Про Євгена Гребінку

by Григорій Коваленко

Про Євгена Гребінку Григорій Коваленко Київ: Село, 1912

Бібліотека „Села“ № 4.

Про Євгена Гребінку.

(У столітні роковини його нарождення).

---

---

Написав Гр. Коваленко.

КИЇВ.

Друкарня Другої Артілі, В. Володимирська, 43.

1912.

Євген Гребінка.

Про Євгена Гребінку.

(У столітні роковини його народження).

---

Євген Гребінка вийшов на ниву українського письменства одним із перших. Український народ, його освіта, мова, — те все було в занепаді, в забутті. Більша часть простого люду в ті часи була в кріпацькій неволі.

Хто поважає народ і бажає йому добра, той поважає народній язик, живе слово народнє, бо в йому єсть велика сила. Слово дає спроможність людям зрозуміти один-одного, а думки людей розумних, коли вони сказані, живим народнім словом, скоро і легко росходяться поміж людьми, і так легко зростає в народі освіта, свідомість.

А хто хоче, щоб народ був невчений та нетямущий той знарошне заводить по книгах чужу, мало зрозумілу усім людям мову. Те робиться для того, щоб легче панувати над людьми. Для того-ж ото колись давно українські, пани спольщилися, вживали мову польську, а потім, у другій половині XVIII століття (уже з півтораста літ) почали вживати мову московську, аби більше одрізнитися од свого народу та краще над ним панувати.

Той, хто справді хотів добра людям, хто не кидав бідних братів своїх при лихій годині, той не кидав мови свого народу, той не хотів, щоб була окрема панська і окрема мужича мова. Треба, щоб була одна мова для всього народу, для учених і простих, щоб живою народньою мовою викладалася всяка наука і освіта.

Колись і в инших сторонах було так, що вчені люде розмовляли і книги писали мовою незрозумілою для свого народу, чужою, „вченою“ Такою вченою мовою для народів західної Европи була мова латинська. Вона була тим зручна, що вчений чоловік, хто-б він не був, чи Німець, чи Поляк, чи Француз, однаково розуміли один одного і могли читати вчені книги, хоч-би й чужинцем написані.

Потім виявилося, що зручність єдиної вченої мови не така вже й велика, а незручність і невигода справді велика. Бо що з тієї науки, коли до неї може приступить тільки маленька купка вчених людей, а цілий народ стоїть осторонь? Народ зостається без освіти, блукає в темряві, а й сама наука не зростає добре, не має міцного ґрунту, бо вона зостається далеко від життя, від живих потреб, інтересів народніх.

Як зрозуміли сеє, то почали заводити живу народню, просту мову у школах, у книгах, у проповідях, у всякій потребі. Тоді, ожила й швидко поширилася освіта народня, та й сама праця людей учених, що творять науку, пішла далеко жвавіще і досягла великих здобутків.

Народи наче воскресли для нового життя, коли стала процвітати рідна мова. Так було у Німців, Французів, Англійців і иньших народів.

Та ще зоставалися иньші народи, здавна підбиті, поневолені сильними державами: Чехи, Серби, Болгари та иньші. Там чужі пани панували над народом: над Чехами — Німці, над Сербами та Болгарами — Турки. Тим панам здавалося (і їм вигодно було так думати), що вже ті поневолені народи повинні загинути, забути свою мову, що вже вони не встануть до вільного життя; а щоб і справді не надумали прокинутися з тяжкого сну, то треба відняти в їх язик, щоб вони без рідного слова, без своєї мови не могли згадати: хто вони, чиї сини, яка їх доля…

А таки прокинулися й ті народи, почали дбати про своє визволеннє, і найбільше в тому їм помагало — рідне слово. Воно вирятувало від останньої погибелі, від народньої смерти.

Поки оте все діялося по иньших землях, у нас на україні почав Іван Котляревський писати книги живою народньою українською мовою. Перша часть його великої поеми „Енеїда“ була надрукована року 1798-го, і з того року почало відживати українське слово, а ним і душа українського народу

Почав і ще де-хто, за Котляревським, писати книжки українською мовою; один із перших між ними був Гребінка. І Котляревський, і Гребінка робили се добре діло, не знаючи гаразд, якої великої ваги се діло. Вони йшли так наче навманя, просто через те що любили рідне слово, та й годі. Бо й поміж ученими, й добрими людьми тоді ще мало розуміли, яку вагу має рідне слово для долі цілого народу.

