Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі
| Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі пер.: Володимир Гнатюк Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1904 |
|
 |
Лїтературно-наукова біблїотека. Ч. 86.
Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.
Володимир Антонович.
ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ XVII СТ.
в сучасній польській призмі.
(З нагоди повісти Г. Сєнкевича „Огнем і Мечем“).
Переклав
Володимир Гнатюк.
У ЛЬВОВІ, 1904.
|
З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка
під зарядом К. Беднарського.
Статя проф. Вол. Антоновича, яку подаємо понизше в перекладї, була надрукована ще 1885 р.[1] Та думки, висловлені в нїй проф. В. Антоновичом, не то що не перестаріли ся, але навпаки, супроти подїй останнїх лїт набрали ще більшого значіня. Як відомо, польська лїтература збогачуєть ся з року на рік ріжними „патріотичними“ творами, в яких більші й меньші наслїдувачі Сєнкевича силкують ся з'образити все польське в найяркійших і найгарнїйших барвах, а все иньше, особливо що тикаєть ся Українцїв (Австрія), Москалїв (Росія) та Нїмцїв (Пруси) представити в найпоганьшім сьвітлі. Подавана отруя, хоч би в гомеопатичних дозах, але правильно, мусить викликати забуреня в орґанїзмі; так само й систематична лєктура всяких „патріотичних“ творів à la Сєнкевич, мусить довести до національних колїзий, яких їх автори нераз і справдї не бажають. Ми не в силї запобігти ширеню подібних творів; але вказати на лихо, особливо нашій суспільности, се наш обовязок. А жерело сього лиха має свій початок уже в школї. Шкільні польські біблїотеки переповнені такими творами; ґімназист, що не прочитав би докладно прим. Трильоґії Сєнкевича, не перейшов би матури! Міжнародня ненависть ширить ся вже на шкільній лавцї і видна кождому, що має дїло зі школою. При всяких нагодах поясняєть ся вона одначе не сєнкевичівськими лєктурами, але власне фразами, запозиченими в них, про гайдамацтво, дикість, некультурність і ин. другої сторони. Для противваги сїй отруї, а бодай для зверненя уваги на неї нашої суспільности подаємо тепер статю проф. В. Антоновича і надїємо ся, що вона стане початком голосного протесту проти офіціяльної теперішньої педаґоґії та що сей протест буде так довго і так сильно лунати, аж увінчаєть ся повним успіхом.
В. Г.
Відомий польський белєтрист, д. Генрих Сєнкевич, видав минулого року чотиротомову історичну повість „Огнем і мечем“, до якої сюжет узятий з української історії. Повість д. Сєнкевича, переплїтаючись романїчними епізодами, що становлять приналежність артистичної творчости, представляє історичний малюнок боротьби Хмельницького з Поляками від весни 1648 р. до заключеня зборівського договору, т. є. до кінця серпня 1649 р. Автор вистудіював описувану епоху доволї докладно; більших фактичних помилок і недокладностий в нього нема і з того боку повинна йому критика віддати повну справедливість. Та трохи інакше мусимо ми віднести ся до того боку твору д. Сєнкевича, де він стараєть ся осьвітити побутові риси як польської, так і української суспільности в XVII столїтю і то тим більше, що в тім напрямі автор не обмежуєть ся обєктивним представленєм минувшини, але висловляє безперестанно й свої субєктивні гадки — ідеалїзує одні прінціпи, ганить другі, накладає зовсїм самовільно темні барви на одні особи, стремлїня й суспільні ґрупи, і незмірно нїжно, а деколи й крайно пристрасно осьвічує другі. Ми не приписувалиб усьому тому особливого значіня, колиб твір д. Сєнкевича представляв лише звичайний белєтристичний твір одної з сусїдних лїтератур; та повість д. Сєнкевича відповідно до принятя її польською суспільністю і до вражіня, яке вона викликала на сю суспільність, являєть ся без сумнїву виразом сучасного стану історичного самопізнаня польської інтелїґенції, остатнїм словом її патріотичних, національних і суспільних поглядів тим цїкавійших для нас, що наслїдком вибраного сюжета висловляють ся ті погляди переважно на підставі польсько-українських відносин у XVII столїтю.
Дїйсно нї один твір польської лїтератури в XIX столїтю не зазнав такого співчутя з боку публики і не викликав стілько широких і однодушних оваций, як повість д. Сєнкевича; нї до одного твору, як би він не був написаний талановито й артистично, не віднесла ся польська публика з таким запалом і не признала в ньому такого суцїльного воплоченя своїх задушевних переконань. Ледви появили ся перші роздїли „Огнем і мечем“ у фейлєтонї варшавської ґазети „Słowo“, їх проголошено і в пресї і в публичній опінїї небувалим ґенїяльним твором; імена лїпших польських поетів: Міцкевича, Красїньского, Словацкого, Поля, поблїдли при блеску нового сьвітла і усунули ся тихо на другий плян. Запал і похвали, з властивим польській народности санґвінїчним поривом, дійшли до гіперболїчних розмірів; професор історії польської лїтератури в краківськім університетї, ґраф Тарновский, присьвятив повісти д. Сєнкевича ряд публичних лєкцій, в яких заявив, що розбираний твір перевисшає артистичними прикметами всї твори Шекспіра, Мільтона, Данте, Тасса, Тете і ин. узятих разом; публика, що слухала лєктора, засипала оплесками сю ґасконаду, а аристократичні краківські сфери почали зараз ілюструвати ґенїяльний твір, представляючи в живих образах ефектнїйші сцени повісти; мода на живі образи епізодів романа „Огнем і мечем“ розширили ся швидко на иньші міста й села, заселені Поляками і стала улюбленою забавою польської інтелїґенції: опісля подавано ті образи в ілюстрованих журналах і т. д. Кілька польських ґазет і журналів, що представляли тверезїйший і поступовійший напрям у своїй пресї: „Ateneum“, „Kraj“, „Prawda“, „Przegląd tygodniowy“ пробували віднести ся критично до гіпнотизму, викликаного д. Сєнкевичом і утримати опінїю своєї суспільности в природнїйших межах; не відмовляючи таланту д. Сєнкевичови вони вказували з одного боку на те, що пересадні похвали можуть послужити в очах обєктивних читачів тільки сюжетом до дуже комічних висновків, або зродити підозрінє, що вони походять лише зі спекулятивної книгарської реклями; вони натякали, правда легко, й на те, що коли зближеня з чужосторонними лїгературними творами конечні, то „Огнем і мечем“ далеко більше нагадує „Трьох мушкетерів“ Діма-батька, як Шекспіра, Ґете або Тасса. З другого боку вказували ті орґани польської преси — зрештою дуже здержливо й обєктивно — на те, що публїцистичні й історичні переконаня, переводжені д. Сєнкевичом в його повісти, стремлять до того, аби воскресити суспільні ідеали XVII столїтя, шкідливі для народнього самопізнаня вже тодї, а зовсїм застарілі й немислимі тепер; що погляд автора на міжнароднї відносини й несправедливий і шкідливий для польської суспільности тому, що він роз'огнює міжнародню ворожнечу, що почала потрохи забувати ся під впливом сучасної нам культури; що пристрасність у тім напрямі перечить також почутю людської справедливости і тверезим здоровим змислам, із яких перевагою звязані й фактичні інтереси польської суспільности і т. д. Сї гадки полишили ся одначе голосом проповідника в пущі і величезна більшість польської інтелїґентної суспільности станула по стороні традицийних ідеалів, ілюстрованих д. Сєнкевичом.
Зібравши розкинені в повісти думки, висловлювані то виведеними особами, то дуже часто особисто автором і доповнивши їх мальовничими представленями всїх верств суспільства, описуваного в повісти, ми постараємо ся представити основні публїцистичні змаганя автора, якими він і підкупив на свою користь безмежну симпатію польської публики далеко більше, як артистичними прикметами свойого твору, опісля оцїнимо степень правдивости чи неправдивости тих ідей в відношеню до історичної правди і вкажемо на деякі манєри артистичної творчости автора, виключно лише з точки погляду їх історичної й етноґрафічної правдивости.Історично-фільософічний погляд д. Сєнкевича на описувану ним епоху зводить ся до отсих думок. В половинї XVII столїтя представляла Польща могутню державу, оперту на численну, в повнї сьвідому, повну енерґії й горожанських чеснот, шляхотську верству; суспільна перевага шляхти в державі була признакою висшої культури, на ровени якої стояла тодї Польща. Ся держава мала за задачу велику культурну місію; вона була покликана цівілізувати, себто перетворювати на свій лад обширні українські землї, що входили в межі Польщі. Сю місію сповняла вона дуже енерґічно й пляново, але найшла на неждану перешкоду — на вроджену дикість і непридатність для культури українського племени, яке було з природи неспосібне присвоїти собі яку-небудь культуру і цівілїзацію; всї проби Поляків для вкоріненя культурних ідей розпалювали в українськім племени лише ненависть і дикі пориви, прояви сього незрозумілого для Поляків настрою, який шляхтичі XVII столїтя називали дуже влучно „хлопською innata malitia“. В боротьбі з сею вродженою дикістю польська шляхта на дармо винищувала свої шляхотні геройські прикмети, вона не могла поконати ворожої стихійної сили. Зрештою деякі помилки добачають ся і в поступованю польської держави; найважнїйша з них ся, що серед урядових польських сфер істнувала впливова партія, яка відносила ся занадто гуманно до ворожого елєменту, пропонувала робити Українцям деякі уступки, примушувала здержувати ся від дуже крутих доріг, ба навіть натякала деколи на якісь приватні надужитя, що буцїм то давали причину до козацьких повстань. Ся партія ослабила енерґічні заходи, які задумували здїйснити лїпші представителї тодїшньої Польщі, що вважали конечною річю затопити козацький бунт у цїлім морі крови, хоча прийшлось би з тої причини вирізати поголовно все українське населенє краю. По думцї д. Сєнкевича гідність польської держави вимагала не лише карати смертю всїх учасників повстаня, але й стосувати до них найможливійші кари, доки вони не покорять ся і не стануть таким чином достойними покоштувати плодів шляхотської культури, яка по розправі готова була облагодїяти непокірних, але розкаяних, ополяченєм, єзуітською школою і передовсїм панщиною. Козаки, як представителї українського населеня, не лиш не вміли зрозуміти тих висших культурних стремлінь шляхти, але наслїдком своєї дикости й вродженої злости, сумнївали ся про придатність для свойого народа сеї держави, яка навязувала їм свої суспільні, не зовсїм вигідні побутові форми, та зважили ся по довгих безужиточних просьбах і заявах ймити ся бунту. Як бунтівники вони очевидно засудили себе на кару і винищенє, яким на нещастє Поляки не вміли покористувати ся з потрібною енерґією й тому нанесли діткливий удар своїй державі. Думаємо, що сей виклад гадок д. Сєнкевича нї трохи нами не переборщений і постараємо ся оправдати наше резюме при подрібнім розглядї окремих думок автора.
