Позашкільна освіта (1918)/Засоби ширення книжок земствами і приватними особами
| ◀ Історія її розвитку по земствах Росії і України | Позашкільна освіта під ред. С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепиги і С. Черкасенка Засоби ширення книжок земствами і приватними особами |
Розвиток і форми позашкільної освіти в Англії і Франції ▶ |
|
З самих перших часів істнування земської початкової школи земства силкувалися яко мога більше розповсюдити в народі книжок. Але в перші часи не було ані популярних ані дитячих книжок, людність — себ то невеликий грамотний її відсоток — задовольняла себе або релігійними книжками, або так званими лубочними, які захоплювали читачів грубо розмальованими обкладками та сенсаційним змістом. Але й на сі книжки селяне й робітники не дуже накидалися, бо ще не звикли купувати книжки й кожна купля її здавалася непотрібною витратою. Знаючи се, земство признало першим засобом ширення книжок роздачу їх безплатно, аби люди знайомилися з книжкою й зацікавлювалися нею. Вятське земство навіть призначило на се окремий фонд у 50.000 крб. і вживало сей засіб — безплатної роздачи книжок аж до 1907 року. Чернигівське роздавало учням шкіл подарунки книжками. Крім того земські управи ширили в народі окремі фахові видання, часто свої власні, — напр., сільсько-господарські, медико-санітарні; але місцева адміністрація і тут дуже часто втручалася й забороняла ширення тої або другої цілком невинної книжки. Взагалі сей засіб — такий випадковий, несистематичний, не міг бути корисним, земства ніколи навіть не знали, чи доходить справді книжка до читача, чи задовольняє вона його культурні вимоги, чи викликає в ньому цікавість, чи простісенько сі книжки щезають в глибині народних мас, не приносючи жадной освіти? До даремно нав‘язаної книжки люди завше ставляться негативно, байдужно. Значно більш освітної ваги мали шкільні й народні бібліотеки, бо там хоч і дурно давали читати книжки, але ставили де-які обов'язкові вимоги — повертати книжки в певний час, поводитися з ними чепурно. Скоро й самі земства зреклися безплатної розсилки книжок і стали організовувати продаж книжок. Для сього, а також для найзручнішого поповнення книжками земських бібліотек і читалень, земства почали закладати свої власні книжкові склади в 70-х роках, але найширшого розвитку ся справа досягла біля 90-х років і початку ХХ віку. Засновувалися вони заради економичних потреб, — щоб дешевше купити потрібну кількість книжок, але, разом з сим, стояла й мета культурна — поширити найкращі книжки. Для сього вибору майже при кожному земському книжковому складі істнувала окрема комісія для придбання книжок. Спочатку закладали таки склади повітові земства далеких північних губерній Росії, — далі прийнялися за се ӥ південні губерніяльні земства. Видатними складами були у нас на Вкраїні Харьківський губерніяльний і Чернигівський, а з повітових Олександрівський на Катеринославщині. Уряд усіма силами перешкоджав розвиткові сих складів. Він забороняв продаж книжок, не ухвалених його каталогом, і се гальмувало всю справу. Губерніяльні земські збори теж не дуже співчували чималим витратам, яких вимагала організація складів, а колишні губернатори прямо затримували сю справу, затягуючи на дуже довгий час св.й дозвіл на відкриття того чи иншого складу. Дуже часто земства скаржилися на сі злочанства губернаторів самому Сенатові, але й ся вища інституція подавала такі роз‘яснення, з яких видко було, що по закону немає заборони на сі склади, але й губернаторів не позбавлено права затримувати і цілком нівечити справу. Так, уряд вимагав, щоб усі служачі в складі були затверджені губернатором, який вимагав для сього абсолютної благонадійности; а таких осіб в ті часи дуже тяжко було знайти.
