По дорозі до рідної школи
 |
По дорозі
до рідної
школи.
Київ.
Друкарня 1-ої Київськ. Друкарської Спілки, Трьохсвят. 5.
1912.
Борис Грінченко, що з усієї сили своєї великої душі кохав свій рідний край, усього себе віддав на працю для щастя рідного народу. З ворогом найтяжчим — темнотою народньою боровся він усе життя. Українська школа найшла в йому свого потужного й глибоко переконаного оборонця; своїми видатними працями: „На бозпросвѣтномъ пути“, „Якої нам треба школи“, „Народні учителі й українська школа“ він логично довів найпильнішу потребу національної школи, вияснив до ладу питання й дуже поширив здорові педагогичні ідеї. Величня постать борця за рідну школу — перед нами.
Але коли ми спитаємося, де-ж виросла ця могутня, суцільна, чиста, як кришталь, натура, коли ми звернемося до тієї школи життя, що дала нам Грінченка, — то поруч з талановитим письменником, великим громадянином з'явиться маловідомий народній учитель.Розкриється цікава сторінка з життя; цікава тому, що з неї видко, де і як молодий парубок з прирожденним нахилом до педагогичної діяльности здобув собі той досвід, що з непомітного педагога-практика зробив визначного теоретика нашої школи.
Звідси ж про це довідатися? Дещо знайдемо ми в книжці Грінченковій „Перед широким світом“, але ще більш у пригоді тут нам стануть згадки найблизчих до дорогого небіжчика людей спогади селян про його та листи до його школярів. Ото ж користуючись тим матеріялом, хочемо ми по змозі освітити одну з найцікавіших сторінок його життя своєю кволою рукою, що їй допомагає тільки любов та глибока пошана вдячних учеників, насмілилися ми вияснити образ Грінченка-учителя.
Після довгого побивання на чужині, де молодому парубкові довелось зазнати чимало горя та злиднів, а надто сердечної муки, бо душа його рвалася но користну роботу для рідного люду, а недоля держала її в московських селах, — після статистичної служби у Херсонщині, ми бачимо Грінченка р. 1887 нарешті вчителем в українському селі — а саме Олексієвці, славяносербського повіту.
Навкруги села були шахти, де бито земляний вугіль. З тих шахтів, на яких половина була робітників руських, широкою течією розливалася роспуста й денаціоналізація. А шахтам допомагала ще й школа, з якої звісно вигнано було зовсім українську мову; школа, що калічила молоді дитячі душі. Не менш прислужилася тому обрусительному процесові й та пані, якій належала Олексієвка, впоряджаючи що року влітку читання з творів руських письменників та росповсюджуючи силу московських книжок. Коли додамо до цього, — каже небіжчик Борис Дмитрович, — всі инші денаціоналізаційні впливи, то ми зрозуміємо, що селяне з цієї місцевости були в більшій мірі змоскалені, ніж по инших місцях“… І справді. „Дуже здивувалися, — говорить він далі, — наші селяне, що і вчитель і вчительша говорять по хахлацькому не тільки в своїй сем'ї, не тільки з мужиками, але й з панами. Хто цікавіший був так навіть приходив і розпитувався:
„Скажіть, — спасибі вам, — з яких ви єсть: чи ви з панів, чи з мужиків, що по мужицькому балакаєте?“
Склалася навіть така легенда, що вчитель того по мужицькому балака, що зовсім не вчений, нічого не тямить, а вся наука в школі йде від учительки.“
Оці слова Грінченкові показують, яке трудне завдання стояло перед молодим учителем, коли він захотів розпочати в школі і на селі національну роботу.Оту роботу розпочав він з школи. Добре розумів він душу дитячу й одразу знайшов до неї стежку. Спогади Олексієвських школярів яскраво малюють нам шкільний день. „Пустуємо, — згадує Петро Коновал, — увійде Борис Дмитрович у клас, нічого нам не скаже, кільки хвилин ходе, а потім сівши і почне нас вговорять: хлопці! так робить, як ви робите, не можна, бо в нас з цього буде сора, а де буває сора, там нема ладу, а де нема ладу, там немає й добра. А прийшли ви вчитися добру і правді, то й треба слухатись. Отоді тільки й можна навчитися, чому треба“. Непомітно збіжить ранок, а он і велика переміна. Висипали школярі з школи, а вчитель і говорить до новеньких: ходіть у городового мяча гулятися. Дуже здивувало це малого Якова Безінського: „Чи можна цьому бути, щоб учитель гуляв з нами у мяча?“ Коли старші до його: „Борисе Дмитровичу, ходіть з нами!“ Але він зостається з малечою, й роспочинається весела гра, де він поводиться з ними, як товариш, де вчитель і ученики зливаються в одну сем'ю. Тимчасом дзвоник нагадує, що час знову за книжку. „Ходіть, хлопці до школи, — гукає Борис Дмитрович, — бо вже кличуть, а то й вечерять не дадуть: не заробимо“. Як горох з мішка, посипали хлопці до школи. Посідають, а тоді він і каже: „Тепер уже нічого иншого не можна балакати, а то ми нічому не вивчимось, треба балакати про те, чому почали вчитись, щоб ми вивчились грамоті добре і щоб із нас гарні люде були“.