В думках д. Сєнкевича є очевидно й дещо справедливости і деякі признаки розвиненого остатнїми часами в польській суспільности проґресу, та ми гадаємо, що такого рода думки висловлені за пристрасно й доведені наслїдком того до абсурда. Такою думкою вважаємо ми велику побожність, висловлювану д. Сєнкевичом перед державною ідеєю. Очевидно, держава представляє одну з висших форм людського устрою і ідея держави тим дорожша для кождого розвитого чоловіка, чим більше сьвідомо відносить ся він до неї; ми привикли бачити в сучасних нам европейських державах устрої, що запевнюють і матеріяльну безпечність та добробит громад і вдоволяють їх висшим моральним потребам: свободї совісти, можливости умового розвою і ин. Ми привикли дивити ся на державну власть, як на вираз можливої в даній суспільности суми справедливости і безпристрасности в відношеню до всїх своїх підданих, без ріжницї їх суспільного уґрупованя, національного типу, особистого положеня в суспільности і через те вважаємо ідею держави рівно дорогою для всїх осіб, що входять в її склад. Д. Сєнкевич дивить ся на справу трохи інакше. На його думку Польща XVII ст. представляла взірцеву державу тому, що відкидала лїпші сторони державної дїяльности, тому що не признавала рівноправности своїх горожан і сповняла свою „місію“, неможливу з огляду на антропольоґічні закони природи — переробленє одного народнього типу в другий і несправедливу в суспільнім відношеню — абсолютне підданє цїлого народа упривілейованій клясї. Зустрівши національний й суспільний спротив, польська держава не обовязана була по думцї д. Сєнкевича признати і справити мильний напрям своєї внутрішньої полїтики, навпаки, ідея держави вимагала иньшого поступованя, яке автор може занадто проречисто висловлює, реактивувуючи гадки, слова й дїла найталановитшого — по його думцї — державного мужа того часу, князя Яреми Вишневецкого: князь Вишневецкий відчував обовязок „карати без міри й милосердя“, він думав, що „гідність Речи посполитої“ накладає на нього обовязок нищити козаків хлопів до коріня (co do nogi — улюблений вираз автора), саджати на коли і рубати голови козацьким послам; він присягає, „що потопить у крови хлопські бунти“; роздумуючи в рішучу хвилю про свою ролю керманича державних стремлїнь Польщі, він так зрисовує свою дїяльність: „розтоптати Запороже, пролити океан крови, зломити, знищити, роздавити, а потому лише відмінити надужитя“, „пожерти бунт і згодувати ся його тїлом“, перед ним мріє поле, на якім лежать „сотки тисяч трупів“ і т. д. Читаючи всї сї пристрасні канїбальські виклики, осьвічений читач наших часів поневільно попадає в здивованє, яким чином зародили ся в голові письменника XIX ст. сї кроваві пориви, відповіднїйші прибічникам Нерона або помічникам Чінґізхана, нїж мислителеви або артистови наших часів; між тим усї ті кроваві бажаня являють ся в повісти не як результат обєктивного відтвореня настрою епохи, але як продукт полїтичних поглядів самого автора. Князь Вишневецкий представлений ідеалом державної мудрости, горожаньских чеснот і поборником правди та справедливости; автор так захоплюєть ся своїм героєм, що доходить у відзивах про нього до богохульства, а всякий невважливий відзив про Вишневецкого називає богохульством (bluźnierstwo); він обдаровує князя якоюсь надприродною силою, даною йому з гори, наслїдком якої цілі тисячі козаків і населенє цїлих округів утїкають на саму згадку імени „Яреми“, огорнені панїчним страхом. В часі штурму козаків у Збаражі з'являєть ся на валах твердинї посеред знамен і смолоскипів князь Вишневецкий, а козаки дрожать і випускають оружє на його вид; може ми й помиляємо ся, але нам здаєть ся, що барви для сього ефектного образка позичені д. Сєнкевичом із IV книга „Утраченого раю“ Мільтона… Ось до яких гераклевих стовпів договорюєть ся автор, виходячи від зовсїм оправданої думки — пошани для держави установленого ладу. Переборщуванє в розвою сеї думки і недокладне розумінє автором і суспільністю, що співчуває його творови, значіня державної ідеї можемо ми пояснити собі лиш одним мотивом, який сьвідчить про поворот до лїпшого в переконанях польськоі інтелїґенції. Польська суспільність протестувала безнастанно від кінця XVIII ст. проти тих державних орґанїзмів, серед яких розмістила її історична судьба, і словом і 4–5 раз у протягу столїтя дїлом; в кінцї вона переконала ся мабуть про безосновність і незаконність своїх протестів, у переконанях зайшов малий поворот і ненависна до сеї пори думка про сьвятість державних уряджень та про переступність усякого бунту заняла почесне місце в крузї суспільних прінціпів польськоі суспільности і впляла ся може в занадто різких та необдуманих рисах під пером улюбленого белєтриста. Щож, і слава Богу, лише на перших часах неофіти зайшли трошки за далеко і попали в другу скрайність — прийдеть ся лише сказати „trop de zèle“.
Та коли в розвою державної думки в автора „Огнем і мечем“ ми готові признати при всїй пересадї в подробицях вірну вихідну точку, то друга основна гадка автора — що Польща в XVII ст. була символом цівілїзації, а Україна представителем дикости — видаєть ся нам зовсїм неправдивою і в основі і в розвитку. Очевидно обі народности укладали ся силою і природних етноґрафічних окремішностий і історичного вихованя в ріжні типи культури, дуже часто не подібні до себе, а навіть супротилежні; можливо, що в дану історичну хвилю частина цівілїзації була дещо висша по одній, нїж по другій сторонї, але все се не дає права твердити, що боротьба, вибухла в XVII столїтю, характеризуєть ся виключно культуртреґерством із одного і абсолютною дикістю з другого боку. Тут не місце викладати історію паралельного розвою культури української й польської — се завданє широких історичних праць і дослїдів. Ми затримаємо ся лише на хвилї, змальованій д. Сєнкевичом і піддамо короткій аналїзї наводжені ним самим дані.
Колиб д. Сєнкевич прикладав одну мірку до описуваних ним подїй й осіб, то навіть із незвичайно пристрасно зібраних ним фактів він переконав би ся, що нї особливої дикости з одного боку, нї особливої осьвіти та цівілїзації з другого не видно в тих фактах; ще труднїйше завважати їх, коли усунеть ся всї довільні характеристики і субєктивні розумованя, які походять не з фактів, але виключно з особистого погляду автора, і провірити мальовані ним подїї сьвідоцтвом сучасних жерел. Зваблений стімулами артистичної творчости, д. Сєнкевич не завважив суперечности між своїми думками і описуваними самим собою сценами, а за те він широко покористував ся своїм правом артиста для того, аби епітетами, голословними твердженями, апріорістичними здогадами наложити тїни і пролити сьвітло в бажанім собі, хоч і історично не правдивім змислї. Раз вмовивши в себе, що українські козаки і хлопи дикуни, він при кождій нагодї піддержує сю гадку все можливими стилїстичними способами, деколи навіть такими, що виходять поза межі лїтературної приличности. Козаки в його творі не говорять, не кричать, не співають, але все верещать, ревуть, ричать і виють. Коли зайде мова про нешляхотське населенє України, воно все згадуєть ся з епітетами: „хлопство дике і розгнуздане“, „народ дикий, гайдамацький“, „гайдамацьке гультайство“, „народ дикий з природи“, „народ дикий, що стремить і до дикої свободи“, „дич, зірвана з ланца“, „голота, що жажде крови й убійства“. Коли при описї битви йому треба сказати, що шляхтич ударив козака, то він висловляєть ся так: „луснув ватажка шаблею в морду“ і т. д. Таких стилїстичних квіток можна набрати в повісти цїлі маси, але ми обмежимо ся кількома наведеними прикладами тому, щоби показати, якими способами користуєть ся автор у цїлї, аби підготовити читача до принятя його думки про дикість народа; потім ідуть уже малюнки й розумованя, що розвивають сю гадку. Очевидно козаки і хлопи по думцї д. Сєнкевича позбавлені всякого інстинкта осьвіти й тїни всякого суспільного переконаня, вони стремлять лише до „дикої свободи і несьвідомо нищать плоди вікової працї шляхтичів“; „дикий народ, перемінений шляхтичами з опришків на рільників, чув тягар від істнованя права, строгости управи і істнованя порядку“, наслїдком того він мрів про такий ненормальний устрій, при якім „уся земля належалаб не до князїв і панів, але до вільних хлїборобів козаків“. Релїґійних мотивів у козацьких повстанях не було; Хмельницький лише штучно прикрив гайдамацькі інстинкти удаваним заступством за віру і постарав ся розпалити релїґійний фанатизм, а до тої пори Запорожцї грабували православні церкви і торгували награбленими церковними предметами на базарі в Сїчи; „все те, що оповідають про реліґійний настрій Запорожцїв — видумка“. Запорожцї — се стековиско людий, „окритих лахами, півнагих, півдиких, окурених димом, чорних, вимазаних болотом і кровю, що слезила з ран і т. д.“ В Сїчи, збираючись на раду, вони викочували бочки горівки і радили з бідою лиш тому, що осаули вводили деякий порядок ударами палиць, роздїлюваними дуже щедро, і пістолєтними вистрілами: підозрілих товаришів вони карали на радї, роздираючи їх на части і т. д.
