Початки слави української народньої пісні в Галичині
 |
ПОЧАТКИ СЛАВИ
УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ ПІСНІ
В ГАЛИЧИНІ.
Написав Д-р ВАСИЛЬ ЩУРАТ.
_%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%BB.png)
ЛЬВІВ, 1927.
НАКЛАДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“.
Довгі сотні літ при всяких нагодах співана простим народом українська пісня тільки тому й здобула собі назву народньої пісні, що в кругах інтеліґенції вона була не своя. Якщо й співав її коли інтеліґент, то було це хиба в приступі доброго гумору і з наміром поширення того доброго гумору в свойому окруженню, чим і пояснювати можна доволі вчасну появу української народньої пісні не лиш в українських писаних збірках товариських пісень з XVII—XVIII. ст., але таксамо в польських і московських, тай не лиш у збірках пісень, але й у тих для театральної вистави призначених комедійних картинах простонароднього життя, що їх названо інтермедіями. До таких пісень належить одна з найдавніших, бо звиш 200 літ тому назад надрукована в Кракові, українська пісня про дівчину Кулину, що її козак намовляє йти за ним на далеку Україну; такою піснею є й друга з тогож самого часу й теж Поляком записана про ту бабусю, що їй на торзі козак Ференц наробив шкоди, храбруючи, мов на побоєвиші; такими піснями є й дещо пізніше Поляками, Москалями й Українцями записувані пісні про смерть комаря чи про пташине весілля. Такі пісні попадалися й на карти поважних городських актів XVIII. ст. записувані там дотепними писарями в хвилях безжурного відпочинку. Всі вони завдячують свою давню популярність на всій широкій Україні й поза межами її тільки тому незрівнаному гуморові, що знайшов у них свій ядерний вираз. Тутже можна додати, що й незвичайно популярна, а также звиш півтора сотні літ знана пісня про Сагайдачного завдячує й сьогодня свою популярність не так історичній славі українського гетьмана, як радше тому гумористичному підчеркненню козацької вдачі, яка виявляється в промінянні жінки за тютюн, за люльку. Як інколи сміховинним оповіданням — анекдотом побуджувано себе в інтеліґентних товариствах до веселості, так иншим разом піснею. В обох случаях українська простонародня мова для панів інтеліґентів, своїх чи чужих, мала вартість перцю; для їх вуха вона сама собою була вже гумористична, як це засвідчує ще й непомірна популярність „Енеїди“ Котляревського в кругах московських панів і помоскалених Українців, що й Куліша при оцінці її збивало з пантелику.
При відношенні інтеліґенції до української простонародньої пісні як до джерела товариської веселості та пісня втискалася всюди, де товариське життя проявлялося й де її могли розуміти, в репертуари придворних співаків і капель передовсім, бо й музичні вартості української народньої пісні знаходили в них зрозуміння. Л. Ґолембйовський випорпав з під пилу забуття співака Андрія, що вже в XVI. ст. на дворі троцького воєводи пописувався українськими думками, співаючи їх з великим чаром і захопленням. Про таких придворних співаків, панських і владичих, є в нас багато відомостей. В Галичині майже всі владики, почавши від Гедеона Балабана (з кінця XVI. ст.), а скінчивши на Петрі Білянськім (з кінця XVIII. ст.) удержували в себе власних співаків і цілі хори. Зі співаками возилися навіть на поля битв, як хочби й той Йосиф Шумлянський, котрого співак зложив ту пісню про віденщину, що її безпідставно приписується владиці. Инші владики, як Афанасій Шептицький і Білянський запрошувані куди-небудь в гості, брали тудиж свої капелі й своїх співаків, щоб зібраним там уприємнювати забаву. За прикладом галицьких владик пішли й київські. При митрополиті Петрі Могилі славився своїм співом композитор Елисей Ільковський, при холмськім епископі Порфірію Важинськім (під кінець XVIII. ст.) добрий співак Мазановський. Не дивниця, що призвичаєному до гарної пісні владиці Макс. Риллові не могли в 1767 р. сподобатися в Холмі пісні московських салдатів співані на бажання офіцирів підчас гостини в домі холмського каштеляна Олендського. На жаль, не має в нас відомостей, в якій мірі плекана була владичими придворними співаками й капелями українська народня пісня. Певне одначе, що її вони не легковажили тоді, коли на неї в капелях і хорах при дворах польських маґнатів була мода. Булиж такі капелі й хори в Галичині під кінець XVIII. і на початку XIX. ст. доволі численні, між ними замітніші у Млоцьких в Жулині, у Ржевуських в Підгірцях, у Бєльських і Мйончинських в Пеняках, у Старжинських в Колтові.