„Кум учили дітей батьків шанувати, — пише Марія Познякова, — та їм у роботі помагати: було, кажуть, учіться, щоб були гарними людьми, щоб не казати на чорне біле, а на біле чорне. І багато вони в нашім краї тьми розігнали, царство їм небесне“. І ті слова його западали в м'яку душу дитячу, і слухали його хлопці. В один голос говорять вони, що Борис Дмитрович ніколи школярів не карав, а як школяр зробить що не до ладу, то він йому виговорить добре, та й все. А не вчиться, то він покличе батьків та з ними перебалакає: адже ви на сина витрачаєтесь, то дивіться, щоб він у школі дурно місця не займав. Любив він дітей надзвичайно. Петро Книшенко росказує: „я часто споминаю, як він було на руки бере до себе, як малу дитину, чи на коліна посадить до себе, бувши учителем у нашій школі, та наче і рідний батько так не кохав“. І кохаючи, уважно придивлявся Грінченко до своїх учеників, пильнував їх здоровля, допомагав хворим, а голодного було й нагодує.Не диво, що при таких щирих відносинах, діти аж рвалися до школи. А були такі — з других сел, — що й ночували там. Було вони й кличуть Бориса Дмитровича: „Приходьте до нас вечеряти“. І то вже радіють, коли він з ними. І тими довгими вечорами восени багато добра сіялося. А на кутю принесуть діти до Грінченків вечерю, на Різдво поприходять колядники. А в школі вже дожидає ялинка, біля якої багато праці доложили і вчитель з сем'єю і його куми та близькі знайомі. На Великдень чимало клопоту доводилось зазнати Марії Миколаєвні: тож обов'язково школярі — і ті, що вчаться, і колишні — й батьки не забудуть вчителя. Бувало душ по 200. А то ж усім крашанок треба, дітям цукерків та ще біля школи й гойдалку.
По весні Борис Дмитрович ходить із школярами гуляти в гай під скелею, що був недалеко од села. Одпочинуть хлопці кільки день; а там і іспити. І виходили вони завше на добре: звичайно половина учеників одержувала похвальні листи. Бо чому в школі учено, — те вже мусіли знати. А до того Борис Дмитрович якось умів заспокоїти своїх учеників, упевнити їх, що вони добре все здадуть; а як треба під час іспитів то й оборонить хлопця, не зважаючи ні на кого. Та проте Грінченкові не вдалося б мабуть досягти таких результатів, коли б він не вчив своїх учеників українською мовою. Рідне слово запанувало, їм одбувалася наука, а московської мови тільки вчили. Діти добре розуміли, що то мова чужа, але її треба знати, раз, щоб книжки читати, друге, бо її вимагають і конче її треба, щоб екзамена здати. А щоб перевести в життя це не легке діло — навчання рідною мовою — на очах усякого начальства, вироблено було такий порядок, що діти одповідали тією мовою, якою їх питано. Поруч з шкільною бібліотекою з московських книжок, була у Грінченка для учеників у себе українська, і вона швидко придбала їх сімпатії. Вони самі заводили книжки у палятурки, залюбки їх читали і строго додержували правила: книжку, взяту в учителя дома і загорнену в газету, не можна приносити до школи, бо більше не дадуть. А не дати школяреві „книжки з дому“ — то ж була йому найбільша кара. Так привчав Борис Дмитрович дітей до рідної книжки. А що тоді їх було обмаль, то щоб задовольнити дитячі поривання до книжки своєю мовою, — взявся він за незвичайне діло: складав українські книжки до читання, переписував їх друкованими літерами й оправляв. Ось що говорить про це один з його тодішніх учеників: „були в його в бібліотеці книжки, писані ним самим печатними літерами, і досі пам'ятаю, як от: Квітка, Колядки. Це були розмальовані червоним і разним чорнилом, що нас дітей найбільш цікавило. А теперечки нас, уже великих, цікавлять не ті квітки та везерунки, що змалу, а ті правдиві слова, що ти, дорогий наш учителю, промовляв до нас, обездолених“. У цьому великому подвигові любови й завзяття, як живий, встає у весь зріст Борис Грінченко.
Великої ваги надавав Борис Дмитрович рідній пісні. Що тиждня приїздив до школи регент, учив дітей співати, а приклад у тому школярам давала Грінченкова донька, тоді ще мала Настя. Так помалу, як свідчить Андрій Величко, привчались хлопці виливати свої жалі тужливими українськими піснями.
Не обмежуючись школою, ширив Борис Дмитрович освіту й серед дорослих селян, впоряджаючи читання чи то у себе чи на селі, роздаючи книжки, керуючи їх вибором. „Не читайте, — каже було, як згадує Марія Познякова, — зря яких книжок, бо з гарної книжки людина гарного навчається, а з негарної негарного“. Не тільки дурно роздавав Грінченко книжки; а деякі й продавав селянам за копійку чи три, бо тоді вони привчалися обережніше з ними поводитися. Та про те краще й докладніше розказано в книжці „Перед широким світом“.
He самим словом, але й ділом учив Грінченко селян тому, що вважав за добре. Страшенна денаціоналізація Олексієвки одбилася між иншим і в тій зневазі, з якою ставилися селяне до народнього вбрання. І от учитель і вся його сем'я почали носити тільки сорочки з товстого полотна. Це страшенно здивувало всіх: один незнайомий парубок навіть прийшов побачити те на свої очі: — Чи тому правда, вибачайте, — що вчитель у товстій сорочці ходить? От коли б я сам побачив. — Дівчатам сказано не ходити до школи в крамних сорочках, звичайно дуже брудних; звикли вони потроху до чистої білої сорочки, до стрічок замісць тяжких хусток, до керсеток замісць незгарбних кохт.
