Посмертні записки Піквікського клубу/XXXIX
| ◀ XXXVIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXIX |
XL ▶ |
|
|
Коли Арабела довідалась од містера Піквіка про несприятливі наслідки його візити до Бірмінгему, вона обмилася слізьми і, захлипуючись, почала бідкатись, що мимохіть стала причиною незгоди між батьком та сином.
— Але це ж ні в якім разі не ваша провина, голубонько, — заспокоював містер Піквік. — Адже ніхто не міг передбачити, що старий джентлмен з таким упередженням поставиться до одруження свого сина. Я певний, — додав містер Піквік, глянувши на її гарненьке обличчя, — що він навіть не уявляє собі, якої приємности позбавляє він самого себе.
— О, любий містер Піквік, — зідхнула Арабела, — що ж ми робитимемо, як він і далі буде на нас сердитись?
— Пождіть трохи — і все залагодиться, — запевняв її містер Піквік.
— Але як же житиме Натанієл, коли батько відмовиться допомагати йому? — сумувала Арабела.
— Тоді — і я це можу провіщати — у нього знайдеться інший друг, що охоче підтримає його перші кроки.
Хоч як старанно приховано було сенс цієї фрази, та Арабела відчула його, обхопила містера Піквіка за шию, вдячно поцілувала й заплакала ще ревніш.
— Ну, годі вже, годі, — взяв її руки в свої містер Піквік. — Почекайте ще кілька день та подивімось, чи не напише він вашому чоловікові. В противному разі я виміркую півдесятка плянів, що кожен з них зараз же зробить вас щасливою. Та годі бо, моє серденько!
Кажучи таке, містер Піквік ніжно стиснув Арабелину ручку й порадив її втерти очі та не завдавати зайвого суму своїй дружині. Послухавши його, Арабела, що була найлагідніше створіння в світі, сховала хусточку в редикюль і, коли містер Вінкл повернувся, привітала чоловіка тою ж таки променистою усмішкою, що давніш полонила його серце.
— А в тім, становище молодих людей досить прикре, — подумав містер Піквік, вбираючись наступного ранку. Треба порадитись із Перкером.
Мавши на оці відвідати добрячого маленького аторнея і в своїх власних справах, містер Піквік нашвидку поснідав і за десять десята був у Грейз-Іні.
— А, містер Піквік! — привітав його Лявтен. — А Перкер зробив уже дещо у вашій справі.
— В якій справі? Це ви про місіс Бардл?
Ні, в справі невиплатного винуватця, що за нього ми з вашого наказу й вашим коштом сплатили по десять шилінгів за фунт. Той, що його мали звільнити з Флітської в'язниці; знаєте? Він ще збирався їхати до Індії.
— А, містер Джінгл! Знаю, знаю, ну й що?
— Все влаштовано, — одповів Лявтен, гострячи собі перо. — Ліверпульський аґент каже, що багато чим зобов'язаний вам, і з вашої рекомендації охоче бере його до себе.
— Добре, — зрадів містер Піквік. — Я просто щасливий чути про це.
— Ну, а той, другий, нібито плохенький, — зауважив містер Лявтен.
— Який другий?
— Та той — приятель, чи слуга, чи кат-зна хто. Ви ж бо його знаєте, — Тротер.
— А! — зрозумів містер Піквік і посміхнувся. — Щодо нього, то я завжди був іншої думки.
— Так само думав і я, доки не придивився до нього ближче. Це свідчить за те, як часто ми помиляємося. Чи повірите? — він теж хоче до Індії.— Та невже? — здивувався містер Піквік. — Не зважаючи на пропозиції, що йому зробили у вас?
— Перкер пропонував йому вісімнадцять шилінгів на тиждень і обіцяв збільшити платню, якщо він робитиме як слід. Та куди там! Він каже, що мусить бути з своїм товаришем. Отже вони попросили Перкера написати ліверпульському аґентові й про Джоба, і той погодився влаштувати його разом із Джінглем на умовах, як каже Перкер, не кращих, як для галерника.
— Дурний хлопець, — сказав містер Піквік, і очі йому заблищали. — Дурний хлопець.
— О, більше ніж дурний: просто йолоп, — зневажливо промовив Лявтен. — Він базікає, що це його єдиний друг і що вони страх як звикли один до одного, і плете всіляку подібну дурницю. Дружба, я розумію, то — гарна річ, але, знаєте, вона не повинна шкодити, — зачувши на сходах кроки містера Перкера, Лявтен скочив на свій стілець і з дивовижною енерґією почав щось писати.
Зустріч між містером Піквіком і його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститись вигідніш у кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.
