Проблеми виховання й навчання/II. Національне виховання
| ◀ I. Природній ґрунт національного виховання | Проблеми виховання й навчання II. Національне виховання |
Фізичне виховання ▶ |
|
Цілі національного виховання й три прінціпи його. Виховання дитини не повинно бути вигаданим, штучним, бо коли ще не істнувало витворених і готових виховничих сістем, то людина розвивалася поступово, культивувалась, підлягаючи тільки природньому вихованню. Потім, в різних цілях, економичних і державних, зьявилась потреба в штучних виховничих сістемах. Цьому прияли людська здатність принатурюватись до умов і незміцненність дитячого світогляду. Отже це було очевидним надсильством, світовою неправдою. І люди чулі, далекозорі, з глибоким розумінням людської душі, виясняли у всі часи всю шкоду й неправдивість штучних експеріментів у цій справі, зазначали ті ґрунтовні ламання законів природи, які обовязково стануться од примусових або штучних сістем.
Природа й її вимоги — єдиний ґрунт виховання. Держатись його нам підказує і власний досвід, і природа людини й фізіологичні закони її. Тому цілі виховання взагалі неповинні виходити за межі дитячої природи; тоді збережуться непопсованими духовні й фізичні дитячі здібности, які почасти одібрано дитиною в спадок, почасти розвинено попереднім, хоч і невеликим досвідом. Ціль сама по собі проста, але висока, бо виходить за межі надсильства, надмірности й примусу. Ціль така будується на вивчінні індівідуальних і типових рис та на всебічнім розумінні дитячої вдачі. Найлегше виховувати дитину з палицею в руках, це-б-то силою й примусом, і найважче провадити виховання шляхом, зазначеним природою. Але саме останнє й повинно стати ґрунтом прінціпів національного виховання, бо воно єдине тільки правдиве.
Ми в попереднім розділі звертали увагу на надзвичайність і багатство духовної природи людини, на ті чинники нашого организму, які так могутно керують нашими рухами, діями і вчинками і які виходять виключно з псіхо-фізіологичної природи наших почуттів.
Через те у національнім вихованні ми ставимо такі прінціпи:
1. Життя людини — це не окреме життя індівідуума на острові людського моря, а спільне з цілим життям тієї раси, того народу, од якого вона є паростом. Життя її сполучено з життям нації, і розвиток молодого покоління з розвитком нації. Тому напрямок національного виховання повинен держатись цієї залежности й єднання.
2. Національне виховання виникає з природи людини і в своїх завданнях повинно спіратись на вивчіння всіх індівідуальностей дитини в звязку з усіми особливостями національного духу і вдачі.
3. Національне виховання повинно йти в одно з вихованням особи за-для охорони фізичного й морального здоровья нації, за-для розвитку її духовних творчих сил.
Ми зупинимось на цих трьох прінціпах національного виховання і розглянемо кожний окремо, щоб зьясувати їх дійсність і правдивість. В своїх міркуваннях нам доведеться завше обертатись до всього, росказаного в першім розділі, як до джерела природніх підвалин такого виховання, щоб не було сумніву в правдивости виголошених нами прінціпів.
Життя дитини сполучено з життям її нації, — не не просто кинута фраза, а дійсність, що знаходить аналогії в рослинах, в світові звірів, в житті різних істот на землі. Фізіологично діти не зьявляються на світ хаотичним шматком матерії, а мають уже готові форми людського организму.
Правда, дитина зьявляється на світ безпораднішою од усякої иншої істоти, але з усіми, потрібними на перший час, інстінктовними рухами: крик, ссання, дихання і рух взагалі. Звірі розвиваються швидко й сливе не вимагають особливих турбот, але цього неможна сказати про дітей. Безпорадність їхня в перші дні, місяці й роки удержує їх коло батьків. Батьки-ж під впливом альтруїстичних почуттів та інстинктовного нахилу до зберігання роду пильнують їх увесь час, поки вони виростуть і зміцніють. І все те, чим живуть батьки, стає для дитини її світом, від якого вона неспроможна одірватись і тоді, коли вже має сили те зробити. Завдяки спадковим нахилам імітувати й принатурюватись до оточіння, дитина поволі, але міцно, сполучається з своім оточінням, з своєю нацією, прилучається до неї своєю природою й стає з своім рідним, з його соціальним і економичним життям чимсь неподільним.