Гребінка народився 21 січня 1812 року, на батьківському хуторі, в Пирятинському повіті, Полтавської ґубернії, близько того місця, де тепер станція залізної дороги „Гребинка“ (Київо-Полтавської лінії). Гребінчин батько був одставний офіцер-гусарин, з українських панів. Малий хлопець зростав на рідному хуторі, серед широких степів, української природи.

Від простих людей, а найбільше від своєї няньки, малий хлопець наслухався народніх пісень, казок, переказів. То була його ніби школа, де вчився він народньої словесности. А книжної науки вчив його дяк, як се тоді завжди робилося. Як навчився хлопець добре читати, то полюбив книги. Попалася йому й Енеїда Котляревського, і дуже йому сподобалася. Та були в батька й иньши книги, московськи, і до їх привчався хлопець.

Коли вже було хлопцеві 13 літ, віддали його учитися в Ніжин (на Чернігівщині). Перед тим недавно заведено було коштами панів Безбородьків велику школу, ліцей. У тому ліцеї вчився Гребінка більше як 6 літ. Там він записаний був як „Гребенкинъ“, так підписувався й під першими своїми творами, а вже потім став писатися Гребінкою… І тепер іще поміж нашими земляками бувають такі, що не соромляться переробляти батьківські прізвища (фамілії) на чужий лад, ніби на „панські“.

Ще в школі Гребінка з товаришами складав і пускав поміж товариством рукописну часопись (журнал), перекладав по-нашому Пушкинову поему „Полтава“ (про царя Петра та про гетьмана Мазепу), що тоді тільки-що появилася.

Року 1831-го мавши 19 літ, Гребінка скінчив науку в Ніжинському ліцеї. Пішов був служити в полку, та скоро кинув і став жити дома, на хуторі. Одвідував сусідів, забавлявся, гуляв, писав веселі українські байки-приказки, слухав кобзарів, а сам здебільшого був сумний. Така в його була вдача; він нераз про се говорить у своїх поезіях, що „печаль“, мовляв, його давня і вірна товаришка. Він любив її, і плачучи слухав, як співали сумну „чайку“, або думу про сумні пригоди на Україні.

Заманулося йому полинути у світ, у столицю. Там уже було немало його товаришів, земляків, там вони здобували собі „славу і гроши“; там, як мовив він, „въ радугахъ прелести міра горѣли“. Там уже був земляк його, Микола Гоголь, що вславився своїми творами. А дома в себе не знав що робити, бо в ті часи і трудно було йому придумати якусь поважну роботу у себе дома. Сусіди-пани здебільшого тратили час на дурні забавки, карти, або знущалися з кріпаків. Гребінка потім писав: „Я вам кажу, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Як згадаєш про неї, тільки здвигнеш плечима, цмокнеш та й замовчиш… Отже послухайте: жив я там довго, веселився дуже, а скучав, — чи ви повірите сьому? — скучав іще дужче“.

Та все-ж, збіраючись у далеку дорогу на чужину, він сумував і турбувався, і думав: що з ним буде? яка доля чекає його! у своїй гарній поезії „Човен“ він каже:

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І може недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм…

У Петербурзі Гребінка знайшов немало земляків Українців. Там він служив по канцеляріях, потім учителював по школах, та все сумував за Україною. Зібрав до-купи свої байки-приказки, що раніш понаписував, і випустив книжку „Приказки“. Вони вельми сподобалися читачам, книжку скоро треба було видрукувати вдруге. Задумував він видавати українську місячну часопись або пускати її додатком до російської часописі (журнала). Збірав для того твори українських письменників. Та мало тоді ще було людей, котрі розуміли вагу народньої мови у письменстві. І зо всіх замірів Гребінчиних вийшов тільки збірник, чимала книга українських творів, що звалася „Ластівкою“. Так наче тая ластівка мала звістити Україні весну нового життя. Гребінка писав у кінці тієї книжки: „Полюбіте-ж, земляки, нашу „Ластівочку“, читайте її швидче, бо незабаром може прилетять соловьї, — тоді, хто стане слухать ластівку?“

А вже й соловей тоді, явився, — великий соловей України, Тарас Шевченко. І сталося так; що сам-же Гребінка, укупі з иньшими добрими людьми, поміг Тарасові вирватися на волю, вийти в люде.