До всього у народньому житті придивлявся Борис Дмитрович і стояв дуже близько до селян. „І до всіх однакові були привітні, — оповідають про його, — а до мужиків неначе ще добріш“. Шанували дуже люде Грінченка, що він, — як каже один селянин, — рівняв їх з собою, здоровкаючись руку подавав, а як хто прийде, зараз стілець йому, сідати прохає, говорить по простому“. Зразу це дуже людей дивувало: „до чого дожилися, цього ще не бувало!“ але згодом звикли й дуже те цінили, й полюбили Бориса Дмитровича щирим серцем. А він їх навчав на все добре. „Було кум кажуть: — розказує нам Познякова, — вчіть дітей грамоти: грамота нужна кожній людині, вона показує світ до життя, та навчившись не ламайте язика на чужу мову, а шануйте свою. Бо єсть такі нерозумні, що як грамоти навчиться, стане соромиться по свойому, по мужицькому балакати, і одягаться стане кат його зна по якому, кидає все своє гарне, a за чужим негарним ганяється; то й вийде з його не людина, а казна-що“.
Люде охоче вдавалися до його за порадою, і він завше ставав до помочі чи добрим та розумним словом, чи й грішми. Тому допоможе хату поставити, тому весілля справити. Де нещастя, де горе, туди поспішає Грінченко. Допомагає, чим може, і сміливо стає в оборону покривдженого проти міцних цього світу. А он ще оповідання сусіди про те, як вона, вернувшись на Великдень до хати, замісць чорної пісної паски без цукру — побачила хорошу паску та крашанок зо три десятки. „Здивувалися ми з чоловіком: звідкіля воно взялося? та й пішли до вас жалітися. А Настуся сміється, сміється. Ах ти ж голубятко, наче зараз перед очима. — Та чого ж ти смієшся, Настусю? — питаю. — Та ми ж з мамусею на другі двері увіходили та й поклали все, — каже".
Разом з тим не кидав Грінченко і літературної роботи. „До півночі занімаються, — читаємо в спогадах, — а в шість годин уже встали і все щось пишуть, i такої кожний день“. Справді в Олексієвці робив Борис Дмитрович силу: постачав рукописи в цензуру й до галицьких виданнів пересилав. Та ще те все робилося потайки: довго нишпорили навкруги Олексієвки та шукали Василя Чайченка.
А здоровля тим часом занепадало. Однієї зіми Грінченкові й зовсім погано було: горло боліло, кров їм кидалася; так, що й до школи мало ходив.
І от через прінціпіяльні непорозуміння з попечителькою школи та через те, що час було вже дочку-одиначку — Настю віддавати до гімназії, проживши Грінченки 6 год в Олексієвці, вибралися звідтіля.
Грінченко з села, де за ним і його жінкою дуже жалкували, а инші то й плакали, що „не доведеться більше бачитись і так гарно про все гомоніти“, виїхав, але звязку з народом не порвав. Між ним та його колишніми школярами зав'язалося жваве листування. Перед нами ціла низка отих листів: тоненький лихий папір, недоладне здебільшого писання, — але оті слова, зогріті такою любовію до вчителя, слова, писані стомленою рукою, що тремтить од роботи, як глибоко ворушать вони серце! Якою щирою подякою й розумінням ваги діяльности Грінченкової перейняті вони!.. „Тільки тим і щасливий, — пише Петро Коновал, — що де чого од вас узнав; як здумаю про старовину, про гарних людей та ще й про те, як жити по правді на світі, і як людей любити, то мені радісно стане на серці, і я забуду свое горе“. Таку велику втіху давали селянам листи Грінченкові. Читаю листа, — пише М. Нечипоренко, — і радію, і сльози підступають до горла, аж заплакав; не з горя заплакав, а так, хто його зна й од чого; поніс листа до Никифора. Никифор зрадів, як мала дитина“. Не диво ж, що їх, оті листи, як дорогоцінний скарб бережуть селяне: „я буду берегти їх, поки живий, і прочитуватиму, як обзивався до мене Борис Дмитрович“, — пише другий кореспондент.
