Проблеми виховання й навчання/Національність і національна школа
| ◀ Страх і кара | Проблеми виховання й навчання Національність і національна школа |
Псіхо-фізіологичні основи правопису ▶ |
|
Життя — це рух, дія, і в самім организмі людськім заложено нахил до дії, до руху. Дитина встає, ходить, бігає, сідає, лягає, співає, кричить, і взагалі дбає, здебільшого несвідомо для самої себе, робити те, що роблять старші. Таким чином, дитина органично принатурюється до оточіння, вона вживає багато з‘усилля й власних спроб, а їх вимагають її внутрішні потреби, які є стімулом життя.
Нахил до діяльности, до придбання звичок, передається від одного покоління до другого й стає вже інстінктом до принатуріння. Це той комплекс спадкових переживаннів, на яких зростають расові прикмети й зьявляються риси і звички, що властиві тому або иншому народові.
Ті риси, що придбано попередніми поколіннями, стають у нащадків спадковим нахилом. Нахил — це той внутрішній мотив до діяльности, що заложено в самім індівідуумі. Мати нахил до діяльности — це значить відчувати себе заздалегідь органично принатуреним до того, що тебе оточує. Виходить, що нахил треба розуміти, як первістне констітуційне принатуріння, і воно повсякчасно напоготові, щоб прокинутись до дії. А коли вже воно прокинулося, то з часом стає звичкою, прикметою людини, виразною ознакою живої істоти. Звичка є здобутком од рухів та реакцій. Це той запас їх, що потім полегшує кожний новий рух у тім самім напрямі. У спадкових звичках, або нахилах, у минувшині народа — його будучина. „Звичка, — пише Гюйо, — це сталий звязок майбутнього з більш-менш аналогичним минулим“.Але звички — річ дочасна і можуть не виявитись зовсім, як що нема за-для цього відповідних умов. А коли трапляється ґрунт цілком відповідний, то нові звички легко й непомітно набірають активних сил і дуже розвиваються у нащадків. Всякі відповідні умови викликають їх до життя, хоч нехай то будуть найменші вражіння, що зворушують інтелект, вони доводять до усвідомління того, на що̀ індівідуум иншої раси не реагуватиме зовсім.
Така різнація в чулості окремих организмів, цілих рас і націй примушує педагогичну псіхологію зупинятись на індівідуальних нахилах дітей і пристосовувати школу й методи навчання до дитячої псіхики, бо на расових і національних нахилах ґрунтується інтелектуальна воля, бажання, розумова й моральна діяльність окремої особи. Такий нахил до діяльности істнує тільки на користь індівідууму. Він не дезорганізує його дій, а навпаки — суворо й послідовно додержує ладу, який дає дитині задоволення з того, що її бажання легко виконується. А все неважке, все те, що не потрібує надмірного напружіння духовних і фізичних сил, нам подобається. Воно викликає прихильність у нашім организмові, стає користною звичкою, детермінуючою внутрішньою силою, почуттям, що керує нашим псіхичним складом, формою нашого дізнання.
Досить показати дитині кілька разів, якого ладу треба додержувати в тій або иншій роботі, і вона остільки потім звикне до такого ладу, що нігде й ніколи не змилить, а додержуватиме його; бо так легше, ніж що-разу все знову принатурюватись до нових засобів, рухів. Свідомо коордіновані рухи у найвідповідніших і певних звичках не затримують прирождених нахилів, а справляють їх на певні шляхи, полегшують поступову роботу организмові, бо завчаються й переходять у роспорядок волі, яко розумовий імпульс. Инак не може й статися: супротилежне — буде чужим самій природі, що має сталу тенденцію зберігати енергію, а не витрачати її без пуття. Діти люблять повторювати казки, байки й усякі, придбані дорослими, знання й рухи. Цим натуральним засобом вони зміцнюють свої здобутки.
Та людина, що звикла читати, писати або рахувати, робить це ліпше й швидче, ніж та, що мало звикла до цього. Вчуттями (ощущеніями) викликаються рухи — моторні (рухові) процеси; повторюючись, вони проторюють собі шлях до сенсорно-моторних центрів і доходять до уяви. Як що є спадкові нахили до тих або инших рухів, то вчуття швидко доходить до уяви.
