Позашкільна освіта (1918)/Народні читання і ріжні виклади
| ◀ Книгозбірні і їх організація у нас | Позашкільна освіта під ред. С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепиги і С. Черкасенка Народні читання і ріжні виклади |
Вечірні школи й курси ▶ |
|
Книжка, звичайно, має велике значіння для освіти і молоді й дорослих людей; але для тії маси безграмотного люду, який живе в нас по селах, потрібна не книжка, а живе слово, і воно для позашкільної сучасної освіти має надзвичайне значіння, навіть, можна сказати, більше аніж книга і має вбіраться в ніжноманітні форми, простіші й складніші, в залежности від розвитку слухачів, починаючи від так званих „народних читань“ і кінчаючи викладами в Народних Університетах. Довго колись народні читання були єдиним засобом для освіти дорослого люду, але за останні часи їх занедбали, виставляючи на першу чергу виклади, лєкції по ріжним науковим галузям, курси. Але не всі ще досить підготовлені до наукових викладів. Читання зацікавлюють, одних наближають до книжки, других заохочують вчитися. Пругавін, відомий колишній діяч по народній освіті, каже: „Публичні народні читання широко організовані можуть стати дуже могутним фактором народної освіти й морального розвитку. Ними можна впливати на найтемнішу масу народу, для котрого недоступна ані книжка ані взагалі друковане слово“. Народні читання вимагають найменше часу й клопоту, щоб їх улаштувати. Се перший крок для утворення настрою і змагання до науки, перший вступ до ширшої освітної організації. Вони можуть носити або епизодичний, або систематичний склад, можуть вестись яко самостійний курс, або яко додатковий чи до шкільної науки, чи до другої форми позашкільної освіти — напр., до вечірних і недільних шкіл. Вони можуть бути і літературні й наукові. Вони мають ту псіхольогичну принаду, що об‘єднують усіх в одному переживанню. Вони мусять бути яко мога популярні, завдання лектора — зрозуміти інтелектуальний стан своєї авдиторії і захопити її своїм викладом: ми кажемо „викладом“, хоч ся форма зветься „читанням“, але по книжці вести їх можна тільки тоді, коли вони мають літературний зміст, бо твір митця не можна переказувати своїми словами. Тільки невеликі твори — казки,
легенди, які-небудь коротенькі художні оповідання можна на пам‘ять казати, оскільки можна ближче тримаючись до тексту. Що до науково-популярних творів, то їх обов'язково треба викладати живим словом, — тоді вони будуть куди цікавіші для слухачів. Кожне наукове читання вимагає наочних знарядь для кращого пояснення предмету, навіть літературні читання роблять значно міцніше вражіння, коли вони робляться в супроводі лихтаревих малюнків. Московський статистик, Петров робив анкету по народним читанням і наслідки її можуть упевнити, що чарівний лихтарь значно піднімає вплив читання, тільки треба дбати про те, щоб се не обертало переведення його одну розвагу, коли слухачі не цікавляться змістом, а лише малюнками. До читань по природознавству крім малюнків треба додавати експеріменти (спробунки), робити разом зі слухачами ріжні спостережіння. За-для географії окрім лихтаря дуже добре мати кінематограф, щоб показати побут, природу чужих країв і народів, життя на дні моря, працю фабрик. Але першою умовою корисних наслідків таких читань — то є: добре знання авдиторії і планомірно переведені читання. Потрібна нарада лєкторів цілого району; вона виробляє програм читань так, щоб вони розпадалися на окремі цікли по 5—6 читань, і щоб на сі теми вже були прислані діапозітиви й лихтарь, так що, поки в одному пункті читаються географичні читання з відповідними малюнками, в другому провадяться історичні теми теж з малюнками і потім ними обмінюються. Так само і з кінематографом. Найкращий період для читань то є — з 1-го жовтня по 1-е квітня. При добре налагодженому порядкові можна провести 24 читання, читаючи що—тижня, але звичайно виходить не 24, — а 15—18 читань. Бажано перш за все так зацікавіти одразу авдиторію, щоб вона вже не мінялася за цілий цікл читань, бо щоразу ріжна авдиторія іпсує всяку систематичність. Цікли мусять складатися з