Позашкільна освіта (1918)/Естетичне виховання дорослих
| ◀ Вечірні школи й курси | Позашкільна освіта під ред. С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепиги і С. Черкасенка Естетичне виховання дорослих |
Музеї. Екскурсії ▶ |
|
Ми не мусимо жахатися й дивуватися пануючому в наш час страшенному егоїзмові людей. Люди неначе згубили всяку єдність межи собою, всяку спільність життя. Занадто мало давалося їм не тільки культури й освіти, а ще й такого виховання, яке б викликало якісь спільні почуття, яке б давало ключ до чужої замкненої душі. Таким спільним почуттям є почуття краси, таким ключем до розуміння чужої душі є мистецтво, — а воно було цілком занедбано в старій колишній педагогіці. Щоб не дати вмерти всякій людяності, щоб розгорнути всі заховані в душі духовні скарби, треба звернутися до мистецтва: —воно розкриває перед нами чужі радощі і вчить нас співчувати чужій журбі, вчить нас плакати від неї, і від сих знайомств з чужими душами наче шириться і росте наше власне серце і багатіє від розуміння чужих емоцій. І люди до сього часу чужі — таємні для нас, стають близькими для нас і нам хочеться взяти в свою душу всю ту красу добра, яку ми побачили в чужій душі, нам хочеться стати якось вище буденних потреб, бажається ще раз пережити захоплення красою, і в сьому захопленню почувати себе не самітним, а з‘єднаним з другими людьми одним чудовим захопленням. Утворюється особливе — естетичне відношення до себе, до людей, до всього оточення. Се наближає чоловіка і до етичної свідомости й до особливого майже релігійного захоплення. Оскільки потрібна для розуму освіта, праця всіх сил розуму, остільки естетичне виховання для морального розвитку, для розвитку душі, гуманного почуття межи людьми. Треба разом з навчанням ріжних наук розвивати естетичне почуття, давати людині змогу розуміти красу художнього слова, пісні, малюнка, статуї. Позашкільна освіта мусить дбати, щоб естетичне почуття в народі нашому ширилося яко мога більше, бо сам народ український дуже талановитий. Він утворив таку чудову музику, яка ставить його високо межи другими народами; він уславився своїми творчими виробами, він має свій власний будівничий стиль. Неволя й темрява припинили його творчу продуктивність, але сили творчі залишилися і їм треба лише дати свідомість, викликати те почуття краси, яке з давнього часу було джерелом його творчости. Звичайно, такий вплив можна лише робити в дитячих школах, коли всі духовні сили в стані розвитку, але й та молодь, яка складає найбільшу частину учнів і слухачів позашкільних інституцій, вона, як раз в періоді росквіту творчих думок і естетичне виховання чимало тому сприятиме. Естетичне виховання має велике значіння в боротьбі з хуліганством парубочим і з половою розбещеністю. Сучасне життя зруйнувало всі етичні підвалини, народ наш систематичним знищенням його культури втратив звязок з своїм минулим і зневірився в майбутньому, не ждучи ні-звідки ні втіхи, ні надії, він впадав в апатію що до добра і до зла. В такі часи невтримана молодь, не маючи ані стерна, ані компаса, звичайно хапається жити яко мога більш розбещено, щоб взяти від сучасного життя найбільш грубої насолоди. Ся розбещеність труїла фізичне здоров‘я і зпустошувала душу: усі і кожний з молоді почував себе страшенно самітним, відірваним від усього свого оточення. Естетичні вражіння об‘єднуючи молодь можуть стати певним грунтом для закладання усяках гуртків, які складають хори, організують вистави, разом з такими конкретними завданнями вони мусять ставити собі і ідеально етичну мету — взаємної запомоги в напрямі етичного самовиховання. „Heilig ist die lugendzeit“, казав Уланд, але святі сі молоді часи, коли вони ведуть не в безодню розпусти, а виводять на шлях піднесеного почуття чести, шляхетного самоутримання. За-для організації таких гуртків молоді треба попрацювати кожному діячеві позашкільної освіти і тут естетичні завдання мають велике значіння.
