Посмертні записки Піквікського клубу/XLI
◀ XL | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XLI |
XLII ▶ |
|
Містер Піквік сидів у себе й думав, між іншим, як допомогти юному подружжю, що їхнє непевне становище починало вже викликати в нього деякі побоювання. На цю пору в кімнату нечутно ввійшла Мері і, наблизившись до столу, промовила:
— Вибачте, сер. Там унизу стоїть Семюєл і питається, чи може зайти до вас його батько.
— Звичайно, — відповів містер Піквік.
— Слухаю, сер, — сказала Мері й напрямилась до дверей.
— А він давно вже чекає? — спинив її містер Піквік.
— О, ні сер. Вони тільки но приїхали. Сем каже, що більше ніколи не проситиме у вас відпустки, сер.
Може, Мері зрозуміла, що переказала цю новину із запалом трохи більшим, ніж годилося б; може, побачила вона добрячу усмішку на обличчі містера Піквіка, — ми не знаємо. Тільки гарненька покоївка спустила голову й стала пильно розглядати ріжечок своєї фартушинки.
— В кожному разі попросіть їх сюди, — сказав містер Піквік.
Мері з полегшенням зідхнула й побігла наниз.
За хвилину в кімнату, в супроводі свого батька, вступив Сем Велер.
— Радий, що ви повернулися, Семе, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Велер?— Дуже добре. Дякую, сер, — відповів удівець. — Сподіваюся, ви здорові, сер?
— Спасибі, цілком здоровий, — одказав містер Піквік.
— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п'ять хвилинок, сер.
— З охотою приділю, — відповів містер Піквік. — Дайте стільця вашому батькові, Семе.
— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Велер, беручи стільця. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентлмен і сів, поставивши свого капелюша на підлогу коло себе
— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.
— Я й кажу — сезонна година, сер, — ствердив містер Велер. Тут старого джентлмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів на ту ж таки адресу.
— Річ у тім, сер, — зрозумів нарешті Сем, — що батько продав свої цінні папери.
— Добре, Семі, добре, — ухвально кивнув головою старий. — Ось з цього, я знаю, і слід було б почати. Тепер — далі, та й кінчай мерщій.
— Ви можете сісти, Семе, — сказав містер Піквік, бачивши, що розмова триватиме довший, ніж він того сподівався, час.
Сем уклонився й сів.
— Батько дістав за них п'ятсот тридцять фунтів, сер.
— Правильно, Семі, — ствердив містер Велер.
— До цієї суми треба додати ще гроші, які він виторгував за будинок і за майно, і все це разом становитиме тисячу сто вісімдесят фунтів.
— Ого! — сказав містер Піквік. — Дуже радий. Здоровлю вас, містер Велер, з такою вдатною реалізацією.
— Заждіть хвилинку, сер, — старий джентлмен урочисто підніс угору руку. — Далі, Семі.
— Гроші в нього, — з деякою нерішучістю провадив Сем, — і він хоче примістити їх у якесь певне місце, де вони не пропали б. Бо як вони залишаться в батька, то він або позичить їх комусь, або понакупить коні, або загубить гаманця, або взагалі зробить якусь дурницю.— Дуже добре, Семі, — хитнув головою старий з таким задоволеним виглядом, немов Сем вихваляв його розважливість та обачність. — Дуже, дуже добре!
— Отже, — казав далі Сем, нервово пощипуючи криси свого капелюша, — отже він узяв гроші з банку і прийшов сюди зо мною, щоб… щоб запропонувати чи попросити… одне слово…
— Одне слово, — нетерпляче перебив містер Велер, — одне слово, сказати, що мені вони не потрібні. Я, знаєте, фурман на диліжансі, і мені нема де переховувати їх. Або платити кондукторові за те, щоб вони були в його, або класти їх у ящик для речей і спокушати пасажирів. Якщо ви візьмете їх од мене, я буду дуже вам вдячний, сер. Може, — тут містер Велер нахилився до вуха містера Піквіка, — може, вони придадуться вам, щоб сплатити оті ваші судові витрати. Зрештою, нехай гроші будуть у вас, доки я не попрошу повернути їх мені. — По цих словах містер Велер поклав гаманця на коліна містерові Піквікові, схопив свого капелюша і вибіг із кімнати зі швидкістю, якої аж ніяк не можна було сподіватися від такого тілистого джентлмена.
