Позашкільна освіта (1918)/Вечірні школи й курси
| ◀ Народні читання і ріжні виклади | Позашкільна освіта під ред. С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепиги і С. Черкасенка Вечірні школи й курси |
Естетичне виховання дорослих ▶ |
|
Народні читання не вичерпують тих форм і засобів, в яких позашкільна освіта користується словом. Слідом за ними йдуть виклади, лєкції, які провадяться і при вечірних школах і при Університетах Народних. Вечірня школа — то є, разом з бібліотекою, один з найпотрібніших засобів освіти молоді й дорослих людей. Ми вже бачили, якого великого значіння надають їм в Англії. У нас, де така сила неграмотних, вечірні школи відограють ще більшу ролю, бо темна ще робітнича маса може лише користуватися вечером, щоб вийти на шлях свідомости.
Сі школи можуть бути ріжних типів: 1) школи грамоти — за-для безграмотних та малограмотних; 2) недільні — з ріжних груп і типів; 3) повторно-додаткові, які можуть прийняти ще й програм підготовчий до середньої школи; 4) фахові професійні; 5) вечірні вищі школи — або Народний Університет. Всі вони хоч і звуться школами, але цілком належать до позашкільної освіти, — бо вони, як правдиво каже Мединців: „не ставлять собі завданням нагромаджувати знання систематичні, а лише — поширити інтелєктуальний обрій людини, підвищити її загально-культурний розвиток; всі вони збудовані на широкій самодіяльности учня, на змаганні відчинити перед ним ту завісу, яка затуляє темній масі світло науки, збудити в учневі любов до знання, зацікавленість і навести на шлях самоосвіти".[1] Разом з тим, сі позашкільні організації повинні ніколи не забувати, що вони мають діло з дорослими людьми, які потрібують громадськаго виховання і через се в тих школах постійно треба звертати увагу на громадянські обов‘язки, виясняти питання громадського життя. Крім того, по сих школах не може бути сталого одноманітного програму: кожна місцевість, всякий колектив може що-року вимагати ріжних наук, ріжного типу шкіл. Крім того, і метод сих шкіл має чим відріжнятися від постійних програмово-сталих. Вечірні школи страшенно обмежені часом, кожна хвилина дорога, тут треба за годину дати можливо ясний закінчений виклад, можливо більше дати знання в навчанні і як найкраще викликати активну думку, самостійну творчість учнів. Можна не давати послідовного курсу, а треба зацікавити, гарно характеризувати ріжні періоди, напр., історії, ріжні яскраві з‘явища географії, дати головні граматичні правила мови й познайомити з видатними творами красного письменства. Але сього ще мало: треба, щоб сі знання не мали виключно теоретичного характеру, треба зуміти надати їм життя, зробити їх близькими для учнів: їсторію почати з якого-небудь історичного пам‘ятника місцевого, географію зі з‘явищ теж місцевих, мову виясняти на прикладах народних приказок, пісень і т. и.
Що до недільних шкіл, то вони тепер майже не організуються, бо всі розуміють, як мало можна зробити за такий невеликий час. Але до сього часу недільні школи по містах мали значіння для наймичок і наймитів, яких не дуже охоче відпускають у буденний вечір до науки. Сей тип шкіл виробив собі окремий прискорений темп учення, при якому неграмотні учні за 6—7 лекцій навчаються читати. Для сього звичайно треба викликати в учнях активність, гаряче бажанння освіти теж багато запомагає. Кожна лєкція провадиться з великим напруженням уваги і за тиждень кожний учень, як ні занятий він чи працею, чи господарством, знайде час повторити вивчене, заглянути в те, що завдано вчителем на ту неділю. Такий-же інтенсивний метод навчання грамоти треба вживати й у вечірних школах, бо й там маємо діло з дорослими учнями. У них — час не жде, їм бажано як наскоріше навчитися сій первісній техниці, щоб допастись до книжки, надолужити втрачений час і здобути потрібну освіту. Грамота, читання й письмо, як для неграмотних, так і для малограмотних мусить провадитися на перших годинах, як тільки зійдуться; всі учні мусять бути поділені на групи, щоб ні в якім разі один другому не заважав і не затримував руху праці. Перші 2 години так і проходять у працях ріжних груп по грамоті й по аритметиці. Остання 3-я година призначається для викладів і для бесід. Жадна школа для дорослих, ані вечірня, ані недільна, не може обходитися без таких загально-освітних викладів, їх треба вести й по літературі, читаючи та обмірковуючи гуртом найкращі літературні твори, і по ріжних наукових питаннях; позаяк кожна