Розвиток молодого покоління сполучено з розвитком нації, як молодий парост із своім матернім деревом. Зріст його підлягає законам природи родового дерева, і чистота ґрунтовних констітуційних рис роду не впливає згубно на нахил до поліпшіння раси.
Нове покоління, як парост, живиться тим, що дає йому національність. В розвитку своїм воно потрібує того самого ґрунту, як і його нація. Одірвати нове покоління од цього ґрунту й пересадити на инший, чужий йому, не проходить безкарно і без шкоди для нього. В такім випадку людина обовязково позбудеться частини своїх здібностей. А зоставшись в чужій нації, в чужій культурі, не дасть того, що змогла б дати в своїй рідній.
На дітях культурних націй денаціонализм не виявляється в таких конкретних і яскравих формах, які ми бачимо у дітей націй некультурних, тут ми не помічаємо того інстінктовного потягу до свого роду у вчинках і діяльности. Наші діти зрідка, випадково сливе, вертаються свідомо до свого рідного, а частіше зостаються в штучно прищепленій культурі й нації. Але таке пробування в чужій культурі й трішки не виправдує денаціонализму. Все, що примусово начеплено, наліплено не здолає замінити природу.
У Летурно[1] ми знаходимо цілу низку вказівок на те що штучне прищепління європейської культури дикунам здебільшого закінчувалось дуже погано для цих останніх. Де-які вмірали в часи мандрівок по чужих краях. В Полінезії, як відомо, з того часу, як проникла туди культура, мешканці невпинно вимірають. Про рецідів нема чого й казати, — він сопутник всякого примусового запроваджіння чужої культури. Таких випадків, які ми знаходимо у Летурно[2], спостерігалось дуже багато у всіх країнах, куди примусово протислась європейська культура.
Наведу один з таких випадків. Хто-ж не задовольниться одним, того прошу ласкаво обернутись до творів самого автора. „З островів Таїті, — оповідає Летурно[3] про одного тубольця, — було привезено в порт Джонсон хлопця 11–12 років. Там він виховувавсь на протязі кількох літ в одній англійській семьї, де з ним поводились як найкраще й посилали до школи. В школі він навчився гарно читати писати й дуже швидко розмовляти по-англійському. Він здавався лагідним і слухняним у всьому; але проте згадки дитинства (і разом, додамо од себе, інстінктовний потяг до свого роду, змагання прилучитись до своєї раси, своєї нації, з усим тим, що склало до 11–12 років його світогляд, його світ ідей й образів) не давали йому спокою, і одного гарного дня він покинув оселю свого доброчинця, щоб помандрувати в Нову Зеландію й вернутись до звичайного життя“ (до рідного йому оточіння).
Але ще цікавішим для нас буде лист A. Dumont’а, наведений теж Летурно[4]; в цім листі автор пише, шо негри, яких доведено до більш-менш високого рівня цівілізації, не від того, щоб скинути з себе начеплені їмі вчіння й одіж та вернутись до звичаїв і життя свого дитинства й своїх земляків. Такий самий факт спостережено й у алжирських арабів.Дуже цікаву аналогію проводить автор листа далі з історії прищепління чужої мови культурним народностям Франції. „Аналогичні факти спостерігались і в нас, — пише далі A. Dumont. — Син одного селянина півд. Франції, що розмовляв за дитинства місцевою мовою, виучується балакати по-французському, вступає до колежу, приїзжає в Париж і слухає курс юридичних наук. Він вступає в магистратуру і, вертаючись до рідного краю, охоче балакає рідною нижнє-французською мовою й засвоює більшу частину звичок дитинства. Те саме помітно й поміж селянами Nague. В Парижі він стає більш світовиком і виправляє свій поганий акцент, але, вернувшись додому, знову забуває все це.
Початкове виховання, — додає далі пастор, — друга натура, як і початкова звичка. Те, що добавляється до цього, неміцна наліпка, що загрожує що-хвилини облупитись і обвалитись[5].