ріжних наук: 5—6 читань з історії, 4—5 по географії, по природознавству. Кожний цікл має дати щось найголівніше закінчене; не треба одразу роспочинати цілий курс історії від Володимира до гетьмана Скоропадського, а тільки виразно розказати про той або другий мент історичний, ту або другу низку географичних з‘явищ. Можна провадити одночасно два курси — один науковий, другий літературний, — бо мистецькі твори добре впливають на виховання морального почуття. Можна давати окремі літературні читання з ріжних письменників, об‘єднуючи їх тим або другим питанням, або — історично-художні читання додаткові до історичних, або твори одного письменника, щоб ознайомати з ним, — розказати його біографію. Так само до географичних читань додавати етнографичну белєтристику. Потрібен широкий плян, щоб одразу захопити слухачів, познайомити з чимсь далеким, новим, цікавим і потім звести все до єдиного, порівняти з своїм, знайомим. Або, навпаки, можна розпочати від рідного, близького її потроху вести слухачів далі в невідомі краї, до незнайомих з'явищ і чужих людей. Звичайно, кожна авдиторія може вимагати ріжного змісту, не можна виробляти одноманітного програму, однакових засобів для переведення читань; тільки скрізь бажано додержуватися загальних принціпів позашкільної освіти, щоб жива участь у справі була і з боку лєктора і з боку слухачів, не треба, щоб воно так діялось: „ми“ читали — „вони“ слухали, не треба пасивности, а зараз має йти живе спільне й індивідуальне переживання, потрібна активна переробка слухачами того матеріялу, який дається читаннями, треба викликати критичну думку, навести на порівняння. Вражіння від читань зводити до купи, щоб усі вони освітлювали один цікл другим, щоб на поміч слухачам грамотним приходила бібліотека, щоб самостійне читання поширювало ті окремі цікли знання, які освітлюються на читаннях. Взагалі селяне й робітники страшенно журяться своєю темнотою і радіють, коли їм справді подають відомості, які або дають їм корисні практичні знання, або освітлюють їм їх оточення, умови громадського життя. Їх усе цікавить і незрідка від дорослих людей почуєш сказані з запалом такі слова: „хотів—би вчитися завше, всьому, до самої смерти“. Дуже часто їдуть суперечки межи організаторами, — чи робити читання загально-освітного змісту, чи більш практично-утилітарного або реалістичного. Але се суперечка зайва, бо трудно темній людині без загальної освіти спинити увагу на якихось спеціяльних знаннях. Звичайно, потрібне природознавство, бо воно тісно звязане з сільсько-господарською працею, але так само потрібна й історія, бо вона освітлює свідомість своїх громадських обов‘язків. Народні читання по літературі теж необхідні, бо вони впливають на людяні почуття, а їх пробудження необхідне щоб виховати чулу людину, громадянина в високому значинні слова; не даремно Ніцше каже: „тільки дякуючи любові, дякуючи тим ілюзіям, які утворюються в атмосфері ласки, чоловік може жити справжнім людським, а не звірячим життям. Чим міцніш людина звязана з своїм часом, тим міцніш і гарячіш вона кохається в життю і ставиться добре до людей, тим більше можна бути певним, що вона правдивим інстинктом завше найде певний шлях в життю навіть боротися з ріжними перешкодами вона буде культурно-людяними засобами“. Щоб виховати таких людей, ми поки—що маємо лише один засіб позашкільної освіти — мистецтво, і найбільша сила в мистецтві за-для темного люду, — то є мистецьке слово, — себ-то художня література. Для неї не треба шкодувати часу, але треба й використовувати її як найкраще: читати треба добре, вміти зробити вражіння, потім робити вмілі запитання до слухачів, навернути їх думки на те, або друге людяне почуття, людяний вчинок і без сантиментальности доводити слухачів рядом читань до зрозуміння того, що життя вимагає від нас братерства, згоди, а не жорсткого самолюбства. Треба в курсі читань звернути увагу на наші почуття до родини, до громади, до рідного краю. Коли є можливість розбити читання на 2 роки, то можна триматися концентричного методу і, починаючи з найпростіших оповідань з селянського побуту Марка