Посмертні записки Піквікського клубу/XLII
| ◀ XLI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XLII |
|
|
По приїзді містера Велера з Бірмінгема минув тиждень. Містер Піквік і Сем Велер зникали з дому на цілі дні, поверталися перед самим обідом і мали надзвичайно таємничий вигляд, що зовсім не пасував до їхньої щирої вдачі. Було ясно — настигали якісь важливі події. Залежно від свого темпераменту кожен висловлював окрему думку. Дехто (і містер Тампен у тому числі) гадали, що містер Піквік має шлюбні наміри; але такий здогад викликав рішучі заперечення з боку дам. Інші схильні були припустити, що вчений муж збирається в якусь далеку подорож і переводить потрібні для неї готування. Але й цю думку знов таки категорично відкидав Сем Велер. Допитаний од Мері, він запевнив, що ні за які подорожі тепер не може бути й мови. Невсипущі шестиденні метикування до послідку виснажили мізки всього товариства, і однодушно вирішено заждати пояснень від містера Піквіка.
З цією метою містер Вордл запросив своїх друзів на обід до себе, в готель „Адельфі“. Коли чарки двічі обійшли круг столу, господар узявся до справи.
— Нам усім цікаво знати, — сказав старий джентлмен, чим ми образили вас, містер Піквік. Ви останні дні цураєтесь нас і увесь час присвячуєте прогулянкам на самоті.
— Вам це інтересно? — мовив містер Піквік. — Дивно, право, що якраз сьогодні я й сам хотів розказати вам усе. Якщо ви дасте ще склянку вина, я задовольню вашу цікавість.Кухоль неймовірно швидко перебіг з рук до рук, і містер Піквік, приязно всміхнувшися, глянув на своїх друзів і почав так:
— Зміни, що оце відбулися серед нас — я маю на оці недавнє одружіння і передбачуване весілля — примушують і мене замислитись над своїм майбутнім. Я поклав оселитися десь у спокійній околиці Лондону, нагледів будиночок собі до смаку, купив і опорядив його. Тепер він зовсім готовий, і я хотів би переїхати туди зараз же, щоб багато щасливих років прожити там в оточенні моїх друзів і, оплакуваний ними, зійти в могилу.
Тут містер Піквік зробив павзу, і тихий шепіт пронісся над столом.
— Будинок, що я купив, — вів далі містер Піквік, у Дальвічі. При ньому сад, а місцевість — одна з мальовничіших серед лондонських околиць. Опорядив я його як міг вигідно; може, навіть елеґантно. Про це ви незабаром судитимете самі. Сема я беру з собою. Найняв я з рекомендації Перкера кастеляншу — стару, поважну жінку, і стільки слуг, скільки вважав за потрібне. Я пропоную посвятити свій будинок церемонією, в якій я й сам беру участь. Я хотів би, щоб весілля доньки мого друга Вордля, коли він не заперечуватиме, відбулося в мене. Щастя молоді, — пояснив трохи зворушений містер Піквік, — завжди було для мене найпершою втіхою.
Містер Піквік спинився знову, Емілія й Арабела голосно хлипали.
— Про свої пляни, — закінчив містер Піквік, — я повідомив Піквікський Клуб і на письмі, і усно. Підчас моєї довгої відсутности там точилися постійні сварки, і мій вихід з числа його членів та ще деякі обставини викликали його остаточний розклад. Піквікський Клуб не існує більше. Я ніколи не буду шкодувати, — тихим голосом додав містер Піквік, — ніколи не буду шкодувати, що більшу частину двох останніх років мого життя присвятив вивченню різноманітних особливостей натури людської, нехай моя робота й здаватиметься декому нікчемною. Майже все своє життя перед тим я витратив, щоб здобути собі статки, але життьові сцени, що свідком їх я був тепер і за які перше не мав жадного уявлення, поширили мій кругогляд і загострили мій розум. Мабуть, я зробив мало доброго, але, сподіваюся, чинив і мало поганого. В кожному разі, для мене самого мої пригоди стануть за джерело приємних втішних спогадів. Нехай благословить бог вас усіх.