Все, що є в нас, належить генеративному розвиткові нації. Ми є частиною одного цілого, і для нас буде природнім держатись цього ґрунту, цілком відповідного нашим духовним нахилам і здібностям. Цілі виховання не повинні пересягати природніх меж, а то виховання матиме характер штучного прищепління чужого невідповідного, яке ніколи не сполучиться з усим организмом, з псіхичним і фізичним складом його. Всяке таке виховання повинне буде калічити і ламати людську природу.
Освіта дитини також лежить в розвитку національних особливостей. Правдива освіта будується на духовних здібностях дитини, які заложено в її природі. І чим ширше й глибше буде використано природні індівідуальні данні особи, тим міцнішою й користнішою буде освіта. Попереднє народа, його духовні здобутки передаються особі, й індівідуальні риси цілого стають індівідуальними рисами особи. Відомо, що культурному розвиткові нації прияє розвиток сталих рис її в окремих індівідуумах. Виховуючи сталі й позітивні національні риси, ми збагачуємо духовні сили нації, побільшуємо життєдіяльну духовну енергію, надаємо міцности національній творчости й самодіяльности. Поширюючи спадкові риси в окремій особі, ми удосконалюємо її природу, підносимо до вищого рівня людської культури й поступу.Вплив національности остільки великий, що навіть будуванню суспільного й державного життя вона надає певних барв і краси. Вплив її проходить у всі кліточки життя й стає неодбивним для окремої особи, що належить до неї. Національні риси одбиваються на всіх закладах і робляться вихідним пунктом іхнього складу, їхнього життя. Не вільні од них і просвітні заклади. Наукові інстітуції пильнують за студіюванням свого рідного народу, вивчають його характер, духовні риси, світогляд, і допомогають його завоюванням на арені всесвітньої боротьби. Народ, освіта, школа сполучено так, як окремі члени людини з її тілом. Од нормального зросту тіла залежить нормальний розвиток його членів. В такім відношінні стоїть і народня освіта. І в тих країнах та державах, де класова та державна політика не впливає на самостійне життя підвладних народів, ми бачимо пишний розвиток національної освіти. Там освіта народа не занепадає, а навпаки — росте й шириться.
Другий прінціп полягає в природі дитини і в тім оточінні, яке дало той або инший напрямок розвиткові її духовних здібностей, а також у тій національності, до якої дитина належить. Минуле дитини, її національність не є зьявищем аби-яким, звичайним: воно той дужий чинник, що надає їй індівідуальних рис, опрічних од рис дитини иншої нації. Що здібности нації, до якої належить дитина, зазначають шлях, яким повинна вона йти в своїм розвитку, це почасти виникає з людської природи, а почасти з того постуляту, що виховання не витворює особи, а тільки піддержує розвиток организму. Хоча нахил до інтуїції, яка полягає в інстінктовнім перейманні рухів і поводжіння дорослих, у витворінні звичок, ніби показує на можливість витворити бажану особу; але це велика помилка, супроти якої повстає й здоровий розум, і спостережіння дитячого життя. Успіх виховання полягає в принатурінні його прінціпів і методів до дитини, а не навпаки.
Семья є фактором, ще невиясненим як слід педагогикою. Педагогика до цього часу ніби ігнорувала її, не рахувалась з її впливом; а надто офіціальна, трафаретна педагогика, що завше брала дитину ізольованою од впливу оточіння, од всього минулого її. І тільки представники наукової педагогичної псіхології або педології звертають належну увагу на важливі прикмети семьї, що глибоко впливаючи на душу дитини, лишають сліди на її характерові та вдачі.
Вільне початкове виховання дитини в родині, перші образи, приняті нею, міцно залягають у молодім мозку. Поводжіння батьків і людей, серед яких доводиться жити дитині, одбиваються з силою гіпноза і внушають їй дії та вчинки, сильніші, ніж потім всі инші. Така вже природа людини, й її шляхом у вільнім вихованні дитина простує інстинктовно. Отже, коли ми бажаємо знайти дійсні тези досконального виховання, то не повинні одкидати тих сталих родинних і національних рис, що роблять таке виховання справді природнім, правдивим.
Ті чинники, що мають вплив на утворення характера дитини, дуже складні: тут семья, кревні, мова, народ і його громадське життя, товариші, забавки, краєвиди і т. ин. Все це одбивається на псіхичнім складі її, все це надає їй орігінальности та індівідуальної особливости.
