Проблеми виховання й навчання/Моральне внушіння в справі виховання
| ◀ Фізичне виховання | Проблеми виховання й навчання Моральне внушіння в справі виховання |
Страх і кара ▶ |
|
Моральне почуття належить до сфери інстінктів, але воно не є сталим, а може розвиватись, або занепадати. Нормальний його розвиток залежить од здоровья й бадьорости людського организму, від скоордінованих нормальних імпульсацій, що виходять з його особистого блага; і коли организм розвинено ненормально, воно виявляється в понівеченій формі морального занепаду — божевілля, ідіотизму, атонії то-що. Розвиток морального почуття іде послідовно від давніх родів; це спадщина, яку окремий індівідуум дістає од своїх дідів і збільшує власним придбанням. У своїм поступові дитина змагається принатуритись до оточіння і навіть до громадського ладу, маючи інстінктовний нахил до переймання від дорослих їхніх манер, рухів, інтонацій голосу й т. ин. І що-частіш бачитиме вона ті або инші вчинки, рухи, тим більш перейметься ними та їх конечністю. Вона завше легко підлягає внушінню й самовнушінню, бо це заховано в її натурі.
Кожна зовнішня подія викликає уяву, а кожна уява викликає відповідний рух, що потім перетворюється у звичку. І що̀-б дитина не переняла, все те є в неї наслідком внушіння з-окола. Внушіння набуває незвичайну впливову силу. На нім будуються моральні звички остільки міцно, що де-які лишаються на ввесь вік.
Жодне внушіння через переймання не проходить марне для дитячого организму; воно викликає або гарні, або погані почуття, і все це збірається в одно ціле, утворює ґрунт псіхичного життя й робить вплив на склад дитячої вдачі. Од смутку, од бідности, од життьових та инших поганих умов молоде життя зневірюється, нудиться й доходить до одчаю. Але багатство й роскіш не можуть бути гарними умовами для нормального розвитку дитини: вільна у своїх рухах і бажаннях, не зустрічаючи ніяких перешкод у виконанню їх, вона зрештою здобуває нахил до егоїзму й жорстокости. Все це утворюється по-за волею дитини шляхом переймання. Взагалі розвинена здатність дітей до переймання має великий вплив на почуття й на дію.
На дітях особливо одбиваються звички, рухи і взагалі атмосфера оточіння. І оскільки має силу на них гарний приклад, остільки поганий вплив роблять у моральнім розвиткові всякі аномалії близьких людей. Гнів, лютість, жорстокі відносини до людей та тварин, сполучені з ними вчинки, загальна дражливість зменшують справжнє моральне почуття у дітей і пхають до моральної роспусти. З цього видно, як обережно треба поводитись з дитиною при вихованні; треба одсовувати від неї все, що може припинити гарний моральний розвиток, понівечити й знищити добрі нахили на зорі дитячого життя.
Все, що говорилося тут про дітей, стосується в такій же мірі й до юнаків, хоч тут вже всякі придбання проходять через логичне активне внушіння шляхом власного здобутку під час стосунків з оточінням.
Зваживши на все це, ми можемо сказати, що щастя й нещастя дитини залежать од семьї, батьків, від оточіння, громадянства й од здоровья й хвороби нації, до якої вона належить. Їхнє добро й лихо із своїм великим впливом на дитячу вдачу, на духовне придбання дитини примушує нас дивитись на моральне почуття не тільки з боку власного здобутку, а й з боку поглядів загалу.
Щоб дати дитині потрібний нормальний ґрунт, щоб не гальмувати здорового поступу цілої нації, ми повинні принести в жертву наші особисті бажання, наші особисті егоїстичні почуття. Кожний з нас повинен уявити себе істотою, що витворює иншу таку саму істоту, передаючи їй і те, що придбано власним культурним поступом. І чим ліпше істота, це б то ми сами, чим вище й здоровіше наш розвиток, тим і твір наш буде кращим. Ми утворюємо його моральне обличча власними вчинками, рухами, звичками, своїм поводжінням, і на нас лягає відповідальність за його добробут. Внушаючи дитині ті або инші вчинки, ми одночасно поширюємо її погляди на річі, і, таким чином, що-далі поглиблюємо потроху моральні й розумові придбання. Виховничий повинен поставити дитину в такі умови, щоб потрібні погляди для оцінки річей по змозі поширювались власними спостережіннями на вчинках здорового оточіння, щоб дитина добула правдиві погляди на те, що круг неі. Словами мало що дамо дитині: тільки при рухах та вчинках слова мають силу досить доброго впливу, а звичайно слова зостаються словами, як тільки вони росходяться з ділом. Неможна навчити дитину моральним обовязкам через вивчіння кодексів початкової моралі; треба, щоб дитина сама пережила їх, переробила своїм розумом і склала певний погляд на всі людські вчинкі.