Цікавий і ріжноманітний зміст тих листів: просять у Бориса Дмитровича його портрета, якому страшенно радіють, портретів инших наших письменників та діячів, просять в один голос книжок, часто вимагають українського євангелія — і одержавши щиро дякують і діляться вражіннями. Инші знов подають етнографичний матеріал; мало не кожен оповідає про свої пригоди, де-хто знайомить Бориса Дмитровича з громадськими справами; просять поради чи вдаються за поміччю; розказують, що читають, які мають книжки, кому їх дають і у кого здобувають; зачіпають де які питання літературні, просять не забувати, вчити їх та виправляти мову: „поправляйте мені в листах невірні слова, — пише Нечипоренко, — як от приміром: нужнымъ, то я буду потроху навчатися своєї мови“. У другому знову листі ставиться таке наболіле питання: чого вони такі дорогі — українські книжки? До нас у Сироватку на ярмарку привозили деякі: Вуси, Синиця, Катерина — всі по 15 к., а московські такі-ж завбільшки по 5 к.; а того-ж в мужиків ніхто не куповатиме. Оті живі зносини листами, посилкою книжок селянам, які не забували одвідувати свого любого, дорогого учителя і в городі, міцно єднали письменника з народом. Про той глибокий духовний звязок свідчать і листи, писані до Грінченка пізніше учнями одної з українських шкіл. Ось один: „Дуже гарний Борис Дмитрович! Спасибі Вам за книжки, як Ви нас удовольнили їми, і сказать не можна! Вибачайте нам, що ми так довго не дякували Вам, усе збірались назбірать багато казок, бо чули, що вони Вам треба. Аж і досі не багато назбірали, то ніколи, то не знаєм, як Вам треба. Ось вам поки що трошки казок, бо не знаєм, чи вони годяться Вам, як що годяться, то ми ще пришлемо Вам. Може Ви нам пораєте, як треба писать, бо ми не вміємо. Бувайте здоровенькі, з жінкою, з дочкою Настею, і щоб велика росла да була така розумна, як і Ви, Борис Дмитрович. — Іван Новик. Митрофан Шульга. Ємельян Лукаш. Яков Шульга. Григорій Іовенко. Василій Фесюк. Стефан Ревка. Никифор Копоть. Даніил Дубизський. Федор Волошко. Павло Мулач. Іван Корявець. Стефан Корма. Василь Ревка. Денис Муцький. Андрій Дуброва. Іван Саржан. Андрей Шульга. Павел Кіянець. Григорій Булавко. Елена Приходько. Николай Булавко“. Одержати такого листа, а їх було чимало, то ж найкраща надгорода письменникові, який всього себе віддає на служення рідному народові. Той голос малих дітей, — надії нашої, додавав йому сили на тяжкому життьовому шляху.
Ота кореспонденція дає нам багатий матеріял і до характеристики самого Бориса Грінченка та його літературної й громадської, діяльности і до близчого ознайомлення з тим свідомим селянином, що у його в бібліотеці знайдеться кільки десятків книжок, селянином, який, не зважаючи на свое матеріяльне становище, з тяжко зароблених грошей десь вирве 15 карбованців на книжки або на самі оправи аж 5 рублів витратить, як приміром Петро Коновал; з тією молодою селянською інтелігенцією, яка питає „хіба, бувши мужиком, не можна нічого зробити, і хіба для чоловіка мужика не може бути великих святих замірів“.
І серед того свідомого селянства, що знало й любило Бориса Грінченка, гірким жалем, щирими слізьми одізвалася звістка про тяжку нашу втрату. Ось як оповідають про першу панахиду в селі Петро та Маруся Познякови. „Хто добре знав Бориса Дмитровича, всі стали сходитись до купки і всі журно хрестились і казали жалкуючи: царство йому небесне, вічний покій, дорогий був чоловік! Той пригадував, як вчився в школі при Борисі Дмитровичу, який він вчитель добрий, другий за книжки дякує: ніколи б нам не то читать такі книжки не довелося, а і бачить їх не прийшлося, коли б не Борис Дмитрович; кому коли грошей позичали, кому добрий совіт давали, все попригадували“. В другому листі говориться: „Я з тиждень, як німа ходила, коли почула про їх смерть, ні на книжку, ні на газету не могла глянути, зараз плачу, та прямо кричучи: о Боже милий, яка тяжка втрата! Та й часто кажу сама собі: занепадає в житті щастя моє, немов куски серця одриваються“. А селянський поет такими словами виливає свою тугу:
„Де ж це твоя, смерте, правда,
Кого ти вловила
І кого із білим світом
На вік розлучила?“
Кого? На це одповідає Андрій Величко: „Уже на тім світі той, що нам показував тут світ“. „Хоч вони померли, — підноситься в своїм листі до загальної оцінки Грінченкової праці Яків Безінський, — ті гарні люде, наприклад сказавши, Т. Шевченко, Гр. Квітка, Ів. Котляревський, Євг. Гребінка, Б. Грінченко та ще инші, а слава і пам'ять не вмре ніколи і повік не загине, і слава за їх твори повік сиятиме на рідній Україні“.
Для нас без краю дорогі оті жалі селянські, бо вони показують, що село розуміє, чим був для його Борис Грінченко, знає, що дав він школярам своїм. А дав Грінченко народові отим своїм учителюванням, всією своєю педагогичною діяльністю багато. Певною рукою сіяв він він любов до правди і науки, без перестанку будив поривання до світу та добра. І ота свідомість народня, що нею дихає кожна сторінка, кожне слово тих листів селянських, яві оце ми почули, — ота свідомість найліпший пам'ятник щирому учителеві народньому. А найкращим написом на йому були б мабуть оті слова вдячного ученика: „Я знаю, — не учителював би у нас він, не лежав би в моїй хаті „Кобзарь“ на столі“. Так виразно і коротко малює велике значіння для нашого краю Грінченкової праці свідомий селянин, схиляючись чолом перед людиною, що поклала в серцях народніх перший камінь величньої будови нової хати.
Але з другого боку оте вчителювання мало великий вплив і на самого Грінченка. Тут придбав він етнографичні скарби, тут зібрав силу лексичного матеріялу; здобув докладне знання побуту і мови, ввійшов у народне життя, перейнявся його інтересами. І оте життя навчило його, як складати книжки.
