Проблеми виховання й навчання/I. Природній ґрунт національного виховання
| ◀ Переднє слово | Проблеми виховання й навчання I. Природній ґрунт національного виховання |
II. Національне виховання ▶ |
|
(Арабська приказка).
В наші часи світова думка все частіш звертається до розвязування питаннів про нормальне виховання дитини, до вивчіння природи, духовного й фізичного стану її. Ці питання ставить саме життя й вимагає практичного іх розвязання. Кожний народ що-далі все більш працює в цім напрямку, силкуючись знайти ті правдиві й відповідні підвалини, які могли-б скласти раціональну, природню виховничу сістему. В такій сістемі народи бачуть рятунок і охорону свого істнування. Байдужість до вимог часу, до внутрішніх природніх потреб дитини, байдужість до національно-виховничих обовязків є першим ступнем до асімілювання нації, до національного самогубства.
Нашому ж народові, що за найтяжчих умов свого державного й громадського життя не тільки зберіг своє національне обличча, але й починає новий стан свого поступового розвитку, тим паче треба подбати про виховання свого молодого покоління, на плечах якого він вийде з пригніченого стану на рівень инших культурно-незалежних націй. А через те все, що стосується до освітлювання суще правдивого виховання, повинно цікавити й звертати на себе увагу наших громадян, і разом з тим повинно збуджувати свідоме піклування про цей бік народнього життя, щоб допомогти уникнути гальмування в культурнім поступі нації й розвитку духовних сил її.
Змагання нації повинно знаходити відгомін в такім самім змаганні окремої особи, воля якої повинна виникати з волі всієї нації або народа, як рухи окремого члена виникають з добра й користи всього организму. І те, що роблю я, робить другий, третій, десятий, все це на користь одному національному организмові; кожний повинен робити для однієї мети — для національного добробуту, і тільки в нім вбачати своє щастя.
Добробут же народа, як на наше глибоке переконання, цілком залежить од цілости його природи, його духовних і фізичних сил та од нормального їх розвитку. Зберегти ж і розвинути їх можна тільки справжнім раціональним вихованням, — вихованням, що ґрунтується на псіхофізичних особливостях нації та на природі людини, що не псуватиме й не ламатиме законів її.
В своій розвідці я намагатимусь не віддалятись од природи дитини. А щоб зробити це більш зрозумілим, я в першій частині зупиняюсь на тих прикметах душі людської, які складають ґрунт всього дальшого розумового життя її. Я роблю це навмисне, щоб показати всю правдивість і природність національного виховання, й так само правдивість висловлених в другій частині думок.
Першими елементами свідомости є вчуття („ощущенія“). Це — свідомі безпосередні результати нервових течій, що доходять до мозку першими, це б-то перш, ніж попереднім досвідом там утворяться асоціації або згадки. Їх відносять до найраніших днів нашого свідомого життя. Але слідом за першими чистими вчуттями вже йдуть нові з попереднім досвідом. Перше вчуття лишило в мізковій корі слід: вчуття модіфіцувалося, і наступне вчуття обовязково викликає в мозку реакцію. Реакція надає нового характеру вчуттю, яке з часом обертається у виший рід дізнання („познанія“), де вчуття й приймання („воспріятія“) міцно сполучаються.
Функція приймання — це вже почасти є дізнанням про факт. Спершу все духовне життя дитини скупчується на конкретних образах. Приймається дитиною тільки те, що приносять вчуття. Цей запас конкретних образів їй безупинно подає околишній світ через органи почуття. Нерви доносять чуттьові роздратування до мозку, і там вони одбиваються рядами відповідних фізіологичних рис, що таким чином міцно звязуються з принятими вчуттями. Удержіння образа річі, а також пригадування її при тих чи инших чуттьових зворушіннях і буде — уявою („представленіемъ“), або першою ідеєю, яку викликано до життя чуттьовим прийманням.
