Польська народова демократія
 |
Польська
демократія.
В сучаснім полїтичнім житю польського народу відбуваєть ся важна переміна. Провід „національної“ полїтики, який доси був у руках шляхти, переходить на наших очах в руки буржуазії. Полїтичною представницею польської буржуазії, наслїдницею від її імени полїтичної спадщини після шляхти, являєть ся польська народова демократія[1], партія, яка в наших часах доходить серед польської суспільности до що-раз більшого значіня.
Вона одна з польських буржуазних партій істнує ві всїх трьох державах (в Австрії, Німеччинї й Росії), під панованєм яких живе польський нарід. І хоч народово-демократична партія в кождій з тих держав, особливо в останнїх часах, з опортунїстичних причин відпираєть ся в своїх офіціяльних виступах звязків з такими-ж партіями в инших державах, то в дїйсности такі звязки істнують і народова демократія має ві всїх трьої державах однакове обличє, так що зі всїх польських буржуазних партій тільки її одну можна вважати загально-польською, чи — як її й називають — „всепольською“.
В Польськім Королївстві вона виходила представницею польської суспільности при всїх дотеперішних виборах до росийської Державної Думи, а в другій і третїй Думі один з її творцїв і теоретиків, Роман Дмовский, є презесом польського кола. Так само її галицький лїдер, проф. Ґломбінський, здобув місце презеса польського кола в австрійськім парляментї, а і в галицькім соймі народова-демократична ґрупа почала в останнїх часах вибивати ся що-раз більше на верх. Тільки вона в Польськім Королївстві виступила проти революційних змагань польських соціялїстів серед тих кругів, між які звичайно не йдуть буржуазні партії, серед робітницьких мас, стараючи ся зорґанїзувати між ними під фірмою „народових робітників“ контрреволюційну армію. І зі всїх польських буржуазних партій вона має найбільше право вважати себе оборонцем старих порядків в родї „истинно-русскихь“.
В кінцї вона кричить найголоснїйше про оборону польськости на східнїх окраїнах польської Річи посполятої, себ то на українській землї, і там, де доси мала до сього змогу, в Галичинї, стоїть вона на передї польського „Drang nach Osten“ — польонїзаційного напору на Східну Галичину. Між иншим — в новім виборчім законї до австрійського парляменту постанови для Галичичини, які мають на метї і при демократичній чотирохчленній формулї виборчого права зберігти польську полїтичну перевагу, а також один з проєктів виборчої реформи до галицького сойму з такою-ж тенденцією, — се твір працї проф. Ґломбіньского.
Та не тільки отсї безпосреднї прояви свідчать про визначну роль народової демократії в сучаснім полїтичнім житю польського народу. Є й ннші, посереднї.
Поляки, особливо від упадку польської державної самостійности, все вважали себе якимсь вибраним народом, новочасним Ізраілем, якому призначено сповнити якусь особливу загально-людську місію. Польський месіянїзм, се не тільки фантазія трьох найбільших польських поетів з першої половини ХІХ столїтя. Сею фантазією пронята вся польська суспільність, тільки очевидно не в такій яркій, інтензивній формі. Через те польська національна свідомість при зіткненю з иншими націями переходить звичайно в національний шовінїзм, в домаганє національних привілеїв для-себе, звичайно, як для вибраного народу. Отсей національний шовінїзм вибухає з особливою силою в відносинах до тих народів, що входили в склад польської держави. Домагаючи ся жити на своїй землї своїм національним житєм, незалежно від польських державних плянів, вони відбирають польським державним плянам ті чужоплемінні сили, панованєм над якими була сильна польська держава, обмежують ті пляни на власні сили польського народу. Се доводить тих, що вважають польський нарід вибраним народом, до святого обуреня: як можна ослаблювати сили вибраного народу? Адже се спиняє його в виповненю тої загально-людської місії! І вся польська національна полїтика обертає свої сили на те, щоб здавити самостійний національний розвиток тих народів, що належали до польської держави, щоб примусити їх служити польським державним плянам. Найлїпшим приміром сього є польська полїтика в Галичинї.
Представницею сього національного шовінїзму в його чистій — сказати-б — прінціпіяльній формі являєть ся народова демократія. І ми бачимо, як в Галичинї польські партії, стараючи ся видержати конкуренцію в боротьбі з народовою демократією, проймають ся що-раз більше тим національним шовінїзмом, який дрімає на днї польської душі. Се видно особливо на польських демократичних напрямах, як поступові демократи або людовцї, — але навіть польська соціяльна демократія на практицї не все свобідна від того впливу народової демократії, хоч прінціпіяльно бореть ся з її шовінїзмом. І те, що польський національний шовінїзм так розцвитає на галицькім ґрунтї, в польсько-українських відносинах, також доказ тої визначної ролї народової демократії в сучаснім полїтичнім житю польського народу.
Очевидно, дослїд над повстанєм і розвитком, над теорією і практикою партії, яка на наших очах забирає в свої руки провід польської „національної“ полїтики, представляє визначний загальний інтерес, особливо-ж для нас, Українцїв, бо в польсько-українських відносинах тон польській суспільности надавати-ме від тепер народова демократія.
Такий розслїд тим цїкавійший, що обличє народової демократії не все було таке, як тепер. Її історичний розвиток дуже добре показує, до чого дійшов напрям, який у своїх початках виступав з крайне поступовими окликами, коли в його основу покладено націоналїзм.
Народова демократія, хоч в практицї полїтичного життя зазначила ся найперше в Галичинї, се витвір Польського Королївства, яке в загалї являєть ся духовим центром усїх польських земель. Через те ми для лїпшого зрозуміня історичного розвитку народової демократії розслїдимо найперше в загальних рисах еволюцію польської полїтичної думки в Польськім Королївстві після повстаня 1863 р.
Коли польська суспільність прийшла до себе після того погрому, який принесло їй невдале повстанє 1863 р., першим обявом її громадської думки був Напрям, звісний під назвою позитивізму, зі своєю проґрамою орґанічної працї. Найвизначнїйшими представниками сього напряму являють ся визначні польські письменники Олександер Сьвєнтоховский і Петро Хмєльовский.
Позитивізм був дитиною західно-европейського демократичного лїбералїзму, ідеольоґією нової верстви, яка тільки-що народжувала ся в Польськім Королївстві на руїнах шляхти, — ідеольоґією польської буржуазії. Він виступив до боротьби з метафізично-романтичним світоглядом, з релїґійним доґматизмом, з шляхотськими традиціями, з обскурантизмом і заскорузлістю старого поколїня, голосячи фільософію, оперту на позитивній науцї, головно на природознавстві, свободу думки, свободу критики супроти релїґії і безконфесійність, рівність усїх людий і як консеквенцію сього рівноправність жінки. Його проґрама орґанічної працї домагала ся тверезих поглядів на житє, практичного вихованя молодіжи, доступу до висшої і професіональної освіти для жінок, освіти і культурного піднесеня народнїх мас, розвитку промислу і торговлї, — загалом же ставленя таких суспільних задач, які можна-б було осягнути в межах можливости, утворених фактом державної приналежности Польського Королївства до Росії. Через те проґрама орґанічної працї звертала ся з цїлою силою проти полїтики заговорів і повстань. Позитивізм не був ворожий полїтицї в прінціпі, тільки в краю, ослабленім повстанями, прибитім репресіями чужого правительства, не бачив поки-що основ для иншої полїтики, як для полїтики резиґнації. На його думку треба було передовсїм піднести край матеріяльно і культурно, що можна зробити і при істнуючім державнім режімі, а тимчасом загально-людський поступ, який був новою вірою позитивістів, доведе і в росийській державі до таких полїтичних змін, що принесуть полїтичне визволенє польському народови.
Позитивізм, як бачимо, був для польської суспільности „новим словом“.
Боротьба позитивістів зі старим поколїнєм починаєть ся коло 1867 р.; в тім власне роцї починає виходити орґан позитивістів „Przeglad tygodniowy“. Найбільший розцьвіт позитивізму припадає на початок 1870-их років; та його полїтичне credo: „Wskazania polityczne“ Сьвєнтоховского, появило ся аж 1882 р. [2]. В сих „Полїтичних вказівках“ Сьвєнтоховский проповідував „рішучий розбрат з традицією оружних поривів“, який найвідважнїйші повинні голосити навіть проти почувань „оружної в камінє громади“ як історичну неминучість. Розуміючи важке положенє польського народу, бачив він у тім положеню й „добрі сторони“, як „отворенє широкого поля промислово-торговельних підбоїв“; полїтичний розум бачив він у тім, щоб „мрії про відзисканє внїшної самостійности зробили місце заходам про самостійність внутрішню“.
Та не тільки публїцисти, але й поети та белєтристи являють ся горячими проповідниками „нового слова“: тодїшня польська лїтература ідеалїзує промисловцїв, купцїв, інженерів і т. д. як „нових людий“, „людий працї“, що ширять висшу культуру, ведуть край до відродженя.
В 1882 р. закладає Сьвєнтоховский для пропаґанди своїх поглядів тижневник „Prawd-у“; се було потрібне з огляду на те, що „Przeglad tygodniowy“, сходячи що-раз більше на поле теоретичних питань, занедбував потреби біжучої хвилї. Між иншим в місячних додатках почав тодї „Przeglad tygodniowy“ давати місце також питаням соціялїзму.
Хоч позитивізм у своїй чистій формі був напрямом рішучо радикально-демократичним, то до кінця 1880-их років відносив ся до соціялїзму неприхильно. Аж менше-більше 1889 р. наступає між сими обома напрямами зближенє, спершу виключно інтелектуальне, а далї й полїтичне. Між иншим в тім часї „Prawda“ починає виступати в оборонї матеріялїстичного розуміня історії проти иншого варшавського тижневника „Glos-у“ (про який пізнїйше), чим причинила ся чимало до популяризації марксізму.
Позитивізм послугував ся тою самою науковою методою, що й соціялїзм, проповідував ті самі загально-людські оклики, признавав так само потребу основних суспільних реформ, значить годив ся на мінїмальшу проґраму соціялїзму, а тільки не писав ся на його проґраму максімальну. Коли-ж проґрама орґанїчної працї супроти що-раз реакційнїйшої полїтики правительства показала ся утопією, а разом з тим на арену полїтичного житя виступив пролетаріят як одинока серіозна полїтична сила, яка в боротьбі з правительством могла-б здобути відповідні умови до того суспільного розвитку, до якого йшов позитивізм, симпатії крайнього крила позитивістів до соціялїзму перейшли з інтелектуального й на полїтичне поле.
Але аж до останнїх часів сей радикально-демократичний напрям не творив зорґанїзованої полїтичної партії. Проби такої орґанїзації почали ся аж після вибуху росийсько-японської війни; їх результатом являєть ся полїтична партія „Поступово-демократичний Союз“ („Zwiazek postepowo-demolratyczny“).
Ми не станемо на сьому місцї розглядати детально проґраму „Поступово-Демократичного Союза“; зазначимо тільки загально, що ся проґрама, оброблена дуже детально, домагаєть ся автономії Польського Королївства і федеративного звязку його з росийською державою, а в самім Королївстві соціяльно-полїтичного ладу, опертого на широких демократичних основах, як чотирохчленної формули виборчого права, передачі на власність краю найважнїйших галузий продукції і комунїкації, як лїсів, копалень вугля, залїзниць, усуспільненя орґанїзації працї, охоронного робітницького законодавства, утвореня з державних земель, а також шляхом викупу обдовжених земель і загалом примусового викупу — краєвого земельного фонду для надїленя землею малоземельної і безземельної хлїборобської людности. Загалом проґрама „Поступово-Демократичного Союза“ не ріжнить ся від мінїмальних соціяльно-демократичних проґрам і має на увазї ту саму тенденцію суспільного розвитку, що й соціялїзм.
Тільки — партія, що стоїть за сею проґрамою, дуже слаба і при дотеперішних виборах до думи дізнавала все погрому від народової демократії.
І так позитивізм у своїй чистій, радикально-демократичній формі, як його почав проповідувати Сьвєнтоховский і товариші, вилив ся в своїм розвитку в поступово-демократичну партію наших днїв.
Консервативні елементи серед польської суспільности, які безпосередно перед повстанєм гуртували ся коло маркіза Вєльопольского, виступали більше проти фільософічних і суспільних основ позитивізму, як проти його полїтичних вказівок. Вони також були противні повстаням і прихильні орґанїчній працї, тільки розуміли її инакше. Наслїдком сього й вони починають поволи попадати під вилив позитивізму, тільки формують його відповідно до своїх соціяльно-полїтичних поглядів і інтересів.
Так повстає серед польської суспільности т. зв. угодовий напрям. Пропаґують його варшавські ґазети „Niwa“, „Slowo“ (1881), „Chwila“ (1885), головно-ж петербурський тижневник „Kraj“, заложений 1882 р. і ведений Пільцом і Спасовичем. В одній з передових статей „Chwila“ висловила думку, що проґраму орґанїчної працї треба довести до останїх консеквенцій, себ то не тільки зректи ся мрій про відбудованє польської держави і покинути тактику заговорів і повстань, але помирити ся з росийською державністю і разом з кождочасним правительством вести суспільну працю.
Угодовий напрям зміг ся був особливо в останнїм десятилїтю ХІХ столїтя, одначе супроти ворожої для Поляків полїтики росийського правительства не міг набрати більшого значіня. Тепер угодовцї виступають як „партія реальної політики“; її проґрама — консервативний конституціоналїзм.
Наслїдком того погрому, який принесло польській суспільности невдале повстанє 1863 р., безпосередно після повстаня суспільність просто не мала сил, щоб видати з себе якісь революційні елементи. Революційне поколїнє з перед 1863 р. вигинуло в повстаню, а молоде поколїнє після 1863 р. захоплювало ся кличами позитивізму. І треба було майже двох десятилїть, щоб суспільність прийшла знов до себе на стільки, щоб реаґувати на своє положенє революційним способом. Аж при кінцї 1870-их років бачимо в Польськім Королївстві перші прояви руху революційно-соціялїстичного і революційно-патріотичного.
Польський соціялїстичний рух переходив ріжні стадії розвитку: найперше мав він характер анархізму („Rownosc“), опісля блянкізму (перший „Proletaryat“), опісля патріотичну закраску („Polska Partya Socialistyczna“ — „P. P. S.“), яка й доси ще має перевагу над чистим соціяльдемократизмом по західно-европейським взірцям. До одноцїльности не дійшов він і доси[3]. Як уже згадано, революційно-патріотичний рух повстає рівночасно з соціялїстичним. До його викликаня причинила ся між иншим росийсько-турецька війна, яка збудила серед польської суспільности нові надїї на визволенє. В Галичинї повстає навіть 1877 р. орґанїзація з метою викликати повстанє в Польськім Королївстві і шкодити росийській армії на Балканї, яка одначе швидко розпала ся, — але в самім Королївстві нїхто не чув у собі сил до повстаня. Зазначив се Зиґмунт Мілковский, відповідаючи на неофіціяльну пропозицію анґлїйського правительства дати гроші на повстанє; зазначила се й патріотична орґанїзація в Королївстві, видаючи в 1878 р. відозву, в якій заявляє, що нарід ще не готов до оружного руху, та що треба почати революційно-підготовляючу дїяльність.
Незабаром після виданя сеї відозви наступили арештованя, наслїдком чого та орґанізація розпала ся.
Від тепер аж до 1886 р. не стрічаємо ся з нїяким проявом революційно-патріотичного руху. Аж в тім роцї повстає орґанізація „Liga Polska“, від якої виводить своє походженє народова демократія.
Таким чином дальша історія революційно-патріотичного руху є рівночасно історією народової демократії. Сїй історії буде посвячений слїдуючий роздїл.
На скріпленє революційно-патріотичного руху в Польськім Королївстві в половинї 1880-их років склали ся ріжні причини.
Підросло молоде поколїнє, що вже не було наочним свідком того страшного погрому, який стягло на суспільність невдачне повстанє 1863 р., поколїнє, в якого вибух патріотичних почувань не був паралїзований привидом післяповстанчих репресій.
Національний гнет, який підчас правлїня ґубернатора Альбединського, чоловіка з европейською огладою, що вдержував близькі товариські зносини з польською аристократією і був прихильний Королївству, значно ослаб, нагло покріпшав знов, коли місце Альбединського обняв Гурко (1883 р.), чоловік грубий, салдат до дна душі, а при тім, як звичайно ренеґат (він походив з польського роду), повний ненависти до Поляків. Крім того як раз тодї починаєть ся ера гакатизму в Нїмеччинї. Звідси видаляють Поляків, чужих підданих, переважно з Королївства (пр. 1886 р. видалено коло 30.000 Поляків); пруське правительство покликує до житя звісну кольонїзаційну комісію. Се кріпшанє національного гнету в Росії й Нїмеччинї (кріпшанє національного гнету в Нїмеччинї, як ми бачили, відбивало ся також в значній мірі на Поляках з Росії) мусїло очевидно викликати відповідну реакцію в патріотично настроєних кругах.
В кінцї проґрама орґанічної працї, якою захоплювали ся поступові круги того часу, показала ся супроти становища правительства нездїйснимою утопією, а крім того дискредитували її угодові круги, опираючи на нїй свої полїтичні виводи.
І власне на варшавськім публїцистичнім ґрунтї, де так розцвив ся був позитивізм з проґрамою орґанічної працї, гурток молодих публїцистів (найвизначнїйші між ними: Потоцкий, що виступав під псевдонїмом Богуш, і Поплавский, один з теперішнїх лїдерів народової демократії, тепер уже оба небіщики), які спершу виступали в „Prawd-ї“ Сьвєнтоховского, закладає 1886 р. власний тижневник „Glos“ (перше число вийшло 1 жовтня), в якім починає завзяту боротьбу проти проґрами орґанїчної працї, називаючи її „короткозорим опортунїзмом“. „Glos“ виходив до 1894 р., в тім роцї наслїдком арештів у його редакції і загалом в тайних патріотичних орґанїзаціях його закрито[4].
Полїтично-соціяльний напрям „Glos-у“ розглянемо на иншому місцї. Тут зазначимо тільки загально, що в національних справах був він радикально-патріотичний, а в соціяльних визнавав соціялїзм в такій формі, яку надало йому росийське народництво, — так що його напрям можна назвати патріотично-народницько-соціялїстичним.
„Glos“ був одним, леґальним огнищем, у якім горів польський патріотизм, одначе зовсїм відмінний від історичних традицій польського патріотизму.
Другим таким огнищем, нелєґальним, була тайна орґанїзація „Liga Polska“, заложена також 1886 р. за границею спільними заходами людий з краю і членів польської полїтичної еміґрації. „Liga Polska“ проістнувала до 1894 р., в якім приняла назву: „Liga Narodowa“. Її історію в сїм періодї (1886–1894) подає в загальних рисах відозва „Ліґи Народової“ з 8 грудня 1899 р., відозва, якою „Liga Narodowa“ обявила своє істнуванє і свою дїяльність. Ось та історія:
„В 1886 р. ґрупа людий в росийськім підбою, злучених спільністю полїтично-суспільних переконань і поглядів, порозумівши ся остаточно з кількома представниками еміґрації та инших дїльниць, взяла на себе задачу повести суспільність на шлях активної полїтики і свідомої цїли національної працї. Видана тодї звісна брошура „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“ дала популярний оклик, якого було треба для формального зєдиненя людий, залучених уже спільністю змагань. Вони заложили орґанїзацію Польської Лїґи, яка, хоч думала перед усїм працювати в росийськім підбою, одначе з самого початку, з огляду на свій особистий склад і проґраму, мала загально-національний характер.
„В порозуміню з нею або без жадного навіть вільного з нею звязку, одначе в її дусї, в дусї національної єдности і суспільної та полїтичної самостійности народу (ludu), виступають в двох инших підбоях і на еміґрації одиницї, тайні або явні орґанїзації і партії, у властивім собі крузї дїяльности. Та внутрішня спільність, що істнує без формальних зобовязань, вдержуєть ся, не вважаючи на значні нераз ріжницї на вибір способів і доріг дїяльности, се доказ нашої єдиности і сили, вона свідчить, що наша проґрама є висловом полїтичних змагань та інтересів цїлого народу.
„Польська Лїґа ріжнила ся від давнїйших полїтичних орґанїзацій тим, що мала на метї не безпосередне приготовленє до оружного руху, але дїяльність, розложену на цїлі лїта, яка з пасивної маси суспільности, особливо з народнїх верств витворювала б активні полїтичні сили і заставляла їх до постійної і систематичної боротьби за права народу, яка в кінцевій цїли веде до відзисканя незалежного державного істнованя.
„Першим кроком дїяльности Польської Лїґи було поданє інїціятиви до заложеня Народового Скарбу, переважно також під її впливом почато побори в краю і за границею. Під кличем тих поборів заворушили ся і зблизили ся до себе в росийськім підбою ширші круги патріотичних елєментів. Розкинені огнища скарбу злучено опісля в одну інституцію з одним статутом, який докладно означає забезпеченє і призначенє фондів. Зараз у початках свого стнованя приступила Польська Лїґа до зорґанїзованої працї серед молодїжи, щоб защіпити в нїй почутє громадянських і національних обовязків і впоїти в неї властиве розумінє сучасних полїтичних задач. Була се неначе полїтична школа, що приговляла робітників для національної справи, якої змінені задачі вимагали нових людий. Підготовані в тій школї сили вправляли ся в практичній дїяльности, в спеціяльних орґанїзаціях або роботах, ведених під проводом Польської Лїґи, які безпосередно чи посередно мали на метї полїтичне освідомленє народу.
„В перших лїтах своєї дїяльности Польська Лїґа, поза антінаціональною аґїтацією тодїшнїх соціялїстів, стрічала головну перешкоду в загальній апатії і завмертю всякої полїтичної думки серед суспільности.
„Щоб переломити ту перешкоду і звернути думку суспільности до полїтичних цїлий, Польська Лїґа мусїла вжити способів сильнїйших від пропаґанди словом і письмом — ряду публичних манїфестацій. Привід до них дали соті національні річницї, які припадали тодї, з яких першою була річниця конституції 3 мая в 1891 року.„Одначе рівночасно будили ми полїтичну думку иншими способами: при помочи відозв, видаваних з ріжних приводів, брошур і летучих листків. Анї на хвильку не спиняла ся, навпаки, набирала що-раз ширших розмірів, що-раз виразнїйшого характеру нелєґальна дїяльність над освітою народу, яка підготовляла його до полїтичної дїяльности. В тім періодї свого істнуваня наша орґанїзація значно розширила ся, обнимаючи в тїснїйші рами сили, які доси працювали розріжнено. Так само тодї, з формальних причин, Польська Лїґа приняла назву, відповіднїйшу для орґанїзації, що працює в краю, назву Лїґи Народової, не зміняючи своєї проґрами анї тактики.
„Трилїтнїй період манїфестацій осягнув намірену цїль. Полїтичний рух обхопив ширші круги суспільности, почав поволи захоплювати народнї верстви. Що-раз численнїйші прояви сього руху і зріст його популярности вплинули посередно на соціялїстичну партію, якої дїяльність приймає виразну патріотичну закраску“.
Знаючи історію „Польської Лїґи“ в загальних рисах, розглянемо її деталї.
Програму Польської Лїґи розглянемо на иншім місцї, — тепер-же зазначимо тільки загально, що вона з одного боку навязувала до найгарнїйших традицій польської революційної демократії, до ідеалів „Польського Демократичного Товариства“, а з другого боку наближувала ся до народницької ідеольоґії „Glos-у“.
Орґанїзація Польської Лїґи складала ся: 1) з централїзації Лїґи, 2) з провінціяльних комітетів ві всїх підбоях, 3) з комітетів ґубернських і повітових ві всїх підбоях, 4) з комітетів заграничних в краях, в яких польський елемент живе в значнїйшім числі, 5) з ріжних тайних і явних орґанїзацій в краю і за границею, 6) з аґентів централїзації. Централїзація мала власть над усїми иншими орґанїзаціями, їй підлягали безпосередно комітети провінціяльні, заграничні і аґенти централїзації; комітетам провінціяльним підлягали комітети ґубернські і повітові; ґубернським — повітоні. Цїла орґанїзація була тайна і зберігала строгу конспірацію. На скільки ся орґанїзація була переведена, на се нема даних[5].
Першою заграничною публїкацією „Польської Лїґи“, як признає відозна „Лїґи Народової“, була брошура „Rzecz o obronie czynnej i o Skarbie Narodowym“, видана в Парижі 1887 р. без нїякої партійної фірми, тільки під криптонїмом „Z. F. M.“, за яким, як опісля стало звісно, укривав ся звісний польський полїтичний еміґрант і письменник Зиґмунт Мілковский (його лїтературний псевдонім: T. T. Jez), що опісля став виступати як одинокий явний представник „Лїґи Народової“.
Брошура Мілковского, як уже видно з назви, обговорює двї справи: справу активної оборони і справу національного скарбу. Справа активної оборони належить до питань тактики, отже розглянемо її в звязку з програмою „Польської Лїґи“, а тут зазначимо тільки загально, що під активною обороною автор розуміє постійний революційний фермент, постійний бунт проти правительств, які панують над Польщею, бунт, який при кождій нагодї виявляв ся би дїлами. Справу національного скарбу, як справу орґанїзаційну, обговоримо на сїм місцї.
Для дїяльности, яку собі назначила „Польська Лїґа“, треба було очевидно чи-малих фондів. І тут лежить зовсїм зрозуміла причина збирати такі фонди. Але Мілковский, а властиво „Польська Лїґа“, бо се був її проєкт, надали сїй справі занадто широкі і через те фантастичні основи. „Польська Лїґа“ мала на метї підготовити і повести польський народ до боротьби за державну самостійність; сїй великій цїли повинен відповідати так само великий фонд, який мав би значінє не якогось партійного фонду, але був би фондом національним, національним скарбом. Головною метою того „Скарбу Народового“ було б приготовити потрібні фонди на тодї, коли настане слушний час на виборенє державної самостійности, а тимчасом з нього можна-б підпирати ту акцію, яку Мілковский назвав активною обороною. По проекту Мілковского „Скарб Народовий“ повинен би обняти всї землї польської держави орґанїзаційною сїтю на підставі добровільного оподаткованя; ся орґанїзація повинна би заступати фінансову орґанїзацію держави.
„На нашу думку — пише Мілковский — найпрактичнїйший спосіб збираня гроший для такої цїли, се обложити себе національним податком, який стягали-б назначені для сього поборцї. За підставу орґанїзації треба взяти такий адмінїстраційний подїл, який завели завойовники і на тій підставі позакладати: в росийськім підбою комітети повітові, ґубернські і краєві (польський, литовський, інфлянтський, білоруський, український); в австрійськім підбою комітети повітові, окружні і краєві (мало-польський, червоноруський): в пруськім підбою комітети повітові, реґенційні і краєві (великопольський, пруський, шлеський). Комітети поназначують поборцїв і касієрів. Суми, стягнені в означених речинцях в повітах і відсилані по черзї до кас повітових і ґубернських, сконцетрують ся в кінцї в головній касї Скарбу Народового. За границею дїяльність поборцїв можна буде легко перевести при помочи еміґраційних товариств“.
З сього видно, яку широку орґанїзацію мав на думцї Мілковский. При нагодї завважимо, що подїл Галичини на часть польську і українську, проти якого виступають з такою силою польські полїтичні партії, в першій мірі народова демократія, не такий страшний, коли ходить о польські інтереси. В інтересї орґанїзації „Скарбу Народового“ Мілковський пропонує для Галичини два „краєві комітети“: польський і український. Сим мимоволї признав він, що Галичина не одноцїльна країна, тільки складаєть ся з двох „країв“, з яких кождий має свої окремішности. Не хочуть тільки признати того польські полїтики, коли Українцї покликають ся на ті окремішности в своїх національних інтересах.
Як уже знаємо, першим актом дїяльности „Польської Лїґи“ було поданє інїціятиви до заложеня „Скарбу Народового“. В статуті „Польської Лїґи“ є окремий роздїл про „оподаткованє і національний скарб“. По постановам сього статута всї члени „Польської Лїґи" повинні складати проґресивний податок на підставі окремих таблиць, призначених для добровільних податкових зізнань. Кожда низша орґанїзація одну третю податків обертає на свої потреби, а дві третї передає висшій орґанїзації; найвисша орґанїзація „Централїзація Лїґи“ обертає на свої потреби дві третї доходів, а „одна третя всїх доходів Централїзації буде капіталїзована і коли зорґанїзуєть ся явний національний скарб, передана до того скарбу, під умовою, що управа тої інституції повстане з загальних виборів еміґрації, яка перебуває в Европі, всї тимчасові часткові скарби зєдинить у своїх руках, а більшість, почавши від двох третїх членів тої управи, належати-ме тайно до Лїґи і постановам інституції скарбу зможе надавати й запевняти напрям, вказуваний Централїзацією“[6].
„Скарб Народовий“ справдї заложено і на осїдок для того вибрано польський національний музей в Рапперсвілї в Швейцарії. Але швидко показало ся, що він не в силї відповісти тим фантастичним цїлям, які назначили йому його оснувателї. Хоч до недавна (менш більше до 1905 р.) всї радикально-патріотичні елєменти вважали його справдї загально-національною, а не партійною, народово-демократичною інституцією і вся радикально-патріотична преса без ріжницї партій підпирала його, фонди, які впливали до нього, були дуже незначні[7], і то походили головно зі складок полїтичної еміґрації в західній Европі і зарібкової еміґрації в Північній Америцї. В 1901 р. „Przeglad Wszechpolski“ (кн. VI). констатує „сумне явище, що з рідної землї впливає доси на скарб дуже мало“.
Справою „Скарбу Народового“ зайнявся головно „Zwiazek wychodztwa polskiego“, „орґанїзація, що обіймає всїх Поляків поза границями краю, які змагають до назалежности Польщі і бажають працювати для здійсненя сеї цїли в дусї прінціпів Демократичного Товариства, поміщених в його манїфестах і відозвах і потверджених манїфестами національного правительства з 1863 р.“. Ся орґанїзація повстала в 1891 р. в Парижі під впливом народово-демократичного руху, з яким усе солїдаризувала ся від самого свого початку, а в 1899 р., коли „Лїґа Народова“ оповістила звісною відозвою про своє істнованє, „Zwiazek wychodztwa polskiego“ став також явно під прапор „Лїґи Народової“.
Та душею „Скарбу Народового“ був той, хто перший виступив публично з сим проєктом — Зиґмунт Мілковский.
Мілковский, звісний і заслужений польський письменник, пішов на еміґрацію як офіцир в угорськім повстаню 1849 р., і з того часу не бачив рідної землї. В 1863 р. національне правительство назначило його полковником, поручаючи піднести повстанє на українських землях. Вибираючи ся на поле бою, Мілковский задумав перейти зі своїм віддїлом з оружем в руках Руминїю, але під Констаґлїєю руминський віддїл заступив йому дорогу і після невеликої перепалки розоружив його. Так скінчила ся роль Мілковского в повстаню 1863 р.; він вернув до західної Европи, задержуючи на еміґрації титул полковника.
По своїм поглядам революційний демократ, одначе з виразними польонїзаторськими тенденціями супроти непольських народів колишньої польської держави, які проявляв в пресї ще перед повстанєм 1863 р.[8], при тім через житє здалека від рідного краю і його реальних обставин скамянїлий у своїх поглядах, Мілковский, злучивши свою полїтичну долю з долею народово-демократичного руху, віддав ся цїлою душею власне тій інституції, яка повинна відіграти таку визначну ролю в відбудованю Польщі — „Скарбови народовому“.
В своїх мріях про „Скарб Народовий“ Мілковский уважає його то інституцією, якої „задача змагає просто до незалежности Польщі“, то „патріотичним символом“, який „дає запоруку тривкости польскої справи“, бо „доки він істнувати-ме, доти, незалежно від висоти фондів скарбу, польська справа серед полїтичної путаницї не зійде з денного порядку“, — а як далеко забігає він в тих мріях в країну фантазії, видно хоч-би з сього уступу:
„Коли-б так наслїдком преважних причин не стало таких орґанїзацій (себ-то таких, які заслугують на підпомогу з фондів „Скарбу Народового“), Скарб тодї бере підпомогу назад, фонди уміщує в якімсь банку (пр. в анґлїйськім) на складані проценти і жде… жде… Таке дожиданє… могло-б тягнути ся роки, десятки лїт, навіть сотнї. Неволя Греції тягла ся двацять віків, Болгарії майже пять, Сербії не цїлі чотири. Коли-б і нас зустріло щось подібне, Скарб Народовий ріс би, виріс би до мілїярдової висоти і віддав би польській справі чи-малі услуги, коли-б у XXII, може XXIII віцї, під вражінєм якогось Байрона, що запалив ся б до „вітчини мужів безсмертної слави“, завязала ся на її ґрунтї орґанїзація, яка відновила б боротьбу за незалежність Польщі“…[9].
В 1900 р. Мілковский з припорученя „Лїґи Народової“ вибрав ся до Північної Америки, щоб там аґітувати між польською зарібковою еміґрацією в користь „Скарбу Народового“. Ґрунт до сеї аґітації був підготований тим, що стара й сильна польська орґанїзація „Zwiazek Narodowy Polski w Stanach Zjednoczonych“ прилучила ся ідейно до народово-демократичного руху і признала авторітет „Лїґи Народової“. В Америцї приймали Мілковского з великою парадою, що зробило на нього таке вражінє, що його роля в його фантазії виросла до значіня ролї делеґата якогось справжнього правительства. І коли в 1902 р. Вільгельм II вислав до злучених держав в дипльоматичних цїлях свого брата Гайнріха, Мілковский зовсїм серіозно розписуєть ся в „Gonc-у Polsk-ім“ про те, що Вільгельм II наслїдує „Лїґу Народову“, а його брат Гайнріх має на метї спаралїзувати вплив делеґата „Лїґи Народової“ в Америцї.
Одначе подорож Мілковского не мала сподїваних реальних наслїдків. Правда, „сойм“ „Польського Національного Союза“, який відбув ся 1901 р. в Толєдї, признав „Скарб Народовий“ „спільною касою воюючої Польщі, до якої кождий Поляк повинен обовязково складати свої датки“, і „порішив та поручив членам і ґрупам своєї орґанїзації, щоб по змозї як найбогатше і найправильнїйше спомагали ту інституцію податками“, — але фонди до „Скарбу“ все таки не впливали в такій мірі, як повинні би впливати до „спільної каси воюючої Польщі“.