Живучи у Петербурзі, Гребінка багато писав усячини по-російски, містив те все в журналах та збірниках; а своєю рідною мовою писав мало, а далі й зовсім перестав.

У своїх російських творах він здебільшого описував Україну, її минуле, її красу. Він щиро любив Україну, — та що з того? Російські читачі були до того байдужі: а українські читачі теж зоставалися холодними, бо в Гребінчиних писаннях не було рідної українськоі мови…

Хоч і понаписував Гребінка свої гарні „приказки“ українською мовою; хоч у той час були вже иньші „вчені“ люде, що любили свою українську мову і нею де-що писали, — отже ні сам Гребінка, ні иньші не добачили ще, яку-то велику вагу має рідне слово для життя народнього.

Вони маловажили те слово, дивилися на його часом як на забавку, як на милу згадку про дитячі літа і рідний садок, і бабусині казки… І той-же Гребінка писав свої листи (письма) до рідного батька мовою російською. А батько його, одставний гусарин, можеб дивувався і сердився, колиб син писав до його листи „простою мовою“. І до свого товариша вірного, пана Новицького, писав Гребінка листи теж на-половину мовою російською.

Так потратив марно свої сили на чужу і невдячну роботу талановитий син України! Та не будемо на його самого складати вину за те. Мав він мяку, лагідну вдачу, хилився, куди вітер віє. Батьки його панство українське, давно вже пішли стежкою, чужою для свого народу, — то й він пішов утоптаною стежкою. Хіба-ж не блукав тією стежкою і наш славний повістяр Грицько Квітка-Основяненко, аж поки в пізніх літах не вернувся на рідну ниву тай подарував Україні добрий сніп своїх гарних повістей?

Ще й то добре, що бідолашний Гребінка спромігся в молодих літах понаписувати свої „приказки“ — байки та пісні.

„Приказки були найкраще діло зо всього, що понаписував Гребінка“ — казав потім П. Куліш. — „Коли рівняти до сусідньої словесности (російської), то навряд, чи й є в їй краші приказки од Гребінчених. Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут-же наші села, поля і степи свіжими, да й непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь, — тутже кріз сміх почуєте якийсь сум; колиж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи, жартовливі вони, та якось і сумовиті, як наші селяне; шуткуючи, сі приказки займають душу зглибока“…

Окрім приказок, зложив Гребінка ще кілька гарних поезій українських. З їх і доси всюди співається пісня — „Ні, мамо, не можна“…

Не пощастило Гребінці у далекому Петербурзі. Там соняшного світла було йому мало, а туманів та холоду багато. Нездужав він на груди, кашляв, а далі й зовсім заслаб, помер, коли мав ще тільки 36 літ (року 1848). А все марив про рідний край, все думка його летіла у рідні степи. Він признавався, що Україна — то його єдина коханка-красуня, що їй він віддає все, — сили, душу, життє. А щоб розуміли його настрій ті, кому він справді віддавав свої сили, — він перекладав для їх українську пісню про козака, що „поїхав в Московщину, та там і загинув“. Мовляв:

„Поѣхалъ далеко казакъ на чужбину
на добромъ конѣ ворономъ.
Свою онъ Украйну навѣки покинулъ.
Ему не вернуться въ отеческій домъ“.

І далі, — як у нашій пісні, козак „просив собі насипати високу могилу, просив на їй посадити червону калину“ — так і він у перекладі те саме каже.

Пусть вольныя птицы, садясь на камень,
Порой прощебечутъ и мнѣ,
Мнѣ, бѣдному, вѣсть на холодной чужбинѣ
О милой, родной сторонѣ“.

Отаке було життє сього „козака на чужині“ і тілько домовину з його тілом перевезли його приятелі додому, на рідний хутір, і поховали у рідній землі.

З того часу українське слово, українська культура розвивалася; на рідній ниві працювало богато людей, часом з великими силами і славою. Українська справа зазнала не мало лих, та мала й свої побіди, має живу надію на кращі часи…

Віджила мати-Україна і кличе дітей своїх до рідної хати, щоб пригорнути їх в обіймах любови, щоб усі вони працювали для добра і слави батьківщини своєї…

І згадує тепер свого сина, безталанного „козака на чужині“, що в ті давні часи озвався до братів своїх добрим словом, зоставив нам свої гарні байки-приказки та пісні…

Сторінка:Коваленко Г. Про Євгена Гребінку (1912).pdf/17