Припізнений московський пашпорт
| Припізнений московський пашпорт пер.: Володимир Держирука Олифант: «Нове житя», 1915 |
|
 |
Біблїотека
Число 9.
„Нового Житя“
Марк Твейн.
ПРИПІЗНЕНИЙ
МОСКОВСЬКИЙ
ПАШПОРТ
Перевів з анґлїйського
Володимир Держирука.
_002.png)
Цїна 10. центів.
1915.
З друкарнї „Нового Житя“
107 Ґрант Стріт Олифант, Па.
Се було над вечером, в одній берлїнській пиварни на вулици Фридриха. Довкруги якої сотки круглих столиків сидїли мущини; вони курили і пили; послужники-ж приносили щораз то нові гальби для загашеня спраги. Біля головних входових дверий сидїло кількох американських молодцїв, що прощали ся отсе після кілька-дневного огляданя нїмецької столицї.
— Чого-ж бо се ти перериваєш свою мандрівку в половинї? — спитав один з молодцїв другого. Що тебе так дуже тягне во свояси?
— Дїйсно, — докинув другий, — що се за дивовижа? Будь ласкав пояснити, бо се виглядає трохи на умове збоченє. Чи може затужив за домом?
Лице запитаного загоріло дївочим румянцем; він, після короткої надуми, признав, що причиною є туга.
— Нїколи не був я довго поза домом, — зачав говорити. — З дня на день баную більше. Від тижня не бачив я приятеля, а се страшне. Бажало ся менї мою подорож довести до кінця, та не є тепер в силї. Се було для мене райським бажанєм, та без товариства неможливо. Коли-б я мав товариство! Та його нема.
Мене звали звичайно місс Ненсі, коли я ще був хлопцем; і таким остав я по нинїшний день: з дївочою вдачою і соромливим. Не можу довше видержати! Мушу вертати домів.
Прочі молодцї підбадьорювали його, як могли і сказали прямо, що він зробив велику ошибку житєву. Один знов додав, що перед поворотом треба конче оглянути Петербурґ.
— Нї, не говори менї сего! — крикнув хлопець. (Його звали Періш). — Се було, що правда, моєю найлюбіщою мрією, та я її викинув з голови. Не говоріть більше про се нї словечка! Нїхто мене не наклонить. Не можу йти сам один. Гадаю, що я умер би!
Він ударив рукою по кишени на грудех і додав:
— Ось-тут є моя охорона перед зміною погляду. Купив я тікет і спальню до Парижа і нинї в ночи виїжджаю. Пийте тепер, товариші, се на інтенцію мойого щасливого повороту.
Всї випили пиво на “ґуд бай” і — Альфред Періш лишив ся сам серед своїх думок і банованя. Та се тільки на короткий час. Від сусїдного столика підвів ся чоловічок в середнім віцї, похожий на бізнесмена, з рішучими військовими манярами, гладкий і симпатичний. Він присїв ся біля Періша і зачав говорити оживлено і поважно. Його очи, його лице, його постава, його цїле єство було живлене енерґією. Він був повний житя. Подав руку молодцеви, потряс нею сердечно і сказав без всякого вимушеня:— Ви не можете… Дїйсно, ви не можете вертати. Се було-б великою похибкою. Все будете сего жалувати. Дайте переконати ся, прошу вас.
Так богато сердечности було в тих словах, що молодець мимохіть був вдячний незнакомому. Незнакомий замітив се вражінє і дуже вдоволив ся такою нїмою відповідию. Зачав отже говорити дальше:
— Нї, нї! Не робіть сего! Се буде похибкою великою. Я підслухав дещо, про що ви говорили; даруйте менї за се, але я сидїв так близько вас, що не міг заткати уший. А менї се було невимовно прикро, що ви перериваєте вашу подорож а хтїли-б конче побачити Петербурґ. Ви маєте повне право побачити се місто. Се не так дуже далеко, — швидко, дуже швидко всьо полагодить ся, — а подумайте, які гарні спомини будете мати!
Туть зачав такими принадними красками описувати московську столицю, що Альфред Періш тільки отворив рот.
