Проблеми виховання й навчання/Страх і кара
| ◀ Моральне внушіння в справі виховання | Проблеми виховання й навчання Страх і кара |
Національність і національна школа ▶ |
|
„Ніяке почуття не шкодить так фізичному й душевному добробутові дитини, а через те й її розумовому розвиткові, як почуття страху“, — такими словами починає Пере розділ про страх у своїй праці „Моральне виховання“.[1] І досить пригадати свої дитячі літа зо всіма їх страхіттями, досить пригадати те, з якою силою вони западали в нашу душу, щоб зрозуміти всю правдивість висловленої думки і згодитись з нею.
Здебільшого виховничі засоби мають підвалиною — свідомо чи несвідомо — почуття страху, бо вважається, що воно впливає найсильніше на слухнянність і покірливість дитини. Ним користуються сливе всі, хто стає близько до виховання дітей. Та залякуючи дітей спершу „хохами“, а потім гриманням і навіть карами на тіло, бачуть тільки зовнішні результати, а що там коїться в середині у дитини — те невідомо нікому, хоч часто й густо з того виходить велика шкода для морального й фізичного здоровья дитини. Навіть гримання жартами погано одбивається на нервах дітей.
Я на собі довідався, як шкодливо впливають переживання страху на моральний стан дитини, і зараз ще жахливе почуття охоплює мене, коли я згадаю собі, які лихі наслідки з того виникають. Але більшість батьків та педагогів у тих чи инших формах вживають ще й досі методу залякування дітей. Тим то здається мені дуже слушним поділитись своїми думками, своїм досвідом в цьому напрямкові з батьками, педагогами і взагалі всіми, хто стоїть близько до виховання.Та нехай читач не сподівається од моєї розвідки чисто наукової праці. Я педагог, а не учений псіхолог. Тож, користуючись по змозі здобутками науки, я маю перш за все на увазі живе життя: питання про правдиве виховання дитини. А зараз я маю на меті тільки спинитись над почуттям страху, розглянути педагогичне прикладання його, щоб вияснити, яка від того користь і шкода у вихованні й розвиткові дитини.
Слідкуючи пильно за поводжінням дитини у різних випадках, вивчаючи її особливости, я завжди зупинявся на почутті страху. Завше внутрішні переживання й почуття дитини одбиваються на обличчі і в очах, ніби у свічаді. Як дбайливо зробила природа, що дала людині такі чуйні органи, щоб виявляти внутрішнє життя! Багато де-чого дитина не може вимовити, не про все може вона росказати батькам, — за неї договорюють її незвичайно рухливі і вразливі мьязи, а особливо мьязи обличча. Це мова почуттів, що доповнює, а инколи й заміняє мову дитини. Без неї дитину в перший період життя важко було-б зрозуміти й дати їй якусь пораду. Вияв внутрішнього стану на обличчі й рухах допомагає нам спостерігати внутрішні переживання дитини.
Зупиняюсь цим разом на страхові, бо, як я вже згадував, страх найшкодливіше почуття для нашої фізичної й духовної природи. У мене й досі стоїть перед очима хлопчик років восьми, син мого гарного знайомого: він злякався пароходного гудка й кинувся до батька з криком: а! а! Відтоді він почав так заникуватись, що часом в балачці тільки й чутно було окремі згуки: а-а, та й годі. Великий переляк одбивається ще гірше: після нього зьявляються які-небудь псіхичні ненормальности, а инколи навіть то й тихе божевілля.
Виховання-ж дитини в семьї, як і в школі, проходить для більшости дітей ненормально. Часто дитина повинна пристосовуватись до вимог недотепного, неконсеквентного виховничого й педагога. Од ненормальних вимог виникають ненормальні відносини між тими, хто навчає і хто вчиться. Наслідком ненормальних відносин є нерозуміння одним одного, нерозуміння, чого саме вимагають ті і чого потрібують инші; і отже страхом в цім разі виховничим найзручніше примусити дитину зовнішнє скоритись вимогам їхнім і виконувати їх проти волі, проти справжніх почуттів.
Страх дуже потужний мотив. І чого дитина не зможе зробити в нормальному житті, як невідповідного її природі, те, під впливом страху, зробить. Як саме буде те зроблено, то инша річ, але вона робить те, що примушено її зробити страхом. Примус у вихованні дітей піддержується почуттям страху то в меншій мірі, то в більшій. Тому рідко можна бачити в наші часи дитину вільно, без примусу виховану. З перших днів життя сповивачем не дають волі її рухам, а виросте — школа також, як то було ще й за часів Русо, повиває її волю й розум в схоластичні сповивачі вчиття.
Зовнішні вияви в рухах є тільки частиною наших внутрішніх переживаннів, тільки відбитком псіхичного і фізичного стану. Але і того, що виявляється на обличчі, на зовнішніх рухах, для нас досить, щоб констатувати незвичайну потужність страху, який виявляється блідістю, тремтінням, стуканням серця, прискореним диханням і т. п.
Перш за все ми розглянемо раптову блідість, що зьявляється здебільшого навіть од невеликого ляку.
Блідість. Відомо, що червоний колір нашому тілові дають численні капілярні канали з кровью, які густо вкривають наше тіло і надають йому червоного відтінку. Треба тільки злегка врізати кожу і звідтіля поллється червона кров.
Канали крови оточені мьязовими волокнами, які то поширюють канальці і роблять просвіти ширшими, то звужують і зменшують ті просвіти. Од поширення просвітів тіло червоніє, а од звужування просвітів у каналах зьявляється у нас блідість.
Головним двигуном крови по каналах є серце. Мьязами, що поширають і звужують оті просвіти, керують особливі численні волокна, що всюди йдуть поруч з кровоносними каналами. Вони відомі в анатомії під назвою „вазомоторних“ нервів, що працюють по-за нашою активною волею. Найбільше одбиваються наші хвилювання на обличчі: воно то червоніє, то блідне; це залежить, головним чином, від того, що нервові центри посилають найсильніші імпульси до каналів обличча, вони тендітніші і легше скорочуються. Такі причини роблять цю частину особливо чуйною до найнезначнішого порушінни звичайного нормального стану нашого организму.
Але таке звужування й поширіння каналів вазомоторними нервами виявляється не виключно на обличчі; воно є всюди по тілові. При великих хвилюваннях, через скорочіння кровоносних каналів, ми відчуваємо холод в нашому тілі. Один мій знайомий, сподіваючись якої-небудь неприємности, завжди нервувався, мав холодні руки, бліде обличча, і часом зьявлявся у нього холодний піт. Моя дівчинка, восьми років, чекала додому сестру і матір, яких вона не бачила вже три тижні і дуже нудьгувала за ними. Коли одержано було телеграму, що вони виїздять додому, це так її схвилювало, що вона зблідла, руки похололи, жвавість її десь зникла і вона до вечора відмовлялась бавитися з дітьми.
Я зробив масове запитання учнів, щоб вияснити, як впливає почуття страху на организм, і де хто з них зазначив холод в руках, ногах і взагалі в тілі, або, як вони висловлюються, „внутрі грудєй“, а також блідість обличча.
Але не завше при почутті страху поруч із ним зьявляється блідість. Буває й так, що ляк викликає поширіння капілярів обличча, і тоді людина червоніє. Правда, це трапляється дуже рідко. Я в своїй практиці мав не більш 4–5 таких випадків.
Неможна погодитись з думкою, що блідість обличча зьявляється від того, ніби під час хвилювання менше прибуває крови до голови. Навпаки, досліди довели, що навіть найменше хвилювання (наприклад, тиша, порушена звичайною балачкою) викликає побільшене прибування крови до голови. Профес. Масо вигадав таке мудре знаряддя, яким виважується найдрібніше побільшіння крови в тій або иншій частині тіла. Демонстрування цього знаряддя показали, що вазомоторні нерви надзвичайно легко озиваються на всякі зовнішні зворушіння почуттів, які в тую-ж мить відбиваються на побільшінні крови в каналах голови.
І коли ми не повсякчасно при хвилюванні червоніємо, то це визначає тільки те, що періферичні канали обличча і взагалі тіла звужуються, а головні в мозкові поширюються, і побільшується там кількість крови. Проте ми і без такого знаряддя можемо помітити, як прибуває кров до голови в той час, коли обличча буває бліде: це мені доводилось самому спостерігати на собі, коли голову проймав нервовий гострий біль: пульсація крови в голові у таких випадках відчувається так, ніби хто молотком бьє, височна жила наливається кровью, а обличча зостається бліде, чоло зовсім холодне, в тілі відчувається холод.
Почуття страху впливає на кровоносні канали так, що в поверхньому шарі мьязів вони звужуються, і перш на обличчі, як найчуйнішій частині организму, а потім на тілі зьявляється блідість, в руках і ногах відчувається холод, і людина починає тремтіти, неначе справді змерзла.
Тремтіння. Характерним для страху зовнішнім виявом його буває тремтіння. Сливе всі учні, яких я запитав, казали, що в перші хвилини з переляку вони часто тремтіли. Оте тремтіння тіла під час страху помічається у всіх живих істот од дрібних до найбільших. Тремтить спіймана пташка в руках дитини, дріжить слон, зляканий ворогом. Тремтять однаково в холод і у велику спеку.
Внутрішня природа того тремтіння нас, педагогів, повинна цікавити, бо тут разом із зміною нормальної роботи одного органу змінюються функції инших, викликаючи таким чином особливі рухи, за якими йдуть події і вчинки людини.
Мьязи під впливом чуттьового нерва скорочуються. Скорочіння мьязів починається звичайно в кількох мьязових волокнах. Скорочіння од перших волокон переходить до сусідніх — других, третіх і т. д. Ті, що почали працювати першими, швидче стомлюються, але ціркуляція крови приносить новий свіжий матеріял і надає сили імпульсу скорочіння. У кволому орґанизмі частини, що своє одробили, далеко з меншою силою заміняються свіжою, новою кровью, тим то скорочіння робляться повільнішими остільки, що вібрації од них зразу помітні, — вони виявляються у виразному тремтінні ніг, рук і всього тіла.
Тяжка праця, як і взагалі незвичайне напруження мьязів одного роду, викликають тремтіння.Вони порушують гармонію єдности рухів за для мьязового скорочіння і зворушіння нервових центрів.
Тремтіння тіла невільне, і ми не можемо нашою волею задержати його, — воно в природі нашого орґанизму.
Наведу кілька відповідей моїх учнів на запитання, — що вони відчували і що робили з переляку?
1. Злякався натовпу робітників, що страйкували.
Присів і не ворушивсь; стало холодно; почував у тілі біль; весь тремтів.
2. Вночі у вікні приверзлось обличча невідомої людини.
Похолола; не могла ні закричати, ані натягти на себе ковдру; тремтіла так, що аж зуби цокотіли.
3. Боялася школи.
Завше, як тільки починали балакати про школу, тікала. Коли-ж мати раптом взяла за руку, щоб повести до школи, завмерла, потім закричала і зблідла; шарпнулась бігти, але знесилилась так, що не могла ворухнутись; поклали на ліжко. Довго тремтіла всим тілом.