Естетичне виховання складається з цілої низки вражінь, які утворюють суцільну атмосферу краси, де немає місця ані для бруду, ані для злого, — тут, де настрій краси мимоволі зливається з настроєм добра і правди. Ми вже казали раніш, що бібліотека мусить бути вбрана по змозі гарно, щоб скрізь було чисто, на стінах були портрети, малюнки, рушники, квіти на вікнах; того самого вимагаємо і для всіх тих помешкань, де провадиться позашкільна освіта і сам лектор мусить бути в чистому вбранню. Засобами для естетичного виховання суть у першу чергу — пісня, музика. Шопенгауер справедливо каже, що музика то є „омовеніє душі“! Лесгафт казав, що вона „одчіняє двері до ідеалу“. Музика викликає глибоко в нас змагання правди, зусилля стати кращим, злитися з людьми в одному братерському єднанні. Музика є саме демократичне з мистецтв і разом з тим саме високе. Народ, який склав такі музичні твори, як наші пісні, може дати багато для загальної світової культури. Але треба сей „дарунок богів“ випестити, а не залишати в стадії інстинкту, треба навчити хорового співу, треба знайомити з клясично гарними творами, треба вчити нот і вміння записувати мельодії. Коло кожної вечірньої школи має бути організований хор і хористи мусять вчитися нот. Серед ріжних викладів по історії культури бажана також історія розвитку музики, її значіння, як релігійне, так і житьове, потрібне знайомство з своїми рідними ціклами пісень (обрядові, чумацькі, косарські, весільні, пісні історичні, пісні про кохання, побутові), треба виясняти, при яких умовах вони складалися, щоб ясним став той тісний звязок, який музика має з життям, з псіхольогичним настроєм громадянства. Перше музичне виховання звичайно будується на національному грунті, — рідна пісня, рідний струмент. Треба вчити, хто схоче, грати на кобзі, на скрипці, улаштовувати не тільки хори а й оркестри з національних струментів і дати їм організований лад. Нема жадного чинника, який так сприяв би пробудженню національної свідомости, як колективне слухання своєї рідної пісні, як хорове гарне її виконання. В народних глибинях любов до музики живе, не дивлючись ані на злидні, ані на тяжку працю, які її обсіли. Серед реальних народних типів Винниченка є парубок, наймит — „Раб краси“, що прийшов з Полтавщини на заробітки і як почув із панського саду гарну музику, так і зкам‘янів від захоплення; він на своїй сопільці ніколи не міг утворити таких повних акордів, таких гарних мельодій. І він стоїть, одбившись од своїх заробітчан, не може одійти від паркана, весь пройнятий чарівною силою згуків. Так само каже пані Ліньова в своєму справозданню про Московську Народну Консерваторію: коли там давалися концерти, демократична публіка — робітники, прикажчики, кравчики, прачки, вчителі, шкільна молодь, — всі слухали з захопленням твори великих музик, Грига, Моцарта, і було в залі тихо як у церкві. Бажано, щоб для розвитку співу й музики закладалися при „Просвітах“ і окремо гуртки, співочі товариства, щоб музична освіта ширилася і ставала на певний грунт музичної грамоти, щоб, кохаючись в своїх рідних мельодіях, народні маси разом з тим знайомилися і з клясичними творами всесвітних композиторів.
Поруч з музикою повстає другий художній чинник, се — театр. Останні часи виявили, як милується наше село в театральних виставах, яким вони користуються успіхом скрізь, не глядючи на те вбоге становище, в якому вони теперь розвиваються. Сей нахил людности треба використовувати, бо театр має надзвичайний вплив на моральний настрій і на напрям думок юрби. Гоголь не дурно каже: „Не марна річ театр і не дурниця, як що згадати, що в ньому одразу може вміститися юрба в 5-6000 людей, і що вся ся юрба ні в чім межи собою не об‘єднаних людей, може одразу захопитися одним настроєм, одним розпачем, плакати, ридати спільними сльозами, або заливатися реготом, як один чоловік. Се-така катедра, з якої можна світові багато добра висловити“.
Театр — одна з найдавніших інституцій громадських, бо вона грунтується на людському інстинктові. Драматичний інстинкт істнує в усіх людях, у кого дужче себе виявляє, у кого слабіше, безпосередньо виявляють його діти в своїх іграх і розвагах. Інстинкт сей має активну й пасивну вияву: активна се — коли дитина або доросла людина має охоту і змагання виказати із себе цілком другу істоту, переймаючи всі її рухи, слова, вчинки; діти переймають усі риси коня, дикого звіря, кота, переймають поводження приємних для них осіб — кучера, кондуктора, учні в школі завше переймають ходу і рухи найлюбиміших учителів. В своїх іграх і розвагах діти инший раз дають цілу виставу, в якій дуже яскраво відбивається їх родинне життя, їх кревних. В розвагах дітей старшого віку одбиваються ті події громадського життя, які зробили на їх найдужче вражіння. Сей активний драматичний інстинкт на протязі історії людської культури теж виявився в ріжноманітних формах: дикуни, захоплені боротьбою, війною, перемогою над сусідніми народами, в своїх розвагах з приводу того або иншого свята робили військові вистави, брали військове вбрання, скакали, кричали, билися наче в справжній бійці. Другі народи, захоплені мисливством, ловами, гралися наче переслідують того, або другого звіря і тут на сих драматизованих бійках, ловах сі дикі народи навчалися ріжних нових хитрощів і заходів для справжньої війни або полювання.