Перед виховничими стоїть невідступно завдання: дати дитині такі обставини, в яких було-б найбільш пережито, здобуто найбільш знаннів, зберегти дитячу псіхику непопсованою непевними умовинами нашого сучасного життя, щоб дитина найменш втратила свого доброго хисту й життьової радости.
Допомогти цьому може здорова семья, чула родина, серед якої дитина живе, їх міцні життьові підвалини, високий моральний й розумовий рівень. Бо чи можуть зробити моральний вплив батько, мати, або взагалі виховничий на свого вихованця, коли навчатимуть правдивости, навчатимуть бути щирим, увічливим, а сами будуть часом неправдиві, лицемірні, жорстокі й т. ин., вимагатимуть ладу й дісціпліни, а сами повсякчасно ламатимуть їх. Дитина добре це помічає й з особливою інтенсивністю переймає такі-ж самісенькі погляди та вчинки. Можна собі уявити, як у такім разі ненормально йтиме розвиток, які негативні будуть моральні здобутки.
Не мало перешкоджає путньому вихованню дітей брак у батьків та у виховничих потрібних знаннів. А керуватись самим тільки особистим почуттям та сімпатіями дуже мало для цього діла. Треба всі свої вчинки погодити з науковими вимаганнями що до виховання. Невдале, погане виховання може викликати знервування у зовсім здорової дитини. Природа наділила дитину особливо тонкою вразливістю. Дитина надзвичайно глибокий спостерігач. Вона все підмічає й користується повсякчасно у вчинках своїм придбанням. Це робить вона сливе пасивно. Отже і в пасивних спостережіннях дитина часом вживає активности, робить з підмічених фактів логичні, дивно правдиві для її віку висновки. На розвиток активности у дитини треба також звернути пильну увагу, щоб вона розуміла кожне зьявище; треба показати дитині, що кожний рух, кожний вчинок, мають причину й дотичний наслідок, і вона на них впевниться, оскільки правдиві ваші слова й певні ваші погляди.
Для розвитку морального почуття дитині потрібен імпульс внушіння — внушіння діями инших. Чужа сила волі, рухи, упевнені промови мають силу пошести. Дитина, попадаючи в коло своїх товаришів, одміняє зовсім своє поводжіння. Гарні й погані натури перетворюються в певну силу, як тільки находять в оточінні прияючий ґрунт і вчинки. У дитячому житті внушіння відограє особливо значну ролю, дякуючи нервовости й чуйности дитячого молодого организма.
Яку має силу у цей вік внушаємість, можна бачити з судових процесів.
Ми всі підлягаємо внушінням оточіння. І тільки де-хто з нас має силу не піддаватись де-яким внушінням. До оточіння, що має силу внушіння, належать семья, товариство, вулиці не життя, книги, розмови, одежа, оселя, громадянство. На моральному внушінні зупинимо свою увагу й подбаємо про те, щоб вияснити, — яке оточіння і в якій мірі робить вплив на склад дитячої вдачі і розвитку морального почуття. Бо немає більш пекучої й гострішої потреби в громадському поступові, як освітлювання питаннів про нормальне виховання дітей. „Виховничі сістеми, — каже Спенсер, — як і всі державні заклади, не витворюються, але виростають, і зросту того неможна помітити за короткий час. Але, хоч-би як швидко одбувався процес поліпшіння, він проте вимагає допомоги, і найбільш діяльною допомогою буде обміркування цього питання“[1]. Само собою, не слова Спенсера нас спонукують до цього, а саме життя.