— А, та це ж один з наших волоцюг-приятелів, — сказав містер Перкер, — Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете бачити його?
— Як вам здається? — завагався наш герой.
— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там єсть.
Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл увійшов до кабінета, але, вздрівши містера Піквіка, замішався й спинився.
— Маю всі підстави бути знайомим, — відповів містер Джінгл. — Містер Піквік… глибоко зобов'язаний… врятував життя… зробив людину з мене… ніколи не шкодуватиме, сер.
— Мені дуже приємно чути це, — сказав містер Піквік. — У вас тепер значно кращий вигляд.
— Дякуючи вам сер… величезні зміни… в'язниця його величности… нездорова місцевість… дуже, — задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно та пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч його і пильно дивився на містера Піквіка.
— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.
— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годинї, — ступив Джоб крок наперед. — Їдемо диліжансом, що іде з Сіті, сер.
— Білети вже взяли?
— Квитки в нас, сер, — одповів Джоб.
— Отже, ви твердо вирішили їхати?
— Остаточно, сер.
— Речі, потрібні для Джінгля, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал, — звернувся до містера Піквіка Перкер. — Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від його самого — від його ретельности та доброї поведінки.
— Безперечно, — згодився Джінгл, — розумна голова… людина практична… цілком правильно… абсолютно.
— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у в'язниці і квиток до Ліверпуля, — вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгля жадної уваги, — коштувало вже вам понад п'ятдесят фунтів, дорогий мій сер.
— Гроші не загинуть, — поквапився Джінгл. — Плачу все… по-діловому… готівкою… до останнього фарсинга… корчій, мабуть… нічого не поробиш… якщо ні… — тут містер Джінгл зробив павзу, енерґійно стукнув пястуком по своєму капелюші, підніс до очей руку й сів.
— Він хоче сказати, — пояснив Джоб, — що, коли не помре від корчія, він сплатить увесь свій борг. І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік. Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер, — упевнено мовив Джоб. — Ладен заприсягатися, що сплатить.
— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. — Передайте цього листа ліверпульському аґентові і дозвольте мені порадити вас, джентлмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливости, вас обох треба буде повісити, і вас повісять таки, маю надію. А тепер залиште нас удзох з містером Піквіком, бо нам треба порадитись у багатьох дуже важливих справах. — По цих словах містер Перкер глянув на двері, даючи на розум, що хотів би яко мога скоротити момент прощання.
Містер Джінгл не затримався довго. Кількома словами він подякував маленькому аторнеєві за його люб'язну допомогу і, повернувшись до свого добродійника, кілька секунд стояв мовчки, не знавши, що сказати. Джоб Тротер вивів його з клопоту — віддавши низенький поклін містерові Піквікові, він обережно взяв приятеля під руку і разом із ним вийшов з кабінету.
Тільки розпочав містер Піквік оповідати про впертість старого Вінкля, як з суміжної кімнати почулися голоси, і Лявтен постукав у двері кабінету.
— Можна! — крикнув маленький чоловічок.
Клерк увійшов і з таємничим виглядом зачинив по собі двері.
— В чім річ? — спитав Перкер.
— Вас хочуть бачити, сер.
— Хто?
Лявтен глянув на містера Піквіка й кахикнув.
— Хто хоче бачити мене? Чи вам позакладало, Лявтене?
— Та ні, сер, — одповів клерк. — Це Додсон і Фог із ним.
— Я й забув, — сказав маленький чоловічок, подивившись на годинника, — я ж сам просив їх бути тут пів на дванадцяту, щоб улаштувати вашу справу, Піквік. Вони повинні принести мені точний розрахунок усім витратам. Дуже неприємно, дорогий сер. Що ж його нам робити? Може, ви перебудете хвилиночку в суміжній кімнаті?
Суміжна кімната була те саме приміщення, де чекали пани Додсон і Фог, і містер Піквік волів залишитися в кабінеті, надто тому, що не йому було соромно дивитись на славетних аторнеїв, а вони мусили були червоніти, бачивши його.
— Гаразд, любий сер, — одповів Перкер. — Мушу лише попередити вас про одне. Ні Додсон, ні Фог не можуть почервоніти або зніяковіти, побачивши чи то вас, чи кого іншого. І якщо ви сподівалися цього, то ви найбільш наївна людина, яку мені доводилося стрічати. Пустіть їх, містер Лявтен.
Містер Лявтен, усміхнувшися, зник і за хвилинку повернувся, ведучи за собою порядком старшинства спершу Додсона, а потім Фога.
— Ви, певне, знаєте містера Піквіка? — сказав Перкер, пером показуючи в тому напрямкові, де сидів цей джентлмен.