вечірня або недільна школа в місті або на заводі провадить свій освітний курс не більш як два роки, а селянські, як показав колишній досвід — за 1 рік (бо селяне не приходять на другий рік), то так і треба розраховувати свій матеріял, щоб учні мали щось певне; так, на 1-й рік можна призначити ще природознавство й географію, крім літературних читань (які мають моральний вплив), а на другий рік — історію. Дуже бажано, щоб у недільних і вечірніх школах знаходилося 1—2 години для хорового співу. Се має входити в усі типи шкіл, бо се впливає на естетичне виховання й утворює моральний піднесений настрій. По де-яких місцевостях, де є змога, або особлива потреба за-ради пануючого в місцевости кустарного промислу (ганчарство або ткацтво), бажано заводити науку малювання на грунті розуміння національного орнаменту і сполучення ріжних фарб. Початкову аритметику треба провадити так, щоб учні навчились рахувати на рахівниці, складати всякі рахунки, — се дуже потрібно для життя. А на 2-й рік треба конче давати знання по геометрії, по землемірству, щоб уміли без землеміра певно виміряти й свою селитьбу й поле. Все се єднає теоретичну освіту з практичним використанням свого знання, — a се значно підвищує цікавість і увагу до науки. Виявляється на очах учнів; що справді „наука в ліс не веде“. Такий то тип навчання уявляють собою недільні й вечірні школи. Але їх елєментарна наука ще не задовольняє всіх: є й такі грамотії, що хотіли б осягнути всю середню школу, а звідти „Бог поможе“ й до університету. — Вимогам сих осіб одповідає тип підготовчої середньої школи, яка своїми-ж таки прискореними методами дає учням за короткий час — 2—3 роки — всі знання гімназії. Тут теж треба додержуватися відповідного для дорослих методу навчання.
Такі школи — або підготовчі курси до сього часу їстнували майже лише по містах, де робітника дуже зацікавлені освітою, але не мають змоги вчитися по гімназіях. Всі школи вираховано на 3 роки з 20 годинами науки на тиждень, приймаються лише такі учні, що вже скінчили початкову школу. В них проходять всі науки гімназіяльного програму та ще й другі, додаткові (мова, математика, історія всесвітня й українська, географія, природознавство, — особливу увагу звертають на фізику і хемію, такі потрібні для робітників науки, політичну економію, юридичну науку що до складу держави і до прав особи й громадянства). Професор Краснов пише, що „на таких робітничих курсах у Харькові бувало що року до 1000 учнів; з них вийшли такі, що повитримували іспити за 6 кляс реальної школи, були и такі, що витрамали іспит за весь гімназіяльний курс; а один — то вже вступив до університету й виявляє великий хист до науки; а 5 літ тому він тинявся по вулицях Харькова, заробляючи тим, що шибки в вікна вставляв, і ледве міг своє ім'я написати“.[2] Бажано, щоб такі курси організовувалися не лише по містах, а й по заводах, переходили й на села; але, звичайно, там вони скоріш перейдуть у школу типу Данських шкіл, їх можна закладати одну на район і мати при них неодмінно бурси або інтернати і, крім загально-просвітного курсу, провадити ще окремі фахові кляси підготовчі до сільського господарства, або до якого иншого пануючого в місцевості промислу. Поки таких шкіл немає, дуже бажано заводити курси для селян теж в одному якому-небудь пункті району, провадити їх 2 роки, а далі переводити в другий пункт, а в першому пункті організувати добру бібліотеку, поставити коло неї освіченого бібліотекаря, щоб заохочував до читання і тим підтримував наслідки курсів.
Для таких курсів звичайно потрібен не один лектор, а кілька, — через те вони так помалу розвиваються по селах. Але тепер, коли по наших селах ширяться селянські гімназії, коло яких збіраються цілі гуртки вчителів, взагалі інтелігентних діячів, — можна сподіватися, що разом з сим пошириться й організація селянських Народних Університетів. Та сама молодь, що утворює середню школу для селянських дітей, може найде в собі силу й завзяття — організовувати для їх батьків і дорослих сестер, братів таку потрібну школу вищої й середньої освіти на принціпах і і по методах позашкільної освіти. Звичайно, кожна форма позашкільної освіти лише тоді може бути корисною, коли вона виникає з вимог самої людности, а не нав‘язується їй згори, збоку. Але мабуть і тепер найшлися-б уже такі села й містечка на Вкраїні, де місцева людність радо-б ішла на зустріч організації вечірних середних шкіл — Селянських Університетів.