В плеканні української народньої пісні найбільш визначались капелі й хори в Пеняках і в Колтові. З ними тісно вяжеться перше поважніше видання музики до польських і українських народніх пісень зі збірки Вацлава з Олеська (Залєського), що появилося у Львові 1833 р. Зладив ту музику для співу й фортепяна Карло Липинський, голосний в свойому часі скрипак, що підчас своєї поїздки по західній Европі в Італії мірявся в дуеті з Паґанінім. А був той Карло Липинський сином Фелікса, также доброго музика й композитора, що довгий час діріґував капелею в Пеняках у Мйончинських, а потім у сусідньому Колтові в Старжинських. Там він товаришував за молоду з Вацлавом Залєським, котрого батько служив теж і в Пеняках і в Колтові в характері управителя панських маєтків. Як Залєський дав галицьким народнім пісням розголос виданням показної збірки, так єще більше слави додав мельодіям їх Липинський своїм голосним іменем. Обаж вони перше познайомлення з текстами й мельодіями народніх пісень винесли з Пеняк і з Колтова завдяки тамошнім хорам і капелям, завдяки їх діріґентові й гармонізаторові народніх пісень Феліксові Липинському, в котрого особливе замилування в українській народній пісні збудили й піддержували приятелі й часті гості Мйончинських і Старжинських, оо. Василіяне з Підгорець, передовсім ігумен Юліян Добриловський, сам любитель української народньої пісні й сам поет, автор кількох дуже популярних пісень, складених на чистій українській мові значно ранше виступу Маркіяна Шашкевича і співаних єще на славянському зїзді в Празі 1848 р., а по наших священичих домах аж до останніх часів. Ті широко розповсюднені пісні Добриловського [„Дайже Боже добрий час“, — „Станьмо браття вколо“ і „Тяжко знести тої розлуки“ знайшлися в виданні Карла Липинського, положені під ноти з усякою правдоподібністю батьком його Феліксом.
Приписуючи галицьким придворним капелям і хорам заслугу розповсюднення народніх пісень, ми приписалиб їм за мало. Значно більшою заслугою їх буде те, що шукаючи в народніх піснях перш за все музичних вартостей, вони знаходили їх не в таких піснях, якими любувався інтеліґент XVII—XVIII. ст., не в гумористичних і сатиричних піснях. Стрічаючи кращі мельодії в звязку з пісенними висловами кращих сердечних почувань, вони й розповсюднювали краші ґатунки народньої пісні, повні правдивої поезії, зневолювали слухача до зрозуміння її й до пошани для неї. Наслідком того українська народня пісня що-раз більше входила в товариські кружки й брала в них силою своєї музичної й поетичної вишості верх над польською народньою піснею. Не даром Залєському приходилось оправдувати як-небудь пісенну незасібність польського народа в порівнанні з багатством Українців; тай не вродженаж любов для української народньої пісні спонукала Липинського в числі 160 галицьких народніх пісень помістити аж 74 країнських. І коли польським еміґрантам у Франції вдавалось заінтересувати своє нове окруження якоюсь піснею з рідних країн, то зовсім не польською, але українською. Один з найбільших польських поетів, Юлій Словацький, пише до мами в 1831 р. з Парижа: „Совінський видає пісні українського й польського народа з француським перекладом… Тутешньому жіноцтву незмірно подобається „Гриць“, таксамо пісня про Потоцького, але я гадаю, що мама краще її уложила“. Отже український „Гриць“ і рівнож українська, бо по українськи зложена, пісня про Потоцького („Ти пане Потоцький, воєводський сину“) завойовують собі Париж, як ранше на українських землях польські доми. Це все перші тріюмфи української народньої пісні. Тріюмфи тим важніші, що припадають на час, коли західна Европа вже що-найменше 50 літ розсмаковувала ся в поетичних солодощах своїх простонародніх пісень, коли всі вже мали спромогу розглянутись также в скарбах народньої поетичної творчості Славянщини, коли і в Польщі вже 30 літ звертано в численних писаннях увагу на значіння простонародньої пісні для відродження рідного письменства, письменницької мови й музики.