Справжнє національне виховання не складається штучно, вигадано, а виникає з потреб организму; не витворюється гіпотетичним шляхом, а досліжуванням фізичних і духовних законів дитячої природи. Виникаючи з людської природи, виховання має своїм корінням народ, націю, й виростає на ріднім національнім, або расовім ґрунті. Для тих націй, що відроджуються, національне виховання, виховання в дусі свого народу, має особливе значіння, бо воно є сливе єдиним ковчегом їх істнування, найбільш допомогає розвиткові їх культурних сил і забезпечує од асіміляції.
Життя молодого покоління пригноблених націй, будучи одірваним од природнього ґрунту свого народа умовами не педагогичного, а тенденційного державного виховання, будучи пересаженим на неплодючий й кволий ґрунт чужої культури, чужої освіти, не може задовольнити найуміркованнійших вимог свідомого громадянства. Здобутки такого примусового прищепління чужої культури й освіти завше негативні, часом до жаху. Неможна навіть підрахувати того, що загинуло через денаціоналізаторські заходи держави, бо нема таких терезів, на яких можна було б виважити, наприклад, все загублене багато-мілійоновим народом за час його двохсотлітнього пригнобленого істнування. А що заявлено дуже багато, то це ми бачимо на окремих індівідуумах. Визначні таланти нації здебільшого гинуть в нерівній боротьбі з асіміляційною політикою пануючого народу, не давши своєму кревному народові й тисячної частки того, що змогли-б дати. І в масі українського народа констатуємо великий занепад культурности й загальної освіти. Український народ, коли й зберіг своє національне обличча непопсованим при тяжких умовах життя, то виключно завдяки могутній творчій силі, що допомогла йому врятуватись од асімілювання. І ми не повинні нехтувати проявами цієї сили в окремій особі, а повинні допомогти їй розвинутись, бо того прагне весь народ інстінктовно. Ми повинні піддержувати цю силу національним вихованням.
Завданням такого виховання є культивування сталих рис національного типу й боротьба з негативними рисами. Нормальним і широким розвитком сталих здібностей душі нашого народу в молодім поколінні ми досягнемо гармонійного розвитку всієї нації, підвищимо її національну свідомість і культуру. Розуміння сталих і негативних рис нації, пристосування виховничої сістеми до природи їх з таким наміром, щоб розвивати перші і нищити другі, взагалі потрібне для розвитку й культивування міцних і здорових духом і тілом особ.
Розвиваючи далі цю думку, ми натурально перейдемо й до третього прінціпу, що національне виховання йде в одно з вихованням особистости.
Найважливішим для людськости буде виховання особистости, це-б то, виховання людини згодно з індівідуальним і вільним розвитком її. Чим більш загал намагається підвести дитину фізично й духовно під загальний шаблон, тим важче буває в таких умовах пробитись на світ Божий індівідальним здібностям людини. Сучасні економичні й соціальні умови одривають людину од дійсного природнього ґрунту й штовхають її на шлях штучної боротьби за істнування. В цій боротьбі людина, шукаючи рятунку, переймає все, що прилучає її до пануючої верстви людей і позбувається потроху свого індівідуального, особистого. Так гинуть в гонитві за матеріяльним добробутом спершу всі зовнішні національні різнації, що виявляються в одежі, в поводжінні, а потім починається асіміляція внутрішніх.
Дитина тільки спершу живе реальним світом, спершу належить природі. А як тільки зьявиться в ній активність, то починається й асіміляція, — вона підпадає впливам тих штучних умов, якими вже покалічено її родину. Расовий тип починає втрачати свої сталі риси, починається пристосування їх до вимог істнуючих матеріяльних умов, шкодливе для цілости його природи. Втрата семьєю та оточінням своїх дійсних, природніх сил замулює індівідуальні, особисті духовні нахили дитини, а тому й національні.