По анкеті, яку робило Ярославське земство, до 1903 року істнувало по всій Росії 21 губерніяльних книжкових складів з 50 повітовими філіями і, крім того, 73 повітових земських складів — всього 150 складів з зворотним капиталом майже в 500.000 крб. і з річним зворотом в 1.000.000 крб. Склади окрім філій мали своїх комісіонерів для продажу книжок серед вчителів, земських лікарів та фельдшерів, другі розсилали по селах книгонош, а де-хто
заводив по ярмарках та базарах свої крамниці, де торгували книжками. При складах їстнували (як ми вже ce й казали) окремі комісії, які складали з виборних книжок маленькі бібліотечки на ріжну ціну, на 5—10—25 крб. і обслуговували не тільки земські школи та книгозбірні, а й приватні гуртки та окремих осіб. На організацію земських книжкових складів завше було два погляди: один — централістичний вимагав, щоб заводилися центральні губерніяльні склади з філіями по повітах. Другий погляд визнавав за ліпше самостійні повітови склади; але така самостійність не давала змоги добре встановити зносини між повітовими й губерніяльним складом і вносила безладдя в грошову справу. За для вияснення організаційних питань скликалися земські з‘їзди, щоб об‘єднати їх діяльність. Скликано було з‘їзд в 1912 р. в Курську — приймало участь в ньому 12 складів, ще в Ярославлі в 1903 р. — представлено було 14 складів. Вияснилася потреба в центральному комісіонному складі для закупок і для задоволення провінціяльних потреб, необхідність одноманітного ведення рахунків і висловлено було бажання близьких стосунків складів з кооперативами. Цікаво придивитися до діяльности де яких книжкових складів: так, Олександрівський в 1892 р. асігнував 300 крб. на 2 крамнички при народних школах і дві окремо. Сей склад вів дуже обмежену діяльність, бо не мав великих коштів; на перший рік він мав на організацію 300 крб. та на переведення справи 600 крб. Він містився біля місцевого базару, торгував письменним знаряддям, завдяки чому ціна на нього в місті оразу впала на 20%. За перші 4 місяці продано 20.000 примірників дорогих і дешевих книжок, письменного знаряддя продано на 7 000 крб. При сьому школи за 1 рік зробили на ньому економії на 700 крб. Склад за перший рік мав чистого прибутку 183 крб. Харьківський губерніяльний склад розпочав свою діяльність в 1879 р. і через 10 років мав уже грошима й книжками вільного майна на 12.205 крб., а за 15 років мав прибутку 18 884 крб. Склад організував чимало повітових філіяльних складів і, взагалі, мав велике культурне значіння. Гарно працював на Херсонщині Олександрійський склад і губерніяльний Чернигівський. Дякуючи участи в ньому Грінченка, сей склад розповсюджував по змозі багато наших українських книжок.
Книжкові склади а культурними завданнями відкривали не одні тільки земства, а й приватні люди (в Костромі) і приватні товариства: в Астрахані (Комісія народних читань), в Нижньому-Новгороді (Товариство ширення початкової освіти). Костромський склад розсилав на продаж книжки по лікарнях, вчителям, і вони за рік продали 8.880 книжок, тоді як в самому складі — тільки 5.370. Нижегородський склад організував при сільських школах 200 філій, які торгували книжками. Один зі співробітників складу, вчитель, — пише так про свою діяльність: коли продаж занепадав, я брав яке небудь гарне оповідания, читав його дітям, захоплював їх і продаж оживав. Найкраще росходилися книжки в 1½—5 коп., в 15 лічилися дорогими. В Одесі при Слов‘янському Товаристві, біля авдиторії народних читань ішов дуже жвавий продаж книжок. Справа розпочалася в 1882 р., на 3 крб., та ще взятих у борг; один з членів товариства накупив книжок і одразу їх розпродав. В 1885 р. вже ся авдиторія продала 114.830 примірн. книжок, а за 8 років діяльности 577.856 прим., більш усього поширених між москалями. Треба згадати, в якому тяжкому культурному становищі перебували тоді москалі по казармах, щоб зрозуміти вартість сієї праці.