Як ми бачили зі статута „Польської Лїґи“, вона мала на метї дістати „Скарб Народовий“ під свій виключний вплив. Коли-ж її наступниця, „Лїґа Народова“, заволодівши „Скарбом“, почала вживати його виключно на партійні, народово-демократичні цїли, радикально-патріотичні елєменти зпоза народової демократії усунули ся від участи в інституції „Скарбу“, оголосивши при тій нагодї кілька скандалів в справі народово-демократичної господарки в „Скарбі“. З того часу загал перестав інтересувати ся „Скарбом Народовим“; він зійшов до ряду чистопартійної інституції, якою й повинен би був бути від початку, коли-б не фантастичні пляни оснувателїв „Польської Лїґи“[10].
Для працї між молодїжю „Польська Лїґа“ покликала до житя окрему тайну орґанїзацію: „Zwiazek Mlodziezy Polskiej“. Ся орґанїзація мала також строго конспіративний характер і складала ся з трьох катеґорій членів: 1) колєґів, 2) товаришів і 3) братів; „брати“ були найвисшою катеґорією[11]. „Zwiazek Mlodziezy Polskiej“ мав свої орґанїзації ві всїх трьох підбоях і за границею. Про його ідейне обличє поговоримо пізнїйше.
Приходимо тепер до тих манїфестацій, які устроїла „Польська Лїґа" з початком 1890-х років з приводу сотих національних річниць, щоб „переломати загальну апатію і звернути думку суспільности до полїтичних цїлий“.
На першу з тих манїфестацій назначено день З мая 1891 р., — соті роковини конституції З мая. До обходу сих роковин публичною манїфестацією закликала відозва з датою: „Варшава, в мартї 1891 р.“ присвячена головно оцїнцї значіня конституції З мая, а далї тодїшньому стану польської суспільности в Польськім Королївстві; полїтичних вказівок, коли поминути загальні уваги, в нїй зовсїм не було. Своїм змістом та відозва вказує зовсїм ясно на своє походженє з кругів „Польської Лїґи“ і „Glos-у“. В манїфестації, яка почала ся богослуженєм і опісля приняла форму походу до памяткової каплицї в ботанїчнім садї, взяло участь кілька сот людий, значить, вона не мала масового характеру.
В падолистї того самого року появила ся знов відозва, яка, вказуючи на успіхи обходу роковин конституції З мая, приписувала між иншим впливови сього обходу „зродженє в цїлій суспільности стремлїня обходити жалобою будучий (т. є. 1892) рік, в якім минає сто лїт від Торговицької Конфедерації“. Покликаючи ся на сей vox populi, відозва „лучить свій голос з голосом загалу, закликаючи цїлий нарід до жалоби, яка повинна обявити ся в понеханю всяких балїв, забав, веселих танцїв і т. д.“.
До сеї національної жалоби не вдало ся прихилити загал, як сього хотїла відозва.
В кінцї третя манїфестація була 17 цвітня 1894 р., — в соті роковини повстаня Кілїньського в Варшаві. В сій манїфестації взяло участь коло 300 людий.
Відозва „Лїґи Народової“ заявляє, що „трилїтнїй період манїфестацій осягнув намічену цїль“. Зі свідоцтв, які знаходимо про ті манїфестації як в консервативних, так і в соціялїстичних орґанах, не можна потвердити сього погляду; з тих свідоцтв виходить, що манїфестації не мали масового характеру. Для характеристики настрою серед тогочасної польської суспільности треба зазначити, що і консервативні і лїберальні круги виступили з рішучим осудом манїфестацій, а консервативна преса виступила проти їх інїціяторів з усїм боєвим арсеналом, який має вона звичайно проти революціонерів, не виключаючи навіть „арґументу“ про „аґентів-провокаторів“. Проти манїфестацій виступили між иншим і такі радикально-патріотичні орґани польскої преси в Галичинї, як „Kurjer lwowski“ і „Nowa Reforma“.Періодом манїфестацій кінчить ся дїяльність „Польської Лїґи“ і зачинаєть ся дїяльність „Лїґи Народової“.
В 1894 р., як уже було згадано, наслїдком арештовань закрито „Glos“, те леґальне огнище „Лїґи“ в Варшаві. Часть членів редакції переїздить тепер до Галичини, купує двотижневник „Przeglad emigracyjny“ і перемінює його на місячний журнал „Przeglad Wszechpolski“ (1895), який робить ся закордонним орґаном „Лїґи“.
Рівночасну стару назву „Liga Polska“ витискає нова: „Liga Narodowa“ . По свідоцтву льондонського соціялїстичного „Przedswit-а“ ще в 1894 р. появили ся відозви з підписом: „Komitet Centralny Ligi Narodowej Polskiej“, видані в мовах польській, француській, литовській, українській і руській („Центральний Комитеть Національой Польской Лиги“). Про орґанїзацію „Лїґи Народової“ нема близших даних; знаємо тільки, що її найвисшою властю став „Центральний Комітет“, який по донесеню „Przeglad-у Wszechpolsk-ого“ (1902, стор. 146) складаєть ся з пятьох членів і засїдає в Варшаві. В 1899 р. „Лїґа Народова“ видає звісну відозву (в датою 8 грудня), якою оповіщує про своє істнованє, про свою роль в розвитку революційно-патріотичного руху, про свої сили і про свої змаганя. Ту часть відозви, що відносить ся до рр. 1885—1894, вже знаємо; тепер познайомимо ся з дальшою частю. Як ми вже бачили, патріотичну закраску соціялїстичного руху вважає відозва „Лїґи Народової“ наслїдком посередного впливу патріотичного руху.
„Але другим наслїдком зросту національного руху — читаємо далї — була реакція в тих кругах суспільности, для яких думка боротьби з завойовничими правительствами, головно-ж думка покликаня народу до тої боротьби, була все грізна й ненависна.
„Упадаюча суспільно й економічно аристократично-шляхотська верства для вдержаня свого становища почала свідомо або несвідомо шукати підпертя в союзї з чужими правительствами. В росийськім підбою повторяло ся те, що в дещо нишій формі виявило ся давнїйше в Галичинї і пруськім підбою. Богате-ж міщанство, що має претензії до полїтичної спадщини після аристократії і шляхти, побачило знов у союзї з правительством надїю корисної реалїзації своїх клясових та особистих інтересів. При першій нагодї в 1894 р. виступила в росийськім підбою угодова полїтика. Вірнопідданче принятє царя в Варшаві (1897) будо зенїтом успіхів тої полїтики, але рівночасно початком її полїтичного банкротства. Ведена кругами, в руках яких є значні матеріяльні засоби, угодова полїтика грозила поважною небезпекою зіпсутя загалу фальшивими окликами. Супроти тої небезпеки орґанїзація Лїґи Народової поклала головний натиск на аґітацію друкованим словом і боротьбу з пагубною пропаґандою льоялїзму.
„В тій боротьбі виявили ся й заострили ся суперечні змаганя ріжних полїтичних напрямів, і Лїґа Народова, як представниця боротьби з правительством, опертої на свідомій дїяльности народнїх верств, мала нераз змогу переконати ся про чисельність і силу свого табору. Щоб надати йому означену полїтичну індівідуальність, яка-б обіймала всїх прихильників дїяльности Народової Лїґи, вона утворила демократично-народову партію, яка 1896 р. виступила зі сформулованою проґрамою, приложеною до потреб біжучої хвилї і полїтичної тактики, відповідної для ширших кругів, не обнятих тїсною орґанїзацією. Хоч та проґрама була призначена виключно для росийського підбою, одначе і в Галичинї та пруськім підбою знайшли ся одиницї і групи, які приняли її з деякими змінами, відповідними до місцевих обставин.
„В тім часї видавнича, публїцистична дїяльність стала одною з головних задач Лїґи Народової. При помочи ґазет і брошур, видаваних під її безпосереднїм чи посереднїм впливом для інтелїґенції і для народу і ширених нею, Лїґа Народова систематично впливала на публичну опінїю і на виробленє польської полїтичної думки. Банкротство угодової полїтики, звільняючи на разі Лїґу Народову і згуртовану кругом неї демократично-народову партію від обовязку систематичного поборюваня ослабленого внутрішного ворога, позволяє майже всї сили орґанїзації посвятити працї, яку Лїґа Народова від початку свого істнованя вважала найважнїйшою задачею: до працї над полїтичним освідомленєм і орґанїзацією народу. Се нинї найпильнїйша задача, бо боротьба з росийським правительством і його союзниками в нашій суспільности стає що-раз виразнїйше боротьбою за польський народ, за вплив на нього, за його душу.
„Результати тої працї, що вела ся від богатьох лїт, розширяючи свій круг і розпоряджаючи що-раз поважнїйшими засобами, відповіли нашим найсмілїйшим надїям. Завдяки тій працї Лїґа Народова скріпляє нинї свої ряди переважно вербованєм з сїльського й городського народу, орґанїзуючи його активні сили до боротьби; завдяки тій працї добули ми право виступати не тільки як приятелї народу й оборонцї його змагань та інтересів, але як його представники. І як представники народу ми є нинї одинокі представники нації, бо неправду голосять ті, що поминаючи народ або навіть виступаючи проти нього, видають себе оборонцями національної справи.
„Хочемо бути представниками національних інтересів і національної полїтики, отже не накидаємо загалови нїякої непорушної доктрини анї перелетних хвилевих помислів. Не спускаючи з ока кінцевої цїли нашої національної працї: незалежности Польщі, Лїґа Народова від початку свого істнуваня держала руку на живчику нашого колєктивного житя, поступаючи в своїй проґрамі разом з розвитком полїтичної думки суспільности, освідомляючи та орґанїзуючи ті змаганя, що повставали в народї під впливом духа часу та реальних умов як справжнїй вислов нинїшних потреб і вимогів полїтичного положеня.
„Коли виступаємо як партія, то не тому, неначе-б представляли інтереси одної верстви, але тому, що стаємо в противенстві до инших, клясових або котерійних змагань, тому, що в покликаню і зорґанїзованю народньої маси до полїтичного житя бачимо найважнїйшу задачу національної полїтики.
„Як представники загально-національних інтересів, сильні повновластю, яку нам дає народ, ідучи з нами, почуваємо ся до важкого й небезпечного обовязку управляти полїтикою нації і те правлїнє добудемо.
„Опираючи ся на народї, маємо живе почутє і ясну свідомість національної сили. Не в доривочних вибухах опору, не в жебранинї ласк у завойовничих правительств, не в уроєних компромісах бачимо задачу національної полїтики, але в безперестанній боротьбі за наші права, за нашу самостійність і за суспільну самодїяльність народу, в боротьбі, яка дасть нам ряд реальних здобутків, що приближать осягненє великої цїли: повної незалежности.
„Не означуємо згори характеру тої боротьби, не вирікаємо ся нїяких способів дїяльности, які покажуть ся успішними. Беремо нинї ті, які вказує нам полїтичний розум.
„Змаганям ворогів, які мають на метї роздїлити нашу націю, хочемо протиставити свідоме змаганє до національної єдности, замахам на наші природні права, на нашу самостійність — систематичний і витревалий відпор, зорґанїзованому насильству завойовничих держав — одноцїльну і зорґанїзовану полїтичну силу польського народу.„В громадянській працї будемо підпирати й розвивати суспільну самопоміч, орґанїзацію публичної служби на всїх полях колєктивного житя. Мусимо в неволї й полїтичнім розбитю закладати підвалини і будувати зруб національної самостійности будучої Польщі, мусимо розростати ся в орґанїзм, що живе своїм житєм, послушний тільки собі, що управляє собою наперекір усїм накиненим правам.
„Вірна тим прінціпам і змаганям, оперта на демократично-народовій партії, яка все зростає, Лїґа Народова після тринацятилїтньої тайної дїяльности, в якій вправили ми наші сили, виступає нинї явно, закликаючи всїх, що хотять і повинні йти з нами, до спільної працї й до боротьби під одним прапором. Робимо се після зрілого намислу, розваживши докладно всякі можливі наслїдки, бо почуваємо ся досить сильними, щоб не зійти з дороги, яку ми собі назначили. Хочемо не тільки витревати на нїй, але й іти вперед, зближаючи ся з кождим кроком до мети нашої працї, наших свідомих змагань, нашої незахитаної віри, святої надії всїх наших серць, до Польщі одної, свобідної, незалежної“.
Отсей „явний виступ“ „Лїґи Народової“ годї вважати справжнїм явним виступом. Відозву з польським орлом і підписом: „Liga Narodowa, Komitet Centralny“, яка виявляє тільки назву орґанїзації і в найзагальнїйших рисах її дїяльність і її змаганя, а не виявляє анї сути орґанїзації анї детальної проґрами анї осіб, годї вважати явним виступом, бо в такім разї треба б уважати явними пр. всї тайні і нелєґальні соцїялістичні орґанїзації в Росії, і то з тим більшим правом, що вони мають в заграничних орґанїзаціях і явних представників і виявляють богато більше зі своєї дїяльности.
Через те отсей виступ „Лїґи Народової“ треба вважати тільки аґітаційним способом, щоб розхвалити свої заслуги, яких нїхто не може провірити, і на тій підставі оголосити себе національним правительством. Сього, правда, „Лїґа Народова“ не каже дословно, але лиш те може мати на метї заява: „Почуваємо ся до важкого й небезпечного обовязку управляти полїтикою нації і те правлїнє здобудемо“.
Та чого не сказала дословно відозва „Центрального Комітету“ те договорюють инші органи „Лїґи Народової“.
„Przeglad Wszechpolski“ (1900, кн. I), коментуючи відозву, заявляє, що „з орґанїзованою силою може бороти ся з успіхом тільки инша орґанїзована сила, з завойовничими правительствами — наше власне, польське правительство, — не лякаймо ся слів — правительство національне“.
Популярний орґан „Лїґи Народової“ „Polak“ (ч. 1 з 1900 р.) називає „Лїґу“ „національною властю, яка управляє полїтикою в росийськім підбою“.
„Zwiazek wychodztwa polskiego“ на засїданю членів видїлу і пятьох делєґатів своїх ґруп 24 грудня 1899 р. ухвалює оставати від тепер в своїй дїяльности „в тїснїйшій злуцї з народово-демократичною партією“, а в обіжнику з З мая 1900 р., висланім до своїх ґруп, заявляє, що „Лїґа Народова і демократично-народова партія дістали в спадщинї після еміґрації з 1831 р. місію вести непримириму боротьбу проти ворогів Польщі, працюючи для народу і з народом змагаючи до незалежности“; закликає „згуртувати ся як найчисленнїйше в „Zwiazk-у wychodztwa Polskiego“, стати при Лїдзї Народовій і демократично-народовій партії і таким чином сповняти обовязок полїтичних еміґрантів, який містить ся в словах: служити краю помагаючи йому в боротьбі проти денадіоналїзації і в змаганях до здобутя незалежности“; в кінцї кличе, що „кожде ваганє було б нинї відступництвом і відреченєм імени Поляка“.
В кінцї згадуваний уже „сойм“ американської орґанїзації „Zwiazek Narodowy Polski w Stanach Zjednoczonych“ в Толєдї 1901 р. приймає ухвалу: „Признаючи Лїґу Народову в Польщі правно урядуючою властю польської держави і спадкоємцем всїх прав, які мали попереднї правительства тої держави від польських королїв і соймів до правительств після роздїлу, яких ряд замикає знане ширшому загалови національне правительство з 1863 р. висловляємо сїй національній власти нашу честь, пошану і вдячність за її працю для добра польського народу“.
І так орґани „Лїґи Народової“ признали її національним правительством, але се признанє і скінчило ся на її орґанах. Всї инші орґани польської полїтичної думки, від консервативних до соціялїстичних, виступили остро проти такого самозванства, одні (консерватисти) — боячи ся, щоб се не стягнуло нових репресій правительства, другі-ж (соціялїсти) — висміваючи ту самохвальбу, яка на їх думку зовсїм не відповідала фактичним обставинам.
З початком нашого віку практичний провід народово-демократичного руху починає вести народово-демократична партія, заложена, як уже знаємо, „Лїґою Народовою“ в 1896 р.Народово-демократичний рух, примушений до тайности в Польськім Королївстві, починає виступати явно в двох вищих частях Польщі, в Галичинї і в Познанщинї.
В Галичинї від 1895 р. виходить теоретичний орґан руху „Przeglad Wszechpolski“ (спершу у Львові, а від 1902 р. в Кракові; з кінцем 1905 р. „P. W.“ перестав виходити), від 1896 р. популярний орґан „Polak“ (в Кракові), призначений головно для Королївства, від 1899 р. „Teka“, орґан академічної молодїжи. Але на широке поле галицької полїтики виходить народова демократія аж з початком 1902 р., зоволодївши найбільшим польським денником „Slowo polskie“. З початком 1904 р. орґанізуєть ся народово-демократична партія для Галичини, а другий партійний зїзд з 8 і 9 грудня 1905 приймає партійну проґраму.
Тимчасом в Росії народово-демократична партія оставала ся тайною орґанїзацією аж до 1906 р. В 1896 р. виступила вона там, як звісно, з першою проґрамою; в 1903 р. оголосила другу проґраму; в кінцї, виступаючи з настанєм „конституційної ери“ явно, виробила третю проґраму.
Так пройшли ми — сказати б — зверхню історію народової демократії. Найголовнїйші її моменти: 1886—1894: „Glos“, „Liga Polska“. — 1894: переміна старої назви: „Liga Polska“ на нову: „Liga Narodowa“. — 1895: „Przeglad Wszechpolski“. — 1896: народово-демократична партія для Польського Королївства. — 1899: „явність“ „Лїґи Народової“. — 1902: початок масового народово-демократичного руху в Галичинї. — 1906: полїтична явність народово-демократичного руху в Польськім Королївстві.
Знаючи ту зверхню історію народової демократії, перейдемо в дальших роздїлах до її прінціпів і її полїтичної дїяльности.
Пізнавши зверхню історію народової демократії, подамо тепер в загальних рисах образ її ідейного обличя. Одначе мусимо зазначити з гори, що той образ не буде одноцїльний, бо ідейне обличє народової демократії таке невловиме, таке змінне, нинїшнє таке неподібне до вчорашнього, що можна дати тільки фраґменти, причинки до характеристики ідейного обличя народової демократії, а не його суцїльний образ.
Як ми вже зазначили, варшавський „Glos“, те лєґальне огнище того патріотичного руху, від якого народова демократія виводить свій початок, мав характер патріотично-народницько-соціялїстичний.
Стоячи на соціялїстичнімх становищі „Glos“ вказував на клясові антаґонїзми, доказував, що годї рівномірно підпирати розвиток усїх суспільних кляс рішучо на бік народу[12] Була се перша польська лєґальна ґазета в Королївстві, що сміло і отверто боронила інтересів робучого народу, виступала проти надужить капіталїстів і навіть особисто плямувала тих з поміж них, що занадто ярко угнетали робітників. Соціялізм „Glos-y“ ріжнив ся від марксістського соціялїзму тим, що коли марксізм клясою, на яку може оперти ся соціялїзм, вважає тільки пролєтаріят в чистім розуміню сього слова, то „Glos“ тою клясою вважав усїх тих, що живуть з власної працї, без огляду на те, чи вони мають приватну власність на способи продукції чи нї, в першій мірі селянську масу, стоячи таким чином на тім становищі, на якім стояли росийські народники і на якім стоять теперішні росийські соціялїсти-революціонери. В полєміцї, яку „Glos“ вів з марксістами, що виступали проти нього в „Prawd-ї“ і таки в нїм самім, вживав він проти марксізму менше-більше таких арґументів, з якими опісля виступив Бернштайн. Стоячи на народницькім становищі, „Glos“ виступив з прінціпом „признаня народу найголовнїйшим елєментом національного орґанїзму“, елєментом, який має „власну релїґію, власну моральність, власну полїтику, власну науку, одним словом — власну культуру“; з прінціпом „підпорядкованя інтересів окремих верств інтересам народу“, або, иншими словами, признаня інтересів народу, і тільки інтересів народу, загально-національними інтересами. В імя тих інтересів народу „Glos“ виступав остро проти „самозванних претензій“ тих, що хотїли би правити народом „в імя тисячолїтньої культури і традиції“, бо „ідеали тої традиції і форми тої культури чужі більшости нації“, бо „історична минувшість Польщі вже для того, що вона виключно шляхотська, мусить бути для народу чужа, часто нелюба, а инодї навіть відразлива“. Своєю задачею ставив „Glos“ „покликати народ не до таких форм національного житя, які витворила догоряюча вже в цїлій Европі і з духом новочасної історії незгідна станова цівілїзація, але до таких, до яких він може дійти шляхом природного розвитку задатків власної культури, шляхом освідомленя собі своїх власних змагань і образованя власних ідеалів“.
Народництво „Glos-у“ мало ярку революційно-патріотичну закраску, яка одначе під гнетом цензури могла проявляти ся більш неґативно, — прим. боротьбою з проґрамою орґанїчної праці, з космополїтизмом західно-европейського соціялїзму, — нїж позитивно. Для характеристики сього революцийного патріотизму „Glos-у“ зазначимо, що він якийсь час солїдаризував ся з париським орґаном „Pobudka“, яка почала виходити 1889 р., виступаючи з проґрамою польської національно-соціялїстичної партії“[13].
Другим, нелєґальним, огнищем революційно-патріотичного руху була, як уже відомо, „Liga Polska“. В проґрамовій відозві означує вона свою цїль і свої прінціпи ось-як:
„Задачею Лїґи є приготовляти і гуртувати всї національні сили для здобутя незалежности Польщі в границях перед подїлами на федерацийній основі та з оглядом на національні ріжницї, не спускаючи з очий і тих частий Річи посполитої, що вчаснїйше відпали від неї. Лїґа приймає прінціпи, висловлені в манїфестї колишнього Польського Демократичного Товариства, які буде розвивати, доповнювати і здїйснювати в напрямі національнім і соціяльнім“[14]. Зиачить, щоби пізнати соціяльно-полїтичні прінціпи Польської Лїґи, треба нам звернути ся до манїфесту Польського Демократичного Товариства. Сей манїфест, виданий в Поатіє 4 грудня 1836 р., носить на собі всї риси соціяльно-полїтичного радикалїзму тогочасної інтернаціональної революцийної демократії, радикалїзму, який годї відмежити ясно від тогочасного соціялїзму. Через те не дивно, що на Польське Демократичне Товариство покликуєть ся не лише Польська Лїґа, але й Польська Соціялїстична Партія (PPS), вважаючи себе його наслїдницею.
Манїфест Товариства приписує упадок польської Річи посполитої тому, що „на руїнах старинного народовластя“ запанувала в Польщі шляхта, ті „завойовники прав народу“, внутрішнї гнобителі“. „Свобода, рівність, братерство, спільні колись усїм, стали виключним привілєєм одного стану, а народна маса, усунена від полїтичного житя, позбавлена всїх прав, обдерта з власности, сама обернена в невіддїльну від землї власність, не могла мати спільної цїли з пануючим станом. Інтерес шляхти і інтерес народу були собі такі суперечні, як свобода і неволя, добробут і нужда. Роздвоєна єдність, роздвоєні національні сили видали наслїдок, загальну безсильність“. „Суспільний порядок, опертий на присвоєню, де одні вживають всїх користий, привязаних до суспільного житя, а другі примушені нести тільки тягарі, привязані до того житя, се одинока причина нещасть нашої вітчини і цїлої людськости. Доки істнуватиме такий порядок, що насилує природну справедливість, доти вестиметь ся внутрішня боротьба між угнетеними і їх гнобителями, між масою, засудженою на темноту, нужду і неволю, і малим числом тих, що загарбали для себе всї користи суспільного житя“. „Привілєй, прикритий яким-небудь назвищем, є виломленєм з-під загальних обовязків або присвоєнєм якого права, отже запереченєм рівности, неґациєю природи“. Манїфест виставляє прінціп: „Все для народу, через народ, — ось найзагальнїйший прінціп демократії, що обіймає одночасно цїль і форму. Все для народу, для всїх, се цїль; все через народ, через всїх, се форма“. Вважаючи демократичну Европу „природним союзником“ Польщі, манїфест проголошує міжнароднє братерство народів: „віримо щиро в співдїлане народів, оперте на загальнім братерстві і спільній потребі усамовільненя“. Навязуючи до повстаня з 1830—31 р., манїфест робить його провідникам закид „кастового еґоїзму“, в якім бачить причину упадку повстаня, а на будуче грозить представникам того еґоїзму ось-як: „Коли-б конечна зміна суспільного порядку і йдуча за нею незалежність не могли обійти ся без насильних потрясень, коли-б народ мусїв бути строгим суддею минувшости, местником зробленої йому кривди і виконавцем неминучих засудів часу, ми для жменьки упривілейованих не посвятимо щастя трицяти мілїонів, а пролита братня кров впаде тільки на голови тих, що в завзятю власний еґоїзм поставлять висше нїж спільне добро і визволенє вітчини“.
Ось до яких соцїяльно-полїтичних прінціпів признавала ся Польська Лїґа, хотячи їх здїйснити на цїлій теріторії польської Річи посполитої через відбудованє Польщі в як найширших границях, які мала вона коли-небудь за час своєї державної незалежности.
Як бачимо з проґрами Польської Лїґи, вона мала на метї не безпосереднє притотованє повстаня, тільки „приготованє і гуртованє всїх національних сил для здобутя незалежности“, значить дїяльність, розложену на довший ряд лїт, в якій повстанє було-б тільки кінцевим результатом. Якої тактики підчас того „приготованя і гуртованя національних сил для здобутя незалежности“ повинна держати ся польська суспільність супроти всїх трьох держав, що подїлили між себе Польщу, про се говорить звісна брошура Мілковского п. н. „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“.
Автор стверджує, що після повстаня 1863 р. польська суспільність закинула думку оружної боротьби за незалежність вітчини і взяла ся за „пасивну оборону“ своїх національних прав, яка лежить в „плеканю матеріяльного добробуту і національности в границях, приписаних правом“. Така „пасивна оборона“ мала на метї „розоружити пімсту“ росийського правительства, одначе не тільки не досягла того, але навпаки правительство придумує все нові способи на „повне здавленє польського елєменту“. І се на думку автора зовсїм зрозуміле. Бо з істнованєм Польщі звязані великі загально-людські задачі, вона є представницею ідеї свободи, коли держави, які над нею панують, є антітезою тої ідеї; отже вони мусять змагати до повного знищеня її, вони „роблять те, що наказують їм робити їх житєві інтереси“, бо инакше „самі згинуть“. Від сього правила не виймає автор навіть Австрії, яка також змагає до винищеня Поляків „шляхом релятивної лагідности, в своїх наслїдках не менше шкідливої, як брутальність“.
Перед сими змаганями завойовників може Польщу вратувати тільки „активна оборона“. Як розуміє її автор? Обяснимо се найперше на кількох примірах.
Підчас писаня тої брошури заложено в пруській Польщі парцеляцийний банк, щоб паралїзувати ним дїяльність пруської кольонїзацийної комісії. Отже на думку автора той банк має „одну слабу сторону, а саме, що працюватиме в границях, приписаних правом“. „Німцї нас брутально викидають, а ми маємо, коли вони пхають ся до нас, відповідати приязним усміхом і не викидати їх? Чи на се нема способів? Чи вони самі не дають нам права боронити ся від напасти unguibus et rostris? Чи такими способами народи не боронять ся з успіхом?“.
А про відносини в Польськім Королївстві автор пише: „Позволяємо безкарно хазяйнувати в нас Дрентельнам, Кохановим, Гуркам, Апухтіним — хазяйнують: і чому-ж не мали-б собі позволяти, коли тих непрошених гостий, яких не повинні ми терпіти на польській землї, стрінула в наших порогах протягом двацяти трьох лїт ледви одна пощочина! Чи так вони хазяйнували-б, коли-б на них сипали ся то пощочини то буки“. Або прим. Поляки, що служать у росийськім війську, вмирають на війнї під росийськими прапорами. „Чи не лїпше, не славнїйше, не кориснїйше для польської справи було би, коли-б вони, замість в росийських рядах, умирали на росийських шибеницяхя?“
І так „активна оборона“, се нелєґальна боротьба з завойовничими правительствами, боротьба на всї боки, всїма способами, одним словом, як висловив ся пізнїйше теперішнїй лїдер народової демократії в Польськім Королївстві, Роман Дмовский, „безнастанна, хронїчна революція“.
Тодішнє народництво польського патріотичного руху пробиваєть ся і в брошурі Мілковского. Одною з користий „активної оборони“ вважає він те, що „така оборона, позбавляючи нас марної надії пробити покорою царські небеса, приневолила би висші верстви суспільности зєднати ся з низшими, шукаючи в них опертя і відпорної сили“.
Майже рівночасно з Польською Лїґою заложено „Союз польської молодїжи“ для працї між молодїжю. Ідейне обличє Союза було на стільки неясне, що рівночасно можна було його вважати і орґанїзацією чисто патріотичною і соціялїстичною. Орґанїзатори Союза соціялїстам говорили, що се орґанїзація властиво соціялїстична, тільки не виступає явно з соціялїстичною закраскою, щоб не відіпхнути елєментів поступово-демократичних, а так само говорили вони патріотичним елєментам, що се орґанїзація патріотична, але не виступає з сим явно, щоб притягти до себе соціялїстичну молодїж і переробити її по свому. Можливість істнованя і розвитку орґанїзації з таким неясним ідейним обличєм найлїпше доказує, що тодїшнїй революцийно-патріотичний рух не відмежовував себе дуже різко від руху соціялїстичного, який — пригадаємо — власне в тім часї, на переломі девятого і десятого десятилїтя 19-го віку, почав також набирати патріотичної закраски. Ось як характеризує сї відносини „Przeglad Wszechpolski“:
„З початку навіть у власних рядах мали ми богато людий соціялїстичних переконань… Одні в нашій проґрамі хотїли бачити національний соціялїзм, що протиставить себе соціялїзмови космополїтичному: инші не йшли навіть так далеко, вважаючи рівнобіжне істнованє наше і соціялїстів виключно подїлом працї: ті працювали серед робітників, ми серед інтелїґенції і селянства“[15]. „Коли з окремих кружків і відломків почала витворяти ся польська соціялїстична партія, яка приняла національну закраску, ми щиро і з успіхом помагали тим зусилям, виходячи з того, що сфери дїйсної дїяльности обох партій о легко відмежити“[16]. „Де-який час подавали ми їм фактичну поміч, даючи наших людий до спільної з ними працї і підпомагаючи їх матеріяльно: якийсь час льондонський „Przedswit“ друкував ся черенками, які ми жертвували. Пізнїйше, коли ті зносини урвали ся, ще довго наші відносини до соціялїстів опирали ся на признаню їх корисности, не вважаючи на їх численні хиби, а також на почутю товариськости в нелєґальній роботі“[17].
Соціялїстичні слїди знаходимо і в відозві, яка закликає до обходу сотих роковин конституції третього мая. Відозва каже, що „не місце і не час розглядати критично справжню вартість“ тої конституції, що вона „ледви в малій части“ здійснила тогочасні домаганя демократії, бо „шляхотський сойм, сойм тогочасних капіталїстів не міг посунути ся занадто далеко в суспільних реформах“.
В брошурі „Nasz program“ (1893), якої автором був Дмовский, бачимо сильний вплив поглядів Мілковского про „активну оборону“: „Наша політика — читаємо там — мусить бути революційна, бо орґанїчною бути не може, бо не має нїякого лєґального ґрунту, на якім могла-б оперти ся… Наша дїяльність мусить змагати до полїтичних здобутків, мусить бути не тільки оборонною, але й зачіпною. Для нашого народу, який не бачив инших форм боротьби з ворогом крім масових оружних рухів, зачіпна полїтика, після виключеня останнїх, може виглядати фікцією. Щоб її зрозуміти, треба пригадати Ірляндію. Способи її полїтики несчислимі. Не вважаючи потрібним вичисляти їх на сїм місцї, обмежимо ся тільки на зазначеню, що одні з них мають на метї явне будженє у власній суспільности свідомости і енерґії полїтичної, яке для ворогів є погрозою, инші-ж звернені просто проти правительства“ (стор. 23). „Цїль — полїтичні здобутки, примушенє правительства до уступок, способи — безнастанна хронїчна революцїя“ (стор. 24).
На сїм ми закінчимо характеристику ідейного обличя народово-демократичного руху в його початках. Його національна проґрама — відбудованє Польщі в історичних границях; в суспільних справах навязував він до традицій Польського Демократичного Товариства, оставав під впливом росийського народництва і в близьких зносинах з тодїшним польським соціялїстичним рухом; його тактика — „активна оборона“, „безнастанна, хронїчна революція“ аж до оружного повстаня, яке вибороло би державну незалежність Польщі.
Але все те не мало ясних проґрамових форм, тільки було ферментом, який найлїпше характеризує те, що в руху могли брати участь і старі еміґранти з поглядами і традиціями европейської демократії з половини 19-го віку, і молоді публїцисти, виховані на росийськім народництві, і соціялїсти. І коли той фермент порівнаємо з теперїшнім обличєм народової демократії, то побачимо, що з тодїшних ідейних елєментів нїщо в нїй не лишило ся, що теперішнє ідейне обличє народової демократії є антітезою її ідейного обличя з початків руху, — так що колиб не те, що одні і ті самі люди брали участь в руху тодї і тепер і ті люди з одного боку самі творять звязок між тодї і тепер, а з другого не відпирають ся тодїшних традицій, тільки навязують до них, то ми навіть не мали би права розглядати польський революційно-патріотичний рух з кінця 1880-их і початку 1890-их років як початок народово-демократичного руху.
Історично беручи, подана нами характеристика відносить ся до часів істнованя Польської Лїґи і „Glos-у“ (1886–1894); Народова Лїґа і „Przeglad Wszechpolski“ представляють розвиток в зовсїм протилежний бік, в напрямі до теперішнього ідейного обличя народової демократії.