Перші свої придбання дитина має од семьї. Семья утворює ґрунт морального виховання, в ній дитина здобуває правила поводжіння; в семьї розвиваються внутрішні — гарні й погані — почуття, і вдача набірає рішучого напрямку у той або инший бік. Моральна атмосфера, в якій людина пробуває перші роки свого життя, од якої вона дістає те, на чім будується вся її будучина, має величезне значіння. Безпорадна в перші роки й підвладна тим, хто її оточує, дитина несвідомо, хоч і не примусово, переймає звички, вчинки й руи. Корінь найглибших нахилів до того або иншого життя — коло дитячої колиски: тут сіються зерна добра та лиха, зерна почуттів і вчуттів, якими, хоч може й не на все життя, зазначається вдача людини, як каже Смайльс, але які, до часу активного внушіння, керують вчинками дитини.
Спершу дитина через досвід, але рефлективно, починає одрізняти рухи, що задовольняють її або викликають неприємність. Спочатку дитина здобуває все органами почуття й робить усе виключно на підставі реальних придбаннів: робить те, що їй подобається, й уникає всього, що їй неприємне. Рядом повторіннів здобуває вона перші розуміння, а після того починаються дальші придбання. Дитина не тільки слухає та дивиться, вона вже робить активні рухи, вона починає імітувати те, що зауважила, переходячи од немудрих до складніших зьявищ. Вона спостерігає, порівнює й робить свої власні висновки. Думки з великим успіхом ширяться й розростаються, вражіння з інтенсивною силою викликають уяви, а з ними й рухи. І дитина у 4–5 років здобуває більш, ніж потім за все останнє своє життя.
Як у цей період все приймається, видно з того, що ми до глибокої старости памьятаємо значні дитячі вчинки свої з усіми подробицями. Перші найбільші вражіння зберігаються на все життя, і треба тільки найменшої причини, щоб їх нам яскраво уявити. У ці роки вже складається ґрунт людської вдачі, здобуваються звички, од яких почасти залежить прийдешнє щастя й нещастя людини.
Перший образ — це мати. Її вчинки — це могутній зразок, який дитина спершу наслідує, а потім робить з нього підвалини моралі й свої розумові здобутки. „Для дитини, — каже Ріхтер, — найважливіша доба життя — дитинство, коли вона починає вбірати в себе кольоріт і моральний абріс від єднання з иншими людьми. Коли ми подивимося нарешті на все життя, як на виховничий заклад, то побачимо, що й кругосвітній мореплавець, що бачить всі нації світу, приймає на себе від них впливу менш, ніж прийняв од своєї матері“.
Наслідує дитина матері повсякчасно. Мати — це „цілий світ навчаннів“. Навчається спочатку дитина не словами, а реальними образами. Мова зьявляється потім, на поміч прикладові. Слова мають силу тільки поруч з прикладом. Гарні слова при поганому, брудному вчинкові не мають на дитину доброго впливу; навпаки — ждіть од цього швидче лиха. Хоч як навчайте словами, дитина проте робитиме так, як ви робили, а не так, як казали. І гарні слова можуть тоді навчити тільки лицемірству. Дитина звикає легковажно ставитися до своїх і чужих вчинків, бо вона зрозуміла всю їх неправдивість і брак гармонії поміж словом і ділом.
Мати та її вчинки — це те чарівне коло переймання всяких почуттів, від якого дитина й дорослою не може одірватися. Вона не може зробити жодного значного вчинку, щоб у неї не відбивались і не відгукувались так або инак ідеї й почуття матернього впливу. Од матері, од її вдачі, розуму й морального почуття, од уміння внушити добрість, ласку, дружбу, любов, справедливість, ніжність і т. ин., од її здібности до виховання залежить будучина дитини. „Одна гарна мати варта сотні шкільних учителів, — каже Герберт. — Дома вона і магнит для кожного серця, й провідна зірка для всіх очей“. Від годування й повсякчасного пробування з матіркою або з мамкою у дитини повстають визначні асоціації. З обличчам матері зьєднується вгамування голоду, або визволення од прикрих вчуттів. Коло матерніх грудей з її ласками нарождаються перші високі почуття людської солідарности й альтруїзму.[2] І коли мати сама годує дитину, сама порається коло неї, прикладає всюди свої природничі здібности до виховання дітей, то моральне й розумове виховання забезпечено високим зразком матері. Дитячі рухи — це рухи переймання. Переймання чужих рухів спочатку, то єдине джерело морального розвитку з'окола. Від того, хто буде першим напутником і головним зразком для переймання, від того, чиї рухи найчастіш бачитиме дитина, від кого прийматиме любов і ласку, або злість і жорстокість, хто внушатиме їй перші почуття, від того залежить її моральний розвиток і напрямок. „В такому разі кращий напутник, — каже Ріан, — це мати; найліпше виховання — перше зворушливе навчання, і спомин про нього ніколи не зникає у людини — це перша школа, у якій дитина навчається любити добро, поважати й любити працю, бо святе матернє обличча врізується у дитячий розум разом з першими змаганнями, разом з першим обовьязком. Вага й трудність того першого обовьязку полегшуються цим ніжним напутником“.