Продажем книжок захоплювались також і партійні діячі; вони розносили політичні брошури (Хитра механика, Історія одного селянина і др.), продавали їх між другими льояльними й часто за се попадали під арешт, але слідом за арештованими йшли другі фанатики і революційна кижка все глибше й глибше заходила в села. Продавали книжки і так звані толстовці. Князь Хілков, відомий толстовець, розказує, як вони їздили з ярмарку на ярмарок. Продавець, щоб зацікавити публіку, виймав з своєї скриньки яке небудь оповідання Толстого і починав голосно його читати. Після сього слухачі роскуплювали майже всі твори Толстого з народного побуту. Майже те саме оповідає і Яковенко, який теж ширив книжки серед люду: „як що оповідання подобалося, каже він, — зворушувало аж до сліз, або викликало нестриманий регіт, тоді книжки разом продавалися. Одного разу в натовпі найшовся грамотний парубок, він купив одну книжку, пішов на самісенькій майдан ярмарковий і почав голосно читати. Зараз його оточила ціла юрба, всі слухали уважно, а як він скінчив, усі пішли до торговця й понакуплювали книжок“.
Траплялося й учителеві виклопотати собі дозвіл на продаж. Закине він кошик на спину й розносить добрі книжки по світу Божому; один розказує, що ходив лише по 5 селах і за 6 мандрівок продав 305 книжок. На Полтавщині один капитан в одставці з одним приятелем склали свої гроші по 100 крб., роздобули дозвіл, улаштували критий віз, коня купили, намет складний з написом: „Продаж книжок“, і їздили по селах. Крім книжок вони продавали ріжний крам — ножички, голки, каблучки, нитки і т. и. За 4 літніх місяці наторгували вони 270 крб. по 14 ярмарках. За один день заробляли 2—13 крб. Цікаво, що місцева інтелігенція не купувала книжок, а лише самий крам і навпаки, всі книжки роскуплювалися селянами. Найкраще росходилися українські книжки — твори Котляревського, Шевченка і др. Взагалі, всі такі заходи земств, товариств і приватних осіб для української людности були мало корисні, бо російські книжки були незрозумілі. Нам доводилося ширити наші зовсім не політичні книжки цілком конспіративно, ховатися з ними, хоча б се були зовсім невинні казочки. „Кобзаря“ завше страшенно любили на селі, але з ним треба було ховатися найбільше. Коли в 1917 р. пролунала воля на нашій Україні, то селяне на Каївщині поодкопували свої книжки, що закопані лежали не один рік в стодолях та клунях. Наша освіта мусила шукати всяких таємних засобів, бо кожна пісня рідна, кожна казка на нашій рідній мові здавалася нашим ворогам якоюсь зрадою. Через се й темнота наша не розвіялася, а до сучасного моменту залишилася безпросвітною.
Оглядаючи ріжноманітну діяльність земств у справі ширення освіти, не можна обминути його спроб що до видавництва. Воно видавало дешеві твори найкращих російських белєтристів, щоб росповсюджувати їх по книгозбірнях і вільним продажем. Так, Вятське земство дуже дешево й гарно видало чимало гарних маленьких книжок. Але невсипущій російський старий уряд зараз оголосив обіжник, по якому земства не мали права друкувати такі твори, які вподобали, а лише могли передруковувати книжки, ухвалені катольогом „Ученого Комітету“. Знакомитий катальог, скільки лиха позашкільній освіті наробив він за часи свого істнування. Довелося покинути такі завдання для видавництва. Краще таланило з виданнями сільсько-господарського змісту, — їх земства друкували і як плакати, оголошення і як книжки. Так само з де-якою полегкістю доводилося земствам видавати лікарські та ветеринарні книжки. На земських зборах у Полтаві було зроблено постанову — видавати підручники для початкових шкіл і видавати їх на рідній (українській) мові населення. Нажаль, ся постанова й досі не переведена в життя. Другі земства видавали знаряддя для наочного навчання (Харьківське, Московське та др.). Уфімське земство, дбаючи про освіту татар, теж бралося за видання підручників на татарській мові. Заходжувалися земства коло видання дешевих календарів, щоб хоч в такій благонадійній формі поширити де-які знання серед темної маси.
З такою ж метою брались земства і за видання народних часописів. Почалися вони B 70-х роках спочатку по губерніяльних земських управах, а потім і по повітах.