4. Хлопчик поночі в хаті наступив на коцюбу, вона вдарила його по лобі, він подумав, що то домовик.
Остовпів, притулився до стіни, притаїв дихання; чув, як тіпалося серце і по тілові щось ніби кололо голками; потім вискочив у двір і весь тремтів.
5. За дівчиною погналася корова.
Дуже злякалась. Спершу побігла, потім знесилилась, упала; тремтіла і почувала, як по всьому тілові кололо, як голками.
6. Чорна незнайома людина ввечері злякала хлопчика.
Тремтів, увесь став спітнілий.
7. У двох випадках злякались переодягнених у вивернуті кожухи.
Дівчина тремтіла, а потім стала плакати.
Хлопчик тремтів, а потім побіг чим-дуж, не оглядаючись, і т. п., і т. п.
З вищенаведеного видко, що, окрім тремтіння, у дітей були різні почуття, які ніяк не можна вважати за нормальні функції незворушеного организму.
Я в своїй практиці спостерігав, що багато дітей од хвилювання тремтить, як тільки покличеш їх до дошки або піднімеш читати. Досить покласти на плече такій дитині руку і вже виразно відчуваєш тремтіння її тіла. У де-яких воно набірає сили великої, — бьє, як у пропасниці. Я ніколи не міг зрозуміти, звідкіля зьявлялась ота трівога і страх, коли до того я не давав приводу.
Дуже часто таке хвилювання доводиться помічати у дітей з поганим здоровьям, або хворих.
Пригадуючи аналогичні випадки — з своїх школярських літ — можу констатувати, що чим суворіш учитель, чим більше він вимагає, тим частіш помічається тремтіння дітей. Трапляється иноді, що дитина не може вимовити жодного слова; і чим більш учитель вимагає, наполягає, чим більш сердиться, тим більш порушуються нормальні функції тіла; дитина навіть губить владу над собою, над своїм организмом і знесилена падає, як непритомна, а инколи зьявляються конвульсії.
Наведу характерний випадок, щоб показати, як страх одбивається на дитячому тілі. Екзаменували моїх учнів. Предсідатель був до мене лихий і мстився на учнях, не криючись з тим перед дітьми. Викликали до столу учня, який усе знав гірше, ніж инші, розумів це і дуже хвилювався. Я підійшов до нього і підбадьорював, як міг. Поклавши руку йому на плече, я почув, як тремтіло його сухорляве тіло; глянув на обличча, аж воно бліде, без крови, нижня щелепа одвисла, очі потьмарились, руки звисли нерухомо. Я звернув увагу предсідателя на таке ненормальне становище дитини. Та він не згодився з тим, не схотів посадити хлопця і дати йому заспокоїтись, а суворо почав питати його. Хлопчик не видержав тієї муки. Зьявились спершу конвульсивні рухи — в бровах, на чолі, а потім і на всьому обличчі. Тільце його захиталось і він трохи не впав на підлогу, але його підхоплено і виведено на свіже повітря. Почуття страху впливає, як тяжка хвороба, особливо на дітей фізично кволих.
Але і в здорових дітей страх псує нормальні функції думання, і особливо гармонійне сполучіння думки з висловом її. Один мій знайомий оповідав, що, викладаючи щось перед учителем та боячись помилитись, він завше думками обганяв фрази, а через те переплутував слова і нарешті збивався. А віршів і байок зовсім казати на памьять не міг, через острах, що зібьється. На инших страх впливає ще гірше, — вони гублять навіть здатність говорити. Мені один старий досвідчений, але досить суворий з своїми учнями, учитель скаржився, що один хлопчик старшої групи, викликаний до дошки, уперто мовчить, навіть карами з ним нічого не вдієш. З місця ще якось одповідає, а коло дошки жодного слова не почуєш. Знаючи нервовість цього колеги, я добре зрозумів, що в учня одбірало язик власне почуття страху.
Змалку я не визначався багатою і легкою памьятю, а до того був хлопець здоровий, з нахилом більше до жвавих забавок, ніж до сидіння нерухомо за книжкою; тим-то сливе ніколи не вчив уроків, за що мене карано часом немилосердно. Та я на те не зважав і не вчився.
Але кожного разу, як учитель називав моє призвіще, я уявляв собі, що мене чекало, і це ввижалося мені так реально, що з переляку я ледве було підводився з місця і йшов до столу, як на смертну кару. Коло столу я починав тремтіти, з першого-ж питання учителя плутався, збивавсь, нарешті — так знесилювавсь, що тільки особливим напружінням волі вдержувався на ногах, щоб не сісти мимохіть на підлогу. Частіше всього це випадало мені на латині, бо тут, до звичайного страху перед майбутньою домашньою карою, додавався страх кари на гарячому вчинкові, від учителя. Нині він архиєреєм і вчить братської любови до ближніх і особливо до дітей, а тоді був для мене і багатьох товаришів моїх найлютішим катом, бо кожного разу навчав нас тим, що, приклавши до великого пальця два инших, цими двома, як камінцями, бив по лобі дітей з такою силою, що на ньому звичайно зьявлялись синяки. Це так лякало нас, малих, що уроки латині часто-густо проходили з „інцідентами“: де-які хлопчики так лякались, що на підлозі коло столу лишали „слѣды своего пребиванія“.
З цього усього видко, що страх погано впливає на фізіологичний стан людського организму, особливо дитячого. Нервові хвилі, що нормально плинуть одна за одною, рівномірно, під впливом страху починають то слабшати, то дужчати, мьязи скорочуються нерівномірно і гублять свою силу; пульсація крови змінюється. Поновління витраченої енергії іде нерегулярно, замітними перескоками і тіло починає тремтіти й знесилюватись.Страх, як і всяке почуття, має своїм наслідком нервове роздратування, яке одбивається на мьязах; викликане страхом, почуттям дуже великої сили, нервове роздратування раптом передається кровоносній сістемі; через те слабшає мьязова діяльність: діти з переляку „завмерають на місці“ або „стовпіють“, це-б-то гублять здібність робити рухи по своїй волі.
Стукання серця. Ми помічаємо, що пташка, коли її спіймають, в трівозі бьється в наших руках і серце її прискорено стукає, ми ясно відчуваємо його удари. Дайте їй трохи заспокоїтись і серце перестає так часто битись. Але досить рухом показати, що її життю загрожує небезпека і серденько її знов швидко забьється. Сливе те саме ми помічаємо на дітях. Прикладіть руку зляканій дитині до місця, де серце, і ви почуєте прискорене стукання серця, що з часом зменшується до норми. Коли ми роспитували дітей, вони казали, що з переляку у них прискорено билось серце.
Це ствержують і дорослі. У де-яких осіб навіть легкий невеличкий ляк викликає прискорене стукання серця і удари його в тілі відчуваються, як удари молотка.
Взагалі серце побільшено бьється не тільки від почуття страху, — те саме викликає і велика радість. Вплив почуття на серце досить сильний. В таких випадках серце є найчуйнішим апаратом людського организму. Машинка, яка механично записує кривими лініями роботу серця, показує, що всякий шум, раптові згуки викликають прискорені стукання, і вони на папері апарата лишають частіші штріхи.
Причиною тому почуття, що зворушило нервові центри. Коли людина спить, пульсація крови прискорюється, нехай тільки зьявиться хоч невеличкий шум, що порушає тишу і тим збільшує силу почуттів, а серце сонної людини не перестає реагувати на них.
Наш организм збудовано так, що він автоматично пристосовується до обставин, щоб підтримати життьову діяльність свою. Кровокружіння змінюється відповідно вимогам витраченої енергії; воно, розносючи свіжі матеріяли, то збільшується то зменшується. Нерви по-за нашою волею керують кровокружінням, самотужки оберігаючи наш организм од шкодливих впливів.Мьязи, що викликають скорочіння серця і поширіння його, керуються нервами. Вони гонять кров з більшою або меншою силою по каналах відповідно впливові на них нервів. Нервова зворушливість прискорює стукання серця. Масовий вплив почуття змінює функції, тіло вимагає більше свіжої крови, щоб прискорити замін матерії.
Ми знаємо, що під час страху людина блідне і тремтить. Поверхня тіла, що охолонула, вимагає приливання крови в ці місця, щоб зігріти їх. Саме тремтіння є змаганням организму збільшити теплоту в тілі, зігрітись і набратись сил, що під впливом почуття значно підупали. Певне через це дитина, як видно з моєї анкети, злякавшись, не зразу тікала, а якийсь момент зоставалась нерухомою. А коли серце поверне витрачену енергію і надасть сили организмові, дитина біжить.
Нормальне годування кожного органу тіла завше піддержується вазомоторними нервами, що регулюють течію крови шляхом скорочіння мьязів.
Щоб збільшити течію крови, вони примушують серце прискорити його роботу. Така механична робота серця вигідна людині, бо вона не бере нашої активної діяльности на урегулювання сердечних рухів і упорядкування течії крови в каналах.
Утікання, що часто зьявляється другим виявом почуття страху, виясняється інстінктовним змаганням нашої природи зберегти организм від шкоди, що йому загрожує. Спершу, як це було вже видко вище, дитина, злякавшись, стає нерухома і тільки потім кидається тікати геть. З часом дитина здобуває досвід, що краще бігти одразу. Тому певне де-які діти одмітили в своїх листах, що першим їх рухом після переляку було втікти далі од того, що їх злякало. І тільки потім у них наступав період знесилення з прискореним стуканням серця.
Дихання. Моя маленька дівчинка, злякавшись великого собаки, кинулась до матері з очима повними жаху, з переривчастими згуками від частого дихання.
І через кілька хвилин, оповідаючи про собаку, вона все ще не могла спокійно балакати через прискорене дихання. Вона була цілком здоровою дитиною, розвивалася нормально, але почуття страху відбилось на функціях грудної клітки і на легенях. У одної дівчинки-школярки склалась навіть звичка задержуватись на пів слові; підвалиною звички був страх і непевність в знаннях. Зупинялась спершу на пів слові, свідомо, бо боялась далі невірно сказати; сказавши початок слова, вона трівожно озиралась, вдивлялась в обличча учителя і або переинакшувала слово, або договорювала половину до кінця. Першим стімулом до поділу слова на дві частини був страх і прискорене дихання, од якого зьявлялось спазматичне зітхання.
Таке саме прискорене дихання я спостерігав у дорослих при невеличкому хвилюванні. І в цьому разі воно не залежить од волі людини, як і стукання серця. Але між стуканням серця і диханням є глибока залежність. Збільшіння трати матеріялів збільшує кровокружіння, се-б-то прискорюється скорочіння сердечних мьязів і стукання серця вчащається. Коли різні частини организму вимагають частішого посилання до себе крови, зьявляється потреба прискореного її очищіння, що і роблять легені; вони прискореним розширінням вдувають чисте повітря і видувають геть негодяще. У сні, коли людина найменше діяльности виявляє, вона найменше й зітханнів робить, та до того-ж ще у сні дихання вводять в легені за хвилину всього один літр повітря, замісць семи літрів під час діяльности.