Поминаючи довгий ряд письменників і вчених славянського й неславянського походження, які заінтересовані українською народньою піснею могли звертати на неї увагу галицьким Українцям в перших двох десятках літ XIX. ст., я не спинюся й при імени Зоряна Доленґи Ходаковського (Адама Чарноцького), з котрого більшої збірки українських народніх пісень появилися дві пісні (в ориґіналі й польськім перекладі) заходом Ляха Ширми 1818 р. в „Dziennik-у Wileńsk-ім“ і могли звернути на себе увагу в Галичині таксамо, як надрукована в 1820 р. в „Tygodnik-у Wileńsk-ім“ пісня про Богдана Хмельницького, перекладена на польське Л. Роґальським. Зауважити варто лиш те, що тоді, коли Лях Ширма зацікавився українською народньою піснею, обожатель її Ходаковський пересиджував з ним у Сіняві під Ярославом, а оба вони удержували звязки з першим борцем за українську народню мову, перемиським каноніком Іваном Могильницьким. Лях Ширма позичав у нього збірку сербських народніх пісень Вука Стефановича Караджіча, повідомляв, що Караджіч переїздив саме через Варшаву до Петербурга з наміром видати там значно більшу збірку сербських пісень, та збуджував у Могильницького заінтересування народніми піснями. „Як пожиточно булоб воно — писав до нього — колиб подібні пісні позбирано на всіх славянських говорах“. Складаючи тоді свою — першу взагалі хрестоматію українського письменства, Могильницький під впливом Ляха Ширми й Ходаковського помістив у ній также зразок народньої пісні: „Гомін, гомін по діброві“. На подібне зважилися за ним пізніше автори українських граматик, Михайло Лучкай (1830) і Йосиф Левицький (1834), поміщуючи в них зразки української народньої поезії, несвідомі ще того, що вже в другій половині XVI. ст. чеський граматик Блягосляв подавав народню пісню як зразок української мови.
Поставлення української народньої пісні на рівні з літературними писаннями в хрестоматії й узгляднення її як зразка мови й поезії в українських граматиках — то був дальший похід її шляхом слави в Галичині.
Свідомість сили української народньої пісні, тої сили, що спосібною показалась викликати міцні душевні настрої поетичними картинами, милозвучністю мельодії та ядерністю слова, в неодного інтеліґента почала будити думку про можливість використання її для практичних цілей. Було воно саме в той час, коли в Галичині приготовувалась довга й завзята боротьба за панування над душею загалу, боротьба між чинниками австрійського правительства з одної сторони і творцями польських революційних рухів з другої. Одні й другі, орґанізуючи собі гуртки одномишленників, визискували для успішності своєї праці всякі середники. Кращим з них показалася українська народня пісня. Замітне тільки: Поляків випередили тут Німці.