Мати живе в своїх дітях. „Яке коріння, таке й насіння“, — каже народня приказка, яка виникла на глибокому спостережінні, що од матері залежить напрямок, якого додержуватиме дитина в житті. Батьки своїм поводжінням вже готують дитячу вдачу, внушають ті або инші дії. Від матері залежить зробити дитину гарною, лихою, неморальною. Мати — це перший дужий комплекс рухів, емоцій, ідей, що спочатку панують неподільно над дитячою псіхикою. Дитина несвідомо наслідує її лад життя; її звички робляться звичками дитини. І цим шляхом можна призвести дитину до чого завгодно, до доброго і до злочинства.
В. М. Дорошевич у своїй статті „Дѣтская проституція“ описує багно й роспусту, в яких живуть діти-дівчатка й які так трагично перекручують їхнє життя. Спокусниками й винуватцями цього нещастя найчастіш бувають матірки. Дитина ссе молоко пьяної роспутної матері з поганими звірячими хтивостями, і потроху й сама позбавляється свого людського образу. Пьяні розмови, пьяна ласка, пьяна лютість та жорстокість відбиваються усіми подробицями на дитині, знищують її моральне почуття — почуття соромливости. Вона через інстінктовне внушіння піддається матернім впливам.
Коли ми звернемо увагу на автобіографії й біографії великих людей, то побачимо, що матерні погляди на моральне й розумове виховання відогравали особливо значну ролю в розвиткові найкращих почуттів. Тому-то особливо мьягко, ніжно й любовно написано ті рядки в споминах великих людей, де вони оповідають про матірну, про її поводжіння, про вплив її на перші дитячі рухи, на напрямок діяльности, на звички, що вже в ті роки натякали не їхнє майбутнє життя.
Взагалі роль жінки ще не оцінено як слід, і заслуги матері ждуть ще своєї правдивої оцінки в будучині. Глибоко правдиві слова Пирогова: „Доглядаючи ще з колиски за людиною, дбаючи про розвагу дитинства, навчаючи її уста лепетати перші слова й перші молитви, жінка стає головним будівничим громадянства: краєкутній камінь кладеться її руками“.Батько не відограє для дитини тієї ролі в семьї, бо він більше заклопотаний своїми громадськими та особистими справами. Для дитини він істота, що заявляється дома раз, у-вечері, на кілька годин, і знову зникає з обрію дитячого життя на цілий день. Вихованням дітей батько часте зовсім не цікавиться. Він для дитини здається чимсь чужим, незрозумілим. Чеховському Грицеві, хлопчикові 2 років і 8 місяців, „няня й мати зрозумілі: вони одягають Гриця, годують і вкладають спати; але для чого істнує тато — невідомо“. І це таким він здається дитині, поки скарги матері, няні або сусідів на всякі дитячі вчинки не викличуть батька до ролі екзекутора; і тоді батько обертається у щось реальне, конкретне, страшне й грізне; коли заявляється ця потвора, дитина ховається під канапу або під ліжко; вона затихає, коли батько дома, вона не виявляє своєї жвавости, щирости й балакучости.