Вовчка, Грінченка, Бордуляка, І. Левицького, М. Левицького, Д. Марковича, — на другий рік зупинитися на Мирному, Коцюбинському, Винниченкові, Стефаникові, де вже бренять складніші і псіхольогичні й громадські мотиви; великі твори на другий рік провадити на де-кількох читаннях, або читати характерні уривки, а весь твір дати на хатне читання гуртків, маючи неодмінно 3—4 примірники таких творів, і потім, на загальних зборах всіх слухачів, розбиратися в усіх побутових і моральних подробицях твору. Треба конче, щоб до таких класичних творів як Мирного „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, Коцюбинського „Дорогою ціною“, Винниченка „Краса і Сила“, — були діапозитиви, або кінематографичні фільми; що до техники переведення читань з лихтарем, чи з кінематографом, то можна вживати ріжних засобів: або все прочитати чи розказати одразу, щоб не розбивати вражіння, і тоді показати малюнки, і при тому самому додавати пояснення, або викликати слухачів, щоб вони давали сі пояснення. Можна так робити на літературних читаннях; але в науково-популярних, навпаки, треба просто показувати і оповідати про все те, що видко на діапозітиві чи на фільмі, але з фільмою се не так просто, бо її не можна зупинити на тому, що вимагає звернути особливу увагу слухачів, так що треба спочатку закінчити оповідання та всі пояснення, а тоді пускати кінематограф у роботу. Так і з другими науковими викладами. Треба також, щоб усі знаряддя були добре знайомі викладачеві. Лєктором або викладачем на читання треба закликати особу не менше як з середнєшкільною освітою, бо при викладах в бесідах можуть виникнути не передбачені питання і лєктор мусить на всі дати відповідь. За лєкції може він мати або постійне утримання або платню від лєкції. До сього часу найкраще провадили народні читання самі народні вчителі й дуже часто не мали навіть за се ніякої додаткової платні. Але се не може бути, як загальна засада, коли широко ставити народні читання. Іх має провадити або бібліотекарь, або спеціяльно до сього закликана людина. Вона може вести читання разом в двох пунктах найближчих сел, провадячи їх по трі дні в одному й по три в другому.
Так само як від бібліотекарів, так і від лекторів народніх читань вимагають завше можливо широкого справоздання про переведені читання. Такі справоздання дають змогу земствам, городам і др. просвітним організаціям вияснити собі, чи дає ся організована форма бажані наслідки і в чому ще її дефекти. Подаємо форму справоздання, яка вживалася вже по земствах.
Де саме провадалися читання? (Місто, село, волость, район).
Скільки мешканців у районі?
Де міститься авдиторія?
Хто організує читання?
Хто їх веде?
Чи організовані після читань бесіди? Письменні праці? На скількох читаннях?
Чи вживають лихтарь? Кінематограф? До яких читань?
Яке вживають освітлення?
Хто керує лихтарем? Кінематографом?
Хто їх присилає? Чи організація має власні?
Скільки переводено читань?
Коли провадилися, чи в вечорі чи в день?
За який період? Чи по неділях, чи по буденних днях?
Скільки було слухачів? Чоловіків? Жінок? Дітей? Підлітків?
Як здалека приходили?
Скільки яких читань було?
| Дітей. Хл. Дів. |
Підлітків. Хл. Дів. |
Дорослих. Чол. Жін. |
УСЬОГО. | В тому числі. Грамотн. Негранот. Чол. Жін. Чол. Жін. |
Приходять З того-ж села. За 1 вер. 3 вер. Далі. |
Крім такого загального справоздання, треба вести записи по кожному читанню окремо, — на картках. Щоб контролювати й розробляти працю з читанням активно з слухачами, їм можна роздати такі картки з запитаннями, або можна написати їх на таблиці (клясовій дошці), щоб вони їх назавше списали собі у зшитки. 1) Про що розказували або читали? 2) Які були картини, які спробунки? 3) Коротко перекажіть зміст читання чи оповідання. 4) Чи воно вам подобалось, чи ні? Чим саме? 5) Яка особа і які її вчинки вам уподобалися, а які ні? 6) Що хотів сказати сим твором автор і на які думки він вас навернув? 7) Що ви пізнали з читання? 8) Чи ви все зрозуміли? 9) Що залишилося для вас незрозумілим? 10) Які книжки з тих, що лектор раяв вам по сьому питанню прочитати, ви вже читали?