— Впрочім ви мусите побачити Петербурґ, мусите! Що за радість буде для вас, яка радість! Знаю се, бо знаю гаразд се місто, як гаразд знаю моє місце уродженя в Америцї. Десять лїт… я пізнав його через десять лїт. Спитайте там кого-небудь; кождий вам се скаже; там всї мене знають, мене майора Джексона. Всї мене знають. Поїдьте! О, ви мусите там поїхати; ви мусите, дїйсно.Альфред Періш дав ся пересьвідчити. Він хтїв їхати. Лице його говорило про се недвозначно, хоч язик мовчав. Аж опісля — давна хмара налягла його твар і він промовив сумно:
— Ох, нї! Неможливо! Менї годї їхати. Умру з туги.
Майор одвітив рішучо:
— З туги? Чому се так? Та-ж я поїду з вами!
Сї слова прийшли нечайно. Молодець хитав ся. Може се був який обманець? Відки-ж бо взяли ся сї чемности і готовість до жертв для незнакомого молодця? Він глянув на повне, щире майорове лице і — засоромив ся. А що не знав всяких дипльоматичних крутарств, тому сказав отверто:
— О, нї, нї! Ви за добрі для мене; не можу жадним чином. Годї, щоб я дозволив на всїлякі прикрости ради мене…
— Прикрости? Нїколи в сьвітї, любий молодче! Менї треба було до Петербурґа вибирати ся нинї в ночи, на всякий случай. О девятій їду експресом. Ходїть, поїдемо разом. Не лишу вас на самотї нї на хвилину. Ходїть чим мерщій, говоріть!
Так отже сей викрут не поміг Альфредови. Що-ж тепер робити? Альфред попав у зневіру. Він мусїв отже шукати иншого способу і — найшов його. А що перед тим як його ужив, обдумав його із всїх боків і прийшов до пересьвідченя, що майор буде безрадний.— Однак, одна справа нещасна є проти мене і через неї неможливо менї їхати. Дивіть, — і при тих словах добув куплені тікети і поклав їх перед майора на столї. — Дорога моя йде через Париж, а годї менї змінити їх на дорогу до Петербурґа; тай пакунки мої вже зачековані. А коли-б я хтїв купити другий тікет, то забракло-б менї гроший, бо отсе цїла моя грошева сума, що при минї лишила ся. — І поклав знов перед майора пятьсот-марковий банкнот.
В сїй самій хвилї майор зловив тікет і купони, підвів ся скоро від стола і сказав радісно:
— Гаразд! Всьо гаразд! Тікет і купони на пакунки вони змінять в офісї на другі! Всьо зроблять для мене, бо вони всї мене знають. Сидїть тут кілька хвилин, а я сейчас верну.
Рівночасно зловив рукою банкнот і додав:
— Возьму сей банкнот зі собою, бо може треба буде дещо доплатити до тікетів. Може…
І сейчас вибіг з пиварнї на двір.
Молодець остовпів. Всьо прийшло так нечайно. Так нечайно, дивно, неможливо. Його рот отворив ся, а язик не був в силї сповнити свойого обовязку. Хтїв крикнути: “Лови його”, та в грудях забракло сили; хтїв пігнати ся за ним у слїд, та ноги не могли поступити ся, а тільки дрожали; а далї захитали ся під ним і приневолили знов сїсти у крісло. В голові заметушало ся, піднебінє висохло. Що йому тепер належить робити? Він не знав. Одна річ видавала ся конечною: треба постарати ся зловити сего опришка. Впрочім: на стації не видадуть гроший за тікет… А по що-ж йому було треба сего тікета? Нї, він певно почимчикує на стацію і продасть тікет кому-будь за половину цїни. І то нинї, бо завтрішної днини тікет буде без вартости. Такий звичай в Нїмеччинї. Такі думки додали йому надїї і сили; він підвів ся і хтїв йти. Та тільки поступив кілька кроків, почув нечайно, що вмлїває. Сїв знов на крісло, ослаблений від одної річи, що її замітив: за випите пиво треба було заплатити, а він не мав зломаного цента при душі. Був неначе в криміналї! Бог один знав хіба, що станеть ся, коли він схоче вийти з пиварнї. А до того, не знав настільки нїмецької мови, щоби пояснити цїлу подїю і просити о поміч.
Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер! Молодець піднїс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядїв на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов — неначе на тиждень часу — опісля увійшов знов.
Знов десять хвиль журби і — знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусїдного столика і, здавало ся, стояв там цїлий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяцї і — вийшов.