Австрійські урядовці, радники й професори, Німці з роду, по прізвищи й по серці, вже від 1820. року устроюють у своїх приватних домах перші літературно-товариські вечерниці, запрошуючи на них українську молодь, яка й надає тим вечерницям український характер не без очевидної згоди господарів. Свідоцтвом того два літературні календарі — на рік 1822 і на рік 1823 — видані на німецькій і на польській мові у Львові університетськими професорами Гютнером і Мавсом при співучасті пізнішого автора історії галицько-володимирського князівства Дениса Зубрицького. Оба календарі мають доволі виразний українофільський характер, другий навіть більше ніж перший, бо красується поміщеним на переді портретом кн. Льва Даниловича. Важнішеж усего те, що в однім і другім календарі знайшлися поважні, як на свій час, статті про народні пісні, перша Гютнера, друга Зубрицького, обі з особлившим узглядненням українських пісень, їх краси й їх історичної вартості, з наведенням, кількох текстів пісень в ориґіналі й німецькім перекладі, з додатком нот до „Гриця“ та „Козака і Дзюби“ укладу Моронського при першій статті Гютнера. Зубрицький, подаючи на зразок также дві пісні [„Шумить, шумить дубровонька“ і „Юж три дні і три неділи, як мого мужа комарі зїли“], з погляду на всі українські народні пісні висловлює замітну гадку: „Не можнаж припускати, щоб пісні повні чару, особливо руські, які тепер лиш в устах простонароддя ще залишилися, мали бути твором простонароддя. Що-йно тоді, коли польська мова в образованій верстві взяла перевагу над руською, перейшли руські пісні до простого народа, що остався при мові своїх предків“. Замітна та гадка не лиш тим, що новіші досліди в обсягу народньої пісні в велиній мірі стверджують звязок її з давнішою письменницькою культурою, але й тому, що Зубрицький відчув поворот української інтеліґенції до народньої пісні в звязку з національним відродженням. Чи Зубрицький сам, себ то незалежно від Гютнера, прийшов до зрозуміння ваги народньої пісні, чи уляг впливам Гютнера, це невідоме й менше важне. Він, недавний ще масон, вже з масонської льожі виніс поняття значіння товариської — значиться й народньої — пісні як сильного орґанізаційного чинника.
Звісно-ж тепер, що масони залюбки плекали спів і музику, причиняючись до удержування їх навіть у церкві, чим здобували собі симпатії окруження. Якщо й Гютнер і Мавс були также масонами, що дуже правдоподібне, то з Зубрицьким вони могли тільки погоджуватися в погляді на орґанізаційну вартість української народньої пісні у творенні з українських інтеліґентів бойового табора.
Не инакше подивилися на українську народню пісню Поляки, ясніше сказати — польські революцйонери. Не ґенерал Хлопіцький був першим, що озвався до українського селянства його рідним словом, трібуючи підняти його в 1830 р. до участі в повстанні против московського правительства. Ранше робили те саме польські революційні аґенти не тільки на російській, але й на австрійській Україні — в Галичині. Перебираючись частіш усего за лірників чи просто жебраків, виходили вони між народ, на села не з чим иншим, тільки з піснею, з українською піснею тогож народа передовсім і з власною піснею аґітаційного змісту, складеною на українській мові, на додаток. Один з орґанізаторів польського повстання, маґнат Ржевуський, завів у свойому Саврані цілу школу аґітаторів-лірників, з котрої вийшли такі, як загально знані ще й сьогодня Відорт і Падура, що здовж і вшир змірили ногами Україну, при чому Падура аж у Полтаві зустрівся з автором „Енеїди“, Котляревським. В Галичині між иншими таким співаком-аґітатором був Каспер Ценґлевич родом з Городенки. Засвоївши собі українську народню пісню, всі вони складали й власні на лад тоїж народної пісні й поширювали їх в межах своєї аґітаторської діяльності так сильно, що до кінця