Проти червоних окупантів/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
*

Цілий 1921 рік боротьби з московсько-жидівськими окупантами за нами. Білянс: за минулий рік ми втратили лише кілька осіб убитими й кілька раненими; червоні втрати були незвичайно великі. Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені, — ми здобули життєвий і бойовий досвід, загартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні лютують і скаженіють у безсилій злобі, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємось «серед свого народу на своїй, святій для нас, землі, а наїздникам, окупантам зганяймо сон із очей. Перед нами стоїть тернистий шлях із боротьбою, небезпеками, а може й смертю. Ми йдемо своєю дорогою свідомо, горді й незломні. Нам нічого не страшне, навіть муки і смерть, бо ми фанатично настроєні; до безмежности кохаємо свій край, свою свободу і свій нарід, хоча часом його ненавидимо. На жаль, у нас на словах було чимало патріотів, що фразами „проливали останню краплю своєї крови“ для Неньки-України“, а на ділі були це шкурники, демагоги, зрадники й гешефтярі. Коли хочете випробувати політичного брехуна, то ставте його в обличчя смерти й тоді почуєте, що його „дорогоцінне життя потрібне для нації“, а вмирати за ідею можуть „дурні, маловартісні, що — мовляв — не мають жіночок, діточок та громадських обовязків...“.

Перед нами новий 1922 рік. Нічого ми від нього не сподіваємося. Інстинкт диктує козакам думку, яку вони голосно висловлюють: „Чи переживемо в боротьбі цей рік, чи згинемо смертю героїв?“

Тріщать січневі морози. Ми переважно днюємо в лісах, а на ніч приходимо до сіл, на хутори. На Водохрещі стояли ми в селі Стасьовім Майдані, біля якого оподалік ліс. Я не випроваджував козаків у ліс із огляду на сильний мороз і свято. Большевики вночі їздили під проводом агента ЧК і „Особого Отдела“, Пилипа Ярчука, по кількох селах, але в Стасьовім Майдані не були. Червона кавалерія стояла в селі Багринівці. Це величезне волосне село. Чуємо там сальви: це на Йордані большевики „коляду прострілюють“. Хоча Багринівці 3 км. від місця нашого постою, це нас не лякає, бо ми привикли до близького сусідства ворога. Крім того великі сніги й заметіль не дуже то добрі для совітської кінноти, яка їздила рідко й тільки дорогами. На білім тлі й у снігу коней можна стріляти, як качок.

Я взяв із собою одного козака й пішов до тієї селянської хати, де була колись школа і де в другій половині перебувала у вдови-господині Маруся, якої я не бачив уже кілька місяців. Вона могла подумати, що я її цілком занехав, або сам пропав. Хотів нровірити умови життя і дати якусь нагороду і господині. Виявилось, що з усіх кватир, де була Маруся, тутечки вона найкраще себе почувала. Правда, господиня-вдова була бідна, але ділилася і Марусею останнім шматком хліба. Господиня пригадала мене, коли літом 1919 р. я перейшов фронт біля Деражні-Межибожа, а комісар Сокорін палив тоді села навколо. Я прийшов до хати озброєний, а в хаті тоді було повно інтелігенції, що покотом спала на долівці. Потім я був ранений кулею з ліве лице в бійці з комісаром Араловим і в цій хаті робили мені перевязку.

Я післав козача до сотника Козбасюка, щоб ніодин козак не показувався в селі, бо хоча заборонив, то побачив кілька козаків через вікно, що легковажно вештались навколо хат. Усі козаки повинні сидіти в хатах у кутку села з „тупою вулицею“, бо червона стежа може вїхати в село, чи збоку Лознів — півтора км. від нас, де була перетріпана мною охорона цукрівні, чи з напрямку села Брусленова.

Козак вийшов, а я залишився. По півгодині бачу через вікно — йде дорогою наш страшний ворог: Пилип Ляшук із Багриновець. Одягнутий він у смушкову шапку, жовтий овечий кожух, а на поясі револьвер. На плечах несе якийсь мішок. Кажу до господині й Марусі, що йду з хати, бо хочу зловити клятого агента, за яким полюємо 4-ий місяць. Вибігаю з хати і йду хутко городами, щоб на закруті перебігти Пилипа. Він уже вспів пройти повз ворота, з яких я виглянув. Йду хутко за агентом. Він оглянувся, став на хвилину, насунув на свою лисину барашкову шапку і почав бігти. „Стій, Пилипе! Бо від кулі не втечеш!“ — кричу я. Він таки втікає, я біжу за ним. Вбивати агента не хочу, бо він потрібний мені живий.

Стріляю до нього з кріса в плече — промахнувся. Стріляю другий раз — куля розгаратала йому праву руку від ліктя до пальців. А все таки агент кинув лише мішок, лівою рукою витягає револьвера — і вбігає до хати одного селянина з криком: „Спасайте!. Кров із рукава тече струмом.

