Проблеми історії України/4/Депортації польського і німецького населення з України (1934 – 1937 рр.)

◀ Боротьба з «правим ухилом» у ВКП(б)

Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. № 4 під ред. Станіслава Кульчицького Депортації польського і німецького населення з України (1934 – 1937 рр.) (Станіслав Кульчицький)

Ліквідація правлячим режимом небільшовицьких об'єднань молоді в УСРР ▶

Київ: 1998

С. Кульчицький

Депортації польського і німецького населення з України (1934 — 1937 рр.)

Перегляд державних кордонів у Європі в ході Другої світової війни супроводжувався грандіозною етніч­ною чисткою. А Гітлер обрав знаряддям чистки фізичне знищення слов'янських народів, щоб зробити їх землі життєвим простором німецького народу. Й. Сталін здійснював чистку шляхом депортацій. Найбільш масштабним було вигнання мільйонів німців з територій гітлерівського рейху, переданих Польщі, СРСР та Чехословаччині.

Однак на радянських громадянах депортації за національною ознакою були випробувані задовго до війни. Щоб збагнути їх причини, треба проаналізувати поворот у національній політиці початку 30-х рр. Суть його можна зрозуміти, у свою чергу, тільки тоді, коли матимемо ясні судження відносно попередньої, так званої ленінської національної політики.

В. Ленін вчив, що поступки у національному питанні допоможуть уникнути конфронтації з національно-визвольним рухом і навіть використати могутній потенціал останнього в інтересах зміцнення більшовицької диктатури. Тому радянська держава будувалася як федерація союзних і автономних республік. Національні меншини дістали змогу створювати власні адміністративно-територіальні одиниці — райони і сільради.

Істотним елементом ленінської політики був курс на коренізацію, тобто укорінення компартійно-радянських структур в національних республіках і районах. Коренізація (в Україні — українізація) здійснювалася передусім шляхом запровадження національних мов в практику роботи радянських установ і в систему народної освіти. У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У дав директиву забезпечити «абсолютну рівноправність української і російської мов», запровадити в російських загальноосвітних школах обов'язкове вивчення української мови, вжити заходів до випуску підручників рідною мовою у достатній кількості тощо^[1].

Лібералізм ленінського підходу до національного питання не вступав у колізію з компартійною диктатурою. Своєрідність радянського ладу полягала в тому, що державна партія не була представлена у конституції. Тому централізовану державу можна було проголошувати Федерацією або навіть будувати у формі незалежних республік, як це мало місце до грудня 1922 р. Передбачені конституцією радянські органи мали реальні повноваження, але були цілком залежні від партійних органів влади, які будувалися на засадах так званого демократичного централізму.

В руках компартійної олігархії національно-державне будівництво являло собою засіб розв'язання поточних політичних проблем, причому не тільки всередині країни. Олігархія мала намір представити національну радянську державність як взірець для сусідніх країн. На початку 20-х рр. вона ще сподівалася викликати внутрішній соціальний вибух у нестабільній після світової війни Європі за допомогою пропаганди. Спробам здійснити світову революцію власними силами було покладено край під стінами Варшави у 1920 р.

Характерною у цьому відношенні є резолюція «Національні моменти в радянському і партійному будівництві», прийнята в квітні 1923 р. УП-ю конференцією КП(б)У: «Будучи новою формою співжиття народів у рамках єдиної держави, а також показовим полем і прообразом того світового господарства, яке має бути створене в результаті переможної світової революції, Радянський Союз у своїй структурі й діяльності повинен поєднувати два моменти: 1) врахування і обслуговування інтересів, спільних для всієї федерації і 2) врахування і обслуговування особливих потреб окремих її членів». Для гармонійного поєднання обох моментів керівники КП(б)У вважали за необхідне знешкодити «шкідливу бюрократично-централізаторську тенденцію» та забезпечити за республіками СРСР «цілковиту самостійність у справі національно-культурного розвитку і достатню самодіяльність в галузі господарського будівництва»^[2].

У серпні 1924 р. РНК УСРР прийняла постанову «Про виділення національних районів і сільрад». Була створена Молдавська автономна республіка як «альтернатива» анексованій Румунією Бессарабії. Найбільш активно організовувалися польські сільради: за два роки кількість їх зросла з 15 до 139. Національними сільрадами була охоплена третина наявного в України польського населення: 160 тис. з 460 тис. чоловік (за переписом 1926 р.)^[3].

Однак польські сільради не утворювали потрібного для національного району суцільного масиву. Всюди на Правобережжі поляки були національною меншиною. Між тим досить впливові комуністичні діячі польського походження Ф. Кон і Ю. Мархлевський добивались організації на кордоні «альтернативного» Польщі радянського польського району. Щоб ця ідея стала здійсненною, з 1923 р. було організоване переселення польських селян на колишні землі польсько-литовських магнатів, розташовані вздовж кордону Польщі з Україною і Білорусією. Всього було переселено на добровільних засадах 30 тис. сімей^[4].