минулого століття лунали вони по домах української інтеліґенції. Особливо такі пісні Падури, як „Гей, козаче, в імя Бога“, або „Козак пана не знав з віка“, чи „На долині при Чигрині“, вдаряючи в струну зміцненого в 1860-их роках козакофільства, захоплювали неодного галицького Українця ще й тоді, коли він вже давно поставився ворожо до задушевних думок автора їх і коли свідоміші галицькі Українці вже давно співали ті самі пісні Падури чи Ценґлевича в перерібках, зладжених Йосифом Левицьким та иншими українськими письменниками в противпольському дусі. Самим же Полякам українські пісні Відорта, Падури, Ценґлевича припадали до смаку так дуже, що вони, на скільки це було цензурою допустиме, друкували їх в ориґіналах і в перекладах на польську мову, а нецензурне передавали до друку за границю. Поширювані таким робом польські фальсифікати української народньої пісні уходили, в кругах польської інтеліґенції нераз за щирий вислів українського народа й приєднували все більше і більше прихильників для української народньої пісні взагалі. Розуміється, що й мода на все, що народнє, яка опанувала тодішнє письменство, тут заважила сильно. Наслідком того, почавши з 1820 року, не появляється на польській мові ані літературний часопис, ані альманах, де не можна булоб подибати, як не статті або згадки про народню, а все также й про українську пісню, то її саму в перекладі, в перерібці, чи навіть в українськім ориґіналі. Всеж те, що друкувалося по польськи, хочби й за границею, було пильно читане в кругах польської й української шкільної молоді также в Галичині й мало свій вплив на неї.
Найбільшеж прислухувалась галицька молодь голосам авторитетів. А були для неї авторитетами не тільки такі критики, як відомий приятель Куліша й Шевченка Михайло Грабовський, але може ще в більшій мірі - вожди революційного руху. І коли Грабовський в 1837 р. писав, що „українська народня поезія то одно з найживіших джерел поезії цілого світа“, голос його був уже і спізнений і менше важний від голосу „Północy“, того орґану „Молодої Польщі“, що виходив 1835. року в Парижі. „Północ“ помістила статтю „O poezyi Rusi“, з котрої уривок повторити треба в ориґіналі, щоб не затерти характеру ні одного вислову. Ось він:
„Dumy Ukrainy przez lud nucone po siołach nie głaszcząż ucha harmonią? nie porywająż serca i nie miotająż udem jakby w takt do swojej woli? nie wlepiająż w duszę niebiańską roskosz? Smutne i ponure, kiedy opiewają stan teraźniejszy mieszkańców niegdyś wolnych, a dziś jęczących w srogiej niewoli, jakby kamieniem grobowym przywalają pierś wezbraną westchnieniem smutku, a łzy rozczulenia i gorzkiego żalu cisną do oczów. Ale kiedy uderzą w stronę przeszłości i zabrzmią dawną sławą, imieniem Kozaków szeroko rozwianym po świecie, pobratymstwem z Polską, pohulankami po stepach, zamorskiemi wyprawy i odniesionemi zwycięztwy, jakiż ogień wówczas bucha w duszy, jakim zapałem skrzą się oczy — — — ręka jakby natchniona drga i szuka szabli, nogi radeby cisnąć boki rumaka i pędzić na pole bojów. Kiedy malują miłość, uciechy wiejskie, biesiady i prace rolne, obrazy te nie sąż ociągnięte artystowskim pęzlem imaginacii? Proste jak natura, ale wielkie jak ona. Kochanka urocza, gdyby jutrzenka, wabi oko, łechce serce, usta wymawiają przysięgi miłości naiwne ale namiętne, a po słowach, jakie pieśń w nie wkłada, widać, że sama szczerość niemi przemawia, ani śladu obłudy, ani jej pozoru, ani cienia. Na opis biesiady mnich najsurowszego zakonu łaknąłby przechylać szklanki, wykrzykiwać z wesołem gronem, a cóż kiedy wspomną o tropaku różnych mołojców i hożych dziewic; jakby na sprężynach słuchacz się miota, twarz błyszczy iskrą hulanki; nogi we wstawach podrygają, a myśli jak szalone tańczą po głowie. Wrażenia takie wywierane na zmysły, są dowodem prawdziwej poezyi“.