Всяке вчуття викликається перейманням (воспріятіемъ), а за вчуттям іде рух. Властиві нашому организмові переймання збільшують енергію, нахиляють до рухів, сполучаються міцно з рухами, й фізична дія часто допомагає тому, щоб викликати уяву. Де-хто, щоб пригадати забуте слово, тре собі чоло, насуплює брови, гризе нігті й т. п., а діти — ті шепочуть, пригадуючи. Нервові люди надто часто вживають рухів, щоб концентрувати свої розумові сили. Кожний рух доходить до сенсорно-моторних центрів і роспросторюється на сумежні центри, а від них уже асоціативними путями переходить і на ввесь мізок. Виходить, що рухи кінцевих органів допомагають часом пригадати забуте слово.
Із словами у нас звязано здебільшого конкретні уяви: кінь, корова, птиця, заєць зьявляються в конкретній формі. З ними-ж зьєднано й розуміння зросту, великости, масти, шерсти, возити, доїтись і т. п. Нема слова, якого не було-б звязано з розумінням. Розуміння-ж викликає уяву, а за нею йде рух — моторний процес у вимові слова. Всяке слово зьєднано з рухом.
Моторні процеси мають велике значіння в псіхичному житті дитини. Але для перших уяв треба сприяючого ґрунту, природної, інстінктовної чуйности індівідуума до переймання. Коли є такий ґрунт, то вчуття досягає до свідомости й переходить у врозряда. Рух — це конечний здобуток обопільно впливаючих спадкових і моторних нахилів і данного зворушіння[1]. А коли їх немає, то зьявляється опір, і сенсорно-моторне зворушіння його не переможе, — від цього припинка, й уяв не буває. Це здебільшого трапляється тоді, коли матеріял не звязано жодною асоціацією уяв, коли дитині доводиться завчати те, що не відповідає її звичкам і чуже для її организму.Псіхичний зріст і розумовий розвиток дитини, ми-б сказали, є розвитком її рухів. Інстінктовно переймає вона рухи, які бачить навкруги, копіює несвідомо те, що вражає її органи чуття. З цього складається перше життя, в цім перші шляхи до розуму. Дитина задовольняє рухами внутрішню потребу до самостійного розвитку, як заложено в самім еволюційнім рухові природи. Дитина розбиває, ламає, рве на шматки свої забавки й знову складає, лазить, ходить, силкується вимовляти згуки й слова, що чує навкруги. Чує, як більші називають різними словами річі, й силкується і собі нестемнісенько так називати їх. Вимовляючи різні згуки, дитина потроху призвичаює свій орган голосу до мови. Вчуття од згуків переходить в уяву рухів мови, що, втілюючись, стають її ідеєю — силою.
У природі ніщо не витворюється одразу, а все підлягає законові послідовности. Він особливо яскраво виявляється на мові й на міцно сполученій з нею думці. Закон послідовности, хоч і надто повільно, проте дуже міцно сполучає мову з уявою того розуміння, яке людина надає кожному слову чи речінню. Спершу дитина вбірає своїми органами почуття слова — ідеї, що мають конкретний ґрунт, вбірає їх фізіологично, а тоді вже сполучає їх способом асоціацій та асіміляцій і утворює те складне розуміння, яке дорослі зазначують словами.
Слухове переймання згука й слова зворушує й викликає рухи мови. Згуки рідної мови відповідають спадковим нахилам дитини, і в мізковій корі збірається що-далі все більш слідів від тих вчуттів, які вразили дитину, від тих слів, що вона сама промовила. Послідовно вироблюється центр голосових (згукових) образів і уяв, утворюється центр мови, який асоціаційно сполучається з центрами инших вчуттів, і таким способом мова наче-б то органично прилучається до всього псіхичного життя дитини.
Для того, щоб вияснити псіхо-фізіологичний процес утворіння річевих (предметних) уяв, Лай наводить такий приклад:
Дитина, скажемо, бачить яблуко. Світлове проміння від яблука проходить в око й роздратовує зоровий нерв, а він уже переносить це роздратування до зо́рового центра S у потилишній частині великого мізку і зворушує цілі рядки гангліозних кліток.