Почуття страху викликає хвилювання нервів, які керують легенями. І досить невеличкого страху, щоб прискорити дихання. Особливо це помітно на дітях. Педагоги часто помічають, як діти, учні, боячись кари за невивчені добре уроки, починають заникуватись, переривають на половині слова, не закінчують речіння, ніби не вистачає у них повітря. Коли-ж до того вчителя бере нетерплячка, дитина, почуваючи близьку кару, починає ще дужче хвилюватись, дихання вчащається, і нарешті дитина заплутується зовсім або закінчує нервовим плачем. Оскільки складний цей псіхичний факт — ми не знаємо, але що він глибоко лежить у внутрішній структурі дитячого организму і його зьєднано міцно з інтелєктом, то в цьому переконали мене досліди над різними виявами дитячої душі.
Дитина не має такого вольового досвіду над мьязами легенів, як дорослі, і в неї внутрішні вчуттьові переживання виявляються рухами, як того вимагають останні; дорослі-ж здобувають над ними де-яку волю і при невеличкому хвилюванні можуть задержувати їх. Тим то на дитині помітніше, що коїться в ній у середині, що вона переживає.
Діти сами кажуть, коли їх спитати, — що, злякавшись, вони дихають швидче. Мені довелося були свідком де-кількох виявів за одним заходом цього почуття. З учнями школи я обдивлявся рельсопрокатний завод на півдні України. Ми підійшли з дітьми до пилки, котра перерізує роспечену червону залізну штабу. В ту мить, як пилка приторкнеться до неї і починає її пиляти, искри огненною мітлою летять вгору і розсипаються далеко навкруги, а в повітрі ростинається різкий згук. Першого разу це так було несподівано і так налякало дітей, що вони кинулись раптом до мене і вчительки. Дівчинка, що стояла біля мене і держалась за мою руку, стиснула її ще міцніш і притулилась до мене. Я нахилився до неї і заглянув в обличчя. Очі її з переляку були поширені, обличча нерухоме, рот роскритий, а маленькі груди її прискорено підіймались. Помітивши мій рух, вона соромливо притулилась до мене і стала переривчасто, не в силі здержати прискореного дихання, оповідати про те, як страшно.
Я зацікавився цим і, придивляючись до учнів, помітив що, певне, незвичайне оточіння заводу нервувало дітей. Балакали вони поспішаючись і вигукуючи слова. На мою думку, це свідчить про прискорене дихання від хвилювання і взагалі про побільшену роботу мьязів горла, легенів і грудної клітки.
Шкільна практика дає досить фактів, щоб бачити, як почуття, і особливо страх, одбиваються на диханні. Страх не тільки прискорює видихання, але часто спазматично задержує їх на яку частину хвилини. Суворе раптове гримання вчителя задержує дихання дитини. Сильний переляк впливає також: голос уривається і дихання задержується.
Я навмисне зупинився на диханні, як на такій прикметі почуття страху, на яку педагоги найменше звертають уваги, тоді як вона варта того, бо мьязові рухи грудної клітки непідвладні волі дитини, і це дозволяє зараз помітити її хвилювання.
У моїй групі є хлопчик з незвичайно нерухомим обличчам; належить він до типу малорозвинених фізично дітей. По обличчу його неможна довідатись про внутрішні його хвилювання, ніби душа його завше спокійна; і тільки дихання виявляє його переживання. Завше роззявлений рот і нервове хитання нижньої губи, що відповідає видихам повітря, відзначають його хвилювання.
Дарвін зазначає три прінціпи виразу почуттів. Для нашого нарису мають особливе значіння два його прінціпи, а власне: прінціп користних асоціаційних звичок і прінціп дій, залежних од констітуції нервової сістеми, з самого початку незалежних од волі і до певної степені незалежних од звички[2].
Перший прінціп має певні складні дії, що приносять пряму або побічну користь при данних душевних переживаннях, задовольняючи бажання і полегшуючи де-які вчуття. Таким чином складаються асоціації, певні звички, як тільки знов зворушується подібний стан духа, хоч в найслабішій мірі, зараз зьявляється змагання робити ті-ж самі рухові дії, хоч би вони і не приносили цього разу ніякої користи. Так в школі мені багато разів доводилось спостерігати, що діти, після вчинку, за який завше карають, щоб уникнути кари, яка їм ввижається, тікають геть. Утікання асоціювалось з униканням кари, і це давало дитині задоволення. Через те діти прикладають цей засіб в аналогичних випадках, хоч би в дійсности їм і не було чого сподіватися кари, але тут ми зустрічаємося з зовнішніми стімулами, що загрожували їм далекою, непевною небезпекою. Мені траплялось инколи кликати до себе хлопчика, який, граючись, кидав камінці на пташок; кликав, звичайно, я без тіни погрози в голосі, навпаки з прихильністю, але всякий раз хлопчик тікав геть від мене. У дитини 8–9 років, особливо в промислових містах, такі рухи звернулись сливе у рефлекс.
Те саме можна сказати і про мьязові рухи: при певному душевному стані вони виявляються на обличчі, і воля наша тільки в де-якій мірі може опанувати їх, а єсть і такі, що їх дитині несила припинити, і вони бувають надзвичайно виразні. Так ми зводимо руки вгору, коли ми ждемо удара, або коли щось летить зверху на нас; коли ми падаємо додолу, щоб захистити себе, протягуємо руки наперед. Через те саме ми здобуваємо звичку дивитись на світ, прижмурюючи очі, нахиляти голову, коли що низько летить над нами і т. ин. Склались вони асоціативним шляхом, рядом досвідів і тільки потім перейшли сливе в рефлекторні дії. Рефлекси виникають через роздратування періферичних нервів; роздратування впливає на де-які нервові клітки, а ці останні збуджують певні мьязи і, минаючи свідомість, викликають відповідні рухи, як наприклад, чхання.
Що до другого прінціпу, то-б-то простого впливу зворушеної нервової сістеми на тіло незалежно од волі і частиною од звички, то можна сказати, що при ньому чуттьовий апарат дуже зворушується і утворена ним нервова сила передається в певному напрямкові і викликає виразні дії. Достаток нервової сили впливає досить на мьязову сістему, на природу рухів. Як відбиваються нервові зворушіння на рухах, це ми бачимо в тремтінні мьязів, яке при тому не залежить ні од волі людини, ані од звички. Хоч те тремтіння мьязів іде слідом і за почуттям гніву, і великої радости, та задоволення, але страх в цьому випадкові діє особливо яскраво, викликає дріжання найчастіше. Впливання нервових зворушіннів виявляється на серці, на сістемі, що двигає каналами, на скорочінні мьязів і знесилінні органів тіла, од чого, наприклад, зьявляються сльози і піт, підіймається волосся на голові і навіть сивіє. Найяскравіше одбиваються всякі внутрішні хвилювання на диханні і особливо на мьязах обличча. Мьязи обличча найтісніше зьєднано з нервовими центрами, може тому, що найбільше ними доводиться нам робити рухи. Масо з приводу цього каже[3], що мьязи обличча рухаються у нас од всякого впливу зовнішніх і внутрішніх причин на нервову сістему, хоч би й які незначні вони були; а це власне через те, що мьязи обличча постійно ворушаться і коли говорять, і коли дихають, і коли їдять, та і взагалі при всякому напружінні органів почуття. Ми, далі каже він, часто здибуємо людей, у яких, дякуючи надмірно розвиненій зворушливосте нервових центрів, істнують підсмикування обличча — швидкі, невільні рухи вік, кутків рота, мьязів чола. Поміж мьязами обличча легше всього відповідають на нервове роздратування мьязи очей, що лежать найближче до мозку.
Од частого працювання мьязів здобувається їх полегшена зворушливість. Спенсер же додержує иншого погляду на зворушливість мьязів обличча; причину її бачить в їх дрібности: нервова хвиля невеличкої сили росходиться всюди однаково, але збуджує тільки ті мьязи, де сума інерції, яку треба подужати, буде найменша. Через те мьязи ніг та инших важких мас не реагують на слабі нервові хвилі.
Взагалі законів, які керують нашими рухами різної сили, фізіологія ще не вияснила, але можна тільки констатувати разом з Спенсером[4], що всяке почуття періферичне або центральне, це-б-то, вчуття або емоції, — є сопутником нервового роздратування і викликаного ним нервового розряжіння. Всі почуття, до якого-б порядку вони не належали і якою-б силою не володіли, починаючи від наймогутніших і непохитних і кінчаючи найслабішими, всі ці почуття є сопутниками нервових хвиль, що безупинно зьявляються знову і безупинно відбиваються по всіх напрямках у всій нервовій сістемі.
Сталий нервовий потік, що складається з цих постійних хвиль, які йдуть одна за одною, впливає одночасно і на внутрішні органи і на мьязові вольові і невільні рухи. Через оті нервові хвилі від збуджіння мьязових рухів, а також асоціацій і звичок — почуття страху виразно виявляється в тілі певним способом, веде за собою певні рухи його органів внутрішніх і зовнішніх. Де-які з них склались активно, а деякі рефлекторно.
Для педагогики важний звьязок їх з почуттям, яко псіхофізична реакція. Ми й розглянули поки-що страх тільки з цього боку, щоб показати, що разом з почуттям порушуються і функції организму і порушуються досить ґрунтовно. А це, на нашу думку, в справі виховання повинно звертати особливу увагу педагогів, батьків і взагалі виховничих. Страх дуже складне почуття, але почуття яке не завше невільне, і може навіть підпадати звичці, а тому воно належить до тих почуттів, що їх можна виховувати, або, краще мовити, керувати ними так, щоб найменше вони шкодили дитині. В своєму місці ми розглянемо його з цього боку, а тепер познайомимось з спадковим характером страху.
Що почуття страху має спадковий характер, в цьому нас переконують частиною наші спостережіння, частиною спадковість де-яких особливостей организму людського, почуттів і їх виявів. Страх у своїй початковій формі виявляється ляком перед нешкодливими річами і живими істотами без попереднього досвіду, це-б-то без розуміння того, що ці річі можуть шкодити нам. Цікавий приклад цьому наводить Ланге[5], (він бере його у Спальдвіга), — двохтижневе курча, почувши самий крик хижака, виявляє безумовні ознаки жаху, хоч само собою воно не знає про небезпеку і не бачило ще жодного хижого птаха. Тут безумовно почуття страху зьєднано з інстінктовними рухами, що мають метою уникнути шкодливих річей. Це інстінктовне змагання індівідуума до самоохорони натякає на страхову спадковість, бо инакше курча, перш, ніж здобути досвід про шкоду хижака, повинно було-б загинути від нього.
Прирожденність страху видно вже в наймолодшому вікові, в рухах немовляток. Так одного разу мені трапилось пятитижневу дівчинку, забавляючи, підняти вгору і раптом опустити вниз. Немовлятко лежало горілиць і помітити рух по обстанові не могло, не могло воно й думати, що падає додолу, та і взагалі за цей невеличкий період свого життя воно не здобуло ще досвіду в цьому або аналогичному випадкові, а проте тільки я опустив його, як воно все здрігнулось, вигукнуло характерний для страху згук, подібний до „ах“ і замовкло (до того воно ввесь час кричало); очі поширились, а тільце зробилось нерухомим. Але пройшло пів хвилини і немовлятко ще з більшою силою почало кричати, обриваючи згуки так, як це роблять старшенькі діти, скаржучись в сльозах на напасника після ляку, або великої образи. Взагалі ми маємо досить виявів страху у немовляток, що не мали попереднього досвіду, не могли переняти щось од инших старшеньких дітей або дорослих.