Прийманням у псіхології вважається усвідомління певних матеріяльних обьєктів, які підлягають нашим почуттям. Приймання не звичайний акт. Його сполучено з діяльністю фізіологичних процесів: не досить приняти вчуття, треба ще його вдержати й асоціювати. Асоціативний апарат, через який проходять первістні вчуття, ніби оживляє іх, надає їм потрібної сили й міці, звязує конкретно з иншими й складає комплекси зьєднаних ідей-образів. Завдяки цьому апаратові, приймання набувають надзвичайної зворушливости. Досить буває незначного роздратування певних чуттьових органів, щоб викликати не тільки ті приймання, яких безпосередно сполучено з тим чи иншим вчуттям, але й ті, яких сполучено асоціативним шляхом. Так згуки рідної мови, що фізіологично переплелись з усим нашим життям, викликають цілі комплекси чуттьових прийманнів. Я був свідком, коли згуки рідної мови з такою силою збудили гадки, стільки насунули образів минулого дитинства й юнацтва в однієї особи, так схвилювали її, що довели до знервування. Ця моя знайома жила багато літ між чужими людьми, де зовсім не чула рідної мови.
Період дитинства — це період, коли реальний світ уявляється таким, яким його приймають чуттьові апарати і самому думанню надають відтінку конкретности. Природа завше послідовна (консеквентна) і виявляє в дитині всю свою міць, щоб витворити її справжньою окрасою землі. Дитина не зьявляється на світ з готовими формами думання, з закінченим псіхофізичним апаратом; навпаки, — ввесь період дитинства дитина фізично й духовно формується. І на протязі свого дитячого віку здобуває стільки впливів, скільки не прийме людина за все сливе останнє життя своє. Всю її увагу скупчено на прийманні вражіннів од річей. Нерозвинений мізок її і нервова сістема виключно захоплені сполучінням, звязуванням, комплектуванням образів у потрібні асоціації. Під цей час абстракційна робота не втручається у витворіння живих і яскравих образів, не перешкоджає незміцненому дитячому организмові складати ґрунт для дальшої інтелектуальної праці. Перші роки дитина цілком належить природі; вона живе своїми почуттями, своїми прийманнями; росте й розвивається природно.
Приймання наші не є пасивною працею нашого розуму. Коли за-для вчуттів потрібна свідомість, то для поширіння й поглибління прийманнів потрібна вже розумова увага, цеб-то, потрібно, щоб наш розум звернувся до них, зупинився на певнім зворушінні. Завдяки цій розумовій увазі, дитина вже з самого малку починає взнавати річі і, асоціюючи їх, шукає все нових впливів, нових прийманнів. Рух — її життя й її розвиток. Сила прийманнів од реального світу в перші роки цілком задовольняє цю псіхичну дитячу здатність. Вона живе ними й розумово росте. Все, що дитина приймає й асоціює, зміцняється відповідними псіхофизичними реакціями. Приняте дитиною перетворює матерію мозку так, що склад його надає розумові й духовному обличчу її тих важливих прикмет, якими так яскраво одрізняється в своїй творчості нація од нації й особа од особи.
Само собою, ми не можемо розглядати приймання, як звичайне обернення вчуттів у приймання з певними однаковими псіхичними реакціями у всіх людей. Особливість і сила прийманнів, а також і реагування на зворушіння субьєктивні в кожної людини, в кожної групи людей і цілої нації. Вони мають кожна свій окремий шлях розвитку, але в утворені його беруть немалу участь попередні покоління. Безумовно, у загальнім будуванні мозку на початковий напрямок розвитку впливає спадковість. Раздратування, що йдуть од зовнішнього світу й од тіла, що викликають у дитині цілий хаос недіференцірованих вчуттів, дають потрібний матеріял для досвіду, але сами не можуть впливати на порядок приймання річей і поділу прийманнів. Допомогають тут дитині інстінктовні здібности й потяги („влеченія“). „Коли б нам, — каже Р. Гауп, — разом з будуванням нашого мозку не були прирожденні умови, потрібні для всякого приймання й дізнання, то світ довічно зоставався-б для нас хаосом вчуттів, що линуть одно за одним“.[1] Спадковість, даючи напрямок нашому фізичному й духовному розвиткові, одночасно є й природнім імпульсом до розвитку того чи иншого нахилу. І досвід дає результати сильніші й користніші завше там, де знаходить спадковий ґрунт. Одно слово, приймання не простий, а складний стан нашого розуміння.