Село, де було читання?
Коли було читання?
Хто читав?
На яку тему? Чи з лихтарем? Чи з кінематографом?
Скільки було слухачів?
Звичайно, ся картка є лише загальний зразок, кожний лектор для кожного свого оповідання може ставити другі питання, але яка небудь постійна схема питань мусить бути, щоб слухачі до неї призвичаїлися. Бажано, щоб для літературних тем ставилося ще одно питання: чи в вашому життю, серед вашого оточення, вам траплялися подібні люди, подібні вчинки, випадки? Коли траплялися, то просимо розказати…
Перш ніж переходити до других форм позашкільної освіти, цікаво зупинитися на деяких справозданнях за колишні народні читання, щоб зрозуміти, як обережно треба вибірати матеріял літературний, щоб не попсувати справи, не одбити слухачів. Взагалі прості люди люблять, щоб їм читали. На Полтавщині дуже часто можна побачити, як по ріжних кутках села збереться гурток і поважно слухав свого-ж таки читця на призьбах, на колодах? По де-яких велах проявлялися навіть платні читці, які з своєю книжкою або газетою обходили базар і за читання збірали хто що дасть. В Катеринославі до однієї чайної приходив босяк і чудово читав по своєму вибору. Бувають охотники—читці й по фабриках. По рудниках инший раз опановує таке захоплення, що читають по ночах гуртками, по буднях. Взагалі в будень після роботи шахтарі дуже прихильно ставилися до читань. Як що траплялося цікаве, по 4—5 годин сиділи й слухали з невтомною увагою. „Тяглось се кілька літ і адміністрація копалень чи знала, чи не знала, а не втручалася в нашу справу“, пише вчитель: „і ніхто з робітників не доніс про наші нічні збори, ніхто з них також не дивувався, коли бувало зачуєш здалека дзвоник — їде степом становий! то я з книжкою тікаю в хату. Але замре дзвоник і я знов вертаюсь до моїх слухачів, що чекають мене, і тягнеться далі моє читання“!
Селян трудніше захопити читанням аніж шахтарів чи робітників мійських, та й смак у них ріжний. Старі селяне більш за все шанують релігійний зміст, ставляться як до святощів: — прочитай нам отсю, каже було старезний дід і протягає засмальцьовану подерту книжку „Житія“. Босяки й робітники ставляться негативно до сих книжок. Життєві оповідання слухають всі добре, коли з їх побуту: „а як-же“, кажуть: „таке-ж і при мені було. — Як би сю книжку раніш прочитали мені, ніколи дочки на фабрику не пустив-би“, казав мені один дядько, як я дочитав „Бурлачку“ І. Левицького. Що до казок, то тут теж ріжні авдиторії ріжно ставляться; одного разу читав я на ганку невеличкому гурткові казку. Іде повз нас дідусь. „Діду Семене, куди йдешь? запитуємо. — У двір до пана, землю брати. — В конторі ще немає нікого, сідай до нас, послухай казку. — Сів дід слухати, а далі каже: „Тут таке життя — плакати хочеться, дітки мруть, скотина пада, хліб не зародив, а ти — казку читаєшь! Мабуть смішна, хай молодь слухає. Казка годиться дітям, молоді, а нам старим гріх ними бавитися. Зоставайтеся здорові“.
Але по лікарнях дорослі москалі було завше радісно гуртом читали рідні казки. Треба вміти читати чи оповідати виразно, ясно, як один з моїх слухачів казав: „А я от ще скажу вам, люди добрі: може де-хто з нас і не втямив-би чого небудь, як би не таке читання. Ще-ж треба міркувати, яким гласом прочитано. Вони-ж так читають, як казку кажуть, ніби й не з книги“. Отсе найкраща похвала лекторові.
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|