Дитина одержує в спадщину разом з иншими почуттями і почуття страху. Пере, міркуючи, як саме передається почуття страху новими поколіннями, каже, що тут очевидячки переважну ролю грає мати, дякуючи довгости впливання фізичної і моральної інкубації[6]. Відомо-ж, що людська істота здатна наслідувати разом з тілесними формами і псіхофізичну структуру, близьку до складу наших батьків, і в нас виявляються інстінкти наших прабатьків, інстінкти часом вже некористні, зовсім непотрібні в житті. Закон передавання фізіологичних особливостей роду каже, що повинні бути й передавання почуттів, повинна бути душевна спадковість. Фізіологична зміна органів викликає зміну нервових центрах і цілком певно, що здобуті звички передаються поколінням і нарешті стають властивостями роду разом з його псіхичним складом. Таким шляхом утворилось і перейшло до нас почуття страху. Найчастіш первістній людині доводилось лякатися незрозумілих явищ природи, видимих великих і малих річей, звірів, зазнаючи від них шкоди, і фізіологичні зміни в тілі зьєднались з псіхичними переживаннями і передались нам. І тепер разом з явищами природи у нас зьявляється безпідставний переляк. Грім, блискавка викликають великий острах не тільки у дітей, але й у дорослих. Аж смішно буває дивитися, як дитина боїться нешкодливих тварин і майбутні друзі дитини — кішка, собака спершу викликають у немовляток острах і трівогу, хоч вони й не мають зовсім видимих причин їх боятись.
Проте Селі не бачить у цьому спадковости, а припускає вже в наймолодшому вікові досвід, неясне розуміння небезпеки[7]. Але він не виясняє, з чого і на чому міг розвинутись цей досвід. На нашу думку, що до спадковости, то цілком правдивим буде такий висновок: фізіологичні зміни тіла під впливом почуттів набувають сталі риси, які й передаються новому поколінню; під впливом цієї нової властивосте нервові хвилі у спадкоємців знаходять новий шлях, де ніщо не стримує їхнього руху; а молекулярний нервовий рух власне завше змагається розлитись по лініях найменшого опору; через те стімули, зворушуючи нервові центри в цьому напрямкові, завше впливають на цю сферу почуттів найсильніше, і страх таким чином належить до спадкових почуттів. Инакше я не можу ніяк вияснити собі того почуття страху перед тваринами, яке виявляє людина в дитинстві. Я пригадую, який великий жах оповив мене, коли я побачив поблизу гадюку. Мені було всього сім років. До того я її ніколи не бачив, але, уздрівши її, так перелякався, що прикипів на місці і, як зачарований, дививсь в її очі. Це цілком був страх без всякого досвіду. Певніше він був досвідом, але тільки спадковим. Природа в цьому разі людині дала за-для охорони її организму інстінктовні спадкові здібності пасивно захищати себе від шкоди.
Спадковий страх перед річами дає перший ґрунт до асоціативного поширіння цього страху, до досвіду, після якого звичайно виявляють частіше ляк перед тваринами. Численний і різноманітний світ тварин має великий вплив на молоду душу дитини, при чому не має особливого значіння, велика та звірина чи мала. Діти часом не лякаються слона, і вони-ж, трапляється, страшенно лякаються невеликого жука, комашки.
На иншому ґрунті стоїть страх перед темрявою. Більшість псіхологів згожується з тим, що страх темряви зьявляється тільки тоді, коли розумові здібносте досягнуть звісного ступня розвитку. І з певністю можна сказати, що дитина доти не боїться темряви, доки не зьєднається з нею який-небудь шкодливий досвід, або допоки не розівьється уява так, що досить тіні, плями, або невиразного абрису, щоб зьявилась у дитини уява про щось небезпечне, страшне. Моя дочка до чотирьох років вільно ходила в темній і в світлій кімнаті, не виявляла різнації в почуттях до темряви і світла. Після чотирьох років без всякої видимої причини стала у темній кімнаті виявляти неспокій, з часом це почуття перейшло в страх, і тепер, коли їй восьмий рік, вона, зістаючись в кімнаті вечорами хоч би при світлі одна, щільно причиняє двері в темну кімнату. На моє запитання, навіщо вона це робить, відповіла: „так ліпше“. Дійсно, так ліпше, бо, як вона вияснила, темрява кімнати їй уявляється якоюсь марою, що з темної кімнати ввесь час слідкує за нею, — і це звісно нервує дівчину. І цього страху вона не може перемогти навіть в моїй присутности. В темній кімнаті, каже вона, темрява охоплює її і в її обіймах стає ще страшніше. Пригадуючи своє дитинство, я можу тільки констатувати, що подібне почуття охоплювало й мене, коли мені доводилось зоставатися в темній кімнаті. І головним фактором страху тут буває не самотність, а власне темрява.
Але не завше зьявляється у моєї дівчинки таке почуття страху. Одного вечора вона вимагає, щоб горіла свічка, поки вона засне, а инколи ні. Можна сказати також, що почуття страху до темряви не у всіх дітей зьявляється в однаковій силі і навіть не у всіх дітей буває воно.
Коли я запитав дітей — хто боїться темряви? всі одповіли, що бояться її. Про те Селі, Сікорський та инші дослідники запевняють, що не всі діти бояться темряви. Але це торкається тих дітей, уяву яких ще не роздратували різні страшні оповідання — наприклад, старшеньких, які сами бояться і других лякають. Але таких дітей нам доводиться бачити в дійсности дуже рідко. Умовини життя, свідомість своєї малосильности, беззахистности, страх перед річами і тваринами і взагалі досвід в цьому напрямку складають ґрунт до страху перед темрявою, в якій різні річі гублять свою ясність, і це надає їм фантастичні форми. Мій знайомий оповідав мені, що його дитиною часто лишали дома одного і не в хаті, а в шкляному коридорі. Ввечері, як починало темніти на дворі і ближні річі в сутіні губили свої відомі йому форми, страх збільшувався так, що він не міг зоставатися далі в коридорі, а вибігав за браму, аби не бачити того, шо зьявлялось йому від неясних абрисів, — які він напружувався впізнати.
Вчуття темряви стає тяжким дітям і само в собі. Темрява ніби віддаляє дитину од звичного, що вона знає, до чого звикла; тому, певне, ми вже у немовляток знаходимо ознаки незадоволення і непокою, що виявляють вони, коли забірати світло від колиски. У де-яких дітей такого віку в темряві зьявляються всі ознаки страху. Але все-ж в цей період такий страх не має того особливого педагогичного значіння, як страх пізнішого періоду, що зьявляється на ґрунті уяви.
Лумають, що цей страх розвивають головним чином няньки та нерозважні матері, які залякують дітей, щоб вони смирненько сиділи, потім різні страшні казки і оповідання, якими так люблять забавляти дітей старі люди. Правда, це досить сильний стімул до збуджіння уяви, але, як я вже казав, темрява дає ґрунт, щоб уявити те, чого в дійсности нема, тим, що ховаючи в своєму таємничому серпанку дійсні річі, дає матеріял до широкої і жвавої уяви. Так одна дівчинка оповідає, як вона на спідницю материну, що висіла на цвяшку, і чоботи батькові, що під нею стояли, подумала, що то її тітка і кинулась їх обнімати. Кілька хлопчиків оповідають, що в темряві їм ввижаються білі постаті людей і собак. Дівчинці одній темрява завше здається повною велетнів з простягнутими руками. І тоді тільки зникають вони в темряві, коли з нею хто-небудь ще є.
Що до нервових дітей, то почуття страху в темряві викликає незвичайні уяви. Так одна дівчинка, досить нервова, налякана в дитинстві, уявляє в темряві велетня з пьятьма головами, і так лякається тоді, що все її тіло вкриває холодний піт. Друга дівчинка в той час, коли її погано годували, стала уявляти в темряві свою помершу старшеньку сестру, котра, як тільки гасили світло, зьявлялась біля ліжка і уперто дивилась на неї. Щоб уникнути того, дівчинка укривалась з головою ковдрою і виробила собі шкодливу звичку спати з покритою головою. Для нервових дітей, які часто бачуть страшні сни, темрява дає найбільше матеріялу до жаху. Часто охоплені жахом темряви, що оточає їх, діти з криком кидаються до ліжка дорослих, тремтячи і обливаючись холодним потом.
Але педагогам не слід покликатись на нервовість дитини; нервовість тільки болізно побільшує страх, а діти взагалі мають нахил сливе всі „овеществлять“ темряву. Сидючи восьмилітнім хлопчиком часто в напів темному карцері, як тільки починало сутеніти на дворі, а в карцері по кутках ставало і зовсім темно, я вилазив на єдине вікно і сідав спиною до кутків. Я боявся повернути обличча туди: тільки я гляну туди, всі кутки наповняться ворушкими мешканнями, їх очі горітимуть тисячами вогників. І це не була болізна нервова уява. Я певний, що воно мало фізіологичну підставу. В моїй анкеті три хлопчики означили, що в темряві їм ввижаються рухливі постаті з виблискуючими вогниками. Не знаючи, чим пояснити ці вогники, дитина може домальовує невідоме їй своєю уявою, і зьявляються такі дивовижні страшні образи.
За для повности нарису треба ще нагадати, як де-які із згуків ведуть за собою всі ознаки страху. Крик, коли він розітнеться раптом, викликає в дітях виразні, різні страхові рухи: дитина тремтить, очі широко роскриваються, а иноді вона вибухає криком і сльозами. Страх од незвичайних згуків зьявляється в наймолодшому вікові. Навіть забавки дитячі — часом то страшна дитині річ, коли вони видають якісь непевні згуки. Одно немовлятко 6–7 місяців злякалося ляльки, що кричить. І, коли потім до неї підносили її, починало нервово плакати і собі кричати. Через кілька хвилин воно з острахом і недовірьям дивилось на руки того, хто підносив до нього ляльку.
З роками страх до згуків зменшується, але раптові і нові згуки безумовно збуджують почуття страху і неспокою. Небезпека інстінктовно розбуджує страх за життя. Через те ми часто пасивно напружуємося з переляку, коли нам спокій порушили незнайомі, незвичайні згуки, яких ми не можемо вияснити собі. У дитини-ж через брак досвіду і свідомости оточіння, через відсутність асоціацій і асіміляцій із згуками, почуття страху виявляється значно частіш і від дрібних стімулів.
З проблиском розуму зріст почуттів значно збільшується. Інтелект дитини надає пасивним реагуванням активности, свідомости. На місце інстінктовних виявів почуття зьявляються людські, приняті свідомо від оточіння. І ми бачимо, як разом з поширінням інтелекту збільшується кількість стімулів до страху. Ідіоти лякаються рідше, ніж нормально здорова дитина. Круг їх розумових уяв і живих образів менший, ніж у нормально розвинених дітей. У ідіотів здатність робити розумові висновки, а також асімілювання, і задержувати їх в памьяті значно зменшена і органи почуття не так легко озиваються.