Молодець зрозумів, що не був в силї пережити слїдуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утїкати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяцїв, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсїм безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.
Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував належитість від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше… А очи молодця звертали ся до нього в тім часї благально, серце умлївало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надїєю. Вейтер задержав ся знов, щоб сколєктувати гроші. Алфред промовив отже до себе: “Тепер або нїколи,” — і зачав прямувати до дверий. Один крок — два кроки — три — чотири… вже був близько дверий; пять ноги під ним дилькотїли… щось йде за ним тихим ходом… серце в нім завмирає… шість кроків — сїм… він вже вийшов! — вісїм — девять — десять — одинацять — дванацять… ох, хтось таки слїдкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та… тяжка долоня спочила на його рамени… Цїлий ослаб і мало що не вмлїв.Оглянув ся… Се був майор. Він не питав, не показував жадного здивованя, але зачав говорити весело і щиро:
— Сї люди винні, чому мене не було так довго. В тікет-офісї новий урядник; він не знав мене і не хтїв змінити тікета, бо се проти права. Тодї я подав ся до мойого старого знакомого, начальника стації, ви знаєте… гей, повозка, повозка… мусимо їхати до московського конзуляту… о, так, а се вимагає богато часу. Але тепер є всьо в порядку: пакунки переважені, зачековані, тікет і спальня перемінені; всї документи маю в кишени; також і осталі гроші держу для вас. Гей, дорожкарю, їдь, а скоренько, щоб не дав молодцеви заснути!
Періш розрадував ся незвичайно, а дорожка мчала ся дальше і дальше від пиварнї. Вкінци він сказав прямо майорови, що лучило ся йому в пиварни і що він хоче вернути і заплатити свою належитість за пиво.
— О, се нїчого, не журіть ся, — промовив майор спокійно, — всьо гаразд, вони мене всї знають, кождий мене знає. Я сам, як буду в Берлїнї, то при нагодї заплачу. Гей, дорожкарю, підганяй чим скорше, нема так богато часу на страту. Мусимо бути в московськім конзулятї.
До московського конзуляту приїхали вже по урядових годинах. В урядї не було нїкого крім писаря. Майор поклав свою визитівку на стіл і сказав по московськи:— Ну, тепер потвердіть пашпорт для отсього молодця як найск…
— Не маю на се власти, а конзуль виїхав.
— Виїхав? Куди?
— Виїхав на провінцію, де й живе.
— А коли верне?
— Хіба аж завтра.
— А громи би… О, гаразд! Дивіть тут! Я є майор Джексон, він мене знає, кождий мене знає. Підпишіть сей пашпорт, а йому скажіть, що тут був майор Джексон; всьо буде гаразд.
Та писар не дав намовити ся. Тодї майор попав на таку думку:
— Гаразд, я скажу вам, що належить зробити. Ось тут маєте почтові марки і належитість за потвердженє. Як прийде завтра майор, так нехай сейчас потвердить і вишле до мене почтою.
Писар сказав з сумнївом:
— Він… ну, так, він може се зробить і так…
— Може? Він певно се зробить. Він мене знає, кождий мене знає.
— Дуже добре, — промовив писар. — Я йому перекажу ваші слова. — А опісля глянув з усьмішкою і додав: — Однак… однак… ви знаєте, що в протягу двацять чотирох годин будете на граници… А там неможливо так довго ожидати.
— А хто-ж говорить про якесь ожиданє?
Писар помовчав якийсь час і добавив:— Дїйсно, паноньку, так ви хочете, щоб його післати до Петербурґа?
— А чому-ж би нї?
— А сей, на чиє імя виставлений пашпорт, хоче бути двацять пять миль поза границї. Се йому нїчого не поможе серед таких обставин.
— А що-ж се шкодить, як сей молодець хоче бути поза границею?
— Як то що? Се, що на граници задержать його, як не мати-ме пашпорту.
— Нї, сего вони не зроблять! Начальний інспектор мене знає, кождий мене знає. Я є одвічальний за сего молодого чоловіка.
Ви вишлїть пашпорт до Петербурґа, Европейський Готель, для майора Джексона. Скажіть конзулеви, нехай нїчого собі із сего не робить, за цїле ризико я відвічаю.
Писар подумав трохи а опісля сказав:
— Мусите, паноньку, знати що ризико може бути дуже велике, особливо тепер. Новий закон є в повній силї.