Головнішими фізіологичними умовами приймання є утворені в мізку асоціативні шляхи, що йдуть од зовнішніх чуттьових роздратуваннів. Принятий і асоційований вплив обьєкта не є просто вчуттям, але складним псіхофізичним актом. Він увійшов через почуття в мізок, утворив зміну в його складові і став фізіологичним придбанням людини. Сила утворіння таких змін, як і глибина впливу, нам невідомі, але вони, запевне, остількі ґрунтовні, що, будучи принятими нами змалку й асоційовані з комплексами инших прийманнів, зостаються в нас на все життя.
Найяскравіші образи дає нам дитинство. Бо те, що воно втілює в їх, береться з реального світу й одбивається на мізковій корі з такою силою, як на фотографичній пластині. Уява ж та побічні духовні процеси в цей період ще не заважають фотографуванню. Два ріжні комплекси асоційованих елементів не нейтралізують один одного, не змішуються й не утворюють туманних плям. І, коли в мозку утворились шляхи нервових течій і склались у певну сістему, то уява обьєктів і фактів обертається у щось виразне й певне, що зьявиться завше при першій потребі. Таким чином, завдяки фізіологичним процесам, дитина з перших днів свого життя обертається в особу, в якій свідомість і розуміння світу росте разом з кількостю прийманнів. Приймання, звичайно, складають матеріял для інтелектуального життя. А сполучаючись у групи, утворюють риси живих, реальних образів, що, зберігаючись у памьяті, складають найцінніший ґрунт до дальшого духовного розвитку людини.
Утворіння ідей. Свідоме приймання околишнього світу примушує дитину інтуїтивно утворювати ідеї. Од обопільного впливу думаючого „я“ і зовнішнього світу зьявляється ідеація, це-б-то, розумова уява річей або розуміння їх. Розум наш творить розуміння, керуючись впливом околишніх річей, і ідеї його звязуються з фізіологичним процесом його, з прирожденністю нахилів та звичною діяльністю мозку. На продуктивність їх впливають індівідуальні риси й особливости субьєкта, серед яких всякі расові й національні особливосте одбиваються з силою інстінктів.
Змагання нашого розуму до ідеації не зупиняється на простім утворінні розуміннів виключно реального світу, а йде далі і змагається в своій вищій духовній праці уникнути конкретних образів. Але ця конечна мета людського розвитку проходить обовязково через період дитинства, коли дитина набірає цілий запас розуміннів. В цей період річі та їх взаємновідносини остільки потужно впливають на характер розумового придбання, що дитина не може уникнути їхнього впливу й набірає собі всіх тих відтінків і рис, які надають національної особливосте думанню та складові міркування.
Природній нахил до рухів, до удосконаління своїх апаратів примушує людину не тільки утворювати й зберігати ідеї, але також і передавати їх иншим. Дитина спочатку проявляє свої придбання виразними рухами або мигами, поки ще не розвинувсь і не коордінувався голосовий апарат. А потім, переймаючи од инших, а почасти й самотужки починає надавати принятим образам згукових означіннів. Разом з пристосуванням фізіологичного апарату згукові ідеї здобувають національні форми або національні вимови. Коли ж виховання йде й далі серед рідних обставин, дитина зміцнює ці ідеї, втілює їх і з тим здобуває можливість прилучитись до нації, рідної по природі, духові й розумінню. Спочатку кожне слово, що зьєдналось з річчу, обертається для дитини в символ обьєкта. Але з часом символ зникає, і слова вживаються, як ідеї з відповідним розумінням їх.
Таке саме утворіння ідей ми спостерігаємо і в инших здібностях людини; наприклад: в інтуїціях музикальних, числових, моральних і т. д. Шлях їх утворіння той самий, що і в словесних ідеях. Закон для них один, і він виявляється в тім, що кожне свідоме приймання сполучається з принятими раніш ідеями і, сполучившись, складає розуміння. До того-ж, звичайно, і розум наш силкується знайти однакові приймання, — інстінктовно в новій річі шукає таких рис, які-б збудили відомі вже нам ідеї. Така риса нашого розуму надає нашим ідеям відтінку індівідуальности й належности до певної (національної) групи особ.