Дитина підпадає всім законам, яким підпадають і дорослі, й навіть у більшій мірі, ніж останні. Ми непомітно переймаємось поглядами оточіння і в своїм поводжінні керуємось цими поглядами. Діти не одстають од нас, копіюючи оточіння. Ця титанична сила тягне дитину не туди, куди вона природно простує, а куди показує, або внушає їй пануюча воля. Дуже рідко народам доводилося жити по своїй власній волі. Але там, де виявлялась вся сила національної волі, ми знаходимо надзвичайний розвиток духовних сил народа. Першими ступнями до такої національної волі буде виховання окремої особи, її духовної й фізичної природи, виховання її індівідуальної волі. На цей шлях вийшли вже деякі народи, що порвали всі звязки з традіціями старої виховничої сістеми та старої схоластичної сістеми освіти. Розвиток особистости зробився там підвалиною здоровья нації. На дитину там звертають особливу увагу й піклування, а розумовий і всебічний розвиток її є метою народнього життя. І це глибоко-правдива течія, якої більшість хоч і не розуміє, але до якої пасивно змагається.
Всяке надсильство над природою ми назвемо злочинством, бо нема тих виправдуючих мотивів, які дозволяли-б вживати у вихованні примусу. Цілі виховання сполучено з життям дитини, з її природою, і все, що ми хотіли-б прищепити примусово, супроти волі, буде гальмувати нормальний зріст її, мучити її тіло й душу непотрібними, шкодливими вимогами. Дитина витрачатиме сили свої на боротьбу з примусовими впливами і, звичайно, прийматиме все те тільки зовнішнє, поверхово. Воно до якого часу держатиметься на ній, як полиск, але не змінить суті її. Все, що приймається примусово, не по власній волі, не може як слід перетравитись дитиною, як і їжа, яку введено в шлунок примусово. Для дитини такою примусовою їжою буде все, що не принято безпосереднє од нації шляхом спадку та інтуїції. І в цім випадку виховничим завданням буде витворити для дитини таку атмосферу життя, утворити такі обставини, щоб вона всіми своїми індівідуальними нахилами розвивалась цілком нормально, щоб особистість дитини не порушилась під впливом неправдивих і нежиттьових умов. Вона повинна бути оточеною таким життям, яке-б найбільш відповідало її натурі, яке-б не калічило цілости псіхофізичної природи її світогляду. Найбільш бажаним в такім напрямку оточінням будуть батьки, семья, родичі, громада, нація, все своє, рідне: історія, література, мистецтво, промисловість і взагалі культура. Потім, як зміцніє своє рідне, повинно йти знайомство і розуміння чужої мови, чужого життя, чужої культури, і так далі — од колиски, домівки і семьї до повного розуміння світу, але обовьязково через призму національно-семьйового виховання. Одно слово, йти треба шляхом природнього розвитку, шляхом нормальних потреб организму, шляхом індівідуального та здорового розвитку особистости.
Національне виховання не вигадка. Завдання його не витворено людськістю штучно, а полягають в природніх данних, в інстінктовнім змаганні до самоохорони нації шляхом зберігання й збогачіння позитивних національних рис, користних у боротьбі за істнування. Національним вихованням піддержується здоровья нації й оберігається зріст внутрішніх творчих сил її од поганих і шкодливих впливів хворих націй. Здорове покоління з запасом життьової енергії може забезпечити нації її культурний поступ, забезпечити їй суцільне істнування, як окремого міцного й здорового организму. Але такі покоління можуть вирости на здорових життьових умовах, які не чужі їхній природі, ґрунтом для яких буде свій народ, своя нація
Вивчіння нації, її особливостей стає обовязком всякого здорового виховання; це допомагає поставити молодий парост нації в ті нормальні обставини, в той світ реальних прийманнів, які складуть дужу, сталу, суцільну й здорову людину, цілу, непопсовану особу, яка вірить у свої сили, в свою міць, в свою націю, в своє людське призначіння!
Тому національне виховання є єдиним вихованням, яке здолає задовольнити псіхофізичні вимоги дитячої природи, не зламає й не зіпсує її законів.
Це — висновки з міркуваннів про природу людини. Але, закінчуючи свою розвідку, я бачу, що висловлено й обмірковано далеко не все, що треба хоч коротенько сказати про ті неодбивні впливи де яких чинників, які почасти збуджують рідні нам почуття, а почасти збірають матеріял до національного виховання.
Насамперед, ставимо на розгляд згуки рідної мови, потім дитячі забавки і врешті оточіння.