Усі вони мали тижневу форму, давали людности відомості політичні, пояснювали всякі земські постанови, дачали популярізацію науки. У нас на Вкраїні такі народні часописі видавалися не тільки земствами — Чернигівська неділя, Херсонська часопись, — а й другими громадськими організаціями, напр., Полтавським сільсько-господарським товариством видавалась дуже гарна часопись „Хуторянин“; де-які з сих видань друкувалися і на російській і на українській мові („Комашня“ вид. кооператорів). Але найкращими народними часописями були в нас приватні видання: „Село“ і пізніше „Маяк“. Сі часописі з досить добрими ілюстраціями давали непідготовленим читачам дуже літературний і науково-популярний матеріял. В 1913 р. налічувалося народних земських часописів 100. Нарада земська в тому-ж 1913 р. в Уфі поставила земському просвітному видділові такі видавничі завдання: призначити конкурси на видання найкращих підручників для початкових шкіл, видання наочних знарядь, книжок науково-популярних, практичного змісту, мистецьких, рекомендательних катальогів і періодичних справочників по літературі. Щоб задовольнити сі вимоги, а також і для инших видань, монографій, статистично-економичних протоколів, земських зборів і т. и. — земство мусило заводити свої друкарні.
Ще про одну справу позашкільної освіти дбали ріжні земства в останні до-революційні часи, — про організацію музеїв. Музеї мали ріжні завдання й типи. Закладалися: 1) музеї наочних знарядь для шкіл, музеї центральні й районні, мандрівничі, щоб обслуговувати і звичайні школи й вечірні кляси; 2) музеї — збірки всяких продуктів природничих, економичних, кустарних, здобутків історичних і т. и. — для загальної освіти людности і ознайомлення з рідним краєм; 3) сільсько-господарські з періодичними виставками зразкових продуктів. Сі виставки значно піднімають загальну й фахову освіту селянства. На виставках звичайно читаються лекції, виклади по ріжних сільсько-господарських, економичних і природознавчих питаннях. Селянство завше ставилося до сих виставок з великою цікавіст‘ю.
За останні часи до засобів позашкільної освіти прилучено кінематографи, але ся справа ще не налагоджена. Останніми справами позашкільної освіти в її історичному розвиткові виступають народні дома і народні вищі школи — університети, політехники і т. п. — Організація народних домів об‘єднує в одну гармонійну організацію всю справу позашкільної освіти і стає завданням найближчого часу для земств, кооперативів і инших громадських організацій, які не можуть не впевнитися в необхідності широкого розвитку позашкільної освіти.
Закінчуючи історичний огляд розвитку позашкільної освіти, ми бачимо, що більш за всіх дбали про неї як-не-як, а все-таки земства; там, де не було довгий час виборного земства, там майже не було позашкільної освіти, як ми се бачимо у нас на Вкраїні (в „Південно-Західному краю“ — правобережній Україні) і в Білоросії, Сприяла розвиткові позашкільной освіти діяльність просвітних товариств Московського, Харьківського, Петроградського. Останнє навіть видавало книжки на нашій мові, але, взагалі, всі заходи росіян в нашому краю сприяли лише русіфікації й забивали памороки нашому людові. Велике значіння для загального розвитку позашкільної освіти мали де-які земські та инші просвітні з‘їзди. Так, перший загально-земський освітний з‘їзд в 1911 р. виніс таку рішучу і до відомої міри обов‘язкову постанову „Правильний і успішний розвиток господарського, громадського й духового життя може йти лише при високому культурному розвиткові всього люду. Школа, при найкращому своєму становищі і навіть при довгому курсі навчання, не може задовольнити тих вимог люду, які сама-ж школа й пробуджує, бо вона за той або инший певний час обслуговує невелику частину людности, а вся людність не приймає активної участи в громадському життю, а також і через те, що знання шкільні дуже скоро й дуже легко забуваються і витрати на школи без певної організації позашкільної освіти малопродуктивні. Через се позашкільна освіта мне зайняти певне становище серед земських заходів до підняття культурного рівня люду; вона мусить бути визнана дуже корисною й не менш потрібною як і школа. Позашкільна освіта має давати загальну освіту й виховання моральне, а також практичні фахові знання. Але перші два