Таку негативність у відносинах батька до дитини я-б не зазначав, коли-б ця риса зрідка зьявлялась у семьї; а то наше нещастя, що нахил до жорстокости не викорінений у нас, батьків, ні вихованням, ні самовнушінням. Ми дістали в спадок од батьків закладені ще дідами нахили до надсильства, до панування над другою малою людиною! Наші виховничі й напутники здебільшого керувались у нашім вихованні правилами Домостроя, які для тих часів були звичайні й навіть панували у семьї. Ми вже забули, що таке виховання викликало і в нашім дитинстві жах, злість, упертість, зневірья, і прикладаємо його до наших дітей, забуваючи, що з кожним десятком літ людність одміняє своє культурне обличча, і вдача дитини того часу значно відрізняється од вдачі теперішньої. У природі поступово еволюціонує все, а тим паче жива істота — людина.
Для виховання дитини мало бути батьком, мати право сильного, санкціоноване легально-державними кодексами. Треба мати щире серце, ясний розум і моральну висоту. Почуття добра й рівности, це той цемент, що нормально звязує дорослого й малого; у матері його закладено в її организмі — в материнстві, а в батьків його бракує, але його можна здобути невтомною працею над своїм власним вихованням, широкою освітою й науковим студіюванням дитячої псіхології.
І те, чим повинен володіти кожний батько ради добра своєї дитини, особистого й громадського добробуту, ми зустрічаємо дуже рідко. З яким особливим інтересом перечитуємо ми ті рядки у Спенсера, де він оповідає про одного батька, що був вірним другом своїх дітей. Це почуття він передав їм у такій мірі, що, не зважаючи на те, що заявлявся додому тільки у-вечері, мав великий моральний вплив на дітей. Для них вечір, проведений з батьком, був святом. Улюбленим днем була неділя, коли завше батько зоставався дома на цілий день. Любили діти батька до нестями і відкривали йому всю душу. Одно слово похвали або догани мало могутній вплив на їхнє поводжіння.
Раз пьятилітній синок нашкодив, коли батьків не було дома, а ввечері позбувся звичайної батьківської ласки. Це так вразило хлопчика, що через кілька день, коли мати збіралася кудись піти, він став прохати її зостатись, бо він боїться, щоб, коли її не буде, знов не нашкодити. Такий вплив має далеко не кожний батько. Тут потрібен і розум, і природничий такт, і уміння, і все в такій мірі, щоб не перечило й не заважало нормальному дитячому розвиткові, і давало-б право назватись батьком своєї власної дитини.
Обовязки батька не кінчаються на тім, що породив дітей і годує їх. Обовязки його ширші й вищі: він повинен дати здорових і користних членів громадянству й державі. Оправдувати-ж своє недбальство до дітей особистими обовязками та службою навіть не чесно. Бачите, батькові ніколи звернути увагу на свою дитину, так нехай це робить мати, її, мовляв, призначено самою природою до цього, та до того у неї й часу вільного більше! А мати теж, часто завалена роботою у хазяйстві, здає дитину на руки мамці або няньці, та й спокійна. Клопоту менш і часу вільного більше. У кожного з них на щось стороннє, непотрібне є й час, і хіть, на те-ж, що становить більшу й головну частину нашого життя, й без чого саме життя втрачає багато, для того нема часу. Хто не може уділяти потрібного часу на виховання дітей, не може виконати обовязків батька, той не має права бути ним!Ми скаржимося, що діти не розуміють нас. Та як його розуміти, коли ми живемо з ними на протилежних полюсах? Коли за все їхнє життя з нами, поки стануть вони дорослими, ми уперто, власними руками розбіраємо природній місток між дитиною й батьком, який нормально утворено, звичайно, інстінктовним почуттям у батьків до збереження свого роду в дітях, а у дітей пориванням до життя? Дитина шукає захисту в батька, любить його й жадає його любови й ласки. А ми часом ідемо супроти природи, ми жорстоко відштовхуємо її од себе, віддаляємося од дитячої набридливої пошани й любови. Не йдемо назустріч дружбі, що потрібна для дитини, як сонце й гарне повітря для всякої істоти.