— А що-ж се за закон?
— Десять лїт сибірської тюрми для кождого, хто в Росії є без пашпорту.
— Хороба-б тебе… — зачав клясти майор. Кляв по анґлїйськи, бо московська мова за бідна на висловленє таких духових емоцій. Він мимрив довго-довго, а опісля заговорив по московськи:— О, се гаразд! Вишлїть до Петербурґа; зробіть всьо так, як я говорив. Я вже всьо проче пофіксую. Там мене всї знають, кождий мене знає, цїле начальство, кождий…
Майор був дуже веселим товаришем подорожи і молодий Періш їхав з ним радо. Його слова були сонїчним сяйвом і веселкою; глядїв довкруги на краєвиди і поясняв всьо серед веселости, сьміху і щирости. Він умів приноровити кожде слово до обставин, сказати його у відповідну хвилю. І ся подорож була для молодця дїйсною роскошю; він забув на сї хвилї, коли-то пригнобляла його самота і туга за домом. Вкінци коли оба подорожні зближали ся до границї, Періш згадав про пашпорт:
— Якось собі не пригадую, чи ви взяли мій пашпорт з конзуляту. Ви, очевидно, маєте його при собі.
— Нї! Пашпорт надійде почтою, — одвітив майор спокійно.
— Н-надійде… надійде почтою? — крикнув переляканий молодець. І всї страховітя, що їх чув про переслїдованя тих людий, що без пашпортів їдуть до Росії, прийшли йому до голови і перелякали його незвичайно.
Майор поклав свою долоню на плече молодця і сказав:— Не журіть ся, молодче, нїчим, не журіть ся нї крихіточки. Я вами заопікую ся і не дам вам потерпіти жадної шкоди. Начальний інспектор мене знає; я йому поясню цїлу річ і всьо буде гаразд… побачите…А тепер, не повинні ви псувати собі веселого настрою серед такої гарної подорожи! Я то всьо полагоджу, щоби було гаразд. Нема чим журити ся.
Альфред тремтїв і відчував велику тревогу у серцю та однак робив, що міг, щоб тільки замаскувати свій настрій і одвітив на слова майора з уданим вдоволенєм.
На граници вийшов з ваґону і станув на задї великої товпи народу; а тимчасом майор перепхав ся через товпу, щоби “дати виясненя начальному ікспекторови.” Альфред чекав тревожно. Видавало ся дуже довго, поки майор не прийшов назад. Він сказав нїжно:
— А громи би се побили! Се новий інспектор і я його не знаю!
Альфред опустив ся в знемозї на копицю пакунків.
— О, та-ж я се знав, я се знав!
Був би зімлїв з превеликої журби, коли-б майор не був його піддержав і не посадив його на якусь скринку. Він обняв його раменем і шепнув:
— Не жури ся, хлопче, всьо буде гаразд; май довірє до мене. Під-інспектор є короткозорий, як селедець. Слїдив я за сим і — так є дїйсно. Тепер-же поясню тобі, що зроблю. Я піду перший і викажу своїм пашпортом, а опісля перебіжу нишком аж до сеї юрби подорожних з пакунками. Ти будь там а я тобі передам мій пашпорт через поруче; побіжи знов нишком в напрямі до під'інспектора і уповай на боже провидїнє і на — на сего слїпака! Всьо буде гаразд, не жури ся!
— Се неможливо! Ваша подоба а моя відмінна, як небо від землї; в пашпорті стоїть ваш опис…
— О, се гаразд! Ріжницї між пятьдеся-єдинкою, а девятнацяткою не замітить зовсїм сей короткозорий селедець; не бій ся нїчого а роби так, як кажу.
Десять хвиль опісля Альфред йшов до під'інспектора, блїдий і близький вмлїня, та знаменито перехитрив “селедця” і — був радий, як собака, що утїкла перед полїсменом.