Раніш ми зазначали вже значіння рідної мови та її сполучіння з нашими прийманнями; і нам зостається тільки зупинитись на тім фізіологичнім процесі, який відограє в псіхичнім житті дитини пригноблюючу ролю.
Фізіологи визнають, що в людині істнують приймаючі рефлекси і що з перших днів свого життя несвідомо й безцільно дитина витворює багато рухів, які нам здаються витвореними навмисне спеціальним псіхичним актом. Помічають, що діти раніш і швидче переймають рухи, найбільш властиві предкам, і в яких вони здобули звички. В перейманні таких рухів спадковість відограє значну ролю, і дитина кориться їй пасивно, мимохіть. Усе самостійне в дітях і вільне од волі инших, належить минулому й одібрано в спадок од батьків, — сила цього рівна інстінктові. Таким чином, під виглядом самостійности й волі виступає справді сполучіння двох „роковихъ обстоятельствъ“, — як каже Пере[6], — спадкового змагання до дій і прирожденних прикмет — чуття й розуму.
Рідна мова з рядом принатурених рухових комплексів у цім разі найбільш приваблює педагогів і виховничих. Перші змагання промовити згуки матерньої мови, принатурити мьязи до відповідних рухів полягають у духовнім змаганні окремих індівідуумів наблизитись і сполучитись із своєю расою, своєю національністю. Разом з цим спадковим нахилом до подібних рухів виявляється духовна красота і висота розуму людського. Він завше знаходить найвільніші шляхи у своїй творчій праці. Рідною мовою розум змагається сливе інстінктовно ввести особу в безпосередні стосунки з своїм родом, своєю нацією, сполучитись з ними фізіологично й духовно.
Далеко те до того, поки дитина почне користуватись словами, як образами думання; вона вживає окремі згуки. Тільки перший згук в момент появління дитини на світ буває рефлекторним, а далі утворіння згуків має вже сліди асоційованого приймання. Згуки зьявляються як наслідок певних роздратуваннів і часом не безпосередніх, а побічних. Навіть у відтінках згуків, в період до утворіння слів, уже, як запевняє Прейєр, мається більшість згуків, коли не всі, які потім, пізніше, вживатиме дитина в мові, і навіть такі, які потім досить важкі за-для вживання. Завдяки великим здобуткам од своїх експеріментів і спостережіннів, Прейєр підкреслив дивовижну роботу природи, що загодя, за кілька місяців, приготовляє дитину до вживання матерньої мови. Це бере початок виключно в готовім, послідовно витворенім фізіологичнім апараті та в тім природнім задоволенні, яке відчуває дитина од вільного витворіння рідних згуків.
Псіхофізична складність мови заважає нерозвиненому дитячому организмові одразу охопити її і втілити. І тоді, коли голосовий апарат досягне потрібного розвитку, а рухові імпульси наберуть досить сили, щоб збудити до праці мьязи горла, губ, язика, рота і т. д., тоді згук пристосується до рухів, і дитина зможе витворити різноманітні згуки. Окремі згуки вона звязує потім в групи (слова й речіння), і це робить так, як того вимагають принатурювання нервової сістеми. Але перші змагання до вимови згуків цілком сполучено з розвитком мьязів голосового апарату, тому таке сполучіння вимови згуків, — каже Селі[7], — „звичайно розглядається, як імпульсивне. Воно інстіктовне, це-б-то втілено не шляхом виучки, а залежить од прирожденого звязку між частинами нервової сістеми“.[8]Такою є природа мови. Але потім до імпульсивно прирожденої вимови прилучається свідомість, зьявляються свідомі рухи, що виявляються в змаганні дитини витворити потрібний в даннім разі той або инший згук чи слово. Цей останній процес вже значно складніший, ніж інстінктовна спроба дитячої вимови, і вимагає для свого появління завше збуджуючого імпульсу або зовнішнього приймання. Матерня мова та її згуки й бувають в дитинстві звичайно й переважно таким імпульсом. Сполучіння вільною творчістю нашої псіхики в сфері рідних згуків із задоволенням од такої творчости надає матерній мові тієї могутньої живучости, тієї сили, якою володіє мова рідної нації і яка міцно зберігається молодим поколінням, як найдорожчий національний скарб.
