Посмертні записки Піквікського клубу/XL
Те, що з'явилося перед очі здивованого клерка, був хлопець, надзвичайно гладкий хлопець в убранні слуги.
— Якого біса ти стукаєш так? — роздратовано спитав клерк.
— Як так? — сонним голосом звідався хлопець.
— Та так, як сорок візників разом, — пояснив клерк.
— Тому, що пан наказав мені стукати, доки не відкриють, бо інакше я можу заснути, — відповів хлопець.
— Ну, гаразд, — мовив клерк, — в якій справі тебе прислано?
— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.
— Хто він?
— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.
Визирнувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентлмена, містер Лявтен на мигах попросив його зайти до контори.
— Це й єсть твій пан, там у кебі?
Хлопець притакуючи нахилив головою.
Дальші запитання були перервані з'явленням старого Вордля, якого Лявтен зараз же провів до кабінету.
— Піквік! — згукнув старий джентлмен. — Вашу руку, друзяко. А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у в'язниці. Страшенно радий, що вас уже звільнено. А як Арабела?
— Дуже добре, — одповів містер Піквік, — і, я певний, буде щаслива побачитись із вами.— Ач, кароока лукавиця! — засміявся містер Вордл. — Я ж і сам намірявся трохи згодом одружитись із нею.
— Але як ви дізнались про це? — зацікавився містер Піквік.
— Та не від кого, як од моїх дівчат, — відповів містер Вордл. — Позавчора вони одержали листа від Арабели, де та пише, що одружилась, не спитавши згоди батька чоловікового, і що ви поїхали здобувати ту згоду, хоч тепер уже й пізно. Та, це ще не все. Це — лише половина отих потайних кохань. Протягом останніх шести місяців ми ходили по мінованому полю, і нарешті міни вибухнули.
— Що ви кажете? — скрикнув містер Піквік. — Невже друге секретне одружіння?
— Ні, ні, — заспокоїв містер Вордл, — до цього не дійшлося.
— То що ж тоді? — спитав містер Піквік.
Щільно причинивши двері й підсиливши себе понюшкою з Перкерової табатирки, старий джентлмен почав своє сенсаційне оповідання такими словами:
— Річ у тім, що моя донька Бела… Бела, що побралася з молодим Трандлем… знаєте?..
— Так-так, знаємо, — нетерпеливився містер Піквік.
— Тільки прошу не заважати мені, та ще й з самого початку. Так я кажу: моя донька Бела підсіла до мене того вечора… а її сестрі Емілії розболілась голова від Арабелиного листа, і вона пішла спати… Ось Бела підсіла того вечора до мене і зняла розмову про шлюбні справи. „Ну, що ви думаєте про одружіння Арабели, тату?“ — питається. „Що думаю, голубонько? Сподіваюся, що все влаштується“. — „Це справжнє одружіння по любості, тату“, каже Бела, помовчавши трохи. — „Воно правда твоя, серденько“, одказую, „та не завжди такі одружіння дають найкращі наслідки“. — „Шкода мені слухати, тату, що ви висловлюєтесь проти шлюбу по любості“, промовила Бела і аж зашарілась. „Ти помиляєшся“, відповідаю, „я не можу бути проти них, знавши бодай би два приклади — твій і твоєї мами“. — „Та я не про те кажу“, співає вона своєї, „мені власне треба поговорити з тобою про Емілію“. Ну, і нарешті вона наважилась сказати мені, що Емілія дуже нещасна; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом, що на зразок своєї подруги вона збиралася тікати з ним; але, поміркувавши трохи, вони з сестрою поклали зробити мені честь і спитати, чи не дам я своєї згоди добровільно. А тепер, Піквік, зменшіть ваші очі до їхнього звичайного розміру, скажіть мені, що ви думаєте про це все, і дайте пораду. Буду вам дуже вдячний.
— Снодграс! Од самого різдва! — тільки й спромігся вимовити остовпілий містер Піквік.
— Авжеж, од самого різдва, — ствердив Вордл. — Ясно сказано, і, певне, у нас із вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.
— Ну, а що ж ви зробили? — звідався містер Піквік.
— Я страшенно розлютувався й перелякав мою матусю так, що вона знепритомніла.
— Цілком зрозуміло, — вкинув слово Перкер. — А потім?
— Я хвилювався, бурхав і зняв цілу бучу. Нарешті мені обридло злоститись самому та нервувати своїх. Тоді я найняв карету, звелів запрягти мої коні й приїхав до Лондону з того, мовляв, приводу, щоб Емілія могла побачитися з Арабелою.
— А, так міс Вордл з вами? тут? — спитав містер Піквік.
— Звичайно. Вона тепер в Осборнському готелі, якщо ваш меткий приятель не викрав її звідти.
— Ви, значить, уже помирилися? — Нічого подібного! Вона весь час пхикає та плаче, а заспокоїлась на хвилиночку тільки вчора ввечері, як писала якогось листа.