Найперше наступив розрив з соціялїзмом. „Нашим наміром, — признаєть ся „Przeglad Wszechpolski“ (1901, кн. VIII, стор. 473), — особливо наміром людий, свідомих властивої ролї нашого руху, було переробленє соціялїстів на національну робітницьку партію. Але вони досить вчасно завважили се і зірвали з нами зносини“. В дальшій своїй еволюції народово-демократичний рух позбув ся народництва і — заступаючи „підпорядкованє інтересів окремих верств інтересам народу“ підпорядкованєм інтересів народнїх мас інтересам висших суспільних верств — взагалї всякого демократизму. Так само непримиримість супроти завойовничих держав і тактика „активної оборони“, „безнастанної, хронїчної революції“ уступили місця льояльности і лєґальности. Лишила ся тільки ярка національна закраска, яка на такім реакційнім підкладї розросла ся буйно в крайнїй націоналїзм, що хотів би всї народи, які були поневолені польською Річю посполитою, прикувати на віки до воза історичної Польщі. Одним словом, народово-демократичний рух що раз більше тратив свій первісний зміст, аж став антітезою своєї минувшости.
Ту еволюцію в її полїтичних проявах прослїдимо далї. Тепер-же спинимо ся на тих теоретичних виводах, до яких вона довела і які таким чином стали основою теперішньої полїтичної народово-демократичної думки. Маємо на думцї працю Зиґмунта Балїцкого про „Національний еґоїзм супроти етики“[18] і „Думки новочасного Поляка“ Романа Дмовского[19], голови польського кола в росийській державній думі.
Балїцкий, заки став творцем народово-демократичної доктрини, перейшов школу соціялїзму. В Петербурзї, де був в унїверситетї, оставав під впливом росийського народництва, опісля в Варшаві і Львові належав до польських соціялїстичних ґруп. Він був одним з тих соціялїстів, що належали до Польської Лїґи і серед працї від імени Лїґи в Союзі польської молодїжи „визволив ся“ поволї з соціялїстичної ідеольоґії, заступаючи її ідеольоґією національного еґоїзму, який на його думку є одиноким і найвисшим етичним законом для нації.
Автор розріжняє два роди альтруїзму: „один змисловий, опираєть ся на співчутю, милосердю, приязности, охотї догодити иншим або уникнути виду терпінь; він граничить близько, а навіть часто зливаєть ся з еґоїзмом; другий самосвідомий, полягає на тім, щоб зілляти свої почуваня з добром загалу, щоб відносити ся до його справ так само, як до своїх власних, отже не є нїчим иншим, як суспільним еґоїзмом, що відбиваєть ся в інстинктах одиницї[20]“. Перший називає автор індівідуалїстичним або індівідуалїстично-товариським, другий суспільним.Сим двом родам альтруїзму відповідають на думку автора два роди еґоїзму. „Еґоїзм змисловий полягає на безпосереднім змаганю шукати вдоволеня й уникати терпіня, він творить також часто справжню точку виходу, а навіть безпосередну причину для змислового альтруїзму“[21]. „Еґоїзм самосвідомий опираєть ся на почутю особистого достоїнства і власної вартости, на внутрішній свободї і незалежности, на амбіції зазначити ся корисно в загальнім житю, на глибокім відчуваню особистої відповідальности, на естетицї вчинків, в кождім разї на сильній індівідуальности“[22].
За те автор не признає прінціпіяльної ріжниці між альтруїзмом і еґоїзмом взагалї. „Змисловий альтруїзм і змисловий еґоїзм належать до одного і того самого духового типу, переплітають ся, лучать ся з собою і переходять легко один в другий“[23]. Так само „самосвідомий альтруїзм і самосвідомий еґоїзм вяжуть ся орґанїчно з собою і виступають разом в загальнім житю одиницї, а коли-б ми хотїли звести їх до себе, то побачили-б, що другий розпливаєть ся в першім, бо самосвідомий еґоїзм черпає всї свої причини з почутя добра суспільности, тільки стараєть ся відіграти в її житю роль самостійного чинника“[24].
Сим двом умово-чутєвим типам відповідають на думку автора дві етичні системи: „етика особистого ідеалу, індівідуалїстична, змислова і доґматична“ і „етика загальної ідеї, суспільна, самосвідома і автономічна“[25]. Перша „бере кождий вчинок сам в собі, незалежно від часу, місця, обставин і наслїдків“[26]; друга бере під увагу всї конкретні умови істнованя і відносин людських і аж на тій підставі вказує кождому безоглядним способом властиві його становищу індівідуальні і суспільні обовязки“[27]. „Етика ідеалів кладе собі безпосередною метою коли не осягненє, то бодай приближенє одиницї до стану безоглядної досконалости, при чім понятє досконалости, позбавлене предметової суспільної оцїнки, мусить бути менше або більше апріорне“[28]. „Етицї ідеалів протиставить ся етика ідеї, етика суспільна. Її провідним прінціпом є реальне добро конкретної суспільности, до якої належить дана одиниця. Наказом для сеї одиницї буде витворити з себе одноцїльний, гармонїйний і сильний тип, який відповідав би її власній індівідуальности (самосвідомий еґоїзм), дальше привязати ту індівідуальність до властивих їй кругів, сфер, ґруп і цїлої суспільности (самосвідомий альтруїзм), в кінцї зілляти її духово з її суспільністю і приняти добро суспільности, її бажаня і її цїли за свої (загальний егоїзм)“[29].
З сих двох етичних систем автор вибирає етику ідеї, а найвисшим її ступнем уважає національний еґоїзм, бо на його думку найвисшою суспільною індівідуальністю є власне нація.
Національний еґоїзм є найвисшим етичним законом для всїх членів нації. „Суспільна кляса, — навчає автор, — яка почувала-б себе більш солїдарною з такою-ж клясою иншого народу, нїж з иншими клясами народу власного, для якої міжнародня спільність прінціпів має більшу вагу, нїж спільність національних традицій і інтересів; товариська сфера, що входить в зносини щоденного пожитя зі сферами ворожої суспільности, — заслугують на безоглядне осудженє зі становища публичної моральности, незалежно від інтенцій, які ними руководили, бо вони кладуть еґоїзм свого альтруїзму висше, ніж альтруїзм, який обовязує їх супроти національного еґоїзму“[30].
І так найвисший етичний закон для одиницї, се альтруїзм, який обовязує її супроти національного еґоїзму. А найвисший етичний закон для нації? Чи може альтруїзм, який обовязує її супроти людськости? Ні! — відповідає автор.
„Моральність народу в сфері внїшних відносин не є нїчим иншим, як тільки його полїтикою супроти инших народів“[31]. „Уявімо собі стан суспільности первісний, позбавлений всяких тривких суспільних звязків, де нема анї полїції анї судів, де кождий полишений самому собі, а запобіганє нападам і насильствам та каранє їх є дїлом самого покривдженого. Там панувати-ме етика явної боротьби або затаєного антаґонїзму, етика, що полягає на замкненю в собі, на еґоїзмі і відпираню сили силою, бодай у відносинах до тих, що виявляють злі наміри. Вибачати кривди, обмежати ся до наказу „не чини зла“, а дарувати провини, нести для инших жертви, яких нїхто не зрозумів би і які кождий визискав-би, може довести тільки до зросту анархії, до безкарного розпаношеня надужить і переваги брутального насильства над справедливістю. Власне в такім положеню знаходять ся сучасні нації, полишені власним силам, позбавлені всяких загальних інтернаціональних звязків, всякої загальної екзекутиви. Вони самі мусять боронити своїх прав, оберігати свою незайманість і карати замахи, звернені проти їх індівідуальности: є се для них вказівкою полїтики, моральним обовязком як супроти себе так і супроти інтернаціональної суспільности“[32].
„Чи суспільна етика вимагає від нації альтруїзму супроти инших членів інтернаціональної суспільности? Коли-б їх взаємини дійшли до того ступня солїдарности, спільности інтересів і орґанїзації, що нації Европи утворили би одні Злучені Держави, дбати о добро загальної цїлости, берегти спільних інтересів злучених частий було-б обовязком усїх складових частий. Але навіть тодї се робило ся би в імя їх самосвідомого еґоїзму, в імя ширше понятого власного інтересу. Альтруїзм супроти цїлости починаєть ся не на ґрунті сфедерованих держав, дякуючи ідентичности їх потреб, спільности ворогів і єдности змагань, але аж на ґрунті союзної держави, в якій складові части служать уже безпосередно інтересам цїлости. Нинї навіть перша з тих форм інтернаціональної орґанїзації належить до сфери ідеольоґічних мрій, а що говорити про другу!
„Навіть найблизші відносини добровільної злуки між націями опирають ся на союзах і трактатах, які управильнюють взаїмні права і обовязки в імя спільних цїлий. Суспільна етика вимагає совісного виповненя добровільно принятих обовязків — от і все. Поза тим відносини полягають на вимінї услуг, опертій на прінціпі do ut des. Се єдино нормальна вказівка як полїтики так і суспільної етики в нинїшнім станї звичайних інтернаціональних відносин“[33].
Отже одинока суспільна етика, яка обовязує націю в інтернаціональних відносинах, се національний еґоїзм, для якого нема нїякого висшого етичного закона, нїякого морального стриму. Тільки він сам є для себе таким моральним стримом, бо будучи еґоїзмом самосвідомим, „підносить пошанованє індівідуальности національностий і тим самим осуджує їх нестриманий індівідуалїзм в відносинах до инших“[34].
„Нація духово велика, — запевнює автор, — велика силою свого самосвідомого еґоїзму, не понизить ся до надужить і насильств, бо цїнить високо своє достоїнство, має пошану для власної культури і честь для свого прапора… Мають в собі такий самосвідомий еґоїзм Злучені Держави і Анґлїя: навіть коли ведуть завойовничу полїтику, шанують індівідуальність підбитих країв і не валяють себе варварством; не мають його в собі Росія анї Прусія: підчас мира як і підчас війни їх полїтицї товаришить віродомство і безправство, непошанованє чужих індівідуальностий, звичайне варварство, облудно і зі злою вірою закриване правом, отже вони не є великими націями. Вони готові все повзати перед силою, повні інстинктів сервілїзму у внутрішнім житю, а проявляють усе нестримну брутальність, коли чують свою перевагу і безкарність свого безправства… Великоруси або Прусаки, коли рівночасно не служать і не наказують, перестають бути собою, і тому не знаходять в собі стриму на сповненє безправства, а знайдуть його тільки в ударі кулака, що прикликує до порядку їх національні інстинкти вроджених злочинцїв“[35].
Та що той моральний стрим, яким є сам для себе самосвідомий національний еґоїзм, не має для етики інтернаціональних відносин нїякої вартости, се потверджує сам автор, заявляючи:
„Самосвідомий національний еґоїзм ставить в рядї суспільних обовязків передовсїм укріпленє істнованя нації, її незалежність, всесторонний розвиток і вміщенє її індівідуального характеру в відповідні форми державного устрою. Нація, як живий орґанїзм, має моральне право розростати ся не тільки коштом елєментів пасивних, безглуздих і суспільно безформних, але навіть коштом инших нації, щоб тільки той розріст був природний і не опирав ся на брутальній силї, примусї і виїмкових правах“[36].
Що се застереженє є тільки облудною декорацією, бо в дійсности ніде і нїколи — за виїмком асиміляції одиниць одної національности, розкинених серед компактної маси иншої національности — розріст одної нації коштом другої не відбував ся инакше, як тільки опираючи ся на брутальній силї, примусї і виїмкових правах, — се тільки на сїм місцї зазначимо, лишаючи докладнїйше обговоренє сього питаня на далї. Тепер-же поглянемо, які полїтичні вказівки виводить автор з етики національного еґоїзму для своєї нації, для Поляків.
Отже автор не має досить слів на осудженє своєї нації за те, що вона за мало проявляла національного еґоїзму, ставлячи висше нього альтруїзм для чужих. Послухаймо його моралїзаторства: „Ширенє серед нашої суспільности думки, що інтернаціональна солїдарність пролєтаріята сильнїйша від усїх внутрішних огнив, що ідентичність партійних проґрам, навіть серед ворожих нам суспільностий, лучить близше нїж національна солїдарність, се справжній духовий роздїл краю“[37].
„Дбати о інтереси чужі, хоч-би нам просто ворожі, коштом власних, хоч-би найбільш житєвих, називаєть ся в нас від якогось часу гарнозвучним іменем „гуманїтаризму“. В імя сього гасла часть звироднїлої молодїжи варшавського унїверситету домагаєть ся рівноуправненя Великорусів в товариськім житю і закликає польську молодіж до боротьби і жертв за нові закони для росийських унїверситетів, ґазети розписують складки на діткнених голодом у Росії, инші всупереч очевидним фактам кладуть витревало натиск на розріжнюванє росийської суспільности від правительства, щоби бодай у відносинах до першої запевнити свобідний вплив своїх симпатий до ворогів.
„Всякі заходи коло піднесеня сили, асиміляційного впливу і експанзивности нації називають наші гуманїтаристи „Бісмарківськими норовами“, всяку відплату „відкраденєм злодїя“; оборону набутих прав і боротьбу за стан володїня „польським гакатизмом“; іменем „шовінїзму“, який означує національне самохвальство, хрестять не тільки всякий обяв достоїнства нації, але всякий горячійший обяв здавлюваного патріотизму. Нїкчемні душі і нужденні характери, готові нищити прикмети власного народу і дивити ся на них очима ворога, для догодженя розпусним забаганкам свого гуманїтаризму!“[38].
Авторови видають ся за мало пронятими етикою національного еґоїзму і відносини польської суспільности до завойовничих держав і її відносини до народів, що були в свій час завойовані польською Річю посполитою.
„В відносинах до завойовничих держав яким-таким реґулятором є тут ще здоровий інстинкт нації, який уважає, щоб гасло примиреня в нас замовкло, коли гасло нищеня лунає з противної сторони. Але й тут слїпа полїтична доктрина паралїзує всяке здорове понятє про прінціп взаїмности: нехай тільки елєментарна сила нашої нації або її праця примусить вороже правительство до якихсь хоч-би позірних уступок, вона зараз голосити-ме, що його відносини до нас прінціпіяльно змінили ся, що ненависть уступає місця прихильности, і закликати-ме власну суспільність до помиреня. Так кождий наш здобуток стає в результатї, дякуючи нам самим, здобутком противника. В світлї суспільної етики є се праця на шкоду краю, а в користь його ворогів.
„Менше разячі, але не менше доктрінерські є погляди широкого загалу на наші відносини до Литовцїв і Українцїв. Тому, що федераційний союз був би без сумнїву найвідповіднїйшою формою спільного державного житя в будучности, наша думка, особливо в Росії, займає таке становище, неначе-б тут Поляки були що найменше завойовниками, Литва й Україна народами, що стоять на однім з ними рівнї культурного і полїтичного розвитку, а добровільний федераційний союз вже істнував і вкладав на нас відповідні моральні обовязки. Не тільки дбаємо про інтереси тих титулярних союзників лїпше, як про наші власні, не питаючи навіть, чи вони так само ревно дбають за нас, але ми готові до найдальше йдучих уступок, щоб тільки вдоволити не тільки всякі їх домагана, але навіть всякі претензії, аж до повного відреченя від прав до тої землї, аж до повної денаціоналїзації! Хотячи заняти становище до Литовцїв і Українцїв, мусимо найперше питати, чим вони є, які їх відносини до нас, їх відносини до завойовничих держав, який зміст їх нинїшних і будучих змагань, і аж на тій підставі означувати характер обовязуючої нас взаїмности.
„Серед Литовцїв ворожий Полякам напрям був без сумніву хвилевим помішанєм духово зросийщеної, радикальної молодїжи; можемо бути для нього вирозумілі, бо неволя викликала і в нас подібні обяви розкладу. Вікові традиції єдности, зближений рівень культури, спільність релїґії, все те позволяє передвиджувати, що серед Литовцїв прокинеть ся здорова національна полїтика, оперта на свобіднім розвитку своїх племінних окремішностий, в межах дотеперішнього стану володїня і в тривкім союзї з Польщею. Коли таке прокиненє стане довершеним фактом, тодї прийде час на полїтику й етику федераційну з нашого боку.
„Наші відносини до Українцїв мусять бути ще дальші від того зазначеного з гори ідеального типу. Доки ненависть до Поляків творить головну їх національну рацію стану, доки росийський гнет їм любійший від польської рівноправности, доки їх історична традиція шукала опертя і начальства на переміну в Річи посполитої, Татарів і Турків, Австрії і Росії, не перемінить ся на тривку полїтичну думку правдивої нації, доти мусимо відносити ся до них як до внутрішнього чужоплемінного елєменту, що має право розвивати власними силами окремішности своєї культури, але не як до нації, з якою можна бути в федераційнім союзї. Супроти Українцїв, що вважають себе Росіянами або хилять ся до Росії, можемо займати тільки таке становище, яке нам годить ся супроти Росіян, а інтернаціональна справедливість і прінціп взаїмности вимагають, щоб ми в межах конституції вели таку полїтику супроти того гнїзда обрусителів Галичини і Королївства, яку Росіяни ведуть супроти Поляків в забраних землях“[39].
Така теорія і практика етики національного еґоїзму. Фільософію сеї доктрини лишаємо на боцї; її полїтичній практицї матимемо нагоду приглянути ся далї, обговорюючи полїтичну дїяльність народової демократії; тепер-же обмежимо ся на отсих загальних увагах.
Підносячи національний еґоїзм до висоти найвисшої суспільної етики, автор опирає свою систему на фальшивих підставах. Так приймає він, що нація і правительство, се одно і те саме, що інтереси нації зовсїм прикривають ся з інтересами правительства і тому за гнет, якого одна нація дізнає від правительства другої нації, етика національного еґоїзму наказує абсолютну ненависть супроти цілої нації, супроти всїх верств суспільности, хоч-би деякі з них виявляли супроти поневоленої нації як найбільші симпатії. Що ся підстава фальшива, що правительства не можна ідентифікувати з нацією, що навіть в найідеальнїйших суспільних орґанїзмах нашого часу, в демократичних републїках, правительство репрезентує навіть не більшість, тільки меншість нації, — сього не треба навіть доказувати.
Так само фальшиво вважає автор націю таким одноцїльним з суспільного погляду орґанїзмом, що національний еґоїзм кладе найвисшим етичним законом для кождого члена нації. А тимчасом новочасна нація є з суспільного погляду орґанїзмом таким неодноцїльним, з такими відмінними інтересами окремих суспільних верств, що національний інтерес і через те національний еґоїзм, який наказує обороняти того національного інтересу — за малими виїмками формально-національного характеру — для кождої з тих верств буде инакший. Звичайно буває так, що пануюча в нації верства свої інтереси накидує цїлій нації як інтереси загально-національні. Але з сього ще не виходить, що ті інтереси, які в даний момент пануюча верства проголосила загально-національними, є ними справдї. І коли прим. пролєтаріят проголошує інтернаціональне братерство як ідеал інтернаціональних відносин, то се тому, що інтернаціональне братерство на його думку найлїпше відповідає його національним інтересам, що воно лежить в добре зрозумілім інтересї національного еґоїзму, говорячи термінольоґією Балїцкого.
Приймаючи, що відносини між новочасними націями такі самі, як були в первіснім станї суспільности, позбавленім всяких суспільних звязків, автор робить помилку не тільки через те, що вертаєть ся о цїлі столїтя взад, що переходить до денного порядку над тими обявами інтернаціональної суспільної етики, які маємо вже тепер, і над їх дальшим розвитком, але також через те, що приймає фактичний стан, який підлягає безнастанним змінам, за підставу етичної системи і роблячи дальший розвиток інтернаціональних відносин залежним від наказів тої системи, унеможливлює всяку зміну в інтернаціональних відносинах в напрямі від національного еґоїзму до національного альтруїзму супроти людськости. Бо коли кожда нація має не тільки моральне право, але й обовязок розростати ся коштом своїх сусїдів, то в міру зросту національної самосвідомости зростати-ме також боротьба між націями, аж до повного взаїмного винищеня. Ось так, слухаючи наказів етики національного еґоїзму, вернемо в варварські часи людоїдства.
Доктрина національного еґоїзму в сформулованю Балїцкого, се основа, на якій опираєть ся вся полїтична теорія і практика сучасної народової демократії. „Думки новочасного Поляка“ Дмовского не додали до сеї основи нїчого нового, тільки Дмовский надав фільософічній доктринї Балїцкого полїтичне тїло, показав зі становища тої доктрини, яка повинна бути „правдива національна полїтика“. В поглядах Дмовского, висловлених в його „Думках“, знаходимо й ріжні инші впливи: критичне становище краківської історичної школи до минувшости Польщі, останнї відгуки народництва „Glos-у“, перепущені через призму доктрини національного еґоїзму, пошана і подив для західно-европейського націоналїзму, особливо для анґлїйського імперіялїзму і пруської державної творчости, — одначе над усїм тим панує доктрина національного еґоїзму. Праця Дмовского, се не суцїльна полїтична студія, яка давала би повний і всесторонний образ полїтичної доктрини народової демократії; се радше збірка статей, які, правда, складають ся на менше-більше заокруглену цїлість, але при тім все таки зберігають характер окремих статей. Через те ми й не будемо слїдити за ходом думок у кождій з тих статей окрема, тільки постараємо ся виловити з них те, що можна справдї вважати „новим словом“, висловом полїтичної доктрини народової демократії. Зазначимо ще, що крім уваг більш загального характера праця Дмовского містить практичні вказівки для „національної полїтики“, прим. як треба відносити ся до українського питаня, до Жидів і т. д. З тими практичними вказівками познакомимо ся в дальших роздїлах.
На думку автора „Думок новочасного Поляка“ польська Річ посполита втратила державну незалежність, бо не могла в свій час виробити з себе тип новочасної держави. Ся нездатність виробити з себе новочасний національний тип є ще й доси головною хибою польської суспільности. Головна-ж причина сеї хиби пасивність. „Не називаємо її по імени, бо се погано звучить, але продукуємо її публично під гладкими іменами великодушности, безкорисности, толєранції, гуманїтаризму і т. д.“[40].
„Позволили ми осісти в себе в великій масї Жидам… бо наші володарі потребували жидівських гроший. Не обмежували ми зайдів, не переслїдували, не бунтували ся проти їх розпаношеня, бо наша шляхта мала інтерес підпирати їх проти міщанства на шкоду краю, а міщанство було занадто слабе, за мало одноцїльне, вкінцї занадто пасивне супроти очевидного зла“[41].
„Получили ся ми з Литвою, сотворили литовську й руську шляхту і заки вона вспіла належно уцівілїзувати ся, здобути відповідну полїтичну культуру, ми зрівнали її з Поляками що до впливу на полїтику Річи посполитої, завдяки чому вона незабаром здобула перевагу і звернула нас фронтом до сходу, до степів, відтягаючи від заходу і від моря. Зробили ми се, бо нам більше ходило о супокій, о вигідне закритє від сходу, який усе непокоїв нас, нїж о власть, о одноцїльність і могучість Річи посполитої. 3 тої самої причини позволили ми розрости ся і розгуляти ся козаччинї“[42].
„Сотворили ми церковну унїю себто фікційний католицизм там, де тільки укріпленє справжнього католицизму могло укріпити наш вплив, де вкінцї навіть схізма була би для нас користнїйша, коли-б ми були хотїли й уміли удержавнити її для себе. Зробили ми се, бо пасивність любить половинчаті способи, бо не вміли ми здобути ся на введенє в гру національно-державного інтересу там, де з його шкодою залагоджувано тільки інтерес церковний“[43].
„І продаємо гуманїтарно Польщу дальше[44]. „Иншим народам вільно мати найбрутальнїйші інтереси, змагати до експанзії, вважжаєть ся се зовсїм природним, що вони мають сильну державну орґанїзацію, а для Польщі все те було би в їх (себто „гуманїтаристів“) пересвідченно неприличним, незгідним з її духом“[45].
Взїрцем такого „гуманїтарного продаваня Польщі“ є на думку автора польська полїтика в Галичинї супроти українського народу; до його поглядів на сю справу вернемо далї.
А тимчасом — навчає автор — „історія що-раз виразнїйше доказує, що прим. енерґічна, безоглядна полїтика Прусії, яка послугувала ся ошуканством і віроломністю, не жахала ся найбрутальнїйшого насильства, що та полїтика дала справжню могучість Прусії і все таки стала жерелом відродженя Нїмеччини“[46]. Отсе свідоцтво історії стверджує, що „всякий здобуток, без огляду на те, яким шляхом осягнений, може стати підставою добра народу і його поступу (отже не огляд на добро народу, але тільки чисто людська відраза до деяких способів може вдержати нас від уживаня їх в національній боротьбі), значить, у відносинах між народами нема справедливости і кривди, а є тільки сила і слабість“[47].
Ся пруська полїтика сили так імпонує авторови, що він рад би її живцем перенести на польський ґрунт, а щоби зробити її ріднїйшою для Поляків, віднаходить у ній навіть польські елєменти. „Не забуваймо, — пише він, — що нинїшні Прусаки, які під богатьома оглядами так нам імпонують, се потомки спільних нам предків або близьких їх свояків, надлабських Славян, Поморян і в великім числї чистої крови Поляків. Той сам в значній мірі матеріял, тільки вихований в иншій державній школї, дав такий сильний, повний житя, полїтично дїяльний нарід, що він зумів зорґанїзувати цїлу Нїмеччину“[48].
Отже нема справедливости і кривди, але є тільки сила і слабість, — се перший полїтичний прінціп національного еґоїзму.З сього випливає другий прінціп, що для сильної нації нема теріторіяльних границь, яких вона не мала би права переступити.
„Поверхня землї не є музеєм до переховуваня етноґрафічних оказів в порядку, цїлости, кождого на своїм місцї“[49]. І коли Поляки „що-раз частїйше переводять в думцї якісь постійні границї між народами, яких нїкому не вільно переходити анї з оружєм анї зі світлом просвіти в руках“[50], коли їх „ідеалом є, щоб народи взаїмно шанували свої теріторії“[51], то се тільки доказ польської пасивности, через яку Поляки, не здобуваючи чужих теріторій для своєї національности, підносять пошанованє чужих теріторій до полїтичного прінціпу.
Що більше, нація має не тільки право здобувати чужі теріторії, але се просто природний закон інтернаціональних відносин.
„Так є і так повинно бути. Коли-б істнували якісь інтернаціональні права, які охоронювали-б кожде племя на займаній ним теріторії, забезпечували-б йому змогу устроїти ся, як йому подобаєть ся, без огляду на те, чи воно поступає, чи стоїть на місцї, чи в кінцї вертає в зад у культурі, то ми могли-б дійти до того, що в серединї Европи були-б на пів варварські народи, які задержали ся в розвитку і творять таму для цівілізації“[52].
Отсе є провідні ідеї в „Думках новочасного Поляка“. А з того полїтична наука: треба польській суспільности позбути ся свого „гуманїтаризму“ recte пасивности, треба стати новочасною нацією, треба що-раз більше розширяти теріторію своєї національної дїяльности, не вважаючи, чи се комусь подобаєть ся, чи нї. Бо „мірою справедливости, моральности наших учинків не може бути для нас думка чужих, тільки наш влаєний моральний змисл і наш здоровий національний інстинкт, почутє власних потреб і власних історичних задач“[53], иншими словами: національний еґоїзм.
І автор вказує на українські і литовські землї як на „історичне поле нашої національної експанзії, де польська культура протягом кількох віків осягнула великі здобутки“[54], лякаючи рівночасно Поляків, що „випустивши з-під впливу польської культури і втративши таким чином східні литовсько-українські простори, втратили-б ми більшу часть нашої давної теріторії і при нинїшнім залюдненю кілька мілїонів безсумнївних Поляків, що живуть тою самою що й ми культурою і працюють для неї“[55]. Для автора виглядає абсурдом „ідеал етноґрафічної Польщі“[56] або клич „боротьби на однім фронті“[57], які підносить дехто серед польської суспільности, думаючи, що тим способом вона стане відпорнїйша на натиск ворогів. „Нарід не тодї терпить на недостачу національних сил, коли швидко розширяє поле своєї дїяльности, але тодї, коли через звуженє того поля завмирає в нїм атмосфера дїла“[58]. „Розширімо горизонти національної думки, перетнїмо для неї широкі шляхи через кордони, сягаймо нею всюди, де польськість живе і хоче жити, будїмо її, де треба, зі сну, йдїмо готові до боротьби в її оборонї на найдальші окраїни, будуймо нову Польщу за морями, творімо з того всего одну велику новочасну національну ідею, а наші сили зачнуть рости, як нїколи перед тим“[59].
Ось які шляхи ведуть до полїтичного відродженя польського народу і незалежности Польщі. Се своє становище, становище нового „патріотизму або, докладнїйше говорячи, націоналїзму“[60], протиставить автор становищу „патріотів і демократів старої дати, які через довгі лїта зжили ся з понятєм, що національна боротьба, се виключно боротьба за свободу, що польська справа, се справа всїх угнетених, навіть справа усїх народів“, які „признають потребу боротьби з чужими, завойовничими правительствами, але не можуть погодити ся з думкою, щоб національна справа могла вимагати ужитя сили супроти народів, щоби для її добра треба було накидати щось иншим проти їх волї“[61]. Такі погляди на думку автора означують, що після упадку Польщі „ідея незалежности постепенно звироднїла: чи не найбільшими її ворогами стали нинї ті, що найголоснїйше про неї говорять, — бо хто говорить, що хоче незалежної Польщі, але застерігаєть ся, що вона мусить бути конче соціялїстичною републікою, або обурюєть ся на думку, що Польща могла би мати своїх жандармів, полїцію, тюрми, що могла би опирати ся на баґнетах і панувати над кимсь, що собі не бажає її панованя, той собі кпить з ідеї незалежности“[62].
Щоби бути консеквентним, автор готов по части оправдати навіть нїмецький і росийський гнет над польським народом. Особливо благословить він пруський гнет. „Прусаки, — пише він, — хотячи нас вигубити до краю, зробили нам прислугу історичного значіня, а саме витворили в своїм завойованю умови прискореного перетворюваня нас на суспільність активну, шовну боєвої енерґії, здібну здобувати собі істнованє в найтяжших умовах. Змусили вони і щораз більше змушують західний відлом нашого народу видобути з себе ті здібности, ті сили, які не тільки потрібні для нинїшнього істнованя, але які єдино уможливлять нам в будучности здобути самостійне полїтично істнованє і вдержати повну житя, сильну польську державу“[63]. Як побачимо далї, автор вважає польський гнет Поляків над Українцями такою самою „педаґоґічною місією“.
В загалї-ж — пише він про росийське і нїмецьке панованє над Поляками, — „признаю ся, що маю навіть відразу обжаловувати Нїмцїв і Росіян. Скажу більше, коли не дурю ся, то я перестав їх навіть ненавидїти“[64].
„Ненавиджу людий нїкчемних, без огляду на те, чи се Нїмцї, Росияни, чи мої власні земляки, а може найбільше в останнїм випадку. Ненавиджу учителїв, що маючи обовязок учити й виховувати молодїж, знущають ся над нею… Ненавиджу суддїв, що замість чинити справедливість, надуживають права до оборони тих чи инших інтересів, до переслїдуваня полїтичних противників. Ненавиджу урядників, що будучи орґанами державної машини, повинні улекшувати орґанїзацію житя і причиняти ся до його поступу, а тимчасом працюють над ударемненєм найлїпших зусиль, над спиненєм, а навіть поверненєм назад житя в його розвитку. Ненавиджу духовних, що, поставлені для морального підношеня народу і заосмотрені в тій цїли в такі могучі способи, як сповідальниця і амвона, уживають їх в користь біжучих полїтичних інтересів. Поступованє всїх їх уважаю в меншій або більшій мірі таким самим злочином, яким був би поступок лїкаря, що покликаний до хорого, знайшовши в нїм свого особистого або полїтичного противника, дає йому замість лїку отрую. Коли-б я на галицькій Українї зустрів учителя Поляка, що переслїдує дитину за те, що вона українська, що по українськи говорить, то чув би до нього неменшу відразу від тої, яку будить в менї росийська і пруська педаґоґічна каналїя.
„Але від злочинців… відріжнюю людий, які лише стільки завинили менї, що борють ся з моїм народом в імя свого. Німець, який видячи, що в інтересї пруської держави треба підбити для німецької культури Познанщину, осяде там і всю свою енерґію обертати-ме на скріплюванє нїмчини в нашім краю, який пригортати-ме польські діти і вчити-ме їх по нїмецьки, який в своїй посїлости зорґанїзує нїмецьку адмінїстрацію і культурним впливом переробляти-ме своє окруженє на Нїмців, який закладати-ме нїмецькі філянтропійні інституції, — тільки пошану збудить в менї, хоч уважати-му його за небезпечнїйшого ворога від тамтих і передовсїм старати-му ся бороти ся з його зусилями. Росиянин, що купив би маєток на Литві й осїв там виключно на те, щоб ширити росийський вплив, щоби в білоруських хлопах будити потяг до росийщини, також може бути певний моєї пошани як чоловік ідеї, що вміє працювати для свого народу“[65].
„В моїм переконаню учитель, суддя, урядник, духовний не мають права занедбувати своїх обовязків супроти кого-небудь, не мають права при повненю своїх обовязків робити ріжницї між людьми з огляду на їх полїтичні переконаня, національність і т. д.; а коли надуживають своєї власти до побічних цїлий, то вони звичайні злочинцї. Стільки віків, скільки ми пережили в цівілїзації, вистарчає для виробленя морального почутя, яке вміє оцїнити цїлу низькість таких злочинів… Але в моїм переконаню жадному Нїмцеви анї Росиянинови не ухибляє те, що він чесно уживає своїх сил на ширенє національної культури, на підбиванє для свого народу нових просторів, на асіміляцію чужоплемінних елєментів; навпаки, се підносить його як доброго громадянина“[66].