Глибокий звязок фізіологичного процесу з псіхичним ставить цей останній в залежність од першого. Користування голосовим апаратом і керування відповідними рухами в потрібній мірі завше вимагає певного розумового розвитку. З кожним активним рухом зьєднано псіхичну уяву, з витвореним словом і речінням — думку. Цього навіть не треба доводити: воно всім зрозуміле. Розвиток мови посувається разом із загальним розвитком дитячого организму, і мова постійно з імпульсивного придбання перетворюється в свідоме приймання й уяву. До повного розуміння мови дитина доходить послідовними й тяжкими працюваннями й зусиллям активної волі. Зате здобуте стає єдиним з усією людиною, а мова обертається в сливе пасивний процес думання й розмови. Думка йде шляхом звички і, будучи зьєднана з мовою, втілює образ і характер думання, відповідний мові народу, нації. Цим шляхом іде й творчість, і, певно, розуміння цієї залежности примусило Тургенєва творити тільки рідною мовою. Він дивувався, як можна писати й творити чужою мовою, коли своєю рідною не все можна висловити. Л. Толстой вважав уживання рідної мови в школі законним і природнім, вважав, що тільки нею можна навчати й розвивати дітей.
Псіхо-фізіологичний ґрунт матерньої мови, згуки якої переплітаються асоціативними нитками з усим нашим життям, з розвитком нашого інтелекта, вимагають нас ставити рідну мову головним фактором у національнім вихованні[9].Дитячі гри. Значіння дитячих игр у вихованні національних нахилів дуже мало розглядалося в педагогичній літературі. А проте важливість їх очевидна. Досить придивитись до того, чим і як грається дитина, щоб побачити тут і спадковість, і особливість у способах, всіх рухах і поводжінні, які так виразно одрізняють українську дитину од російської, німецької та ин. І тут національність з її расовими рисами одбивається на грах. Мені часто доводилось стежити за гуртками діток од 3 до 5 літ. Складались вони часто з дітей — жидів, українців, німців, поляків і великоросів. Не чуючи Їхньої мови, я стежив за їхніми рухами, поводінням, мигами, і, не помиляючись, міг сказати, де чия дитина. Дитячі гри це рухи, якими дитина зміцнює національні здібности. Обопільний вплив игр і національности зьясовується природніми здібностями душі находити рідне її природі і відгукуватись на все близьке й рідне. Прирожденність і тут відограє певну ролю. Правда, в дитячих грах імітування має свої національні риси та хист. Тут ми повинні зазначити, що під назвою гри ми розуміємо не щось відокремлене од життя, домівки, а те, що виходить з вивчіння околишнього світу, з внутрішніх змаганнів. Наприклад, дитина, лежачи в колисці, починає „укати“ і багато разів повторює „у“ або „угу“; вона бавиться тим, що дає їй задоволення органів почуття. Але ми помилились би, як-би назвали простим актом цю складну псіхичну працю-гру, що часом буває не меншою за думання й творчість філософа. Витворювання згуків є грою і разом вищою роботою людського розуму. Пізнаючи світ, приймаючи й реагуючи на його впливи, дитина, граючись, дістає свідомі досвіди. Тут згуки, видимі річі, поводжіння близьких людей, нарешті, її власна творчість, переплітаючись і впливаючи обопільно, надають грам всіх ознак нації, раси. Досить пригадати своє дитинство, свої гри, взяті з життя свого народу або рідної природи, пригадати все, чим ми цікавились, чим бавились, і порівняти з такими самими грами російської, жидівської, або якої-небудь самоїдської дитини, щоб зьясувати те, що одрізняє духовне обличча дітей різних національностей.
Перші дні, місяці й роки бавиться дитина згуками, рухами, своїм тілом, пізнаючи себе і навчаючись одрізняти своє „я“ од иншого світу. Вивчаючи світ, дитина змагається здобути спритність у грах, витворює мову, здобуває звички, розумово росте й розвивається. І чим ґрунт оточіння рідніш, тим дитячі гри ліпше виявляють духовний і фізичний зріст національних особливостей роду.