— Затримайте його, Семе, — приведіть назад зараз же! Містер Велере, ідіть сюди! — репетував містер Піквік.
Сем бачив, що його пан не жартує і, впіймавши свого батька вже на сходах, силоміць потяг його назад.
— Друже мій, — сказав містер Піквік, взявши старого за руку, — ваше довір'я зворушило мене.
— При чому тут довір'я, сер? — пручався містер Велер.
— Запевняю вас, мій друже, грошей у мене більше, ніж я потребую; значно більше, як може витратити їх людина мого віку, — сказав містер Піквік.
— Ніхто не може сказати, скільки він витратить, доки в його єсть ще гроші в кишені.
— Мабуть, і не може, — погодився містер Піквік, — але я не збираюся робити спроби витрачати всі свої гроші і тому думаю, що завжди матиму їх досить. Візьміть, прошу, вашого гаманця назад, містер Велере.
— Добре, — з похмурим виглядом сказав старий, я візьму. А ти занотуй мої слова, Семі. Тепер уже я напевне зроблю якусь дурницю.
— Не роби краще, — умовляв його Сем.Містер Велер подумав трохи і, застьобуючи свій сурдут, рішуче промовив:
— Я відкуплю заставу.
— Що? — скрикнув Сем.
— Заставу, — крізь зуби процідив старий. — Триматиму заставу, Семе. Прощайся з своїм батьком, синку. Він орендуватиме заставу.
Загроза була така жахлива, а рішучість старого така непохитна, що містер Піквік не встояв і, поміркувавши хвилину, сказав:
— Гаразд, я візьму гроші, містер Велер. Може, і справді я приміщу їх краще, ніж примістили б ви.
— Оце так так! — зрадів містер Велер. — Безперечно, ви примістите їх краще, ніж я.
— Ну, годі про це, — мовив містер Піквік, кладучи гаманця собі в кишеню. — Дякую за довіру, мій друже. А тепер сідайте. Я хотів би порадитись із вами.
Почувши ці слова, містер Велер одразу перестав сміятися з радощів і прибрав серйозного вигляду.
— Вийдіть на хвилиночку, Семе, — сказав містер Піквік.
Сем скорився.
— Ви, скільки я знаю, не великий прихильник шлюбів, містер Велер, — такими словами, на превелике здивування Велера, почав свою промову містер Піквік.
Містер Велер похитав головою. Він не міг говорити. Йому спало на думку, що якась вража вдова полонила таки містера Піквіка.
— Чи звернули ви увагу на молоду дівчину, що зустріла вас, коли ви приїхали з вашим сином?
— Так, я бачив ту молоду леді, — одрубав містер Велер.
— Ну, і що ви про неї думаєте? Скажіть тільки відверто, містер Велере.
— Мені здалося, вона дуже гарненька й струнка жінка, — з виглядом знавця сказав старий.
— Так воно і єсть, — ствердив містер Піквік. — Ну, а як вам подобались її маніри?
— Вельми симпатичне й привітне дівча.
— Вона дуже цікавіть мене, містер Велере, — признався містер Піквік. — Ця молода особа прихильно ставиться до вашого сина, і Семові вона до душі.— Такі речі батькові вуха завжди слухають з приємністю, — зауважив містер Велер.
— Я не раз уже стежив за ними й думав про них, — вів далі містер Піквік, удаючи, що не чує слів свого бесідника. — Уявіть собі, що я хотів би влаштувати їх як чоловіка та жінку при якомунебудь ділі, і це дало б їм змогу жити цілком пристойно. Що ви сказали б на це?
Спершу пропозиція одружити одного з його близьких примусила містера Велера скривитися. Але з часом, докладніш обговоривши з містером Піквіком, а головне — дізнавшись од нього, що Мері не вдова, старий став здатливіший. Нарешті він сказав, що не заперечуватиме намірам містера Піквіка і охоче слухатиме його порад. Вловивши старого на слові, містер Піквік дуже зрадів і зараз же покликав Сема.
— Оце ми з вашим батьком говорили про вас, Семе, — почав був містер Піквік, одкашлюючись.