Яка облудна декорація національного гнету, — бо наївною в чоловіка того полїтичного виробленя, що Дмовский, годї її назвати!.. Як можна так свідомо замикати очи на те, про що аж кричать факти щоденного житя, а саме, що скрізь, де істнує національний гнет, „національну культуру“ між „чужоплемінними“ елєментами ширить та катеґорія людий, яку автор за її вчинки називає нїкчемною, ширить способами, які автор плямує як злочини. Можемо впевнити автора, що „польська педаґоґічна каналїя“ в Східній Галичинї не є рідшим явищем, як „росийська і пруська педаґоґічна каналїя“ на польській землї, а одначе партійні товариші Дмовского не тільки не чують до неї відрази, але величають її за її патріотизм, за „оборону польськости на східних окраїнах“. Але припустїмо навіть, що „підбиванє для свого народу нових просторів“ відбуваєть ся „чесно“, — очевидно, в розуміню автора. Та що є тою першою причиною, яка дає змогу тої „чесної“ працї і запевнює їй успіх? Бо що иншого є така справдї чесна національна праця, про яку автор говорить на иншім місцї, дорікаючи своїй суспільности, що вона „національну енерґію осуджує на рівнї з насильствами і безправством, не вміючи навіть відріжнити перших від других, і охотно прим. злорічить Нїмцям за дїяльність Schulverein-у (се роблять найзавзятїйше знов партійні товариші Дмовского!) та стараєть ся покласти прінціп, що се безправство з їх боку піддержувати культурно нїмецькі ґрупи поза границями Нїмеччини, а робить се для того, що признанє такої дїяльности за здоровий обяв національного почутя у Нїмцїв обовязувало би її робить щось подібне на користь Польщі“[67], — а що иншого „чесна національна праця“ Нїмця в Познанщинї, Росиянина в Королївстві, на Литві чи на Українї, Поляка в Східнїй Галичинї. Чи могли-б вони з успіхом „асімілювати чужоплемінні елєменти“, коли-б та країна, в якій вони ведуть свою „чесну“ працю, не була завойована правительством їх національности, коли-б вони не стояли під охороною права того правительства, права, яке вже в своїй основі має тенденцію здавити національний розвиток поневоленого народу, права, накиненого поневоленій нації проти її волї?! А підбивати когось під своє панованє, накидувати йому закони, які мають на метї здавити його свобідний розвиток, повернути його сили на користь завойовника, — чи се також „чесна національна боротьба“?
Для Дмовского — так. „Не ухибляє се — пише він — державним мужам, керманичам правительств, що ведуть полїтику такою системою, яка запевняє їх народам як найбільші здобутки, навпаки, се їх обовязок. І видячи цїлу шкідливість для нас полїтики пруської чи росийської, відчуваючи поношені наслїдком того втрати, не уважаю себе за жертву безправства, але маю упокорююче почутє, що я побіджений“[68].
„Думка новочасного Поляка“ волить таким чином погодити ся з тим, що росийська чи нїмецька полїтика супроти Польщі в своїй цїлости, отже від завойованя Польщі почавши, не є безправством і насильством, щоб тільки вияснити польській суспільности, що не буде нїяким безправством і насильством така сама полїтика Поляків супроти Українцїв, Литовцїв, Білорусів там, де Поляки мають до того силу? Є се загалом характеристична риса „Думок новочасного Поляка“, що про потребу боротьби польської суспільности з росийським чи нїмецьким панованєм ледви згадуєть ся в них мимоходом, а за те вся увага автора звернена на те, щоб доказати землякам, що вони не тільки повинні, але навіть мусять для свого національного інтересу розширяти сферу своєї національної дїяльности на українські і литовські землї, те „історичне поле польської національної експанзії“.
Друга характеристична риса „Думок новочасного Поляка“, що в них нема анї згадки про суспільне поглибленє національної дїяльности. Праця для присвоєня свому народови здобутків загально-людської культури, для піднесеня народнього добробуту, для осягненя як найвисшого ступня розвитку духових і матеріяльних сил всїх членів нації на занятій нею теріторії, — все те, що творить суть змагань людськости, для Дмовского неначе зовсїм не істнує. Иншого розвитку національних сил, як через здобуванє нових теріторій, через підбиванє инших народів; иншого суперництва між народами, як взаїмне денаціоналїзованє та винищуванє; иншої форми інтернаціональних відносин, як боротьба аж до повного винищеня — він не знає. Шо народи можуть жити без боротьби, шануючи свої теріторії, шо може бути висша форма національного суперництва, а саме, суперництво на полї суспільних порядків, на полї духової працї, одним словом на полї змагань до осягненя як найвисшого ступня духової і матеріяльної культури всїми членами нації, — се для нього „фікція“.
Справді, „новочасний Поляк“ в розуміню Дмовского хиба тим новочасний, що відвертаєть ся від усего того, що творить ідейну вартість новочасної культури, вертаючи в варварські часи людоїдства, взяті за основу доктрини Балїцкого.
Так виглядають ті „вершиши національного освідомленя, до яких сягає новочасний Поляк“[69], так звучить те „нове слово“, яким заговорила про польську національну полїтику народова демократія. Дальше ми постараємо ся показати, що те „нове слово“ зовсїм не нове, що польська національна полїтика супроти України і Литви все була така, якою хотїв би бачити її Дмовский, тільки — називала ся инакше. І тому здаєть ся, що народова демократія сказала „нове слово“.
Та в кождім разї, коли ми порівнаємо те, що писав „Glos“ і що проголошувала, покликуючи ся на манїфест Польського Демокритичного Товариства „Liga Polska“, з тим, що проголосили Балїцкий і Дмовский, то мати-мемо ясну міру того, на скільки сучасний народово-демократичний рух ріжнить ся від того революційно-патріотичного руху, від якого виводить він свій початок. Виказати ті ріжницї на всїх важнїйших областях партійної дїяльности, — се задача дальшого розслїду.
Перейдемо тепер до того незамкненого ще ряду полїтичних метаморфоз з лїва на право, якими значить ся кождий ступінь полїтичної дїяльности народової демократії в усїх трьох державах.
Зачнемо від Росії, де народова демократія виступила як партія в-перше в 1896 р., оголошуючи нарис своєї проґрами для Польського Королївства.
„Для нації, — читаємо в тій проґрамі, — що має живе почутє єдности і окремішности своїх інтересів, одинокою формою полїтичного істнованя, яка може її абсолютно зберегти перед денаціоналїзацією і запевнити їй самостійний полїтичний розвиток, є державна незалежність. Полїтичний подїл нації розкладає її сили та обнижує вагу її культурної працї, а приналежність до чужої держави, оперта навіть на прінціпі автономії, не тільки вяже свободу полїтичної дїяльности, яка крім національного інтересу мусить в таких умовах числити ся також з інтересом державним, але безпосередно чи посередно здержує так само свобідний розвиток національного житя в ріжних дїльницях. Тому то партія щиро національна і розуміюча, що творить суть національного житя, не тільки не може зрікати ся змаганя до полїтичної незалежности, але вважаючи її умовою, при якій єдино можливий розвиток національного житя в цїлій повнї, мусить осягненє її покласти головною метою своїх змагань“[70].
Та способів до осягненя державної незалежности на думку авторів проґрами „нинї не можна обчислити“, і „національна проґрама на нинїшній день містить ся в тім, щоби, взявши за підставу істнуючі полїтичні умови, в тих умовах осягнути як найбільшу суму елєментів національного житя і так ті умови всякими доступними нам способами перемінювати, шоб вони що-раз більше відповідали духови нашої нації та її потребам і що-раз більше приближали хвилю, коли розвинемо національне житє в цїлій повнї[71].Своє „становище супроти законів держав, до яких належать польські землї“, партія означує так: „Істнуючий правно-полїтичний лад признаємо фактом, з яким числити ся наказують практичні потреби, і беремо його за підставу полїтичної дїяльности. Одначе сим ми його тільки стверджуємо і беремо в рахунок, але зовсїм не підносимо його до прінціпу анї не робимо з нього формули нашої національної полїтики… Беручи за підставу дїяльности істнуючі полїтичні умови, треба передовсїм визискати всякі лєґальні способи дїяльности, які нам запевнені теперішнїми правно-полїтичними відносинами до держави, а ті доконечні умови та елєменти національного розвитку, яких лєґальним шляхом не можна осягнути, витворювати і перемінювати відповідно до наших потреб при помочи нелєґальної дїяльности, доки не осягнеть ся в даній сфері лєґальної основи“[72]. Ще яснїйше зазначують се отсї слова: „В тих випадках, коли полїтична акція доконечна, а надати їй лєґальні форми неможливо, в нашій проґрамі лежить дїяльність нелєґальна, не виключаючи навіть явних нелєґальних виступів, на скільки вони в данім випадку і даній формі покажуть ся властивими і користними“[73].
В суспільних справах проґрама держить ся ще традицій „Glos-у“, але вже виявляє деяку нерішучість. Раз каже вона: „В наших суспільних змаганях кладемо на першім місцї духові і матеріяльні інтереси народнїх верств, підпорядковуючи їм, де того треба, інтереси инших верств“[74]. То знов відрікаєть ся того застереженя „де того треба“, заявляючи: „В витворенім сучасними економічними відносинами антаґонїзмі інтересів народу і маючих кляс стоїмо без застережень на боцї першого, вважаючи його економічне піднесенє підставою суспільного поступу і розвитку національного життя“[75]. Але зараз таки ослаблює ту свою заяву, кажучи, що „розвитку економічних відносин не зводить до боротьби кляс та не признає властивим роздувати ненависть та заострювати противенства клясові“[76].
Тут очевидно проґрама хоче вже догодити і нашим і вашим. Бо боротьба кляс, проти якої виступає проґрама, є тільки висловом тих економічних антаґонїзмів між інтересами окремих суспільних верств, які та сама проґрама не тільки признала, але в яких стала навіть без застережень на боцї народу. А в такім разї вона просто обовязана освідомляти ті антаґонїзми несвідомим. Одначе замість того вона про те освідомлюванє говорить зовсїм в стилю всяких реакціонерів як про „роздуванє ненависти та заострюванє противенств клясових“.
Поза тими загальними виводами проґрама не вказує майже на нїякі конкретні цїли, за які партія хоче бороти ся, анї на способи, яких вона в тїй боротьбі хоче вживати. Ще найбільше уваги присвячує вона „інституції громадської самоуправи“, яка „в росийськім завойованю, особливо-ж в Польськім Королївстві є одинокою явною інституциєю, де може розвинути ся полїтична дїяльність народу“[77]. Тут вона домагаєть ся приверненя громадї бодай тої самостійности, яку їй признають закони, а яку адмінїстрація зносить самовільно, та признаня прав польській мові в автономних громадських урядях. З більш конкретних точок проґрами піднесемо хиба ще домаганє націоналїзації народної школи з зазначенєм, що доки сього не буде, доти треба всїми способами поборювати росийську школу в польскім селї.
Отся проґрама, хоч автори її підносять кілька разів з натиском, що беруть за підставу своєї дїяльности істуючі полїтичні умови, робить вражінє чогось дуже нереального. Не хотячи мати нїчого спільного з Росією, автори проґрами в своїй „національній чистотї“ замикають очи на відносини в росийській державі, на ті суспільні сили, що йдучи до державної перебудови Росиї, можуть мати такий чи инший вплив і на долю Польського Королївства. Коли в тім самім часї P.P.S. заявила ся ясно за акцією задля безпосередного відбудуваня Польщі і проти автономії Польського Королївства в перебудованій росийській державі та виступила з проґрамою державного устрою відбудованої Польщі, то народова демократія справу відбудованя Польщі збуває тільки загальним зазначенєм тенденції в тім напрямі, про якісь переміни в росийскій державі зовсїм не згадує і таким чином не може здобути ся на ніяку ширшу полїтичну проґраму, яка відповідала-б тогочасному полїтичному моментови. І виходить таке, що поза загальною полїтичною формулкою державної незалежности партія не має властиво нїякої проґрами анї на національнім, анї на полїтичнім, анї на соціяльно-економічнім полї. А найхарактеристичнїйше те, що замикаючи очи на факт приналежности Польщі до росийської держави в справах такої ваги, як загально-росийські змаганя до державної перебудови, проґрама признає той факт в річах дялеко меньшої ваги, голосячи боротьбу з істуючими порядками на полї громадської самоуправи.
Становище проґрами в справі відбудованя Польщі, а саме, які шляхи на її думку ведуть до осягненя державної незалежности, тим більше дивне і незрозуміле, коли взяти під увагу, що про те, про що мовчить проґрама, говорять ясно всї инші партійні публїкації. Сей шлях — оружне повстанє. Що партія тільки через оружне повстанє вважає можливим осягнути державну незалежність, про се свідчить просто кожда статя на сю тему в „Przeglad-ї Wsxechpolsk-ім“. Ось кілька примірів:
В 1897 р. в статї „Niepodlegla Polska i polityka chwili biezacej“ читаємо: „Кровю і зелїзом і полїтичним розумом відзискували все народи свободу, а ми не є народом вибраним, для якого висша воля змінювала-би права історії“[78].
Той сам погляд зазначений ще сильнїйше в 1899 р. в статї „Realizm polityczny i przyszla Polska“. „Можна сказати, — читаємо там, — що Польщу, без огляду на обставини, серед яких вона встане, мусимо здобути кровю і зелїзом, бо инших доріг і способів для відзисканя втраченої незалежности анї історичний досвід не подає, анї не вказує тверезе і льоґічне міркованє, яке числить ся з вимогами дїйсности“[79]. І далї: „Історичний досвід і здоровий розум говорить нам, що без оружної боротьби не можна собі реально уявити відзисканя незалежности Польщі“[80].
Такі самі погляди, тільки богато плястичнїйше, висловляє також популярний „Polak“. „На сїй польскій землї — кличе він в числї 1 з 1901 р. неначе пророцтво на 20 столїтє — від Одри до Днїпра, від Балтійського моря до Карпат і Чорного моря нема для нїкого місця крім вас. Ми або вони, — але ми побідимо, пригадаємо Нїмцям і Москалям Ґрунвальд і Клушин, діждуть ся в тім новім столїтю наші дїти такої хвилї, що побачать московських царів ведених на ланцюгу по Варшаві, що побачать пруських королїв, як битимуть покірно чолом перед маєстатом польскої Річи посполитої“.
Та рівночасно з сими крайне шовінїстичними нахвалюванями починаєть ся скептицизм, який уже замітний в статї „Szkodliwe fantazye“. Теоретично остає ще все по давньому. „З проґрамового домаганя незалежности — читаємо там — виходить консеквентно домаганє оружної боротьби повстаня“[81]. „Незалежність не впаде нам з неба анї з нїчиєї ласки, не дасть нам її хоч-би найінтензивнїйша і в національнім дусї ведена праця орґанїчна і леґальна, здобували її все і здобувають кровю і зелїзом і нема инших способів до відзисканя її“[82]. Але та сама статя констатує, що „уклад міждержавних відносин, як також положенє нашої суспільности та її психічний настрій виключають в даній хвилї можливість безпосередної, хоч-би тільки підготовляючої до боротьби за незалежність дїяльности“[83].
В кінцї в 1902 р. в статї „Nielegalnose“ народова демократія доходить до пересвідченя, що „нинї повстанє в стилю 1863 р. є абсолютною неможливістю“ та що „коли-б всяка орґанїзація нелєґальної дїяльности мала довести фаталїстично до вибуху повстаня, то справдї лїпше було би старати ся остати в межах по змоз лєґальних, здержати ся від усякої ширшої працї, зорґанїзованої тайними шляхами“[84]. Ідею оружного повстаня та сама статя висміває як забавку „соціялїстичних півголовків“, роблену для „ужитку четвертоклясістів“[85].
В 1903 р. народова демократія оголосила нову проґраму[86], в якій результати зазначеної нами еволюції її поглядів на повстанє висловлені уже зовсїм ясно. Проґрама, правда, заявляє по давньому, що „головною полїтичною метою, яка випливає з положеня нашого народу, є осягнене незалежности і сотворене самостійної польської держави“[87], але се вже тільки етикета, якій всяке реальне значінє відбирає дальше заява, що „нинїшний стан і положене нашого народу не представляють умов оружної або дипльоматичної акції в користь незалежности, анї навіть безпосередного підготованя такої акції“[88].
Вирікши ся оружного повстаня, партія, як і в першій проґрамі, „бере за вихідну точку своєї дїяльности істуючі відносини і правно-державний уклад та ставить своєю метою здобути в кождій з трьох держав становище, яке запевнювало-б польському елєментови по змозї найвисшу національну самостійність, що відповідала-б його природній та історичній окремішности, як найширший розвиток національних сил та всесторонній поступ економічний, цівілїзаційний і полїтичний, і яке тим самим наближало-б його до осягненя в будучности незалежного житя“[89]. Отся проґрама тим ріжнить ся корисно від попередньої, що тепер народова демократія, здаєть ся, починає розуміти, що висше зазначеного становища для польського елєменту в Росиї не можна осягнути без загально-державних перемін. В кождім разї вона вже не іґнорує загально-росийских змагань до державної перебудови, хоч і не може позбути ся своєї „національної чистоти“ та сказати ясно і отверто, що домагаєть ся загально-державної конституції з автономією для Польщі, — домаганє, єдино можливе після сконстатованя неможливости боротьби за державну незалежність.
Своє „становище супроти внутрішньої полїтичної боротьби в Росиї“ партія означує ось-як:
„Не можемо мати далеко сягаючих надїй про вплив можливих змін на полїтику Росиї супроти Поляків. Ми певні, що полїтичне розкованє закутої тепер росийскої суспільности мусить[90] потягнути за собою скріпленє натиску тої суспільности на Польщу, який уже й нинї йде в певній мірі незалежно від державної полїтики. Але з другого боку всяке наданє полїтичних свобід швидше чи пізнїйше мусїло-б розтягнути ся на всї краї росийської держави, особливо на ті, що перевисшають корінну Росию ступнем цівілїзації. Ті поступові реформи в устрою держави, збільшаючи енерґію росийської суспільности та уможливляючи йому завойовничу дїяльність супроти нас, рівночасно звільнили-б наші окови та розширили-б лєґальне поле дїяльности, з чого наша суспільність скористала-би для творчої національної працї та для боротьби з чужим натиском. З того становища перебудова державного устрою Росиї, яка зближала-б її до конституційних держав, для нас у великій мірі бажана, а революційний рух в Росиї в усіх формах, в яких нинї проявляєть ся, вважаємо явищем дуже користним, не тільки тому, що він уводить тепер розклад в державне житє Росиї, але також тому, що швидше чи пізнїйше мусить довести до перебудови її полїтичного устрою в новочаснім дусї“[91].
Та хоч народова демократія „дивить ся на опозиційний рух у Росиї як на явище дуже корисне і бажане зі становища польських національних інтересів“, то „не вважає безпосередного співдїланя з тим рухом в теперішній хвилї корисним анї для польської суспільности, яка через те могла-б зійти зі шляху властивої національної працї і боротьби, анї для росийского руху, що підпираний Поляками, втратив би популярність і довірє численних кругів нинїшньої росийскої опозиції. Натомість всю свою теперішню дїяльність партія вважає посередним співдїланєм з тою боротьбою, яка змагає до зміни теперішньої державної системи. В будучности, серед змінених обставин, партія вважає безпосередне співдїланє і навіть формальний союз з росийскою опозицією можливими, очевидно тільки на тій підставі, що звязок з опозиційними елєментами в Росиї не може бути дїлом самовільної інїціятиви одиниць або ґруп полїтичних, але може наступити тільки колєктивно, від властивого полїтичного представництва нашого народу, як акт зовнішньої полїтики. Безпосередне переношенє кличів і домагань росийської опозиції на наш ґрунт партія поборює, бо се нарушує інтеґральність нашої національної полїтики“[92].
Ось що значить „національна чистота“! І росийський опозиційний рух, на думку народової демократії, зі становища польських національних інтересів корисний і бажаний, і так само бажані конституційні реформи в росийській державі, а одначе партія не хоче мати з тим рухом і його змаганями до конституційних реформ нїчого спільного. Се ще було би зрозуміле, коли-б партія ішла до безпосередного відірваня Польщі від Росиї, але-ж бо та сама проґрама каже, що се неможливе.
Характеристично для народової демократії, як вона застерігаєть ся, що звязок з опозиційними елєментами в Росиї в будучности може наступити тільки від властивого полїтичного представництва польського народу, як акт зовнішньої полїтики. Бо хто властиво є „властивим полїтичним представництвом“ народу, позбавленого полїтичної самостійности? В національних державах таким представництвом вважаєть ся звичайно парлямент, але виходячи з тих реальних обставин, серед яких живе польський нарід в Росиї, справи не можна собі представити инакше, як тільки так, що лучити-муть ся з собою ті польські і росийські партії, які йдуть менше-більше до однакових цїлий. Очевидно, проґрама має що иншого на думцї. Адже народово-демократична преса оголосила тим „властивим представництвом польського народу“ Лїґу Народову і її проґрама має на думцї, тільки не каже сього виразно. Иншими словами: тодї польсько-росийське порозумінє буде корисне для польських національних інтересів, коли його заключить народова демократія. І як побачимо далї, час на таке порозумінє на думку народової демократії вже прийшов.
Коли-ж народова демократія з росийськими конституціоналїстами не хотїла мати нїчого спільного і безпосередне переношенє їх кличів та домагань на польський ґрунт поборювала, то з того виходило-б, що вона в 1903 р. зовсїм не домагала ся для росийської держави і тим самим для Польського Королївства конституції. Від самого початку свого істнованя народова демократія голосила, що домагати ся чогось небудь для Польського Королївства в звязку з загально-росийськими справами, значило-б, признати росийську державність, „увійти до середини держави“. Через те в проґрамі з 1903 р. замість ясного конституційного домаганя свободи особи, слова, друку, зборів і товариств стрічаємо неясну фразу про „здобутє більшої пошани прав одиницї і більшої свободи зорґанїзованої публичної дїяльности“[93]. Так само замість ясного домаганя автономії для Польського Королївства проґрама говорить в одній і тій-же точцї про „розширенє самоуправи громадської а також осягненє самоуправи міської і краєвої“[94].
В суспільних справах проґрама з 1903 р. голосить прінціп, що „інтереси народу, справа його поступу під кождим оглядом є нинї рівнозначна з інтересами нації, отже при конфлїктї суперечних суспільних змагаль першенство мусить бути дане інтересам польських народніх верств і від них мусять бути узалежнені, де сього треба, інтереси инших верств“[95]. Але сей прінціп є тільки пустою етикетою, відгуком давнього народництва „Glos-у“, коли візьмемо на увагу, що партія в робітницьким питаню кладе собі за мету „вироблюванє (серед робітницької кляси) почутя єдности з цїлою суспільністю і протидїланє аґітації, яка морально відриває робітницьку клясу від нації під кличами боротьби кляс і міжнародньої солідарности пролєтаріяту“[96]. Хто інтереси народнїх мас уважає рівнозначними з інтересами цїлої нації і дає їм першенство перед інтересами инших суспільних верств серед нації, той повинен би робітницьке питанє ставити инакше, а саме, вироблювати почутє єдности решти суспільности з народнїми масами і не виступати проти боротьби кляс, яка є тільки висловом тих суперечних суспільних інтересів, між якими партія признає першенство інтересам народнїх мас, тільки власне освідомлювати народнїм масам ті інтереси, щоб тим швидше вибороти їм те першенство серед суспільности, тим більше що анї боротьба кляс анї міжнародня солїдарність пролєтаріяту зовсїм не перешкаджають національній свідомости.
Події, які попередили конституційний манїфест 30 (17 ст. ст.) жовтня 1905 р., застали народову демократію зовсїм неприготованою. Аж після оголошеня того манїфесту, в груднї 1905 р., виступає вона з нарисом проґрами, яка на її думку відповідає тодїшньому моментови[97]. Аж в сїй проґрамі знаходимо ясно поставлене домаганє автономії Польського Королївства.
„Полїтична автономія Польського Королївства — читаємо там — опираєть ся на конституційнім надавчім актї, яким буде запоручений окремий законодатний сойм у Варшаві, власна польська адмінїстрація та фінансова самостійність; єдність Польського Королївства з державою знайде вислів в особі імператора, а далї в рядї спільних загально-державних справ, які будуть вийняті з-під компетенції сойму Польського Королївства, як цівільна лїста, загранична полїтика, битє монети, військо, мита, спільне законодавство в справі акцизи, зелїзниць, почт і телєґрафів, певна участь фінансів Польського Королївства в загально-державних росходах та участь його предстаників в загально-державний законодатний інституції“[98].
Під національним оглядом проґрама кладе такі домаганя:
„1) Урядовою мовою всїх властий в Польськім Королївстві, як автономних так і залежних від центрального правительства — для армії допускаєть ся виїмок — а також викладовою мовою в школах всїх родів і ступнїв повинна бути мова польська. В тих околицях східної части краю, де живе корінна місцева людність, що вживає литовської й української мови, її мова має бути рівноправна з польською, а також на її домаганє повинні бути закладані відповідні школи з місцевою викладовою мовою. 2) Провід місцевих властий повинні мати Поляки і місцеві урядники повинні походити з членів місцевої людности“[99].
Під полїтичним оглядом на думку проґрами конечні:
„Основні громадянські закони — незайманість особи і мешканя, свобода слова, зборів, спілок, свобода совісти — на основі повної рівности перед законом всїх громадян без ріжницї походженя і віри. — Широка демократизація полїтичного ладу з розширенєм компетенції низших одиниць самоуправи в господарській области — шляхом твореняя окружних рад, вибираних людністю. — Загальне і рівне виборче право з безпосередним і тайним годосованєм“[100].
Найменше радикальна соціально-економічна проґрама. В аґрарній справі народова демократія не йде далї росийського правительства і хоче усунути малоземельність та безземельність тільки при помочи „широкої та плянової кольонїзаційної і парцеляційної дїяльности“. В робітницькій справі проґрама домагаєть ся новочасного охоронного законодавства, але при тім застерігаєть ся, що постепенне підвисшенє зарібної плати та зниженє робочого дня не може йти висше міри, „яку допускає економічний розвиток краю і стан даних галузий продукції“[101]. З особливим натиском зазначує проґрама, що в справі соціяльних реформ вона кладе головну вагу на „1)постепенне переведенє їх в житє шляхом еволюції, задля можливого ослабленя економічних кріз, шкідливих для продукції краю і для самої робітницької кляси; 2) униканє під теперішню хвилю страйків, на скільки вони не викликані конечністю, бо страйки прискорюють і заострюють неминучу економічну крізу“[102].
Становище народової демократії в робітницькій справі виступає ще яснїйше в окремім нарисї „проґрами робітників-народовцїв“. Отже „робітники-народовці допускають страйки тільки там де вони не загрожують підприємству, а тим більше цїлій галузи краєвого промислу, а виступають рішуче проти страйків з-виї, особливо проти загальних страйків як полїтичної демонстрації, бо вони в загалї противні венкому єднаню польського робітницького руху з росийським[103].
Коли візьмемо на увагу, що все те писано після того великого загально-росийського загального страйку, який попередив жовтневий манїфест, то зрозуміємо, що тільки реакційність, тільки охорона інтересів польського капіталїзму могла подиктувати народовій демократії таке становище в робітницькій справі.
Але все таки, коли б ми оцїнювали народову демократію по її проґрамі, то ся оцїнка випала би для неї занадто прихильно. Одначе як кожду партію, так і народову демократію по самій проґрамі оцїнювати годї. Проґрама вказує тільки напрям, в якім партія хоче вести свою дїяльність; чи держить ся вона того напряму, се показує сама дїяльність. А дїяльність народової демократії зовсїм не відповідає її проґрамі. Партія, яка виступила з теориєю „активної оборони“, яка цїлі роки голосила оружне повстанє задля відбудованя Польщі, від перших своїх явних виступів, уможливлених жовтневим манїфестом, стала на становище контрреволюційної сили, яка цїлу свою задачу бачить у боротьбі з польским соціялїстичним рухом. Очевидно, кожда партія має право бороти ся з иншими партіями, і з того, що народова демократія виступала проти польських соціялїстичних партій, ще не можна-б називати її контрреволюційною силою. Росийські кадети також виступали проти росийських соціялїстичних партій; соціялїстичні партії виступали одна проти другої, — але анї соціялїсти кадетам анї одна соціялїстична ґрупа своїй соперницї не могли б зробити анальоґічного закиду. Тільки хиба в росийськім чорносотеннім руху можна знайти анальоґію до тої ролї, яку відіграла народова демократія в Польськім Королївстві. Правда, жидівських погромів народова демократія не устроювала, але грозила ними Жидам підчас виборів. Прим. підчас виборів до другої думи Варшава була засипана афішами такого змісту: „Сором тобі, Варшаво, коли твоїм представником вийде Жид!“ Тими „Жидами“ були кандидати поступово-соціялїстичного бльоку Олександер Свентоховский і Людвік Кшивіцкий, найвизначнїйші уми сучасної Польщі. Чи се не та сама чорносотенна тактика, яка в кождім поступовім інтелїґенті бачить „Жида“?! Инші знов афіші таки зовсїм виразно грозили, що коли Жиди поважають ся пійти „проти польских національних інтересів“ то… За те з „робітників-народовцїв“ народова демократія орґанїзувала окремі боєві віддїли для активної боротьби з соціялїстичним рухом. Ті боєві віддїли, які „гуляли“ особливо в Лодзї, вбивали не тільки соціялїстичних аґїтаторів, але навіть їх жінок і дїтей.
Отсю характеристику народової демократії потверджує головний провідник сеї партії в Польскім Королївстві і голова польского кола в росийській державній думі, Роман Дмовский, в своїй найновійшій праці п. н. „Niemcy, Rosya i Kwestya polska“. Говорячи про польську національну полїтику після жовтневого манїфесту, пише він:
„Полїтичні елєменти, що представляли польські національні змаганя, знаючи внутрішній стан Росиї і видячи наближуванє конституційної крізи, не спішили ся виставляти ті польські домаганя, які з польського становища мусїли б бути невідлучні від конституційної реформи в державі, анї орґанїзувати виступи проти правительства. Вони розуміли, що питанє державного устрою рішаєть ся в боротьбі між правительством і народом росийським, що Поляки, висуваючи ся наперед в тій боротьбі, відібрали б їй характер боротьби росийського народу проти власної бюрократії і причинили ся би до згуртованя росийських націоналїстичних елєментів кругом правительства. Поляки мали з 1863 р. досвід, що піднесенє польської справи легко будило росийський націоналїзм і глушило лїберальні змаганя. Отже бажаючи росийському конституціоналїзмови побіди, самі старали ся остати як найдовше на вижидаючім становищі.
„Одначе вдержанє того становища показало ся неможливим. Росийські революційні орґанїзації працювали над викликанєм анальоґічного руху в Польщі і знаходили союзників в польськім та жидівськім соціялїзмі Королївства. Соціялїстичні партії в краю почали революційну акцію в росийськім стилю, затираючи таким чином польську окремішність Королївства та надаючи йому характер росийської провінції. З другого боку росийський конституційний табор робив також заходи, щоби втягнути Королївство в загально-державний рух і знаходив відгомін в т. зв. „поступових“ варшавських кругах. Супроти того треба було швидче, нїж пляновано, розвинути польську акцію і виставити проґраму польських домагань“[104].
„Виставивши супроти правительства і суспільности росийської домаганє автономії Польського Королївства, провідники польської полїтики почали швидко орґанїзувати в краю маси, виповідаючи боротьбу соціялїстичним партіям, які, переносячи на польський ґрунт росийську анархію, почали безглуздими страйками дезорґанїзувати економічне житє краю та вводити вбійчий розстрій в суспільні відносини. Коли соціялїсти відповіли на національну акцію терором, зверненим до її представників, коли почали ся вбійства польських діячів, зустріли в національних рядах опір з оружем в руках. Почала ся боротьба сумна і відразлива, якої жертвою впали з обох сторін десятки людей, але яка в кінцї здержала повінь анархії“[105].
Отже народова демократія — бо її має Дмовский на думцї, говорячи про провідників польської полїтики — найперше займає вижидаюче становище, очевидно, в тій цїли, щоб не замикати собі шляху до переговорів з правительством на випадок, коли б воно здавило революційний рух. Не виступає вона проти правительства, яке цїле столїтє обертало Польське Королївство в росийську провінцію, тільки проти польского соціялїстичного руху, який буцїм то затирав польську окремішність Королївства, проти того руху, який навіть у своїм під національним оглядом найбільш індіферентнім відломі („Соціяльна демократія Польського Королївства і Литви“) домагав ся автономії, а в своїй більшости ставив те домаганє автономії як найширше. А коли „провідники польської полїтики“ виставили в кінцї домаганє автономії, то замість в союзї з соціялїстичним рухом добивати ся здїйсненя сього домаганя від росийського правительства, вони почали орґанїзувати маси проти того ж соціялїстичного руху, стаючи таким чином до помочи правительству, яке проти соціялїстичного руху завело воєнний стан. Була се справдї сумна і відразлива боротьба, яку народова демократія в оборонї інтересів польських капіталїстів підняла проти визвольних змагань польського пролєтаріату. І коли п. Дмовський хвалить ся, що „національне почутє польського народу та його здорові інстинкти побідили і анархічний революційний рух мусїв зійти на другий плян“[106], то повинен би додати, що сїй побідї помагав у першій мірі ґенерал-ґубернатор Скаллон. Говорити серед таких обставин про „національне почутє та здорові інстинкти польського народу“, значить вживати термінольоґії „истино-русских“ Пуршикевичів…
Дальша полїтика народові демократії посувала ся що-раз швидче на право. В першій думі польське коло, в якім перед вели народові демократи, виступило проти розтяганя на Польське Королївство загально-росийської аґрарної реформи, закриваючи ся своїм автономічним становищем, а в дїйсности — як ми бачили з аґрарної проґрами народові демократії — виступаючи в оборонї великої земельної власности. Щоб не наразити ся правительству, не підписало воно виборгської відозви, закриваючи ся тим, що „кликанє людности до якихсь актів виходить поза межі мандату польських послів“[107].
В другій думі польське коло, в цїлости народово-демократичне, голосувало за воєнним буджетом правительства, котре держить воєнний стан в Польськім Королївстві, а голова кола Дмовський виголосив при тій нагодї промову, яка була повним признанєм росийської державности.
В кінцї в третій думі пан Дмовекий зі своїми товаришами дійшли до того, що заговорили про польсько росийську угоду на всеславянськім підкладї — з Красовськими та Бобринськими.
Найновійшим висловом тої еволюції, яку перебула народова демократія, являєть ся згадувана вже праця Дмовского п. н. „Niemcy, Rosya i kwestya polska[108].