Містер Піквік тремтячими руками наповнив свою склянку, і з очей йому покотилися сльози, коли товариство, як один, підвелося з стільців і від щирого серця випило до його.
|
|
Придбати багато справжніх друзів, щоб потім утратити їх — така вже доля людська. Доля письменника — створювати собі уявних друзів і в процесі творчости втрачати їх. Та нещастя наше на цьому не обмежується: мусимо по закінченні роботи розповісти про долю своїх героїв.
Згідно з цим звичаєм — безперечно, поганим — подаємо й ми деякі відомості про героїв, залишених нами коло столу в нумері містера Вордля.
Містер і місіс Вінклі, діставши ласки в старого джентлмена, переїхали незабаром до нововідбудованого дому, звідки до садиби містера Піквіка було не більше як півмилі. Містер Вінкл, ставши за лондонського уповноваженого свого батька, змінив своє спортивне вбрання на звичайний костюм англійця і виглядає тепер, як усі цивілізовані християни.
Містер і місіс Снодграс оселилися в Дінглі-Делі і хазяйнують на невеличкій фермі більше для розваги, ніж для баришів. Містер Снодграс зазнає подеколи нападів меланхолії, і через це всі родичі та знайомі вважають його за поета, дарма що він не написав нічого, щоб підтримати свою репутацію. Єсть чимало знаменитостей у галузі літератури та науки, що їхня слава базується на таких само підставах.
Містер Тапмен, відтолі як приятелі його одружилися, а містер Піквік загніздився в Дальвічі, живе постійно в Річмонді. Улітку часто буває на морських курортах, де його хватський і молодявий вигляд ще й досі викликає захоплення в численних леді певного віку. Але містер Тапмен більше вже не освідчується.Містер Боб Сойєр, разом із містером Бенджеменом Еленом поїхали служити до Індії. Обидва вони чотирнадцять разів хворіли на корчій, після чого зареклися пити поміркованіш і відтоді почувають себе значно краще.
Місіс Бардл винаймала свої кімнати багатьом самотнім джентлменам, мала на тому чималий зиск, але за порушення обіцянки одружитися не позивала нікого. Аторнеї її, Додсон і Фог, і тепер ще провадять свої справи, заробляють великі гроші і відомі всім як найспритніші з найспритніших.
Сем Велер додержав слова і протягом двох років лишався парубком. Коли по упливі цього часу стара кастелянша померла, містер Піквік запросив на її посаду Мері за умови, що вона побереться із Семом. У садку коло кухні завжди граються двоє дужих хлопчиків, і з цього факту можна зробити висновок, що Сем має родину.
Містер Велер старший цілий рік їздив на диліжансі, а тоді через подагру мусив був піти на спочинок. Містер Піквік так щасливо влаштовував містиме його гаманця, що старий вільно міг дати собі спокій і живе тепер на знаменитому постоялому дворі коло Шутерс-Гіля. Там старого дуже шанують, а він пишається своїми дружніми стосунками з містером Піквіком і досі ще ненавидить удів.
Містер Піквік живе в своєму новому будинку. На дозвіллі доводить до ладу свої мемуари, використані нами для цих записок, або втішається, як читає та коментує їх Сем Велер. Спершу його хвилювали занадто часті запрошення христити дітей, у Снодграса, Вінкля та Трандля, але згодом він призвичаївся і тепер ставиться до цього як до свого обов'язку. Він ніколи не шкодував, що допоміг Джінглеві, бо і цей джентлмен, і Джоб Тротер стали цілком пристойні люди, хоч і відмовились повернутися на місце колишніх своїх авантур.
Містер Піквік трохи постарів, але зберіг властиву йому юнацьку бадьорість духу. Гарної днини його не рідко можна бачити на прогулянці в околицях Дальвіча, де він милується чудовими краєвидами. Його знають всі бідні люди і, стрінувши, завжди почтиво скидають капелюша. Діти обожнюють містера Піквіка, так само, проте, як і всі сусіди. Щороку різдвяними святами їздить він на ферму містера Вордля, де на той час збирається вся родина. В цих поїздках, та й в усіх інших, його супроводить вірний Сем. Між паном і слугою існує постійна та обопільна приязнь, що зламати її може тільки смерть.