Це дозволило створити у 1925 р. польський національний район, названий іменем Ю. Мархлевського. Його населення перевищувало 40 тис. чоловік, а питома вага поляків у ньому становила 69%. На початку 1933 р. за рахунок розширення території населення Мархлевського району збільшилося до 54 тис. чоловік^[5].

30-ті рр. характеризуються поворотом в національній політиці, викликаним зміною стратегічних гасел. Замість світової революції на порядок денний висувалося гасло соціалізму в одній країні. Замість штучного пристосування національної промисловості до ринку запанували директивні методи керування господарством. На протилежність непу, новий економічний курс зумовив поширення бюрократично-централізаторських тенденцій, які кваліфікувалися як «шкідливі» у наведеній вище резолюції УП-ї Всеукраїнської партконференції. Такі тенденції не залишали місця для реалізації висловленого цією конференцією побажання забезпечити господарську самодіяльність республік. Подібна лексика з початку 30-х рр. стала вважатися націонал-ухильницькою і нещадно переслідувалася. Доля М. Скрипника, який був витиснутий Леніним на задвірки політичного життя, але уласканий Сталіним в період його боротьби за владу, показує це з усією переконливістю.

Поворот не змінив мети національної політики державної партії, яка завжди була прагматичною: зміцнити диктаторську владу у багатонаціональній країні. Але він змінив підхід до національних проблем. На передньому плані постала задача максимальної централізації та уніфікації радянського життя. У національній сфері вона проявилася у формі русифікації.

Цей поворот можна прослідкувати за зміною офіційного ставлення до «ухилів» у національній політиці партії. У червні 1930, р. Сталін заявив на XVI з'їзді ВКП(б), що головна небезпека у партії в галузі національного питання — це небезпека великоруського шовинізму^[6]. Вказана теза в компартійній ідеології йшла від Леніна і вважалася аксіоматичною. А в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б) Сталін здійснив істотну ревізію традиційного підходу до національного питання: «Спорять про те, який ухил є головною небезпекою, ухил до великоруського націоналізму, або ухил, до місцевого націоналізму. За сучасних умов це — формальна, і тому порожня суперечка. Головну небезпеку являє той ухил, проти яко­ го припинили боротися і якому дали таким чином розвиватися до державної небезпеки». І далі, посилаючись на «гріхопадіння Скрипника та його групи», Сталін оголосив ухил до українського націоналізму головною небезпекою в Україні^[7].

Зміна наголосів у ставленні до «ухилів» дозволила посилити переслідування будь-яких проявів національної специфіки у політичній сфері і підготувати умови для повзучої русифікації України. Український народ зали­шався «титульною нацією», тобто такою, яка дала ім’я республіці. Здобутки українізації формально зберігалися: Але в республіці поступово розгорталося планомірне винищення української інтелігенції. З приїздом П. Постишева в Україну на початку 1933 р. воно набуло систематичного характеру.

Поворот в національній політиці спричинив зміну ставлення до національних меншин. У тому числі — до українців в Росії. З останніх й почали.

Зміна ставлення до них вперше, зафіксована у документі, який, здавалося б, не мав відношення до національної політики. Мова йде про постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня. 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у західних областях». В ній говорилося: «ЦК і РНК указують Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північкавказу, за повної відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку краєвих органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів — козаків, учасників Кубанської ради тощо». Місцевій владі пропонувалося: «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову»^[8].

За кілька місяців всі сліди українізації на Північному Кавказі були зтерті. Кубанським українцям наказали бути росіянами. У зимові місяці 1932-1933 рр. на Кубані, як і в Україні, було здійснено терор голодом щодо непокірних хліборобів. Одночасно в ході виконання вищеназваної постанови від 14 грудня 1932 р. місцеві власті депортували в Сибір українське населення Брюховецької, Полтавської, Уманської, Урупської і деяких інших станиць. Всього було депортовано, за різними оцінками, від 50 до 200 тис. чоловік^[9]. Спустілі селища заповнювалися переселенцями з Росії та Білорусії, демобілізованими червоноармійцями. У таємній інструкції заступника наркома військових і морських справ М.Тухачевського, який займався вербуванням новопоселенців серед військових, вказувалося: «уродженці Північного Кавказу та України вербуванню не підлягають»^[10].