_122.png)
Це — фізіологичний процес. Поруч діється відповідний псіхологичний процес: дитина бачить яблуко — це зорове переймання яблука. Дитина потім бере яблуко в руки, мацає його, і в дотикальнім центрі F утворюються дотикальні переймання, та дотикальні уяви яблука. Далі дитина нюхає яблуко — і в нюховому центрі R зьявляються нюхові переймання й уяви. Коли дитина впустить яблуко, і воно покотиться по долівці, утворюються слухові уяви у слуховому центрі H. І нарешті дитина їсть яблуко; роздратування відповідних нервів передається, так думають, у gyrus hippocampi, на внутрішньому поверху великого мозку і утворюються смакові переймання й уяви. Всі ці уяви, що приймаються фізіологично, потім зьєднуються асоціаційно й утворюють складну уяву, яку дорослі називають словом яблуко. Коли у свідомости дитини виникають річеві уяви через те, що сенсорні центри мають звязок з моторними центрами мови, то роздратування сенсорних іде спадковим шляхом до мо́торних і тут виникають мо̀торні річеві уяви.
Дитина спершу вбірає згуки мови і робить сполучені з ними рухи несвідомо; це вона робить через врожденну зворушливість відповідних порушаючих центрів; потім зьявляється і свідомий рух, коли дитина хоче промовити той або инший згук чи слово. Але цей останній процес складніший, ніж інстінктовна спроба дитячої розмови, і вимагає особливо сприяючих умовин для свого розвитку. Зрозуміло, що такими умовинами й буде переважно матерня мова.
Навіть тоді, коли дитина ще не говорить, коли, вживаючи багато з'усилля, вона вимовляє тільки окремі згуки, слухання рідної мови допомагає складатись мьязовим (мишечним) рухам так, щоб потім легше було вимовляти цілі слова й речіння. Пристосовування мьязів голосового пристрою виникають далеко раніш, ніж свідома уява самого слова. В цьому запобігливому пристосовуванні мьязів і полягає деяка полегкість у перейманні рідної мови і, навпаки, часом трудність при вивчінні потім чужої мови. Дитина, звичайно дуже нешвидко асоціює ті згуки, або слова й фрази, що почує, з тими річами, діями, у сполучінні з якими вживають їх дорослі. Їй треба для цього великої і довгої праці. І ці здобутки школа повинна шанувати, бо це високе культурне придбання дитини. Школа повинна ширити її знання просто й обережно, а не запаморочувати методами й сістемами поневоління, бо вони чужі дитячій природі й задержують нормальний поступовий зріст духовних сил.
Розвиток мови посувається разом із загальним розвитком дитячого организму, і мова є здобутком свідомих перейманнів і уяв. Опанувати як слід форму мови можна тільки при досить численних уявах, що придбані в дитинстві і сполучені словами з конкретними образами розуміннів. При амнезії (втрата памьяти) перш за все одно за одним втрачаються слова, що виникають з абстрактних перейманнів; останніми зникають з обсягу свідомости річеві слова. Дитина живе тим, що вбірають органи чуття, і тому те, що бачить і чує людина в дитинстві, найглибше западає у свідомість і найдовше зостається з памьяті.
Не легко дістається дитині мова. Коли ми пильно придивимося до того, яким способом дитина навчається розмовляти, коли прослідкуємо її працю над першими перейманнями, то побачимо, якою впертою й тяжкою роботою, яким напружінням фізичних і духовних сил маленькій людині доводиться доходити до зрозуміння мови.
У перейманні рідної мови нам стає в пригоді природній і спадковий нахил до рідної мови, що придбано звичками цілого ряду поколіннів. „Словесні уяви, — каже Лай, — як спадщина, передаються од покоління до покоління і повинні бути приняті й усвідомлені, як готові форми, згідно з загально-принятим вживанням“.
В загальнім розвитку дитини лежить і розвиток її мови. Мова втілюється з першими уявами дитини, і природа так міцно єднає їх, що нормально розвинену дитину ми не можемо уявити без рідної матерньої мови. Дитяче белькотання — це низка живих, конкретних образів, що зьявились і втілились тільки проходячи через асоціації і асіміляції та прилади сенсорно-моторних центрів; втілившись, вони таким чином стали його природнім непорушним придбанням.
Одберіть у дитини рідну мову, і ви зробите її духовним калікою, духовно глухим і сліпим. Ви одберете в неї образи, якими вона жила й думала. Дослухайтесь тільки, скільки балакає дитина. Щебече вона з ранку до вечора, цілими днями, ніби слуховими та згуковими уявами вона думає, ніби жодна думка не проходить без голосових рухів. У рухах її розвиток. Квола фізично, дитина й розумово розвивається також погано.