— Як ідеться, містер Піквік? — чемно спитав Додсон.
— Боже мій! містер Піквік! — скрикнув Фог. — Як ся маєте, сер? Сподіваюся, здорові. Бачте, я відразу впізнав вас. — І він, сміючись, присунув до себе крісло.
Містер Піквік, відповідаючи на ці привітання, ледве нахилив голову й одійшов до вікна, коли побачив, що Фог витягає з кишені в'язку документів.
— Містерові Піквікові нема чого відходити, — зауважив Фог, розв'язуючи червону тасьму на документах і всміхаючись ще приязніш, — він же цілком у курсі справи. Поміж нас не повинно існувати ніяких секретів. Хе-хе-хе!
— Я думаю. Ха-ха-ха! — підтримав його Додсон. — І партнери зайшлися веселим реготом, як то зчаста буває з людьми, що чекають одержати гроші.
— Ось ми зараз витрусимо кишеню містерові Піквікові, — сказав Фог з властивим йому гумором і розгорнув документи. — Загальна сума витрат визначається цифрою в сто тридцять три фунти шість шилінгів чотири пенси, містер Перкер.
Поки Фог і Перкер перегортали папери та перевіряли розрахунки, Додсон у дуже приязному тоні зняв розмову з містером Піквіком.
— Коли я мав приємність бачити вас востаннє, ви виглядали бадьоріш, містер Піквік, — зауважив він.
— Цілком можливо, сер, — погодився містер Піквік, пронизуючи спритних юристів обуреними поглядами, що не справляли на них ні щонайменшого вражіння. — Думаю, ви не помиляєтесь, сер. Останній час я мав багато неприємостей з різними шахраями, сер.Тут Перкера напав дуже міцний кашель, і він спитав, чи не цікавиться містер Піквік ранішніми газетами. Та газети містера Піквіка не цікавили.
— І то правда, — мовив Додсон. — Адже у Флітській в'язниці вам довелося спіткатися з доволі незвичайним людом. До речі, чи були ви задоволені своєю кватирою, містер Піквік?
— Я мав лише одну кімнату на другому поверсі, — відповів покривджений джентлмен.
— Ну що ж? На мою думку то найкраща частина в усьому будинкові.
— Найкраща, — буркнув містер Піквік.
Джентлмена палкої й нестриманої вдачі така байдужість і за таких обставин мусила була страшенно дратувати.
Містер Піквік стримував себе велетенськими зусиллями. Але коли Перкер підписав чека, а Фог поклав його в кишеню і переможна усмішка, загравши на його веселому обличчі, відбилась на суворому виді Додсона, наш герой відчув, як уся кров йому скипіла з обурення.
— Тепер я до ваших послуг, містер Додсон, — сказав Фог, ховаючи свою записну книжку й натягаючи рукавички.
— Добре, — підвівся містер Додсон, — готовий і я.
— Дуже радий, — мовив роздобрений чеком Фог, дуже радий, що мав нагоду познайомитись із містером Піквіком. Сподіваюсь, ви тепер ставитесь до нас краще, ніж було тоді, як ми бачились із вами вперше.
— Сподіваюся і я, — додав Додсон тоном скривдженої доброчесности. — Містер Піквік знає тепер нас більше. І якої б думки не були ви, сер, про людей нашого фаху, можу запевнити, що я не ремствую на вас за почуття, які ви визнали за можливе виявити тоді в нашій конторі, Фріменс-Каурті.
— Я теж прощаю вас, сер, — лагідно сказав Фог.
— Наша поведінка, сер, — мовив Додсон, — промовляє сама за себе і якнайкраще виправдує нас. Ми практикуємо вже багато років, містер Піквік, і були вшановані довір'ям од найбільш поважних клієнтів. Бувайте здорові, сер.— Бувайте здорові, містер Піквік. — З цими словами Фог сунув під пахву свою парасольку, зняв рукавичку і на знак замирення простягнув обуреному джентлменові руку. Містер Піквік на відповідь сунув обидві руки під фалди фрака й повними зневаги очима глянув на Фога.
— Лявтене! — крикнув у цій хвилі Перкер. — Одчиніть двері, Лявтене!
— Заждіть трохи, — звелів містер Піквік. — Тепер я говоритиму.
— Киньте краще, дорогий сер, не треба. Нехай вже лишається так, як воно єсть, — благав маленький аторней. — Дуже прошу вас, містер Піквік.
— Ні, я не дозволю знущатися з себе, — відповів містер Піквік. — Ви зробили кілька зауважень, містер Додсон.
Додсон повернувся, нахилив голову й посміхнувся.