З наведених цитатів легко переконати ся не лише про тенденцийність д. Сєнкевича, але й про вмисне перекручуванє суспільних та історичних фактів. По його думцї населенє України занимало ся перед появою шляхти виключно розбойом і не думало про хлїборобство, хоча й бажало, щоби земля належала до хлїборобів. Не вважаючи на суперечність сього реченя, ми бачимо в ньому очевидну історичну неправду. Всї історичні сьвідоцтва від часів Геродота до кінця XVI столїтя, коли польська шляхта з'явила ся на Українї, вказують на занятя хлїборобством, як на головний промисл жителїв того краю. Згадаймо, приміром, про хлїборобські знаряди і зерна хлїба, находжені в могилах поганської епохи в землї Сїверян або Деревлян; згадаймо про характеристику смерда і його занять, записану лїтописю зі слів Володимира Мономаха під 1103 роком; згадаймо про цїлі округи, що обовязували ся давати Монголам данину пшеницею в XIII столїтю, транспорти хліба, якими українська земля заосмотрювала Константинополь у XV столїтю при поседництві хаджибейської пристанї (нинїшня Одеса), численні згадки про хлїборобство, затягнені в люстрації окраїнних замків у половинї XVI столїтя, т. є. перед люблинською унїєю, і переконаємо ся, що балаканє д. Сєнкевича про неістнованє хлїборобства і розбійництво населеня не що иньше, як його тенденцийна видумка. Брак релїґійних мотивів у козацьких повстанях до Хмельницького так само історичний фальш; можнаб тут навести до 20 документів: просьб, подаваних козаками до соймів і королїв, проєктів договорних умов і т. и., в яких „войсько запорозьке“ представляючи свої бажаня, кладе на першім місці статї про свободу православної церкви і про віротерпимість. Доволї, думаємо, вказати на те, що Запороже видвигнуло на 30 лїт перед Хмельницьким Сагайдачного, якии приверненєм православної єрархії усунув на довго ворожий для населеня напір унїятської інтриґи — аби переконати ся, що релїґійні мотиви проникли глибоко в сьвідомість низового брацтва і зовсїм не належать до сфери „видумок“. — Ми не знаємо, звідки взяв автор риси відразливого вигляду Запорожцїв, але ми переконані, що ради не відбували ся в видї пяних орґій та що на них нїкого не рвали на части і т. д. Подібних подробиць нема в авторів, цитованих д. Сєнкевичом (Лясоти, Бопляна і вони очевидно становлять власність йогож таки фантазії, настроєної на занадто тенденцийний лад.
Не лїпше від Запорожя представлена в д. Сєнкевича й решта населеня України. Автор пробує описати склад того населеня і ми не знаємо, чому більше дивувати ся в його пробі: його тенденцийности чи незнаню. Ось по його словам ґрупи, на які розпадав ся український народ у XVII столітю: чумаки, степові й лїсові пасїчники, воскобійники, смолярі, конюхи, хуторники, ловцї, сїромахи, рибаки, чабани і просто хлопи. По думцї автора вичислені катеґорії повстали не лише наслїдком занятя відповідними промислами, то якісь касти, а навіть немов окремі племена, з яких кожде відзначуєть ся ориґінальними рисами дикости. Зберемо, приміром, риси, якими автор характеризує чабанів, чомусь особливо йому ненависних. „Чабани, се пастухи, що пробувають цїле житє в степах і пущах; вони зовсїм дикі і не знають нїякої релїґії; намість піснї вони видають із себе сумне витє; приставши до повстаня Хмельницького вони не вміли навіть відріжнити козацької старшини і признавали власть лише тим, хто їх бив або вбивав; вони очевидно не мали нїякого понятя про міжнароднє право (sic!), але за те горіли жадобою крови і грабіжі; се дике племя подибувано в лїсах коло Чернигова, але переважно воно жило на теріторії полтавського полка; ся обставина видна з того, що дикий полтавський полковник Пушкаренко начальникував виключно над чабанами“. Читаючи сю нїсенїтницю, не розуміємо, чи вона взята автором із записок якогонебудь легкодушного подорожника по Австралїї або центральній Африцї, чи вмисно, хоча й не дуже бистроумно, зложена самим белєтристом. Коли вже чабани так зацїкавили д. Сєнкевича, то йому не пошкодилоб було заглянути на значінє того слова — він знайшов би дуже докладні дані в описї херсонської ґубернїї Шмідта, в працї про українські артелі Щербини і ин.; з тих даних довідав би ся він, що чабани зовсїм не окреме дике племя, але тіж українські селяне, що складали спілки для занятя годівлею овець; він переконав би ся, що ті спілки складають ся цїлком не з дикунів, але з людий, що вспіли виробити дуже правильну форму робітничого товариства, з виборним атаманом, із докладним роздїлом ріжних галузий працї між членів спілки, з правильним, із гори умовленим, роздїлом зисків і т. д. — Не меньше від чабанів дістаєть ся в повісти д. Сєнкевича й риболовам: „се люде дикі, їх навички грубі, вони пробувають у комишах на березї Днїстра“ і т. д. Ще ориґінальнїйша характеристика „сїромах“: в однім місци повісти означає се слово вовка, в другім катеґорію населеня, яка представляєть ся так: „Сїромахи — се Бог знає, що за люди, волоцюги, зайшлі з кінця сьвіта“. Думаю, що доволї наведених примірів для того, аби дати понятє про манєру історичної етноґрафії д. Сєнкевича.
Не обмежуючись характеристикою осібних ґруп, автор твердить, що й усе населенє України носило ті самі риси непоборної вродженої дикости, якою відріжняло ся від иньших народів, навіть таких, що стояли на однім із ним рівени просьвіти і в однаких суспільних умовах. Наведемо для прикладу паралєлю польських і українських селян словами самого д. Сєнкевича: „Дикий з природи народ ішов радо до Хмельницького. В ту пору, як хлоп у Мазовії і великій Польщі зносив угнїт, завішений в цїлій Европі над потомками Хама,[2] без наріканя, Українець разом із повітрєм степів вдихав любов до свободи, на стільки безмежної й дикої, як сам степ… Очевидно він волїв буяти і різати панів разом із Хмельницьким, нїж вигинати горду спину під ударами підстарости“. Сей дикий інстинкт Українцїв, наслїдком якого вони не любили нагайки підстарости, був на стільки природний їх дикій натурі, що цїле населенє захоплювало ся ним; „всї йшли до Хмельницького, навіть жінки; в селах полишали ся самі дїди та дїти“. На початку повстаня хлопи в загалї, зі страху перед Вишневецким, хитали ся, але шкідливійші, „гультаї та різуни“ зробили початок і пірвали за собою иньших. Збунтувавшись, хлопи стали палити городи й села, хлїб, лїси і сади, стали грабити й рабувати всїх, саміж живили ся деревляною корою і ин. — Сї образи, до яких д. Сєнкевич повертає постійно в повісти, зовсїм не зрозумілі: всі селяне збунтували ся й пішли до Хмельницького, села опустїли; не розуміємо, когож властиво повстанцї убивали й грабували, не знаємо, на що вони палили села й го́роди, себто свої власні маєтки, на що нищили хлїб для того, аби живити ся деревляною корою. Словом, що слово, то темна загадка, може й потрібна авторови для ефектних малюнків, але затемнююча їх розумінє. Так приміром із слів д. Сєнкевича не можна зрозуміти, хто й на що спалив Корсунь у ту пору, коли в околицї того го́рода відбувала ся звісна битва Хмельницького з Поляками; по його думцї не всї хлопи пішли до битви, частина їх лишила ся в Корсунї на те, аби збурити го́род, занятий вже козаками. Ми й не догадались би, в якій цїли збуло ся се збуренє, колиб не знали з сучасних жерел, що Корсунь так само як і Черкаси та Стеблїв і дооколичні села спалили не чернь і не хлопи, але польське військо, що відступало, і то на приказ гетьмана Потоцкого. (Єрлїч, 64).[3] Таким способом д. Сєнкевич переносить вину знищеня края з хорої голови на здорову і наводить як доказ непоборимої дикости хлопів факт довершений тими, хто по його думцї був передставником культури.