Всим сказаним ми хотіли показати, що матерню, рідну мову природно звязано з нашими першими дитячими перейманнями, рухами й уявами, що матерня мова лежить у минулому дитини, в її істінктовно-спадкових і принатурюючих рухах, що фізично-псіхичний закон всякого здобутку полягає у нашій природі вчуттів і тих рухів, які з них виникають, що здатність до переймання залежить від попередніх спадкових звичок і впливу сприяючого ґрунту оточіння. Цим всим з першого початку дитина живе й думає. Це факт величезної ваги, і його мусимо брати за вихідну підставу педагогичних і дідактичних способів та методів навчання рідною мовою по школах.
Рідна мова — це народній скарб; в нім зібрано й сховано найкоштовніше, найкраще, найдорожче, — все, що підносить людину до найвищих ступнів культурного рівня, все, на чім будується його поступове, моральне, духовне й культурне життя, — його минуле й його майбутнє. Мова — то праця народнього духа, його жива діяльність. І через те вона стає яскравим виразом індівідуальности окремої людини і цілої народности. Ще Гете зауважив цю прикмету мови і, ґрунтуючи на ній свої спостережіння, написав характеристики головніших європейських націй.
Мова цілого народу, що має свою літературу, готові форми думки, звязані з минулим псіхичним розвитком нації, надає особливости вдачі й розуму народа. Впливаючи-ж на розумову творчість, вона прокладає йому шлях, яким треба йти, щоб удосконалити всі свої сили. „Поділ роду людського на племена й народи, — каже Гумбольдт, — і походжіння різних мов і говірок, ці зьявища міцно сполучені між собою; вони залежать од вищого зьявища — од відроджіння духовної сили людськости“. Мова — це власність людського духу; через те-ж, що той дух людськости тільки переинакшено під впливом природи й місцевости, він і визначає зрештою і національний характер, цю основу зьявищ у житті народа і в усьому, що складає силу й гідність нації, і переходить у спадщину від одного покоління до другого.
Діяльність нації нерозривно сполучено з мовою, в цім її суть, а через це вартість мови визначається здатністю її давати певний напрямок всій творчій діяльности людини й нації. Мові властиве все, що має в собі дух нації. У нації нема нічого, ні дрібного, ні великого, що осталось-би чужим для її мови. Але мова не обмежується перейманням впливів; вона, не зважаючи на надзвичайну різноманітність можливих розумових напрямків, іде за одним певним, а власною, внутрішньою діяльністю переинакшує всякий вплив на нього. Таким чином, мова є продуктом розумової діяльности, і по ній ліпше можна пізнати націю, ніж по її звичаях і вчинках[2]. Народня мова приймає і зберігає ті прикмети, що складають особливість нації і одрізняють її від инших.
Для нас зрозуміло, що доки істнують нації й народи з їх індівідуальними різнаціями, з їх відокремленими інтересами, доти питання про національне виховання, про національну школу не буде химерою, а реальним, повним глибокого значіння, повним життьового змісту, розумінням. Під національним вихованням ми розуміємо не шовінистичне, не приправлене „дутим“ патріотизмом, а виховання в дусі нації, в дусі мови, в її переказах, віруваннях, її звичаях, її історії, її культурі, національної творчости, того, про що писали й казали найліпші представники нації, всього, що народ або нація пережили, бачили, чули, виробили, що придбали найцікавішого, найкористнішого в своїм розвитку. Таким чином, мета виховання молодого покоління нації, що ступила на шлях відроджіння, збігається з метою життя в природньому нормальному розвиткові нації.
В національнім вихованні сила й здоровья нації, її матеріальний добробут, її поступова культура, її духовна міць. Все-ж це розвивається тільки таким вихованням; тільки воно одно не шкодить зростові й розвиткові індівідуальних гідностей вдачі нації. Бо національне виховання має таке відношіння до нації, як індівідуальне виховання до окремої людини; воно ґрунтується на вивчінні всіх одмін національного духа і вдачі. Крім цього, мусимо додати, що національне виховання виникає з інстінкту самоохорони, який в широкім розумінні дбає про фізичне, моральне й матеріальне здоровья нації. Національне виховання — життьова потреба нації й повинно мати за собою право й закон.