Далі ми бачимо, що люди захоплювалися релігійним і героїчним настроєм і робили вистави, в яких виводили постаті богів поруч з уславленими героями свого рідного краю. Народився цікавий для всіх театр, в якому автори виконавці виявляли чималий драматичний хист, — такий театр був найкращим у греків, де справді розгорталося все життя тогочасної Греції. Період захоплення християнством викликав ріжні вистави з святого письма, — Рай і первісний гріх, де-яки події з старого завіту, а найбільш усяки вистави робилися з життя Ісуса Христа. Католицька церква бачила в таких виставах засіб до ширення християнства і підняття релігійного настрою. Виставлялося народження Спасителя, його муки на хресті, — його смерть і воскресення. Далі люди вже й без участи церкви робили вистави з життя ріжних святих, потім користувалися театром, щоб осміювати ріжні звичаї, хиби ріжних верств громадянства, і нарешті всі звикли до театру і до того, що він виявляє все духове, соціяльне і політичне життя громадянства, і на сій творчій роботі виявилося багато великих всесвітних таланів — Шекспір, Мол‘єр, Шіллер, Гоголь, Островський, Тобілевич, Леся Українка. В утворенні театру, у виконанні ролів виявляється активний драматичний інстинкт. Пасивний інстинкт виявляється в зацікавленості з якою діти ставляться до всяких „видовищ“, як, напр. виїзд пожежної сторожі, сама пожежа, похорон, усякі процесії вулишні, де є багато руху, багато людей і особливі обряди при виконанні справи. Тим сильніше цікавить їх кінематограф, театральні вистави. Вулишний хлопчик радий вкрасти якого п'ятака, аби попасти на кінематографичний сеанс. Так і дорослі люди захоплюються виставами і бачуть в них найприємнішу розвагу. Сей пасивний драматичний інстинкт є великий чинник єднання людей, величезний засіб громадського виховання. Тим-то його треба використовувати яко найкраще. Бо не кожний драматичний твір викликає моральне почуття, на жаль є такі, що або нічого не дають за—для душі, або ще й на роспусту навертають. Треба завше пам‘ятати, що театр, як усякий міцний засіб, може дати й корисні й негативні наслідки і бути дуже обережним при вживанні сього засобу. Першу увагу треба звертати на репертуар — вибір п'єс для вистав перед непідготовленим глядачем, — се дуже відповідальна річ. В сій справі можуть запомогти вказівки Театрального Відділу (при Міністерстві Освіти), порадник по позашкільній освіті (видання Міністерства). Далі, — виконавці. Краще всього було-б, як би для першої вистави в тому або другому селі, чи на заводі була найкраща по змозі трупа із місцевих інтелігентних сил, щоб гра була яскрава і правдива, без мелодрамних викриків, без пересади. Далі треба до інтелігентної трупи поволі закликати парубків та дівчат, в яких виявилася які небудь хіть до гри. За рік чи за два можна на селі скласти невеличку, але добре вимуштровану трупу з самих селян аби робітників. Треба їм вчитися на простих зрозумілих псіхольогичних настроях. Ми з гордістю можемо сказати, що маємо відповідний репертуар в творах наших найкращих письменників, які можна розкласти в послідовну низку комедій і драм, починаючи від Наталки-Полтавки Котляревського, — хто не знає, хто може не розумити і не кохатися в сьому давньому нашому коштовному творі, — аж до складних серйозних творів Винниченка, Олеся, Лесі Українки. Тут ми маємо справді народний театр, складений з народного життя, простою народною мовою, яка лунає з театрального помосту такою міцною, яскравою і проходить прямо до серця. Драматичний гурток, з‘єднаний з музичними завданнями се — велика сила для громадського виховання і для художньої освіти. Бажано, щоб в сих гуртках був добрий керманич, який не тільки навчав би їх грати, але давав-би загальне розуміння драматичного мистецтва. Можна, щоб один керманич керував двома-трьома драматичними гуртками по ріжних селах, можна, щоб гуртки апомагали один одному, мали спільний театральний інвентарь. В одному гуртку може не вистачати дієвих осіб, їх можна закликати з другого. Лаштунки можуть бути дуже прості, бо не в них сила, а сила в словах, в ігрі дієвих осіб, яка так або инакше хвилює юрбу. Керманич мусить давати вказівки що до найдешевшого засобу впорядкувати виставу, дати відповідний грім. Дуже добре, коли є змога перед де-якими виставами читати виклади відносно теми драматичного твору; се особливо потрібно, — коли виставляється яка-небудь історична п‘єса; треба вияснити, до якої доби відноситься подія, чим викликана. Треба звернути увагу юрби на окремі постаті, на ту боротьбу псіхологичну, яка без сього проходить непомітною перед очима несвідомих глядачів. Такі виклади, цікаво, зрозуміло зроблені, поширюють свідомість глядачів і додають цікавости всій виставі, коли вистачить часу, — бо сі виклади мусять бути короткі, стисло скомпоновані, щоб не дратувати нетерплячу юрбу, яка зібралася на виставу, а не на виклад, — треба дати відомості про автора п'єси. Але потроху публика звикає слухати виклади і починає ними цікавитися, бо для багатьох вистав вони поширюють значіння п'єси і для багатьох глядачів вони справді підготовлюють настрій і вражіння від вистави через се збільшується, стає глибшим.