завдання мають перевагу перед остиннім. За-для успішного розвитку позашкільної освіти потрібні такі умови її переведення: 1) широка участь місцевої людности в організації й переведенні позашкільної освіти[1]; 2) забезпечення всіх верств людности по їх потребам і вимогам ріжними формами позашкільної освіти, звязаними в одно гармонійне ціле, щоб освіта була одкрита для всіх, планомірно провадилася в життя, колегіяльно організовувалася й провадилася; 3) уся справа мусить бути з‘єднана в місцевих органах самоврядування, аби вся робота провадилася всіма організаціями по певному пляну з забезпеченням повної самостійности тих позашкільних організацій, які не ввійшли в загальну об‘єднану інституцію, і підтримання тих, що добре й незалежно провадять свою справу; 4) забезпечення земств потрібними для переведення позашкільної освіти коштами від уряду і щоб умови сих забезпечень були певно вияснені законним шляхом. Приймаючи на увагу, що земство є орган державний, необхідно дати йому повне право самому одкривати самостійно й незалежно всякі форми позашкільної освіти, без усякого дозволу або втручання урядових установ. Сі розумні постанови здійснювалися лише по де-яких земствах: занадто багато стояло на шляху всякої освітньої діяльности перешкод від старого уряду. Але вони звернули увагу таких земств, які до того часу не робили майже нічого в сьому напрямі, і постановили справу на обов‘язковий певний грунт.
Постанови Харьківського з‘їзду в 1915 р. не тільки підтримують ті попередні постанови, а й показують деякий поступ у справі. Сі постанови додають і де-чого нового і, позаяк се останні постанови в сій справі, які були висловлені за останні 3 роки, ми звертаємо увагу й на них в їх загальній частині:
1) Справа позашкільної освіти може дати корисні наслідки лише тоді, коли до неї прикликано по змозі широкі кола громадянства й усякі місцеві громадські організації.
2) З‘їзд звертає увагу на дуже корисне з‘явище громадського життя — на закладання при кооперативах і їх спілках окремих організацій за-для широкої культурно-освітної діяльности.
3) Кооперативи завдяки сьому можуть стати певним грунтом для розвитку культури, і через те з‘їзд висловлює побажання, щоб усі культурно-освітні заходи державних, земських і др. громадських установ спиралися на місцеві кооперативні професійно-робітничі організації.
4) Бачучи брак робітників з фаховою підготовою для переведення позашкільної освіти взагалі і, зокрема, в ріжних її формах, з'їзд визнає бажаним улаштування земствами й ріжними просвітними організаціями особливих курсів по питанням позашкільної освітної роботи і по організації освітних розваг.
5) Успіх культурно освітної роботи залежить від певних зносин між усіма окремими галузями позашкільної освіти, а також і від їх об‘єднаности в роботі.
6) Народній Дім визнається найкращою формою для об‘єднання всіх форм позашкільної освіги. В постановах Харьківського з‘їзду пролунало майже вперше так певно й ясно бажання, щоб позашкільна освіта провадилася скрізь на рідній мові людности і, значить, в місцевостях з українською людністю, на українській мові. Тепер при визволенні всіх націй і при нашій державній незалежности, сі постанови не мають вже практичного значіння, але в 1915 р. се було світлим промінням на темному небі і виявляло, що без такої умови й сама освіта не може мати ніякого значіння для піднесення культури.
Так, ми бачимо, що справа позашкільної освіти, така природно-потрібна для поступу культури в усякій державі, у нас розвивалася дуже мляво і була довго занедбана, через усякі урядові перешкоди не могла досить широко розвинутися. Лише за останні 10—17 років після вибуху двох революцій, які з одного боку розбудили свідомість народних мас, з другого — виявили всю страшну темряву, в якій живе ся народна маса, позашкільна освіта піднялася, добрала значіння в очах і земств і уряду і тепер стоїть перед нашим громадянством яко певний обов‘язок, який ми мусимо виконати перед нашим народом, перед нашою державою, коли ми хочемо дати необхідний для життя економичний добробут і моральну свідомість.
- ↑ При чому велику вагу має не тільки пробудити ініціятиву місцевої людности, а й перевести освіту з найближчою участ‘ю місцевої людности.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|