Не бувши він вчителем, не знаючи добре і селянської дитини і дорослого селянина, — не міг би він так просто й зрозуміло писати для народа. Школа, ота тяжка робота, той досвід глибокий і широкий — дали нам в значній мірі Бориса Грінченка — талановитого популяризатора. Та того ще замало. На селі сувора дійсність поставила перед ним у весь зріст шкільне питання і під теоретичний будинок національної школи підвела міцні практичні підвалини. Звідти вийшов він незломним борцем за рідную школу, глибоко певним, що „без народньої мови не може бути народньої освіти“.
Та ще більше значіння має Грінченкова діяльність педагогична для нас. Грінченко вчитель учить нас, як треба нейтралізувати чужі впливи, сіяти свое; він подає зразок і приклад, що може, коли хоче та має талант і любов до діла, зробити для національної справи свідома людина навіть в надзвичайно тяжких умовах сучасної школи. Він сотворив прообраз української національної школи. А Василь Чайченко, невтомний трудівник на полі письменства, кличе нас до літературної роботи. Десь вдосвіта складав він свої шкільні книжки, — і його слідом повинні йти свідомі своїх обов'язків українські вчителі. Шкільних книжок треба нам, щоб, як прийде сподіваний час і рідна мова запанує в школі, не застав він нас дівами нерозумними. А поки що Грінченко показав нам шлях, яким треба йти, щоб приготовити народ до своєї рідної школи, щоб викликати думку про її потребу, розбудити серед народніх мас змагання за неї. Він доводить нам, як можна витворити живий звязок з селом; з'єднати інтелігенцію і народ в однім змаганні за щастя рідного краю.Коли писалися Грінченкові книжки про потребу рідної освіти, вона здавалася нам такою можливою, такою близькою до здійснення, — та час без жалю розбив наші сподіванки яснії, приніс нам нові розчаровання. І знову, як колись, стоїмо ми в темряві перед невирішеною проблемою національної школи. Останніми днями, ще грізніше повстає старе питання — бути чи не бути. Загальна освіта — мрія народів, та загальна освіта на чужій мові — для нас нове джерело, і джерело могутнє денаціоналізації. Так, час накладає на нас ще більшу, ще інтенсивнішу роботу. І в їй — в тій безупинній праці на користь рідного люду — повинні об'єднатися усі, до чийого серця щось говорить слово — Україна. І хоч немає вже з нами великого робітника, сміливого проводиря, — та все життя, всі діла його перед нашими очима. Дух його могутній вітає серед нас, додає нам сили, одваги, гартує серця наші. І тут сьогодні серед темної ночі чуємо ми його голос ясний:
„Моє діло не вмре серед їх!“_021.png)
Яко людину повинности зхарактеризував небіжчика Бориса Грінченка С. Єремов. „Так і вгадується, — каже він, — як бувало небіжчик умовляв кого небудь з знайомих взяти на себе ту або иншу працю. „Ви повинні“ — скаже було тільки, як найдужчий арґумент, як ultima ratio, зробивши характерний жест рукою, і ви в той мент справді свою повинність почували, бо душею чули, що не прості це слова, не фраза гучна, а переконання глибоке і діло всього життя — ота остання інстанція в арґументах, якою служив нагад про повинність“[2].
Про нашу повинність перед пам'ятю того, хто „стомлені руки і серце, зотлілеє з муки“, позаторік зложив у дубовій труні в глибокій певности, що діло його житиме серед його дітей духовних, згадуємо зараз і ми. Ту віру в непереможню життьову силу відродження рідного краю — поділяло й усе ваше громадянство, і вона додавала йому мужности в гіркі хвилини незмірної національної втрати. Так думали й учителі-українці, виряжаючи борця за рідну школу в далеку дорогу словами писання: „Глаголеть Дух: да почиють од трудів своїх, діла бо їх ходять вслід за ними“. Апокаліпсіс XIV, 13. І ото ж, коли ми щирі були тоді над могилою, коли ще не прохолола серце наше, коли ми справді шануємо Грінченка, розуміємо вагу його діяльности для нашого руху, вважаємо його ідеї за свої, — то наш найперший і найсвятіший обов'язок оддати всі свої сили на те, щоб тут, на землі, діла його справді ходили вслід за ним.
Ми мусимо подбати про те, щоб ім'я Бориса Грінченка стало близьким, знайомим, дорогим нашим дітям; щоб вони довідались про його, до краю віддане високій ідеї, життя, щоб з його вчились вони любити свій народ і працювати для загального добра. З творами Грінченковими, повними реальної правди й високих ідеальних пориваннів, познайомити треба як найдокладніше наших хлопців та дівчат. З власного досвіду знаємо ми, яке велике значіння в справі національного освідомлення мають Грінченкові повісті з інтелігентного побуту, і тому повинні ми вжити усіх заходів, щоб ці книжки потрапили до рук кожного молодого читача, щоб „Соняшний промінь“ освітив найтемніші закутки молодої душі. Всюди популяризувати й ширити ідеї його — наше найблизче завдання. Але крім усього того, сумління накладає на нас далеко труднішу й поважнішу повинність — взяти на себе роботу його.