— Ці зауваження стосувались до мене, — ледве зводив дух містер Піквік, — ваш компаньйон простяг мені руку, і ви обоє говорили зо мною якимось поблажливим тоном. Це таке нахабство, якого навіть од вас я не міг сподіватися.
— Що таке, сер? — гримнув Додсон.
— Як ви кажете, сер? — зарепетував Фог.
— Чи знаєте ви, що я був жертва вашої змови? — вів далі містер Піквік. — Чи знаєте ви, що я та людина, яку ви посадовили до в'язниці й обікрали? Чи відомо вам, що ви виступили як аторнеї на боці позивачки в справі Бардл проти Піквіка?
— Так, сер, ми знаємо це, — ствердив Додсон.
— Звичайно, все це нам добре відомо, сер, — вторував Фог, плескаючи, може — випадково, себе по кишені.
— І я бачу, що ви пригадуєте все це з великою приємністю, — сказав містер Піквік, надаремно намагаючись уперше за життя прибрати сардонічного вигляду. — Я давно вже хотів сказати вам, що я про вас думаю, і мовчав лише з поваги до мого друга Перкера. Ваш неприпустимий тон і ваша безсоромність увірвали мені терпець. Я кажу: „ваша безсоромність“, сер, — повторив містер Піквік, повернувшись до Фога так навально, що той поквапився відступити до дверей.— Обережно, сер, — сказав Додсон, який, дарма що був найкремезніший з-поміж товариства, розважливо тримався ззаду Фога і, ввесь пополотнівши, розмовляв через його голову. — Нехай він ображає нас, містер Фог. Не відповідайте йому нічого.
— Ні, ні. Я не відповідатиму, — запевнив Фог, потроху відступаючи і таким робом одтісняючи свого партнера до контори.
— Ви, — не вгамовувався містер Піквік, — ви — злодії, крючки й суціги.
— Та добре вже, — перебив йому мову містер Перкер. — Це все?
— Все. Я вважаю їх за злодіїв, крючків і суціг.
— Ну, значить, кінець, — примирчим тоном мовив Перкер. — Джентлмени, він сказав уже все, що хотів. Одчинили двері, Лявтене? Отже, на все краще, джентлмени… прошу… на все краще… до побачення… Лявтене, двері! — крикнув маленький чоловічок, не без задоволення випихаючи Додсона й Фога з кабінету. — Сюди, джентлмени, сюди… будь ласка, киньте вже ваші розмови… боже мій… містер Лявтене… ось двері, сер… ну, чого ж ви ще чекаєте?
— Якщо в Англії єсть правосуддя, — мовив Додсон, дивлячись на містера Піквіка й накладаючи капелюша, — якщо в Англії єсть правосуддя, ви ще за нього почуєте.
— Ви — пара…
— Майте на увазі, сер, — застеріг Фог, — це вам дорого стане.
— …пара злодіїв і суціг, — зневажаючи це попередження, вів далі містер Піквік.
— Злодії! — повторив він, перехилившись через поренчата сходів, що ними сходили вниз аторнеї.
— Злодії! — гримів містер Піквік, виприснувши з рук Перкера й Лявтена і висунувшись з вікна.
Коли містер Піквік утяг свою голову в кімнату, обличчя йому, як і завжди, було лагідне та спокійне. Посміхаючись, він знову ввійшов до кабінету, ознайомив, що скинув великий тягар з свого сумління, і повідомив, що почуває себе щасливим.
Перевіривши рахунки й сплативши все, що належало, Перкерові, містер Піквік заходився дякувати своєму маленькому приятелеві, коли у двері постукали. То був не звичайний подвійний стукіт, а безперервна низка гримних ударів. Здавалося, що молоток стукає самотужки або що коло дверей стоїть божевільний.
— Господи, що це таке? — аж підскочив у своєму кріслі Перкер.
— Я думаю, хтось стукає в двері, — сказав містер Піквік.
Молоток робив безугавно.
— Боже мій! — занепокоївся Перкер. — Ми переполохаємо цілий квартал. — Хіба ж ви не чуєте стукоту, містерЛявтен?
— Зараз одчиню, сер, — одповів клерк. Стукач, немов почувши відповідь і бажаючи дати на розум, що більше чекати не може, зняв справжню бурю.
— Це просто жах якийсь, — мовив містер Піквік, затуляючи пальцями вуха.
— Поскоріться ж, містер Лявтене, — наказав Перкер, — інакше він потрощить нам двері.
Містер Лявтен, що мив у темній комірочці руки, поквапився відчинити і побачив з'явище, за яке розповідатиметься в наступному розділі.