Педагогична практика доводить мені, що всі талановиті діти, дякуючи певне своєму побільшеному інтелектуальному розвиткові, відрізняються од ииших більшою вразливістю і чуйністю. Вони скоріше й сильніше реагують на всякі незвичайні зьявища, а також і почуття страху має у них побільшений імпульс. Один раз ми верталися з екскурсії додому. Була осіння ніч. Усе навкруги вкрила така темрява, що ледві було видко голови коней. Діти їхали на гарбі, я окремо. Як дуже стемніло, я надумався пересісти до дітей. Одіславши свої коні, я став дожидатись гарби. Над‘їхали діти і, як тільки пізнали мене, знявся плач, лемент, скарги. Плакали дівчатка, бо їх налякали хлопчики. Найбільше виявила страху найталановитіша дівчинка, вона з докором обернулася до мене, що кинув їх самих. І довго не могла заспокоїтись потім. Коли-ж я почав заспокоювати, то скінчилося тим, що вона гістерично заплакала.
Звичайно, неможна сказати, що почуття страху цілком залежить од розумового розвитку, але воно, як і всяке почуття, переходить у звичку, асоціюється з певними річами і зьявищами. Побільшіння аперцепції збільшує силу почуття, полегшує принатуріння нервів. І чим чуйніш людина (а це, як я мовив, сопутник талановитих дітей), тим на стімули страху реагує сильніше і глибше.
Мої спостережіння над дітьми дають мені змогу довести, що діти до чотирьох-пьяти літ менше лякаються видимих річей, темряви, згуків, але далі почуття страху збільшується і в 9–10 років досягає свого апогею, а потім знов спадає. З дванадцяти років починається період, коли емоціональний характер життя переходить до інтелектуального. Дитина поминає самостійно робити свої висновки. Зьявляється активна воля, — змагання задержувати вирази почуттів, а з ними і сами почуття. Наступає період самовиховання. Де-які стімули гублять свою силу і владу, здобуті знання та власний досвід виясняють те, чого раніше дитина не розуміла…
Почуття страху зостається, але губить свою впливовість, а частиною й силу. З зростом прийманнів збільшуються звички. Звички, користні для дитини, виховують її почуття. Таким же шляхом виховується й страх. Нещастя людськости в тому, що вона в масі не дбає про те, щоб утворити нормальні умови виховання дитячих почуттів; це має дати з часом здорову і нормальну людину; більшість керується у цьому великому ділі своїми особистими поглядами, покаліченими неправдивою культурою. Батьки, як і педагоги, за своїми егоїстичними домаганнями не бачуть майбутнього, не бачуть і не хотять допомогти своїй дитині, часом дорогій і любій дитині. До тих почуттів, на нормальний розвиток яких в дітях звертають увагу, належить і страх кари. Коли одні почуття ми вихованням розвиваємо в дітях і у них зьявляються користні звички, з иншими, навпаки, ми повинні боротися, щоб дитина по змозі найменше підлягала їм і тим не шкодила своїй душі і тілові. Так власне треба поставитися до страху. Але ми своїми нестриманими і необачними вчинками, своїм незугарним педагогичним поводжінням обертаємо почуття страху на шкоду дитині, не зміцнюємо її тіла і духу, а пригнічуємо, і врешті з дитини виходить істота боязка, квола, нездатна до самостійної продуктивної діяльности.
Ми багато знаємо сумних зразків, як тяжко одбивається на дитячій душі той страх, оте залякування та всякі страхіття, що ними так люблять користуватися в своїй „сістемі виховання“ няньки та челядь, а на жаль на їх виховничий такт часто й густо цілком здаються наші батьки та матері.
І та дитина виходить в життя з кволою і боязкою душею: нехай-но що її злякає, і зараз вона тремтить, нервується, думка їй плутається, і сама вона не знає, що діє.
А що страх підлягає вихованню, це ясно з того, що ми раніше казали про асоціації і асіміляції, здобутком яких зьявляється свідомість і воля. А коли це так, — ми в тому глибоко переконані, — то виховання цього почуття повинно починатися з раннього віку, щоб діти потроху звикали й привчались до того, чого вони звичайно бояться. Але привчати дитину без особливої шкоди для її псіхики можна тільки до тих річей, що викликають безпричинний страх, а не до тих, лякатись яких навчив її досвід. В останньому випадкові слід поводитись надто обережно, щоб не збільшити цього почуття і не довести до нервового жаху. Инакше стоїть справа, коли діти виявляють даремний страх до зьявищ і видимих річей. В таких випадках досить ознайомити з річчу або зьявищем, досить вияснити їх причину, і страх розвіється. Звичайно, і тут ми можемо зустріти інстінктовний страх, що лежить в структурі организму, в молекулярній будові нервових волокон, для яких воля і досвід важуть дуже мало, коли не сказати — нічого.
Взагалі почуття страху виховується, коли ми розвиваємо розум дитини, збагачуємо її досвід, допомагаємо їй зрозуміти те, що її оточує, привчаємо панувати над собою, своїми звичками і почуттями. Це ґрунт, що на йому тільки й можна витворити тип сміливий і мужній. Досвід — ото найліпший шлях вирятувати дитину од страху. Про це вже казали ще такі два псіхологи-педагоги, як Лок і Русо. Лок в своїй праці про виховання[8], наводить такий зразок: „Дитина ваша злякалась і біжить, побачивши жабу; нехай инший, хто спіймає жабу, покладе досить далеко од неї. Спершу привчайте її дивитись тільки здалека на жабу; потім — коли дитина ваша вже зможе спокійно робити це, привчайте підходити ближче і ближче і, не хвилюючись, дивитися, як стрибає жаба, потім злегка приторкатись до жаби тоді, як хтось держить її міцно в руках, і таким чином ідіть далі й далі, поки дитина не звикне без страху поводитись з нею, як з метеликом або горобцем“. Русо хоче, щоб дитина привчалась до нових незвичайних річей, до гидких тварин, але привчати слід постійно, поволі, поки дитина сама собою звикне до них. Упевнений у своїй думці, він навіть робить такий гіперболичний висновок: хто кожного дня бачить страшні річі, для того ніякі страхи вже не істнують. Дитина таким чином принатурюється до згуків рушниці, гарматного вистрілу і найбільшого гуркоту, коли в її присутности почати попереду розбивати пістольні пістони і постійно переходити до більших і більших вистрілів і т. и.
Але привчати старими засобами не лякатись того, чого бояться діти, треба дуже й дуже обережно. Ось гарна ілюстрація до цього. Одна дівчина дуже боялася темряви. Щоб одучити її од цього, батьки навмисне клали її спати на ніч в окрему кімнату саму, а світло гасили. Як тільки в будинкові все затихало, як дівчину охоплювало почуття жаху. Що хвилини воно зростало і нарешті дитина, проклинаючи всіх, хто так знущався з неї, і своє життя, не дивлячись на сувору заборону, схоплювалася з ліжка і, перемагаючи страх, не бігла, а летіла до своєї тітки в другий кінець дому і там знесилена, знервована незвичайним зворушінням, тремтячи вся, падала до неї на постіль з гістеричним риданням. Проходив день і знову засліплені батьки лишали її на ніч в темній кімнаті самітною. Коли мені довелося з нею познайомитись, то це була правдива мучениця свого почуття страху. Воно розвинулось до того, що все життя її — це страшні нічні примари.
Викорінити з натури почуття страху не можна, але дісціплінувати його — то инша річ; тільки для цього не слід користуватись грубими засобами, бо псіхофізичний склад людського организму подібний найчуйнішим шалькам, що їх рівновагу можна порушити непомітною для звичайного ока вагою, тим то підходити до виховання неозброєними наукою або педагогичним досвідом дуже небезпешно. Природні виховничі — то мати й батько, вони-ж і найліпші, коли звичайно тільки вони не попсовані вихованням та не покалічені життям, і коли вони не просто „батьки“, а вдумливі виховничі в кращому розумінні цього слова.
Виховувати почуття страху слід, але ні в якому разі не можна вживати надсильства і примусу. Примус тут найшкодливіший засіб. Найліпшим виховничим методом може бути приклад. Дитина бачить вчинки инших, бачить, як вони ставляться до різних річей і зьявищ, і переймає це все. Серед боязких людей не витвориться сміливих дітей і навпаки.
Допомогою в одученні од страху буде природня дитяча цікавість. Дитина почуває страх перед новими річами, але їй кортить довідатися, що воно, і це перемагає почуття страху. Сміливий дослід нищить страх. За першими непевними кроками йдуть нові і починається самовиховання дитини. Діти завше змагаються перемогти в собі шкодливі почуття власним досвідом, і коли-б не наші штучні і хибні заходи, з якими ми встряваємо в життя дитини, певне, ми мали-б здоровіше, мужніше, з сильнішою волею покоління. Нехай ми чудово вияснимо дитині безпідставність страху до темряви, нехай вживемо найкращих педагогичних засобів, щоб викорінити це почуття, — чого варті всі наші слова і вчинки перед піклуванням самої природи, що творить людину пристосованою до природніх умов. Наш обовязок дати дитині знання таємниць природи та її законів. Природа-ж, витворюючи людину, дає їй розум і цікавість, змагання пізнати світ. Я бачив дитину, яка, тремтячи ще од ляку, з напруженою увагою і зацікавлінням слідкувала за звірятком, ніби вивчаючи його рухи, його вдачу, щоб потім знати, як ставитись до нього. Знаю я малих хлопців, які боялись нічної темряви; вони щоб дісціплінувати це почуття в собі, виходили поночі гуляти по подвірью і навіть ходили в темний садок. Силою волі вони перемагали це почуття; це давалося їм що разу все легше й легше і нарешті вони позбулись зовсім цього почуття.
Русо радить різними засобами привчати дітей не боятись ні темної кімнати, ані взагалі темряви. Що ці засоби здоровій дитині не шкодливі, це правда, але назвати їх абсолютно цінними і для всякого випадку придатними ми не можемо, бо ми иноді не спроможні розібрати, де просто природне почуття викликає страх, а де він має ґрунтом хворість та нервовість. І те, що можна Емілеві, — дитині нервовій, з порушеним здоровьям, буде вельми шкодливим. Нам відомо, що від нервової переутоми уява починає працювати побільшено і нам ввижається і відчувається те, чого в дійсности нема. А коли взагалі взяти на увагу побільшену нервовість дитини, її ранній розумовий розвиток, її кволу волю, то зрозуміємо, що ніякі теорії в цьому напрямкові не дадуть нам певности, що саме тими засобами треба викоріняти в дітях почуття страху. Правда — в де-яких випадках вони користні, але наосліп вживати їх непедагогично.Наші недоладні досліди, наші недосконалі експеріменти над дитячою душею дають так мало певного, так скупо постачають нам матеріял, що, схиляючись чолом перед авторітетом великих педагогів і вчених псіхологів, ми можемо прийняти тільки те, що найвідповідніше данній вдачі. Треба виховувати взагалі не почуття, а дитину з її багатою душею, бо й найліпшою виховничою сістемою можна покалічити дитину, коли виховувати саме почуття, не рахуючись з усією псіхикою дитини. Звичайно, цим нашим висновком ми не зменшуємо значіння виховничих сістем, бо й сам Русо визнає, що „ні розум, ні звичка не можуть побороти трівоги, яку викликає з одного боку свідомість небезпеки, що загрожує, небезпеки, сила і рід якої невідомі, а з другого боку страх перед несподіваним жахом, що його не раз доводилось переживати“[9].