— Я се тобі говорив, — сказав майор одушевлений. — Я знав, що всьо буде гаразд, як будеш уповати на провидїнє, як дитина…
Між границею а Петербурґом дбав майор ревно про се, щоби викликати веселість в молодім подорожнім, добути його з обіймів роспуки і пересьвідчити, що житє є веселе і вартісне. І наслїдком сього увійшов молодець до міста у дуже піднесенім настрою, почимчикував прямо до готелю бадьорно і вписав своє імя. Та готеляр місто показати йому число його кімнатки, глянув на нього допитливо і ждав… Майор прийшов сейчас на поміч і промовив сердечно:— Всьо гаразд… ви знаєте мене… я за всьо одвічаю…
Готеляр потряс головою і нахмурив ся. А майор додав:
— Всьо гаразд; пашпорт буде протягом двацять чотирох годин; прийде почтою. Оттут мій пашпорт, а його буде туй-туй…
Готеляр говорив чемно, та не змяк. Він сказав по анґлїйськи:
— Я дуже рад вас вдоволити, господине майор, і певно всьо зробив би коли-б міг; та тут нема вибору; він мусить йти відси; не можу позволити, щоб він був в отсїм готели хоч би на хвилинку.
Хлопець зачав блїднути і хитати ся; майор піддержав його і промовив до готеляря:
— Ви-ж мене знаєте… кождий знає мене… нехай він переспить ся в отсїм готели тільки сю нічку, словом чести ручу, що…
Готеляр покивав головою:
— Господине майор, ви наражаєте мене і цїлий дім на велику небеспеку. Я мержу ся чогось подібного, та однак… мушу покликати полїцію.
— О, пождїть, не робіть сього. Ходи, молодче, не жури ся, всьо мусить бути гаразд. Гей, дорожка! Сїдай до дорожки, хлопче! Палата начальника тайної полїції! Жени, що сили! Ну, тепер всьо в порядку, не попадай в одчай задля марницї. Князь Басловський мене знає; так знає мене, мов книжку; він скоренько полагодить гаразд нашу справу.
Переїхали вулицями і зближили ся до ясно-осьвіченої палати. Було пів до девятої вечером.
— Князь збираєть ся на вечерю — сказав лакей — і не може тепер нїкого приняти.
— Мене прийме, — крикнув майор нагально і подав свою візитівку. — Я є майор Джексон. Подай йому сю картку; всьо мусить бути гаразд.
Лакей понїс картку невдоволений, а оба подорожні сидїли в ждальни якийсь час. Небавом покликали майора і хлопця перед князя в його приватнім офісї; князь був лютий і набурений, мов громова хмара. Майор пояснив случай і просив о дозвіл пождати двацять-чотири години, поки пашпорт не надійде.
— Се неможливо! — одвітив князь поганою анґлїйщиною. — Дивує мене, що ви допустили ся такого божевільного вчинку і привели молодика без пашпорту… Я дуже вам дивую ся, господине майор. За се грозить йому десять лїт на Сибіри; нема ратунку! Робіть, що хочете… держіть його, він млїє! Ось-тут скоро, подайте йому се! Так, ще один лик; водка — се хороша річ; чи не так, молодче? Так, тепер чуєть ся вже лїпше, бідняга. Положіть ся молодче, на софу. Як могли ви, господине майор, завести молодого чоловіка у таке страшне положенє?…Майор уняв молодця сильним раменем, підложив подушку під голову і шепнув до уха:
— Удавай слабого, як тільки можеш! Грай комедію, що сили; він вже змяк, сам бачиш! Тепер скриви ся, лови ся за серце, кидай ся і заводи: “О, матїнко рідненька, матїнко.” Се поцїлить отсього мацапуру, мов гарматна куля.
Молодець, що правда, робив то всьо, бо мусїв; і робив щиро, без удаваня. А майор шепнув знов до нього:
— Знаменито! Ще трохи грай свою ролю! Дуже гарно! Ти своєю грою збітував Сару Бернгарт.
Вкінци просьби майора і терпіня хлопця зробили своє. Князь промовив:
— Гаразд; я дам вам точно речинець двайцять-чотирох годин. Як протягом сього часу не надійде пашпорт, то не приходїть близько мене! Сибір, нема иншої ради.
Коли майор і молодець дякували князеви сердечно, то він покликав кількох салдатів і по московськи казав їм йти з обома до готелю і не спускати їх нї на хвилю з очий; а коли-б за двацять-чотири години молодець не виказав ся пашпортом, так мають його сейчас запроторити в тюрму сьв. Апостолів Петра і Павла і здати рапорт.