В Україні новий курс щодо національних меншин вперше знайшов своє виявлення у рішеннях листопадового (1933 р.) пленуму ЦК КП(б)У. Пленум заслухав доповідь українського генсека С. Косіора і визначив дві нацменшини, проти яких радянська влада готова була. розгорнути репресії в першу чергу — поляки і німці. Практичний крок у цьому напрямку було зроблено восени 1934 р., коли Вінницький обком КП(б)У прийняв рішення реорганізувати у прикордонних районах 18 польських сільрад. 23 листопада 1934 р. політбюро ЦК КП(б)у санкціонувало рішення про перетворення цих сільрад в українські^[11].

На початку грудня 1934 р. у наркома внутрішніх справ В. Балицького відбулася нарада 3 приводу «оздоровлення» прикордонної смуги. За кілька місяців до наради, 15 березня НКВС УСРР здійснив операцію по вилученню 10 769. чоловік з 140 районів Київської, Вінницької та Одеської областей і Молдавської АСРР. Заарештовані тоді рекрутувалися за політичними та соціальними ознаками (підозрілі за шпигунством, повстанські угрупування тощо)^[12]. Тепер же на нараді було поставлене завдання «очистити прикордонні і національні райони від антираделементу, зробивши основний наголос на очистку Мархлевського і Пулинського районів»^[13]. Тобто йшлося про «очистку» Мархлевського району від поляків і Пулинського від німців.

20 грудня 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У схвалило рішення Київського обкому партії про перетворення семи польських сільрад в українські і визначило масштаби першої депортації з Мархлевського і Пулинського районів — 8 300 сімей^[14]

У березні 1935 р. з Мархлевського району було виселено в Харківську область перші 750 польських сімей. Репресії спрямовувалися проти поляків, але приналежність до польської національності ще не вважалася в чекістській документації обтяжуючим фактором. Райвідділ НКВС підготував список «компрометуючих матеріалів за забарвленнями», у якому акуратно розписав вини польських сімей (включаючи, цілком очевидно, й дітей), що підлягали депортації за соціальними і політичними ознаками^[15].

48 сімей — націоналістичний елемент,

51 — костьольний актив;

72 — Куркульський елемент;

51 — зв’язки з Польщею, і підозра у шпигунстві;

44 — колишні петлюрівці і соколівці;

15 — колишня шляхта;

З — колишні поміщики;

2 — колишні жандарми.

У серпні 1935 р. в 24 районах Вінницької області було перетворено в українські ще 40 польських сіль­рад. Після цього на території області залишилося тільки 12 польських сільрад. 20 серпня політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову такого змісту: «У зв’язку з масовою засміченістю польськими націоналістами керівного скла­ду національних польських сільрад (в першу чергу — складу голів і секретарів сільрад) — пропонувати Київському та Вінницькому обкомам спільно з органами НКВС провести чистку як колишніх, так й існуючих поль­ських сільрад від націоналістів та інших антирадянських елементів^[16].

Рішення про другу депортацію поляків і німців з прикордонної смуги політбюро ЦК КП(б)У прийняло 25 листопада 1935 р. Йшлося про виселення навесні 1936 р. у Казахстан 6 — 7 тис. сімей. Це рішення було спрямоване в Москву на затвердження. 28 квітня 1936 р. з ’явилася від­ повідна постанова РНК СРСР, в якій вже йшлося про виселення 15 тис. сімей.

Депортацію провели чекісти. У підсумковому доне­сенні Балицького в ЦК КП(б)У про здійснену операцію від 21 вересня 1936 р. говорилося, що було переселено з Київської і Вінницької областей у Казахстан 15 тис. сімей загальною чисельністю 69 977 чоловік, з них поляків — 11.494 сім’ї та німців — 3 506 сімей^[17].

У документах чекістів є вичерпні дані про техніч­ний бік Депортації. Вона здійснювалася в досить м’якій формі, на відміну від розкуркулень 1929— 1931 рр. Насе­лення сповіщалося за 10 днів до вантаження в ешелони. У кожному ешелоні передбачалися вагони для худоби і вантажу, а також вагон для команди, вагон-ізолятор і вагон-кухня. Ті, хто працював у колгоспах, одержали плату за трудодні грошима і продуктами.

Депортація 1935 р. здійснювалася в межах України. Покидаючи свої будинки, переселенці одержували у схід­них областях республіки садиби колгоспників, які померли від голоду у 1933 р. Депортація 1936 р. у Казахстан, незва­жаючи на дозвіл забирати з собою майно та худобу, була руйнівною. Переселенці потрапляли у природне середови­ще, до якого не були пристосовані. Вони не користувалися підтримкою з боку місцевої влади.