Правда, діяльність Грінченкова була надзвичайно ріжноманітною й широкою, та над усе, здається, тягла його до себе справа української школи. Питання виховання й освіти, популярна й дитяча література, теорія і практика народньої школи завжди цікавили його й на цьому полі полишив він нам багату спадщину. Національна школа — то діло усього життя його. І смерть його велика втрата для української педагогики. Велика втрата, а ще більшою, ще дошкульнішою робиться вона, як поглянути, яка велика робота зостається незробленою. А зробити її треба. Його нема, немає й другого Грінченка, але хтось повинен її зробити, принаймні взятись зараз до неї. Хто ж? Напевне свідоме українське учительство.
Чи маємо ж ми доволі сили й витревалости в роботі? Ми, що здебільшого такі багаті на сльози, зітхання та слова, і такі бідні на ініціативу та енергію? Як спроможемося ми своїми кволими руками подати наперед складну й трудну справу національної школи? Тут безперечно стане нам до помочи небіжчик Борис Грінченко. Його візьмемо ми за зразок собі, за вчителя життя і праці. Перш за все — пильно простудіювати його педагогичні писання. Вони повинні бути настільною книжкою кожного, хто цікавиться народньою освітою. Нехай не буде на нашій Україні вчителя, в бібліотеці котрого не займають почесного місця „На безпросвѣтномъ пути“, „Якої нам треба школи“, „Народні учителі і українська школа“. Далі маємо ми звернути увагу на самовиховання, на розвиток волі, яка поможе побороти всі перешкоди і трудности, волі міцної і сталої, з якою тільки й можемо виробити з себе певних і непохитних громадських робітників. Бо ж гіркою дізгармонією, тяжким моральним засудом нам було б, як би у нас слово наше пішло у ростіч з ділом. І коли? Тепер, коли ми саме згадуємо і шануємо людину, яка не розуміла тієї суперечности між словом і ділом, яка все життя кликала натхненними піснями й своїм власним прикладом до невпинної праці.
Конечне, роботу оту не сила виконати комусь одному. Але нехай кожен внесе свою частку — дарма маленьку, незначну, аби щиру, від серця, по змозі, — до загальної праці. Нехай кожен, простуючи шляхом Грінченкового хлібороба, старанно виоре свою невеличку ризу, нехай віддасть їй усю свою силу, всі свої здатности, і ми побачимо на рідній ниві багаті жнива. Тяжко працювати на самоті, а надто серед темної неприхильности та завзятої ворожнечі. Та нехай кожен орач пам'ятає, що вкупі з ним в ту ж хвилину роблять своє непомітне діло тисячі незнаних та щирих робітників. І коли між ними, роз'єднаними широкими просторами землі, пануватиме товариське об'єднання та ідейне порозуміння, коли вони до тієї роботи візьмуться гуртом, то найтяжче здасться їм легким, і досягнуть вони бажаної мети.
Сумні роковини дочасної смерти Бориса Грінченка мають стати для нас, свідомих учителів-українців певним іспитом: а що зробили ми за рік для великого діла народньої освіти, а чи посунули ми хоч трохи, хоч на один ступінь вперед справу національної школи? Вони будять думку про нашу повинність перед його світлою пам'ятю, про наш обов'язок перед рідним краєм: всі сили присвятити рідній школі.
І ми, ученики його, приймаємо до серця той заповіт його, що його він списав усім життям своїм виразно і гостро: ви повинні!
Так, ми повинні!
_026.png)
Школи рідної, де дитина знайомиться з своїм краєм, мовою, минулим, школи, з якої виходить свідома молодіж, готова стати до корисної і щирої праці для свого народу — тієї школи у нас нема. Але своя сем'я, де ми хочемо і можемо зоставатися самі собою, єсть у нас. І от у великій справі виховання й просвіти центр ваги у їй — у тій українській свідомій інтелігентній сем'ї. Перед нею тяжке завдання — дати національне виховання дітям. Чи можлива ж це річ? Чи доволі у нас на те засобів, чи є спромога перевести в життя широку й глибоку програму національного виховання?
Правда, є у нас тепер книжки. Як хто хоче сьогодні вчити дитину українською мовою, не треба йому, як колись небіжчикові Борисові Грінченкові, творити їх та переписувати друкованими літерами. Не в кожного вистарчить на те талану та завзяття, та з тим тепер далеко легше: дещо найважніше ми маємо, і діло початкової освіти більш менш забезпечене. Але чи багато у нас книжок для дітей? Одже читання — цікаве й корисне — повинно примусити дитину забути, що у нас нема своєї школи, і дати їй дома ті відомости, які у инших народів здобуваються на шкільному ослові. Тут де-які видавництва, — як от „Молодість“, „Український Учитель“, „Лан“ — спасибі їм, стали у великій пригоді, видавши де кільки гарних книжок. Але того матеріалу замало. Дитина швидко проковтне його, а далі… далі ми мусимо, на жаль, зазначити брак української книжки для дітей. З'явище сумне й безпорадне. Иноді нема чого подарувати дитині. В книгарні не знайдеш книжки на дарунок, — цікавої, гарної, з малюнками, добре виданої, щоб і зверхнім виглядом очі в себе брала, і змістом була цікава малому читачеві та навертала його до читання. А то й сама дитина рветься до світла, хоче читати, а задовольнити цю потребу нема сили. Зважте цей факт: українська мова не заспокоює вимог навіть дитини!.. Особливої ваги набуває він, коли пригадати де-які риси дитячої псіхології. Перш за все цікавість, могутній фактор розвитку розумових сил дитини, зроста й тягне її до книжки. Читання стає потребою. І отут-о доводиться посилати дітей до чужих людей по розум, звертатися до чужої мови. Замісць того, щоб нейтралізувати неприхильні нам впливи чужої школи, ми сами допомагаємо її роботі, схиляємо чоло і мовчки коримось тій силі, звертаючись до неї за поміччю… А тим часом звичка до чужої мови, як до джерела просвіти, росте й вкоріняється. Тому допомагає сила вражіння в дитини. Дитячі вражіння живі й міцні в нашій душі і часто й густо з юних літ лишають вони глибокий слід на все життя.