Запросивши Перкера до себе обідати, Вордл разом із містером Піквіком поїхав до „Джорджа та Яструба“, де їм сказали, що Арабела і її покоївка, діставши записку від Емілії, зараз же подались до Осборнського готелю. Вордл у деяких справах пішов до Сіті, а гладкого хлопця послав переказати Емілії, що вони з Піквіком повернуться й обідатимуть на п'яту.
Мавши таке доручення, гладкий хлопець, не постукавши в двері, увійшов до вітальні. Там він застав джентлмена, що сидів на софі, пригорнувши до себе Емілію, і побачив Арабелу з гарненькою покоївкою, що стояли біля вікна та жваво про щось розмовляли. З несподіванки хлопець скрикнув, леді верескнула, а джентлмен вилаявся.
— Що тобі треба, одоробло? — спитав джентлмен, в якому і без нашої рекомендації читач упізнав уже містера Снодграса.
Переляканий хлопець ледве спромігся відповісти:
— Міс.
— Навіщо я тобі потрібна, дурню? — звідалась Емілія, одвернувши голову.
— Пан і містер Піквік обідатимуть на п'яту.
— Забирайся звідси! — гримнув містер Снодграс.
— Ні, ні, — спинила хлопця Емілія. — Бело, душко, дай пораду.
Після цього Емілія, містер Снодграс, Арабела та Мері згуртилися в одному з кутків і кілька хвилин, протягом яких хлопець дрімав, радилися.
— Джо, — спитала нарешті Арабела, обдарувавши хлопця чарівною усмішкою, — як тобі ведеться, Джо?
— Джо, — промовила Емілія, — ти — гарний хлопець, і я за тебе не забуду.
— Джо, — сказав містер Снодграс, підійшовши до здивованого парубка й стиснувши йому руку, — на жаль, я мало знав тебе. Ось тобі п'ять шилінгів, Джо.
— І я буду винна тобі п'ять шилінгів, Джо, — додала Арабела, — бо ми з тобою старі знайомі.
— Треба було б нагодувати його, — зауважила Емілія.
Гладкий хлопець мало не засміявся з радощів.
— Ходім униз, — сказав він. — Я бачив там знаменитий пиріг з м'ясом, — і хлопець, вхопивши Мері за руку, потяг її до буфету, де, крім згаданого пирога, йому подали біфстека, таріль з картоплею й здоровезний кухоль портеру. Упоравшись із усіма цими справами, Джо з щасливим обличчям прикорхнув коло столу.
Між тим нагорі відбувалась дуже серйозна нарада. Доводилось погоджувати силу проєктів на той випадок, якби містер Вордл виявив жорстокість та не дав дозволу на одружіння. Коли містер Вінкл остаточно розпрощався, до обіду лишалося не більш як півгодини. Дами побігли до Емілії причепуритися, а щасливий коханець, узявши свого капелюша, вийшов з кімнати. Не встиг він дійти до кінця коридора, як почув голос містера Вордля, а нахилившись через бильця — вздрів і його самого, що в супроводі інших джентлменів брався по сходах. Не знавши пляну будинку, містер Снодграс поспішився повернути до мешкання, де він тільки но був, а звідти прослизнув у суміжну кімнату (спальню містера Вордля) і тихенько зачинив по собі двері. В той самий момент до вітальні ввійшли містер Вордл, містер Натанієл Вінкл і містер Бенджемен Елен.
„Добре, що я заховався від них, — подумав містер Снодграс і, посміхнувшись, на пальцях прокрався до других дверей — Звідси я вільно й непомітно вийду в коридор“.
На великий жаль, вільному та непомітному виходові перешкоджало те, що двері були зачинені на ключ, і ключа в замку не було.
— Принесіть нам найкращого вина, — потираючи руки, звернувся старий Вордл до коридорного, — покличте леді. На Перкера, я думаю, чекати не варто, — глянув він на свого годинника, — він завжди акуратний. Як прийде, то буде вчасно, а як не прийде, то нема чого й чекати. А, Арабела!
— Сестра моя! — скрикнув містер Бенджемен Елен, романтичним жестом обіймаючи молоду жінку.
— О, Бене, прошу, не тискай так, бо ти побгаєш мені сукню.
— А для мене у вас і словечка не знайдеться? — спитав Вордл і собі обняв Арабелу.
— Найдеться — і багато, — шепнула леді. — Ви безсердне, жорстоке, нечуле чудовисько.
— А ви — маленька бунтівниця, — тим же тоном одповів Вордл, — і мені доведеться не приймати вас більше у себе. Таких людей, як ви, що дружаться всупереч цілому світові, треба виключати з пристойного товариства. Прошу! — голосно промовив старий джентлмен. — Обід на столі. Ви сядете поруч мене, Арабело. Джо! А, кляте створіння! він чогось не спить.
І справді, гладкий хлопець не спав і був навдивовижу бадьорий. Очі йому були розімкнуті й дивилися так, немов він і не збирався будь-коли їх заплющувати. В його рухах була якась незвичайна жвавість. Стрічаючись поглядами з Емілією або Арабелою, він вищеряв зуби та всміхався, а один раз Вордлю навіть здалося, що він підморгнув до них.