— Про тебе, Семюєле, — протекторським тоном ствердив містер Велер.
— Я не сліпий, Семе, і бачу, що ви довгий уже час почуваєте більше як приязнь до покоївки Вінкля, — провадив містер Піквік.
— Чуєш, Семюєле? — так же врочисто спитав містер Велер.
— Сподіваюся, сер, — звернувся Сем до свого пана, — сподіваюся, що ви не вбачаєте нічого поганого в приятельських стосунках молодого чоловіка з дівчиною, та ще такою хорошою й скромною.
— Звичайно, не вбачаю, — запевнив його містер Піквік.
— Ні в якому разі, — ласкавим, але напучувальним тоном заспокоїв сина містер Велер.
— Настільки не вбачаю і вважаю їх за такі природні, що ладен навіть підтримати ваші прагнення в цьому напрямкові й допомогти вам у разі потреби. З приводу цього ми саме й розмовляли з вашим батьком. Погодившися із ним…
— І встановивши, що леді не вдова, — вкинув слово містер Велер.
— І взявши на увагу, що леді не вдова, — усміхнувся містер Піквік, — я дійшов такого висновку, Семе. Я хочу звільнити вас од ваших теперішніх обов'язків, а на вдячність за вашу відданість допомогти вам одружитись із цією дівчиною і створити собі незалежне життя. Я пишатимусь тим, — тут тремтячий од хвилювання голос містера Піквіка набув своєї звичайної сили та звучности, — я пишатимусь і буду щасливий дбати про ваш добробут і в дальшому.
Впала коротка мовчанка, а потім Сем трохи приглушеним, а проте рішучим голосом сказав:
— Дуже вдячний за вашу добрість, сер, але цього бути не може.
— Не може бути!?! — вкрай здивований скрикнув містер Піквік.
— Семюєле, — поважно промовив містер Велер.
— Я кажу, що цього не може бути, — на тон вище повторив Сем. — Як ви житимете без мене, сер?
— Недавні зміни в родинному стані моїх друзів, безперечно, відіб'ються й на моєму житті, дорогий мій друже, — сказав містер Піквік. — До того ж я стаю старий і потребую спокою та відпочинку.
— Гаразд, — відповів Сем, — отже ви більше, ніж будьколи, потребуватимете догляду та пильнування. Якщо вам потрібний другий — більш вигладжений — слуга… ну, що ж? — шукайте й беріть його. Але чи за плату чи безплатно, з договору чи без договору, з харчем вашим чи з своїм, з відпусткою чи без відпустки — Сем Велер лишиться біля вас і нікуди від вас не піде. І що б там хто не казав, я не відмовлююсь від своїх слів.
Наприкінці цієї деклярації, виголошеної Семом з великим піднесенням, Велер старший підвівся з свого стільця і, забувши на місце та звичайність, почав вимахувати капелюшем і тричі вигукнув „Ура!“
— Друже мій, — промовив містер Піквік, коли містер Велер, дещо засоромившись свого надпориву, знову сів, — ви мусите подумати й про дівчину.
— Я й думаю про неї, сер, — відповів Сем. — І я завжди думав про неї. Ми говорили за ню. Я з'ясував їй моє становище, а вона сказала, що згодна чекати, доки я не буду вільний. І, я гадаю, ждатиме. А якщо не ждатиме, то мені такої дружини не потрібно, і я охоче відмовлюся од неї. Ви знаєте мене, сер. Як я сказав, так і зроблю.
Хто міг ставити опір такій рішучості? Тільки не містер Піквік. Безкорисна відданість цієї простої людини сповнила його душу гордощами більше, ніж тисячі запевнень найславетніших вельмож і учених.
Поки в нумері містера Піквіка точилися списані розмови, до парадних дверей готелю підійшов маленький чоловічок у сурдуті тютюнового кольору. Носій ніс за ним невеличку валізку. Найнявши кімнату, старий спитав у коридорного, чи не тут живе місіс Вінкл, і той, звичайно, це ствердив.
— Вона сама? — звідався маленький старий джентлмен.
— Думаю, що так, сер, — відповів коридорний. Я можу покликати її покоївку, сер, і якщо вам…
— Не треба мені вашої покоївки, — розсердився старий джентлмен. — Проведіть мене до її нумера, тільки не попереджайте нікого.