В своїм нарисові ми висловили загальні думки, але не торкались розробління в дрібницях кожного питання, тому не зупинятимемось і на докладній схемі національного виховання, на розгляді ґрунтовних псіхологичних елементів національного інтелекта, вдачі й почуття, а тілько зупинимось на де-яких річах, на які слід звернути увагу при вихованні. Особливо важливим для нації можуть бути: розвинений смак до національної творчости в мистецтві та рідній літературі, глибоке знання науки, національної й загальної індустрії, широке ознайомління з псіхологичними особливостями національного типу, національного побуту, розвинені спостережіння над близьким життям, національна свідомість, на скільки це не заважає здоровому націонализмові. Найбільш, звичайно, треба зупинитись на мові та на рідній словесности. Ознайомління з нею повинно починатись ще до школи через знайомство з народніми казками, приказками, прислівьями, а в школі — з творами найкращих рідних письменників. Мова — душа нації, вираз її вдачі. Рідна словесність — це скарбниця знаннів про рідний народ, про його мрії й ідеали, змагання, його світогляди, про найщиріші думки, найліпші почуття, бажання. Одно слово, з народнім побутом треба звязати виховання дитини цього народа. Ніякі виховничі заходи й методи не досягнуть мети, коли не будуть зґрунтовані на близьких дитині побутових національних умовинах. Життя сильніш, могутніш од всякої штучної, далекої од природи, педагогики. Неправдиве виховання тільки знищує творчі сили нації, сковує її ініціативу, принижує до „культурного убожества“, „оскудѣнія запасовъ нервной и психической силы“[3].
Для національного самовизначіння, для успіху в майбутніх культурних придбаннях нації, для суперництва потрібні фізично здорові покоління, що можуть вирости тільки на ґрунті нормальних життьових умов та здорового національного виховання. За браком змаганнів до поліпшіння становища через національне відроджіння й виховання, настає загальна одсталість нації, що дуже погано відбивається на молоді, доводить до процесу вирождення. Щоб мати здорову молодь, треба оздоровити оточіння й поставити на нові національні підвалини виховання й навчання дітей. А инак, ми своєю байдужістю до дитини, це-б-то до своєї будучини, багатомилійонну націю призначаємо на духовне безсилля й безвілля; ми не розвиваємо її хисту, а ще в коріні підрізуємо його та закопуємо в землю.
Треба витворити таке становище у нашому суспільному житті, де було-б можливо вільно й легко розвиватись індівідуальним здібностям дитини, де-б нація, розвиваючись у своїй культурній поступовій творчости, могла-б принести своє власне на вівтарь загальнолюдської культури. „Національна честь і гордість, у найвищім значінні цих слів, має найбільше задоволення од всесвітнього визнання за нацією тих або инших заслуг в духовній творчости, в науці, літературі й мистецтві, й у практичнім будівництві суспільносоціального життя, що наближає до всесвітнього ідеалу“[4].
Досягти цієї мети можна тільки шляхом національного виховання.
Коли ми бажаємо, щоб наші нащадки мали ліпші умовини життя, ми повинні домагатись національного виховання наших дітей, дітей рідного нам народу.
Ґрунтом такого виховання мусить бути з одного боку семья, а з другого — школа. Спробуємо зупинитися на вихованні й навчанні в школі.
Ми вже звертали увагу читача на те, що рідна мова не є тільки простими складаннями згуків, а що з кожним словом втілюється значіння слова і уява його. Голосова форма зливається з значінням так міцно і нерозривно, що значіння неможна відокремити од слова. І все те, що дитина придбала змалку з мовою, втілилось у неї разом з комплексами вчуттів, уяв, перейманнів, розуміннів і міркуваннів. З усим цим вона попадає в школу, як із своїм духовним обличчам, що утворилося на ґрунті рідної мови. Те, що дала дитині її нація, що вона дістала в спадщину від неї, з усіма особливостями її, що ввійшло в її істоту з мовою і керує її думками і вчинками, те все несе вона в школу: і справжній школі зостається зґрунтувати та розвинути всі її духовні й природні сили.
Перш за все школа повинна звернути увагу на розвиток мови. З розвитком мови розвивається й розум і душа дитини. Бо в денаціональних школах, замісць розвитку рідної мови, ми бачимо перекручування національної псіхики дитини, з якою вона принесла свої спостережіння й відповідні уяви. В такій школі дають нові слова, нові їх значіння і втілюють з ними нові уяви, перетворюють заново її думки. Зрозумілі, сполучені з її фізичним і псіхичним життям, уяви, силоміць заміняють штучними поверховими, бо проти волі накидають незрозумілими словами знання; а не маючи міцного, відповідного ґрунту, ці знання все одно зникнуть.