Нещасні приїхали до готелю разом зі салдатами, їли під їх наглядом; салдати остали в кімнатї Альфреда, поки майор не положив ся спати. Опісля і Альфред пішов за ним. Та один салдат лишив ся в його кімнатї. Коли молодець глянув на салдата, що махінальними кроками ходив перед дверми, то бадьорність сейчас його покинула, а серце майже перестало бити з тревоги. Протягом трицять хвиль упав на саме дно недолї: журба, ляк, роспука… Ліжко? Нї, для такого, як він, не треба ліжка; ліжко не для бездомного і пропащого! Спати? Він тільки міг ходити… То не тільки міг; він мусїв. Цїлими годинами ходив, то плакав, то заломлював руки, то молив ся… А вкінци написав лист:
“Моя люба матїнко! Коли отсей лист дійде до Вас, то бідного Альфреда вже більше небуде. Нї, ще гірше, дуже лихо! Через мою глупоту і легковірність попав я у руки якогось опришка або маняка. Не знаю як, та на всякий случай чую, що я пропащий. Нераз думаю, що се опришок та опісля думаю, що він тільки божевільний, бо має добре, нїжне серце і докладає всяких нераз дуже тяжких зусиль, щоби мене витягнути з нещастя, в яке сам мене запхав. Ледви за кілька годин буду одним з безумної юрби, що перемірює ногами снїжні московські пустарі Сиберії і буду безнадїйно звязаний із сею країною загадок і нужди! Я не пережию сього! Моє серце розриваєть ся; вже тепер умираю. Дайте мою фотоґрафію моїй дївчинї і перекажіть, нехай часами згадає мене і нехай так чесно жиє, щоб ми могли колись побачити ся у сїй країнї високій, де не женять ся і не беруть розводу і де нема жадних клопотів. Жовтого собаку дайте від мене Гейлеви, а другого Тейлерови; рушницю дарую братови Вілеви, а рибарські причандали і Біблїю… також йому.
“Надїї для мене нема. Ратунку нема. Салдат стоїть біля мене з карабіном і не спускає очий з мене, не клїпне навіть… Нема для мене ратунку, бо знов маняк має мої гроші… А салдат стоїть неповорушно, мов скаменїлий. Чеки грошеві є в моїм куфрі, а куфер, хто зна, чи коли надійде… може нїколи. Певно нїколи не надійде, я се знаю. О, на що я зійшов! Молїть ся за мене, моя люба ненько; молїть ся за Вашого безталанного Альфреда… Та, і се не багато менї поможе…”
Рано, коли майор кликнув молодця на снїданє, був він зовсїм зломаний. Дали їсти також салдатам, закурили циґара і майор знов зачав говорити своїм веселим тоном. Поволи-поволи Альфред набирав надїї і навіть зачав сьміяти ся з вдоволенєм. Та, тут знов погадав собі, що не сьміє вийти із сього дому на свободу. Сибір грозив йому, як чорна туча; апетит пропав… Годї було йому оглядати і вулицї, ґалєрії і церкви вкупі із салдатами, що крок в крок слїдкували за ним… Нї, він мусить тут сидїти; ждати на почту з Берлїна і… свою долю. Цїлий день був майор при нїм. Біля дверий стояв салдат з рушницею, випрямований як цївка; другий салдат сидїв на креслї, на коридорі. Цїлїсїньку днину росказував майор про свої воєнні пригоди, описував борби, оповідав шутливі подїї, а всьо се було висловлюване з енерґією і житєм; від сього хлопець оживав і піддержував упадаючого духа. Над вечером пішли оба вечеряти до їдальнї, а оба салдати почимчикували за ними.
Саме тодї переходило біля них кількох Анґлїйцїв; один з них сказав:
— Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берлїна…
Альфред затремтїв, як почув сї слова і мало-що не зімлїв. Анґлїйцї сїли біля сусїдного столика і один з них знов сказав:
— Се ще нїчого такого лихого…
Молодець почув, що його щось давить в горлї.
— Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на зелїзницї і — трен спізнив ся о… три години.
Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісто і сказав нїжно:
— Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із сього положеня. Пашпорт — се нїсенїтниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!
Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів… Пропала надїя, Сибір щораз близше…А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий нашпорт.
— Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся… Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дїйсности жадних клопотів не мали!
Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнїйшої і найсильнїйшої републики всїх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу…
Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потеплїло; всї його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цїлий сьвіт не сьміє тут взяти його у свої руки!