— Як ви кажете, сер? — не зрозумів коридорний.
— А вам хіба позакладало? — запитанням одповів на запитання маленький старий джентлмен.
— Ні, сер.
— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?
— Чую, сер.
— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місіс Вінкл, тільки не попереджайте нікого.
Віддавши такого наказа, маленький старий джентлмен сунув коридорному п'ять шилінгів і пильно подивився на нього.
— Право, сер, — вагався слуга, — я, право, не знаю, сер, чи…
— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу, робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.
В голосі джентлмена та в його манірах було стільки впевнености, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його на гору.
— Оце її кімната, сер, — ознайомив коридорний.
Перечекавши, поки слуга щезнув з очей, маленький старий джентлмен постукав у двері.
— Заходьте! — мовила Арабела.— Гм, голосок, нема чого й казати, гарненький, буркнув джентлмен. — Та це ще нічого не значить, — він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабела трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.
— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи по собі двері. — Здається, місіс Вінкл?
Арабела нахилила голову.
— Дружина Натанієля Вінкля, сина бірмінгемського купця? — допитувався джентлмен, придивляючись до молодої жінки.
Арабела знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.
— Моя поведінка, я бачу, дивує вас, мадам, — зауважив старий.
— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабела, дедалі більше хвилюючись.
— З вашого дозволу, я візьму стільця, мадам, — сказав незнайомий.
— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентлмен, сівши на стілець і наклавши на ніс окуляри.
— Ні, сер, — полохливо відмовила молодиця.
— Ні? — повторив джентлмен, похитуючи лівою ногою. — Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім'я повинно бути відомо вам, мадам.
— Повинно? — Арабела тремтіла, сама не розуміючи, чому. — Дозвольте спитати, як вас зовуть.
— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий. — Ви нібито нещодавно одружилися?
— Нещодавно, — ствердила Арабела й одклала на бік свою роботу.
— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріяльно залежить.
Арабела приклала до очей свою хусточку.
— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?
— І цього не можна заперечувати.
— І не мавши досить великих статків, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше.
Арабела вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю та недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і послалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.
— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентлмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.
— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабела.
— Дурниці! — сказав старий джентлмен. — Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентлмен лукаво глянув на Арабелу, — то була ваша провина. Він не міг не закохатись.
Може, невинний комплімент, може, ориґінальна маніра, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентлмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на устах Арабелиних.
— А де ваш чоловік? — суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.
— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабела. — Я умовила його прогулятися трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей од свого батька.
— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.
— Він хвилюється з-за мене, а я, звичайно, хвилююся з-за нього, сер. Це ж бо все через мене.
— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудиться.
Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, що обоє вони відразу їх упізнали. Маленький джентлмен пополотнів і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.
— Батько! — скрикнув Вінкл і з подиву аж ступив назад.
— Так, сер, — відповів маленький старий джентлмен. — Що ви хотіли сказати мені?Містер Вінкл мовчав.
— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.
Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.
— Вам соромно, чи не соромно, сер? — напосідав джентлмен.
— Ні, сер, — одмовив нарешті містер Вінкл, беручи Арабелу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.
— Серйозно? — глузував старий джентлмен.
— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю жадних підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.
— Давай твою руку, Нете! — промовив старий джентлмен зовсім іншим голосом. — Поцілуйте мене, моє серденько. Кінець-кінцем, ви — чарівна невісточка.
За п'ять хвилин містер Вінкя пішов шукати містера Піквіка, і коли, повернувшись із ним, одрекомендував його своєму батькові, обидва джентлмени хвилин із п'ять трусили один одному руки.
— Велике спасибі вам, містер Піквік, за мого сина, — сердечним тоном промовив старий містер Вінкл. — Я людина нервова і, коли бачив вас востаннє, був у дуже кепському настрої: так роздратувала мене несподівана звістка про одружіння мого Нета. Тепер я бачив її на власні очі і цілком задоволений. Чи мушу я перепрошати вас ще, містер Піквік?
— Ані же, — відповів містер Піквік. — Ви дали мені те, чого єдине бракувало для повноти мого щастя.