В дальшому сказано, що українські поети не пішли шляхом шкільної мертвеччини, але наслідували пісню народа. Згадується пісню Мазепи („Всі покою щиро прагнуть“) і пісні Наливайка, Тетері, Могили (отаманів). Згадується й Бояна і „Слово о полку Ігореві“. А вкінці присвячуєть довшу згадку Іванові Котляревському (Kołtarzewski!) і його „Енеїді“ (не без лєґендарних пояснень чи фактичних помилок), в котрій автор okazał się wyższym od parodistów francuzkich i europejskich“, бо не пійшов питомою їм дорогою, засміченою смішністю і легким, найчастіше плитким дотепом. „З латинської Енеїди — сказано — він створив Енеїду козацьку, повну змістовних висловів і українського краю“. — „Naprzykład, kiedy powiada: Еней був парубок моторний, хоч куди козак (Eneasz był chwacki młodzieniec, kędy obróć to kozak), jaka wartość przywiązana do imienia kozaka? co za uczucie narodowe? jak godnie i wzniośle odmalowane? Całe dzieło suto obfituje w te szczęśliwe wylania się myśli, czytając je, żal ściska, czemu attaman (цеб то Котляревський!?) nie był takim człowiekiem, wodzem jak poetą?“ Отаманом уважав автор статті Котляревського на основі фальшивих інформацій. Взяв його за останнього отамана Запорожа, котрий „zgubiwszy wolność narodu swoją słabością i wahaniem się, straciwszy posadę, zmuszony siedzieć niejako więzień w okolicy Moskwy, poświęcił się poezyi“. Поминаючи цю путаницю, що може є й відгомоном подібного українського оповідання з життя поета, оцінку „Енеїди“ можна вважати за вповні влучну, а характеристику української народньої пісні за справжній гимн для неї, якого їй хиба ніхто другий не зложив.
Прочитавши такий гимн, навіть той, що ранше не заінтересувався був збіркою пісень Вацлава з Олеська, розпитував за нею, вчитувався в неї й любувався нею так, як хиба ті дяки чи орґаністи в перемиськім повіті, котрих замилування в тій збірці пісень описував Ст. Пшиленцький вже в 1841. р. В світлі статті „Północy“ все, що як-небудь звязувалося з українською народньою піснею, нове чи давніше надруковане, являлося інтереснішим. Не лиш галицькі альманахи, такі як „Haliczanin“ (1830), або „Ziewonia“ (1834), але й инші, особливо виленські, як „Znicz“ (1834, 1835), або „Biruta“ (1837) були пошукувані передовсім тому, що подавали квітки української пісні, хочби і в перерібках, хочби і в таких підробленнях, як та пісня Добриловського („Станьмо, браття, вколо“), котрою прикрашено титулову картку „Znicza“ (1835), а котра вже ранше була товариською піснею виленського кружка польської університетської молоді — філяретів. Тай молоді польські поети в Галичині, тільки спираючися в своїй творчості на українську народню пісню, здобували собі першу славу. За прикладом Вінкентія Поля, котрий в 1833. р. багато перерібок української народньої пісні оголосив по німецьки в Липську, назвавши їх народніми піснями Поляків, збірку польських перерібок зложили Авґуст Бельовський і Люціян Сємінський і видали спільно в Празі 1838. р. Щоб мати поняття, як випали ті перерібки, вистане подати тут одну Сємінського. Пісню про Сагайдачного, одну з найдавніших українських пісень, він так переробив:Żeńce zboże żną na górze —
Pod górą na drodze
Ciągnie młódź i wodze
Sznur po sznurze.
Doroszeńko przodem rusza,
Za wodzem młódź hoża,
Wszystka z Zaporoża —
Hulaj — dusza!