Переконавши достаточно читача про дикість українського народа, д. Сєнкевич із поривом, гідним лїпшого ужитя, подає малюнки тих лютостий, яких допускали ся збунтовані хлопи; увесь запас своєї богатої фантазії з'уживає белєтрист на те, аби представити найобридливші сцени. Всї дїйсні факти грубої розправи серед лютої борби, всї страшні чутки, витворені панїкою і озлобленєм побіджених шляхтичів, служать лише за канву, на якій автор виводить узори власної видумки, запозичаючи барви з опису варварських поступків усїх часів і народів. По його словам козаки, так як монгольські завоювачі, укладали піраміди з відрубаних голов, так як Нерон запалювали живих людий намість смолоскипів, так як Ацтеки висотували тельбухи з убитих жертв і т. и. Для порівнаня образів дикої лютости, змальованих д. Сєнкевичом, із дїйсними історичними фактами, возьмім для прикладу перший лїпший конкретний факт. Ось, приміром, звістки сучасних жерел про смерть Барабаша: комендант кудацької твердинї, Ґродзїцкий, доносив у рапорті гетьманови Потоцкому таке: Завважавши негодованє реєстрових, осавул… кинув ся до оружя, але його зараз почали бити кистенями, арештували разом із иньшими старшинами і того-ж дня по приговору ради всїх стратили (Памятники кіевской коммиссіи, I, III, 24) Другий сучасний Поляк говорить: Козаки реєстрові… перейшли до Хмельницького, убивши своїх полковників Іляша і Барабаша, що були вірні Річи Посполитій (Michałowski, Xięga pamiętnicza, 33). Користуючись тими даними, д. Сєнкевич змальовує такий образ: „Барабаш волїв згинути, нїж зрадити свою хоругву… він відповів вистрілами на пропозицію піддати ся… з булавою в руках, із розвіяним сивим волосєм він давав прикази грімким голосом, повним молодечої сили. Його байдак окружили зі всїх боків… швидко його вірні козаки поколені, порубані або порозривані руками на части полягли на палубі. Та старець не переставав боронити ся з шаблею в руках… На нещастє він посовг ся в крови і впав. Зараз прошили його численні ле́за… Трупа не переставали рубати, посїкли на части, відрізану голову кидали від одного байдака до другого, граючи нею, як мячем, поки в кінцї вона припадково не впала в воду (I. 218–219). Подібні паралєлї можна би навести у всїх тих випадках, де автор бажає живо з'образити варварство і лютість козаків; послугуючись такими способами, можна очевидно в кождій воєнній боротьбі перемінити одну сторону в шляхотних лицарів, другу в канїбалів, коли тільки автор захоче пожертвувати історичною правдою для повзятої думки. Крім лютости, нахилу до грабіжів і розбою дикість козаків проявляла ся також по думцї д. Сєнкевича загальною пристрастю до піянства. Сей сюжет, улюблений публїцистами відомого роду, експлюатував д. Сєнкевич із надмірною дбайливістю. Взявши в основу оповіданє Бопляна про те, як дїдичі на Українї споювали селян у XVII столітю, він перенїс його на Сїч, украсив плодами власної фантазії і повертає до нього не раз у бігу повісти. По його словам увесь народ пє поголовно „на смерть“; всякі приготовлювані серед народа забуреня угадували старости й пани тому, що заздалегідь до них покидало цїле населенє звичайні занятя і запивало ся в шинках без перестанку. Начальство заборонювало остро козакам запивати ся в часї походу і карало непослушних смертю, твердить на однім місцї повісти д. Сєнкевич (I, 169); але потім забувши, що сказав, оповідає, як Богун споює козаків збираючись у небезпечний похід (III, 62) і як козаки йдуть хоробро до штурму лиш тому, що споєно їх горівкою (IV, 95). Се пяниченє, завважує не без причини д. Сєнкевич, було особливо тому мерзке, що козаки пили не очищену горівку, яка видавала квасний запах (I, 169).Се риси, які д. Сєнкевич завважив і змалював у побутї українського народа. Перейдїм тепер до другої сторони медалю і зберім ті риси, якими автор обмалював польську шляхту, що представляла, по його думцї, антітезу української дикости: шляхтичі принесли з собою і старали ся утвердити в Українї осьвіту; правда, вони почали від того, що забрали собі всю земельну власність і приневолили свобідний до того часу народ відроблювати панщину в свою користь, але за те вони облагодїяли край, давши йому забезпеку від Татар, завівши порядок і заселивши де які місцевости. — Ми сильно сумнїваємо ся про сї заслуги, вчислювані польській шляхтї XVII столїтя і думаємо, що се лише пусті загальні фрази, які закривають дуже не добродїйну для краю реальну дійсність, яка покажеть ся, коли лише звернемо ся до історичних фактів. Забезпеченє перед Татарами мав край далеко раньше від появи в ньому польської шляхти наслідком з'усиля зродженого при кінцї XV столїтя козацтва і його провідників, литовсько-українських старост; доволї згадати воєнні подвиги Остапа Дашковича, Дмитра Вишневецького, князя Константина Острогського, аби переконати ся, що Україна могла відбивати власними сплами татарські набіги. Порядок у краю був установлений дуже сильно ще в часах Вітовта; він проявляв ся в докладнім означеню прав і обовязків жителїв, правильно орґанїзованим судом, забезпеченєм особи й майна жителїв, старостинською адмінїстрацією і т. и. Правда, се був порядок не шляхоцький, але ми думаємо, що шляхта, яка знесла його по люблинській унїї і наложила руку на всю земельну власність, на свободу „похожих“ людий, на релїґійні й національні стремлїня народа, власне й принесла з собою зародки непорядку і викликала міжусобні війни. Нам здаєть ся тому, що шляхоцький устрій, защіплюваний в українських землях, був не символом культури й порядку, але скорше симптомом пережитку й культурної аберації самої польської суспільности.
Що тикаєть ся заслуг шляхти з огляду на кольонїзацію края, то ми не знаємо докладно — не вважаючи на всї запевненя польських письменників — у чім лежали ті заслуги. Очевидно, ми готові би признати заслугу кольонїзації в такім випадку, наколиб польські кольонїсти займили незаселений до того часу обшир і перемінили пустиню в плодовиту країну; та сього з Україною не було. Коли в кінцї XVI і початку XVII столітя й населяють ся на ново обширні простори між Днїпром і Доном, то населяють ся вони не польськими кольонїстами, але українським народом. Коли шляхта грає в тій справі яку ролю, то радше уємну, нїж активну: закріпостивши народ, який перед люблинською унїєю мав право вільного переходу, вона приневолювала селян утїкати в незаселену пустиню, аби спасти ся від рабства; та за селянами-втїкачами перенесли ся на лївий берег Днїпра і шляхтичі, заосмотрившись у даровані грамоти на землї, заселені без їх почину; тодї населенє повстало на ново: одна частина його розпочала розпучливу боротьбу з кастою, що переслїдувала населенє, друга перейшла границї Польщі і найшла в кінцї пристановок у Слобідській Українї, куди не могли дійти до втїкачів нї пани з дарованими на землі грамотами, нї їх підстарости з нагайками. Коли прослїдимо повстанє численних і людних сїл, заснованих у XVII столїтю на теріторії нинїшних ґуберній: харківської, курської й воронїжської, населених еміґрантами з польської України, тодї мусимо признати, що присутність шляхтичів не була конечною умовою розвитку кольонїзації. Ті кольонії, приняті радо правительством московських царів, не потрібували нї панщини, нї нагайки підстарости, нї острого режіму Вишневецкого для того, щоби заняти ся творчою земледїльною працею; їх населенє уложило ся без усякої реґуляції, але з дозволу уряду, у правильні форми побуту, видало з поміж себе виборну військову, полїтичну і судову адмінїстрацію (полковників, сотників, атаманів, суддїв і ин.), потрафило нові свої посїлости оборонити від татарських набігів, не меньше грізних у басейнї Дона, як і в басейні Днїстра та Буга, а не дізнавши з боку нового уряду насильства, не лиш не проявляло інстинктовного стремлїня до бунту, але навпаки, визначало ся все вірністю і прихильністю для держави і в значній мірі помогло забезпеченю її полудневих границь від нападів кримської орди. Таким чином один і той самий народ, в одну і ту саму пору, при однаковім ровенї розвитку, заселяв дві сумежні країни; в одній з них посувала ся кольонїзація при участи польської шляхти і довела до кровавої боротьби, що коштувала без числа жертв і з'усиль, у другій, при відсутности шляхти, від разу установили ся правильні форми полїтичного житя і розвиваючись без усяких потрясень, довели в півтора столїтя опісля до відкритя першого унїверситету на полуднї Росії. Коли застановимо ся над історичним значінєм сих двох паралельних тинів української кольонїзації, то висновки вийдуть очевидно не в користь шляхоцького кольонїзаційного типа, і польським публїцистам можна би порадити не виставляти так запопадливо на вид кольонїзаторські спосібности і заслуги шляхтичів XVII столїтя. Зрештою заслуги шляхоцької касти згадують ся лише в загальних фразах д. Сєнкевича, висловлених від його власної особи і лежать буцїм то в обороні краю, в надїлї його осьвітою і в кольонїзаторській підприємчивости; в малюнках, довершених белєтристом, ся дїяльність не проявляєть ся, за те з особливою любовю, а може й з пересадою представлена одна сторона польської культури — військова орґанїзація і військова хоробрість. Дивно, що бажаючи вихвалити особливо свою минувшість із точки погляду військової дісціплїни, стратеґії й тактики, д. Сєнкевич вибрав власне такий час, коли польські армії поносили найбільші пораженя; невдатний вибір хвилї ставить очевидно романїста в трудне положенє, з якого він примушений видіставати ся, користуючись усею свободою, полишеною белєтристови. Оповідаючи хід воєнних подїй на підставі вражінь одного з фіктивних героїв своєї повісти, він розсудливо заставляє його тяжко хорувати в часї битви під Жовтими Водами, задержує його в полонї, далеко по заду активної армії, в часї корсунської битви і висилає його хитро-мудро на далекі звіди на час пилявецького погрому; за те незначні стрічі під Махнівкою, під Росолівцями роздуває він до розмірів першорядних битв і силкуєть ся закрасити їх безконечним числом епізодів і поєдинків, запозичаючи доволї безцеремонно для тих описів взори з Ілїяди. Його фантазія розпалюєть ся до того степеня, що в одній з тих передових стріч (під Росолівцями) знищує 14 козацьких полковників (II, 243), хоч усїх полків у Хмельницького було 20. В тих то стрічах або в екскурзіях, видуманих самим автором, сотворені ним герої доказують чудес хоробрости; вони виходять такими непобідними лицарями, що читач дивуєть ся, чому властиво князь Вишневецкий і 4 герої, утворені фантазією д. Сєнкевича, не вибили не лиш усего козацького війська і всеї орди, але й цїлого населеня України і Криму. Герої д. Сєнкевича — не звичайні особи; вони представлені з такою дозою шаржа і з таким видним наслїдованєм півбогів Гомера, що на нашу думку, дають не підхлїбне сьвідоцтво про артистичні манєри автора: всї вони володїють надзвичайною тїлесною силою; один із них (Аякс–Podbipięta) розбиває камінями вежі, другий (Діомед–Wołodyjowski) побиває кождого противника в поєдинку, третїй (хитромудрий Одисей–Фальштаф–Zagłoba) володїє безмежним запасом наївних воєнних хитрощів і т. д. Правда, при істнованю огнестрільного оружя утратила фізична сила поодиноких героїв гомерівське значінє, але д. Сєнкевич потрафив усунути й сю перешкоду: вороги його героїв на стільки дикі й дурні, що при нападї на себе догадують ся стріляти не швидше, поки ті герої не вибють кілька соток противників у рукопашнім бою.