Уява. З того моменту, як дитина відокремила себе, своє „я“ од зовнішнього світу, як розгляд себе самої дав ій нові, досить свідомі образи, щоб скласти розуміння своєї відокремленности од околишнього світу, з того моменту уява складає головну канву, на якій будується духовне обличча дитини. Дитина приймає те, що зворушує її нервову сістему і що доходить до мозку. Такі приймання, лишаючи слід, зберігаються до нових періферичних зворушіннів і виявляються при потребі уявою річей і подій. Кожний орган почуттів дає такі зворушіння, але де-які з них, як очі, вуха й органи дотику подають найбільш матеріялу для утворіння уяв. Але, крім зовнішніх органів почуттів, ми маємо в нашім организмі чинника, який непомітно для нас утворює уяви часом більшої й неодбивнішої сили. Чинником цим є рухові уяви, які безумовно відограють значну ролю в нашім житті.
Сливе всі почуття звязано з мьязовими рухами, хоча для того, щоб вони зьявились, не треба безпосерднього зовнішнього роздратування, — їх міцно сполучено з роздратуванням почуттьових органів. Надзвичайно велике число мьязів, іх коордінованність з групами всього тіла надають рухам складности. Але рухові зміни в нашім тілі не доходять до нашої свідомости в усій кількости змін окремих суставів, звязок, мьязів, шкури й т. ин. Природа подбала утворити мьязовий апарат нечуйним, аби не заважати людині взнавати світ. Проте пристосування рухів до чуттьових зворушіннів, до органів почуття, вимагає орієнтування в зовнішнім світі, вимагає розуміння тих рухів. І із сполучіння рухів з нашими органами виникають рухові вчуття, що зберігаються в памьяті, як рухові уяви. Ми знаємо, що рухові уяви відограють в нашім житті дуже значну ролю. Самі ці уяви вивчено мало, але того, що ми знаємо про них, досить, щоб зазначити іхнє видатне місце у вихованні дитини.
Звернімось, напр., знов до мови й тих духовних вчуттів горла, язика, губ, які ми обовязково переймаємо. Роблячи якесь зусилля, ми переживаємо ряд чуттьових напружіннів, які, завдяки звичці, обернулись у малопомітні вчуттьові (а часом і цілком пасивні) рухи. Спершу дитина, маючи спадкові нахили до рідної мови, природно, повільно й непомітно утворює іх. Але з часом надається ім свідомости, вони обертаються у волевий акт, і уяви рухів мови задержуються і зберігаються в памьяті надзвичайно міцно. Фізіологична зміна мозку од принятої в дитинстві рідної мови, придбані уяви її остільки глибоко сполучаються з руховими процесами, що за-для того, щоб вони зьявились, навіть тоді, коли ми багато літ не вживали тієї мови, не треба особливого напружіння волі.
Памьять. Ми сказали: уяви зберігаються. Зберігаються вони в памьяті, завдяки фізіологичній зміні мізкової матерії. Памьять не є чимсь штучно здобутим працюваннями; це псіхофізіологичний процес природніх функцій нашого мозку. Зібрані впливи околишнього світу, приймання й уяви ідей пригадуються і виявляються нами, коли є збуджуючий стімул, як ряд фотографичних образів. Утворюється таке пригадування сливе самохіть, аби ми того забажали, або ввели до сфери нашої свідомости рідні їм та асоційовані з ними ідеї.
В тих же випадках, коли утворюємо зусилля памьяти, щоб викликати уяву річі, ми направляємо нашу увагу на цю уяву. Потрібним зусиллям волі досягаємо того, що бачимо, чуємо те, що хотіли бачити й чути.
В чуттьових уявах рухові уяви відограють свою ролю, і, викликаючи перші, ми завше напружуємо ту частину наших мьязів, до яких стосується та чуттьова уява. Шукаючи в памьяті потрібні нам образи, ми пригадуємо їх, скупчуючи на них відповідні чуттьові органи і зворушуючи іх мьязи. Зусиллям волі ми з уявами збуджуємо разом і рухові образи.