Дитина розвивається тепер рано й швидко. А ми, недбалі й нечуйні, не розуміючи елементарних законів природнього виховання, виховуємо силоміць старими методами, і дістаємо страшні здобутки — поширіння самогубства серед дітей, що, як пошесть, все більше охоплює дітей і молодь. Але у нас і тут рідко зьявляється свідомість про справжніх винуватців. Звичайно, шукаємо на стороні й звалюємо провину на инших. Треба, щоб батьки насмілилися обвинуватити себе, і стали ближче до дитини. Людина утворена для життя й поступу, а не для знищіння та самозгуби. У самій людській природі закладено моральні закони, що оживляють її й роблять свідомою, здатною до культурного поступу!
Ми звернули увагу читачів на різний вплив батька й матері на дітей, але в нормальнім вихованні цього не повинно бути, і нарізний вплив батька і матері на утворіння характерних рис дитини був би досить таки штучним. Батько й мати для дитини неподільна одиниця, їхні окремі впливи переплітаються, змішуються й складаються в один комплекс перейманнів, до яких дитина принатурюється цілком пасивно, несвідомо. Батько й мати для неї гармонійна єдність, і їхній вплив буде більший, коли вони обоє будуть більш моральними, і навпаки.
Взагалі в наших семьях, коли батько й мати в своїх виховничих змаганнях не мають спільної єдности, коли вчинки одного суперечать вчинкам другого і коли сістеми виховання росходяться, кожний з них відограє окрему роль; робить окреме вражіння на дитину. Все виховання тоді простує до того, який стімул має більш відгуку в природі дитини. Але вплив і того й другого не проходить марне для неї. Суперечність ідей і фактів у цей вік ламають дитину радикально, позбавляють її твердих моральних підвалин, рішучости у її діях і поглядах, утворюють негативний тип. Не тільки суперечности між виховничими сістемами роблять таке вражіння, але взагалі несталість поглядів і сполучених з ними дій навіть одного з батьків утворюють вдачу надзвичайно непевну, лицемірну, із слабим альтруїстичним почуттям і розвиненим егоїзмом.
Дитина піддається не тільки простому внушінню, а ще й побічному (косвенному) й контрастовому. Побічну силу внушіння мають і такі зьявиша, як ласка, всяке задоволення, повсякчасне прохання: „не пустувати“, „бути розумним““ і т. инш., або надто швидкий присуд дитячому вчинкові, без вияснення причини, яка примусила дитину до нього. Наприклад, дитині подобалась яка-небудь річ; вона взяла її просто побавитись; це зауважив хтось із батьків або виховничий, одібрав її та ще назвав дитину злодієм.
У суті діла зробила це дитина неумисне, вона знає свою безневинність, а її обзивають „злодієм“ і внушають цим те, чого й на думці у неї не було. Ображена дитина починає мститись, починає красти, аби не дарма обзивали її „злодієм“. Таку побічну силу морального внушіння мають такі вирази: „яка лиха дитина““… „який ледащо“ і т. ин.
„Коли за людиною, — каже Гюйо, — гониться погрожуючий натовп, і вона, бажаючи його припинити, вмент крикне: „А так ви хочете мене повісити!“ то дуже можливо, що знайдена ним формула буде зараз прикладена до нього. Те-ж саме утворюється й безліччу більш або менш поганих інстінктів, що прокидаються у серці дитини в ту або иншу мить її істнування; ніколи не слід давати цим інстінктам готову формулу, щоб не зміцнити їх і не перетворити в дію“.
Контрастове внушіння виявляється, наприклад, у таких випадках: ви привчаєте дитину гуляти що-дня на вільнім повітрі, дитина це любить; але, буває, як побачить, що ви одягли пальто і взяли бриля, починає сперечатися, не хоче йти гуляти, хоч це їй безперечно подобається. Киньте бриля, зніміть пальто, скажіть дитині, що ви не хочете йти гуляти, і за хвилину вона вже почне проситись гуляти. Дитині, звичайно, подобається перечити дорослим, але це не обходиться й без особливого активного напружіння волі (активне внушіння), і через те контроль звичних дій під впливом волі приймає протилежний напрямок імпульсу. Коли така воля все більш розвивається, коли такі вчинки повторюються не раз, то утворюється упертість і дражливість вдачі, навіть на шкоду самому собі. Лай думає, що в контрастовому внушінні „заховується початок власної самостійної волі — небажання того, чого бажають инші“. Але з цим не легко погодитися, бо так воно буває тільки доти, доки не перейде у вередування або у хворобу. А через те, що ми не можемо зазначити межі, де кінчається одно й починається друге, будемо обережними з своїми висновками що до цього, а тим паче давати поради. Розвиваючи самостійну волю, можемо утворити в той самий час і такі почуття, як егоїзм і несвідомість у відносинах до инших людей.