А склад їх програм буде такий, якого вимагатиме розвиток слухачів, а сей розвиток можна вияснити лише анкетою, яку пускають межи слухачами коли вони ще тільки записуються на лєкції; анкета виясняє: якого віку слухачі, якого освітнього цензу, якого стану робітничого, який час припадає їм найкраще до науки; коли се вияснено, тоді ор ганізатори збірають лекторів, умовляються що до програму і розпочинають справу. Кожний виклад мусить бути систематичним і закінченим. На кожну науку не може припадати більше, як 5—10 годин. Так в дуже гарно організованому Кубанському Університеті в Катеринодарі в 1907 р. так складалася програма: 9 лєкцій по природознавству, 11 по медицині, 11 по історико-фильольогичним наукам і т. ин. За браком вільного часу у робітників народні університети додержують майже всі самого лєкційного засобу навчання, не контролюючи знання слухачів, не вимагаючи від них ні хатніх праць, ні іспитів. Але дуже бажано внести де-що обов'язкове в роботу слухачів, бо без сього і лекції не матимуть таких корисних наслідків. Бажано прийняти поради відомого педагога Н. В. Чехова, який радить, щоб: 1) слухачі складали конспекти лекцій і подавали їх (можна анонімно) професорам, 2) щоб слухачі зверталися до професора за поясненнями по тим питанням, які для них залишилися темними, 3) щоб слухачі подавали професорам картки з ріжними запитаннями і щоб кожний професор визначав години для окремих бесід. Бажано також, щоб були визначені легкі питання — тези, — на які слухачі за рік мусять написати роботу; і, взагалі, кожний професор має вказати слухачам повну бібліографію по своїй науці, бібліографію книжок простих, наукових, які поширюють ті знання, що дають самі лекції…
Внутрішню організацію Народних Університетів добре виясняє московський діяч Сиромятніков. „Народний Універсітет, каже він: не шкільна, а освітна організація, він не „вчить“ своїх слухачів а лише пропонує їм знання, не питаючи, що вони від нього візьмуть і для чого тими знаннями скористуються. Роля лєкторів — пасивна, але авдиторія має вся виявляти активність, кожний слухач бере що хоче, захоплюється тим, що його в той час найбільше цікавить. Се вільна школа, з вільними слухачами, з вільним складом наук. Ся вільна школа не має обов‘язкового програму; вона дає лише могутній заклик до самонавчання і на сей заклик палко реагує ріжноманітна авдиторія Народнього Універсітету, — і юнак літ 14—15, і старі слухачі літ по 50—60, і студенти і наймити. Він для всіх рідний, близький, він єдиний вихід із темряви, можливий для вбогих людей, які мусять весь ранок працювати для шматка хліба. І перший наслідок слухання тих вільних викладів то є у слухачів пекуча свідомість своєї темноти, свого абсолютного незнання. Слідом за сим іде не менше пекуча жадоба „знати“, знати все. Сиромятніков висловлюється проти безплатности Нар. Унів.; плата мусить бути, але не однакова, бо не однаковий і склад слухачів: для робітників не вище 10 коп. одноразових; 2—4 крб. за цілий цікл лекцій; для заможніших слухачів можна плату підняти до 20—30 коп. Безплатність небажана, щоб не ставити вищу освіту на грунт благодійности, а також і для того, щоб її більш шанували, щоб не було серед слухачів таких „праздно-любопитствующих“, які випадково заглядають в Нар. Унів., не маючи з ним нічого спільного. Абонементні картки мають за себе те, що се утворює групу постійних слухачів, яка стала постійно приходить на лекції і найкраще працює.
Для організації Нар. Унів. бажано, щоб існувало таке товариство, яке вже і дбало-б весь час і про педагогичну і про матеріяльно-господарську частину справи. Про педагогичну дбає окрема Рада з членів товариства, Сі товариства можуть мати субсідію від уряду, але бажано, щоб Нар. Унів. розвивалися по змозі вільно і цілком на громадському грунті. В Петрограді в завідуванні Нар. Університетом брали участь члени ріжних професійних спілок. Бажано, щоб на всіх заводах і фабриках були організовані вечірні курси, які помалу можуть стати справжніми Народніми Університетами.
Що до спеціяльних курсів, то вони поки-що в позашкільній освіті не мають певних форм. Вони можуть бути додатковими при загально освітних курсах, напр., — в місцевості, де багато лісу, — на Волині, в Чернигівщині, — бажано, щоб по вечірних школах викладалось, як краще доглядати лісу, і був-би шматок землі, де б можна було па практиці показати деякі елементарні заходи що до лісництва; хоч вчені агрономи і не визнають таких примітивних засобів ширення освіти, але життя їх конче вимагає. Так само, де панує ганчарство — треба на лекціях хемії познайомити слухачів з найкращею поливою, найкращими фарбами і т. ин. Що до вищої спеціяльної освіти, то в містах, де є багато робітників, організують так звані Народні Політехники, де робітників знайомлять з ріжними фаховими працями — електротехничною, слюсарною і др. на грунті науковаго освітлення. Така Народна Політехника організується в Київі гуртком лєкторів Політехничного Інституту для робітників росіян, — бо всі виклади поки-що читалися на російській мові.
Ми оглянули майже всі форми вечірняго навчання словом і бачимо, яку велику силу воно має для найпопулярніших викладів науки. Але сим не обмежується його роля і значіння в позашкільній освіті; за останні часи зоно добрало ще великої сили для розвитку естетичного почуття в широких масах народних.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|