Педагогичні виховничі експеріменти по школах припадають на роки — од 8-го до 12-го життя дитини. В школу вона приходить з усіма почуттями, здобутими дома. І щоб скористуватись всіми порадами творців виховничих сістем, треба педагогові спершу знищити придбане дитиною по-за школою і тоді тільки приступати до прикладання їх; позаяк цього вчинити неможна, то педагогові доводиться дуже обережно ставитись до дитини, прикладаючи теоретичні поради або витворюючи свої власні засоби. Але наші школи, улаштовані на примусі, і досі держаться в своїй виховничій практиці архаїчного і незвичайно шкодливого засобу — кари. Знаючи, з яким захопленням прикладають її по наших школах, і розуміючи ввесь жах такого вживання кари, яко страшного впливового стімулу, що одбивається на звичках і вдачі, ми зьєднуємо кару з страхом, надаючи їм однакової сили і впливу.
Тільки жорстокість людини, як відгук її доісторичного істнування, сполучена з розумом, може утворити ту безліч типів кари, які вживаються людиною, щоб виховати істоту, подібну собі. Щось дике, ненормальне і ганебне в знущанні дорослих над малою істотою, тільки через те, що вони мають силу і владу керувати малою безсилою дитиною, як їм до вподоби. Породити дитину ще не значить здобути право на життя дитини, право калічити її душу. Навпаки, ми, що даємо їй життя, губимо разом з тим і де-які свої ще права. Володарями стаємо не ми, а діти. Вони або їх щастя керують нами, нашими вчинками. Дитина накладає на нас великі моральні обовязки — зберегти її природу чистою, такою, що прагне правди, краси і добра, якою вона зьявилась на світ Божий, не калічучи її волі. Щастя її в суцільности її природи, її духовного обличча, чистоті її змаганнів, і ламати ту суцільність, ту красу буде злочинством, яке не має виправдання ні в яких випадках. І розумна кара, яку допускає у вихованні, правда, з обмежіннями, навіть такий знавець душі людської, як Спенсер, буде проте карою, яку вживають для того, щоб справити волю дитини не туди, куди тягне її внутрішня потреба, а в бік часом незнайомий і незрозумілий дитині, чого не приймає її душа. Переживання душі дитячої — це таємниця для найрозумнішої людини і знати, коли наша кара буде користним досвідом, а коли лихом, ми не можемо, бо ми не знаємо, що коїться там, в глибині маленької істоти.
Караючи, звичайно виправдують себе тим добром, яке буде з того дитині. Але я не знаю випадку, де-б кара позбулася свого примусового характеру, надсильства. Ми, батьки, педагоги і взагалі виховничі, дуже самопевні, дуже віримо в те, що розуміємо як слід дитину, міцно переконані ми, що все, що робимо, нехибне і непогрішиме. Але досить придивитись до рухів дитини, її вчинків, до її переживаннів, і ясно стане, яким нерозгаданим сфінксом стоїть перед нами дитина, і ми, безсилі зрозуміти її, повинні побожно берегти найкраще людське добро — святая святих чистої душі дитячої. Нерозумним буде той педагог, який уявить себе олімпійцем, що може писати закони дитині.
Трапляються в педагогичній практиці дитячі вчинки, противні етіці й морали, але де корінь тому злочинству, де ті стімули, які призвели до них, і де той шлях, яким ішла дитина, поки зробила щось неморальне, — нам це буде загадкою і таємницею. Л. Толстой своїм педагогичним досвідом переконався в цьому. Син часу і людина, він спочатку своєї шкільної праці прикладав кару, щоб вивести маленьку дитину з слизького шляху злочинства на правдивий і певний. Оповідання про одну таку кару ми знаходимо в IV томові його педагогичних творів. Воно таке цікаве, що ми наводимо його сливе цілком.
В-літку, оповідає Л. Толстой, коли перебудовували дім, з фізичного кабінету пропала лейденська банка, кілька разів пропадали оливці, а далі пропали й книжки вже в той час, коли ні теслярі, ні малярі не робили в домі. Ми спитали хлопчиків — ліпші учні почервоніли і заклялися так, що кожний слідчий подумав би, що збентеження таке є певним доказом їхньої провини... Я зрозумів їх: одно тільки те, що на їх могли подумати, боляче образило їх… Діти обіцяли сказати, як тільки довідаються, хто забірав річі… Через кілька день знайшовся злодій — дворовий хлопчик з другого села. Він підмовив з собою ще хлопця, що приїхав разом з ним з того-ж села, і вони вкупі ховали крадені річі в скриньку. Коли їх було викрито, то чудно поставились до того товариші: всім стало легше, хлопці навіть раділи і разом з тим виявляли призирство і жалість до злодія. Ми порадили їм самим призначити кару: де-хто вимагав одшмагати злодія, але обовязково самім; де-хто радив пришити квитка з написом злодій. Цю кару вживали ми раніше, і саме той хлопчик, який рік тому сам носив напис брехун, більш за всіх вимагав тепер квитка на злодія. Ми пристали на це, і коли дівчинка нашивала той клаптик паперу, всі учні, лихі і раді, дивились і сміялися з покараних. Покарані плакали. Селянський хлопчик, що його підмовив товариш, — талановитий оповідач, штукарь, — товстенький, білий ридма плакав, а другий, головний злочинець, горбоносий, з сухими рисами розумного обличча, був блідий, губи йому тремтіли, очі дико і злісно дивились на товаришів і зрідка ненатурально у нього до плачу кривилось обличча, картуз з розірваним козирьком ліз аж на саму потилицю, волосся роскуйовдлене, одежа вся в крейді. Все це мене і всіх вразило тепер так, ніби ми в перший раз це бачили. Недоброзичлива увага всіх була звернена на нього, і він це болізно відчував. Коли він, не оглядаючись, схиливши голову, якоюсь злодійською ходою, як мені здавалось, пішов додому, і діти, біжучи натовпом за ним, дражнили його якось ненатурально і дивно жорстоко, ніби проти волі злий дух керував ними, щось мені говорило, що це погано. Але діло зосталося, як було, і злодій проходив з квитком цілий день. З цього часу він почав, як мені здавалось, гірше вчитись і вже не видко було, щоб він розмовляв або грався з товаришами по-за школою.
Раз я прийшов до класу і всі школярі з якимсь жахом сказали мені, що хлопчик цей знову украв. З кімнати учителя він викрав 20 к. мідними грошима, його зловили, коли він їх ховав під драбину. Ми знову повісили йому квитка, і знову почалась та сама бридка сцена. Я почав умовляти його, як умовляють всі виховничі. Дорослий хлопчик, що був при цьому, балаклій, почав теж умовляти його, повторюючи слова, які певне чув він од батька — дворника: „Раз украв, другий украв, — казав він доладу і поважно, — звичкою стане, до добра не доведе“. Мене це починало дратувати. Я почував щось вороже до злодія. Я подивився в обличча покараного, ще більш зблідле, страждене й жорстоке, пригадав чомусь вязнів і мені зненацька так стало соромно й гидко, що я зірвав з нього безглуздий квиток, сказав йому йти, куди він хоче, і упевнився раптом, — не розумом, а всією істотою упевнився, — що я не маю права мучити цю нещасну людину і що я не можу з нього зробити того, що мені і дворниковому синові (який умовляв його) хотілось би з нього зробити. Я переконався, що є таємниці душі, закриті від нас, на які може впливати життя, а не навчання й кари. І яка нісенітниця? Хлопчик вкрав книгу, — цілим, довгим, дуже складним шляхом почуттів, думок, помислових висновків був призведений до того, що взяв чужу книжку, і хто зна, нащо замкнув її в свою скриню, — а я наліпив йому квитка з словом „злодій“, що означає зовсім инше! на що? „Покарати його соромом“, — скажуть мені. Що таке сором? А хіба відомо, що сором знищує нахил до крадіжки? А може він заохочує до неї. Те, що виявлялось на його обличчі, може було не сором! Навіть запевне я знаю, що це був не сором, а щось зовсім инше; воно може спало-б завше в його душі, і його не слід було викликати. Нехай там, в світі, що його звуть дійсним, в світі, де розумне не те, що розумне, а те що дійсне, — нехай там люди, сами покарані, вигадують собі права і обовязки карати. Наш світ дітей — людей простих, незалежних — повинен зостатись чистим од самообдурювання і злочинної віри в законність кари“… Ліпшого присуду карі не можна винести, і наш досвід в цьому напрямкові тільки стверджує його.
Подібний випадок був у моїй школі. Я прийняв хлопчика з города, звідки він приніс між иншим нахил до крадіжки. Кілька разів з ним траплялись такі пригоди. Я взяв на себе роль непогрішимого судді і тоді тільки побачив всю фальш такої самовпевненности і неможливість зрозуміти цю вельми складну душу. Ми не розуміємо доладу природи квітки польової, краси її, а беремось керувати душею дитини з її відгукливістю, розумом і свобідною волею! Раз у класі у одного школяра пропав оливець; стежка вела до цього городського хлопчика. Він запевняв, що не брав, але йому не йняли віри, і діти вимагали, щоб потрусити його. Почався ганебний трус. Зблідніле обличча хлопчика не виявило турботи, але внутрішнє страждання одбивалось на йому. Нерухомо стояв він перед нами, як засуджений, скоряючись певне силі. Коли я сказав йому скинути і чоботи, обличча його почервоніло і раптом зблідло. Але він згодивсь і почав розуватись. Він робив це так неохоче і поволі, що всі були певні в його злочинстві. Нарешті він скинув чоботи і діти, як гончаки, кинулись розвертати і розглядати онучі; хлопчик з-під лоба лихим поглядом стежив за ними. В першому чоботі нічого не знайшли. З другого-ж випала резинка, але оливця не було. Проте дітям досить було й цього: вони з якимсь злорадством почали взивати його злодієм і докоряти йому. В очах хлопчика блиснули искри злоби і зненависти. Він з силою ударив ногою ближчого школяра, далі глянув, стрівожившись, на мене. В очах стояли сльози. Потім якось нервово раптом схопив чобіт, перевернув вниз халявою, потрусив ним і з певністю сказав: „Ну, бачте тепер? А резинка це моя!“ І, з докором звернувшись до мене, додав: „Ви так завше неправдиві“, і, глянувши на мене, як мені здавалось, з глибоким призирством, взяв чоботи в руки і пішов на місце. Вже тоді, як в першому чоботі нічого не знайшлось, я зрозумів безглуздість свого становища і відчував, як в мене комашки полізли по-за спиною, мені страшно і соромно стало, що я так не по-людському шарпаю чужу душу, коли-ж знайшлась резинка, мені полегшало, але я став ще бридкіший собі за те: я бажав поганого вчинку, аби себе виправдати! Після докірливих слів хлопця, я був знищений, і вся моя педагогика з усіма вигаданими засобами полетіла шкереберть. Навіть діти зрозуміли неправдивість свою і нишком сідали на місця. Я може мав право не вірити хлопчикові з огляду на попередні його вчинки, але на них я не повинен був будувати обвинувачіння і карати привселюдно таким способом було зовсім непедагогично.