Від початку свого істнованя народова демократія виступала як партія відбудованя польської держави, пропаґуючи „активну оборону“ (Мілковский) та „безнастанну хронїчну революцію“ (Дмовский), які повинні не скінчити ся швидче, аж „кровю і зелїзом“ буде відбудована Польща. Тодїшнїй Дмовский, пишучи про національну єдність, заявляв, що зі всїх обявів льояльности Поляків супроти держав, до яких вони належать, „найпоганїйшою є та проґрама, що накликує стояти вірно при трьох правительствах, злучити інтереси кождої з дїльниць Польщі з інтересами держави, до якої та дїльниця належить“[109]. Тодїшня народова демократія з цїлою силою виступала проти польських угодовцїв у Росиї, репрезентованих петербургським тижневником „Kraj“ та Пільцом і Спасовичем, яких з „Przeglad Wszechpolski“ нераз учив, що „суспільність позбавлена державної незалежности“ хоч-би була „язиково та обичаєво свобідна“[110], не може витворювати власної культури, бо правильний розвиток її мусить бути всесторонний“[111]. А коли з польських угодових кругів у Росиї й Австрії підносили ся голоси про племінне спорідненє Росиян і Поляків, про потребу славяньської полїтики, Przeglad Wszechpolski“ заявляв, що „полїтична солїдарність мусить опирати ся виключно на солїдарности змагань та інтересів“, а тимчасом „славянська взаїмність є фактом лїтературно-фільольоґічним, а не полїтичним“[112], під полїтичним же оглядом вона являєть ся тільки „шкідливою видумкою“.
„В росийськім завойованю — аргументував „Przeglad Wszechpolski“ свої погляди — славянська полїтика мусїла би зменшити нашу відпорну силу і викривити національну свідомість, бо замість ворога, на якого кождий крок треба пильно вважати, казала б нам бачити в правительстві і суспільности росийській можливого союзника. Тепер є се вода на млин угодової полїтики, а в будучности було б оправданєм навіть явного ренеґатства національного і релїґійного“[113].
„Становище оборонцїв европейської цівілїзації супроти московського варварства, становище, яке ми собі самі тай инші нам визначували, скріпляло нашу відпорну силу, бо наповняло нас гордістю і почутєм власного достоїнства. І сього не треба легковажити, тим більше, що переймаючи ся кличами славянського братерства, сходимо до ролї слуг царизму, займаємо супроти Росиї підрядне становище і несвідомо починаємо набирати ся хамських почувань і хамських понять, властивих тепер дрібним славянським народцям“[114].
Здобувши таким становищем, такими поглядами своє теперішнє значінє серед польської суспільности, народова демократія тепер вирікаєть ся всеї тої минувшости.
Теперішнїй Дмовский удає, буцїм то народова демократія нїколи й не думала про повстанє, тільки „осмішувала повстанчу проґраму соціялїстичних романтиків, виказуючи її наївність“[115], і характеризуючи два напрями боротьби з системою правлїня в Польськім Королївстві (себто народово-демократичний і соціялїстичний), пише:
„Один з них підносив культурно суспільність, другий її обнижав. Одні вели боротьбу з правительством, орґанїзуючи тайно просвіту народу, просвічуючи його полїтично, навчаючи його в нелєґальних виданях, як бороти ся лєґально, в оборонї права проти безправства. Була се боротьба неефектовна, не давала поживи тій ненависти до властий, яку виховувала в людности система правлїня, не заповідала швидкої побіди, але підносила культурну вартість суспільности, розвивала в нїй моральні сили, робила її здібною до творчої, будуючої працї. Другі бороли ся з правительством його власними способами, в відповідь на насильство пропагували ідею насильства, приготовляли оружні вибухи й акти терору. Вони власне на рівнї з правительственними дїячами підготовляли той страшний та відразливний образ анархії, тереном якої було Польське Королївство в революційнім періодї останнїх лїт“[116].
Так само вирікаєть ся Дмовский в імени цїлої польської національної полїтики змагань до відбудованя польської держави, проголошуючи замість того вірність трьом державам та обмежуючи ідею національної самостійности до сфери національно-моральних почувань, які з полїтичними змаганями не мають нїчого спільного.
„Упадок повстаня 1863-64 р. — пише він — був замкненем періоду оружної боротьби за незалежність Польщі. Поляки зрозуміли, що відбудованє власної держави в витворенім міжнароднїм положеню є метою нездійснимою, що всякі змаганя в тім напрямі були б тільки вбивством власних сил та віддалюванєм від шляху, на якім треба серед теперішнїх обставин бороти ся за національне істнованє та працювати для національної будучности.
„Польська полїтика в кождій дїльниці призпала приналежність до даної держави фактом і підставою своєї проґрами. Вона стараєть ся в кождій з держав здобути як найкориснїйші умови національного розвитку, як найширше признанє національних прав, а через те й окремі полїтичні урядженя, які відповідали б національній самостійности. З хвилею, коли польський нарід покинув дїяльність задля відбудуваня власної держави, в його інтересї лежить означене умов нормального співжитя з рештою людности держави і нормальних відносин до правительства. Ті відности в широких межах можливі тільки при призваню державою національних польських прав та пошанованю польської національні ідеї.
„Се осягнено тільки в австрийській державі, яка погодила ся з істнованєм Поляків як нації і з істнованєм польського патріотизму. Льояльні відносини Поляків до Австрії не походять звідси, щоб ті вирекли ся польської національної ідеї і проміняли її на австрийську, але звідси, що австрийська держава не бореть ся з польським патріотизмом, не перешкоджає працювати в його імени для націонльної будучности і через те уможливила компроміс між польським патріотизмом і обовязками громадян австрийської держави.
„Таких відносин до себе не може домагати ся анї держава пруська, яка отверто змагає до винищеня Поляків, анї росийська, доки не признає польських національних прав і польської національної ідеї, доки вимагати-ме, щоб Поляки вирекли ся свого патріотизму і проміняли його на патріотизм росийський. Поляки нїколи не стануть анї Прусаками анї Росиянами „польської мови“…
„Польський нарід не перестав бути одним народом, а моральні звязки які лучать окремі його відлами, в останнїх часах стають щораз тїснїйші… Сей нарід живе не тілько нинїшнїм спільним духовим житєм, але і традицією спільної минувшости і ідеєю будучого полїтичного зєдиненя. Се справа його морального істнуваня, його совісти, справа, яка виключно до нього належить. Ми не можемо признати державі права контролї нашої совісти і ставленя нам вимогів в обсягу нашого ідейного житя. Полякови вільно лелїяти ідею національного зєдиненя та незалежного державного житя, як кождому громадянинови сеї чи иншої монархії вільно бути в своїх пересвідченях републїканцем. Компетенція держави починаєть ся там, де мова не про ідеї, тільки про реальні змаганя. Коли часть польського народу, що належить до даної держави, не йде до відірваня від неї свого краю, коли не робить собі з того змаганя полїтичної проґрами, то її відносини до держави остають льояльні, незалежно від того, якими ідеями живе вона в моральній сфері“[117].
В кінцї Дмовский доходить також до славянської полїтики, яка вимагає скріпленя сил Рисиї і Польщі проти Нїмеччини. На його думку від часу упадку останнього повстаня, коли то „наступила лїквідація польського питаня, яке для Поляків було справою відзисканя незалежного полїтичного істнованя, а для чужинцїв справою ослабленя росийської могучости і збудованя тами між нею і Европою“, — „наступили два факти епохального значіня в історії Европи і цїлого світа.
„Побіда Прусії над Францією і злучене з тим відбудованє нїмецького цїсарства дало перше місце в Европі Нїмеччинї, яка, зростаючи швидко в могучість, почала що-раз більше загрожувати інтересам инших народів, змагаючи своїми амбіціями до більшої ролї нїж та, яку відгравало середновічне цїсарство. З другого боку свіжий шогром Росиї в війнї з Японїєю а також внутрішня кріза в царській державі виказали, що могучість, перед якою довгий час дрожала цїла Европа, була збудована на богато слабших підставах нїж се видавало ся. Росия показала ся слабшою, нїж се лежало-б в інтересї европейської рівноваги, супроти зросту Нїмеччини, а положенє на східно-азійськім фронтї, серед обставин, витворених останньою війною, грозить звести її в Европі до зовсїм пасивної ролї.
„Нинї в інтересї держав західної Европи лежить не ослабленє Росиї, але скріпленє її і зробленє здібною до протиставленя Нїмеччинї, бо инакше мусить вона стати послушним орудєм в руках берлїнської полїтики, сферою нїмецького впливу і предметом постепенного нїмецького підбою.
„В так витворенім міжнароднїм положеню для польської суспільности ясно, що коли в дальшій будучности грозить їй затра національного істнованя, то не від Росиї, а від Нїмеччини. Росийське панованє вже показало, що воно здібне зробити, вживаючи найбільшого гнету і найдальше йдучих обрусительних способів. Ті способи не змогли навіть в слабій мірі зменшити національної окремішности Поляків… Росия вже нїколи, а бодай в будучности, яку можна передвидїти, не буде здібна здобути ся на систему антипольської полїтики, таку консеквентну і таку забійчу в своїх наслїдках. Вона має і мати-ме за богато трудностий та небезпек, як на-зверх так і в серединї держави, занадто ослабли в нїй звязки державної орґанїзації, щоб подібна система, при найбільшім бажаню правлячих елєментів, була можлива.
„Натомість Нїмеччина, при засобах, які дає їй теперішня державна могучість, не перестає бути для польськости грізна, а постійне заострюванє пруським правительством способів боротьби проти нашого народу робить небезпеку з того боку що-раз більшою. З тою небезпекою мусимо числити ся тим більше з огляду на все зростаючу залежність від Нїмеччини двох инших держав, до яких належать польські землї. Наслїдком тої залежности Нїмеччина вже нинї має сильний вплив на долю цїлого польського народу. Сеї небезпеки не треба розуміти так, щоб Нїмеччина була здібна знищити племінну окремішність Поляків, бо в тім напрямі досвід показує її безсильність. Замахи з її боку звернені головно на те, щоб здезорґанїзувати і знищити ті елементи нашого житя, завдяки яким, не вважаючи на втрату окремішного полїтичного істнованя, остаємо полїтичною нацією, що живе власною традицією, власною національною ідеєю, нацією рівнорядною з иншими великими народами, що мають власну державу. Нїмеччина стараєть ся відібрати нам ті культурні та економічні засоби, які є конечні для вдержаня національної самостійности та житя на власну високу культурну міру, вона змагає до пролєтаризації польського народу… Та полїтика веде до знищеня нашого національного істнованя у властивім розуміню сього слова, грозить звести нас до значіня племени, позбавленого власної орґанїзації житя в области висших духових і моральних потреб.
„Свідомість нїмецької небезпеки укріпила ся нинї в цїлій Польщі і цїлий польський нарід уважає нинї Нїмеччину своїм головним ворогом, розуміючи, що все, що робить ся де-будь для скріпленя та оборони польськости, в останнїй інстанції є боротьбою з Нїмеччиною.
„Відносини Польщі до Нїмеччини є також жерелом зацїкавленя, яке польська справа починає наново викликати в Европі. Грізна своїм зростом могучість Нїмеччини і південно-східний напрям нїмецької експанзії, вказують роль Польщі як головної тами того побідного походу. Та нинїшня роль нашого народу мусить довести до того, що польське питанє в близькій будучности стане одним з важнїйших европейських питань.
„Польща теперішньої доби вертає до тої історичної ролї, яку відіграла держава Пястів. Повстала і зросла вона в боротьбі з заливом західним, нїмецьким, в боротьбі з цїсарством, а опісля з хрестоносним орденом. Ослабленє і зменшенє ролї цїсарства в Европі а також рішаюча побіда Польщі над орденом позволили їй відвернути увагу від Заходу і звернути всї сили держави Ягайлонів на Схід, де її втягнено в боротьбу з Татарами, Турками і Москвою. Тодї історичну роль польського народу зрозуміли як роль оборонцїв Европи перед Сходом. У тїй ролї він остав аж до другої половини 19-го віку. Польські повстаня опінїя европейських народів розуміла не тільки як боротьбу о державне істнованє народу, який не втратив до сього права, але також як оборону Европи з її новочасними полїтичними інституціями перед великим східним царством, що брало на себе роль сторожа европейської реакції. Після змін, які настали в Европі від останнього повстаня, европейський Схід перестав бути грізним, а натомість головним жерелом небезпеки для инших народїв, а також і для Польщі, стала Европа середня, нїмецька“[118].
„Само ґеоґрафічне положенє Королївства — незалежно від того, що се край корінно польський, якого людність творить головну чисельну силу народу — призначує йому головну роль в тій історичній боротьбі, яка отвираєть ся перед Польщею. Положене в серединї польських земель, окружене від півночи і заходу посїлостями Прусії, врізуючи ся значною частю свого простору в границї нинїшнього нїмецького цїсарства, творить воно нинї опертє для польських земель, що належать до Прусії, а в будучности на випадок успіхів Нїмеччини в її поступах на сходї найблизший предмет державного пруського завойованя. Про долю нїмецької експанзії на схід рішить розвиток сил польськости в Королївстві“[119].
Після сього теоретичного умотивованя стають зрозумілими всї ті кроки польської національної полїтики в Росиї під проводом Дмовского, яких свідками ми були підчас „славянських днїв“ у Петербурзї і славянського конґресу в Празї. Ті, що вважали зрадниками польської національної справи польських соціялїстів за їх єднане з росийськими соціялїстами, тепер вирікши ся всеї своєї минувшости, єднають ся з росийськими реакціонерами Красовськими та Бобринськими, неначе на доказ, що вони в своїй вітчинї відграють таку саму полїтичну роль, як Красовські та Бобринські в Росиї. А що на польську суспільність усе мав великий вплив націоналїстичний самообман, що вона призначена до якихсь висших загально-людських задач, то вони, як недавно величали себе „оборонцями европейської цівілїзації проти московського варварства“, а славянофільство називали хамством супроти Росиї, так тепер те своє „хамство-славянофільство“ підносять до значіня „оборони славянства перед нїмецьким заливом“.
Такими шляхами йшла полїтика народової демократії в Росиї під проводом „новочасного Поляка“ — Дмовського, голови польського кола в росийській державній думі. Тепер народова демократія може вже сказати, що порозумінє — тільки не з опозиційними, як каже народово-демократична проґрама з 1903 р. а з реакційними елєментами в Росиї заключає „властиве полїтичне представництво польського народу“…
В Австрії народова демократія не потребувала переходити аж такої еволюдії. Бо хоч в брошурі „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“ проголошено непримиримість і потребу „активної оборони“ супроти всїх трьох держав, не виключаючи Австрії, яка змагає до винищеня Поляків „шляхом релятивної лагідности, в своїх наслїдках не менше шкідливої, як брутальність“, то вдїйсности до виконуваня сеї проґрами супроти Австрії нїхто не брав ся. Тай таки не було кому брати ся. До переміни Лїґи Польської на Лїґу Народову в Галичинї були тільки тайні орґанїзації „Союза польскої молодїжи“, які на публичне житє навіть не могли мати нїякого більшого впливу. Коли-ж після замкненя варшавського „Glos-у“ видавнича дїяльність Лїґи Народової перенесла ся до Галичини, то Przeglad Wszechpolski“ та инші партійні виданя, займаючи ся в першій мірі справами Польського Королївства, супроти галицьких справ займали тільки становище обсерватора і критика, не стараючи ся навіть о витворенє напряму, який брав би активну участь в галицькій полїтицї.
Критиковано зі становища опозиційно-демократичного. Найсимпатичнїйше відносив ся „Przeglad Wszechpolski“ до людовцїв; менше симпатично, хоч не зовсїм ворожо, до польської соціяльної демократії; з демократичних напрямів тільки одні українські партії не знаходили в нього вже й тодї симпатій. Але головне вістрє було звернене проти шляхти, проти її полїтики в краю й державі, проти її австрійського льоялїзму, проти монополїзованя національної ідеї з її боку.
Закидуючи шляхтї недостачу польського патріотизму, „Przeglad Wszechpolski“ писав: „Нїде й нїколи шляхта і загалом висші верстви не вміли й не могли боронити основ національного істнованя — землї, віри, рідної мови. Можна би покликати ся на наглядні приміри шляхти чеської і української, але й серед нашої знайдемо їх досить“[120]. А так їм було противне те полїтичне верховодство шляхти, що коли в 1898 р. в західній Галичинї з приводу протижидівських розрухів заведено виїмковий стан і деякі демократичні члени віденського польського кола грозили виступленєм з кола на випадок, коли б воно в парляментї заявило ся за дальшим задержанєм виїмкового стану, Ян Поплавский в своїм оглядї „Z calej Polski“ привитав ту погрозу з радістю, пишучи, що „розбитє солїдарности кола було б навіть фактом пожаданим і могло би мати важкі наслїдки, коли б демократичні посли виступили з кола й заложили окремий клюб, до якого певне приступили би людовцї“[121].
Той сам Поплавский виступає проти розширеня автономії Галичини при теперішнім її полїтичнім устрою, заявляючи, що коли опозиційні партії в Галичинї „противлять ся перемінї державної ради на делєґацію соймів, а навіть по части розширеню компетенції сойму і краєвих властий, то передовсїм тому, бо здійсненє тих домагань в теперішнїх обставинах, без основної зміни устрою держави та виборчої ординації до сойму в дусї громадянської рівноправности всїх верств людности — було би в дїйсности тріюмфом полїтичної реакції, укріпленем упривілейованого становища правлячих кляс“[122].
Ся характеристика відносить ся до рр. 1895—1900. Але в міру того, як зростало число прихильників народово-демократичного руху, приєднуваних власне його національною ідеольоґією, яка так ярко відбивала від чорно-жовтого патріотизму польської шляхти, народовій демократії почало бути за мало сього чисто ідейного впливу, вона забажала здобути полїтичну власть в краю. Щоби мати вплив на широкі маси, почали її дїячі робити заходи коло набутя щоденної ґазети. В 1901 р. дістали в свої руки брукову ґазету „Wiek XX“, а в 1902 р. вдало ся їм набути найбільшу в Галичинї польську щоденну ґазету „Słowo polskie“. З того часу вони що раз швидше починають наближати ся до своєї мети.
Відповідно до сих змагань доконуєть ся ревізія того теоретичного становища супроти Австрії, яке висловлено в брошурі „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“. Ян Поплавский починає доказувати, що Австрія з полїтичного антаґонїзму до Росиї мусить у своїм власнім інтересї підпирати польський національний рух в тій непримиримій формі, в якій представляє його народова демократія.
„Чи Австрія — пише він — є в злих, чи в добрих, навіть дуже приязних відносинах з північно-східним сусїдом, все для її інтересів корисно, щоб Поляки були ворожо настроєні супроти Росиї. Австрія, поріжнивши ся з Росиєю, може нам позволяти на явне і виразне висловлюванє того настрою, може його навіть умисне заострювати; Австрія, заприязнивши ся з Росиєю, мусить нашу ненависть здержувати і лагодити, але зовсїм собі не бажає, щоб ми заняли инше становище, мали инші почуваня. Наші полїтики не призадумують ся над тим, що вороже становище Поляків до Росиї є властиво одною з головних, коли не найголовнїйшою причиною зміни відносин австрійського правительства до нашої народности в Галичинї[123].
Отсе становище Австрії треба використати і витворити в Галичинї „суроґат польської державности“, зробити з неї польський Піємонт, як се виводить Ян Поплавский в статі п. н. „Nasze siły“:
„Ходить о се, щоб ми тут в Галичинї мали школу державного житя, досвідну школу польської державности… Галичина мусить не тільки представляти цїлу Польщу, не тільки думати і працювати за неї полїтично, бодай в певній области справ, але разом з тим на малу скалю й велику потребу, по мірі слабих своїх сил і величезних вимогів будучности, творити якийсь штучний, що так скажу, суроґат польської державности. З кпинами й обуренєм говорить ся нераз прим. в варшавських радикальних кругах про мінїстрів, полїцейських і жандармів польських. А одначе, говорячи поважно, ми повинні тут у Галичинї витворювати цїлий апарат польської державности, починаючи мінїстрами і кінчачи жандармами та скарбовими стражниками. І власне зле, що за мало про те думаємо, а ще менше свідомо для тої мети працюємо, що не маємо польського правлїня в Галичинї, хоч на нього жалують ся Українцї і радикали“[124].
Одним словом, народові демократи з опозиційних стають льояльними як супроти австрійської держави, так супроти краєвого правлїня і тої верстви, в імени якої те правлїнє виконуєть ся — шляхти. Підчас рільного страйку в східній Галичинї лїтом 1902 р. „Slowo polskie“ виступає з завзятєм в оборонї східно-галицьких польських поміщиків. Перший народово-демократичний посол в австрійськім парляментї, професор львівського університету д-р Станїслав Ґломбіньский, підчас дебати з приводу того страйку депунціює український національний рух як ворожий державі і династії Габсбурґів. „Slowo polskie“ бере в оборону тодїшнього намістника Галичини ґр. Пінїньского перед закидами опозиційної польської і української преси. Визначний член партії Владислав Студнїцкий, автор проєкту відокремленя Галичини, формулує в „Slow-і polsk-ім“ (ч. 551 з 1902 р.) проєкт порозуміня між народовою демократією і східно-галицькою шляхтою, заявляючи, що серед обставин, витворених заостренєм українського питаня, „є можливе порозумінє ретельних польських елєментів демократичних (себто народово-демократичних) з лїпшими представниками східно-галицької шляхти і спільна оборона польськости і самостійности краю“.
Народництво „Glos-у“, демократизм перших лїт „Przeglad-у Wszechpolsk-ого пішли в забутє, їх місце заняла ненависть до польських опозиційних партій за їх „уступчивість“ супроти українських національних домагань і що-раз більша прихильність до сфер консервативно-шляхотських як оборонцїв польськости в Східній Галичинї. Між полїтичними домаганями починає вибивати ся на перше місце відокремленє Галичини, власне задля „укріпленя упривілєйованого становища правлячих кляс“, говорячи словами брошури Поплавского, — бо се було-б рівночасно укріпленем польського характеру краю, розширенєм змоги витворювати в нїм суроґат польської державности. Змістом полїтичної боротьби стає поборюванє українського і жидівського національного руху[125] і тих польських партій, які супроти тих національних „сепаратизмів“ не досить не примиримі. Коли-ж боротьба звертаєть ся часом і проти шляхти, то не за принціпи, а за становища: народова демократія рада би захопити власть в краю і представництво краю в державі в свої руки і тому від часу до часу нападає на шляхту за бездарну оборону краєвих і національних інтересів, яку вона, народова демократія, повела би богато лїпше.
Все те робила властиво не партія, тільки окремі ґрупи людей, що оставали в близшім або дальшім звязку з головними провідниками руху. Аж в сїчнї 1904 р. відбуваєть ся щось в родї першого партійного зїзду, який вибирає комісію для уложеня проґрами, саму-ж проґраму ухвалює другий зїзд, що відбув ся 8 і 9 грудня 1905 р.
Отся проґрама[126] складаєть ся з двох частий: „прінціпи партії“ і „подрібна проґрама партії“. З першої части довідуємо ся, що партія, приймаючи за вихідну точку своєї проґрами єдність польського народу, його право і здібність до незалежного полїтичного істнованя, має в нинїшнїх правних відносинах на метї: а) здобутє для польської суспільности в тій державі як найбільшої самостійности полїтичної, культурної та економічної; б) всесторонну оборону польських національних інтересів та зберіганє ві всїх краєвих справах загально-польського становища; в) покликанє і приученє всїх верств суспільности, головно-ж верств народнїх, до успішної працї на всїх полях публичного житя, до вмілої оборони власних інтересів і до боротьби за національні права та за інтереси краю проти всїх ворожих елєментів“[127]. Свою ґенезу приписує партія „двом головним обявам сучасного національного житя на цїлім просторі польських земель: всесторонному зростови сил і змагань національних з одного боку і з другого зростови полїтичної самостійности польської народньої маси. З признаня й рівнорядного узглядненя сих двох фактів партія бере свою провідну думку, видячи в активній оборонї національних інтересів найвисшу цїль, в демократизації суспільности — найспішнїйший спосіб національної політики“[128]. Першим головним прінціпом партії є „непохитна віра в житєву силу і будучність польського народу, в його право і здібність до незалежного державного житя, в невичерпаність і зріст його матеріяльних і духових сил“[129]. В імя того принціпу партія виставляє проґраму „зміни правно-державних відносин Галичини до держави задля здобутя для краю як найширшої самостійности“[130]. Другий головний прінціп, се „віра в невичерпані сили польської народньої маси, в її здорову душу і вроджений національний інстинкт“[131]. Завдяки сїй вірі „партія вважає інтереси народнїх верств, справу їх поступу суспільного, культурного, економічного і полїтичного рівнозначними нинї з найважнїйшими інтересами нації“[132].
Тільки той поступ народнїх мас партія розуміє по свому. Звертаючи ся неначе проти шляхотсько-консервативних кругів, заявляє вона, що „суспільний поступ народньої маси вона приготовляє не шляхом штучної опіки і філянтропії над нею, але шляхом розвиваня в нїй почутя самопомочи і численя в кождім напрямі на власні сили, приучуваня її до витревалої культурної працї у власнім крузї, до збірної та зорґанїзованої дїяльности на всїх полях“[133]. Одначе се тільки фрази, яких шляхотсько-консервативні круги зовсїм не потребують бояти ся, бо дальші заяви проґрами відбирають їм увесь зміст. Неначе вспокоюючи згадані круги, що ось, мовляв, ми не такі, як ріжні соціялїсти і радикали, проґрама виводить далі: „Економічний поступ народньої маси партія бачить не в штучнім розбуджуваню в нїй свідомости упослїдженя, не в заострюваню клясових противенств і киданю нездїйснимих демаґоґічних окликів, а передовсїм в піднесеню її продуктивности, в отвореню їй нових жерел заробітку, в усуненю правних перешкод її розвитку, в хороненю її перед визиском, в орґанїзованю її до спільної економічної дїяльности, в кінцї в приучуваню її до вмілої збірної оборони власних економічних інтересів, яка числила ся би з дїйсністю. Так само полїтичний поступ народньої маси бачить партія не в одностороннїм розпалюваню її пристрастий періодичними боротьбами та вживаню її за орудє нераз чужих їй партійних заходів, але передовсїм в приучуваню її до реальної полїтичної працї на ґрунтї громадської та повітової самоуправи, на ґрунті постійного та відповідального правлїня власними, місцевими справами; не в механїчнім і чисто формальнім рівноуправленю одиниць через загальне і вівне виборче право, але в запевненю всїм громадянам такої участи в полїтичних правах, яка уможливлювала би витворенє справжнього представництва всїх верств та інтересів суспільних і стала ся для народньої маси правдивою школою національного та суспільного освідомленя“[134]. Иншими словами — в економічній сфері: „працюй і шади“, а в сфері полїтичній: „не забагай рівности, бо ти до неї не доріс“, всякі-ж змаганя до суспільної, економічної і полїтичної рівности, до переміни сучасного устрою в сїм напрямі, се демаґоґія. На таке розумінє поступу народньої маси згодить ся, очевидно, найкрайнїйший консерватист.
Подрібна проґрама обнимає отсї точки: зміна правно-державних відносин Галичини до Австрії; постепенне розширенє самостійности краю і забезпеченє національних інтересів; реформа державної адмінїстрації і скріпленє самоуправи; забезпеченє й розширенє громадянських свобід і полїтичних прав; справи просвіти й публичного вихованя: справи суспільні й економічні; збільшенє впиву Поляків на полїтику держави.
На першім місцї в сїй проґрамі стоїть; як бачимо, домаганє „зміни правно-державних відносин Галичини до Австрії“. Давнїйше се домаганє народова демократія формуловала як відокремленє Галичини, себто поставленє її менше-більше в такі правно-державні відносини до решти держави, в яких знаходить ся угорська часть держави до австрійської. Одначе проґрама ставить се питанє більш загально. Домагаючи ся „такої зміни правно-державних відносин Галичини до держави, яка, не відбираючи нам впливу на полїтику монархії та змоги побільшеня того впливу, запевнила би краєви в як найширших розмірах: а) законодатну самостійність сойму, б) самостійність фінансову й економічну, в) самостійність адмінїстраційну ві всїх областях публичного житя, г) самостійну управу справами просвіти й публичного вихованя“, і заявляючи, що „для осягненя такої правно-державної самостійности, побіч зміни краєвого статута, є передовсїм конечна зміна конституції держави в напрямі узглядненя природної й історичної окремішности його складових частей, головно-ж нашого краю“, — проґрама „не пересуджує розмірів тої самостійности анї способів її осягненя, не пересуджує передовсїм питаня, чи та самостійність має полягати на здобутю для Галичини устрою окремого від решти держави, чи на наданю цїлій державі федераційного устрою, опертого на самостійности окремих країв або більших їх комплєксів“. З окрема партія „з причин як національних так і економічних змагати-ме до як найблизшої духової і полїтичної єдности Галичини з австрійським східнїм Шлеском“[135].Заки-ж можна буде перевести якусь основну зміну державної конституції, для сеї самої цїли має служити „постепенне розширенє самостійности краю та забезпеченє національних інтересів“. Ходить тут головно „о законодатне означенє реченця санкції краєвих законів, о перенесенє контрасиґнатури тих законів з центрального правительства на намістника або правительство краєве, о ухваленє і санкцію закона про правну відповідальність намістника або краєвого правительства перед соймом, по аналоґії відповідальности мінїстрів перед державною радою, о введенє повної полїтичної відповідальности намістника або краєвого правительства перед соймом, в кінцї о наданє краєвим соймам права обжаловувати мінїстрів на рівнї з обома палатами державної ради“; далі о введенє польської мови як урядової ві всї ті краєві уряди, де доси вдержала ся ще в части мова нїмецька, та о забезпеченє прав польської мови, наданих цїсарскими розпорядженями, шляхом краєвого закона, а також „о повне здїйсненє прав польської мови як одної з мов краєвих на Шлеску і признанє їй таких самих прав на Буковинї“; в кінцї згадаємо ще про домаганє розширеня дїяльности галицької Краєвої Шкільної Ради „на зовсїм самостійне, від мінїстерства просвіти і полїтичних властий незалежне уладжуванє справ публичного вихованя і просвіти в межах краєвих законів“[136].
Останнє домаганє краєвим законом з 1906 р. майже вже в цїлости осягнено, Краєва Шкільна Рада стала справдї неначе галицьким мінїстерством просвіти і тепер може без перешкод здійснювати головне домаганє народової демократії в „справах просвіти і публичного вихованя“, а саме: „забезпечувати польські національні інтереси в области шкільництва“, що рівняєть ся повній польонїзації — як по мові так і по духу — галицького шкільництва[137].
Хотячи забезпечити Полякам як найбільшу самостійність в правліню краю, в витворювано в нїм „суроґату польської державности“, народова демократія для охорони тої самостійности перед загально-державними впливами змагає до „збільшеня впливу Поляків на полїтику державну“, головно через „законодатне збільшенє числа галицьких (властиво польських, про що далї) послів у центральнім парляментї відповідно до числа людности краю“ та через „вдержанє солїдарности польського представництва в Віднї й розширенє тої солїдарности на всїх польських послів“[138].Найлїпшим крітерієм для оцїнки полїтичної партії являють ся її домаганя в справах полїтичних і соціяльно-економічних. З полїтичних справ в Галичинї і в цілій Австрії за останє десятилїтє найактуальнїйшою була переведена вже виборча реформа до загально-державно парляменту і непереведена ще така-ж реформа до галицького сойму. Такої реформи, опертої на загальнім, рівнім, безпосереднім і тайнім виборчім праві, домагали ся всї демократичні партії в краю й державі, тільки одна народова демократія вважала за згідне зі своїм демократизмом виступати проти того домаганя.
В 1903 р. Дмовский, відповідаючи на поміщену в краківській „Now-ій Reform-і критику пок. Тадїя Романовича своїх „Думок новочасного Поляка“, кличе: „А саме те загальне виборче право, за яким тепер старають ся зорґанїзувати аґїтацію, чи не є воно ілюстрацією незгідного з вимогами нашого житя полїтичного лїбералїзму? Для кого воно нині потрібне? Кого має ущасливити?“[139].
Отесю свою думку про незгідність загального виборчого права з вимогами польського житя народова демократія змінила аж під впливом кабінету бар. Ґавча, який в осени 1905 р. заповів проєкт виборчої реформи на основі загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права. Одначе зїзд, що ухвалював проґраму вже після заяви бар. Ґавча, все таки показав ся менше уступчивим для народньої маси нїж президент австрійського кабінету. Проґрама обіцяє змагати „до виборчої реформи, яка, даючи польському елєментови рішучу перевагу, відновідну його чисельній, культурній та економічній силї, запевнила би всїм суспільним верствам дїйсну участь в полїтичних правах, а рівночасно як найбільше утруднила би всякої виборчі надужитя, а саме: до введеня загального, безпосередного і тайного виборчого права і до знесеня теперішнїх виборчих курій, одначе при рівночаснім запевненю відповідного представництва в законодатних інституціях публичним корпораціям, які представляють загальні інтереси краєві і професійні, а також при всяких модифікаціях, потрібних для запевненя польському елєментови рішаючої більшости в соймі і в парляментарнім представництві краю“[140].
Значить, проґрама годить ся на загальність виборчого права, але виключає рівність, признану в прінціпі навіть бар. Ґавчем, заступаючи її „прінціпом“ рішаючої більшости для польського елєменту, — про що докладнїйше в слїдуючім роздїлї.Але й загальність виборчого права народова демократія розуміє по свому і в брошурі „O reformie wyborczej“, виданій вже після оголошеня проґрами, пояснює, що „загальне голосованє повинно розтягати ся тільки на тих повнолїтнїх громадян мужеського пола, що здібні до самостійного тайного, значить письменного права голосованя, отже виключати анальфабетів“.
Для характеристики полїтичної дволичности народової демократії звернемо увагу, що таке становище в справі виборчої реформи в Австрії заняла вона тодї, коли рівночасно в Росиї домагала ся „загального і рівного виборчого права з безпосредним і тайним голосованєм“. Обі проґрами, для Росиї і Австрії, були навіть поміщені в одній і тійже книжцї „Przeglad-у Wszechpolsk-ого“. Тимчасом навіть зі становища крайного консерватизму швидше можна допустити ширше виборче право в Австрії, яка має за собою вже більш пів столїтя конституційного житя, нїж в Росиї. Але в Росиї народовій демократії ходило о замаскованє своєї реакційности, коли тимчасом в Австрії вона вже давно зірвала з поступовими кругами.
В „справах суспільних і економічних“ проґрама домагаєть ся податквої реформи, піднесеня рільництва, витвореня промислу, робітницького законодавства, — все в таких розмірах, на які тепер годять ся найконсервативнїйші партії в західній Европі[141].