Найлегше пригадується нами те, що стало у нас сливе пасивним, що не вимагає особливого зусилля волі. Воно міцно зьєдналось з усим, принятим нами, світом. Знову для прикладу звернімось до рідної мови. Уяви слів і ідей втілились чуттьовим шляхом і зміцнились шляхом рухових коордінацій, обернулись в невідділиме од нашої природи, наших думок; і зьявляються вони сливе без ніякого волевого напружіння.
Тому, оскільки глибоко уяви рідної мови западають у мізок, ми знаходимо цікаві докази в книзі Карпентера[2]. Між иншим, він оповідає, що чув од д-ра Реша, якому росказував лютеранський піп у Філадельфії: німці й шведи, яких в конгрегації цього попа було досить багато, завше молились перед смертю рідною мовою, хоч багато з них, як відомо було йому, не балакали нею років пьятдесят — шістдесят.
Але що ми бачимо в мові, те саме спостерігаємо і в наших моральних переконаннях та поводжінні. Все, що ми приняли од оточіння, що втілилось і сполучилось з чуттями, з нашими рухами, склало яскраві образи, що псіхично стало розумовим придбанням, склало наші думки, все це зберігається, як у складі, і ладне зьявитись кожної хвилини при першім зворушінні схожими й рідними йому прийманнями. Ми не завше розуміємо все те, що знаємо, але досить річі, згука, фрази, і перед нами зьявляються один по одному образи, дії й вчинки. Пригадування й розуміння будуть тим багатші, чим більш факти буде звязано з кількостю наших вчуттів, чим приймання наші будуть ближчі до наших природніх нахилів, до всього, нами раніш придбаного.
Дитинство є найінтенсівнішим періодом у витворінні уяв. Наше „я“ під цей час не витрачає сил на сторонню абстракційну працю, — вона істнує самими чуттьовими переживаннями. І від того приймання дитинства надзвичайно яскраві, глибокі, — вони лишають сліди на все життя. Така сила дитячих прийманнів, образів дитячих літ стає цілком зрозумілою, коли ми пригадаємо, що духовний світ дитини будується виключно на реальнім, складається з конкретних образів і ідей, які утворені під впливом чуттьових зворушіннів. Багатство нашої думки залежить од кількости таких прийманнів і од задержування їх у памьяті. Уяви реальнаго світу, здобуті під час дитинства і юнацтва, складають природній і найважливіший ґрунт нашого розумового розвитку. Тому памьять, яка не засмічувалась туманними, невиразними й чужими дитячій природі уявами, завше буде щирим й постійним помішником розумового розвитку людини.
Асоціації. Задержування й пригадування уяв ґрунтуються на законі асоціації ідей. Прінціп „асоціації ідей“ псіхологія виясняє так: дії, вчуття й чуття, одночасно викликають змагання сполучитись і звязатись так, що, коли потім тільки одно з них проявиться, останні ладні зьявитись ідеями. Всяка асоціація є продуктом зміни мізкової матерії й принатуріння нервових волокон в цім напрямку. Так що два нервових процеси, що йдуть один за одним, коли один з них потім повторюється, змагаються збуджуватись обидва разом. Такий вплив асоціацій природно звязує наші уяви принятих нами вчуттів, чуттів і рухів. Він же полегшує думці вибірати і порівнювати, додержуючись послідовного порядку ідей, це-б-то поступово ширитись і розвиватись.
Світ, принятий нами і асоційований рядом нових і нових прийманів, близьких нам по духові, по псіхиці, складає світогляд ясний й повний. Рідна країна, рідні люди, рідна семья, її звичаї, її звички, матерня мова суть перші розумові чинники, перший розумовий матеріял, принятий нами безпосередно власними вчуттями, зміцнений власним досвідом, асоційований рядом живих рідних образів.