Щоб вияснити наші погляди на кару, яка виходить з досвіду, з нашого змагання задовольнити внутрішню потребу зазнайомитись з нашим оточінням, зрозуміти його і задовольнити свою цікавість, це-б-то, природню кару, а потім на кару штучну, то-б-то таку, яку ми прикладаємо, щоб повести дитину в бажаному нами напрямку, ми розглянемо їх окремо.
Наші перші досвіди не проходять без природньої кари: така кара — наслідок нашого розвитку. Перші відомості про світ не здобуваються дурно. Не мало дитина приймає болючих вчуттів перше, ніж навчиться координувати свої рухи без шкоди для себе. Дитина здобуває знання про світ, що навколо її, шляхом чуттьових прийманнів — поруч з лагідними часом неприємних і навіть болючих. Такі прості розуміння, що то гаряче, а це холодне, тільки тоді стають відомими і зрозумілими дитині, коли вона опечеться або поморозить собі ноги, руки, обличча і т. ин. Але скільки ще, опріч отих простих розуміннів і вчуттів, треба пережити дитині, щоб приготовити себе до життя! Досить нам пригадати своє дитинство і ті випадки, які нас навчили бути обережними, здержливими, швидкими або повільними, боязкими і сміливими і т. и., щоб вияснити і виправдати неминучість природньої кари в досвідові людини. Мені здається, що ніхто з педагогів не змагатиметься проти справедливости цього; а на дітей, така кара взагалі впливає добре. Инша річ штучна кара. До неї ми і перейдемо тепер.
Пригадую собі один з випадків, де зійшлися докупи природня і штучна кара. Віяли зерно. Хлопчик пьяти років, зацікавлений крилами у віялці, хотів заглянути в дірку, що є збоку. Движником ударило його по голові, і хлопчик, заюшившись кровью і злякавшись, відскочив. Але коли-б не движник, — він встромив би голову туди і його було-б убито. Ударом движника поранило тільки кожу і дало урок тяжкий; кара була вже дуже болюча, але дитина зрозуміла всю неминучість її і, стиха хлипаючи, одійшла на бік. Ні лементу, ні сліз не було, ні скарг, тільки обличча кривилось од болю. Факт — досвід, яких дуже багато в дійсности. Але після нього далі йшов ганебний вчинок матері, якій педагогичні звички наказали побити хлопчика, щоб не ліз, куди не слід. Обмиваючи голову водою, вона била хлопчика, щоб був обережніший. Матері тяжко було-б загубити любого сина, і, щоб збільшити досвід, вона збільшувала стосунами стімул страху за-для майбутнього; але несправедливість такого вчинку очевидна, і дитину він дуже вразив і тільки збільшував нещастя в кілька разів. Хлопчиком цим був я. І на протязі мого життя я не можу забути, як погано, негативно цей випадок одбився на мені. Це був перший свідомий вчинок, покараний природно і разом штучно. Потім їх було багато в моєму житті. Моя дитяча цікавість коштувала мені дуже дорого. Мій досвід часом був дуже гірким і тяжким досвідом. Але там, де відбувалась природня кара, окрім усмішки та свідомости і розуміння, що це неминуче, вона не викликала нічого иншого. Зовсім инакше впливала штучна кара. І, здається, нічого жахливішого і шкодливішого я й уявити собі не можу. Я не бачив ні в батькові, ні в матері, ні в дідові, ні в учителеві, який теж міг карати мене, ні у всіх, хто випробував на мені свої виховничі суворі методи, не бачив людей; це були кати, яким, з якихось невідомих для мене кодексів, давалось право на душу і тіло мою. Пригадую хвилини роспачу і зневірья, коли я, забившись десь у куточок у возовні, по сто разів питав себе, обмиваючись сльозами: за віщо? за віщо? І тоді тільки душа моя починала заспокоюватись, коли уява малювала мені помсту моїм напасникам, коли моє дитяче добре, чутливе серце (так казали дорослі, які проте не переставали знущатись з цього серця) наповнялось злістю і ненавистю, а головне образою. А джерело — неправдивість штучної кари. Така кара породила у мені злість — почуття незрозуміле в дітях, яке зьявлиється не з природи нашої, а з’окола під впливом неправдивих вчинків і особливо кари. Чи то просто, чи примусом посадять дитину на який час на одне місце, чи завдадуть їй фізичного страждання, — кара ця незрозуміла для дитини, бо вона виходить не з помилок дитини, а з якихось примусово захоплених дорослими прав над дитиною. А коли це так (безумовно так), то користніше штучну кару ніколи не прикладати у вихованні, бо вона порушує порядок, гармонію думок і логичність природньої кари. Ті-ж випадки, які випливають з нервовости дитини, на яких одбивається хворість, що на їх здаються прихильники кари, теж не дають приводу виправдувати кару, а тільки підкреслюють, що ми не розуміємо дитини і, де слід звернутися до лікаря, ми радимо і вживаємо кару.
Кара, впливаючи фізично, викликає псіхофізичну реакцію, а ця остання складає вдачу з різкими і негативними рисами. Діти, що зросли на ґрунті повсякчасної кари, це незвичайно перекручені і скалічені істоти; вони стоять живим докором перед усіма прихильниками штучної кари. Спенсер, навіть і тоді, як він виправдував штучні кари, як додаток до натуральних реакцій,[10] внутрішнє почував всю хибність такої думки; инакше він не став би попереджати: бережіться двох надмірностей, які торкаються не тільки однієї сили, а і довгости нашого незадаволення. З одного боку, уникайте слабости, звичайної у матірок, які лають і сливе в ту-ж хвилину прощають; не повертайте в нівець своїх наказів і т. и… Далі у його йдуть звичайні фрази про тактовність, здержливість, а самого головного — мірки він не зазначає, мірки тих псіхичних реакцій, що виникають під впливом кари і які рівноважать силі вчинку, силі тих стімульованих імпульсів, що довели дитину до тої або иншої події. А коли цього неможна знайти, то нема виправдання штучної карі.
На долю шкільного педагога припадає найвідповідальніша справа: треба вчити й виховувати, не ламаючі суцільности натури дитини. А як це зробити, як за-для кожної дитини витворити відповідний засіб виховання, як користуватись теорією кари, хоч би такою гуманистичною, як у Г. Спенсера, виміряти вплив на окремих дітей кари і примусових вимог? Це таке величезне завдання, що його виконати не спроможеться жоден учитель. Треба додати сюди те, що школа приймає матеріял, вже витворений умовами життя і семьєю, що роки навчання такі короткі, що так мало учителеві припадає часу на те, щоб познайомитись добре з дітьми, дорученими йому, що дитина через те приходить і виходить з школи сливе зовсім незнаною педагогові. До цього діти в школу часто-густо зьявляються вже попсовані штучними карами батьків, і не зведеться рука карати цю вимучену й покалічену маленьку людину, навпаки, жаль живий охоплює душу, коли подивиться, до чого доводить неправдиве виховання. Школярів, вдача яких склалась під впливом штучної кари, можна поділити на скілька типів, я й хочу зробити це зараз, хоч мої спостережіння й не дуже численні.
Кара, що належить до натуральних реакцій, це-б-то природня кара, випливає з наших почуттів задоволення і неприємности од цих реакцій. Задоволення обертається в нагороду за добрий або щасливий вчинок, а неприємність — в кару за негарний або нещасливий вчинок. Здобувши такий досвід в житті, дитина вже в цьому напрямкові й робить далі. Страх перед такою неприємністю, а також страх, що вчинок не задовольнить, виходячи з натуральних реакцій, доходить до нашого розуміння, як неминучий наслідок наших вчинків, і таким чином впливає без шкоди на организм логично, яко причина і наслідок. Зовсім инша річ штучне виховання, де кара не виходить з неминучости і логичности. Кара тут губить свій природній ґрунт, губить імпонуючу силу справедливости, бо виходить не з природи річей, а з по-за них. Це искра, що впала на порох. Така кара збуджує ту лиху спадщину, передану людині прадідами, яка поки-що без шкоди спить і ховається десь там в глибочині людської натури, але тепер, схвильована і розбуджена, вона прокидається й далі не кидає вже дитини, починає зростати з незатриманою силою і, як отрута, нищить дитячий организм.
Страх — сила з двох боків гостра; приборкуючи дитину, вона зворушує зненависть, образу і витворює тип злосливий, з яким досить часто трапляється мати діло педагогові. На цьому типові я трохи зупинюсь, бо на таких дітях найяскравіше одбивається згубний вплив кари.
Зустрічаються в школі діти, на яких завше скаржаться товариші. Того він попобив, тому ногу підставив, тому шапку збив, на меншому верхи їздив; там про його кажуть, що ніби написав сороміцьке слово або лайку, учительку або учителя по-за очі погано вилаяв. Словом, учитель не має спокою через нього, ніби в дитині цій сидить бісик лютости і зненависти до всіх. Коли-ж ви звернетеся до неї з ласкавим або докірливим словом, вона дивиться на вас з-під лоба, неймовірно. Ви її про що питаєте, вона мовчить, нахиливши голову, а часом вороже одвернеться од вас. А коли обвинувачіння очевидні і досить великі, вона раптом вигадує всякі виправдання. Обличча тоді у неї червоніє, а очі, повні злости, бігають то туди, то сюди, як у звіряти, що потрапило до рук ворогів. Кожного разу мені до болю стискує серце, коли я дивлюсь на цю поламану так немилосердно і попсовану людину. Дивуєшся, звідкіля стільки зненависти і неприязні до дорослих, стільки жадоби завдати страждання другим, стільки зневірья до людей? І це стає зрозумілим, коли роспитаєшся про минуле і сучасне життя цієї дитини. Ці рядки я пишу під свіжим вражінням зустрічі з такою власне дитиною. Змалку, маючи здорову, міцну натуру, хлопець мало жив дома, більше тинявся по сусідах, певне з того часу, як уперше самостійно переліз поріг хати; жвавого й дуже цікавого, ніщо не спиняло його в заходах познайомитись із світом навкруги; і от він, незатриманий, вільний у своїх досліджуваннях і досвідах, часто шкодив сусідам. А за це батько, до-речі сказати людина егоїстична, жорстока і до того ще запальна, бив його немилосердно. А як хлопець робив дрібну шкоду — батько примушував його цілими годинами стояти навколішках і потім іти і перепрошувати сусідів, уклоняючись їм до землі, а ті, звісно, не забували поглузувати. Скоряючись силі батька, хлопчик таїв свої дійсні почуття, які потім виявлялись незатримано і з великою силою по-за очима батьківськими.