Щоб насадити тут нове, чуже її организмові, треба викорінити спершу придбане природою дитини, це-б-то, перекрутити всі розуміння, перемішати одні з другими, наробити такої мішанини у псіхиці дитини, якої не здолати і дорослому, не то що дитині.
„Що-ж робить школа (денаціональна, звичайно), коли відкидає народню мову і натомісць учить чужою?“ — питається Грінченко й відповідає: „Вона примушує народню думку зробити величезне з'усилля: зійти з тих всіх числених шляхів, якими вона ходила з стародавніх часів, і піти новими, не менш численими, напрямками, часто протилежними тим, якими вона йшла до цього часу. Безперечно, що на таких підвалинах народня думка не тільки не може розвиватись, вона взагалі не в силі робити хоч трохи продуктивно: вона може тільки плутатись у лабіринті суперечок або мимоволі йти за указкою“.
Школа повинна не руйнувати творчі сили нації, а на добро громадянству й державі розвивати їх, не псувати ініціативу та самодіяльність, а покластись на національну псіхологію і старанно культівувати сталі риси нації, як найліпший скарб народа. Доброю школою ми визнаємо тільки ту, що не йде супроти дитячої природи і стежить не за зовнішніми цілями, а внутрішніми: за національною цілостю народа через навчання рідною мовою. Рідна мова у школі так само потрібна для освіти дитини, як чисте повітря й світло для нормального розвитку организму.
У нас на Україні збільшується кількість шкіл, де лунає чужа мова, де здобуваються знання не рідною українською мовою. Зростає кількість шкіл, та не зростає народня освіта. Дитина виходить з школи освіченою не більш того, якою вона ввійшла в неї. Нігде так гостро не відчувається „рецідів безграмотности“, як по наших українських селах. Дитина вже за рік після того, як скінчила школу й дістала „свідоцтво“, робиться цілком безграмотною й ледве-ледве, з великим з‘усиллям, з багатьома помилками, підписує власне імья й призвіще.Од сучасної школи ми, як і Ушинський ще 47 літ тому, не ждемо нічого доброго для наших дітей, бо до неї переходить дитина з дому „як з раю в пекло, а з неї біжить додому, як з темного пекла, де все темне, чуже й незрозуміле…“ Таке вражіння повинна робити школа на українську дитину незрозумілою для неї мовою. Дитина, не чувши дома жодного російського слова, починає в школі з першого-ж дня ламати язика на російський лад; ще нехай би на чисто-російський, а то на той гидкий жаргон, що витворився у малоосвіченого українця, який пнеться балакати „по-панському“. Така школа з першого дня, і дуже гостро, нагадує дитині, що вона не дома й, без сумніву, лякатиме її. Коли школа не вкоріниться в народне життя й не дасть користних наслідків, то нема чого й дивуватись. Инакше й бути не може. Така школа не варта народа: що значить вона з своєю сотнею негаразд вивчених слів у порівнянні з тою безмірно-глибокою, живою й повною мовою, яку виробив і вистраждав собі народ упродовж тисячеліття; така школа безсильна, бо не ґрунтує дитячого розвитку на народній мові і на народніх почуттях, що відбились в ній; зрештою, така школа шкодлива: дитина входить у неї із сфери зовсім чужої, а побувши в ній і повертається з неї в чужу сферу. Незабаром вона забуває кілька десятків російських слів, що вивчилася в школі, а разом з тим забуває й ті розуміння, що були з ними сполучені. Народна мова й народне життя знову опанують її душу й переведуть на нівець всякий вплив школи, як щось зовсім для неї чуже. Таку школу, мачуху наших дітей, маємо тепер на Вкраїні. Але ми віримо в життьову, творчу силу нашого народа, і ніщо не зможе викреслити український народ із світової семьї народів, ми віримо, що ліпша будучина ще жде наш народ і що він не ляже тягарем недужого брата на инших народів.
Тому наше завдання — дбати про те, щоб на Вкраїні, в школі й по-за школою, наука викладалася рідною, українською мовою.
Рідна мова — наша суть.
Національна українська школа — початок і кінець нашої праці!..
——————