Наша педагогика не зовсім оцінила силу асоціацій, а хоч і оцінила, то й досі не пристосувала до них методу, не звязала виховання й навчання з тим світом, з яким звязано так міцно дитину. А звязано її з асоціаціями так, як тільки можуть бути звязані закони природи, це-б-то, складаючи з организмом дитини й її псіхикою одно ціле. Одірвати дитину од цього природнього ґрунту й пересадити на новий, але чужий ґрунт це значить — знищити сливе все, чим жила дитина до школи, одкинути готовий, надзвичайно плодючій ґрунт, на якім тільки треба сіяти добро та допомогати рости могутньому й величньому, як сама природа.
Наші річеві й словесні уяви складають одно псіхо-фізіологичне ціле, й виховання повинне рахуватись з цим, коли хоче бути природнім і згодним з індівідуальністю дитини. Словесні уяви не є, наприклад, зьявищем випадковим в житті людини, але зьявищем, утвореним соціальним життям її. Асоційовані з річами й подіями околишнього життя, переплетені з власними прийманнями й досвідом, словесні уяви попадають у нашу духовну сферу з масою готових комплексів ідей і там, збільшуючи наше розуміння світу, надають свідомости й глибини розумові. Те, що оточало раніш нас, не пропадає марно, а складає ту духовну силу, яка, будучи асоційована індівідуально в кожної людини з ії духовними й фізичними придбаннями, завше напоготові перейти в діяльність, коли є за-для того рідні збуджуючі стімули.
Звичка й спадковість („наслѣдственность“). Нервова сістема розвивається залежно од того напрямку, якого ми додержуємо в своїх працюваннях. Нерви, збуджуючи звичні реакції, набірають механичности в своїй працї, і це зменшує трату енергії. Спочатку ми завше утворюємо все з якимсь зусиллям волі. При повторінні зусилля зменшується й доходить до мінімума трат волі, далі переходить межу вольових функцій і обертається в пасивні дії. Така здібність людського организму виясняє нам глибокий звязок душі й тіла, їх єдність.
Утворіння звичних дій в духовній й тілесній сфері цілком відповідає законам складної природи людської. Як би людина не мала здатности здобувати автоматичні, звичні рухи, вона не мала-б і здатности до поступу, до культивування своєї природи. В щоденнім житті звички відограють ролю другої вдачі. Звички заглушають навіть природні та імпульсивні змагання людини.
Природа людини завше намагається додержувати звичних дій. Людина повторюється в своїх діях, копіює минуле, збільшуючи свої звички. Здібність ця додержує в своїм напрямку того шляху, де найменш гальмується її творча діяльність. Тому процес утворіння має нахил додержувати свого роду, родових і національних спадковостей.
Псіхологія визнає, що між духовною й тілесною діяльностями істнує стільки загального, що „механизм думки й чуття“ працює при тих самих умовах, при яких і „механизм органів почуття й рухів“. Цей висновок дає нагоду Карпентерові висловити таку думку: „псіхичний початок асоціації й фізіологичний початок годування просто означає — перше відповідно духу, друге відповідно мозку — загально-відомий факт, що всякий душевний рух, завдяки частому повторінню, має нахил утворюватись легше й легше. Через це людина має нахил і думати, й відчувати, й діяти цілком автоматично, це-б-то, не маючи попереднього наміру й не підраховуючи заздалегідь наслідків, відчувати або діяти певним чином, як що взагалі вона звикла думати в певних обставинах“[3]. Псіхичний досвід — подібний до фізичного. І там і тут одноманітними актами утворюється автоматичність думання й фізичної діяльности.
В часи нашого первістного розвитку, в часи дитинства й юнацтва мозок наш, пробуваючи ще в періоді розвитку, найсильніше реагує на зворушіння органів почуття нашого тіла. Приняті впливи й витворені асоціативні шляхи в нім так зміцняються, що їх сліди не зникають навіть і тоді, коли свідомість наша до них зовсім зникла. Зберігаючись всередині в нас, вона складає силу, яка пасивно тягне нас до всього, чим ми колись жили, що складало наші перші розумові приймання і що давало напрямок нашому думанню. І це не самі тільки міркування, це факт величезної ваги, це та сила, що вимагає од педагогичної псіхології найпильнішого досліду.
