в вищу школу. Так, їстнувала школа середня вечірня при Московському Народному Університеті. Вона була звязком межи початковою школою й Народним Університетом. Крім того, вона ставила собі метою не тільки підготовлювати до Університету, а й давати учили широкий розвиток і закінчені знання по програмою середньої школи. Прав вона не давала ніяких. Курс її був 3-х річний, приймались учні обох полів не молодші 16 років. На тиждень вчилися 4 вечери з 8 год. до 10. Уся наука роскладалася по півріччям або семестрам — 6 сем. За кожний семестр платня призначалася по 5 крб. На трьох семестрах в 1908 р. лічилося 170 учнів. Ось як висловлюється про сю школу один з талановитих професорів: „Се була, зовсім особлива і дуже тяжка для професорів авдиторія: на клясових лавах сидили учні ріжного віку, починаючи з молоді 16 літ, чоловіки й жінки ріжних громадських верств, ріжних професій, націй, з неоднаковим підготовленням. Їх усіх єднає одно спільне бажання, одна спільна мета — їх бажання вчитись не соромлючись свого пізнього віку; сі дорослі люди ставляться з страшенною увагою до освіти, палко бажаючи знати яко мога більше, але маючи дуже невеликий запас знання, цілком випадковий, не об‘єднаний ніякою науковою системою. Де-хто мав дуже гарні, звязані з практичним життям знання по природознавству, але разом з сим не знав нічого з якоїсь другої галузі наукової, — напр., з математики або їсторії. Авдиторія ся з великим захопленням приймає все, що викладають їй професори, хоче й сама працювати над своєю освітою як найкраще. Тяжко працювати з такою авдиторією, але приємне. Тяжко, бо наука середньої школи мусить передаватися дорослим учням особливими засобами й методами. Треба, щоб виклади були всі зрозумілі й цікаві, щоб вони були наукові. Се — новий шлях, кожний крок вимагає від вчителя уваги, обережности. Але робота ся приємна, бо до неї слухачі ставляться з увагою і любов‘ю. А там, де є увага й любов, там забезпечені добрі наслідки роботи.“[3]
Авдиторія ся дуже ріжноманітна, тут зіходяться люди з ріжних країн держави до того осереднього пункту, де вони можуть задовольнити свою жадобу знання. З однієї анкети виясняється, що за останні роки серед селян і серед робітників виявилась свідомість того, що тільки наука дасть можливість розуміти все, що діється навкруги, що життя само вимагає від усіх людей освіти і свідомости; другі кажуть: „шукаю освіти, бо хочу розпізнати чорне від білого!“ Є й такі, що з захопленням кажуть: „хочу освіти, бо як навчуся — відроджуся до нового життя!“
Трошки инакше організовані зразкові вечерні школи Петроградського Техничного Товариства і Коломенського Освітного Товариства. Вони мають підготовчі групи, які відповідають курсові початкової школи і техничні кляси з 3-х річним курсом, в яких крім креслення й математики навчають мови, літератури, історії географії й біології. Кожний курс розраховано на 1 рік. Один день на тиждень залишається для окремих читань на літературні, соціяльні й природознавчі теми. Крім того упорядковуються екскурсії по ріжних столичних музеях.
Крім таких певно організованих вечірних додаткових шкіл, життя висунуло потребу ще в одній формі позашкільної освіти — в систематичних курсах. Спочатку заводилися курси фахові — для росповсюдження сільсько-господарської освіти і для вияснення кооперативної справи, організовувалися вони в повітових містах і були безплатні. Але далі по містах стали організовуватись ріжними товариствами і просто загально-освітні курси, де проходилися ріжні науки в тому обсягу, який відповідає розвиткові слухачів. Потроху сі курси ширилися й по великих містах ставали Народними Університетами, але до сього часу ся форма дуже ще мало росповсюджена. Сим можна закінчити історичний огляд розвитку ріжних форм позашкільної освіти, що дають найбільш широкі й ріжноманітні засоби для ширення освіти серед усяких верств і груп людности. Лишається ще оглянути засоби, якими серед народних мас ширилася й росповсюджувалася книжка.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|