В часї, коли оголошено сю проґраму, була вона властиво вже непотрібна, бо ідейне обличє народової демократії було вже на стільки ясне, що проґрама анї не потребувала його вияснювати анї не могла вже замаскувати. Вся практична дїяльність народової демократії на галицькім ґрунтї, становище її преси — були голосним протестом проти тих фраз про демократизм, прихільність до народнїх мас і т. д., які знаходять ся в проґрамі. В дїйсности народова демократія стала представником і оборонцем польської шляхти, буржуазії і бюрократії в Галичинї, ворогом визволеня народнїх мас і — щоб сфера панованя польської шляхти, буржуазії і бюрократії була як найширша — ворогом инших народностий краю: української і жидівської. В імя „польських національних інтересів“ вона взяла в оборону не тільки польських поміщиків східної Галичини перед страйковим рухом українських селян, але також польських нафтових капіталїстів з Борислава, того справжнього робітницького пекла, перед всякими домаганями робітників в напрямі полїпшеня тих пекольних відносин, хоч національний характер того робітницького руху польський. І так все і всюди. А коли й виступає проти шляхти, то не є се — як уже зазначено — боротьба о зміну суспільних відносин, тільки виключно боротьба о власть.
Се найлїпше виявило ся, коли наслїдком виборчої реформи до австрійського парляменту, яка в Галичинї дала перевагу над шляхтою буржуазії, а також наслїдком полїтичних інтриґ, в яких народові демократи є незрівнаними майстрами, презесом польського кола в австрійськім парляментї в осени 1907 р. став Ґломбіньский і проголошено всему світови про „демократизацію кола“. „Демократичний“ презес „демократичного“ кола в інтервю зі співробітниками столичної преси вирік ся всякої революційности своєї партії, всякої спільности її з народово-демократичними партійними ґрупами в Росії й Нїмеччинї, а в офіціяльній інавґураційній промові проголосив таку саму льояльність австрійській державі, яку проголошували всї його шляхотські попередники. І справдї полїтика польського кола з того часу в нїчім не змінила ся, хиба в тім, що її провідник полїтичними здібностями остає далеко по заду тих своїх шляхотських попередників, що клали будову теперішньої полїтичної сили шляхотської Польщі в Австрії.
Супроти польської національної полїтики в Нїмеччинї народова демократія й доси остає головно на становищі обсерватора і критика. Тут вона також — так само як в Австрії — нїколи не пропаґувала анї „активної оборони“ анї її останього етапу — повстаня, вдоволяючи ся становищем лєґальної опозиції та складаючи вину за всякі евентуальні нелєґальні виступи польського народу заздалегідь виключно на правительство.
Так прим. з приводу одної повиборчої бійки в Прусії в 1897 р. Ян Поплавский в своїм оглядї „Z calej Polski“ дорікає тамошній польській пресї за занадто лєґальне становище в тій справі. „В сїм випадку, — пише він, — як і в богатьох инших не треба виперати ся „польської аґїтації“, яка прецїнь безперечно істнує, тільки треба радше виказувати, що аґїтація гакатистів і знасилуванє права правительством можуть викликати відпір людности в брутальній формі… Не було би в тім нїчого злого і страшного, коли-б правительство і Нїмцї наглядно переконали ся, що терпеливість польського народу має межі та що він, доведений до крайности, може відповідати на насильство насильством, на безправство безправством“[142].
Був час, коли „Przeglad Wszechpolski“ вважав антипольську полїтику пруського правительства не безправством, тільки історичною конечністю, наслїдком природної боротьби за істунованє. Так в статї п. н. „Polityka polska w zaborze pruskim“ читаємо:
„Кожда полїтика — чи пруська чи польська — в відносинах до инших народностий є завойовнича, все мусить змагати до здобуваня нових теріторій або відзискуваня втрачених. Отже завойовничість не є особливою рисою пруської полїтики, анї тим більше, як каже дехто, хвилевим божевілєм народу“[143], навпаки, „вдержанє під своєю властно східних провінцій, де живе польська людність, є для пруської держави інтересом найбільшого значіня, є для неї просто питанєм істнованя“[144].
„Не тільки з Прусією, — читаємо далї, — але з цїлою Нїмеччиною, не з окремими партіями, але з цїлою нїмецькою суспільністью мусимо вести боротьбу“[145], бо „найбільш житєві інтереси обох народів входять у нїй в гру, вона ведеть ся за нашу національну будучність і будучність нїмецької могучости“[146].
Але для сеї боротьби народова демократія не поручає таких способів, які тодї вважала єдино добрими для боротьби з Росиєю. „Мусимо — навчає статя — уникати таких способів боротьби, в яких побіду запевнює чисельна перевага й державна орґанїзація, отже мусимо працювати для нашої національної справи на ґрунтї лєґальнім, доки се тільки можливе“[147].
Одначе не значить се, щоб зрікати ся думки про прилучене польських земель, забраних Нїмеччиною, до решти Польщі. „Марна була би та будуча Польща, для якої живемо й працюємо, та Польща, якої ми певне не діждемо, але яку оглялати-муть наші дїти і внуки, не тільки без Познаня, але і без Шлеска, без доступу до моря, отже без Ґданьска і Крулєвца. Ті провінції, що належать тепер до Прусії, є конечною умовою істнованя польської держави, як нинї є вони умовою вдержаня прусько-німецької могучости. Для нас тим більше не може бути в сїй справі компромісу. Не треба і того повторяти при кождій нагодї, нахвалюючи ся, як се питоме нашому характерови, але все і міцно треба тямити, що без тих земель Польща не може істнувати, що хоч-би повстала в инших границях, то мусить змагати до опанованя тих земель. Нїмцї вже се розуміють, ми ще не всї“[148].Був час, коли народово-демократична преса старала ся вияснити польській суспільности, що на польські відносини в Нїмеччинї не треба дивити ся там песимістично, що Полякам в Нїмеччинї так дуже зле недїєть ся, навпаки, Прусія своїм гнетом „зробила Полякам прислугу історичного значіня“, бо „витворила умови прискореного перетворюваня Поляків на суспільність активну, змусила їх і що-раз більше змушує видобувати з себе ті здібности, ті сили, які не тільки потрібні для нинїшнього істнованя, але які єдино уможливляють Полякам в будучности здобути самостійне полїтичне істнованє і вдержати повну житя, сильну польську державу“[149].
В останнїм роцї свого істнованя „Przeglad Wszechpolski“, даючи в окремих статях огляд полїтичного положеня всїх земель колишньої польської держави, в статі п. н. „Obecne polozenie polityczne dzielnicy polskiej panstwa pruskiego“[150] домагаєть ся від полїтичних дїячів пруської Польщі якоїсь суспільної національно-полїтичної проґрами, одначе додає: „Знаємо аж занадто добре, що в тій проґрамі не могти-мемо виставити клича боротьби за незалежність“[151]. А навязуючи до вислову Бісмарка, що Поляки готові кождої хвилї вимовити свою вірність Прусії, ставить таку проґраму дїяльности:
„Ми повинні докласти всїх сил, щоб вимовлене наступило з противної сторони, а коли противник дійде до переконаня, що вимовленє його за богато коштувати-ме, то сам змагати-ме до зміни умов контракту. Се повинні ми мати перед очима. Шляхом орґанїчної, внутрішньої, зрештої як найповнїйше леґальної працї мусимо довести нинїшню полїтику правительства до як найшвидшого банкротства і солїдарною публичною опінїєю змушувати противника до уступок, отже в данім випадку до знесеня всяких виїмкових прав, до розширеня місцевої самоуправи і до шкільної реформи в польскій дїльницї“[152].
Аж експропріяційний проєкт пруського правительства заставив народову демократію вважати Нїмеччину більшим ворогом польської нації, нїж Росію, а властиво одиноким непримиримим ворогом польської нації, проти якого треба Полякам злучити ся з Росиєю на основі славянської ідеї. Висловом того становища являєть ся власне цитована праця Дмовского „Niemcy, Rosya i kwestya polska“.
Так народова демократія від непримиримости супроти всїх трьох держав, до яких належать землї колишньої польської Річи посполитої, головно-ж супроти Росиї, дійшла до льояльности супроти всїх тих держав, яка нїчим не ріжнить ся від „потрійної льояльности“ польсько-шляхотської полїтики; від непримиримости супроти шляхти в імя інтересів народнїх має до оборони інтересів шляхти, буржуазії і бюрократії в імя польських національних інтересів і до союза з шляхотсько-клерикально-реакційними кругами польської суспільности.
За те в міру того, як зникала її непримиримість супроти завойовничих держав і супроти висших верств властної суспільности, росла її ненависть, її завойовничі змаганя супроти инших народностий на теріторії колишьої польської Річи посполитої. До сеї справи ми й перейдемо в слїдуючім роздїлї.
Яке становище займає народова демократія супроти инших народів на території колишньої польської держави, супроти Українцїв, Литовцїв, Білорусів, Жидів?
З народництва „Glos-у“ виходило би, що всїм тим народам треба признати повне право на самостійний національний розвиток. Бо коли „найголовнїйшим елєментом національного орґанїзму“ признати народню масу з її „власною культурою“, то очевидна річ, що народня маса українська чи литовська не може стати найголовнїйшим елєментом польського національного орґанїзму, тільки повинна мати право стати основою власного національного орґанїзму: українського, литовського і т. ин. Польонїзація тих непольських народів зі становища народнидтва „Glos-у“ зовсїм недопустима, бо коли він польські історичні традиції, польську історичну культуру навіть для польської народньої маси вважає чужими, то тим більше треба їх признати чужими та непригожими для народньої маси української чи литовської.
Але полїтична думка оснувателїв народово-демократичного руху для відносин до не-польських народів на території польської держави не витягла консеквенцій зі свого народництва, тільки прилучила ся до польських історичних традицій.
Се видно з проґрамової відозви Лїґи Польської, яка, приймаючи прінціпи Польського Демократичного Товариства, говорить про здобутє незалежности Польщі „в границях перед подїлами“. Правда, маніфест Польського Демократичного Товариства обіцює завести „свободу, рівність і братерство для всїх народів Річи посполитої без ріжницї конфесії і мови“, а так само відозва Лїґи Польської говорить про незалежність Польщі в границях перед подїлами, „на федераційній основі та з оглядом на національні ріжницї“, — але все те супроти основного прінціпу, що Польща повинна бути відбудована в границях перед подїлами, зовсїм не значить, що непольським народам колишньої польської держави признаєть ся таке саме право на незалежність і самостійність, якого ті проґрамові заяви домагають ся для польського народу[153]. Зрештою, що значить „свобода, рівність і братерство для всїх народів Річи посполитої“ в народово-демократачних проґрамових заявах, се ми побачимо найлїпше з автентичної народово-демократичної інтерпретації тих заяв.
Такою інтерпретацією можна вважати вже пізнїйші народово-демократичні проґрами, а саме: для росийської Польщі з 1903 р. і для Галичини з 1905 р.
В першій з тих проґрам читаємо:
„В відносинах до чужоплемінних елєментів, що мешкають на сторичнім та ґеоґрафічнім просторі Польщі і живуть там побіч польської людности, а саме до Литовцїв, Українцїв, а також Нїмцїв там, де вони осїли з давніх давен і творять значну часть людности, народово-демократична партія змагає до згідного співжитя при взаїмній толєранції позитивної культурної працї кождого племени. Одначе там, де ті елєменти виповідають боротьбу елєментови польському, змагаючи до того, щоб унеможливити йому культурну працю на власну руку, знищити його цівілїзаційні впливи, а навіть витиснути його з занятої території, партія змагає до всестороннього ослаблення тих ворожих напрямів через безоглядне поборюваннє неоправданих претенсій при рівночаснім тим енерґічнійшім скріплюваню на данім просторі польського елєменту, його цівілїзаційної працї“[154].
„Народово-демократична партія признає національний литовський рух, який орґанїзує людність литовської мови в окрему національність, явищем в своїй сути природним і пожаданим і змагає до згоди та порозуміня з представниками того руху, на скільки ті признають отсї прінціпи і випливаючі з них обовязки: 1) національний литовський рух, змагаючи до скріпленя окремішности та розвитку культурної самостійности литовського племени, стоїть на становищі полїтичної єдности з польським народом; 2) в тих сферах духового і суспільного житя, в яких не вистарчає ще мова і культура литовська, Литовцї користають з польської мови та черпають з польських цівілїзаційних засобів, працюючи разом з Поляками над випертєм росийських впливів; З) Литовцї признають права Поляків, поселених на Литві, вести там польську культурну працю“[155].
„Жидівського елєменту, який не має окремої теріторії, але в меншій або більшій домішцї живе разом з польським на цїлім просторі краю, партія не признає полїтичною народністю, поборює всякі його полїтично-орґанїзаційні змаганя і лишаючи його волї піддати ся або нї культурній асиміляції, домагаєть ся, щоб він безоглядно узалежнив себе від польських національних інтересів“[156].
А проґрама для Галичини заявляє:
„В відносинах до елєментів чужих або супроти нашої національної справи байдужних держить ся партія традицій нашої історії і прінціпу обовязуючих правних приписів та сусїдської толєранції, уникає всяких конфлїктів та суперечок і стараєть ся о згідне співжитє з ними, змагаючи одначе рівночасно культурними способами до скріплення та утреваленя польського елєменту, його цівілїзаційних здобутків та його здорового економічного розвитку. Натомість скрізь, де чужі елементи держать ся супроти нас ворожо або виповідають війну польському елєментови, партія рішучо поборює всякі їх ворожі або сепаратистичні змаганя, відпирає замахи на наші національні та цівілїзаційні інституції, змагає до забезпеченя наших прав і інтересів також там, де творимо чисельну меншість, і боронить польськости нашого народу всюди, де вона загрожена“[157].
Вже в отсих проґрамових заявах з манїфесту Польського Демократичного Товариства та відозви Лїґи Польської лишило ся тільки домаганє, щоб не-польські народи на теріторії Річи посполитої признанали „полїтичну єдність з польським народом“; за те про національні права тих народів говорить ся тут в такім дусї, що кождий обяв їх національного житя, се нищенє польських цівілїзаційних впливів, се ворожі, сепаратистичні змаганя, які треба як найострійше поборювати. Але правдиве обличє народової демократії в сїй справі відкриють нам аж статї, якими народово-демократичні орґани преси відзивали ся протягом цїлого ряду лїт на питаня дня. До сих статей ми й обернемо ся тепер, вибираючи очевидно з сього величезного матеріялу тільки найбільш загальне і характеристичне.
Як усї польські партії, що стоять на становищі історичної Польщі, так і народова демократія в національних рухах не-польських народів на теріторії польської держави бачить не природний розвиток, а інтриґу ворогів Польщі. „Ідучи за приміром Меттернїха, який так зручно проти Поляків вивів на світ українську народність, почато те саме робити з народністю литовською“[158] — ось як вияснює теоритичний орґан народової демократії ґенезу українського (в Галичинї) і литовського питання.
Очевидно, що „плід ворожої інтриґи“ годї признати рівноправним єлєментом і тому народова демократія вважає Україну і Литву землями, які не можуть і думати про незалежність, а є тільки предметом спору між Польщею і Росиєю. З сього становища „польська справа супроти Росії є властиво справою між Польщею і Росиєю, відвічною справою о той великий спірний простір від Буга й Нїмана, а як декотрі кажуть, і від Сяну аж по Днїпро і Двину“. Той спір може бути рішений або війною і тодї польсько-росийська границя була-б результатом тої війни, або еволюцією росийської держави в напрямі децентралїзації, „а тодї польський елємент, коли збереже житєву силу, почне відзискувати постепенно належне становище, тоді ясно покажеть ся, що етноґрафічне сортованє, се нездїйснима химера“. „Польща незалежна чи під натиском конечности, чи на домаганє инших держав, які накинули-б їй таку умову признаня самостійности, могла би формально зректи ся части або навіть усїх тих країв. Але розводити ся тепер про виреченє Литви й України на користь Росиї чи на користь Литовцїв та Українцїв, се або безглуздє або химера“. Одним словом, „полїтично і культурно сей край є нинї польський, — так означує народова демократія польське становище на Литвї й Українї[159].
А тим польським революціонерам, які думають инакше, які зрікають ся прав до Литви і України, народова демократія робить закид, що вони, „повторяючи все, що Польща повинна бути свобідна, і незалежна, поручаючи рівність і братерство в відносинах до инших народів, забувають, що народова демократія[160], якої вони наслїдниками, хотїла мати Польщу також одну, цїлу і неподїльну“. Очевидно, „Литовці[161] мають безперечне право до вживаня своєї мови в школї, судї урядї і т. ин.“ Але не більше. „Се власне, але тільки се означує формула вільні з вільними, рівні з рівними“. Хто думав би инакше, хто з сеї формули хотїв би виводити право на повну національну незалежність, той нехай тямить, що „є се власне характеристичною рисою наших національних змагань в епосї після роздїлів Польщі, що все виразно або догадно метою їх будо відбудованє польської державної орґанїзації, що все опирали ся вони на історичних правах та полїтичній традиції. Кожда полїтична партія, що хоче бути польською, не сходить з сього шляху або мусить на нього ступити, навіть найкрайнїйші партії не творять виїмку. З сим повинні числити ся всї, що хотять іти з нами або разом працювати“[162].
Полїтику, яку ведуть инші польські партії супроти Українцїв і Литовцїв, народова демократія вважає шкідливою для польської національної справи.
Не подобають ся їй ті, що „посередно розбуджують литовський та український сепаратизм в наївній патріотичний рахубі, що Росиї важче буде бороти ся з трьома сепаратизмами, нїж з одним польським. Та наївна рахуба показуєть ся в практицї хибною. Небезпечнїйший був для Росиї один польський сепаратизм, що обіймав рівночасно національні змаганя Українцїв і Литовцїв, нїж три сепаратизми: польський, український і литовський, з яких два останнї росийське правительство може підюджувати проти першого і так нищити часть його енерґії“[163].
Ще більше не подобають ся їй ті „гуманїтарні оборонцї прав і радикальні местники нераз видуманих кривд Литовцїв та Українцїв“, які „виступають з арґументом етично-полїтичним, що нам Полякам не випадає кривдити инших народностей та відмовляти їм належних прав. Без сумнїву не тільки нам Полякам, але нїкому не випадає нїкого кривдити. Та беручи справу реально, чи випадало в Галичинї давати Українцям те, чого вони навіть не домагали ся і що для нас показало ся шкідливим, чи випадало прим., замість завести обовязкову науку української мови, творити українські ґімназії, яких навіть багато патріотів Українцїв собі не бажало, а які виховують українську молодїж в повнім відокремленю від впливів польської культури і майже змушують її користати з творів росийської літератури? Чи належало підпирати реч fas et nefas українських народовцїв проти т. зв. москвофілів, які певне вирекли ся би занадто далеко йдучих росийських симпатій, коли-б їм виплатити відповідне відшкодованє в австрійській валютї та в урядових посадах? Чи належить витворювати штучно серед Білорусів змаганє до національної окремішности, якого нема, писати книжочжи їх нарічєм, коли вони самі домагають ся польських?“[164].
І при тім усїм народова демократія має смілість заявляти: „Анї в нашій партійній проґрамі, анї в статях „Przeglad-у Wszechpols-ого“, анї в инших наших виданях нїколи не виступали ми проти національних змагань Українцїв і Литовцїв, яких мета укріпленє і розвиток їх національного розвитку, або навіть полїтичної окремішности. Ми оцїнювали тількі зі становища польських національних інтересів деякі обяви тих змагань та виказували нераз їх шкідливість передовсїм для нашої справи, або посередно навіть для справи української чи литовської. В наших проґрамових заявах ми нїколи не порушували відносин польської справи до тих народностей, не тому, щоб ми їх змаганя легковажили, їх права заперечували, але тому, що в теперішнїх умовах уважаємо найкориснїйшим для Поляків оставити Литовцїв і особливо Українцїв самим собі та не мішати ся до їх справ. В одинокий части Польщі, в Галичинї, де Полякі можуть впливати на управильненє відносин двох народностей, угодова акція, почата легкодушно, наразила нас на поважні страти і замість злагіднити, заострила відносини Поляків до нас. Реальна полїтика теперішньої хвилї повинна на нашу думку лежати в тім, щоб ми оставили Українцям і Литовцям повну свободу акції і не входили в формальні переговори, а за те ревно і безоглядно боронили наших прав і інтересів національних“[165].
Сказано зовсїм невинно: оставити їх самим собі і боронити тільки наших прав та інтересів! Справдї, чого-б більше бажати Українцям, Литовцям та иншим народам, що стогнали колись під пануванєм польської держави, як тільки, щоб сучасні Поляки оставили їх в спокою і не заходили ся відбудовувати Польщі на їх землї! Але ті „невинні“ слова означають зовсїм що инше; вони значать: де Поляки мають яку-небудь перевагу і власть над згаданими народами, як прим. в Галичинї, там повинні вони використовувати ту власть для своїх національних інтересів так, як коли-б на тій теріторії нїкого иншого крім них не було, повинні Українцїв чи Литовцїв уважати просто неістнуючими і не сповняти нїяких їх національних домагань, ставлених до Поляків очевидно не як до своїх історичних суверенів, але виключно як до представників істнуючої державної власти, обовязаної на основі істнуючих державних законів до заспокоювання певних потреб народів держави. „Оставити Українцям і Литовцям повну свободу акції“, се властиво значить: вийняти їх з-під права.
Признають се зрештою зовсїм виразно і отверто народово-демократичні публїцисти, які кождий національний здобуток Українцїв у Галичинї вважають кривдою для Поляків.
Ось так з приводу домаганя української ґімназії в Станиславові „Przeglad Wszechpolski“: в 1896 р. писав: „така справедливість для Українцїв є несправедливістю і кривдою для польської справи. Властиво закладанє українських ґімназій не було потрібне[166].
Та коли-б то тільки непотрібне! Инший народово-демократичний публїцист доходить до ще гірших виводів: „Українцї, — лише він, — які хотять закладати школи висшого типу з українською викладовою мовою в краю, де висші форми житя творить польська людність, які, закладаючи їх, хотять через те позбавити польську людність потрібних шкіл, бо фінансова видатність краю на шкільні потреби точно означена, — в сути свого погляду на школу зовсїм не так дуже відддалені від Росиян, які накидають польський людности росийську школу“[167].
І не лише шкільництво, але цїла „українська справа“ представляєть ся народовій демократії так, що „хоч поступи Українцїв без сумнїву не дуже великі, але кождий з них получений з нашою шкодою“. Супроти того задачею польської полїтики „повинно бути вдержанє й розширенє польського стану володїня, нїщо нас не повинно обходити, чи се Українцям подобаєть ся чи нї, одинокою вказівкою для нас мусить бути наш національний інтерес“. „В нашій полїтицї не повинні ми тепер зовсїм узглядняти національних змагань Українцїв“[168].
„Національний український рух — заявляє один з лїдерів народової демократії, Поплавский — в усїх своїх формах і напрямах звертаєть ся безпосередно проти польської переваги і посередно підкопує її. Наш погляд на українську справу висловляли ми нераз, зазначуючи, що польська полїтика не повинна і не може йти до денаціоналїзації Українцїв, але розвиток української національної окремішности з конечности зменшує польський стан володіня“. „Наслїдком що-раз швидче зростаючої парцеляції значні простори землї, що належать до Поляків, переходять в українські руки. Запобігти тим втратам могла би тільки плянова кольонїзація, якої тепер нема“[169]. „Дивлячи ся тверезо в будучність, без дуреня себе і без сентименталїзму, повинні ми ясно представляти собі альтернативу, що чи наслїдком постійної еміґрації чи економічної катастрофи з Галичини уступати буде людність польська або українська або в кінцї жидівська. Уступанє з краю части людности є для Галичини конечністю неминучою, природною в тім значіню, що запобігти йому не можна. З нашого становища треба о те старати ся, щоб польська людність як найменше в тім руху тратила, щоб радше вона випирала инші елєменти, нїж була випирана, щоб розширяла свій стан володїня“[170].
Така кольонїзація, як се вже давнїйше виказував той сам лїдер народової демократії, була-б „справою дуже важною і корисною не тільки для Поляків, але і для Українцїв. Бо тільки таке скріпленє польського елєменту може в кінцє пересвідчити українських полїтиків, що їх проєкти подїлу Галичини химерні, а рівночасно примусить їх понехати безплодні суперечки та шукати разом з Поляками умов згідного співжитя обох народностей в тій части краю“[171].
І так Поплавский для розвязаня українського питаня в Галичинї рекомендує через відповідну економічну полїтику краю і плянову кольонїзацію витискати Українцїв зі східної Галичини та поселяти на їх місцї Поляків.
Другий лїдер і теоретик пародової демократії, Балїцкий, радить, як ми вже бачили, „відносити ся до Українцїв як до внутрішнього чужоплемінного елєменту, що має право розвивати власними силами окремішности своєї культури, але не як до нації, з якою можна бути в федераційнім союзї“. „Власними силами“, се значить, без нїякої підпомоги краю і держави, хоч на краєві і державні фонди ідуть також податки української людности. А тому пан Балїцкий такий великодушний, що позволяє Українцям „власними силами розвивати окремішности своєї культури“, бо на такі абсолютні заборони в сїй сфері, як прим. росийський указ з 1876 р. австрійські державні закони Полякам не позволяють.
Та найлїйшу і найлїпше умотивовану рецепту в українській справі має третїй, тепер найбільш авторітетний лїдер, „сам“ Роман Дмовский. Вся польська полїтика в українській справі се на його думку „гуманїтарне продаванє Польщі“. „Чи можна знайти лїпший приклад великодушности в полїтицї, як коли повітова рада, зложена в значній більшости з Поляків, ухвалює одноголосно потребу заложити в містї українську ґімназію? Правда, одні голосують за ухвалою, щоб запевнити собі спокій від Українцїв, щоб відчепити ся від них, инші тому, бо вважають корисним для міста заложенє нової інституції без огляду на те, чому вона служить, бо для них інтереси місцевих шевцїв та власників кофейнь сто разів важнїйші від національних інтересів, — але чому не назвати сього великодушністю, коли се так гарно звучить!“[172].
І замість тої „великодушности“, яка за сорок лїт польського правліня в Галичинї допустила ледви до заложеня пятьох українських ґімназій, Дмовский поручає ось-що:
„Коли-б ми не були народом пасивним та лїнивим, коли-б мали досить громадянської свідомости і вміли на кождім кроцї працювати для вітчини, для національного інтересу, тодї ми зрозуміли би, що для нашої національної будучности в відносинах до Українцїв потрібна одна з двох річей: 1) або щоб вони всї або їх часть, коли се можливе, стали Поляками; 2) або щоб стали самостійним, сильним українським народом, здібним боронити своєї самостійности не тільки супроти нас, але й супроти Росиян, здібним бороти ся за неї і таким чином бути нашим союзником у боротьбі з Росиєю. Коли-б ми були народом активним, енерґічним, а не шукали відпочинку для нашого умового лїнивства в легкім доктрінерстві, то не проповідали би з гори, що станеть ся так або инакше, але се розуміли-б ми певне, що наша нинїшня полїтика супроти Українцїв до жадної з сих двох цїлей не доведе. І тим дальша від них була б полїтика, яка поступала би що вказівкам тих людей, що говорять: треба дати Українцям все, чого домагають ся, треба дати їм ще більше, нїж домагають ся, щоб не мали до нас і не могли мати нїякої претенсії, щоб чули для нас симпатію та щоб самі як найшвидче скріпили ся, щоб стали народом в цїлім значіню сього слова та могли бути нашими союзниками в боротьбі з Росиєю.„Здібні народи, здатні до боротьби, тільки в боротьбі виростають…
„Коли Українцї мають стати Поляками, то треба їх польщити; коли-ж мають стати самостійним, здібним до житя і боротьби українським народом, треба їм казати здобувати шляхом важких зусиль те, що хотять мати, казати їм гартувати ся в огнї боротьби, який їм ще потрібнїйший нїж нам, бо вони з природи ще богато більше пасивні і лїниві, нїж ми. Коли будемо їм давати без опору все, чого хотять, а навіть більше, нїж хотять, то таким способом тільки самі уступимо ся з України, але українського народу не сотворимо. Заспокоївши їх надмірні тепер апетити, оставимо ту гарну землю лїнивим, пасивним лїнюхам, самостійність яких треватиме доти, доки хтось більш енерґічний за нас не покладе на них своєї руки. Замість самостійного українського народу приготовимо погній під нарід росийський“[173].
Справедливо завважує на сю рецепту польський соціялїстичний письменник Кульчицкий, що „коли Українцї мають колись стати сильним народом, то перше мусять розвинути свою культуру в цїлім значіню того слова, тимчасом Дмовский виступає проти закладаня українських ґімназій“[174], та пригадує такому великому анґльоманови як Дмовский, що власне „Анґлїйцї, які мають енерґію, інїціятиву, смілість, які є персонїфікацією не пасивности, а активности, не стогнали в неволї[175].
Зрештою й сама народова демократія добре знає, що „довготревалий гнет все для народу шкідливий: коли навіть не ослабляє його, то все упідляє“[176], — як се заявляє Поплавский, пишучи про положенє Поляків у Нїмеччинї. Але на що придадуть ся всї арґументи, де а priori ходить о апольоґію польського гнету над українським народом, о переконанє польської суспільности, що такий гнет є корисний не тільки для Поляків, але й для Українцїв?!
А щоб додати тому гнетови більшу санкцію, народова демократія з одного боку представляє український національний рух чимсь слабим, невиразним, одним словом: зі становища новочасної культури безвартиим, а з другого приписує польському народо: місію нести „культуру“ між українських „дикарів“.„Білоруська й українська людність на Литві — читаємо в цитованій уже статї „Sprawa ruska“ — не має нїяких виразних полїтичних і національних змагань, навіть напів-свідомого змаганя до збереженя своєї етноґрафічної окремішности“[177]. „Подібний характер має справа на Волинї, Поділю й Українї… Дрібна горстка українофільської інтелїґенції не може бути брана в рахубу, не має жадного поважного значіня, бодай тепер“[178]. А з сього вивід, що „вдержаннє польського впливу (на тих землях) се не тільки наш національний інтерес, але й наша цівілїзаційна місія в боротьбі західної культури з візантийсько-східнїми елєментами та монгольським варварством, чи називаєть ся воно московським абсолютизмом, чи українським радикалїзмом“[179].
А „сам“ Дмовский, інформуючи Варшаву про Галичину, кличе: „Українець, який так само тужить за вільною Україною, як я за незалежною Польщею, є добровільним або мимовільним актором, який мене тільки наслїдує“[180].
Зрештою так мусить бути, Україна мусить остати під перевагою Польщі, бо сього вимагає польський національний інтерес, будучність польського народу.
„Наша етноґрафічна теріторія — пише Поплавский — займає простір, який не має навіть 5,000 квадратових миль; на такім просторі, в наших відносинах не може розвивати ся нарід великий, що вірить в свою будущність; тільки на сходї маємо простір, відповідний для розвитку нашої могучости, нашої національної творчости. Анї геоґрафічно анї історично не умотивована популярна нинї думка, що головною причиною нашого упадку був зворот на схід, до Литви й України. Від Болеславів ішла в тім напрямі наша полїтика в хвилях могучости держави, а від Казимира, навіть від Локетка стало се її головною задачею. І власне аж тодї, як скрінили ми наше панованє на сходї, ми могли з успіхом боронити наших західних окраїн. Не було би Ґрунвальду, який на кілька віків здержав похід нїмчини, без союза з Литвою й Україною. Чим була би наша історія і чим ми самі були би нинї без унїй в Городнї, в Люблинї, в Берестї, без Жовківських, Ходкевичів, Собіських, без Кірхгольму, Орші, Хотима й Берестечка, без Костюшка й Міцкевича, без Вильна й Кременця?„Там лежать руїною вікові побіди, там марніють результати нашої вікової працї, памятки і спомини нашої слави. Там значна часть минувшости й будучности нашої. І про те, що цїлі ряди поколїнь здобували й будували для Польщі в напруженій, неустрашимій боротьбі з монгольскою й московською дичю, з варварством сходу, нинї так легко говорить ся, так легко забуваєть ся, як коли-б се була якась дрібниця, як коли-б для нас нїчого не значив простір два рази більший нїж наша етноґрафічна теріторія, простір, на якім разом зі Східньою Галичиною живе що найменше 4 мілїони польської людности“[181].
І ще раз вертає Поплавский до сеї справи, щоб сказати своє останнє слово, яке являєть ся запереченєм того, що він голосив в „юних днях, днях весни“. Він, що в часах свого народництва одушевляв ся українською лїтературою, бачив у нїй всї ті високі прикмети, які потрібні для збудуваня національної культури на чисто народнїх основах, — в 1905 р., в тім роцї, коли навіть самодержавне правительство зняло з українського національного розвитку кайдани указу з 1876 р., заявляє:
„Польсько-українська справа се в своїй сути боротьба польського духа і західної цівілїзації з духом візантійсько-московським. І кождому, хто ті справи глибше розслїджує, пригадують ся слова Лєшка Борковского, забутого нинї одного з найбільш самостійних наших полїтиків-мислителїв: Нема України, є тільки Польща і Росия. Під оглядом полїтичним і духовим справдї нема самостійної України. Нема і хиба не буде“[182].
І з того часу народова демократія з богато більшим завзятєм нїж доти, відмовляє українському національному рухови всяких рис новочасного національного руху, а навіть для поборюваня його в Галичинї кокетує з галицьким москвофільством.
Для характеристики сеї народово-демократичної тактики супроти українства згадаємо також, що теперішїй провідник народової демократії і цїлої польської національної полїтики в росийській Польщі, Дмовский, в своїй найновійшій працї „Niemcy, Rosya i kwestya polska“, говорячи про польску полїтику на Литвї й Українї стараєть ся нїде анї словом не згадувати про український національний рух, хоч згадує про національний рух Литовцїв. Так як хотїв би своєю книжкою, написаною в цїлях польсько-росийської згоди, задокументувати перед Росиянами своє полїтичне credo, що нема України, а є тільки Польща і Росия.
До сих поглядів достроювала ся і вся дїяльність народової демократії в Галичинї.
Навіть тодї, коли польсько-шляхотські полїтики вважали її крайне-революційною ґрупою, в українській справі стояла вона на чисто польсько-шляхотськім становищі, поборюючи українські змаганя тим завзятїйше, чим більш демократичний був їх характер, та відносячи ся менш-більш прихильно тільки до тих, що стояли без застережень на становищі згоди з польською шляхтою і разом з нею поборювали визвольні змаганя серед власної суспільности.