— Джо, — сказав Вордл, обшукавши всі свої кишені, — чи не на софі моя табатирка?
— Ні, сер, — одповів гладкий хлопець.
— А, пригадав. Вона у мене в спальні. Побіжи та принеси її мені.
Повернувшися із спальні з табатиркою, Джо був блідий, як мрець.
— Що трапилося з тобою, хлопче? — згукнув здивований Вордл.
— Нічого, — пробелькотів Джо.
— Мабуть, ти бачив там привид? — спитав старий джентлмен.
— Або хильнув чогонебудь, — висловив думку Бен.
— Попильнуйте його кілька хвилин, — шепнув Вордл молодому медікові. — Може, він і дійсно на підпитку.
А трапилося те, що безщасний Джо, бувши в спальні, замінявся десятком слів із містером Снодграсом, і цей джентлмен благав прислати когось, щоб визволити його. Поміркувавши трохи, хлопець нахилився над містером Піквіком і, показуючи пальцем через плече, скривив гримасу, огиднішої та жахливішої за яку не кривив жаден блазень.
— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за… га? — він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, що спить.
— В чім річ? — спитав містер Вордл.
— Якийсь чудний хлопець, — відповів містер Піквік, дещо зденервовано поглядаючи на Джо. — Може, воно і неприємно, але я починаю думати, що він не сповна розуму. Я, правда, не певний цього, але його маніри трохи лякають мене. Ой! — містер Піквік аж підскочив. — Перепрошаю, леді, він тільки но якимось гострим струментом штрикнув мене в ногу. Він таки, безперечно, збожеволів.
— Він — п'яний, — гримнув містер Вордл. — Подзвоніть! Покличте коридорних! Він — п'яний.— Далебі, я не п'яний, — зарумав хлопець, падаючи навколішки перед своїм паном, що вхопив його за комір. — Я не п'яний, їй-богу.
— Тоді ти сказився. Ще гірше. Покличте коридорних! — гукав старий джентлмен.
— Я не сказився. Я зовсім здоровий, — запевняв хлопець.
— Якого ж тоді дідька ти штрикнув містера Піквіка чимсь гострим? — із серцем скрикнув містер Вордл.
— Він не хотів дивитись на мене. Я маю йому щось сказати.
— Що ти маєш сказати йому? — спитало разом з півдванадцятка голосів.
Гладкий хлопець зідхнув, безпорадно глянув на двері спальні й пястуками утер дві сльози, що котились но його ситих щоках.
— Що ти мав сказати йому? — напосідав Вордл, трясучи хлопця.
— Облиште, — мовив містер Піквік, — дозвольте я сам поговорю з ним. Отже, що ти мав переказати мені, голубчику?
— Я хотів шепнути.
— Ти, напевне, хотів одкусити йому вухо, поганцю, — здогадався Вордл. — Не підходьте до нього. Він божевільний. Подзвоніть. Нехай його заберуть звідси.
Крик загального подиву спинив містера Вінкля, що простяг уже руку до дзвоника. З спальні вийшов ув'язнений закоханець і, ввесь червоний з замішання, чемно вклонився товариству.
— Ало! — згукнув містер Вордл, випускаючи з рук хлопця. — Що це значить?
— Я сидів у сусідній кімнаті відтоді, як ви повернулися, сер, — пояснив містер Снодграс.
— Еміліє, дитинко моя, — з докором у голосі промовив містер Вордл. — Я ненавиджу брехню та ошуканство. З твого боку це неделікатність і невдячність. Я не заслужив на таке, Еміліє.
— Татусю, — відповіла Емілія, — Арабела знає… кожен тут знає… Джо знає… Я до цього не причетна. Авґусте, бога ради, що ж ви мовчите?Містер Снодграс зараз же пояснив, як опинився він у такому двозначному становищі, а пояснивши — вклонився знову, глянув у середину свого капелюша й напрямився до дверей.
— Стійте! — сказав старий Вордл. — Чому ж ви не розповіли мені цього з самого початку?
— Або не звірились на мене? — додав містер Піквік.
— Та годі вже вам, — стала на захист містера Снодграса Арабела. — Яка користь питати про це тепер, коли ви придбали заможного зятя і налякали своєю лютістю всіх, крім мене? Стисніть краще йому руку та звеліть дати йому обідати, бо він хоче їсти. А головне — пийте зараз же вино, бо, доки ви не вип'єте своїх двох пляшок, ви просто незносні.
Добрячий старий джентлмен ухопив Арабелу за вухо, безсоромно поцілував її, ніжно поцілував свою дочку і дружньо стиснув руку Снодграсові.
— Щодо одного пункту, то вона безсумнівно має рацію, — сказав старий джентлмен. — Подзвоніть, щоб принесли вина.
Вечір удався прекрасний. Маленький містер Перкер був у чудовому гуморі, розповідав смішні історії і співав сумних пісень, більшість яких потішала не менше, як його анекдоти. Арабела була чарівна, містер Вордл — надзвичайно веселий, містер Піквік — доброзичливий, містер Бен Елен — галасливий, закохані — мовчазні, містер Вінкл — балакучий, а всі разом були щасливі.