Діти, граючись, переймають все, що роблять їхні батьки. І це їм дуже подобається, бо це найлегше й найзручніш імітувати: воно їм рідне. Через те вони таким грам оддають найбільше часу. Воно й зрозуміло, коли дивитись на гри, як на певний ступінь розумового розвитку. Коли ми переглянемо гри наших українських дітей, то в них ми побачимо все життя дорослих, звичаї їх, побут, поводжіння.
Так само й у всіх народів, бо в цім полягають закони псіхофізичної природи, яким мимохіть підлягає дитина. Потреба до діяльности, сполучена з розумом людським, досягає найбільшої широти й високости у відповіднім оточінні. Сливе ввесь розумовий досвід дитина дістає в грах.
Боротьба за потрібні умови життя надає нахилові до приймання всіх ознак нації. Нація, як рід істоти, рядом попередніх поколіннів постачає новим поколінням готові інстінкти до цієї боротьби. І такі інстінктовні нахили, коли не находять відповідного ґрунту, не атрофуються в людині, а перетворюються часом в шкодливі форми игр, щоб задовольнити спадкову потребу. Через те, тільки той рід істот буде пристосованим до життьових умов, у якого такі расові особливості духовних нахилів буде виховано, буде зміцнено відповідними працюваннями. Ґрунт таких працюваннів-игр дитина знаходить завше в своїй семьї, родині, в своїм народові, в своїм соціальнім житті це-б-то в національнім вихованні. А тому неможна байдуже дивитись на те, чим, як і з ким дитина бавиться. І тут так само потрібне принатурювання до природи дитини, до її національних нахилів.
На склад дитячої псіхики впливає оточіння й соціальний та економичний стан, в якім пробуває нація.[10] Мова, як засоб думання, витворюється під впливом оточіння. Характер нації одбивається на мові остільки, що по мовах Гете, наприклад, написав характеристики головніших європейських націй. Що-ж торкається до поводжіння, до наших звичок, то їх остільки сполучено з нашими думками, уявами і образами, яких принято нами од оточіння, як готові ідеї, що ми потім все життя не можемо позбутись їх. І нема того штучного вигаданого світу, який міг би в достатній мірі замінити рідну семью й природу, рідне оточіння. Все вигадане буде некористним для дитини, як некористно пересажувати рослину на чужий їй ґрунт. В цім полягає природність національного виховання.
Чим ґрунтовніш разглядатимемо природу дитини, чим яскравіш уявлятимемо ввесь процес утворіння ідей і складання їх в комплекси, тим міцнішими будуть наші переконання в потребі й законности національного виховання. За потребу його для нашого молодого покоління ми й обстоюємо, щиро бажаючи добра йому і взагалі всій нації.
Цим я закінчую свою розвідку. Я розумію, оскільки вона далеко стоїть од справжньої наукової праці, але мої змагання обмежувались виясненням поставленої в заголовці проблеми, бо правдиве освітління її так само важливе, як і взагалі всі питання, що торкаються дитини. Що до національного виховання, то в момент відродження націй воно набірає надто великоі ваги. Це й примусило мене писати про нього.
Ідея національного виховання, повторюємо, не є вигадкою: вона виходить з природи духа всякої нації, з її спадкового змагання до діяльности, з інстінкту самоохорони, із змагання до природнього зберігання національного здоровья. За-для задоволення цього натурального змагання потрібне відповідне виховання, яке, йдучи поруч з життям, мало-б ґрунтом природу дитини і яке-б гармонійно розвивало фізичний й духовний бік її. Таким природнім вихованням буде національне виховання, вільне од всяких тенденцій і вузькопатріотичних цілей.
——————
- ↑ Летурно. Эволюція воспитанія у различныхъ человѣческихъ расъ.
- ↑ Ibidem
- ↑ Ibidem
- ↑ Ibidem
- ↑ Курсів мій. Я. Ч.
- ↑ Перэ. Нравственное воспитаніе. Ст. 272.
- ↑ Селли. Очерки по психологіи дѣтства.
- ↑ Курсів мій. Я. Ч.
- ↑ Більш докладно про псіхо-фізичні основи рідної мови ми говоримо в нашій статті — ,,Національність і національна школа“.
- ↑ Докладніш про вплив оточіння мною говориться в статтях: „Моральне внушіння в справі виховання“ і „Сугестія і педагогія“.