W samym środku pan Chorąży
Na wronym rumaku,
Przy buńczucznym znaku
W tropy dąży.
Z tyłu jedzie Sahajdaczny,
Co sprzedał żonulkę
Za tytoń i lulkę;
O nieobaczny!
— Sahajdaczny, czekaj wasze!
Oddam ci żonulkę,
Ty mi tytoń, lulkę;
Nam co nasze. —
„Kozakowi z żoną bieda;
A lulka z tytoniem,
Czy lasem czy błoniem,
To się przyda!
„Kto tam w boru? jaki, siaki,
Ognia sobie skrzeszem,
Zapalim — poczeszem.
W świat kozaki!“
Це перерібка кращого польського поета й лучшого перекладчика Гомера, перерібка одна з найвдатніших. А яка вона далека від українського ориґіналу, не змістом, але духом. Досить вказати на те шляхетсько-польське „Hulaj — dusza!“, що в українській пісні таксамо дивоглядне, як в устах Запорожця, а лицовалоб хиба тільки панському козакові Падури. Поминаю книжницькі вислови, такі, як „w tropy dąży“ і инші, що можуть свідчити лиш про брак почуття для простоти вислову української пісні. А щож прийшлосьби сказати про менше вдатні перерібки тогож Сємінського, про таку, на приклад, як:
Gomon, gomon po dąbrowie,
Tuman w polu się przewale…
Тим „ґомоном“ польський поет знищив до краю поважний настрій пісні, зробив з неї карикатуру. Але… невибагливість можна польському поетові простити, коли невибагливі були його читачі, як польські так українські, що захоплювалися всяким „ґомоном“ української народньої пісні. В якій мірі захоплювалисьби вони нею, колиб їм подано було її в первісній красі непорочності, це вже легко собі уявити. На жаль, до такої справи не було між польськими поетами спосібних, як не було спосібних до зрозуміння душі Українця, що виявляючи себе по свойому в своїй пісні, своєю недосяжністю для Поляка чи для Москаля в тій пісні виявляла саме й окремішність своєї культури на цілому просторі українських земель далеко сильніше, ніж у тій мові, котра їх обєднує. Одначе, конець кінцем, не в тім вага, чи польським поетам вдавались переспіви українських народніх пісень, але в тім, що нею вони захопились. А свідоцтвом того, вимовнішим ніж усі переспіви, стаття „Północy“ й инші подібні до неї.
Статтю „Północy“ тому, що в часописі вона була мало кому доступна, навіть переписувано в Галичині. Знайшлась вона переписана рукою о. Михайла Козловського в Підлисі, де він був адміністратором до грудня 1835. р. Якщо там міг познайомитися з нею Маркіян Шашкевич, то слідів її можнаб дошукуватися в поетичнім листі Шашкевича до Миколи Устіяновича („Побратимови“), де змальовується вражіння від ріжних ґатунків нової української поезії подібно, як у характеристиці українських народніх пісень в статті „Północy“, хоч далосьби вказати ще й на инші взірці.
В часі найбільшого розгару заінтересування українською народньою піснею, підсиченого й появою збірок Михайла Максимовича (1827 і 1834) та похвальними голосами про них своїх і чужих письменників, появилось і „Ruskoje Wesile“ Йосифа Лозинського (1835). Хоч і як популяризації тої збірки пісень пошкодило серед Українців приняте видавцем „абецадло“, вона заразже натхнула питомців гр. кат. Духовної Семинарії у Львові гадкою дати театральну виставу українського весілля зі всіма співами, яку довший час приготовлювано.