Та допустїм, що шляхтичі XVII столїтя були дїйсно не до повіреня сильні, що польські армії були прекрасно уоружені і видісціплїновані, хоча трохи дивно обставати при сїй прикметї супроти пилявецької панїки, допустїм, що Поляки були незвичайно хоробрі і знали дуже добре воєнні дїла — то все се на нашу думку не сьвідчить нї трохи про високий степень їх осьвіти й культури. Воєнна хоробрість властива не в меньшій мірі, коли не в більшій, диким народам, як і цівілїзованим. Се відчуває дуже добре й сам д. Сєнкевич, що змалював козаків і хлопів представниками дикости; в йогож власних образах козаки незвичайно хоробрі: вони цїлими десятками й сотками тисяч гинуть під ударами його героїв і не пробують утїкати. Воєнна виправа, добре уоруженє і таке иньше — се припадкові обставини, що не сьвідчать цїлком про культурну перевагу; сї прикмети подибують ся деколи високо розвитими в меньше цівілїзованих народів — згадаймо для приміру історію находу варварів на римську імперію або Монголів на східну Европу в XIII столїтю. Нам здаєть ся, що осьвічуючи воєнні прикмети польської армії в XVII столїтю, як признак культури, д. Сєнкевич виходить від фальшивого розуміня про значінє воєнного дїла у культурних народів. Воєнна хоробрість очевидно прикмета дуже цїнна, але вона набирає значіня культурного двигача лише в тім випадку, коли проявляєть ся в осіб або ґруп, що глибоко відчувають правоту своєї справи і патріотичний обовязок стояти в оборонї її на випадок, коли-б їй грозила чужа воєнна сила; з сеї точки погляду ми признаємо культурне значінє воєнних подвигів великого числа військових людий, від Епамімонда до Жижки і Вашинґтона. Та сама по собі воєнна хоробрість, без сьвідомости правоти справи і патріотичного обовязку, не лиш не становить признаку культури, але часто служить ворожим оружєм проти неї, як би не були сильні й войовничі особи, обдаровані нею. Таж хоробрости й знаня руководити воєнними справами — не можна відмовити нї Атилї, нї Чінґізханови, нї масї иньших великих і малих грабителїв. По сїй причинї ми думаємо, що воєнні прикмети не служать вказівкою культурного розвитку даного народа, а по степені справедливости намічених ним цїлий оцїнюєть ся користь або шкода для людськости його воєнних подвигів. Приложивши такого роду мірку до стратеґічної частини працї д. Сєнкевича, ми думаємо, що чим сильнійші і хоробрійші були його реальні й видумані герої, тим шкідливійші вони були в данім випадку тому, що стреміли до несправедливої цїли — бажали позбавити український народ його народности, релїґії, особистої свободи й добробиту; з другого боку, як би не приписував д. Сєнкевич хоробрість Хмельницького і його сподвижників впливови горівки і дикости, ми не можемо не признати, що ся хоробрість була благодїйна для їх народа, бо стреміла до оборони духового й матеріяльного добробуту того народа, загроженого оружним насильством із боку войовничої шляхти.
Та придивім ся дальшому розвиткови антітези в д. Сєнкевича: висше сказано, що козаки наслїдком вродженої дикости відзначали ся страшною лютістю; належить сподївати ся, що представителї культури оказали ся далеко гуманнійші й мякші і коли були приневолені ужити репресивних мір, то послугували ся ними лише за присудом відповідного суду, цїлком безпристрасно і на всякий випадок не видумували мук, не вказаних у карнім кодексї. Д. Сєнкевич відчуває очевидно конечність сього контрасту і від часу до часу заявляє — зрештою в дуже неясних фразах — що „Річ Посполита проявляла в відношеню до козаків милосердє без границь і міри“ (I, 254), але в провіренім ним матеріялі він не найшов фактів на ствердженє сеї думки і відкликав ся лиш на те, що буцїм то Наливайкови було предложене прощенє (sic!). За те фактів, що заперечують уроєне милосердє, набралось так багато, що автор пірваний артизмом, не міг здержати ся від їх змальованя. Польські вояки, по словам д. Сєнкевича, все вибивають козаків поголовно, навіть тодї, коли вони кидають оружє і просять помилуваня (II 182, 241). По дорозї князя Вишневецкого, що покорював бунти, „щезають села, слободи, хутори й місточка, а в місце їх сторчать окровавлені коли й шибеницї“ (I, 257). Сей князь добував штурмом Погребище і вигубив поголовно цїле населенє: „700 полонених повісили, 300 посадили на кіл“, при чім князь дає воякам приказ: „карайте їх так, аби чули, що вмирають (II, 152); на дорозї через лїси „він прикрашав сосни, вішаючи на них полонених“ (II, 133) і т. д. Герої д. Сєнкевича невтомно і кілька днїв по ряду „палять села й рубають голови“ аж до обезсиленя (II, 255); забравши в полон полковника Кречовського, знеможеного від ран, вони саджають його на кіл. (III, 214). В загалї полонених віддають вони на тортури і палять огнем (II, 130), навіть і в такім випадку, коли ті полонені покриті ранами (II, 246). Вони холоднокровно, вдаючи приятелів, добувають довірє женщини і вбивають її на місцї разом із калїкою-слугою на тій основі, що признають її відьмою (III, 316) і т. д. Словом як не стараєть ся автор затушувати дані такого роду і закрити занадто в тім відношеню вимовні жерела, факти сї все таки виходять на яву. Правда, лютість і брак гуманного почуваня, віра в істнованє відьом і т. и. можуть бути в дану пору як не оправдані, то по крайній мірі вияснені завзятістю борби і недостачою гуманного розвитку в суспільности, та у всякім разї бодай не приходить ся тодї настоювати на високій культурі суспільности, що довершувала такі поступки і обдарованої почуванями, що руководили нею. Коли обі ворогуючі сторони допускали ся серед боротьби прояв безчоловічої лютости, то нам приходить ся лиш жалїти над слабим степенем розвитку обох сторін, але не можна цїлком ідентичних фактів зачисляти одній сторонї в докір, другій в заслугу.
Те саме можна сказати й про другу ваду — піянство; д. Сєнкевич крайно обурюєть ся на піянство козаків, тим самим його улюблені герої майже нїколи не ведуть розмови без збанка напитку: один із них попадає навіть у полон разом із цїлим віддїлом наслїдком того, що запив ся до непамяти. Цїла ріжниця культурного піянства від дикого лежить хиба в тім, що шляхтичі пють вино, мід, наливки і очищену горівку, а хлопи мусять задоволяти ся лише горівкою, ще й до того неочищеною, що видає особливий квасний запах. Ріжниця в ґастрономічнім відношеню очевидно поважна, але не знаємо, на скільки вона зажна в культурнім відношеню.
Порівнуючи таким способом побутові риси культурної шляхти і диких хлопів, ми находимо ріжницю лише в довільних епітетах, даваних автором обом ґрупам, але не можемо її добачити в поступках і дїлах, представлюваних самим д. Сєнкевичом: із його думок полишаєть ся лиш одна — се його глибока віра у вроджену благородність одних і вроджену злобу других; до сеї думки, на наш погляд дуже сумнївної, він вертає доволї часто, як до непохитної твердинї. Так один із його героїв стрінувши незнайомого собі до тої пори Хмельницького і завваживши в виразї його лиця сильну рішучість, дивуєть ся, звідки появив ся такий вираз на лицї чоловіка невідомого походженя. Правда, він нагадував йому вираз лиця князя Вишневецкого, „але в князя являв ся він природним даром природи, властивим знатному походженю (I, 14). Героїня романа обдарована натурально небувалою красою й енерґією „в силу князївської крови Курцевичів“ (III, 17), за те її тїтка, княгиня Курцевичова брусовата в поводженю, нахабна і еґоістка тому, що вона родом „із сїм'ї сумнївного походженя“ (I, 63). Полковник Богун, обдарований автором великою силою й хоробрістю тому, щоби герої автора мали можливість проявити на його рахунок своє непобідиме геройство, володїє сими прикметами лише по тій причинї, що його матїр підозрівають у не законних звязках зі шляхтичем (III, 177), та за те сї прикмети цїлковито знївечені дикістю, унаслїдованого від матери, жорстокою до того степеня, що в полковника блищать ночю очи, як у вовка і т. д. Сю теорію „білої кости“ ми лише констатуємо в крузї переконань д. Сєнкевича, але оспорювати її вважаємо непотрібним.