Карають, наприклад, за те, що дитина говорить непристойні річі. Дитина-ж повторює те, що чує від инших, не уявляючи собі навіть змісту слів. „Який ти дурненький, татусю“, часто кажуть діти, коли батько не розуміє їх. Так їм відмовляли батьки, значить, можна те саме сказати й батькові. Карати-ж їх за це було-б зовсім непедагогично, бо як раз це-ж саме може внушити неправдивість, цим самим тільки можна настренчити дитину проти себе. Для неї буде незрозумілим, за що її карають, адже-ж дорослі завше так говорять, і їм нічого за це. Дитина бачить свою безневинність і надсильство дорослих. Коли призводять дитину до цього, то цим самим як раз внушають їй гидкі нахили до влади, до панування над слабішими й духом і тілом, до дикого й лихого почуття й звязаних з ними вчинків.
Безкарність вчинку, якого зроблено дома, і сувора кара за нього, коли зроблено його прилюдно, викликає в дитині неправдиву уяву, ніби карається не вчинок, а те, що його зроблено на людях. Дитина з цього робить висновок: таємна хиба — не є хибою, поганий вчинок — не є провиною, тоді коли його можна заховати од людей. Таким чином складаються у дитини дуже хисткі моральні підвалини, укоріняються ненормальні уяви й погляди. Непослідовність і непомірність кари позбавляє батьків дитини: замісць приязні, пошани й любови, виростають зненависть і недовірья.
Уявіть собі всю нелогичність такої події, про яку оповідає Е. Кей. „Раз я бачила, як батько й мати сміялися, поки лід видержував вагу їхнього хлопчика, що бігав по нім; але, коли лід раптом затріщав під ним, вони загукали, що покарають хлопчика різками“, — і вам стане зрозумілим несвідомість таких батьків і цілком слушними її дальші слова — „коли матері соромно за розбещенність свого хлопчика, вона бьє його, — замісць того, щоб бити себе в груди!“
Ми сами недбалі й нетямущі. Вихованням утворюємо суперечности в дитячих поглядах, в природі-ж таких суперечностей немає. Ми будуємо штучні умовини, вносимо в моральний й розумовий розвиток дитини хитання й роскиданність, і хочемо від неї доброго, ввічливого відношіння до себе й моральної досконалости. Ми сами одсовуємо від неї гарний, користний зразок, що майже сам один зміг-би утворити ту або иншу вдачу людини. Штучна кара за вчинок, звичайно, має в собі елемемент надсильства, але зменшити його поганий вплив на чуйний дитячий организм можна тільки тоді, коли вживання кари виникає з суворої правдивости і виконується не фізичним „воздѣйствіемъ“. Тоді вона не досягне своєї мети, а обернеться у протилежне внушіння, що, як докір нам, виявляється в наших дітях і що так перекручує й ламає потомне життя дитини. Дитина не може не підлягати внушінню, бо це закладено у самій її природі.
Внутрішнє поривання до життя примушує дитину наслідувати дії дорослих, підлягати їхній волі. Але коли батьки тільки те й роблять, що говорять: „цього не можна, того не можна, туди не ходи, так не роби, бо соромно, будь розумним, не пустуй“ і т. ин., без вияснення причин, то це викликає бажання тільки зробити, зламати, піти, пустувати. І часом така потайна цікавість закінчується трагично для самої дитини. Нарешті вона перестає розуміти, що можна, а чого ні, що̀ добре, а що̀ лихе. Одна тільки думка панує в голові — можна все, що вдається заховати од инших. В її розумі переплутуються розуміння, вона всьому дає свої пояснення, часто протилежні нормальним.