Таким побитом в справі виховання становище наших батьків просто драматичне. Перед кожним — альтернатива. Або, користуючись тими могутніми силами дитячої душі — цікавістю та вразливістю — дати дитині до рук чужу книжку і зректись національного виховання на користь широкої просвіти. Або ж, зостаючись послідовними, що до програми національного виховання, обмежитись тільки книжками рідними й позбавити дитину змоги зазнайомитися з тим, на чому росте й чим цікавиться молодий народ усього світу, звузити її духовий обрій, з наслідком: молодіж буде, правда, національно свідома, але з обмеженими інтересами, з вузьким світоглядом. Чи такої ж нам треба?
Між тими Сцілою та Харибдою й гине у нас сила молодая. А щоб наздогнати старших братів на шляху правдивого доступу, нам треба молодіжі, що з широкою освітою й високими ідеалами єднає глибоку любов до рідного люду й свідомість його потреб. Коли ж ми хочемо мати її, то повинні звернути увагу на діти наші, на малії. Не нехтуймо ж їми, тими силами м'якої, як віск, дитячої душі; готуймо ґрунт, засіваймо його зернами щирої любови до рідного краю, до всього чистого, світлого, гарного, що дав вселюдський дух, бо те що посіється в молоду, дитячу душу дасть урожай в дорослих… Нехай наші діти од колиски зростають у рідній атмосфері. Ми знову прийшли до того, звідки вийшли: перед нами проблема сістематичного, широкого і глибокого національного виховання.
Отже національне виховання, — трудне без школи, — неможливе без рідної книжки.
І коли першу нам здобути швидко не судилося, — то мати другу в нашій спроможності.
Все, що цікаве хлопцеві чи дівчині, все, що потрібне йому, все, що хоче він і треба йому прочитати, що може щось дати його розвиткові, — все це повинен він знайти в рідній літературі і своєю мовою. „Українська дитяча бібліотека“ conditio sine qua non національного виховання, — і, щоб утворити її, мало того, що ми маємо; тут треба великої й сістематичної праці, в котрій б об'єднались усі, кому дорогі доля нашого руху, майбутнє нашого народу. Тут потрібне дитяче видавництво, метою якого є постачати українській молодіжі цікаві й корисні книжки гарною мовою. Дати дитині змогу широко й глибоко розвиватися на рідному ґрунті — такий його ідеал. Девізом своїм хай візме воно слова Кобзареві:
„І чужому научайтесь,
І свого не цурайтесь“.
Майбутні завдання того видавництва уявляються нам так. Воно б повинно було видавати в першу голову книжки орігінальні, — не кажучи вже про казки народні, яким безперечно належить видатне місце, — чи то з нашого старого письменства зразкові твори кращих авторів, цікаві для дітей, чи й нові писання, коли вони того варті. Особливої уваги заслуговує історична повість, бо вона перший крок до зацікавлення минулим, а в йому стільки драматичного, стільки героїчної боротьби за кращі ідеали людскости. Правда, справа з тим доволі трудна. Свого Вальтера Скота у нас нема. Але все ж знайдеться дещо, треба тільки видати його, як слід, та зробити приступним малому читачеві. У пригоді можуть тут стати переклади або й переробки з російського тих творів, що виросли на нашій землі, що викликала їх до життя любов до рідного краю, творів, що осяяні палким сонцем України[3]. Все це зазнайомить дитину з рідним краєм, його минулим і сучасним, збудить до його любов і думку про обов'язки перед своїм народом. Так оті книжки, даючи знання краю й народу, мають покласти міцні національні підвалини у вихованні.
Але то тільки половина завдання. Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ — гріх непрощений, що його мабуть не можна виправдити навіть з погляду самого вузького націоналізму. Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно дитину потягне туди, хіба що вона побачить його через чуже вікно. Друга частина нашого завдання ще складніша й далеко трудніша: зазнайомити українських дітей з світовою літературою. Видавництво мало б дати переклади тих книжок, що їх читає й на їх вчиться молодіж усього світу. Ті твори генія, на яких довгими годами чи й віками виховується людскість, формується її світогляд, твори, що без них не можна бути освіченою людиною, — ті твори не можуть бути чужими й незнаними нашій дитині. Нехай Шахерезада, Грім, Андерсен, Гауф уносять дрібну малечу на легких крилах чарівної фантазії в далеке царство казки. Нехай перлини світової літератури, писання авторів, що знали дитяче серце і вміли промовляти до його, — Сервантеса, Де-Фое, Купера, Дікенса, Бічер Стоу, Доде й усіх тих, чиї імена сами говорять за себе, — нехай вони будять у молодому серці почування добра та правди, поривання до всього світлого, гарного. І тоді одкриються очам дитячим далекі обрії європейської культури, і потягне дітей з малих літ до широкої просвіти.