Як відомо, з початком другої половини 1890-их років найбільше зненавидженою ґрупою серед української суспільности в Галичинї була угодова ґрупа Барвінський-Вахнянин, яка устами Вахнянина з приводу наглого внесеня українських опозиційних послів в справі соймових виборів 1895 р. зсолїдаризувала ся в парляментї з польською шляхтою, накидаючи ся на весь український опозиційний рух як на шкідливий радикалїзм, що заслугує на безоглядне нищенє. І от тільки з сею ґрупою серед української суспільности симпатизує „революційна“ народова демократія. Коли з початком 1897 р. ся ґрупа, готовлячи ся до виборів, закладає полїтичне товариство „Русько-католицький Союз“ і починає видавати щоденну ґазету „Руслан“, „Przeglad Wszechpolski“ бере ту ґрушу в оборону перед нападами инших орґанів польської преси, „тим більше, що проґрама „Руслана“ голосить щиру згоду з Поляками“[183]. Байдуже, що та „згода з Поляками“ була властиво згодою з польською шляхтою проти українських і польських демократичних і поступових елєментів, — коли б тільки Українцї признали „полїтичну єдність з Поляками“!
А по виборах до парламенту 1897 р., по кровавих Баденївських виборах, орґан „революційної“ народової демократії був невдоволений з „лагідности“ властей супроти українського руху. „Можна було відносити ся з меншою толєранцією до певного числа греко-католицьких парохів!“ — кликав „Przeglad Wszechpolski“. „Вправдї арештовано кільканадцятьох „пастирів“, але не зроблено того досить власно, щоб охоронити нещасний нарід від збаламученя“, — „такий пан парох міг би піти вчаснїйше до кози“[184]…Коли-ж народова демократія дістала в свої руки „Slowo polskie“ (1902 р.) і при помочи сеї найбільш розширеної польської щоденної ґазети почала рости в силу і значінє, в цїлій Галичинї заінїціювала вона справжнї україножерні орґії.
В лїтї 1902 р. вибух в Східній Галичинї аґрарний страйк, який з елєментарною силою розширив ся по всїх повітах. Причини сього ґрандіозного руху були безперечно економічні: крайнїй визиск робучих сил на панських ланах; але в вибуху знайшли вислів усї антаґонїзми, — не лиш соціяльно-економічні, але й національно-полїтичні — які назбирали ся між польським двором і українським селом від віків. І се одно, що тут загрожені інтереси польського двора, тої кріпости польськости на українській землї, заставило „Slowo polskie“ стати рішуче на бік шляхти і з цїлою ненавистю плянтаторського посїпаки накинути ся на визискуваних нуждарів.
Те саме зробив народово-демократичний посол Ґломбіньский, професор львівського унїверситету, тоді ще homo novus в полїтицї, коли українські і польські опозиційні посли з Галичини наглими внесенями виступили перед парляментом з обжалованєм галицьких властей за надужитя і репресії підчас страйку. Свій перший виступ в оборонї шляхти посол Ґломбіньский зазначив тактикою, якої держить ся й доси: не відповідати на закиди, але „обличати“ українство в ріжних „злочинах“ супроти краю, держави, суспільного ладу.
„Стверджено се публично, — говорив він між иншим, — що боротьба о львівський університет[185] не вела ся властиво о унїверситет, але що Українцї почали боротьбу за відбудованє незалежної України. А під Україною розуміють ті молоді люди (себто студенти) цїлий край від Тиси аж до Дону“.
Сей виступ свого посла приняло „Slowo polskie“ з одушевленєм. Ось як описує воно ту сцену в парляментї: „Романчук, Кос і чорновусий, череватий Яворський починають переривати бесїдникови напасно, влїзливо, з фурією. Видно в тих напастях ненависть, яка починає душити тих панів в хвилї, коли д-р Ґломбіньский здемаскував їх більш нїж двозначну роль супроти правительства, супро инших народів Австрії, супроти династії“[186].Член і парляментарний представник партії, яка недавно перед тим в своїм орґані для народу заявляла, що „на тій польській землї від Одри до Днїпра, від Балтика до Карпат і Чорного моря нема для нїкого місця крім нас“[187], партії, яка в ті часи голосила потребу оружної боротьби за відбудованє Польщі, „обличає“ другий нарід, що він також змагає до незалежности своєї вітчини. Чи може бути щось гірше, полїтично більш неморальне, огидне?! Се не денунціяція, — як напятнували сей виступ проф. Ґломбіньского посли Василько і Дашиньский, — се щось гірше нїж денунціяція, се свідоцтво найглибшого упадку в багно найогиднїйшої полїтичної розпусти, де партія перестає розріжняти моральні способи полїтичної боротьби від неморальних, де проти полїтичного противника кождий спосіб добрий, навіть такий, що посередно звертаєть ся проти того, хто його вживає.
І з сього багна народова демократія в своїх відносинах ло української справи вже ніколи не вилізла, тільки западаєть ся в онього що раз глибше.
Весною 1904 р. „Slowo polskie“ виступає в новій ролї — аґента-провокатора. Алярмує, що на Гуцульщинї готовить ся різня „панів і Жидів“, а „Сїчи“ — культурно-просвітні і ґімнастично-пожарничі товариства — гнїздами того руху. Гуцульщину заливають жандармами і військом і хоч нїяких огнищ бунту не знаходять, то розвязують майже всї „Сїчи“, руйнуючи почини культурної працї та кидаючи пострах на людність, яка бачить, що одинокою доступною для неї інституцією товариського житя є шинок, а за все инше жде кара.
Підчас руху за виборчою реформою до парляменту з початком 1906 р. принесло „Slowo polskie“ такі самі алярми про хлопський бунт в Надвірнянщинї. Потім, лїтом 1906 р. з приводу знищеня тріюмфальної брами, виставленої для принятя польських „Соколів“ в Сколїм, вдарило на трівогу про бунт в Скільщинї. В кінцї такі самі алярми, але вже на спілку з иншими орґанами преси, приносило воно довший час після убийства ґр. Потоцкого.
Цїль тих алярмів трояка: накликати на українську людність репресії властей; вістями про бунт в одній части краю, вістями, які зараз підхапує говпа і розносить далї, спровокувати бунт в инших сторонах; в кінцї вдержувати польську людність Східної Галичини в вічнім нервовім напруженю, в вічнім ложиданю нападів з боку української людности і в вічній ненависти до тої людности.Рівночасно представляєть ся весь український рух як ворожий сучасній цівілїзації, як гайдамацтво, перенесене живцем в двацяте столїтє. Равіта-Ґавроньский крім полїтичних брошур пише цїлі історичні розправи для доказаня сього; инші партійні публїцисти використовують його „студії“ в щоденній пресї.
Особливо польсько-українські конфлїкти в львівськім унїверситеті дали народово-демократичному денникови нагоду перевисшити самого себе в тих виводах на тему антикультурности українства. Книпи і провокованє української молодїжи, доноси на українських професорів, розпалюванє шовінїстичних інстинктів польської академічної молодїжи, завзиванє її шпіонувати та денунціювати своїх українських товаришів, — все там сплїтаєть ся в якусь аж до божевіля дику україножерну орґію, яка не спиняєть ся перед нїчим, щоб тільки понизити противника, щоб тільки представити в найгіршім світлї все те, що для нього дороге. І коли ті конфлїкти з року на рік заострювали ся, то се в значній мірі також „заслуга“ народово-демократичних провокацій.
Кождий ворог українства може бути певний прихильности народової демократії і її щоденного орґану; знаходять ту прихильність навіть москвофіли. Ми вже бачили, яку оцінку знайшли москвофіли в орґані народової демократії: вона певна, що вони „за відповідне відшкодованє в австрійській валютї та урядових посадах вирекли ся би своїх росийських симпатій“. Очевидно, що такий полїтичний противник вигіднїйший нїж той, хто домагаєть ся повної рівноправности, — і тому „Slowo polskie“ в останнїх лїтах так вихвалює москвофілів за їх „уміркованість“, „культурність“ і инші прикмети. А народово-демократичний професор статистики д-р Бузек в своїм проєктї національного катастру для виборчих цїлей робить навіть надїю москвофілам на признанє росийської національности в Галичинї. Рівночасно нема такої лайки, такої інсінуації, такого доносу на українство, яких зі шпальт москофільської преси не передрукувало би „Slowo polskie“.
Таке становище в українській справі здобувало народовій демократії вплив і значінє у польської шляхти, буржуазії, бюрократії, в усїх тих, чиї матеріяльні, експльоататорські інтереси тісно звязані з поневоленєм українського народу, хто, визискуючи по плянтаторськи селян, витискаючи в Бориславськім та инших пеклах останнї соки з робітника, ломлячи закон, дуже рад, коли чує, як за се величають його оборонцем польськости на окраїнах, ширителем культури між „гайдамацькою дичю“. Народова демократія стає оборонцем і дорадником всїх тих „цівілїзаторів“: посол Ґломбіньский на припорученє намістника Потоцкого виробляє проєкт виборчої реформи до австрійського парляменту для Галичини, де на 106 мандатів Українцї дістають ледви 28; той сам посол виступає з проєктом виборчої реформи до галицького сойму, де Українцям призначуєть ся також 28 мандатів на 155. Так демократи вчать шляхту, як ломити основний прінціп демократії: рівність на користь „польського стану володїня“; так помагають їй під покришкою „демократичних реформ“ санкціонувати законом те, що доси здобуто на українськім наронї протизаконно. Такі „демократи“ очевидно нїяким реакціонерам не страшні і польська шляхта спокійно віддає провід польського кола в австрійськім парляментї в руки Ґломбіньского.
Так робить ся полїтичну карієру, так доходить ся до проводу національної полїтики.
Бодай в сїй одній справі, в поборюваню українського національного руху, дїяльність народової демократії не розходить ся з її словами. Сказала, що не стерпить „правно-полїтичної рівнорядности“ Українцїв з Поляками[188], — і проєктами виборчої реформи справдї стараєть ся зробити їх безсильною національно-полїтичною меншістю. Сказала, що польська полїтика „повинна бути консеквентна і тверда, повинна переконати Українцїв, що анї віддїлити ся від Поляків, анї видїлити ся не можуть“[189], — і творить що-раз новійші проєкти розширеня автономії Галичини, так щоб український нарід під абсолютним панованєм польського сойму справді відчув на своїй шкірі, що „тут є тільки Польща“[190]. І — як звучить найновійша заява — „першою умовою усталеня згідного з нами співжитя мусить бути признанє Українцями посїданих нами прав у краю і понеханє нападів на них, признанє неподїльности Галичини, яка в цїлости є краєм польським, не вважаючи на українські більшости в східних повітах, і понеханє заходів виперти нас з посїданих нами становищ в Східній Галичинї“[191].
Прінціпіяльне становище народової демократії до литовського національного руху таке саме, як до українського; се ми бачили і з проґрами з 1903 р. і з тих статей, які говорять про становище Поляків на Литві і Українї. Тільки не маючи такої свободи, як в Галичинї, народова демократія не мала змоги розвинути на Литві такої протилитовської акції, яку розвинула в Галичинї проти Українцїв. Але що в межах можливости литовський національний рух дізнає від Поляків таких самих перешкод, як українство в Галичинї, на се знаходимо свідоцтво в самім „Przeglad-і Wszechpolsk-ім“ (1900, кн. VII) в статї „Stosunki koscielne na Litwie“, яка хиба через якесь непорозумінє дістала ся до народово-демократичного орґану, бо в нїй містить ся власне строгий осуд польської протилитовської дїяльности. Отже довідуємо ся звідси, що польські священики називають литовську мову „поганською поганою мовою“, що „в боротьбі з Литовцями надуживають сповідальницї, узброїли цїлу армію балакучих, рухливих, слїпо своїм отцям духовним відданих девоток, які розносять найбезглуздїйші сплетнї, очерненя, інсінуації та підбурюють міщанську товпу проти литвоманів“. Далї подає автор кілька примірів таких сплетень: „Литвомани устроюють райські вечері — найбезсоромнїйші орґії. При збираню підписів на просьбі (о заведенє литовської мови при богослуженях) уживали підступу, вбираючи унїформи й ордери урядницькі для заімпонованя й застрашеня простонародя та для лекшого видурюваня підписів. Дійшло вже до того, що якась побожна особа, дізнавши ся, що на вулицї знайдено в ночи трупа, крикнула: то робота литвоманів!“ Як все те нагадує галицькі відносини!..
Ще найменше опікувала ся народова демократія Білорусами, мабуть тому, що вони проявляли доси найменше національного житя. У всїх річниках „Przeglad-у Wszechpolsk-ого“ знаходимо в сїй справі лиш кілька менше важних уваг. І так в статї „Bialorus a Bialolechia“ (ч. 3 з 1895 р.) виводить ся, що селянин „від Підляся по Двину“ „чуєть ся Поляком“; що на питанє, чиїм він потомком, він відповів би: „Ми потомки вольних стрільцїв Оґіньского, ми той люд, що з його лона вийшли Ходкевичі, Чарнецкі, Косцюшки і Міцкевичі“; та в кінцї пропонуєть ся, щоб „для потомків Дреговичів і Радимичів, для того люду, що зі своєю спольщеною інтелїґенцією чуєть ся частю одної й тої самої полїтичної цїлости“, не вживати назви Білоруси, тільки „Bialolachy“. В иншім місцї говорить „Przeglad Wszechpolski“ про велику подібність білоруського „нарічя“ до польської мови. Також стрічали ми на його шпальтах докори на адресу тих Поляків, що „витворюють штучно серед Білорусів змаганє до національної окремішности, якого нема, пишуть книжочки в їх нарічю, коли вони самі жадають польських“.Та й сього досить, щоб набрати певности, що народова демократія так само буде спинювати розвиток білоруського національного руху, як українського та литовського.
Остаєть ся ще розглянути відносини народової демократії до Жидів. Що вона — як се бачимо з проґрами з 1903 р. — не вважає їх полїтичною національністю та домагаєть ся від них безоглядного узалежненя себе від польських національних інтересів, — се не є нїчим новим, бо на такім самім становищі стоїть вона також супроти Українцїв, Литовцїв і Білорусів. Нове те, що народова демократія з одного боку не признає Жидам права на національно-культурну окремішність, домагаєть ся від них асіміляції, хоч згадана проґрама й „полишає їх волі піддати ся культурній асіміляції або ні“, а з другого боку не вважає асімільованих Жидів правдивими Поляками, не вірить їх польськости. Будь Поляком, не смій мати инших національних інтересів крім польських, але я нїколи не повірю, що ти став справдї Поляком! — так говорить до Жида народова демократія. Се типовий антісемітський погляд, погляд, що Жид по природї все і всюди не може бути инакшим елєментом, як тільки шкідливим.
„Жиди — голосить народова демократія — навіть найлїпші і найлїпше спольщені, національно анї не думають анї не відчувають. Навіть для найлїпших Жидів, не говорячи про всюди можливі виїмки, національна полїтика чужа і через те їм байдужа, або, що частїйше трапляєть ся, ненависна“[192]. Вплив Жидів на польське громадянство, навіть „найбільше спольщених“, „дїлає і дїлатиме розкладаючо“, так що „про використанє його для цїлей національної полїтики нема мови, бо все, явно чи під заслоною, буде він протинаціональний“, — і тому „одинокою нашою задачею супроти нього є поборювати його всякими можливими способами, забезпечити публичну опінїю від його інвазії“[193].
Тільки з сього, неґативного становища вважає вона корисним сіонїзм, бо він, „закрасивши живійше семітський елємент, відокремив його серед нашої інтелїґенції. Нинї найревнїйші речники асіміляції зміняють уже по трохи погляд на участь Жидів в нашій лїтературі і штуцї. Нинї більше симпатії можна завважити до Жидів халатовцїв, нїж до тих, що „горнуть ся до лїтератури“, удають в нїй своєрідність і викривляють національного духа. Та область нашого національного житя — творчість в лїтературі і штуцї та публїцистика в дневникарстві — повинні бути як найстараннїйше оберігані перед семітськими впливами, особливо тепер, коли всї думаючі жидівські одиницї під виливом сіонїстичних кличів сепаратистично настроєні супроти нашої суспільности“[194].
Та охороняючи чистоту національного духа від семітських впливів, народова демократія зовсїм не погорджує жидівською помічю в національно-полїтичних цїлях, а навіть вважає подаванє такої помочи обовязком Жидів, домагаючи ся від них „безоглядного узалежненя себе від польських національних інтересів“. На цїлій території польської Річи посполитої Жиди повинні вважати себе Поляками і своїм числом збільшати чисельність польського елєменту; у всїх конфліктах Поляків з не-польськими народами Жиди повинні стояти безумовно на боцї Поляків; у всїх конфлїктах в нутрі самої польської суспільности Жиди повинні держати з елєментами „національними“ проти „ненаціональних“ себто поступових, — а за ту свою польськість зустрічають ся з такими пощочинами, як прим. отся, передрукована „Przeglad-ом Wszechpolsk-им“ (1901, ки. V) з познанського антісемітського „Oredownik-а“:
„Хвилеве положенє склало ся так, що нині найгорячійшими, найрадикальнїйшими польськими патріотами — що до зверхнїх обявів — польські Жиди і польські соціялїсти. Сим зверхнїм патріотизмом випереджують вони всї инші польські партії. Жаден щирий Поляк не може з ними мірити ся. Се найогиднїйше видовище, яке може бути взагалї для полїтично думаючого Поляка, що прапор ідеї незалежної Польщі несуть нинї перед польським народом остентаційно Жиди і соціялїсти, не в інтересї польського народу, але в інтересї польського жидівства та космополїтичного соціялїзму“.
Наша характеристика становища народової демократії в жидівській справі була би неповна, коли б ми не взяли під увагу типово антісемітських поглядів „самого“ Дмовского. Нарікаючи на те, що Поляки вважають себе вибраним народом, який не повинен дбати за себе, тільки за всю людськість, народово-демократичний лїдер пише з іронїєю: „В хвилях доброго гумору можна би сказати, що та ідея вибраного народу приймаєть ся в нас так легко завдяки близькому пожитю з Жидами, — тільки через те, що вони вважають себе народом вибраним для кривдженя й визискуваня инших, ми, не хотячи робити їм конкуренції і псувати собі зносин з ними, вважаємо себе вибраними для того, щоб бути кривдженими“[195].
Пан Дмовский вважає Жидів таким шкідливим елєментом, що навіть не радить їх занадто сильно польонїзувати. „Національний орґанїзм — поучає він польську суспільність — повинен старати ся втягати в себе тільки те, що може присвоїти й обернути на побільшенє зросту й сили збірного орґанїзму. Таким елєментом не є Жиди. Мають вони занадто виразну, через десятки віків цівілїзованого житя занадто скристалїзовану індівідуальність, щоб дали ся в більшім числї засімілювати такому молодому народови як наш, що ще формує свій національний характер, і радше вони були би здібні засімілювати нашу більшість духово, а почасти й фізично. 3 другого боку в характері тої раси, яка нїколи не жила житєм суспільностей нашого типу, назбирало ся й укріпило ся стільки особливих рис, чужих нашому моральному устроєви, в кінцї шкідливих в нашім житю, що злука з більшою скількістю того елєменту згубила би нас, заступаючи розкладовими чинниками ті молоді, творчі основи, на яких будуємо нашу будучність. Якусь невелику скількість жидівського елєменту мусимо й можемо втягнути в себе й переробити без великої шкоди для себе, особливо, що беручи невелике число, виберемо з нього те, що сильнїйше до нас горнеть ся, що нам найблизше, до нас найподібнїйше. Там, де присвоюванє жидівського елєменту відбувало ся в більшій скількости і не під впливом вибору, европейські суспільности відчувають нинї болюче наслїдки сього“[196].
Очевидно, в полїтичній дїяльности народова демократія не акцентує того свого антісемітизму так, як в отсих теоретичних міркованнях. Тут вона частійше деклямує про „свободолюбні історичні традиції“, про „uobywatelenie“ Жидів, — адже сим лекше притягти до себе жидівські голоси і жидівські капітали, нїж остереганєм перед семітським впливом. Але нехай-но котрий Жид, що вважає себе Поляком, власне як Поляк виступить проти народової демократії, зараз пригадають йому, що він „національно анї не думає анї не відчуває“ і тому забирати голосу в національних справах не має права.Спеціяльно що-до Галичини, то коли тут в останнїх часах проявило ся кілька випадків полїтичного зближеня Жидів-сіонїстів до українського руху, народова демократія проголосила се страшним злочином, а рівночасно поспішила ся пригадати Жидам їх долю підчас козацьких війн і гайдамаччини, підносячи з натиском, що тільки тісний союз Жидів з Поляками може охоронити їх від подібної долї з рук сучасного українського гайдамацтва. А тим часом власне польська шляхта, вживаючи Жидів як безпосередне орудє до гнетеня і визискуваня нашого народу, накликала на їх голови народнїй гнїв підчас козаччини і гайдамаччини. Від сього історичного становища Жидів в польсько-українській боротьбі нїчим не ріжнить ся та роль, яку визначує народова демократія Жидам в сучасности.
Одним словом, Жиди повинні віддати всю свою істоту на службу польським національним інтересам, але вийти з ґета, почути ся рівноправними і повноправними членами польської суспільности ніколи не сміють. „І — скажемо разом з Фельдманом — треба тої недостачі особистої гідности, якою відзначають ся деякі жидівські полїтики, і тої недостачі в орієнтації в прінціпіяльних ідеях, яка їх характеризує, щоб дожити видовища, що власне Жиди є підпорами „Slowa polsk-ого“, а декуди також підпорами народово-демократичних орґанізацій“[197].
Тепер уже знаємо, що значать гарні слова народово-демократичних проґрам про „свободу, рівність і братерство“, про „згідне пожитє“, про „взаїмну толєранцію позитивної культурної працї“, і що значать жалї тих проґрам на „унеможливлюванє Полякам культурної працї, на „нищенє їх цівілїзаційних впливів“, одним словом на „ворожі“ і „сепаратистичні“ змаганя. Коли „від Одри до Дніпра, від Балтика до Карпат і Чорного Моря“ — „польська земля“, на якій „для нїкого иншого нема місця“, то очевидно, що кожде змаганє Українцїв, чи Литовцїв, чи кого иншого визволити ся з-під польських виливів, спинити польонїзацію своєї суспільности, жити власним національним житєм і здобути потрібні для сього національно-полїтичні права, буде змаганєм „сепаратистичним“, „ворожим“. А згідне пожитє можливе тільки з тими, хто не перешкаджатиме польській „культурній працї“, польським „цівілїзаційним впливам“ на своїй землї, себ то, хто признає свою землю „полїтично польською“, присягне вічну „полїтичну єдність з польським народом“, „узалежнить себе від польських національних інтересів“, одним словом, піддасть ся добровільно польонїзації.
Бо фарисейством і брехнею є ті деклямації народово-демократичної преси для щоденного полїтичного вжитку, буцїм-то вона не має нїчого проти розвиваня національних окремішностей Українцїв і Литовцїв. Вона сама розуміє добре, що в таких національно-полїтичних відносинах, в які вона хоче втиснути український чи литовський національний рух, повний і всестороннїй національний розвиток зовсїм неможливий, а можливе хиба нужденне животїнє на становищі етноґрафічного оказу без самостійности в сфері національних потреб, без висшої вультури, потрібної для того, щоб стати нацією в новочаснім значіню. На доказ наведемо слова Дмовского, який ось-як характеризує ріжницю між польською національною справою і такими національними справами, як прим. українська:
„Польська справа не є справою відродженя засімільованого полїтично і позбавленого висшої духової культури племени, — се справа народу, що не перестав жити традицією, що вдержав і постійно розвиває висши форми духового житя на рівні з народами, які мають власну державу… Польська справа не зродила ся з національної ідеї XIX віку і певне не буде дїлити її долї. Бо національні рухи, — коли мине період вайбільшого напруженя, характеристичною рисою якого являєть ся фанатизм і наївні ілюзії про те, що племени без держави власна мова чи нарічє та окрушки якихсь померклих традицій вистануть на те, щоб протиставити ся полїтичним народам, — певне успокоять ся, вернуть поволи до властивого русла, вдоволять ся деякими язиковими правами і погодять ся з тою чи иншою національно-державною ідеєю. Тодї ті недержавні „народи“ остануть на далї племенами підрядними, менше, що правда, упослїдженими, матимуть признану окремішність в певній области, одначе держава буде їх постепенно, постійно асімілювати, не тільки полїтично, але й культурно“[198].
Гарну національну будучність обіцює нам народова демократія за цїну полїтичної єдности з польським народом“!
Як уже було зазначено, на наших очах переходить в руки народової демократії провід тої польської національної полїтики, яка в відносинах до инших народів на теріторії польської Річи посполитої все навязувала до традицій Річи посполитої. І тому для нас, для українського народу, особливо важно, як народова демократія означує становище польського народу на нашій землї.
Про східну Галичину нема нїяких сумнївів. Народова демократія не вважає її навіть окраїною Польщі, тілько таки чисто польським краєм, бо тут Польща „панує полїтичне і культурно“[199]. Разом з Західною Галичиною, з якою на думку народової демократії творить вона неподїльну цїлість, вважаєть ся вона „частю Польщі, яка маючи широку краєву автономію, польську полїтичну власть, польський суд і польське шкільництво з двома унїверситетами на передї, є одиноким огнищем польського житя, зорґанїзованого всесторонно, і одиноким огнищем спокійної, творчої працї в области висших культурно-національних потреб, працї, без якої народови грозить схід до рівня племени, позбавленого своєї індівідуальности“[200].
Не так ясно означує народова демократія становище польського народу на українських землях в Росиї.
„Область т. зв. забраних країв (Литви й України) — як звучить „Останнє слово“ народово-демократичного презеса петербурського польського кола — не є, загалом беручи, областю польською, а залюдняють її инші племена, серед яких Поляки творять меншість. В нинїшних відносинах, після ослабленя там польськости через екстермінаційну систему росийського правительства, а також через самостійний виступ нових елєментів, що до недавна були тільки етноґрафічним матеріялом, як передовсїм Литовцї, Поляки не можуть уже відгравати там ролї пануючого елєменту. Не можуть вони засудити себе на знищенє, як сього від них жадають, не можуть виректи ся права орґанїзувати своє культурне житє по польськи і впливу на житє країни, який належить ся їм з огляду на їх чисельність, культурний рівень та економічне значінє. Не може виректи ся їх нарід, в білянсї якого тих пару мілїонів земляків творить поважну силу і який з польського елєменту на Литвї й Українї одержував усе й одержує тепер постійно поважний прибуток до рядів робітників на ріжних полях. Ті краї видали великі імена в польській лїтературі і науцї, а й серед нинїшних наших письменників та учених не один звідти походить, хоч польськість на Литвї й Українї від давна позбавлена власних центрів інтелектуального житя. Отже польскість в тих областях, в однім місцї більш зібрана, в инших знов розсипана серед чужого елєменту, має велике значінє для національного житя: її добробут і культурний розвиток усе буде для нас справою великого національного значіня. Але не є ті землї кріпостю польськости, в якій вона орґанїзуєть ся до своєї історичної боротьби і в якій сама мусить господарити, коли її історичні задачі мають бути сповнені, та кріпость лежить над Вислою“[201].
Чи се значить, що Поляки справдї вирікають ся на Правобережній Українї (і на Литві) ролї пануючого елєменту? Щоб не зловити ся на слова і відповісти на се питанє на основі загальних тенденцій польської національної полїтики в розуміню народової демократії, для сього треба мати на увазї ті обставини, серед яких впали отсї слова. Книжка Дмовского, де вони знаходять ся, написана для умотивованя славянофільської полїтики, яку він тепер веде, — говорячи яснїйше, для того, щоб доказати Росиї, що спипити натиск ґерманського світа на славянство можуть тільки Поляки, коли дістануть широку автономію в Польськім Королївстві. А щоб настроїти Росиян як найбільш прихильно до сеї справи, автор буцїм-то зрікаєть ся історичних польських претенсій до Правобічної України (і Литви). Що більше, знаючи, що Росияни вважають Україну „искони русскимь краємь“, він щоб не дражнити їх, стараєть ся нїчого не згадувати про український національний рух, неначе-б його зовсїм не було. І на перший погляд з словами презеса петербургського польського кола не можна-б не згодити ся. Адже нїхто не домагаєть ся, щоб Поляки на Правобічній Україні засудили себе на загладу, кождий радо признаєть їм там права національної меншости. Одначе в дїйсности пан Дмовский жадає більше: ті права польської меншости повинні відповідати не тільки її чисельности, але й культурному рівню та економічному значіню. А що се значить в польській полїтичній мові, се знаємо з Галичини, де народова демократія разом з иншими польськими партіями стоїть на тім, що польській меншости Східної Галичини, з огляду на її культурний рівень та економічну силу, належить ся полїтична перевага, полїтичне панованє над українською більшістю. Такого самого панованя польської меншости на Правобічній Українї (і Литві) хоче в дїйсности й пан Дмовский, тільки не вважає за відповідне ясно сього говорити. Треба найперше здобути „право орґанїзувати своє культурне житє по польськи і вплив на житє країни, який належить ся Полякам з огляду на їх чисельність, культурний рівень та економічне значінє“, — а тодї, — як писав „Przeglad Wszechpolski“ в 1896 р., коли ще не мав причини бавити ся в дипльоматію, — „тодї польський елємент почне постепенно відзискувати належне йому становище, тодї покажеть ся наглядно, що етноґрафічне сортованє є нездїйснимою химерою“, — иншими словами: що не вважаючи на українські більшости та земля є польським краєм.
І тому Українцї в Росиї повинні з найбільшою увагою слїдити за дїяльністю народової демократії в Галичинї, за її боротьбою проти українських національних змагань, щоб добре пізнати ворога, який нинї-завтра виступить на їх землі з такими самими претенсіями, з якими виступає в Галичинї, ворога, з яким треба буде звести важку боротьбу, ворога, якого український нарід по обох боках Збруча мусить побороти, коли хоче осягнути змогу повного і всестороннього розвитку.
Яке значінє має народова демократія для польської суспільности?
Як ми бачили, виступила вона як партія національної незалежности в протиставленю до шляхотської полїтики потрійного льоялїзму супроти Австрії, Нїмеччини і Росиї з одного боку із другого в протиставленю до інтернаціоналїзму польських соціялїстичних партій. Та се вже належить до минувшости. Прапор національної непримиримости супроти завойовничих держав з кличами оружної боротьби за національну незалежність був добрий доти доки служив для приєднуваня прихильників серед польської суспільности. Але коли народова демократія зібрала під тим прапором таку скількість прихильників, що наступив час позитивної полїтики, тодї давні кличі пішли до архіву. Замість них пан Ґломбіньский вивісив узятий з рук шляхти прапор льоялїзму супроти Австрії, а пан Дмовский узятий з рук ним самим опльованих угодовцїв прапор льоялїзму супроти Росиї, ще й прикрашений напятнованою колись як хамство славянофільською полїтикою без застережень. Полїтики національної непримиримости супроти завойвничих держав народова демократія позбула ся ще богато швидше, як колись шляхта. Шляхта бодай проливала кров за незалежність вітчини і примирила ся з завойованєм аж тодї, як дістала — маємо на думцї головно Галичину — бодай суроґат шляхотської Річи посполитої: краєву автономію. Тимчасом народова демократія на боротьбу за незалежність вітчини й не виходила і прапор незалежности випустила з рук без бою, а прапор льоялїзму вивісила без нїяких реальних здобутків, за цїну одних гарних слів представників росийської реакції.
І тепер при давній народово-демократичній проґрамі незалежности і непримиримости остає тільки невеликий відлам народової демократії, якого представником являєть ся варшавський „Goniec“. Поза тим цїлий народово-демократичний табор в Росиї подїляє полїтичний курс Дмовского. Подїляє той курс також народова демократія в Австрії, якої орґан „Slowo Polskie“[202] величає Дмовского „історичною постатю для польського народу“.
Ми бачили, що народова демократія виступила як партія інтересів широких народнїх мас, голосячи, що лиш інтереси широких мас є інтересами справдї національними і їм треба підчинити інтереси висших верств польської суспільности. Та се також належить уже до минувшости. Тепер вона стоїть як-раз на протилежнім становищі. Народницькі кличі послужили їй тільки на те, щоби знайти доступ до народнїх має, здобути в них довірє, роздути в них національні пристрасти. А тепер на шнурку тих національних пристрастий вона веде їх на службу інтересам висших верств польської суспільности, підчиняючи тим інтересам інтереси народнїх мас. І се зовсїм зрозуміле. Хто визнає прінціп історичної Польщі, той мусить найвисше ставити інтереси тих верств, які на цїлій теріторії колишньої польської Річи посполитої являють ся представником і носителем історичних державно-польських традицій. Ті верстви, се в першій мірі шляхта, а далї міська буржуазія, і на службу інтересам сих верств веде тепер народова демократія польську народню масу, на скільки має на неї вплив.
Ми бачили, що народова демократія виступила з проповідю чистоти публичного житя, з проповідю посвячуваня всїх инших інтересів інтересам загально-національним. Але й тут її дїла являють ся повною протилежністю її проповіди. В сучасній Польщі нема партії, яка так мало церемонила ся би в виборі способів полїтичної дїяльности і полїтичної боротьби, як власне народова демократія. Її боротьба з иншими партіями серед польської суспільности, а ще більше її боротьба з „чужоплемінними елєментами“ дала-б на се безлїч доказів. Так само її дїяльність ві всїх инших сферах публичного житя, — що згадаємо тільки найновійшу і найголоснїйшу справу Скарбу Народового. Фонди сього Скарбу брала вона на свої партійні потреби так безцеремонно, що в кінцї й сам Мілковский мусїв запротестувати проти того, а не можучи нїчого вдіяти проти народово-демократичної більшости в зарядї Скарбу, виступив з заряду. А тодї того самого Мілковского, якого імя нераз послужило народовій демократії, її орґани преси представили старцем, який не знає місцевих відносин, отже не має права мішати ся до реальної полїтики, значить, почали бити його тим самим оружєм, на уживанє якого обурювали ся, коли так виступали проти Мідковского як оборонця народової демократії її противники.