Характеристика манєр д. Сєнкевича була би далеко не повна, колиб ми не звернули уваги на ті риси, якими він змальовує особу Хмельницького. Романїст з'осередковує на нїм усю масу ненависти й злоби, яка накипіла в серцях шляхтичів XVII столїтя і не лиш не змягчує сеї злоби хоч трохи обєктивним поглядом на давно минулі історичні подїї, не лиш не силкуєть ся поглядїти на дїло з точки погляду сучасних нам вимогів суспільного розвитку і культурних ідеалів, але відносить ся до покійного гетьмана зі страшною особистою ненавистю, яка вказує, що як сам автор, так і публика, очарована його твором, нї на волос не поступили по дорозї европейського проґресу у протягу півтретя столїть і не перестають по давньому приносити жертви релїґійним, кастовим і національним ідолам, що стояли на вівтарі Польщі в XVII столїтю.
На першім місцї стоїть очевидно в д. Сєнкевича улюблена польськими істориками й публїцистами, хоча дивна і з історичної точки погляду неможлива думка, буцїм то Хмельницький викликав цїле повстанє виключно задля особистої пімсти за обиди, спричинені йому Чаплинським. До сеї теми повертає автор дуже часто, думаючи мабуть, що від частого повторюваня вона зробить ся правдоподібнїйшою. Почавши від появи Хмельницького в Січи, д. Сєнкевич рекомендує його так: „Сей кровавий гетьман, великан, збирав ся особисту зневагу вимстити на мілїонах людий“ (I, 172). Опісля один із героїв повісти докорює незвичайно патетично Хмельницькому в тім, що він „ізза особистої зневаги і приватної сварки“ підіймає страшну ворохобню „тому лише, що Чаплинський відобрав йому хутір і вилаяв його в нетверезім станї“ (I, 192).
Самий Хмельницький, по думцї д. Сєнкевича, на стільки переконаний у справедливости сього докору, що не находить відповіди і замість неї випиває лише чарку горівки і т. д. Ми поневолї не можемо надивувати ся, яким чином осьвічений письменник у наших часах, пишучи історичну повість, може вдавати ся до таких нужденних способів при змальованю історичних дїячів. Ми натурально не заперечуємо, що Хмельницький був особисто ображений тим більше, що нам відомо, що Чаплинський не лише забрав у нього хутір і лаяв його по пяному, але пірвав його жінку, засїк до смерти його сина[4] і приготовив для нього самого смертний присуд, від якого Хмельницький ледви спас ся утечею. Та коли-б сї обиди мали виїмковий, особистий характер, колиб вони не були виразом загального гнету, розширеного на цїле українське населенє краю, коли-б иньші жителї не були наражені на такі самі, коли не більші обиди, то в такім разї повстанє не могло би бути викликане, бо з одного боку Хмельницький знайшов би оборону і загоду в адмінїстрації й судї, з другого населенє не повстало би ізза особистої образи одного чоловіка. Лише загальний гнет і загальне насильство викликають загальну реакцію, а особиста пімста не в силї піднести народнї маси. В чім же в дїйсности лежить докір Хмельницькому і на підставі якої льоґіки в суспільній реакції не мають права приймати участь особи, що потерпіли наслїдком поганого устрою суспільного житя? Коли-б се жаданє мало якінебудь етичні або юридичні основи, то ми мали би не злу рецепту на відверненє всякого протесту проти кождого суспільного насильства. Тим, що творять насильства, належало-б лише на стільки щедро росипати обиди, щоб обдїлити ними всїх жителїв краю і позбавити їх таким чином права до протесту. В загалї байки про особисту пімсту Хмельницького нагадують нам анекдот із судейської практики минулих часів: Один галабурдник розпочав сварку на улицї і вдарив свойого противника; зневажений звернув ся до чотирьох осіб, що припадково переходили туди, і просив їх бути сьвідками подїї; але галабурдник нї трохи не зажурив ся тим, він усїм чотирьом прохожим дав по зубах і заявив, що вони, як „умотані в справу“ не можуть бути сьвідками. Так по думцї д. Сєнкевича й consortium i Хмельницький „вмотаний в справу“ і тому участь його в повстаню вважаєть ся грішним дїлом. Цїкаво, чи таку мірку прикладає д. Сєнкевич і до Вільгельма Теля за його непорозумінє з Ґеснером і до Рієнці за те, що римські барони вбили його брата. Иньші артисти, на нашу думку зовсїм не гірші від д. Сєнкевича що до сили артизму, але з трошки більше розвитим етичним почутєм — Шілєр і Бульвер, висловили по тій причинї погляд, супротивний його думцї.
Поза мотивом особистої пімсти д. Сєнкевич не добачає в особі Хмельницького нїяких иньших мотивів для повстаня. По його думцї в голові гетьмана страшний хаос, серед якого можна завважати лише проблиски найгрубшого еґоїзму. Ось якими словами характеризує автор внутрішнїй склад гадок Богдана: „В міру того, як росли сили Хмельницького, зростав і його несьвідомий еґоїзм, якому рівного не найдемо в історії. Понятя добра і зла, проступку й чесноти, насильства й справедливости зляли ся в душі Хмельницького в одну цїлість зі згадками особистої образи і представленєм особистої вигоди. Він уважав чесним лиш того, хто йому помагав і злочинцем кождого, хто ставав проти нього. Він готов був докоряти сонцю за пристрасність і нанесенє йому особистої образи, коли-б воно не сьвітило згідно з його бажанєм (?). Людий, подїї і цїлий сьвіт мірив він лиш мірилом власного інтересу. Одначе не вважаючи на всю хитрість і удаванє гетьмана, в його сьвітоглядї була якась щира віра (?)… Цїлий край обертав ся в пустиню, в розвалини, в одну велику рану, якої не можна було вилїчити на протягу цїлих столїть, а гетьман не бачив того або не хотїв бачити, бо крім себе він нї на що не звертав уваги. В силу дивовижного самолюбства він живив ся кровю і огнем і топив свій власний край і свій власний народ“ (I, 253–4, III, 238). Полишаєм фільософам оцїнку, на скільки наведений малюнок можливий психольоґічно; з історичної точки погляду завважимо, що він цїлком невірний; як би мало не була розвита народня маса, вона не може однодушно і з власної інїціятиви піддавати ся проводови особи, що стремить виключно до еґоїстичних цїлий, та при тім не сьвідомої, що не вміє нї надати цїль своїм дїлам, нї оцїнити довкружні прояви. Український народ у своїм часї віднїс ся інакше до Хмельницького, подавши йому дружню піддержку і признавши його таким чином представителем своїх загальнонароднїх інтересїв. Сам автор знає дуже добре, які були відносини народа до Хмельницького; він описує в'їзд гетьмана до Київа по поворотї з під Замостя і зустріч його духовенстом та народом із процесією і хоругвами і з бесїдою депутатів київської Академії, в якій Хмельницького проголошено „Богом даним охоронителем, спасителем і освободителем народа від ляцької неволі“ (II. 236) — словами жерел. Д. Сєнкевич не обмежуючись одначе власною загальною характеристикою Хмельницького, пробує висловляти його суспільні переконаня і полїтичний сьвітогляд від його власної особи і довершує сю пробу в розмові одного зі своїх фіктивних героїв із Хмельницьким у Сїчі. Герой повісти або радше д. Сєнкевич його устами вичитує гетьману остру адмонїцію, якої мотиви запозичені виключно зі шляхоцького полїтичного сьвітогляду, але зовсїм не переконуючі для особи, що стояла на народнїй і загальнолюдській точцї погляду; не вважаючи на се мотиви сї набирають у повісти д. Сєнкевича значіня незбитих арґументів; бідний Хмельницький не находить відповіди і побитий афоризмами свойого співбесїдника, то хапає за ніж, то випиває чарку горівки. Він пробує вправдї — зрештою в дуже неясних висловах — вказати на гнет, який терплять селяни й цїлий український народ від шляхти. Але сей натяк відбиває побідоносно д. Сєнкевич отсею арґументацією: „Коли допустимо, що се правда, то хто тобі, гетьмане, поручив суд і розправу? Ти захоплюєш ся гордістю й лютістю. Суд і кару повинен ти полишити Богови. Коли би навіть усї шляхтичі й князї були ізвергуни, що зрештою не правда, то судити їх може лише Господь на небі і сойми на землі, але не ти, гетьмане“. „Хмельницький знов випив чарку горівки“ і т. д. (I, 194–6). Сей спосіб у суперечцї без сумнїву дуже ориґінальний, бо поразив ненадїйно Хмельницкого, який навіть не догадав ся обернути висловлений арґумент у супротивний бік і запропонувати польським гетьманам розпустити армію та полишити порішенє справи божому судови. Та він не міг сього зробити тому, що по думцї белєтриста, справа повстаня проти шляхоцких порядків настільки грішна, що Хмельницький очевидно не міг надїяти ся помилуваня від небесного суду. При такім поставленю питаня д. Сєнкевич мабуть таки полишив ся в непевности, чому провидїню схотїло ся дати гетьманови цілий ряд побід, хоч він ймив ся за таке грішне дїло. Коли-б письменник був меньше субєктивний, то може поза межами шляхоцької моралі XVII столїтя він добачив би стремлїня й ідеали трохи ширші й гуманнїйші, а в кождім разї цїлком не засуджені на гнїв Господень. Але д. Сєнкевич і публика, що ним очаровуєть ся, не можуть мабуть у суспільних питанях вийти на дорогу думки, пробитої европейським поступом і не перестають обертати ся в тїснім крузї поглядів, в якім зачарували їх єзуіти в XVII столїтю. Вони підходять до старого питаня зі старими упередженями і нагадують по неволї замітні з огляду на наівний субєктивізм старинні духовні стихи, в яких „салтан турецький“ звертаєть ся до сьв. Юрія з приблизно такою бесїдою:
„Ой ты гой еси, святой Георгій Побѣдоносецъ!