Наші почуття, наші ідеї мають нахил додержувати закону збогачіння („накопленія“) витвореним уже попередніми прийманнями шляхом, ухиляючись всього, що задержує таке збогачіння. Надто це помітно в дитинстві. І в цім разі прирожденні реакції в дитинстві відограють значну ролю. Людина є істотою, що реагує на зовнішні роздратування реакціями, вибір яких належить частиною розумовій діяльности її, а частиною спадковим духовим і фізичним нахилам. Прирожденні реакції надають людському организмові здібности до розвитку, до виховання потрібного їй поводжіння.
Прирожденні або інстінктовні реакції людини виявляються тільки в перший період життя. Особливо це виразно помітно на перших рухових діях. Потім вони ховаються за вторинними реакціями й гублять свою інстінктовність. Осередком прирожденних нахилів, що мають таке величезне значіння в житті людини, є приймання. „В дійсности кожний з нас, — каже Джемс[4], — є сливе цілком тим, чим його зробила здібність приймання. Тільки приймаючи, ми починаємо розуміти, що такеє ми сами. Свідомість того, що таке инші, звичайно, попереджає самосвідомість; од тієї свідомости залежить і розвиток самосвідомости. Все культурне добро людськости — мова, мистецтво, заклади й науки — переходило од покоління до покоління, завдяки „соціяльній спадковости“ (вираз Балдуіна), завдяки простому перейманню кожним поколінням од попереднього“[5].
Біологія визнає, що в розвитку індівідуума повторюється в головних рисах хід розвитку раси. Додержуючи такого нормального розвитку, людина переймає всі риси рідної мови, її вимову, вирази й склад, втілює форми думання відповідно національним одмінам. Маючи спадковий нахил до членоподільної мови, дитина, раніш більшости инших рухів привчається до рухів мови, які спочатку зьявляютьси імпульсивно в окремих згуках. Потім послідовними асоціативними повторюючими зусиллями втілює механизм слів і реченнів матерньої мови. І як перше свідоме відношіння до зовнішніх обьєктів, що виявляється протягуванням рук до них, є наслідком переймання, так і перші згуки й перша дитяча мова є наслідком тієї самої здібности. Але в першім і другім випадку разом із свідомістю проявляє себе й спадковий нахил до цих рухів. І дальший розвиток людини іде цим самим шляхом.
Рухові імпульси мови, завдяки прирожденній тенденції до зворушливости відповідних порушаючих центрів, завдяки змаганню витворити потрібні рухи, щоб досягти потрібних результатів, набірають їм важного значіння в духовній сфері людської самодіяльности. Копіювання членоподільних згуків не є звичайним, несвідомим копіюванням, але свідомим, активним: із згуками голосу дитина переймає й ті ідеї, ті річі, ті уяви, які доросла людина сполучає з мовою.
Переймання і спадковість так само, як і приймання, асоціації, памьять, входять в природу наших псіхичних функцій. Ними людський организм наділено у вищій, ніж организми инших істот, мірі. Духовне обличча людини є складним апаратом, збудованим на ґрунті фізіологичних законів людського организму. Шлях нормального й правдивого виховання вимагає од нас розуміння цих законів, щоб полегшити розвиток цінних і високих здібностей душі людської.
Переходячи тепер до викладу однієї з проблем виховання, а саме — національного виховання, я маю надалі виходити тільки з тих законів природи, про які була мова. По змозі дбатиму, щоб у своїх поглядах і вимогах не погрішити перед світовою правдою і вимогами цієї правди. Бо неможна спокійно дивитись на прикладання штучного виховання в нашій семьї, де вигоди сучасносте та особисті вигоди примушують батьків нищити природу дитини. Велика шкода з того, що душу дитини мають чомусь за чистий аркуш паперу, на якім можна записати все, що заманеться виховничому. Дитина-ж готове створіння з цілим непопсованим світом чуттів, ідей і уяв, з постійним імпульсом до рухів, до життя. І в цілях конечного добра людськосте ми повинні не витворювати вихованням щось нове, вигадане, а тільки піддержувати, зміцняти й розвивати все те прекрасне, але не зовсім ще стале й міцне, чим виблискує чиста, кришталева душа дитини. Цього вимагає природа, а в ній — гармонія, в ній — добро; лихо в дісгармонії душі й тіла.
——————