Голоси, які озвалися з приводу нових збірок пісень (між иншими Сємінського про збірки Лозинського й Максимовича у львівських „Rozmaitośc-ях“) пригадали неодному знову й раншу Вацлава з Олеська. Тоді й редактор віденського часопису „Oesterreichische Zeitschrift“, Кальтенбек, сам замовляє собі на неї рецензію, але вже в Українця, в автора української граматики о. Йосифа Левицького, котру тойже — доволі обширну — й посилає до Відня в марті 1836. р. А між тим у Львові 1835. р. появляються „Uwagi nad niektóremi pieśniami poetów ludu“ Казиміра Йосифа Турівського, добре записаного в історії польського письменства в Галичині, хоч з походження він був українець, бо предок його був гр. кат. парохом і деканом в Скороднім у другій половині XVIII. ст. Його „Uwagi“ — то перша спроба естетичної оцінки української народньої пісні, виказання джерел її краси і принади. Між розгляданими піснями є, правда, й дві польські гумористичні, одначе все те, чим по думці Турівського визначається народня пісня, зібране з пісень українських, яких розглянено шість, в тім числі аж пять весільних, справді повних чару. Залежалож Турівському на тім, щоб вияснити молодим поетам, де є „ключі, якими мігби відчинити серце народа“. Скористали з поданих вказівок не лиш молоді товариші Турівського, польські поети, але й українські, до яких причислявся й Яків Головацький, один з помічників Вацлава з Олеська в збиранні українських народніх пісень і пізніший видавець найпоказнішої збірки їх з Галичини, Буковини й угорської Русі. Поза тим не зайвим буде замітити, що книжечка Турівського тільки приводила до свідомості те, що в книжній поезії вже довший час вкорінювалося, а з виступом Маркіяна Шашкевича і його товаришів виявилося также в галицько-українській.
Альманах „Руської Трійці“, видана в Будимі 1837. р. „Русалка Днѣстровая“ може вважатися увінчанням української народньої пісні після першого побідного походу її до заслуженої слави в Галичині. В соті роковини першої збірки українських народніх пісень Михайла Максимовича за „Русалкою Днѣстровою“ є вже теж рівно 90 літ далекосяжного впливу її на розвиток галицько-українського письменства. Зазначуючи це, годі не пожалувати, що розпочате у Львові 1827. р. польське видавництво Людвіка Пйонткевича п. н. „Pątnik Narodowy“ урвалося після появи першої книжки. Там вже була заповіджена велика збірка українських народніх пісень, що мала випередити збірку Вацлава з Олеська. Розпочата в першій книжці „Pątnik-а Narodow-ого“ вступна стаття непідписаного автора, по всій правдоподібності самого Пйонткевича, осталась теж недокінчена. Колиб не упадок видавництва, то хто знає, чи сьогодня галицькі Українці не малиб доброї нагоди святкувати соті роковини української народньої пісні й загально-української рівночасно.
„Русалка Днѣстровая“, появившися в фатальну добу поліційних нагінок за польськими революцйонерами, які засягали й Шашкевичевих товаришів, зразу ледви удостоїлася дрібних бібліоґрафічних згадок. Між першими, що згадали альманах добрим словом, були „Сербски Народни Листы“ (1837, ч. XVI, з 18. цвітня) і „Wiener Allgemeine Theater zeitung“ (1837, ч. 114), де з повним признанням узнано його гідним уваги „всіх любителів славянських літератур, а саме фільольоґів і граматиків, передовсім з огляду на краще вивчення мови, уживаної багатьома міліонами Славян“. Хоч як мало це було сказано, а в Галичині може й не читано, становище, яке заняли видавці „Русалки Днѣстровои“ в відношенні до народньої пісні, було вже становищем більшості загалу галицько-української молоді. То було становище ентузіястичного захоплення, що нераз забуваючи границі можливого, давало привід до надуживання народньої пісні для всяких фантастичних нібинаучних вигадок. Щоб звязані з тим обяви „ґазетоманії“, як виразився Денис Зубрицький в листі до А. Мацєйовського, спинити, він написав сатиру п. н. „Ważna wiadomość literacka“ й передав її Л. Зілинському, редакторові „Lwowianin-а“, котрий і надрукував її [1841]. Це була вже реакція против надмірного захоплення модною новиною.
У Львові, 12, листопада 1927.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|