Я з дверей наставив у Лящука кріс і кажу, щоб відкинув набік свій револьвер. Може з нього, коли хоче, застрілитись, дозволяю на це. Боронитись хай не пробує, бо зараз прийдуть заалярмовані козаки. Відкинув Пилип свого револьвера, якого, я взяв до кишені. На лавці лежала сокира, яку я теж від нього відсунув. Відчиняються двері. Входять сахнівські козаки: В. Сензюк, М. Топорівський і інші. Михалко кидається до Пилипа із словами: „Ах, ти мій голубчику коханий!“ і вмент... відгриз йому вухо. Я думав, що він збожеволів із радости.

Віддаю Пилипа Ляшука сахнівським козакам на допит, а сотник Коябасюк мав як адютант списати всі цікаві дані. На шматочку паперу я накинув олівцем низку питань, на які треба було витягнути відповідь. По хвилині козаки вивели Пилипа з хати й забрали з собою на допит. Обшук шапки дав очікуваний наслідок: козаки знайшли два шовкові документи: один, що він є співробітником Губчека з Винниці, другий документ із „Особого Отдєла“ 1-го Кінного Корпусу. Обидва документи були писані на машині. Пилипа допитували до пізньої ночі. Зазнав він на своїй шкурі того, що робив на допитах другим. Просив відрізати йому обидві руки, лише б пустити його живим. Він на всі питання відповів, усіх своїх співробітників видав у надії на те, що його випустять. Сахнівські козаки відрізали П. Ляшукові голову й застромили її на роздоріжжі до 4-х сіл із запискою: „Я , Пилип Ляшук, із села Сахнів, бувший каторжник, а потім співробітник Губчека й Особого Отдєла 1-го Корпусу Червоного Козацтва, показую, що сюди поїхали повстанці". Тіло без голови було закопайе в лісі в сніговому насипі. Весною його кістки біліли розсипані на пожовклім торішнім листі.

Після закопання зрадника Ляшука ми вийшли з села Майдан Стасів та забрали із собою мішок із терновими хустками та шовковими спідницями, рушниками і салом, який ніс він із грабунку вчорашньої ночі. Цей драбуга по селянських скринях шукав повстанців і знаходив важко запрацьований селянином його дорібок і гроші, які присвоював собі. Я негайно дав наказ винищити всіх співробітників Пилипа Ляшука. Мав він їх у цілому повіті більш, або менш активних коло півсотні душ. Хоча не стало Пилипа та його інформатори стратили своє значіння, все ж таки я не буз певний, чи ними не послуговуються інші агенти з Губчека, чи Особих відділів Корпусу чи штабів дивізій. Свої сексоти-інформатори, свої яничари в чужій службі, найнебезпечніший елемент. Жидівсько-комуністичні голови, із своєю своєрідною ментальністю, придумали поділ села на соціяльні верстви й посіяли між ними ворожнечу. Колись одноціле село дрібних власників-селян мало один дух, азараз бачите „куркулів“, „кулаків“, „середняків“, „підкулачників“, „бідняків“ та „батраків“. Ці останні „мали владу“ в селі, складали сільські ради та „комбєди“ там. На них хотіла спертися „сов-влада“, Наш хам і ледащо побачив червону шмату з жидівською зіркою, почав летіти за нею, як дурний бик за червоною плахтою, та став все своїми рогами руйнувати й ногами топтати. Працювати ніхто з них не хотів, а почали „соціялізувати": спершу брали все в дідичів, інтелігентів, а потім у заможніших, середніх, а навіть бідних, але працюючих селян. Коли не стало нічого і ні в кого брати, то селян приковано, як негрів, до совхозів і колхозів, а робітників прикріпили до фабрик. З 1/6 частини світу зроблено одну величезну касарню, де Сталінські сатрапи є фельдфеблями, а „божественний атец народів“ — Сталін — „богом“ на совітській землі. Оттак почала виглядати „влада робітників і селян“, емблемою якої став серп і молот. Це влада, якої ніде й ніколи не було: влада бандитів над селянами і робітниками з девізою — „коли не заріжем вас серпом, то добєм молотом“. Інтернаціональний жидівський комунізм сплюгавив душу нашого народу, забрав від нього всі святощі, заборонив вірити у Вищу Силу, зробив безголосною худобою і загнав у кут матеріялістичного світогляду й еґоїзму. В тім світогляді індивідуальности не сміє бути, — все сіре, безбарвне й безвольне знаряддя утопійного соціяльного експерименту. Для „добра“ загалу, конкретно — для добра комуністичної олігархії, всі індивідуальності повинні нищитись. Мільйони індивідуальностей, одиниць винищено, а загал має „щасливе, радісне“ життя в сонних мріях. Російська революція створила комунізм унаслідок світової війни, нова світова війна й нова контрреволюція той комунізм знищить — так ми вірили й за це боролись.