Шкодив він сусідам вже з злости, з помсти і якогось незрозумілого йому самому бажання накоїти хоч потаємці якоїсь шкоди їм. Образу він відчував якось нервово, глибоко і, виростаючи та розвиваючись, став ще нервовіший. І довго ховав помсту. Особливо хвилювався він, коли дорослі хотіли покарати його. Під час таких пригод з ним щось незвичайне коїлось. Обличча блідло, очі блищали недобрим огнем, а вся постать нагадувала звірятко, що готове до боротьби на смерть. Примусить його підвищеним голосом, або наказом було неможливо. Злість і упертість ніби зростали разом з побільшінням ваших вимог, вашої кари, погрози; з товаришами зрідка дружив; в друзі вибірав завше дітей лагідних. Вони підпадали його впливові, а про них він уже дбав. Потреба ховати свої почуття і свої вчинки розвила в ньому брехливість навіть безпідставну.
Зьєднуючись з дітьми такого типу за-для вчинків, він міцно тримається етіки ватажка. З ним він роспочинає бійки, крадіжки і всякі злочинства. І — треба бути правдивим — виявляє в них хист і розуміння. Моральні підвалини дитини дуже непевні. Учителька каже, що гіршої дитини неможна й знайти. Звичайно, це надто суворий присуд. У дитини навіть такого типу добро переважує зло. І коли це зло виявляється, то тому причиною не злосливість її природи.
Другий тип не менше жахливий, тип приголомшений, прибитий. Страх кари, як каїнове тавро, викликає тремтіння дитини.
Прийшовши до школи, вона, стулившись, сидить непомітно. Зрідка зьявляється якась раптова жвавість, очі заблищать, засвітяться і раптом погаснуть; і дитина, ніби засоромившись, смирненько присяде, або стане геть далі од гурту. Били цю дитину так, без всякої видимої причини. Бідолахи батьки, стомлені і знервовані тяжким життям, часто виявляли свою нервовість на неповинній дитині, — карали її за те, що не так сіла, що голосно говорить, що того не взяла, те не так поклала, не так відповіла і т. и., і так залякали, затуркали дитину, що вона боїться себе виявити голосом, рухами і вчинками. Коли-ж її зоставлять на самоті, вона, позбавлена дитячої жвавости і рухливости, забивається в куточок і думає, думає без краю. Сидячи в школі на уроках, очима вона ніби стежить за вчителем, думками-ж — у мрійних образах своєї фантазії. Коли до неї звернутись з питанням, вона од несподіванки здрігнеться всим тілом, і потім тремтить кілька хвилин; і коли педагог не зверне на це уваги, а почне хвилюватись (що, на жаль, частіше буває), то дитина несподівано починає плакати і довго не може ще потім заспокоїтись. Товаришують з иншими дуже рідко, більше ставляться до всіх байдуже. Страх перед карою поклав своє тавро навіть не тільки на душу, але й на зовнішні вияви, — рухи, дії і вчинки. Приголомшена, забита, неспроможна визволитись з-під влади страху, що пригнічує її, вона згубила вразливість і відгукливість на инші почуття. Образи кари не дають таким дітям покою і, як листи осики, тремтять вони од найменшої ознаки її.
Як дитиною я питав глухі, холодні стіни: „за віщо?“ так і тепер питаю, за віщо ми так жорстоко, так самовладно втручаємося в життя дитини і нівечимо її душу, за віщо? І немає відповіді, за-для кого і чого це і кому потрібні ці муки, ці знущання? Я не бачу виправдання, я не відчуваю правди! Невже не доволі з дитини природньої натуральної кари, яка і без того буває жорстока до дітей! Аж надто! Коли-б ми могли підрахувати, скільки разів дитина забьється, дошкулить чим собі, завдасть болю, скалічиться навіть через свою цікавість, скільки гіркого досвіду здобуде вона од натуральних реакцій, коли-б ми могли уявити всі переживання дітей од такої кари, ми-б не наважилися прикладати ще й свою штучну кару. А коли-б зьявилися перед нами вкупі всі ті здобутки сістеми виховання з штучними карами, ми-б злякалися того, що накоїли, ми-б затремтіли, ми-б захлинулись у сльозах і горі змученої дитини! Бо побачили-б, що ми не тільки руйнували правду, красу і добро, але до того ще сіяли злість, лихо, ненависть і помсту в прозорих, чистих душах дитячих!
Кара і зьєднаний з нею самою природою страх — це той жах нашого виховання, якого людськість віками не може позбутись. Це тяжка данина консерватизму нашому і рутині. Тяжка данина, бо платиться не нашими перекрученими, скаліченими й попсованими, а безневиними й чистими, як кришталь, душами дітей!
І коли-б не лагідність дитячої натури, її здатність принатурюватись до різних умов, її глибокий людський розум, її кволість, що примушує иноді схаменутись найжорстокіших батьків, природні альтруїстичні почуття до свого роду, — коли-б не це все, на людськости ще глибше, ще гірше, ще шкодливіш одбився-б страх та виховання, яке підвалиною своєю кладе кару в різних її формах!
„На мою думку, страх — найбільше моральне страждання дитини“, — пише Жорж Занд, і ми, на підставі всього попереднього, можемо додати до цих правдивих слів, що страх — то найтяжчий ворог духовного добробуту сучасної семьї і майбутньої світової моралі.
Пригадується мені знову моє дитинство, а з ним мій перший моральний гріх, який викликало почуття страху. Був великий піст; і я, потрапивши до комори, спокусився салом, шматочок його тут і одкусив. І, як пьятилітня дитина, забув я про цей вчинок, на який звичайно ніхто-б не звернув у инший час уваги. Але був піст, і надгризений шматок сала викрив мій гріховний вчинок.
Ввечері нас, дітей, вистановили вряд, і мати суворо почала допитуватись старших брата і сестру, — хто з них таке вчинив. Я бачив суворе обличча матері, і вже холов увесь при думці, що мене зараз спитають і викриють, і обовязково викриють і покарають. Але, яка радість! Чую, мати каже про мене: — ну, цей дуже малий, а тут ось помітно зуби великі, — певне хтось з вас. Признавайтесь, а то гірше буде! — Але швидко пройшов момент радости, бо я вже був свідком сцени, яка так мене вразила, що я не можу забути тих моральних страждайнів за все життя. Я тремтів увесь, але страх перемагав, і я промовчав, — правди не виявив. Я плакав вкупі з братом, якого карали, я вельми мучився, але боявся вимовити страшне для мене слово признання.
А скільки діти брешуть, скільки вигадують того, чого й не було аби тільки заховати почуття страху, навіть наговорюють на себе і обмовлюють других.
Одного разу я зоставив дівчинку свою восьми років дома саму з наймичкою. Увечері вона вийшла на двір разом з наймичкою, але коли та одійшла од неї по хозяйству, вона почала гірко плакати. Саме в цю хвилину я й надійшов. На моє питання — чого вона плаче? — стала скаржитись на наймичку, ніби та не дає їй їсти, коли вона голодна. Потім вона призналась, що все те вигадала, бо боялась темряви й самотности.
Учні також часто вигадують неправдиві випадки, щоб виправдатись перед учителем. У моїй школі є один хлопчик у молодшій групі; коли учні до школи, то він тікає в степи, або по сусідах, а то тут біля школи тиняється, а в школу йти не хоче. Учителька питала його, чому він не хоче ходити; хлопчик мовчав; коли-ж вона погрозила покликати батька, який карав його дуже, то він заплакав і пояснив, що у нього живіт болить, і він не може вчитись. Лікарь оглядів його, дав ліків, і хлопчик якийсь час ходив до школи; а теперь оце знов несправно став ходити. Тільки як нагадають про батька, то гірко плаче і зараз вигадує причини.
Страх — почуття, яке зьявляється без помітної причини не тільки в дітей, але і в дорослих. Здорова дитина виявляє незвичайну цікавість до праці, рухів, до жвавих подій. Дитина залюбки робить все, що їй загадають, коли це відповідає її потребам. Коли-ж ні і ви примушуєте її — вона починає вигадувати, звертається до неморальних вчинків, щоб ухилитись од вашого примусу.
Особливо багато причин до страху має дитина в школі і виникає це почуття од найнезначніших стімулів. Я бачив дитину, що вся, як билина, тремтіла, стискуючи руки на грудях своїх, і лементувала на всю школу, бо учителька вивела її за двері з урока. Щось глибоко-трагичне було в цій дитині. Тяжко стиснуло мені серце од холодної жорстокости таких педагогів, які не бачуть за своїми теоріями, книжками, дідактичними та вигаданими засобами — всього трагизму душі маленької істоти, до якої прикладають їх. Передо мною стояла дитина, охоплена страхом, — перед чим? А хто може сказати це? Хто може з людей зрозуміти стан душі її в той час? Зовнішнє це був страх, і це безумовно розуміла учителька і жорстоко мучила дитину. А вона, бідна, побачивши мене, ще більш злякалась і тремтячими руками раптом почала хапатись за двері і відчиняти їх. Її вимучений голос нервово вигукував: „Не буду! ой, не буду! Ой, леле, не буду!“ Я думаю, що в той час дитина, коли-б її сила, здатна була зробити щось лихе. Страх може підбити людину на тяжке злочинство. А скільки в дійсности поганих вчинків викликає це почуття в дітях, не будемо про те розводитись; їх кожний педагог досить знайде в своїй практиці.
Закінчуючи цю розвідку, робимо такий ґрунтовний висновок: виховання, збудоване на страхові, неправдиве і незвичайно шкодливе для псіхофізичного стану дитини. Під впливом його тіло дитини нервується, почуття дають неправдиві уяви, знищується логичність думки, розвиток розуму прямує в бік найменшого опору і витворюються хисткі моральні переконання, витворюється істота безвільна, боязка, шкодлива для людськости. А тому у вихованні слід уникати всього, що побільшує почуття страху, і навпаки — вживати таких засобів які не давали-б ґрунту за-для його, віддаляти все, що збуджує страх. Щастя дитини повинно порушатись цим почуттям, бо немає вищого ідеалу для людськости, як зберегти суцільність природи дитячої, гармонію правди, краси і добра в ній. Щастя дитини — єдине дійсне щастя на землі!
——————
- ↑ Б. Пере. Нравственное воспитаніе, начиная съ колыбели. Ст. 191.
- ↑ Дарвинъ. Выраженіе душевныхъ волненій. Стр. 17–18.
- ↑ Массо. Страхъ. Психофизіологическій этюдъ. Стр. 144.
- ↑ Г. Спенсеръ. Основанія Психологіи. Глава IV. Языкъ душевныхъ волненій. Ст. 239.
- ↑ Ланге. Душа ребенка въ первые годы жизни. Ст. 50.
- ↑ Пере. Нравственное воспитаніе, начиная съ колыбели. Ст. 192.
- ↑ Селли. Очеркъ по психологіи дѣтства.
- ↑ Локъ. Мысли о воспитаніи, стр. 130.
- ↑ Русо. Еміль.
- ↑ Г. Спенсер. Воспитаніе умственное, нравственное и физическое. Ст. 165.