Умови життя переселенців у Казахстані, як свідчать перлюстровані чекістами листи, були тяжкі і навіть траг­ічні. Так, Й. Киселевський писав в село Майстрів Ново-Волинського району: «Розвантажили нас у голому степу, де тільки земля і небо. Живемо в палатках. Третій день йде дощ, палатки течуть, тому дуже холодно, і ми всі сидимо в одягу. З’явився тиф, і багато дітей вмирають, буває по 2— 3 мертв’яка на день». М. Буян писав в село Гречани Проскурівського району: «Нас вивантажили на ст. Таїнча і ми просиділи там четверо діб, після чого за нами прийшли підводи і завезли нас за 52 км. від станції. Висадили нас в чистому полі, де нічого нема, спали під відкритим небом цілий тиждень, а потім нам поставили палатки — одну штуку на 25- сімей»^[18].

Після 1936 р. депортації припинилися, але репресії іншого типу проти нацменшин тривали. Підозра у шпи­гунстві була для репресування достатньою причиною — іншої не шукали. А чекісти мало не в кожному представникові нацменшин бачили потенціального шпигуна.

Звітуючись про боротьбу з іноземними розвідками, управління державної безпеки НКВС по Чернігівській області доповіло про арешт 860 чоловік в ході операції «Поляки», яка тривала в другій половині 1937 р. За причинами арешту ув'язнені поділялися таким чином:

425 — за націоналістичну діяльність і підозрілі за шпигунством;

134 — перебіжчики;

108 — реемігранти;

85 — зв'язки з польським консульством;

77 — костьольно-куркульський елемент;

19 — контрабандисти.

Національний склад заарештованих в цій операції був досить різноманітний: 400 українців, 233 поляки, 31 українець-галичанин, 23 росіян, 173 представники інших національностей^[19]. Переважання українців серед заарештованих пояснює наявність таких категорій, як перебіжчики та реемігранти. У 1937 р. виявилося, що українці, які легально або нелегально перейшли в 20-і рр. радянсько-польський кордон, підписали собі вирок.

На початку 1937 р., у Чернігівській області проживало 2 224 поляки, включаючи дітей. Це означає, що за півроку чекісти репресували кожного десятого. Від терору 1937-1938 рр. нацменшини в Україні постраждали більше, ніж українці або росіяни (у процентному відношенні до загальної чисельності).

Польський і німецький національні райони у прикордонній смузі України, були ліквідовані першими. Ліквідація сільрад та районів інших нацменшин остаточно завершилася після прийняття спеціального рішення ЦК ВКП(б) в лютому 1939 р. Одночасно ліквідувалися навчальні, наукові і культурні заклади нацменшин, їх преса. Підбиваючи підсумок цій кампанії на ХІУ з'їзді КП(б)У у червні 1938 р., М. Хрущов твердив, що вороги народу штучно збільшували чисельність польської національної меншини за рахунок українського населення, відшукуючи «якесь родинне коріння цих українців з поляками»^[20]. Це твердження було погано замаскованим запереченням самого існування нацменшин.

У 30-х рр. репресії за ознакою національності стали не менш поширеними, ніж репресії за соціальним походженням. Запровадження з 1933 р. внутрішніх паспортів для несільського населення із знаменитою «п'ятою графою», яка вказувала національність, допомагало сталінській тоталітарній машині здійснювати репресивну національну політику. На заключному, вже переможному етапі Другої світової війни Сталін різко збільшив масштаби депортацій за ознакою національності як всередині країни, так і на контрольованій території за межами СРСР.

ПРИМІТКИ:

1. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. - Т. 1. - К., 1976. - С. 212-213.
2. Там же. - С. 259-260.
3. Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20 - 30ті рр. XX століття. - К., 1994. - С. 9, 15.
4. Там же. - С. 20.
5. Кондрацький А.А., Стронський Г.Й. Польський національний район в Історії і сучасності. - // Україна. Короткий нарис з історії. .-К ., 1992. -С . 85.
6. XVI съезд ВКП(б). Стенографический отчёт. - М.-Л., 1930. - С. 56.
7. XVII съезд ВКП(б). Стенографический отчёт. -М., 1934. -С.31-32.
8. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1930. - С. 2922-293.
9. Білий Д. Малиновий клин. - К., 1994. - С. 99.
10. Чуркин В. Неизвестная война. - // «Дон». - 1991. - С. 145.
11. Єременко Т. І. Вказ. праця. - С. 47.
12. Державний архів Служби безпеки України (далі - ДАСБУ). -Ф. 16.
13. Там же. - Оп. 27.
14. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 27. - Спр. 341. - Арк. 192.
15. Єременко Т.І. Вказ. праця. - С. 52.
16. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 12. - Арк. 280.
17. ДА СБУ .-Ф . 16.
18. Там же.
19. Там же. - Оп. 30.
20. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 248. - Арк. 65.