Брось свою вѣру правую, святую, христіянскую,
Прими мою вѣру нечистую, поганую, бусурманскую“ і т. д.
Читаючи цїлу повість д. Сєнкевича, а особливо прінціпіяльну розмову, із якої ми навели відривок, нам здавало ся все, що перед нами відграєть ся містерія, зложена на тему розмови салтана зі сьв. Юрійом, в якій ролю салтана приймив обовязково на себе д. Сєнкевич, полишивши великодушно Хмельницькому ролю сьв. Юрія Побідоносця.
Полишаєть ся нам у кінцї сказати кілька слів іще про одну цїху артистичної творчости д. Сєнкевича. Піддаючись артистичним вимогам сучасної штуки, белєтрист уважав конечним надати своїм малюнкам реальний кольорит. Наслїдком того він впроваджує етноґрафічні подробицї і навіть силкуєть ся вкладати в уста дїячів слова, а деколи й цїлі промови на місцевій мові. Сей couleur locale, що може й видаєть ся польській публицї незвичайно типовим, переповнений грубими етноґрафічними й лїнґвістичними помилками та перекрученями, які ненастанно закривають артистичні прикмети повісти кождому читатеви, хоч трохи обзнайомленому з історичною етноґрафією і народньою мовою України. Вкажемо кілька прикладів: козаки Хмельницького називають ся часто „гайдамаками“ (I, 94), значить терміном повсталим у XVIII столїтю і перед тим незнаним на Українї; козаки панських надвірних мілїцій носять постійно назву „Семенів“, а сим терміном. на скільки нам відомо, Турки називали тих козаків, що поселили ся в Бесарабії при кінцї XVII столїтя. Запорожцї змальовані раз як півнага голота, другий раз повбирані в мундури, по яких можна відріжнити один курінь від другого (I, 250). В козацьких полках стрічаємо постійно крім полковників також підполковників, яких нїколи не було (I, 267). Хмельницький вертаючи з корсунської битви, заїздив мабуть кудись переміняти костюм тому, що в'їздить до Корсуня в параднім театральнім одязї, цїлий в пурпурі (I, 251). Запорожцї заставляли буцїм то простий народ називати себе „шляхетно уроженими козаками“ (sic! I, 245). Описуючи княжий православний дім Курцевичів, буцім то зовсїм одичілий в степовім селї, якого члени вчили ся одначе у київсько-братського монаха, автор заставляє княжну Курцевичівну писати інтимні письма на польській мові (I, 108), з явним наслїдуванєм стилю XVII столїтя; се несподїване ополяченє княжни, якої цїла родина говорила по українськи і виховувала ся під проводом українського монаха, можна мабуть пояснити собі лише теорією д. Сєнкевича про вроджену благородність, ідентичну по його думцї з польськими національними формами. Церква Миколи Доброго в Київі обернена в жіночий монастирь виключно на те, аби козаки могли передушити в нїм монахинь (?) і схованих у монастирі „ляшок“ (III, 266). Ріжні особи повісти співають від часу до часу народнї піснї з репертуару, неможливого в XVII столїтю. В їх репертуарі подибуєть ся пісня про Серпягу, що нїколи не була народньою і утворена вмисно псевдо-етноґрафами для Запорожської Старини Срезневського; пісня про Боднарівну, в якій оспівана подія старости Каньовського з другої половини XVIII столїтя (II, 65); про Дорошенка, що став гетьманом 20 лїт пізнїйше по описуваних подїях (II, 73); в кінцї книжні силябічні вірші, виписані з лїтописи Єрлїча, які нїколи не співали ся і яких співати ледви можна (II, 198). Для козаків д. Сєнкевич придумав небувалий, окремий, боєвий оклик: „коли́! коли́!“, який вони буцїм то підносили не лиш у борбі (I, 161), але й на радї, коли бажали висловити згоду на похід, хоча властиво й не було кого колоти в дану хвилю (II, 164) і т. д.
Імена осіб і місцевостий підлягли значним перерібкам для зміцненя сього-ж місцевого ксльориту; так: обозний ґенеральний Гарасим Чернота перехрещений в „Еразма“ (II, 159), полковник Іван Богун в „Юрка“ (III, 61), полковник Половян в Пул-Яна, якийсь сотник Овсїй в Овсївуя; з'являють ся також особи з такими прозвищами, яких і привернути не можна, як полковники: Пулксєнжиц (II, 206), Наоколопалец (I, 267) і т. и.
Ще чуднїйші перерібки ґеоґрафічних імен, що перекручують ся автором на польський лад. Ми привикли виговорювати й писати кожду ґеоґрафічну назву так, як її виговорюють і пишуть туземцї. Думаємо, що д. Сєнкевич не буде називати Лїона Люґдуном, Ахена Аквісґраном[5], Львова Лемберґом і т. д. Ми навіть переконані, що він обурюєть ся, подибавши в нїмецькій пресї: Позен, Травденц, Тешен, Наймаркт, нам. Познань, Ґрудзьондз, Цєшин, Нови Тарґ; а тимчасом се загальне льоґічне правило вважає він непотрібним пристосовувати до назв рік і го́родів української землї. Ми подибуємо в нього назви: Пшола, Оржел, Лубнї, Пшилука, Мантов, Брагім, Бучач (на Днїстрі, II, 100), нам. Псьол, Орель, Лубни, Прилука, Домонтів, Брагинь, Бучак. Остерський полк[6] названий остренським (ostręski), та введений якийсь мітичний полк карвовський (?) з так само мітичним полковником Кулаком (IV, 63) і т. д. В загалі ґеоґрафічний образ края сильно переборщений автором із наміром викликати можливий ефект. Так понизє Днїпра покрите, по словам д. Сєнкевича, густими лїсами вишень і то так сильно, що проїзжим по Днїпру в часї розцьвіту дерев видаєть ся, будьто береги покриті снїгом (I, 144). В степах нинїшної Полтавщини виростала буцїм то така висока трава, що їздцї ховали ся в нїй цїлковито (II, 46). Береги Сули, Псла і їх допливів були порослі величезними пралїсами, в яких жили „безчисленні стада бородатих турів“ (I, 37) і т. д. Ми дивуємо ся, по що автор уважав потрібним плести всї ті небелицї. Коли він, як артист, бажав представити наглядно пейзажі описуваних ним місцевостий, то простїйше було би познайомити ся з ними або переїхавши описувану землю, або прочитавши який-небудь ґеоґрафічний опис її, намість того, щоби малювати фантастичні образи в Майнрідовім стилю, в яких житель України не може пізнати фізіономії рідної країни.
Ще безцеремонїйше поступає автор із народньою українською мовою; він вкладає безнастанно в уста Українцїв слова і вирази, буцїм то взятї з їх власної розговорної мови, але з тих проб виходять переважно найдивовижнїйші помилки, а деколи дуже комічні qui pro quo.
Показуєть ся, що ті слова й реченя, наводжені д. Сєнкевичом, або зовсїм не істнують в українській мові, або ужиті ним у зовсїм відміннім значіню, або підлягли занадто сильній перерібцї на польський лад навіть у таких випадках, коли сеї перерібки не вимагає фонетика польської мови. Подамо кілька визначнїйших прикладів. По небезпецї, на яку наразив ся Хмельницький в стелу, його окружають козаки і він оповідає їм, як його мало не задушили арканом. Козаки бажають висловити подив, перестрах і співчутє і наслїдком того громадно скрикують: „Спасибі, спасибі! (I, 13). Читач очевидно дивуєть ся, кому й за що вони дякують. — Слїпий аскет звертаєть ся до присутних із сумною ворожбою і хоче сказати їм „горе вам, братя“, але намість того каже „ґорже вам, браця“. Се не по українськи, але й не по польськи тому, що по польськи значить ся фраза „горить у вас, брати“ (I, 72). — Прочуваючи небезпеку, запорожцї висловляють свої побоюваня фразою „сохрани Біг“ намість „борони Боже“ (I, 166–7). — Слово царь (по польськи car) звучить в устах українцїв д. Сєнкевича „царж“ (I, 225). — На запит шляхтича, де село Сировата, запитаний селянин відповідає „не знаєм нїкакій Сироватей“ (II, 53). — Слово мажа (чумацький віз) перероблене на мазь (unguentum). — Серце перемінене на „сердцє“. — Криниця (в зах. українських говорах керниця) перемінена на „кринїца“ і означає не студню, але потік (III, 10). — Проїзжий в'їздить у село і бажаючи дізнати ся про його назву, питає селян: „Скажитє, дїткі, вже є Демянувка?“ (нам. „чи се Демянівка“?). Натурально селяне або не зрозуміли би питаня в наведеній формі або зрозуміли би його в тім значіню: „чи засноване вже село Демянівка“? На иньшім місцї селянин описуючи вигляд шляхтича каже так: „Груби як пєц, а проклїнав как дїдко“ (нам. „грубий як піч, а кляв як дїдько“). — Козак, що привіз письмо Полякам, висловляє своє бажанє вернути ся назад такими словами: „Я письмо віддав, так і пуйден (себ то: піду) і т. д. до безконечности. Не обмежуючись поодинокими словами і фразами д. Сєнкевич пробує складати цїлі бесїди на незнаній йому мові. Ся надмірна хоробрість витворює бесїди, написані неможливим, деколи зовсїм незрозумілим жарґоном, в якім фонетичні і граматичні прикмети кількох славянських мов помішані механїчно і бесїда тратить не лише характер живого орґанїзму, але й усяке значінє. Для потїхи фільольоґів-славістів ми подамо кілька взірцїв сеї замітної тарабарщини, яку д. Сєнкевич представляє своїм читачам за живу мову Українцїв XVII столїтя. Ось приміром відривок бесїди полковника Максима Кривоноса, в якій він заявляє воєнній раді свою готовість до походу: „Раз мати родила! Война мнє маць і сьостра. Вісньовєцкі режет — і я буду; он вішаєт і я буду… Так і пуйден замків будувати (sic!), бити, різати, вішати! На погибель ім, бялоручкім!“ (II, 164)
А от взірці будьто би ельоквенції Хмельницького: „Зґреши князь — урезаць му шиєн; зґреши козак — урезаць му шиєн. Грозіцє мі Шведамі, але і оні мі не здєржон“ (II, 251), або на иньшім місцї він так говорить про долю Богуна: „Менї король писав, же он в поєдинку усєчон“ (II, 260) і т. д.