Музика і драматичні вистави остільки рідні нашому народові, що він з давніх давен має свою чудову пісню, а в далекі часи утворення нашої літературі склав чимало своїх театральних творів, почасти релігійного змісту, перейнятого від поляків, почасти сатиричного; такі твори складалися колишніми учнями Київськой Братської Академії, Харьківського Колегіума. Се прості засоби художнього виховання. Але істнують ще й другі, які розвивають вже не тільки слух, не тільки ріжні емоції журби та радости; треба звертати увагу ще й на розвиток малярства, краси фарб і форми. Для сього німці вживають два засоби: один — се дуже дешеві видання творів найкращих малярів і різбярів, які ширяться в народі і виховують гарний смак до мистецьких малюнків. Другий, се — періодичні мандрівні виставки таких творів. Гурток митців—педагогів складає ріжні колекції картин, одні — великі для розвішування по стінах, в готових рямах, другі — невелички для альбомів. Кожна колекція має свою ціну; об‘ізжають сі колєкції найменші міста, де не числиться мешканців більш як 7000. В школі або в помешканні якого-небудь просвітного товариства сі колекції разташовуються; плата береться надзвичайно маленька, аби не безплатно провадилася виставка. Малюнки гуртуються по змісту — пейзажі, жанр, історичні і т. п. Крім того, коли організатори роблять виклади, то малюнки розстановляються відповідно завданням лєктора, — твори одного автора, однії епохи, одного змісту. Виставка пробуває в одному місті 2—3 дні і їде далі. Години для огляду виставки мусять бути визначені ріжні для дорослих глядачів і для малих, треба додержувати на виставці можливого ладу, тиші, щоб і прості люди навчались шанувати мистецтво і призвичаювалися поводитися як найкраще в тому помешканні, де щось робиться для освіти. Се все підвищує культурну вихованість людности, а сього в нас так ще бракує.
Виставки треба зарані оголошувати окремими афішами на кольоровому папері і розліплювати їх на найбільш людних місцях (в додатках подаємо зразкову афішу). Щоб перевозити малюнки і колекції треба мати скриньку дерев‘яну, куди б стойма ввійшли всі малюнки. Скринька має держак для переносу і легко міститься на возі. Книжки окремо пакуються чи в тектуру (картон) чи теж у скриню дерев‘яну, як що їх багато. Сі книжки можуть оглядачі виставки тут читати і розглядати, а щоб користуватися ними далі, роздаються списки сих книжок, по яких кожна місцева книгозбірня може їх замовити. Перші виставки мусять мати не спеціяльний, а більш загальноосвітний міст. А коли вже людність зацікавилася ними і можна спостерегти, які питання, які галузі наук більш цікавлять людей, тоді можна провести й більш спеціяльну виставку — можна розпитати у оглядачів, що саме вони хотять бачити на другий раз. Що до метода викладу по сих виставках, то справедливо кажуть Зеленко і Мединцев, що „до оглядачів виставки треба ставитися дуже обережно, треба пам‘ятати, що перед нами дорослі люди, яки вже чимало перенесли в свойому життю, люди з особистим світоглядом і власними думками“[1]. Тут головне завдання навести людей на те або друге питання, на ту або другу думку, викликати цікавість і бажання свідомого знання.
Окрім малюнків мандрівні мистецькі виставки розвозять ріжні вироби кустарні (доморобні) і инші, напр. найкращий ганчарний посуд, щоб показати, чого можно осягнути в сьому ділі; різбярські, ткацькі вироби, вишивання, — все те ширить розуміння краси і понукає працювати як найкраще, щоб порівняти свої вироби з зразковими. Инколи виставка залишає де-що з свойого матеріялу в селі де є музеї, щоб ті зразки поповнили колекції музею. Крім завдания ширити мистецьке виховання, мандрівні виставки ставлять собі завданням взагалі популярізувати науку: цілі гуртки вчителів складають цікли знання по географії, по історії, по природознавству: збіраються картини, ріжні знаряддя наочні і коли все се розташовується, лєктори роблять свої виклади.
- ↑ Зеленко і Медынцев. Народныя Выставки стор. 30 вид. Польза.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|