Проблеми виховання й навчання/Переднє слово
| Проблеми виховання й навчання Переднє слово |
I. Природній ґрунт національного виховання ▶ |
|
Всесвітній культурний поступ у своїм непереможнім ходї кличе за собою кожну окрему націю, розбуджуючи її природні сили до творчости; він не ставить їй певних меж, не зазначає певних шляхів, бо це пішло-б всупереч з найелементарнішими завданнями культури, з її змаганням розвиватися всебічно. Нація повинна бути вільною в своїй творчості. Черпаючи з моря світової культури, кожна окрема нація перетворює одержане в лабораторії своїх природніх здібностей і несе світові свій „новий псалом“, мовляв український поет, своє нове слово, якого світ ні од кого, крім неї, не почує, бо виспівати, промовити його змогла тільки вона, бо тільки вона поставлена у відповідні для того природні умови: инші умови — инша нація — инше слово. Припинити вільний культурний розвиток якоїсь надії — це значить позбавити всесвітню культуру одного з її числених прекрасних шляхів до чарівної будущини, а саму націю тую призначити на животіння, негідне її становища в семьї инших націй, свідомо одмовитись од тих культурних вартостей, які здолала-б утворити вона в своїй незалежній творчості. Щастя націй, а тому й щастя людськости у вільнім розвитку природніх сил, у вільній творчості.
Головною підвалиною в будові культурного життя й добробуту кожної нації, безперечно, є народня освіта, впорядкована на підставі найновіших прінціпів незалежної педагогії. Тому-то всякий національний рух завше в першу чергу висовує питання про націоналізацію освіти. Позітивне розвязання цієї проблеми забезпечує здоровий розвиток усіх природніх данних, усіх своєрідних прикмет і особливостей нації, забезпечує їй її щасливу будущину. Український національний рух не є винятком з загального правила. І на тілі української нації завше гострим болем одбивалися всі ті обмеження й заборони проявів її духа, якими обдаровувала націю немилосердна історія. І вона, коли розвиткові її природніх здібностей, її культурній творчості ставлено межі й перетики, змагалася й змагається зберегти свою колективну індівідуальність, своє національне обличча, бо то є питанням її істнування. В особі своїх найкращих представників з давніх-давен українська нація мала й має собі оборонців, що невсипущою працею, розумом і завзяттям своїм дбали й дбають виправити велику історичну помилку — позбавління цілої багатомиліонової народности її самостійного культурного життя. Цілком зрозуміло, осередок ваги невпинних змаганнів українських діячів полягає в здобутті права мати свою рідну школу, як найголовнішу підвалину рідної культури. Чи матимемо-ж ми її? Які данні промовляють за те, що сучасне становище освіти на Україні є тимчасовим, що зрештою український народ матиме змогу йти власним культурним шляхом, згодно з вимогами своєї природи?
Так, матимемо, — з глибоким переконанням ми кажемо це. Не можемо не мати… Українська нація не може бути нелюбим пасербом серед численої семьї всесвітніх націй, бо на сторожі культурних інтересів її стоїть світовий розум, досвід і логика, що знайшли свій вислов у вимогах незалежної здорової педагогії. Кращі всесвітні вчені й педагоги на підставі глибоких дослідів і вивчіння душі людської завше обстоювали за вільний культурний розвиток, за освіту рідною мовою нації; кращі російські педагоги „во главу угла“ справжньої народньої освіти ставили рідну мову нації. Право, наука, досвід на нашім боці. І наше лихо в тім, що російське й українське громадянства в своїх масах зовсім неознайомлені з вимогами педагогії. В своїх змаганнях до освіти громадянство керується чим завгодно, тільки не прінціпами педагогії. Всі здобутки й придбання її, які широко використовуються в інтересах просвітної справи за кордоном, в Росії прищеплюються до сорому поволі. В цім, повторюємо, полягає все лихо. А на те, кажуть, і лихо, щоб з тим лихом битись.
І от видатні люди з росіян і українців всі сили свої клали на те, щоб виробити й поширити серед громадянства правдиві ідеї виховання й освіти, правдиве до них відношіння. Ушинський, Водовозов, Весель, Пирогов, Толстой та инші російські педагоги багато попрацювали в цім напрямку й багатьом одкрили очі на освітну справу, багатьох навчили, як ставитись до неї. На те саме поклав все своє життя й незабутній трудовник на українській ниві, Борис Грінченко. З усіх загальних прінціпів великої науки — педагогії, Грінченко звернув найпильнішу увагу на один, якого російські педагоги через те, шо він їм не болів, торкнулись тільки мимохідь, висловивши в своїх писаннях правдиві свої на нього погляди й відношіння до нього. Це — прінціп обовязкового навчання рідною мовою. Грінченко на власній практиці глибоко переконався в нім, розробив, розвинув його і з запалом та завзяттям, властивими цій великій душі, працював над пошірінням його серед російського й українського громадянства. Це було цілком слушно, бо неможна не згодитись з тим загальним правилом, що тільки тоді рідна мова запанує в школах недержавних націй, коли правдивістю цього прінціпу буде перенято все громадянство, бо воно має вплив на одміни в державнім житті. Ясний прапор небіжчика Грінченка підхоплено діячами молодшого покоління, й дорогу́ справу рідної освіти не кинуто на роздоріжжі.Книга Я. Чепіги — „Проблеми виховання й навчання“ — має, як бачимо вже з самого заголовка, ті самі завдання, якими керувались у своїй праці Грінченко й його сотрудовники. Посіяне Грінченком і його попередниками впало на добрий ґрунт і не могло не зростати, не ширитись. Зріст самосвідомости серед української нації вимагав і вимагає того. Педагогична література українською мовою збільшується, видається навіть спеціальний педагогичной журнал, що єднає коло себе вже цілий гурт українських педагогів, і питання про українізацію школи набірає все більшої життьовости. Ґрунт для майбутньої рідної школи потроху закладається; виявляються й серед українських педагогів нові сили, що не задовольняються самими тільки міркуваннями про потребу рідної освіти, міркуваннями, підпертими свідомістю права нації мати свою школу, міркуваннями од розуму та житейської логики. Виникають бажання підвести під початий будинок наукову підвалину, науково обґрунтувати ті міркування, щоб усякий наочно міг переконатись, що змагання до рідної освіти не є якоюсь примхою або, в кращім разі, не виходить тільки з практики життя, а походить з самої природи людської. Я. Чепіга, чи не перший з цих молодих педагогів українських, поставив питання націоналізації школи на суто-науковий ґрунт. З яким успіхом він працював коло цього, читач мав уже певне нагоду бачити, бо більшість статтей цієї книги містилася по періодичних українських виданнях. Можна сподіватись, що українське вчительство й батьки прихильно вітатимуть цю нову працю, яка робить ще один ступінь до розвязання в бажаннім напрямку нашого пекучого питання — питання про українізацію нашої освіти. Нехай читач буде вибачливим в оцінці цих перших спроб молодого педагога: шлях, обраний ним, надто заріс тернами, надто багато перешкод трапляється на цім шляху (новина праці, необробленність української наукової мови, та й незалежні обставини, що не дають змоги висловитись так, як того вимагає тема), — автор робив, що міг. Хто зможе зробити більш, нехай робить, здоров, бо живе діло, жива справа вимагає що-раз більше сил.