З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсї (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сїрники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дївчини-інтерпреторки; були там по стїнах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісла, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом:“Ін Ґад ві трост.”Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчичкували за ними. Якійсь чоловічок сидїв при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утїк під стіл; дївчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелцїв; салдати станули під стїною, з рушницями на плечах, перед дверми.
Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цїлу подїю і попросив о пашпорт.
Урядник попросив гостий усїсти і сказав:
— Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годї нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.
— Ол райт! Пішлїть по нього!
Секретар засьміяв ся і сказав:
— Лекше сказати, як зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.
— А громи-б його… — вицїдив майор крізь зуби.
Молодець затремтїв; лице його зблїдло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:
— Чому? се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.
— Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!
— О, я пропащий, я се знаю! — заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.
Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:
— Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?
— Як то що? Дайте йому пашпорт!
— Неможливо, зовсїм неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три днї ви навіть не чули нїчого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифітувати. Він пропащий, нема ратунку!
Молодець заридав:
— Боже, Боже! Так, се останнїй день для мене?
Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тодї, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:
— Чи се дїйсно ваше імя?
— Так.
— Відки ви?
— З Бріджпорту.
Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:
— Ви родили ся там?
— Нї; в Ню Гевен.— Ааа!
Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав:
— Там, в кутї є доволї водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.
Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далї:
— Як довго жили ви в Ню Гевен?
— До чотирнацятого року житя.
— Коли ви там були, на котрій вулици?
— Паркер стріт.
З великим напруженєм слїдив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарцї очіщеної.
— Під яким числом?
— Без числа?
Хлопець глянув на секретаря неначе говорив: “Чого мене мучиш тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?“
Секретар говорив дальше.
— Що се був за гавз?
— Мурований, двоповерховий.
— Сайдвок був перед домом?
— Нї, малий городець на фронтї.
— Зелїзні штахетки?
— Нї, деревляні…
Майор подав знов салдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.— Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?
— Вузкі сїни, на кінци двері і на право двері…
— Може ще щось?
— Рури до огріваня…
— Яка кімната на право?
— Парльор.
— Карпетований?
— Так.
— Який рід карпету?
— Старого типу Вілтона.
— Які фіґури на карпетї?
— Ловецьке товариство… конї…
— Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль… Поглядав то на секретаря, то знов на годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув. Майор закрив собою годинник на стїнї і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою…
— Який рум поза рурами до огріваня і сїнями?
— Їдальня.
— Печ була?
— Нї, решітка.
— Чи сей дім належить тепер до вас?
— Нї, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.
Секретар пождав хвилину, опісля сказав:— Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?
Молодець зачервонїв ся і спустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:
— Кликали мене “місс Ненсі”…
— Які прикраси були в їдальни?
— Вел… я… не знаю…
— Жадних? чи дїйсно жадних?
— Нї.
— Кепсько… Погадайте… Чи дїйсно жадних прикрас?
Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далї молодець глянув умучено і похитав головою.
— Думай… Думай! — крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.
— Молодче! — промовив секретар. — Не було жадного образа?
— О, певно, що так! Та ви сказали прикраси…
— Що-ж ваш батько думав про сей образ?
Хлопець мовчав.
— Говоріть! — сказав секретар.
— Говори! — кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цїлу лїтру очіщеної.
— Я… я не можу сказати, що батько говорив — сказав тихо молодець.— Швидко, швидко! — налягав секретар. — Говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.
— О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і…
— Се нїчого; скажіть прямо, не сороміть ся…
— Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…
— Гаразд! — крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. — Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!
— О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! — закричав майор. — Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста…
Волод. Держирука.
_028.png)
Накладом
БІБЛІОТЕКИ „НОВОГО ЖИТЯ“
в Олифант, Па.
вийшли слїдуючі книжки:
| ч. 1 | Ярмарок в Сорочинцях |
$0.15 |
| ч. 2 | Американський Шляхтич |
.30 |
| ч. 4 | Ніч перед Рождеством |
.20 |
| ч. 5 | На Верхах |
.05 |
| ч. 6 | Настоящі |
.20 |
| ч. 7 | Пісні Еміґрантів |
.10 |
| ч. 8 | Іван Коновченко |
.20 |
| ч. 9 | Припізнений Московський Пашпорт |
.10 |
| ч. 10 | Евстахій (в друку) |
Пишіть на адресу:
NOWE ZYTIE OLYPHANT, PA.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Канаді.
|