Таких тирад можнаб навести дуже багато, але ми обмежимо ся наведеними. Нїякий славіст не зможе нїколи означити, на якій мові подані сї слова; багато Поляків думає, що то по українськи; люди, що знають українську мову, думають, що сї відривки написані на архаїчній польській мові. Росийські журнали, що друкують повість д. Сєнкевича в перекладї, подадуть сї перли красномовности, ворожучи на двоє, що коли вони написані не по польськи, то мабуть по українськи. Тимчасом се лиш загально славянська тарабарщина, видумана д. Сєнкевичом із метою couleur locale, при чім він не потрудив ся познайомити ся нї з фонетикою, нї з граматикою, нї з лєксікоґрафією і спустившись занадто на свої сили уроїв собі, що талановитий письменник може виключно силою своєї творчої фантазії не лиш малювати ефектні історичні образи, але й передавати правильно незнану собі мову.
Сими замітками, що далеко не вичерпують предмету, ми й кінчимо огляд повісти д. Сєнкевича і постараємо ся коротко резюмувати головні гадки суспільного й національного сьвітогляду автора і сеї численної публики, що приймила його твір із безмежним запалом. Д. Сєнкевич і його почитателї стоять поки що на тім низькім степени розвитку патріотичного почутя, на якім люди думають, що все своє беззглядно гарне лише тому, що воно своє. В силу того фальшивого патріотичного почутя вони вважають обовязком відкидати кожду пробу критичного відношеня до своєї минувшини і стремлять до того дорогого заперечуваня або перекручуваня несумнївних фактів, дорогою всеможливих натягань, щоби оправдати і звеличати кожду погану появу в історичнім житю свойого народа. Письменник, що руководить ся таким почутєм, особливо коли він талановитий і впливовий в своїй суспільности, виряджує сій суспільности злу прислугу. Він причиняєть ся до затемненя народнього самопізнаня, стремить до увіковічненя помилок минувшини, причиняєть ся до застою і скостенїлости і здержує проґрес свойого народа.
Очарований вказаною фальшиво-патріотичною вихідною точкою погляду, д. Сєнкевич силкуєть ся поетичним представленєм, неправдивими поясненями і грімкими фразами про культуру і цівілїзацію осьвятити всї ті історичні недуги, які були причиною полїтичного, суспільного і культурного упадку Польщі: національну і станову ексклюзивність, невпинність шляхоцької касти, погорду до селянської кляси народа і наклін до лютости при спротиві насильствам кермуючої верстви.
Про державу і державну власть в автора цїлком перевернені понятя: ся власть повинна по його думцї не вдоволяти потребам населеня, але накидати йому свої видумані цїли і на випадок протесту повинна оберігати свою гідність лютими карами і навіть поголовним винищенєм населеня, що протестує.
Що до украінського народа, д. Сєнкевич силкуєть ся збудити в своїх земляках погорду до нього, мотивуючи її уроєною дикістю сього народа і його непридатністю до культури; він розпалює негарні і несправедливі почуваня: міжнародню ненависть і народню гордість; він не годен відносити ся до противників не вже обєктивно, але хоч трохи прилично; барви, якими він змалював український народ, не лиш історично невірні, але так пристрасні, що являють ся швидше злобним пасквілем, як неправдиво змальованою характеристикою.
Не віримо, щоби всї вказані сторони тенденцийности д. Сєнкевича, якби вони не схлїблювали національному почутю, як би чарівничо не впливали на його публику, були корисні для будучого розвитку сеї публики або для заспокоєня її правдивих інтересів. Зарозумілість, уперта оборона своїх помилок, ненависть і нехіть примиреня на основах ширшого і всестороннїйшого людського розвитку ледви зможуть послужити основами для красшого умового, морального і практичного житя як окремих людий, так і цїлих людських ґруп.
Ми мусимо з жалем сконстатувати, що величезна більшість польської інтелїґенції, судячи по принятю повісти д. Сєнкевича, подїляє його погляди і переконаня — поява, як нам здаєть ся, незвичайно сумна, яка не віщує швидкого повороту до лїпшого як морального і умового розвитку, так і тїсно звязаної з ним реальної судьби польської інтелїґенції.
В кінцї з милим почутєм можемо вказати й симптоми поступу. Серед польської-ж інтелїґенції знайшла ся, вправдї нечисленна меньшість, що запротестувала проти думок і міркувань, висловлених у повісти „Огнем і мечем“ і мала доволї горожанської відваги, щоби на стовпцях чотирьох періодичних видань висловити в уміркованій, але цїлком ясній формі, незгідливість із поривами шовінїзму та ретроґрадного напрямку, висуненого д. Сєнкевичом. Сей протест, оснований на ширших гуманних підставах, появив ся в ту власне пору, коли очарованє твором д. Сєнкевича було в повнім розгарі і коли приходило ся плисти проти поривистої струї майже цїлої польської суспільности. Ми надїємо ся, що дальший інтелєктуальний розвиток польської суспільности або зовсїм задержить ся, або піде по дорозї вказаній тою меншістю, чого очевидно ми бажаємо щиро в інтересї людського поступу, який однаково дорогий кождому думаючому чоловікови де він не проявляв би ся.
——————
- ↑ Пор. Кіев. Старина, 1885, V. ст. 44–78.
- ↑ Що до положеня „потомків Хама“ в цїлій Европі в XVII ст., д. Сєнкевич повторяє легкодушно загально улюблену фразу польських публїцистів, які старають ся тяжке положенє кріпаків у Польщі пояснити так званим „духом часу“, т. є. вказуванєм на ту обставину, що буцїм то кріпаки в цїлій Европі були в ту пору в такім самім тяжкім положеню, як і в Польщі. Ми не знаємо, на чім основане се голословне твердженє польських публїцистів, але коли обернемо ся до першої-лїпшої історії селянської верстви в Европі, то не найдемо доказів на потвердженє сих історичних фактів. На доказ подамо хоч би кілька цитатів із працї Зуґенгайма (Sugenheim, Geschichte der Aufhebung der Leibeigenschaft und Hörigkeit in Europa, 1861).
В Анґлїї істнує численна верства дрібних власників селян (liberi homines) уже в XI столїтю; друга, ще численнійша трупа, платить лише чинш шляхтї, але особисто вільна; в XIII ст. Генрих III заміняє всюди панщину складанєм десятини або чиншу. В XIV столітю при Едвардї III кріпаків нема вже зовсїм в Анґлїї і цїле хліборобське населенє складаєть ся з вільних робітників.
У Франції стремить постійно правительство до облегченя кріпаків і признає їм цїлий ряд запорук від насильства шляхти. В 1407 р. зносить Карло VI податки, накладані самовільно шляхтою (droit de prise). B 1479 р. зносить Людвик обовязок „сторожі“. В XV–XVII ст. королї поручають парляментам старати ся про оборону селян і визначують спеціяльні комісії для караня дїдичівських надужить (grands jours d' Auvergne). Ті комісії ведуть дуже енерґічно справу і видають в одній сесії 53 смертних приговорів на шляхтичів за надужитє ними дїдичівської власти.
В Італії, за почином Фльоренції і иньших городських републик, начала ся переміна кріпацького права ще в XII ст. і швидко обіймила цїлу Італїю.
В Нїмеччинї в XV ст. більшість селян становила клясу чиншівників або свобідних особисто арендарів із правом наслїдности; в Голяндії-ж і в Бельґії в XV ст. й слїду нїякого не лишило ся з кріпацького права.
В Швеції було знесене кріпацтво декретом короля Маґнуса Еріхсона в 1335 р.; в Норвеґії щезли всякі слїди кріпацтва в XIII і XIV столїтях і т. и.
Подібних фактів можна би набрати десятки з історії кріпацтва в Европі; чиж можна супроти сього говорити, що угнїт, завішений над „потомками Хама“ в Польщі XVII ст. був результатом духа часу, який панував у цїлій Европі та що відраза населеня до кріпацтва, введеного в Українї польськими порядками по люблинській унїї (1569), була лише результатом його дикости і браку европейської культури?
- ↑ В польськім дневнику сучасника читаємо: „24 мая гетьман видав Корсунь воякам на розграбованє, аби город не дістав ся ворогам; його цїлком знищили й розграбили“. Jakób Michałowski, Xięga Pamiętnicza, стр. 21.
- ↑ „Чаплинський розсердившись на Хмельницького за те, що він внїс жалобу в суд на його насильства, сина його, десятилїтнього хлопчину, приказав своїм слугам висїкти нагайками серед ринку так сильно, що швидко після того він умер“. Michałowski, Xięga pamiętnicza, 5.
- ↑ Галицькі Поляки як раз називають так сї городи. В. Г.
- ↑ Остерського полку не було зовсїм; він поміщений хибно в списї Каховского замість прилуцького полку (Собраніе сочиненій Максимовича, т. I. ст. 666).
Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/67 Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/68 Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/69 Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/70 Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/71 Сторінка:Антонович В. Польсько-українські відносини (1904).pdf/72
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|