Редакція тих книжок вимагае дуже великої пильности: найголовніше — в них повинна бути мова чиста, легка, щиро народня. Перш за все тому, що коли раніше свідомі покоління наші, зростаючи здебільшого на селі, вчилися мови з уст народніх, то тепер з'являються досить численні шари української інтелігенції городянської, що порвала звязки з селом, що діти її в зденаціоналізованій атмосфері наших міст повинні вчитися рідної мови з книжок. І це — поруч з другими тяжкими обставинами — зараз одбилося — і то негативно — і на чистоті нашої складні й лексики: звичайне живе слово сучасного інтелігента далеке од ідеалу. І коли книжка стає за вчителя мови, то до неї доводиться прикладати найгостріші вимоги, особливо через через те, що могутньому впливові тієї книжки підлягає дитина в часи, коли саме виробляється її мова.
Далі має бути те видання чепурне, в гарній оправі, рясно ілюстроване. Ілюстрації в дитячій книжці — велика річ. Вони в значній мірі оживляють книжку, багато говорять дитині, допомагають уяві втілити в живі постаті милі серцю образи улюблених героїв, близчими, більш зрозумілими роблять найважніші моменти оповідання; а до того в гарному художественному виконанні сприяють вони розвиткові естетичного чуття. І отой вигляд естетичний книжки ставить перед нами чималі трудности, які проте неодмінно слід побороти.
Нашим дітям треба по можливости дешевого читання — і таке почасти ми вже й маємо — і роскішного, звісно як на наші обставини, — дарунку. Дайте-ж нам рідну книжку, здорову, цікаву, книжку, що розвиває, книжку, що за неї досвід старіших культурних націй. І кожна така нова книжка буде гостем сподіваним і дорогим в українській дитячій бібліотеці.
Як ми матимемо оту свою гарну дитячу бібліотеку, як наша малеча ростиме в ріднім повітрі, як наша сем'я зостанеться нашою, тоді сподіваємося ми великої і багатої милости. У наших дітей лунатиме мова чиста, щиро народня. Прокинеться повага до неї, як фактора просвіти, що ввів їх в широкий світ вселюдських ідей, в сем'ю освічених народів, як рівних; з'явиться звичка до неї, як до культурного засобу, що збагачує їх розум, до засобу, яким не сором користуватись завжди i всюди. Більш свідомою стане любов до рідного люду з яким зв'язують міцні згадки дитячі; глибшою — пошана до його великих подвигів; гострішим — біль гіркий над його тяжкою долею; яснішим стане шлях, яким повинен йти певний своїх обов'язків громадянин в змаганні за щастя народне… А разом з тим читання великих творів світової літератури має наблизити нашу молодіж до невичерпаних криниць вселюдського духу, допомогти їй придбати широкий світогляд сучасного європейця, що зріс на стародавній багатій культурі. Коротко кажучи, ота „бібліотека дитяча“ має полегшити трудну й поважну справу національного виховання, розуміючи його як найширше, — виховання, метою якого є дати нам національно свідому, на європейському ґрунті виховану, і широко розвинену молодіж.
Отже вияснилася, як нам здається, й потреба того виключно дитячого видавництва і ті наслідки, яких можна було-б од його сподіватися. Питання це великої ваги і до того не нашу думку, саме на часі. Неможливе воно в школі — од нас залежить воно в нашій сем'ї. І тепер, коли прокинулась серед нашого громадянства цікавість до справ виховання — а що воно так, покажчиком є хоч би істнування „Світла“, педагогичного журналу для сем'ї і школи — до речі здалося нам підняти це питання про спеціальне видавництво дитячих книжок. Складна його организація, широкі завдання, плани роботи та їх реалізація — то діло не одної людини, і потрібує громадської праці.
Мова до письменників, малярів, вчителів і перш за все до батьків українських. Хай докладе своєї праці кожен, хто чим може: письменник — твором чи перекладом, маляр — малюнком, обгорткою, везерунком, знавець мови — редакцією, вчитель — порадою, заможня людина — грішми.
Ми певні, знайдуться люде, охоче стануть на чолі цієї справи, віддадуть їй досвід, знання, працю, але крім того треба ще грошей. Грошей треба, щоб справді скласти українську „дитячу бібліотеку“.
Діти українські сподіваються того од батьків своїх. Вони ждуть. Невже марно? Батьки, озовіться!
——————
- ↑ Читано в київському українському клубі на літературній вечірці, присвяченій пам'яті Б. Грінченка, 1–XII. 1910.
- ↑ Сергій Єфремов. Людина повинности. Над могилою Бориса Грінченка. Ст. 75–76.
- ↑ У російських письменників, земляків ваших, чимало є оповіданнів, що, не вважаючи на чужу зверхню форму, наскрізь пройняті українською традіцією, національним колорітом, що чуло промовляють до серця нашої дитини і перекладені на рідну мову можуть мати благодійний вплив. Наприклад, Гоголь, Мордовець, Короленко, Мачтет (візьмемо хоч його „Бѣлую панну“). Не наводимо инших іменнів, бо зараз не маємо на думці подавати якогось докладного плану виданнів.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|