Інцідент з фондами Скарбу Народового може послужити ілюстрацією „національної полїтики“ народової демократії взагалї. „Нарід — то ми“, — на такім становищі стоять народово-демократичні полїтики і пятнують ворожим національній справі все, що виступає проти їх партійних інтересів, а з другого боку все, що виходить тим інтересам на користь, уважають справою загально-національною, якій повинна служити цїла нація.
Значінє партії для суспільности мірить ся поперше ідеями, які вона внесла в суспільність, і по-друге результатами працї для здійсненя тих ідей. Які-ж ідеї внесла в польську суспільність народова демократія? Відповідаючи на се питанє, мусимо мати на увазї ту постійну метаморфозу, якій підлягають прінціпи народової демократії. Маючи се на увазї, мусимо відкинути все те, що в народово-демократичній ідеольоґії підлягало змінам, оставляючи тільки те, що в нїй незмінне, значить істотне. Таким незмінним, істотним не можна вважати національної непримиримости супроти завойовничих держав анї демократизму, бо вони належать уже до минувшости: непримиримість уступила місця льоялїзмови, демократизм служеню інтересам висшим верств польської суспільности. Незмінним, яке бачимо вже в початках народової демократії, яке разом з нею росте, розвиваєть ся, кристалїзуєть ся, аж в кінцї усуває на заднїй плян усе инше і надає їй істотний характер, се державний націоналїзм, національний шовінїзм, расова ненависть до всего непольського, одним словом те, що виповняє зміст фільозофії національного еґоїзму.
З правого і з лївого боку серед польської суспільности впав супроти народової демократії закид, що се вона перша в польській суспільности виступила з расово-націоналїстично-шовінїстичними кличами національного еґоїзму, що перед нею ті кличі були польський суспільности незвісні, навпаки царювали в нїй кличі свободи, рівности і братерства.
Сей погляд поверховний і не відповідає історичній правдї.
Польська Річ посполита, як і всї тогочасні держави, в своїй основі була державою завойовничою. Не тільки тим, що збільшала свою теріторію через завойованє, бо се характеризує й новочасні держави, але передовсїм тим, що її національно-державним прінціпом була нївеляція національностий, асіміляція їх з національністю польською, так щоб — парафразуючи слова „Русской Правды“ Пестеля — мешканцї цїлого простору польської держави були Поляками. Не тільки прінціп „cuius regio, illius religio“ був важний в Річі посполитій, — від сього прінціпу навіть відступано, признаючи католицькій вірі тільки привілеї віри державної, а по-при те толеруючи й инші віроісповіданя, хоч, що правда, православні й унїяти зазнавали сеї толеранції найменше, — але ще важнїйший був прінціп „cuius regio, illius natio“. Ї сей прінціп польська Річ посполита здїйснила в цїлій повнї, очевидно, в такім обємі, в якім се було потрібне для тогочасних державних відносин. Той стан, який в тодїшнїх державних відносинах користував ся повнотою громадянских прав, спольщено зовсїм: на цїлім просторі польської держави шляхта була виключно польська. Польщенє народньої маси було, очевидно, не потрібне: вона-ж знаходила ся в кріпацькім станї, була приватною власністю громадян-шляхти і в державних справах не мала нїякого голосу.
Конституція З мая 1791 р., сей останнїй державний акт польської Річи посполитої, в сїм станї не завела нїяких основних змін. Признаючи на далі римо-католицизм пануючою релїґією; „запевнюючи найсвяточнїйше шляхотському станови всї свободи і вольности, прероґативи і першенства в житю приватнім і публичнім“; не даючи хлопам анї прав, анї власности, анї свободи, — вона зовсїм не торкала ся національних відносин, які зрештою тодї й не були вже такі актуальні, бо майже всї не-польські землї були вже польській державі відобрані.
В періодї оружної боротьби за відбудоване Польщі, який замикаєть ся повстанєм 1863 р., можна розріжнити дві фази. Лєґіони і повстанє 1830—31 р. опановані ще на-скрізь ідеольоґїєю шляхотської Річи посполитої. Шляхта бореть ся за відбудованє Польщі, в якій вона могла-б панувати так само, як перед подїлами. Але по повстаню 1830—31 р. ся ідеольоґїя починає уступати місця ідеям великої француської революції, ідеям інтернаціональної революційної демократії першої половини 19-го віку. Та історичні традиції шляхотської Польщі були занадто живі і занадто рідні для польської революційної еміґрації, щоб вона могла їх зовсім виректи ся в імя тих нових ідей. І польська революційна демократія зливає в одно прінціп цїлости, єдности і неподїльности Польщі в історичних границях з прінціпом полїтичної рівноправности народнїх мас, національної рівпоправности всїх народностий держави і федеративнаго звязку між національно окремими теріторіями. Полученє сих двох прінціпів в одно, почавши від Польского Демократичного Товариства, становить і доси державно-полїтичну ідеольґію всїх демократичних і соціялїстичних напрямів серед польоської суспільности — тільки з дуже нечисленними і незначними виїмками.
А тимчасом сї два, прінципи радше виключають ся взаїмно, нїж творять орґанїчну цїлість. Цїлість, єдність і неподїльність Річи посполитої держала ся шляхтою, яка на цїлій теріторії була польська, надаючи їй польський характер. Коли-ж признати полїтичну рівноправність народнїх мас, то більшість земель Річи посполитої тим самим тратить польський характер; польська шляхта, при полїтичній рівноправности, стає незначною національною меншістю серед моря української чи литовської чи білоруської народньої маси. Характер тих земель стає український чи литовський чи білоруський, в їх мешканцях на певним ступнї національного розвитку мусить зродити ся змаганє до видїленя в окремий державно-полїтичний орґанїзм, щоб могти рішати самим про свої потреби, щоб не бути залежними в своїм розвитку від инших національностий держави. Цїлість, єдність і неподїльність Річи посполитої таким чином поважно загрожена; прим. кождий парлямент, вибраний на цїлій теріторії Річи посполитої на підставі справдї загального і рівного виборчого права, міг би більшістю українських, литовських і білоруських голосів проти голосів польських рішити поділ Річи посполитої на окремї національні орґанїзми. Значить, щоби вдержати цїлість, єдність і неподільність Річи посполитої, на се треба відповідної сили; тою силою може бути тільки польська полїтична перевага над не-польськими народами, перевага, яка прі повній рівноправности тих народів неможлива. Отже щоби зберегти прінціп цїлости, єдности і неподїльности Річи посполитої, треба обмежити прінціп рівноправности не-польских народів на стільки, щоб вони, не вважаючи на їх чисельну перевагу на своїйт етноґрафічній теріторії, все були полїтичною меншістю.Всї проби польської революційної демократії з оружем в руках відзискати незалежність Польщі покінчили ся невдачами і їй не довелося стати перед сим проблємом у практицї державного житя.
Тільки в одній Галичинї вдало ся польській суспільности осягнути бодай суроґат незалежности в формі автономії краю. Та тут показала ся в цїлій наготї повна безсильність і демократичних кличів і суспільних демократичних сил серед польської суспільности. В автономній Галичинї запанувала неподїльно шляхта, пригадуючи традиції польскої Річи посполитої, а демократія пішла до неї на полїтичну службу. Що-ж до тих демократичних кличів, які ворушили польську суспільність в 1848-их роках, обіцюючи в відбудованій Польщі „братньому українському народови“ „свободу, рівність і братерство“, то польська репрезентація і в загально-державнім парляментї і в галицькім соймі докладала всїх сил, щоб для українського народу зробити неістнуючою й ту дрібку свободи і рівности, яку признавала йому загально-державна конституція.
Але кождий, хто вмів дивити ся в будучність, розумів що прийде час, коли шляхта мусїтиме розпрощати ся зі своїми полїтичними привілєями і тим самим перестане бути тою силою, яка надає не-польським землям польський національний характер. Сей час рівнозначний з переходом панованя з рук феодальної, аристократичної, консервативної шляхти в руки новочасної, демократичної, поступової буржуазії.
І тут власне виступає на історичну арену житя польської суспільности народова демократія. Її значінє лежить в тім, що вона не допустила до того, шоб разом з упадком панованя шляхти впав також прінціп історичної, шляхотської Польщі, що вона вратувала той прінціп, надаючи йому нові форми, відповідно до нових суспільних відносин.
Сю свою задачу сповнила вона в той спосіб, що полїтичні привілеї, звязані доси з соціяльно-економічним становищем, звязала з національністю і так само з національністю звязала полїтичне упослїдженє, звязане доси також з соціяльно-економічним становищем. Вона поставила прінціп: полїтичні привілєї польської шляхти, се „національний стан володїня“, якого не можуть нарушити нїякі соціяльно-полїтичні переміни. Знесене тих привілєїв не може вийти на користь чужоплемінної народньої маси, між якою розкинена польська шляхта, бо се було би зменшенєм „національного стану володїня“; ті привілєї мусять перейти виключно на польський нарід, так щоби в кінцевім результатї він усе таки задержав полїтичну перевагу над чужеплемінними елементами. Значить, демократизація, зрівнанє в полїтичних правах внутрі польської суспільности, але полїтичне упривілєйованє польської суспільности в порівняню з суспільностями чужоплемінними. Практичним висловом сього прінціпу являєть ся виборчий закон для Галичини до австрійського парляменту і проєкти „демократичної“ виборчої реформи до галицького сойму.
І так при житєвім конфлїктї прінціпу цїлости Річи посполитої з прінціпом свободи, рівности і братерства всїх народів Річи посполитої побідив прінціп цїлости, єдности і неподїльности, а рівність, свобода і братерство перемінили ся в полїтичне упривілєйованє, панованє та висшевартність для польського і в полїтичне упослїдженє, поневолене та низшевартність для инших народів колишньої Річи посполитої. Сей процес в Галичинї в повнім ходї; в тих частях Річи посполитої, що під Росією, він зачнеть ся з хвилею укріпленя конституціоналїзму в Росії, хиба що основи загально-державної конституції перешкодять сьому. На цїлій теріторії Річи посполитої ідеольоґом сього процесу являєть ся народова демократія.
І так державний націоналїзм зі всїми своїми проявами, як шовінїзм, расова ненависть, етика національного еґоїзму, се традиційна спадщина польської Річи посполитої. Заслуга народової демократії тільки в тім, що вона сїй спадщинї не дала зійти до гробу разом з її історичною носителькою — шляхтою, тільки примінила її до нових форм суспільного житя.
А що в сих нових формах спадщина більше разить, се впливає з сути річи новочасних суспільних відносин. В польській Річи посполитій польській державний націоналїзм виступав в обслонах полїтичних привілеїв, звязаних з родом і соціяльно-економічним становищем; в новітних часах, коли шляхотський рід стратив уже значінє, все таки закривало його соціяльно-економічне становище шляхти. Тепер же, коли полїтичні привілєї, звязані з соціяльно-економічним становищем, падають, коли починає ставати не упривілєйована кляса (польська шляхта) проти кляси упослїджено (українське селянство), але нарід проти народу, сей польський державний націоналїзм мусить виступати в цїлій наготї, без нїяких обслон, які закривали-б його чисто націоналїстичний характер.
Разом з тим мусять виступати яркійше і всї його побічні прояви, як шовінїзм, расова ненависть, етика національного еґоїзму. Коли польська шляхта величала ся своєю культурою, понижаючи культуру українського народу, то в основі сього лежали побіч націоналїстичних почувань також почування инших катеґорій, як родової висшости, полїтичного упривілєйованя, соціяльно-економічної сили і т. д. Так само расова ненависть польського шляхтича до українського демосу була в великій части ненавистю шляхтича до не-шляхтича в загалї, а етика національного еґоїзму була замаскована етикою еґоїзму станового. Тепер все те мусїло змінити ся. Всї обслони падуть і все виринає в чистій націоналїстичній формі.
Що народова демократія не винайшла польського державного націоналїзму, тільки надала йому нові форми, про се найлїпше свідчить той швидкий ріст її полїтичної сили серед польської суспільности. Коли-б ідея державного націоналїзму була тій суспільности чужа, то вона не проміняла би так швидко „традиційних кличів свободи, рівности і братерства“ на кличі націоналїстично-шовінїстично-расові. Нї, тільки був час, коли державний націоналїзм міг виступати в обслонах свободи, рівности і братерства, а тепер настав час, коли він виступив, мусїв виступити в своїй наготї.
Та не тільки полїтична сила народової демократії росте, росте також вплив її націоналїстичної ідеольоґії на всю польську суспільність. Незайманість „національного стану володїння“ стала нинї національно-полїтичним прінціпом усїх польських партій з тою тільки ріжницею, що поступовці називають се „позиціями, які польська культура і польський робучий люд осягнули в Східній Галичинї працею ста лїт“[203] Полїтичні ґрупи, що в своїм завязку виставляли ідею відбудовання Польщі в етноґрафічних границях, вертають тепер до ідеї цїлости, єдности і неподїльности[204]. Всї змаганя українського народу до національного визволеня вся польська суспільність дружнїм хором називає шовінїзмом, в кождім острійшім способі боротьби бачить „традиційну українську некультурність“.
Одним словом, ріжниця прінціпіяльного становища до не-польських народів на теріторії Річи посполитої між народовою демократією й иншими польськими ґрупами що-раз більше затираєть ся, остають тільки ріжницї що-до тактики, що-до методу оборони й охорони „національного стану володїня“. Не вважаючи на всї соціяльно-полїтичні ріжницї, польська суспільність у відносинах до чужоплемінних елєментів на польській державній теріторії творить один табор з величезною перевагою народово-демократичної ідеольоґії.Правда, так само було й давнїйше, але тодї в тім таборі була тільки шляхта, а польська народня маса була так само упослїджена, без голосу, як і українська. Тепер се починає зміняти ся. Ідея шляхотької Річи посполитої починає демократизувати ся — в тім розуміню, що носителями тої ідеї стають що-раз ширші круги польської суспільности.
Се заслуга народової демократії, вона являєть ся носителькою історичних традицій польського державного націоналїзму серед сучасних здемократизованих суспільних відносин.
З сим мусять числити ся всї ті народи, для яких ідея історичної, шляхотської Польщі означає національне поневоленє: проти їх визвольних змагань стають що-раз ширші круги польської суспільности.
Се мусять мати на увазї також ті круги польської суспільности, для яких свобода, рівність і братерство не є тільки пустими звуками або фарисейськими обслонами польського державного нацїоналізму. Вони повинні розуміти, що свобода, рівність і братерство не можна погодити з цїлістю, єдністи і неподїльністю польської Річи посполитої, що польська національна ідея, коли не хоче протиставити ся ідеї свободи рівности і братерства, мусить виректи ся історичного, шляхотського, державного націоналїзму, мусить обмежити ся на польську етноґрафічну теріторію.
І се також заслуга народової демократії, що вона доказала практикою полїтичного житя, що прінціп цїлости, єдности і неподїльности Річи посполитої і прінціп свободи, рівности і братерства, — два прінціпи, які польска революційна демократія і по части також польський соціялїзм старали ся злучити в орґанїчну цїлість, в сінтезу, віддану словами: „Польща, се свобода“, — що сї два прінціпи не можуть зілляти ся в сінтезу, що вони є взаїмною антітезою.
Стор.
| І. | Виступ народової демократії на арену польського полїтичного житя |
3 — 5 |
| ІІ. | Еволюція польської полїтичної думки в Польськім Королївстві від упадку повстаня 1863/4 р.: Від позитивізму і проґрами орґанїчної працї до „Поступово-Демократичного Союза“. — Угодовий напрям і „партія реальної полїтики". — Соціялїстичні партії. — Початки революційно-патріотичного руху. |
6 — 10 |
| ІІІ. | Історія народово-демократичного руху: Реакція проти позитивізму і „Glos“. — „Liga Polska“. — Історія її дїяльности. — Її орґанїзація. — Її публїкація п. н. „Rzecz o obronie czynnej i o skarbie narodowym“. — „Народовий Скарб“ і його інїціятор Мілковский. — „Zwiazek Mlodziezy Polskiej”. — Патріотичні манїфестації в Варшаві. — Замкненє „Glos-у“ і заложенє „Przeglad-у Wszechpolsk-ого“ в Галичинї. — Переміна „Лїґи Польської“ на „Лїґу Народову“. — Історія „Лїґи Народової“. — Заложенє народово-демократичної партії. — Уявненє „Лїґи Народової“. — Початки народово-демократичного руху в Галичинї й Познанщинї. Уявненє народово-демократичної партії в Польськім Королївстві |
11 — 26 |
| IV. | Ідейні основи народово-демократичного руху: Патріотично-народницько-соціялїстичний характер „Glos-у“ — „Лїґа Польська“ як наслїдниця Польського Демократичного Товариства. — Манїфест сього товариства. — „Активна оборона“ Мілковского. — Ідейне обличє „Союза польської молодїжи“. — Соціялїстичні впливи. — Хронїчна революція“ Дмовского. — Зворот на право. — Розріст націоналїзму. — „Національний еґоїзм супроти етики“ Балїцкого. — „Думки новочасного Поляка“ Дмовского |
27 — 51 |
| V. | Полїтичні проґрами і дїяльність народової демокртії: В Росії: Проґрама з 1896 р. — Проповідь оружної боротьби за незалежність і резиґнація з неї. — Проґрама з 1903 р. — Роль народової демократії в росийській революції. — Від непримиримости і западництва до угодовости і славянофільства. — „Niemcy, Rosya i kwestya polska“ Дмовского. — В Австрії: Первісний демократизм. — Зближенє до шляхти. Проґрама з 1905 р. — Антидемократичний демократизм. — В Нїмеччинї: Роль обсерватора і критика. — Добрі і злі сторони положеня польського народу в Нїмеччинї. — Антинїмецькість на славянофільській основі |
52 — 84 |
| VI. | Становище народової денократії супроти инших народів на теріторії Річи посполитої: Традиції. — Проґрама для росийської Польщі з 1903 р.: Українцї. — Литовцї. — Жиди. — Проґрама для Галичини з 1905 р. — Український і литовський національний рух як плід ворожої інтриґи“. — Становище до українського і литовського національного руху. — Становище до українського національного руху в Галичинї. — Поплавский. — Балїцкий. — Дмовский. — На Схід. — Нема України, є тільки Польща і Росия. — Практика в Галичинї: „Лагідність“ крівавих Баденївських виборів 1897 р. — В оборонї польського двора перед страйковим рухом українського селянства. — В оборонї Австрії перед українською ірредентою. — Агенти-провокатори „різнї панів і Жидів“. — Прихильність до москвофілів. — „Демократичні“ проєкти виборчої реформи для збереженя „національного стану володїня. — Поборюванє литовського національного руху. — Становище білоруського національного руху. — Асіміляторство і антисемітизм в жидівськім питаню. — Маскованє претенсій до Литви й Правобічної України |
85 — 110 |
| VII. | Значінє народової демократії для польської суспільности: Минувшість і теперішність. — Слова і дїла. — Расово-націоналїстично-шовінїстична суть народово-демократичної теорії і практики. — Польський державний націоналїзм в історичнім розвитку. — Його форми після упадку Річи Посполитої. — Народова демократія як представниця польського державного націоналїзму в сучасности. — Польський державний націоналїзм як антитеза ідеалу свободи, рівности і братерства |
110 — 118 |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|
- ↑ „Demokracya narodowa“ — „національна демократія“, але ми вживати-мемо терміну „народова демократія“, який уже самим собою вказує на те, що тут ходить опольську національну демократію, і через те не допускає нїяких непорозумінь.
- ↑ В зібрцї „Ognisko“, виданій на ювилей Єжа-Мілковского.
- ↑ Детальна характеристика сього руху не належить сюди. Ії знайде читач в IV роздїлї моєї працї „Польський і руський революційний рух і Україна“ (Перше повне виданє, Львів, 1908; також: Частина І, Київ, 1907/8), яка перед тим друкувала ся в части (розділи IV—VI) в „Лїт.-Науковім Вістиику“ (1906).
- ↑ Той „Glos“ що виходив у Варшаві опісля, аж до 1906 р., коли то його закрито і на його місцї почав виходити „Przeglad Spoleczny“, тепер уже також закритий, не мав з „Glos-ом“ з рр. 1886–1894 нїчого спільного.
- ↑ Статут „Польської Лїґи“, з якого беремо отсї відомости, надрукований в книжцї: Mieczyslaw Mazowiecki, Historya polskiego ruchu socyalistycznego w zaborze rosyjskim. Krakow 1903. Стор. 110 — 118.
- ↑ Mazowiecki, Historya, стор. 118.
- ↑ Так в сїчнї 1902р. виносив він 222.385 франків 65 сантімів, „себто стільки, — як іронїзує консервативний автор книжки про народову демократію (Nasze stronuictwa skrajne przez Scriptora, Krakow 1903, стор. 114), — скільки пр. коштувала анґлїйський скарб одна година побуту військ Трикоролївства на теріторії трансвальської війни“.
- ↑ Для приміру згадаю про його статю в париськім журналї „Przeglad rzeczy polskich“ з 1859 р., в якій проведена думка, що польонїзація, се властиво цівілїзаційна місія Поляків на Українї. — Пор. „Польський і руський революційний рух і Україна“, роздїл II.
- ↑ Такі мрії порозкидувані скрізь в органї „Zwiazk-у wychodztwa polskiego“, в париській газетї „Goniec Polski“, заложеній 1898 р.
- ↑ Справі „Скарбу Народового“ і його інїціяторови Мілковскому ми тому присвятили на сїм місцї стільки уваги, бо до сих справ уже не мати-мемо нагоди вертати.
- ↑ Див. Wilhelm Feldman, Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1846—1906. Krakow 1907. Tom drugi. Стор. 164.
- ↑ Для яснїйшого розуміня зазначу, що вживати-му такої термінольоґії: „narod“, „narodowy“ — „нація“, „національний“; „lud“, „ludowy“ — „народ“, „народнїй“.
- ↑ Про сю програму див. „Польський і руський революційний рух і Україна“, роздїл IV.
- ↑ Mazowiecki, Historya, стор. 110.
- ↑ „Przeglad Wszechpolski“, 1901, кн. VIII, стор. 473.
- ↑ Там-же, 1900, кн. IV, стор. 197.
- ↑ Там-же, 1901, кн. VIII, стор. 473.
- ↑ Zygmunt Balicki, Egoizm narodowy wobec etyki, Wydanie drugie uzupelnione, Lwów 1903.
- ↑ Roman Dmowski, Mysli nowoczesnego Polaka, Wydanie drugie, Lwów 1904.
- ↑ Egoizm narodowy wobec etyki, стор. 17–18.
- ↑ Там-же, стор. 19.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 20.
- ↑ Там-же, стор. 20—21.
- ↑ Там-же, стор. 23—24.
- ↑ Там-же, стор. 22.
- ↑ Там-же, стор. 23.
- ↑ Там-же, стор. 24.
- ↑ Там-же, стор. 34—35.
- ↑ Там-же, стор. 55.
- ↑ Там-же, стор. 59.
- ↑ Там-же, стор. 59—60.
- ↑ Там-же, стор. 63—64.
- ↑ Там-же, стор. 76.
- ↑ Там-же, стор. 77—78.
- ↑ Там-же, стор. 78.
- ↑ Там-же, стор. 69.
- ↑ Там-же, стор. 70—71.
- ↑ Там-же, стор. 71-75.
- ↑ „Mysli nowoczesnego Polaka“, стор. 94.
- ↑ Там-же, стор. 95.
- ↑ Там-же, стор. 95-96.
- ↑ Там-же, стор. 96.
- ↑ Там-же, стор. 97.
- ↑ Там-же, стор. 25.
- ↑ Там-же, стор. 19.
- ↑ Там-же, стор. 20.
- ↑ Там-же, стор. 57.
- ↑ стор. 200.
- ↑ Там-же, стор. 21.
- ↑ Там-же, стор. 75.
- ↑ Там-же, стор. 201.
- ↑ Там-же, стор. 216.
- ↑ Там-же, стор. 145.
- ↑ Там-же, стор. 145.
- ↑ Там-же, стор. 137.
- ↑ Там-же, стор. 139.
- ↑ Там-же, стор. 148.
- ↑ Там-же, стор. 149.
- ↑ Там-же, стор. 160.
- ↑ Там-же, стор. 163.
- ↑ Там-же, стор. 191.
- ↑ Там-же, стор. 81—82.
- ↑ Там-же, стор. 203.
- ↑ Там-же, стор. 204—207.
- ↑ Там-же, стор. 208.
- ↑ Там-же, стор. 75.
- ↑ Там-же, стор. 208–209.
- ↑ „Slowo polskie“, ч. 338 з 1903 р. (в рецензії на працю Дмовского).
- ↑ „Przeglad Wszechpolski“ 1897, ч. 11, стор. 243.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 244.
- ↑ Там-же, стор. 245.
- ↑ Там-же, стор. 243.
- ↑ Там-же, стор. 246.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 245.
- ↑ Там-же, 1897, ч. 13, стор. 287.
- ↑ Там-же, 1899, кн. V, стор. 134.
- ↑ Там-же, стор. 135.
- ↑ Там-же, 1901, кн. V, стор. 262.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, 1902, кн. IV, стор. 248.
- ↑ Там-же, стор. 249.
- ↑ Program stronnictwa demokratyczno-narodowego w zaborze rosyjskim. — „Przeglaf Wszechpolski“, 1903, кн. X, стор. 721—756.
- ↑ Там-же, стор. 727.
- ↑ Там-же, стор. 728.
- ↑ Там-же.
- ↑ На нашу думку може, але не мусить Так прим. демократизація Австрії потягла за собою в Галичинї скріпленє натиску польської суспільности на український нарід. Але рівночасно натиск росийської суспільности на Поляків наслїдком конституції починає слабнути.
- ↑ Там-же, стор. 757.
- ↑ Там-же, стор. 757—758.
- ↑ Там-же, стор. 742.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 727.
- ↑ Там-же, стор. 747.
- ↑ Stanowisko stronnictwa demokratyczno-narodowego w chwill obecnej. — / Przeglad Wszechpolski 1905, Кн. 11—12, стор. 757—774.
- ↑ Там-же, стор. 767.
- ↑ Там-же, стор. 769.
- ↑ Там-же.
- ↑ Порівн. там-же, стор. 763—764.
- ↑ Там-же, стор. 764—765.
- ↑ Порівн. Program robotnikow narodowcow w Krolewstwie Polskiem. — Там-же, стор. 775—783.
- ↑ Roman Dmowski, Rosya, Niemcy i kwestya polska, Львів 1908. Стр. 117—118
- ↑ Там-же, стор. 118—119.
- ↑ Там-же, стор. 119.
- ↑ Там-же, стор. 124.
- ↑ Зрозуміла річ, що я тут не можу давати анї повного огляду анї критичної оцінки працї Дмовского, а тільки можу покористувати ся тими її партіями, які стоять в безпосреднім звязку з моєю темою.
- ↑ Серія статей п. н. „Jednose narodowa“ з підписом „Skrz“ (Skrzycki — псевдонім Дмовского) — Przeglad Wszechpolski 1895, ч. 8, стор. 113.
- ↑ Так власне ставили справу Пільц і Спасович, щоб за цїну язиково-культурної свободи для польського народу в Росиї погодити ся з росийською державністю.
- ↑ Статя п. н. Otwarte karty“. Przeglad Wszechpolski 1897, ч. 2, стор. 26.
- ↑ Статя п. н. Szkodliwe mrzonki“. Przeglad Wszechpolski 1898, ч. 13, стор. 194.
- ↑ Там-же, стор. 196.
- ↑ Там-же, стор. 197.
- ↑ Niemcy, Rosya i kwestya polska, стор. 239—240.
- ↑ Там-же, стор. 267.
- ↑ Там-же, стор. 246—249.
- ↑ Там-же, стор. 251—255.
- ↑ Там-же, стор. 261.
- ↑ Стаття п. н. „Szlachta i polityka narodowa“. — „Przeglad Wszechpolski“ 1896, ч. 19, стор. 434.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1898, ч. 19, стор. 296.
- ↑ Брошура п. н. „Polityka autonomiczna w Austryi“ 1898, стор. 8.
- ↑ „Z całej Polski“ — Przegląd Wszechpolski 1902, кн. II, стор. 125.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1902, кн. IV, стор. 253.
- ↑ Про се докладно в слїдуючім роздїлї.
- ↑ Program Polskiego Stronnictwa demokratyczno-narodowego w panstwie austryackiem. Lwow 1906 (Також: Przeglad Wszechpolski 1905, кн. XI—XII, стор. 737—756.
- ↑ Там-же, стор. 3.
- ↑ Там-же, стор. 3—4.
- ↑ Там-же, стор. 4.
- ↑ Там-же, стор. 6.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 7.
- ↑ Там-же, стор. 7—8.
- ↑ Там-же, стор. 12—13.
- ↑ Порівн. там-же, стор. 13—15.
- ↑ Пор. там-же, стор. 21—25.
- ↑ Пор. там-же, стор. 29—30.
- ↑ Статя „Pro domo sna“ — „Slowo polskie“, ч. 415 з 1903 р.
- ↑ Там-же, стор. 20.
- ↑ Порівн. там-же, стор. 25—28.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1897, ч. 8, стор. 79.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1899, ч. 1 стор. 2.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же, стор. 5—6.
- ↑ Там-же, стор. 6.
- ↑ Там-же, стор. 7.
- ↑ Там-же, стор. 8—9.
- ↑ Mysli nowoczesnego Polaka, стор. 81—82. — Так писав Дмовский в 1902 р. в „Przeglad-і Wszechpolsk-ім“ в статях, з яких повстала цитована зібрка.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1905, кн. XI—XII, стор. 869—902.
- ↑ Там-же, стор. 901.
- ↑ Там-же, стор. 902.
- ↑ Про національне питанє в манїфестї Польського Демократичного Товариства див. „Польський і руський революційний рух і Україна“, роздїл II; про національне питанє в відозві Лїґи Польської — там-же, роздїл III.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1903, кн. X, стор. 732.
- ↑ Там-же, стор. 756.
- ↑ Там-же, стор. 733.
- ↑ Program Polskiego Stronnictwa demokratyczno-narodowego w panstwie austryackiem, стор. 8—9.
- ↑ Kwestya litewska. — Przeglad Wszechpolski 1895, ч. 19, стор. 294.
- ↑ Див. Nasze stanowisko na Litwie i Rusi. — Przeglad Wszechpolski 1896, ч. 8.
- ↑ Під „народовою демократією“ треба тут розуміти польську революційну демократію з епохи повстань.
- ↑ Статя, з якої цитуємо, розправляєть ся спеціяльно з литовськими національними „претенсіями“.
- ↑ Див. Roszczenia litewskie. — Przeglad Wszechpolski 1896, ч. 15.
- ↑ Nasz demokratyzm. Przeglad Wszechpolski 1900, кн. III.
- ↑ Там-же.
- ↑ Там-же.
- ↑ Z Galicyi. — Przeglad Wszechpolski 1896, ч. 3.
- ↑ Gieraltowski, kwestya ruska w cyfrach. — Przeglad Wszechpolski 1902, кн. III, стор. 182.
- ↑ Див. Sprawa ruska. — Przeglad Wszechpolski 1901, кн. XII.
- ↑ Poplawski, Nasze sily. — Przeglad Wszechpolski 1902, кн. IV, стор. 265.
- ↑ Там-же, стор. 261.
- ↑ Jastrzebiec, Z calej Polski. — Przeglad Wszechpolski 1809, кн. IX, стор. 532.
- ↑ Mysli nowoczesnego Polaka, стор. 97—98.
- ↑ Там-же, стор. 98—101.
- ↑ Ludwik Kulczycki, Wspolczesne prady umyslowe i polityczne. Szkice. Serya II. Lwow 1904. Стор. 20.
- ↑ Там-же, стор. 21—22.
- ↑ Jastzebiec, Z calej Polski. — Przeglad Wszechpolski 1902, кн. I, стор. 41.
- ↑ Przeglad Wszechpolski 1901, кн. XII, стор. 709.
- ↑ Там-же, стор. 710.
- ↑ Там-же, стор. 717.
- ↑ Skrzycki, Listy Warszawiaka z Galicyi. — Przeglad Wszechpolski, 1897, ч. 8, стор. 173.
- ↑ Jastrzebiec, Z calej Polski. — Przeglad Wszechpolski 1902, кн. I, стор. 43—44.
- ↑ Jastrzebiec, Z calej Polski. — Przeglad Wszechpolski 1905, кн. III-IV, стор. 222.
- ↑ „Przeglad Wszechpolski“ 1897, стор. 42.
- ↑ Тамже, стор. 137.
- ↑ Було се роком пізнїйше після голосної сецесії українських студентів з львівського унїверситету в осени 1901 р., сецесії, яка ще й підчас страйкових дебат в осени 1902 р. не втратила була актуальности.
- ↑ „Slowo polskie“ з 1 падолиста 1902 р
- ↑ „Polak“ ч. 1 з 1901 р.
- ↑ „Slowo polskie“ 1903, ч. 82.
- ↑ „Slowo poiskie“ з жовтня 1903.
- ↑ „Slowo polskie“ 1903, ч. 82.
- ↑ „Slowo polskie“ 1908, ч. 394.
- ↑ Narodowiec, W naszym obozie. (Listy do przyjacioi politycznych). — Przeglad Wszechpolski 1901, кн. I, стор. 28.
- ↑ Narodowiec, W naszym obozie. (Listy do przyjacioi politycznych). — Przeglad Wszechpolski 1901, кн. VI, стор. 346.
- ↑ Listy Warszawskie. — Przeglad Wszechpolski 1900, кн. XI, стор. 673.
- ↑ Mysli nowoczesnego Polaka, стор. 31.
- ↑ Mysli nowoczesnego Polaka, стор. 214—216.
- ↑ Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi, т. II, стор. 226.
- ↑ Mysli nowoczesnego Polaka, Wydanie trzecie powiekszone, Lwow 1907. — Статя „Podstawy polityki oilskiej стор. 247—248.
- ↑ Kresy. — przeglad Wszechpolski 1903, стор. 673.
- ↑ Niemce, Rosya i Kwestya polska, стор. 260.
- ↑ Niemcy, Rosya i kwestya Polska, стор. 260—261.
- ↑ Стаття„Przyparci do muru“, ч. 437 з 17. IX. 1908.
- ↑ Дефінїція Вільгельма Фельдмана.
- ↑ Прим. начальний редактор „Kurjer-а Lwowsk-ого“ Вислоух, який перед 20 лїтами в журналї „Przeglad Spoleczny“ стояв на становищі етноґрафічної Польщі.