Природа наділила дитину уразливістю й таким чином приготовила її до нормального виховання. Дитина дуже добре помічає все і робить свої логичні висновки. Вона далеко більш звертає уваги на все, ніж дорослі; на ній одбивається з більшою силою всяка нелогичність і ненормальність відносин, і це дає їй спроможність повсякчасно користуватись всякими хибами дорослих. І там, де ми бачимо в дитячих вчинках лиху волю, звичайно буває тільки наслідування дорослих, вчинок, який безкарно проходив для них. А то часто наше роздратування „семейною сценою“, або невдачею „по службі“, шукає, на чім зірвати злість, і нам не до міркування, що користне для дитини, а що ні. Нам нема діла до того, що здобуде дитина від нашого вчинку, і ми робимо так, як чеховський батько–чиновник: „іди, я тебе одшмагаю за те, що ти позавчора розбив тарілку“.
Коли ми не тямимо виховувати власних дітей, або не хочемо ближче стати до них, байдужі до їхнього істнування, до того, чим вони цікавляться, до чого мають нахил, то ліпше не втручатись у природне виховання, не перетворювати далеко недоскональним штучним методом дитячої вдачі. Бо ми тільки зламаємо її, а не напровадимо, не поставимо на моральні міцні підвалини. Доручіть самій природі вибірати для виховання дитини метод, а ви оберніться в її друга, та подивіться, до чого ведуть дитячі нахили й почуття, і, непомітно для дитини, не насилуючи її волі, давайте той або инший напрямок її бажанням.
Моральні погляди дитячі найліпше всього витворюються у семьї, де між батьками й дитиною щиросердечні відносини, де любов і пошана одно до одного виявляються у доброзичливості та обопільній помочі. За-для повного морального розвитку дитини треба, щоб вона на прикладах здобувала такі звички, що утворюють високий моральний кольоріт її обличча. Нормальні умови, при яких виховується дитина, послідовно викликають до розвитку волю в такому напрямкові. Тільки таким шляхом можна добре розвивати звички до розумової дільности й зміцняти моральні звички до праці, ладу, терпіння, бережливости, доброзичливости, щирости, дяки, пошани й т. ин.
Отже зазначаючи великий вплив семьї й прикладу, і даючи йому особливе місце в утворінні морального обличча дитини, ми були-б неправдивими, як би назвали тільки їх. Не малу ролю відограє тут і прирождений нерво-псіхичний розвиток организму, його фізичне здоровья. Спостережіння ствержують певність такого погляду.
Зазначаючи могутню силу внушіння в семьї, ґрунтуючи на нім моральний розвиток дитини, ми маємо на увазі, звичайно, здорову, нормально розвинену особу, а не спадково хвору. В останнім разі семья буде найнебезпечнішим виховничим осередком „через те, власне, що нормальні, прирожденні риси вдачі дітей знаходять у ній відповідний ґрунт і умови потомного розвитку в тім самім напрямку, в якім живуть батьки“[3].
Ми знаємо, що вплив зовнішнього роздратування рухами, вчинками, навіть сполученими з ними словами, робить величезне вражіння на дитину. Млява дитина, попадаючи в товариство пустунів, починає потроху робитись жвавішою, починає, як і всі, бігати, кричати, сміятись. Се-б-то переймати все те, що роблять инші. Звичайно, не всі реагують однаково, але імітувати дитина буде, бо це нормально, задержувати-ж цю потребу до переймання активною волею, як це роблять дорослі, вона ще не призвичаїлась, у неї це виходить просто й мимоволі.
У нахилові до безпосереднього внушіння від оточіння, до переймання, закладено поступовий саморозвиток і досконалість людини. Здобуваючи звички, якими зміцнюються придбані початкові внушіння, утворюються низки дальніших нових дій і знаннів, а також нові асіміляції на попередніх придбаннях. Той світ, де істнує й розвивається дитина, становить її духовний кольоріт, що зберігається впродовж всього життя. Семья, її традіції утворюють людину, відповідно їхньому моральному складові.
Мета семьї — виховання дитини: вона повинна зьєднатись у такім завданні: поставити дитину в такі життьові умови, де вона розвивалась би вільно, нормально й гармонично.
Може це нелегко при сучасних умовах, але ми повинні мати це за мету всякого людського правдивого виховання, чого-б це не коштувало нам. Бо у „вихованні, — як каже американський шкільний і політичний діяч Горацій Ман, — наша єдина політична забезпека; по-за цим ковчегом — потоп“.
——————